Коли я відпливав з океаном життя,

Коли я повертався до знайомих берегів,

Коли бродив, де повсякчас обмивають брижі тебе, Поманок,

Де здіймаються з грубим свистом,

Де люта мати стара своїх потерпілих безкінечно гука,

Дивлячись на захід, роздумував я перед смерком дня, восени.

І була в мені знавіснілість, з якої гордо поеми співав,

І раптом вразив мене той дух, що витав у рядках унизу,

Поверхня води, на ній рештки всілякі, що є на планеті всій.

Зачудований погляд перевів з півдня й дивився на хиткі покоси,

На солому, січку, вламки дерева, комиш, клейковину морську,

Шумовиння, накип на скелях лискучих, жабуриння, прибоєм залишене,

Я йшов, і йшов, і чув, як б´ються хвилі десь збоку,

На місці був Поманок, а я думав думу давню про схожості,

Ти навіяв мені її, острове, схожий на рибу,

Коли я знайомими берегами ходив,

Коли, блукавши, знавіснілий, зразки я шукав.

2

Коли до незнайомих іду берегів,

Коли наслухаю тужливу пісню, голоси нещасних мужчин і жінок,

Коли нечутним леготом дихаю, він мене сповиває,

І океан таємничий набігає на мене все ближче і ближче,

Я теж-бо значу прибиту до берега рештку дрібну,

Кілька піщинок й засохлих листків укупі.

У купі я лише частка якась намулу й піску.

Так збитий із плигу, спантеличений, прихилений до землі,

Пригнічений тим, що зваживсь розкрити вуста,

Свідомий, що серед галасу цього, відлуння якого мене чіпає,

не тямив ніколи, для чого і хто я є,

Що попри всі мої пишні поеми не зачеплене зовсім,

не досягнуте і не сказане моє справжнє я,

Воно стоїть оддалік і вітає, глузуючи, мене жестами й кивком голови,

І насміхається, і регоче над кожним написаним мною словом,

І мовчки киває то на пісні, то на пісок унизу.

Розумію, що не збагнув ніколи й дрібниці і що її ніхто не збагне,

Наді мною тут біля моря владує Природа, пече й жалить мене,

І все через те, що я відкрити вуста й співати наваживсь.

 

Ми океани обидва, я такий, як ти,

Наш гомінливий докір схожий, ми вернемо бруд і пісок

і не знаєм чому, Ці шматки означають і тебе, і мене, і усіх.

Ти, берегу хисткий, уламками захаращений,

Ти, острове, схожий на рибу, приймаю, що є під ногами.

Що твоє, те й моє, мій батьку.

Я теж Поманок,

Я теж булькотів, котив незліченні баржі, омивав твої береги,

Я теж лише слід від уламків і мулу,

Я теж на тобі залишаю нещастя малі, острове, схожий на рибу.

До грудей твоїх припадаю, батьку,

Міцно, міцно тулюсь, аби не втратить тебе,

Пригортаюсь, аж поки не відповіси.

Поцілуй мене, батьку,

Вустами торкнись, як торкався вустами коханих я,

Поки я біля тебе, шепни таємницю гомону свого, якому так заздрю.

Океане життя, відпливай (вертає, як завжди, приплив),

Ти, мати стара, сердита, не спиняй своїх зойків,

Над потерпілими плач, та не бійся, не відринай від мене,

Біля ніг не шаруди так хрипко і гнівно, коли я торкаюсь тебе чи з тебе беру.

Я зичу добра тобі і усім,

Я для себе беру й привида цього — він пильнує й за мною йде.

Я і мої вантажі окремо, маленькі трупи,

Сніжно-біла піна і бульбашки

(Бачиш, з мертвого рота в мене, нарешті, дзюрчить вода,

Кольори, райдужні кольори переливаються й ряхнуть),

Жмені соломи, піщинки, шматочки,

Прибиті сюди з моїх настроїв суперечливих, розмаїтих,

О, з бурі, з штилю, темряви, хвилювань,

Розважливий, у задумі, подих, солона сльоза, крихітка рідини і землі,

Тих самих незбагнених бродінь викинуто тут результат.

Тендітний цвіт, так само вирваний,

пливе наздогад за водою, це ж і для нас завпокійна пісня Природи,

Звідки приходимб, чути так само грім сурмачів небесних,

Ми примхливі, прибиті сюди невідомо звідки, прослалися перед

тобою отут,

Ти проходиш якраз, ти сидиш,

Хто б ти не був, ми під ногами в тебе той же намул.

1860

Переклад з англійської В. Коротича Сльози