пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том четвертий Частина третя


Частина третя III

Так звана партизанська війна почалася зі вступу ворога у Смоленськ.

Перше ніж партизанську війну офіціально прийняв наш уряд, уже тисячі людей ворожої армії — відсталих мародерів, фуражирів — винищили козаки й селяни, які вбивали цих людей так само несвідомо, як несвідомо собаки загризають забіглого скаженого собаку. Денис Давидов своїм російським чуттям перший зрозумів значення цієї страшної зброї, яка, не питаючи про правила воєнного мистецтва, знищувала французів, і йому належить слава першого кроку для узаконення цього прийому війни.

24 серпня було засновано перший партизанський загін Давидова, і слідом за його загоном стали засновуватись інші. Чим далі точилася кампанія, тим далі збільшувалось число цих загонів.

Партизани знищували велику армію частинами. Вони підбирали те відпале листя, що само собою сипалося з висохлого дерева—французького війська, й іноді трусили це дерево. У жовтні, в той час, як французи тікали до Смоленська, цих партій різних величин і характерів були сотні. Були партії, які переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами, з вигодами життя; були самі козачі, кавалерійські; були дрібні, збірні, піші та кінні, були селянські та поміщицькі, нікому не відомі. Був начальником партії дяк, який узяв за місяць кілька сот полонених. Була старостиха Василиса, яка побила сотні французів.

Останні числа жовтня були часом самого розпалу партизанської війни. Той перший період цієї війни, під час якого партизани, самі дивуючись зі своєї сміливості, боялися, що кожної хвилини їх могли піймати й оточити французи, і, не розсідлуючи коней і майже не злізаючи з них, ховалися по лісах, щохвилини чекаючи погоні,— уже минув. Тепер уже війна ця визначилась, усім стало ясно, яких заходів можна вжити з французами і яких не можна. Тепер уже тільки ті начальники загонів, які зі штабами, за правилами, ходили вдалині від французів, вважали ще багато чого неможливим. А дрібні партизанські групи, давно вже почавши свою справу і зблизька підглядаючи за французами, вважали можливим те, про що не сміли й думати начальники великих загонів. Що ж до козаків і селян, які вешталися між французами, то вони вважали, що тепер уже все можливе. [...]

Тихін Щербатий був один з найпотрібніших людей у загоні Денисова.. Він був селянин з Покровського під Гжаттю. Коли на початку своїх Дій Денисов прийшов у Покровське і, як завжди, покликавши старосту, спитав про те, що їм відомо про французів, староста відповів, як відповідали і всі старости, ніби захищаючись, що вони нічого знати не знають, відати не відають. Але коли Денисов пояснив їм, що його мета бити французів, і коли він спитав, чи не заблукували до них французи, то староста сказав, що мародери бували справді, але що в них у селі лише один Тишка Щербатий займається цими справами. Денисов звелів покликати до себе Тихона і, похваливши його за його діяльність, сказав при старості кілька слів про ту вірність цареві і вітчизні та про ненависть до французів, яку повинні плекати сини вітчизни.

— Ми французам поганого не робимо,— сказав Тихін, очевидно сторопівши від цих слів Денисова.— Ми тільки так, значить, з охоти балу, вались з хлопцями. Миродерів справді десятків зо два побили, а так ми поганого не робили...— На другий день, коли Денисов, зовсім забувши про цього селянина, вийшов з Покровського, його повідомили, що Тихін пристав до партії і просив, щоб його при ній залишили. Денисов звелів залишити його.

Тихін, який спочатку виконував чорну роботу — розкладав вогнища, носив воду, білував коней і т. ін., скоро виявив велику охоту і здібність до партизанської війни. Він ночами ходив по здобич і щоразу приносив з собою одяг та зброю французькі, а коли йому наказували, то приводив і полонених. Денисов звільнив Тихона від робіт, почав брати його з собою в роз´їзди і зачислив козаком.

Тихін не любив їздити верхи і завжди ходив пішки, ніколи не відстаючи від кавалерії. Зброя його складалася з мушкетона, якого він носив більше для сміху, піки і сокири, якою він орудував, як вовк орудує зубами. [...] Тихін був найкорисливішою і найхоробрішою людиною в партії. Ніхто більше за нього не відкрив випадків нападу, ніхто більш за нього не побрав і не побив французів. [...]

VII

Покинувши своїх рідних під час виїзду з Москви, Петя приєднався до свого полку і скоро по цьому його взяв до себе ординарцем генерал, який командував великим загоном. Відтоді, як його підвищили в офіцери і особливо відтоді, як він перейшов у діючу армію, де він брав участь у Вяземському бою, Петя перебував увесь час у щасливо-збудженому стані радості з того, що він великий, і весь час у захваті поспішав, щоб не пропустити якої-небудь нагоди справжнього геройства. Він був дуже щасливий з того, що бачив і зазнав у армії, але разом з тим йому все здавалося, що там, де його нема, саме тепер і відбувається справжнісіньке, геройське. І він квапився туди, де його тепер не було.

Коли 21 жовтня його генерал висловив бажання послати кого-небудь до загону Денисова, Петя так жалісно просив, щоб послали його, що генерал не міг відмовити. Але, виряджаючи його і згадавши безумний вчинок Петі у Вяземському бою, де Петя, замість того, щоб їхати дорогою туди, куди його було послано, поїхав у цеп під вогонь французів і вистрілив там двічі зі свого пістолета,— виряджаючи його, генерал якраз заборонив Петі брати участь у будь-яких діях Денисова. От тому саме Петя почервонів і зніяковів, коли Денисов спитав, чи може він зостатися. До виїзду на узлісся Петя вважав, що йому треба, точно виконуючи свій обов´язок, одразу повернутися. Але коли він побачив французів, побачив Тихона, взнав, що вночі неодмінно атакують, він, зі швидкістю переходів юнаків від одного погляду до другого, вирішив сам з собою, що генерал його, якого він досі дуже поважав,— погань, німець, що Денисов герой

j осавул герой, і Тихін герой і що йому було б соромно поїхати від них у скрутну хвилину.

Уже смеркало, коли Денисов, Петя і осавул під´їхали до караулки, у напівтемряві видно було коней у сідлах, козаків, гусарів, які ладнали куріньчики на галявині і (щоб не бачили диму французи) розводили вогонь у лісовому яру, і він червонів там. У сінях маленької хатини козак, закачавши рукави, рубав баранину. В самій хаті були три офіцери з партії Денисова; вони влаштовували стіл з дверей. Петя скинув і віддав сушити свій мокрий одяг і зараз же взявся допомагати офіцерам влаштовувати обідній стіл.

Через десять хвилин був готовий стіл, накритий скатертиною. На столі була горілка, ром у фляжці, білий хліб і смажена баранина з сіллю.

Сидячи разом з офіцерами за столом і розриваючи руками, по яких текло сало, жирну, пахучу баранину, Петя перебував у захопленому дитячому стані ніжної любові до всіх людей і внаслідок того — впевненості в такій самій любові людей до себе. [...]

X

[...] Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.

Надворі ще було зовсім темно. Дощ пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулки чорніли силуети козачих куренів і спутаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.

Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось, і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом, хоч це був український кінь, і підійшов до нього.

— Ну, Карабах, завтра послужимо,— сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його. [...]

Хоч би що побачив тепер Петя, ніщо б не здивувало його. Він був у чарівному царстві, в якому все було можливе.

Він подивився на небо. І небо було таке ж чарівне, як і земля. На небі розчищало, і над верховіттям швидко бігли хмаринки, наче відкриваючи зорі. Іноді здавалося, що на небі розчищало і видно було чорне, чисте небо. Іноді здавалося, що цими чорними плямами були хмарки. Іноді здавалося, що небо високо, високо піднімається над головою; іноді небо опускалось зовсім, так що рукою можна було дістати його.

Петя став заплющувати очі й погойдуватися. [...]

З урочистим побідним маршем зливалася пісня, і капотіло, і вжіг, жіг, жіг... свистіла шабля, і знову побилися й заіржали коні, не порушуючи хору, а входячи в нього.

Петя не знав, який час це тривало: він натішився, весь час дивувався зі своєї втіхи і жалкував, що нема з ким поділитися нею. Його розбудив лагідний голос Лихачева.

— Готова, ваше благородіє, надвоє француза розпанахаєте.

Петя прокинувся.[...]

[...] За весь час переїзду Денисов ні слова не говорив більше з Петром і їхав мовчки. Коли під´їхали до узлісся, в полі помітно вже стало світати. Денисов поговорив щось пошепки з осавулом, і козаки стали проїжджати повз Петю і Денисова. Коли вони всі проїхали, Денисов торкнув свого коня і поїхав з гори. Сідаючи на зади і сковзаючи, коні спускалися зі своїми їздцями в улоговину. Петя їхав поруч з Денисовим. Він все дужче тремтів усім тілом. Ставало дедалі видніше й видніше, тільки туман заслоняв далекі предмети. З´їхавши вниз і оглянувшись назад, Денисов кивнув головою козакові, який стояв біля нього.

— Сигнал! — промовив він

Козак підняв руку, розітнувся постріл. І в ту ж мить спереду затупотіли, помчавши, коні, залунав галас з усіх боків і нові постріли.

У ту ж мить, як залунали перші звуки тупоту й галасу, Петя, вдаривши свого коня і попустивши поводи, не слухаючи Денисова, який кричав на нього, помчав вперед. Петі здалося, що раптом зовсім, як серед дня, стало видно в ту ж хвилину, коли розітнувся постріл. Він підлетів до мосту. Попереду дорогою мчали козаки. На мосту він наскочив на відсталого козака і помчав далі. Спереду якісь люди — мабуть, то були французи, бігли з правого боку дороги на лівий. Один упав у болото під ногами Петьового коня.

Біля однієї хати стовпилися козаки, щось роблячи. З середини натовпу пролунав страшний крик. Петя підлетів до цього натовпу, і перше", що він побачив, було бліде, з тремтячою нижньою щелепою обличчя француза, який тримався за ратище спрямованої на нього піки.

— Ура!.. Хлопці... наші...— прокричав Петя і, давши поводи гарячому коневі, помчав вулицею вперед.

Спереду чутно було постріли. Козаки, гусари і російські обшарпані полонені, біжачи з обох боків дороги, всі голосно й недоладно кричали щось. Бравий, без шапки, з червоним насупленим обличчям француз у синій шинелі відбивався багнетом від гусарів. Коли Петя підлетів, француз уже впав. Знову спізнився, майнуло у Петі в голові, і він помчав туди, де лунали часті постріли. Постріли чутно було з того подвір´я панського будинку, на якому він був вчора вночі з Долоховим. Французи засіли там за тином у густому, зарослому кущами саду і стріляли по козаках, що стовпилися біля воріт. Під´їжджаючи до воріт, Петя в пороховому диму побачив Долохова, який з блідим, зеленкуватим обличчям кричав щось солдатам.«В об´їзд! Піхоту почекать!» — кричав він у той час, як Петя під´їхав до нього.

— Почекать?.. Ураааа!..— закричав Петя і, не гаючи жодної хвилини, помчав до того місця, звідки чутно було постріли і де густіший був пороховий дим. Пролунав залп, провищали і у щось шльопнули сліпі кулі. Козаки й Долохов влетіли слідом за Петею у ворота садиби. Французи в хиткому густому диму одні кидали зброю і вибігали з кущів назустріч козакам, другі бігли з гори до ставка. Петя мчав на своєму коні вздовж поміщицьким подвір´ям і, замість того, щоб тримати поводи, чудно і швидко махав обома руками і все далі й далі збивався з сідла на один бік. Кінь, налетівши на багаття, що тліло в ранішньому світлі, раптом уперся, і Петя важко впав на мокру землю. Козаки бачили, як швидко задригались його руки й ноги, хоч голова не ворушилась. Куля пробила йому голову. [...]

Серед російських полонених, яких відбили Денисов і Долохов, був П´єр Безухов.

Про ту партію полонених, в якій був П´єр, під час усього її руху від Москви, не було від французького начальства ніякого нового розпорядження. Партія ця 22 жовтня була вже не з тими військами та обозами, з якими вона вийшла з Москви. Половину обозу з сухарями, що йшов за ними перші переходи, відбили козаки, друга половина поїхала вперед; піших кавалеристів, які йшли попереду, не було жодного більше; вони всі зникли. Дртилерія, що перші переходи виднілася спереду, замінилась тепер величезними обозами маршала Жюно, якого конвоювали вестфальці. Позаду полонених їхав обоз кавалерійських речей. [...]

Каратаев на третій день після виходу з Москви захворів на ту гарячку, в якій він лежав у московському шпиталі, і в міру того, як Каратаев підупадав, П´єр віддалявся від нього. П´єр не знав чому, але відтоді, як Каратаєв став слабнути, П´єр мусив силувати себе, щоб підійти до нього. І підійшовши до нього і слухаючи той тихий стогін, з яким Каратаєв звичайно на привалах лягав, і почуваючи дужчий тепер запах, що йшов від Каратаева, П´єр відходив від нього якнайдалі і не думав про нього.

У полоні, в бараку, П´єр збагнув не розумом, а всім єством своїм, життям, що людина створена для щастя, що щастя в ній самій, у вдоволенні природних людських потреб і що все лихо походить не від нестатку, а від надміру; але тепер, за ці останні три тижні походу, він зрозумів нову втішну істину — він зрозумів, що на світі нема нічого страшного. Він зрозумів, що як нема на світі становища, в якому б людина була щаслива і цілком вільна, так нема і становища, в якому б вона була цілком нещаслива й невільна. Він зрозумів, що є межа страждань і межа волі і що ця межа дуже близька; що та людина, в трояндовій постелі якої загнулася одна пелюсточка, так само страждала, як страждав він тепер, засинаючи на голій сирій землі, остуджуючи один бік і зігріваючи другий; що, коли він взував бувало свої бальні вузькі туфлі, він так само страждав, як і тепер, коли він ішов уже зовсім босий (взуття його давно подралося), ногами, вкритими струп´ям. Він зрозумів, що коли він, як йому здавалося, з власної своєї волі одружився зі своєю дружиною, він був не вільніший, ніж тепер, коли його зачиняли на ніч у стайню. З усього того, що потім і він називав стражданням, але чого тоді він майже не почував, головним були босі, позбивані, заструпілі ноги. (Коняче м´ясо було смачне й поживне, селітряний букет пороху, вживаного замість солі, був навіть приємний, холоду великого не було, і вдень, на ходу, завжди бувало гаряче, а вночі були вогнища; воші їли його і зігрівали його тіло.) Одно лихо було важким перший час — це ноги. [...]



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС