пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том четвертий Частина четверта


Коли людина бачить, як помирає тварина, жах охоплює її: те, що є вона сама — суть її, на її очах явно знищується — перестає бути. А коли помирає людина, і людина рідна, тоді, крім жаху, що відчувається перед знищенням життя, почувається розрив і духовна рана, яка, так само, як і рана фізична, іноді загоюється, але завжди болить і боїться зовнішнього дратівного дотику.

Після смерті князя Андрія Наташа і княжна Марія однаково почували це. Вони, морально зігнувшись і зажмурившись від грізної, навислої над ними хмари смерті, не сміли глянути в лице життю. Вони пильно

оберігали свої відкриті рани від образливих, болісних дотиків. Усе: торохтіння коліс на вулиці, нагадування про обід, запитання покоївки пр0 плаття, яке треба приготувати, ще гірше — слово нещирого, млявого співчуття,— все болюче ятрило рану, здавалось образою і порушувало ту конче потрібну тишу, в якій вони обидві пильно вслухалися в не замовкли й ще в їхній уяві страшний, суворий хор, і заважало вглядатися в ту таємничу безконечну далечінь, що на мить відкрилася перед ними.

Тільки вдвох їм було не образливо і не боляче. Вони мало говорили між собой. Коли вони говорили, то про зовсім незначні речі. Обидві однаково уникали згадування про що-небудь, що стосувалося майбутнього. [...]

Княжна Марія запропонувала графині відпустити Наташу з нею в Москву, і мати й батько радісно погодилися на цю пропозицію, що не день помічаючи занепад фізичних сил дочки і вважаючи корисними для неї і зміну місця, і допомогу московських лікарів.

— Я нікуди не поїду,— відповіла Наташа, коли їй зробили цю пропозицію,— тільки, будь ласка, облиште мене,— сказала вона і вибігла з кімнати, ледве стримуючи сльози не так горя, як досади й озлоблення.

Після того, як Наташа відчула, що княжна Марія покинула її, і вона самотня в своїй тузі, вона здебільшого сиділа з ногами в кутку дивана, сама в своїй кімнаті, і, що-небудь розриваючи або переминаючи своїми тонкими, напруженими пальцями, застиглим поглядом невпинно дивилася на те, на чому зупинялись очі. Самотність ця виснажувала, мучила її; але вона була для Наташі необхідною. Тільки-но хто-небудь входив до неї, вона швидко вставала, змінювала позу і вираз погляду і бралась до книжки або до шиття, з очевидним нетерпінням чекаючи, коли вийде той, хто перешкодив їй.

їй усе здавалося, що вона ось-ось зараз зрозуміє, прозирне те, на що зі страшним, не під силу їй, запитанням спрямований був її душевний погляд.

Наприкінці грудня Наташа, в чорному шерстяному платті, з недбало зв´язаною жмутком косою, худа й бліда, сиділа з ногами в кутку дивана, напружено мнучи і розправляючи кінці пояса, і дивилася на ріжок дверей.

Вона дивилася туди, куди пішов він, на той бік життя. І той бік життя, про який вона перше ніколи не думала, який перше здавався їй таким далеким і неймовірним, тепер був для неї ближчим і ріднішим, зрозумілішим, ніж цей бік життя, де все було або порожнеча і руїна, або страждання і образа.

Вона дивилася туди, де, як вона знала, був він; але вона не могла бачити його інакше, як таким, яким він був тут. Вона бачила його знову таким самим, яким він був у Митищах, у Троїці, в Ярославлі.

Вона бачила його обличчя, чула його голос і повторювала його слова і свої слова, сказані йому, й іноді придумувала за себе і за нього нові слова, що тоді могли бути сказані. [...]

V

[...] Трудно уявити собі історичну особу, діяльність якої так незмінне і постійно була б спрямована до однієї і тієї ж мети. Трудно уявити собі мету, більш достойну й більш відповідну до волі всього народу. Ще трудніше знайти другий приклад в історії, де б мета, яку поставила собі історична особа, була так цілковито досягнута, як та мета, на досягнення якої була спрямована вся діяльність Кутузова у 12-му році.

Кутузов ніколи не говорив про сорок сторіч, які дивляться з пірамід, дро жертви, які він приносить вітчизні, про те, що він має намір учинити або учинив: він взагалі нічого не говорив про себе, не грав ніякої ролі, здавався завжди дуже простою і звичайною людиною і говорив дуже прості і звичайні речі. Він писав листи своїм дочкам і m-lle Stael, читав романи, любив товариство гарних жінок, жартував з генералами, офіцерами й солдатами і ніколи не перечив тим людям, що хотіли йому що-небудь доводити. Коли граф Растопчин на Яузькому мості під´їхав до Кутузова з особистими докорами про те, хто винен у загибелі Москви, і сказав: «Як же ви обіцяли не залишати Москви, не давши бою?», Кутузов відповів: «Я й не залишу Москви без бою», незважаючи на те, що Москву було вже залишено. Коли, приїхавши до нього від царя, Аракчеев сказав, що треба було б Єрмолова призначити начальником артилерії, Кутузов відповів: «Так, я й сам щойно казав це»,— хоч він за хвилину до цього казав зовсім інше. Що було до того йому, який сам один серед безтолкової юрми свого оточення розумів тоді увесь величезний зміст події; що йому було до того, собі чи йому припише граф Растопчин нещастя столиці. Ще більш йому було байдуже, кого призначать начальником артилерії.

Не тільки в цих випадках, але й раз у раз цей старий чоловік, дійшовши досвідом життя до переконання в тому, що думки і слова, які їх висловлюють, не є рушіями людей, говорив слова цілком беззмістовні — перші, що спадали йому на думку.

Але цей самий чоловік, так нехтуючи своїми словами, ні разу за всю свою діяльність не сказав жодного слова, яке було б незгідне з тією єдиною метою, досягнення якої він прагнув під час усієї війни. Очевидно, мимоволі, з тяжкою впевненістю, що не зрозуміють його, він не раз за всіляких обставин висловлював свою думку. Ще від Бородінського бою, з якого почався його розлад з близькими до нього людьми, лише він казав, що Бородінський бій є перемога, і повторював це і усно, і в рапортах, і в донесеннях до самої своєї смерті. Лише він сказав, що втрата Москви не є втрата Росії. Він на пропозицію про мир відповів Лорістону, що миру не може бути, бо така воля народу; лише він під час відступу французів говорив, що всі наші маневри не потрібні, що все зробиться само собою краще, ніж ми того бажаємо, що ворогові треба дати золотий міст, що ні Тарутинський, ні Вяземський, ні Красненський бої не потрібні, що з чим-небудь треба прийти на кордон, що за десять французів він не віддасть одного росіянина.

І лише він, цей придворний чоловік, як нам змальовують його, чоловік, який бреше Аракчееву з метою догодити государеві,—лише він, цей придворний чоловік, у Вільні, тим заслужуючи неласку царя, каже, що дальша війна за кордоном шкідлива й марна.

Але самі слова не довели б, що він тоді розумів значення події. Дії його — всі без найменшого винятку, всі спрямовані до однієї і тієї ж мети, що полягає в трьох справах: 1) напружити всі свої сили для зіткнення з французами, 2) перемогти їх і 3) вигнати з Росії, полегшуючи по змозі злигодні народу і війська.

Він, той повільник Кутузов, девізом якого є — терпіння і час, ворог рішучих дій, він дає Бородінську битву, надаючи готуванню до неї безприкладної урочистості. Він, той Кутузов, який ще до початку Аустерліцького бою каже, що його буде програно, в Бородіні, незважаючи на запевнення генералів у тому, що бій програно, незважаючи на нечуваний

в історії приклад того, що після виграного бою військо мусить відступати лише він, всупереч усім, до самої смерті повторює, що Бородінський бій -J перемога. Лише він за весь час відступу наполягає на тому, щоб не давати боїв, непотрібних тепер боїв, не починати нової війни і не переходити кордонів Росії.

Тепер зрозуміти значення події, коли тільки не прикладати до діяльності мас цілей, які були в голові десятка людей, легко, бо вся подія з її наслідками лежить перед нами.

Але яким чином тоді цей старий чоловік, сам один, всупереч думці всіх, міг так правильно вгадати народну суть події, що ні разу за всю свою діяльність не зрадив її?

Джерело цієї незвичайної сили прозирання у суть подій лежало в тому народному почутті, яке він носив у собі в усій чистоті і силі його.

Тільки визнання в ньому цього почуття спонукало народ такими дивними шляхами обрати його, старого, опального, проти волі царя представником народної війни. І тільки це почуття поставило його на ту найвищу людську висоту, з якої він, головнокомандуючий, спрямовував усі свої сили не на те, щоб убивати й винищувати людей, а на те, щоб рятувати й жаліти їх.

Проста, скромна і тому істинно велика постать ця не могла влягтися в ту придуману історією фальшиву форму європейського героя, який нібито керує людьми.

Для лакея не може бути великої людини, бо в лакея своє уявлення про велич.

XII

П’єр, як це здебільшого буває, лише тоді відчув увесь тягар фізичних злигоднів і напружень, яких він зазнав у полоні, коли ці напруження і злигодні кінчилися. Після свого визволення з полону він приїхав до Орла і на третій день по приїзді, в той час, як він збирався до Києва, захворів і пролежав в Орлі три місяці; в нього була, як казали лікарі, жовчна гарячка. Незважаючи на те, що лікарі лікували його, пускали кров і давали пити ліки, він, проте, видужав.

Усе, що було з П´єром з часу визволення і до хвороби, не залишило в нього майже ніякого враження. Він пам´ятав лише сіру, похмуру, то дощову, то снігову погоду, внутрішню фізичну нудьгу, біль у ногах, у боку; пам´ятав загальне враження лиха, людських страждань; пам´ятав тривожну для нього цікавість офіцерів, генералів, які розпитували його, свої турботи про те, щоб знайти екіпаж та коней, і, головне, пам´ятав свою тодішню нездатність мислити й почувати. У день свого визволення він бачив труп Петі Ростова. Того самого дня він взнав, що князь Андрій був живий понад місяць після Бородінського бою і тільки нещодавно помер у Ярославлі, в домі Ростових. Того самого дня Денисов, який сказав цю новину П´єру, між іншим у розмові згадав про смерть Елен, гадаючи, що П´єр це вже давно знає. Все це П´єру здавалось тоді тільки чудним. Він почував, що не може зрозуміти значення всіх цих вістей. [...]

XIII

П´єр майже не змінився у своїй зовнішній поведінці. На вигляд він був такий самий, яким був раніш. Так само, як і перше, він був неуважний і здавався зацікавленим не тим, що було перед очима, а чимось особливим. Різниця між колишнім і теперішнім його станом полягає в тому, що перше, коли він забував те, що було перед ним, що йому казали, він, стражденне зморщивши лоба, наче намагався і не міг розглядіти чогось, що було далеко від нього. Тепер він так само забував те, то йому казали, і те, що було перед ним; але тепер з ледве помітною, ніби Глузливою усмішкою він вглядався в те саме, що було перед ним, вслухався в те, що йому говорили, хоч, очевидно, бачив і чув щось зовсім інше. Перше він здавався хоч і доброю людиною, але нещасною; і тому мимоволі люди віддалялись від нього. Тепер усмішка радості життя завжди грала біля його рота, і в очах його світилась турбота за людей — запитання: чи задоволені вони так само, як і він? І людям приємно було в його присутності. [...]

XV

Про Ростових він чув, що вони в Костромі, і думка про Наташу рідко виникала в нього. Коли вона й виникала, то тільки як приємний спогад давно минулого. Він почував себе не тільки вільним від буденщини, але й від цього почуття, яке він, як йому здавалося, нарочито викликав у собі.

На третій день по своєму приїзді в Москву він почув від Друбецьких, що княжна Марія в Москві. Про смерть, страждання, останні дні князя Андрія П´єр часто думав, і тепер ці думки, по-новому виразні, заполонили його. Почувши за обідом, що княжна Марія в Москві і живе в своєму вцілілому домі на Вздвиженці, він того ж вечора поїхав до неї. [...]

У невисокій кімнатці, освітленій однією свічкою, сиділа княжна і ще хтось з нею, у чорному платті. П´єр пам´ятав, що при княжні завжди були компаньйонки, але хто вони такі, ті компаньйонки, П´єр не знав і не пам´ятав. «Це одна з компаньйонок»,— подумав він, глянувши на даму в чорному платті.

Княжна швидко встала йому назустріч і простягнула руку.

— Бачте,— сказала вона, вглядаючись у його інше тепер обличчя, після того, як він поцілував її в руку,— ось як ми з вами зустрічаємось.— Він і останній час часто говорив про вас,— сказала вона, переводячи свої очі з П´єра на компаньйонку ніби соромливо і тим на мить здивувавши П´єра.

— Я така рада була, коли почула, що ви врятувалися. Це була єдина радісна звістка, яку ми одержали з давнього часу.— Знову ще неспокійніше княжна оглянулась на компаньйонку і хотіла щось сказати; та П´єр перебив її.

— Ви можете собі уявити, я нічого не знав про нього,—сказав він.—Я вважав його вбитим. Усе, що я взнав, я взнав від інших, через треті руки. Я знаю тільки, що він потрапив до Ростових... Яка доля!

П´єр говорив швидко, жваво. Він глянув раз на обличчя компаньйонки, побачив уважно-привітний, цікавий погляд, спрямований на нього, і, як це часто буває під час розмови, чомусь відчув, що ця компаньйонка в чорному платті — миле, добре, гарне створіння, яке не перешкодить його задушевній розмові з княжною Марією.

Але коли він сказав останні слова про Ростових, збентеження в обличчі княжни Марії виявилось ще дужче. Вона знову перебігла очима з обличчя П´єра на обличчя дами в чорному платті і сказала:

— Ви не впізнаєте хіба?

П´єр глянув ще раз на бліде, тонке, з чорними очима і чудним ротом обличчя компаньйонки. Щось рідне, давно забуте й більш ніж миле дивилось на нього з цих уважних очей.

«Але ж ні, це не може бути? — подумав він.— Це суворе, худе і бліде постаріле обличчя? Це не може бути вона. Це тільки спогад того». Та в цей час княжна Марія сказала: «Наташа». І обличчя з уважними очима напружено, з зусиллям, як відчиняються заржавілі двері,— усміхнулось і з цих розчинених дверей раптом війнуло і обдало П´єра тим давно забув тим щастям, про яке, особливо тепер, він не думав. Війнуло, огорнуло і заполонило його всього. Коли вона усміхнулася, вже не могло бути сумнівів: це була Наташа, і він любив її.

У першу ж хвилину П´єр мимоволі і їй, і княжні Марії, і, головне, самому собі сказав невідому йому самому таємницю. Він почервонів радісно і стражденне болісно. Він хотів приховати своє хвилювання. Але чим більше він хотів приховати його, тим ясніше — ясніше, ніж найвиразнішими словами,— він собі, і їй, і княжні Марії говорив, що він любить її.

«Ні, це так, від несподіванки»,— подумав П´єр. Але тільки-но він хотів продовжувати почату розмову з княжною Марією, як знову глянув на Наташу, і ще яскравіша краска залила його обличчя, і ще дужче хвилювання радості і страху охопило його душу. Він заплутався в словах і зупинився на половині фрази.

П´єр не помітив Наташі, бо він зовсім не сподівався бачити її тут, але він не впізнав її тому, що зміна, яка сталася в ній відтоді, як він не бачив її, була величезна. Вона схудла і зблідла. Та не це робило її невпізнанною: ЇЇ не можна було впізнати в першу хвилину, як він увійшов, тому, що на цьому обличчі, в очах якого раніш завжди світилася затаєна усмішка радості життя, тепер, коли він увійшов і вперше глянув на неї, не було й тіні усмішки; були тільки очі, уважні, добрі і сумовито-запитливі.

П´єрове збентеження не відбилось на Наташі збентеженням, а лише приємністю, що ледь помітно осяяла все її обличчя.

XVI

— Вона приїхала гостювати до мене,— сказала княжна Марія.— Граф і графиня будуть цими днями. Графиня в жахливому стані. Але Наташі самій треба було бачити лікаря, її силоміць відіслали зі мною.

— Справді, чи є сім´я без свого горя? — сказав П´єр, звертаючись до Наташі.— Ви знаєте, що це було того самого дня, як нас звільнили. Я бачив його. Який був прекрасний хлопчик!

Наташа дивилась на нього, і у відповідь на його слова тільки більше відкрились і засвітилися її очі.

— Що можна сказати чи подумати на втіху? — сказав П´єр.— Нічого. Нащо було вмирати такому гарному, сповненому життя хлопчикові?

— Справді, у наш час важко було б жити без віри...—сказала княжна Марія.

— Еге ж. Оце істинна правда,— поспішно перебив П´єр.

— Чому? — спитала Наташа, уважно дивлячись в очі П´єру.

— Як чому? — сказала княжна Марія.— Сама думка про те, що чекає там...

Наташа, не дослухавши княжни Марії, знову запитливо подивилась на П´єра.

— І тому,— говорив далі П´єр,— що тільки людина з вірою в те, що є Бог, який керує нами, може перенести таку втрату, як її і... ваша,— сказав П´єр. [...]

П´єр довго не міг заснути цього дня: він туди й сюди ходив по кімнаті то насуплено вдумуючись у щось важке, раптом знизуючи плечима і здригаючись, то щасливо усміхаючись.

Він думав про князя Андрія, про Наташу, про їхню любов, і то ревнував її до минулого, то докоряв собі за це, то прощав. Була вже шоста година ранку, а він все ходив по кімнаті.

«Ну що ж робити; коли вже не можна без цього? Що ж робити?! Виходить, так треба»,—сказав він сам до себе і, квапливо роздягнувшись, ліг у ліжко, щасливий і схвильований, але без сумнівів і вагань.

«Треба, хоч як це чудно, хоч яке неможливе це щастя,—треба зробити все для того, щоб бути з нею чоловіком і жінкою»_,—сказав він собі. [.,.]

Другого дня П´єр приїхав рано, обідав і просидів цілий вечір. Незважаючи на те, що княжна Марія і Наташа були очевидно раді гостеві, незважаючи на те, що весь інтерес П´єрового життя зосереджувався тепер у цьому домі, до вечора вони все переговорили, і розмова раз у раз переходила з однієї зовсім незначної теми на другу і часто уривалася. П´єр засидівся цього вечора так допізна, що княжна Марія і Наташа переглядались між собою, очевидно чекаючи, коли він піде. П´єр бачив це і не міг піти. Йому ставало важко, незручно, але він усе сидів, бо не міг встати й піти.

Княжна Марія, не бачачи цьому кінця, перша встала і, поскаржившись на мігрень, стала прощатися. І — То ви завтра їдете до Петербурга? — спитала вона.

— Ні, я не їду,— здивовано і наче образившись, поспішно сказав П´єр. — Та ні, до Петербурга? Завтра;

тільки я не прощаюся. Я заїду за комісіями,— промовив він, стоячи перед княжною Марією, червоніючи і не виходячи.

Наташа подала йому руку і вийшла. Княжна Марія, навпаки, замість того, щоб вийти, сіла в крісло і своїм променистим, глибоким поглядом строго і уважно подивилась на П´єра. Втома, яку вона, очевидно, виявляла перед цим, тепер зовсім пройшла. Вона важко і протягло зітхнула, наче готуючись до довгої розмови.

Коли Наташа вийшла, уся П´єрова ніяковість і незграбність зникла вмить і замінилася схвильованою жвавістю. Він швидко підсунув крісло близько до княжни Марії.

! — Так, я й хотів сказати вам,— промовив він, відповідаючи, як на слова, на її погляд.— Княжно, поможіть мені. Що мені робити? Чи можу я сподіватися? Княжно, друже мій, вислухайте мене. Я все знаю. Я знаю, що не вартий її; я знаю, що тепер неможливо говорити про це. Але я хочу бути братом їй. Ні, я не цього... не хочу, не можу...

Вік зупинився і потер собі обличчя й очі руками.

— Ну, от,— заговорив він далі, очевидним зусиллям волі намагаючись говорити доладно.—Я не знаю, відколи я люблю її. Але я одну тільки її, одну любив за ціле моє життя і люблю так, що без неї не можу собі уявити життя. Просити руки її тепер я не наважуюсь; але думка про те, що, можливо, вона могла б бути моєю і що я пропущу цю можливість... можливість... жахлива. Скажіть, можу я сподіватися? Скажіть, що мені робити? Дорога княжно,— сказав він, помовчавши трохи і торкнувши її в руку, тому що вона не відповідала.

— Я думаю про те, що ви мені сказали,— відповіла княжна Марія.— Ось що я скажу вам. Ви маєте рацію, що тепер говорити їй про любов...

Княжна зупинилася. Вона хотіла сказати: говорити їй про любов пер неможливо; але вона зупинилась тому, що вона третій день бач/6 по Наташі, яка раптом змінилася, що Наташа не тільки не образила^5 б, якби П´єр признався їй у своїй любові, а що вона одного лише цього^ бажала. в

—Говорити їй тепер... не можна,— все ж сказала княжна Марія.

— Але що ж мені робити?

—Доручіть це мені,— сказала княжна Марія.— Я знаю...

П´єр дивився в очі княжні Марії.

— Ну, ну...— сказав він.

— Я знаю, що вона любить... полюбить вас,—виправилась княжна Марія.

Не встигла вона сказати цих слів, як П´єр схопився і із зляканим обличчям швидко взяв за руку княжну Марію.

— Чому ви гадаєте? Ви гадаєте, що я можу сподіватися? Ви гадаєте?!,

— Так, гадаю,— усміхаючись, сказала княжна Марія.— Напишіть батькам. І доручіть мені. Я скажу їй, коли можна буде. Я бажаю цього. І серце моє почуває, що це буде.

— Ні, цього не може бути! Який я щасливий! Але цього не може бути... Який я щасливий! Ні, не може бути! — говорив П´єр, цілуючи руки княжни Марії.

— Ви їдьте до Петербурга; це краще. А я напишу вам,—сказала вона.

— До Петербурга? їхати? Так, добре, їхати. Але завтра я можу приїхати до вас?

Другого дня П´єр приїхав попрощатися. Наташа була менш жвава, ніж попередніх днів; але цього дня, іноді глянувши їй в очі, П´єр почував, що він зникає, що ні його, ні її нема більш, а є лише почуття щастя. «Невже? Ні, не може бути»,—казав він собі при кожному її погляді, жесті, слові, що сповнювали його душу радістю.

Коли він, прощаючись з нею, взяв її тонку, худу руку, він мимоволі трохи довше затримав її в своїй.

Невже ця рука, це обличчя, ці очі, весь цей чужий мені скарб жіночої чарівності, невже це все буде завжди моїм, звичним, таким самим, як сам я для себе? Ні, це неможливо!..»

— Прощавайте, графе,— сказала вона голосно.— Я дуже чекатиму вас,—додала вона пошепки.

І ці прості слова, очі і вигляд її обличчя в ту хвилину були для П´єра протягом двох місяців темою нескінченних спогадів, тлумачень і щасливих марень. «Я дуже чекатиму вас... Так, так, як вона сказала? Ага, я дуже чекатиму вас. Ой, який я щасливий! Що ж це таке, який я щасливий!» — говорив сам до себе П´єр.

З першого того вечора, коли після П´єрового від´їзду Наташа з радісно-глузливою усмішкою сказала княжні Марії, що він зовсім, ну зовсім

як з лазні, і сюртучок, і обстрижений, з цієї хвилини щось приховане і самій їй невідоме, але непереборне прокинулося в Наташиній душі.

Усе: обличчя, хода, погляд, голос — усе раптом змінилося в ній. Несподівані для неї самої—сила життя, надії на щастя сплили назовні і вимагали вдоволення. З першого вечора Наташа наче забула все те, що з нею було. Вона відтоді ні разу не поскаржилася на своє становище, жодного

І ва не сказала про минуле і не боялась уже робити веселі плани на с1і°0утнє. Вона мало говорила про П´єра, але коли княжна Марія згадувала про нього, давно погаслий блиск засвічувався в Наташиних очах і губи "Цідились чудною усмішкою.

Зміна, що сталася в Наташі, спочатку здивувала княжну Марію; але

вона зрозуміла її значення, то зміна ця викликала в неї прикрість. Невже вона так мало любила брата, що так скоро могла забути його?» — мала княжна Марія, сама з собою обмірковуючи цю зміну. Але коли вона була з Наташею, то не сердилась на неї і не докоряла їй. Сила життя, що. прокинувшись, охопила Наташу, була, очевидно, така невгамовна, така несподівана для неї самої, що княжна Марія в присутності Наташі почувала, що вона не мала права докоряти їй навіть у своїй душі.

Наташа так повно і щиро вся поринула в нове почуття, що й не намагалася приховувати, що їй було тепер не гірко, а радісно й весело.

Коли після нічної розмови з П´єром княжна Марія повернулася до своєї кімнати, Наташа зустріла її на порозі.

— Він сказав? Так? Він сказав? — повторила вона. І радісний і разом жалісний вираз, наче вона просила пробачити їй цю радість, застиг на обличчі в Наташі.

— Я хотіла слухати біля дверей, але я знала, що ти скажеш мені.

Хоч який зрозумілий, який зворушливий був для княжни Марії спрямований на неї погляд Наташиних очей; хоч як жаль було їй бачити її хвилювання, проте Наташині слова в першу хвилину образили княжну Марію. Вона згадала про брата, про його любов.

«Але що ж робити! вона не може інакше»,—подумала княжна Марія; і з сумовитим і трохи суворим обличчям переказала вона Наташі все, що сказав їй П´єр. Почувши, що він збирається до Петербурга, Наташа дуже здивувалася.

—До Петербурга! — повторила вона, ніби не розуміючи. Але, придивившись до сумного виразу обличчя княжни Марії, вона догадалась про причину її смутку і раптом заплакала.—Марі,— сказала вона,— навчи, що мені робити: я боюсь бути поганою. Що ти скажеш, те я й робитиму; навчи мене...

— Ти любиш його?

— Люблю,— прошептала Наташа.

— Чого ж ти плачеш? Я щаслива за тебе,—сказала княжна Марія, за ці сльози цілком уже пробачивши Наташі її радість.

— Це буде не скоро, коли-небудь. Ти подумай, яке щастя, коли я буду його дружиною, а ти вийдеш за Nicolas.

— Наташо, я просила тебе не говорити про це. Будемо говорити про тебе.— Вони помовчали.

— Тільки чому ж до Петербурга! — раптом сказала Наташа і сама ж поспішно відповіла собі:— Ні, ні, так треба... Правда, Марі? Так треба...

Епілог

V

Весілля Наташі, яка вийшла в 13-му році за Безухова, було останньою радісною подією у старій родині Ростових. Того ж року граф Ілля Андрійович помер і, як це завжди буває, по смерті його розпалась стара родина.

Події останнього року — пожежа Москви і втеча з неї, смерть князя Андрія і розпач Наташі, смерть Петі, графинине тужіння — все це, як Удар за ударом, падало на голову старого графа. Він, здавалось, не розумів і почував себе неспроможним зрозуміти значення всіх цих подій морально схиливши свою стару голову, наче ждав і просив нових ударів які б його доконали. Він здавався то зляканим і розгубленим, то негідно жвавим і заповзятливим.

Весілля Наташине на якийсь час захопило його своїм зовнішнім бо ком. Він замовляв обіди, вечері і, очевидно, намагався здаватись веселим" але веселість його не передавалась, як перше, а, навпаки, викликала жалість у людях, які знали й любили його.

Після від´їзду П´єра з дружиною він затих і став скаржитися на нудьгу. Через кілька днів він захворів і зліг у ліжко. З перших днів його хвороби, хоч лікарі втішували його, він зрозумів, що вже не встане. Графиня, не роздягаючись, два тижні провела в кріслі біля його узголів´я. Щоразу, коли вона давала йому ліки, він, схлипуючи, мовчки цілував її в руку. В останній день він, ридаючи, просив прощення у дружини і заочно в сина за розорення маєтку — головну вину, яку він за собою почував. [...]

Микола був з російськими військами в Парижі, коли до нього прийшла звістка про смерть батька. Він зараз же подав у відставку і, не чекаю чи її, взяв відпустку й поїхав у Москву. Стан грошових справ через місяць після смерті графа цілком визначився, здивувавши всіх величезністю суми різних дрібних боргів, про існування яких ніхто й гадки не мав Боргів було вдвічі більше, ніж маєтності.

Рідні і друзі радили Миколі відмовитися від спадщини. Але Микола у відмові від спадщини вбачав вияв докору священній для нього пам´ять батька і тому не хотів чути про відмову і прийняв спадщину з зобов´язанням сплати боргів. [...]

Микола взяв тридцять тисяч, запропоновані йому шуряком Безуховим, для сплати тієї частини боргів, що їх Микола визнавав за грошові, справжні борги. А щоб за решту боргів не бути посадженим у яму, як йому погрожували кредитори, він знову став на службу.

їхати в армію, де він був на першій вакансії полкового командира, не можна було, бо мати тепер держалася за сина, як за останню принаду життя; і тому, незважаючи на небажання залишатися в Москві в колі людей, що знали його раніш, незважаючи на свою відразу до цивільної служби, він узяв у Москві місце по цивільній лінії і, скинувши свій улюблений мундир, оселився з матір´ю і з Сонею в маленькій квартирі на Сивцевому Вражку.

Наташа і П´єр жили в цей час у Петербурзі, не маючи ясного уявлення про Миколове становище. Микола, позичивши в шуряка грошей, намагався приховати від нього свою скруту. Миколове становище особливо погане було тому, що на свої тисячу двісті карбованців платні він не тільки мусив утримувати себе, Соню і матір, але й утримувати матір так, щоб вона не помічала, що вони бідні. [...]

VI

На початку зими княжна Марія приїхала в Москву. До неї дійшла чутка про становище Ростових і про те, як «син жертвував собою для матері»,—так говорили в місті.

«Я й не чекала від нього іншого»,—казала собі княжна Марія, почуваючи радісне підтвердження своєї любові до нього. Згадуючи свої дружні і майже родинні стосунки з усією сім´єю, вона вважала за свій обов´язок їхати до них. Але, згадуючи свої взаємини з Миколою у Воронежі,

на Марія боялась цього. Переборовши свій страх, вона, проте, через і<нЯ „а тижнів по своєму прибутті в місто приїхала до Ростових. ^Микола перший зустрів її, бо до графині можна було проходити лише в його кімнату. Як тільки він глянув на неї, обличчя його замість пазу радості, яку сподівалась побачити на ньому княжна Марія, навіяло зовсім нового для княжни виразу холодності, сухості й гордості. Микола спитав про її здоров´я, провів до матері і, посидівши хвилин п´ять, вийшов з кімнати. 3 Коли княжна виходила від графині, Микола знову зустрів її і особливо урочисто й сухо провів до передпокою. Він ні слова не відповів на її зауваження про графинине здоров´я. «Вам що до того? Дайте мені спокій»,— говорив його погляд. [...]

Після своїх одвідин Ростових і того несподіваного холодного прийому, що їй зробив Микола, княжна Марія призналась собі, що вона мала рацію, не бажаючи їхати першою до Ростових.

«Я нічого іншого й не чекала,— казала вона собі, закликаючи на допомогу свою гордість.— Мені нема ніякого діла до нього, я тільки хотіла бачити стареньку, яка завжди була добра до мене і якій я багато чим завдячую».

Та вона не могла заспокоїтися цими міркуваннями: щось схоже на каяття мучило її, коли вона згадувала свої одвідини. Незважаючи на те, що вона твердо вирішила не їздити більш до Ростових і забути все це, вона увесь час почувала себе в непевному становищі. І коли вона питала себе, що ж таке було те, що мучило її, вона мусила признатися, що це були її взаємини з Ростовим. Його холодний, чемний тон не випливав з його почуття до неї (вона це знала), а прикривав щось. Це щось їй треба було з´ясувати; і вона почувала, що до того часу не могла бути спокійною.

У середині зими вона сиділа у класній і стежила за уроками небожа, коли прийшли повідомити її про приїзд Ростова. З твердим наміром не виявляти своєї таємниці й не показати свого збентеження, вона запросила m-lle Bourienne і з нею разом вийшла до вітальні.

З першого погляду на Миколове обличчя вона побачила, що він приїхав лише для того, щоб виконати обов´язок чемності, і вирішила твердо тримати себе в тому самому тоні, в якому він звернеться до неї.

Вони заговорили про здоров´я графині, про спільних знайомих, про останні новини війни, і коли минули ті десять хвилин, що їх вимагає пристойність і після яких гість може встати, Микола підвівся прощаючись. [...]

VII

Восени 1814 року Микола одружився з княжною Марією і переїхав з дружиною, матір´ю і Сонею жити в Лисі Гори.

За три роки він, не продаючи дружининого маєтку, сплатив решту боргів і, одержавши невеличку спадщину після померлої кузини, сплатив і борг П´єру.

Ще через три роки, на 1820 рік, Микола так влаштував свої грошові справи, що прикупив невеликий маєток біля Лисих Гір і провадив переговори про викуп батьківського Отрадного,— це була його улюблена мрія. [...]

Переклад з російської О. Кундзіча



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС