пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том четвертий Частина перша


Том четвертий

Частина перша IV

[...] Значення події, що відбувалася тоді в Росії, було тим непомітніше, чим ближча була в ній участь людини. В Петербурзі і в губерніях, далеких від Москви, дами і мужчини в ополченських мундирах оплакували Росію та столицю і говорили про самопожертву і т. ін.; а в армії, що відступала за Москву, майже не говорили й не думали про Москву, і, дивлячись на згарище її, ніхто не клявся відомстити французам, а думали про чергову третину платні, про чергову стоянку, про Матрьошку-маркітантку і таке інше...

Микола Ростов без будь-якої мети самопожертвування, а випадково, тому що війна застала його на службі, брав близьку і тривалу участь у захисті вітчизни і тому без розпачу і похмурих висновків дивився на те, що робилося тоді в Росії. Якби його спитали, що він думає про теперішнє становище Росії, він сказав би, що йому думати нема чого, що на те є Кутузов та інші, а він, мовляв, чув, що комплектують полки і що, мабуть, битимуться ще довго, і що за теперішніх обставин він легко може років через два одержати полк.

Так він дивився на справу, і тому, почувши про призначення його у відрядження по ремонт для дивізії до Воронежа, не тільки не жалкував, що не зможе брати участі в останній боротьбі, але й з величезним задоволенням, якого він не приховував і яке вельми добре розуміли його товариші, сприйняв цю звістку.

За кілька днів до Бородінського бою Микола одержав гроші, папери і, пославши вперед гусарів, поштовими поїхав до Воронежа. [...]

VI

Приїхавши у Москву після своєї зустрічі з Ростовим, княжна Марія застала там свого небожа з гувернером і листа від князя Андрія, який наказував їм їхати у Воронеж до тітки Мальвінцевої. Турботи про переїзд, тривога за брата, влаштування життя в новому домі, нові люди, виховання небожа — усе це заглушило в душі княжни Марії те почуття начебто спокуси, що мучило її під час хвороби і після смерті батька її, а особливо після зустрічі з Ростовим. Вона була сумна. Враження від втрати батька, яке поєднувалося в її душі з загибеллю Росії, тепер, через місяць, що минув з того часу в умовах спокійного життя, дедалі дужче почувалось їй. Вона була тривожна; думка про небезпеки, на які наражався її брат,— тепер єдина в неї близька людина,— ця думка мучила її безперестанно. Княжна Марія була заклопотана вихованням небожа, до якого вона увесь час почувала себе нездатною; але в глибині душі її була згода з самою собою; цю згоду давала їй свідомість того, що вона задушила в собі викликані появою Ростова особисті мрії і надії. [...]

Але коли в неділю після обідні лакей повідомив у вітальні, що приїхав граф Ростов, княжна не виявила збентеження; тільки легкий рум´янець виступив їй на щоки та очі освітились новим, променистим сяйвом […]

Коли Ростов увійшов до кімнати, княжна опустила на мить голову, мовби даючи гостеві час привітатися з тіткою, і потім, саме тоді, як Микола звернувся до неї, вона, підвівши голову, блискучими очима зустріла його погляд. Сповненим гідності і грації рухом вона, радісно усміхаючись, підвелася, простягнула йому свою тонку, ніжну руку і заговорила голосом, в якому вперше в житті звучали нові, жіночі, грудні звуки. м-lle Bourienne, бувши у вітальні, вкрай здивовано дивилась на княжну Марію. Тонка кокетка, вона сама не могла б краще маневрувати при зустрічі з людиною, якій треба було сподобатись.

«Чи їй чорне так до лиця, чи справді вона так покращала, і я не помітила. І головне — цей такт і грація!» — думала м-lle Bourienne. Якби княжна Марія спроможна була думати в цю хвилину, її ще більш, ніж м-lle Bourienne, здивувала б зміна, що сталася в ній. З тієї хвилини, як вона побачила це миле, любе обличчя, якась нова сила життя охопила її і примусила її, поза її волею, говорити й діяти. Обличчя її, відтоді як увійшов Ростов, раптом змінилось. Як раптом, коли засвічується світло всередині розмальованого і різьбленого ліхтаря, виступає на стінках, вражаючи несподіваною красою, та складна, майстерна художня робота, що здавалася перше грубою, темною і безглуздою, так раптом змінилося обличчя княжни Марії. Вперше вся та чиста духовна внутрішня робота, якою вона жила досі, виступила назовні. Уся її внутрішня робота, незадоволення з себе, її страждання, поривання до добра, покірність, любов, самопожертва — все це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій усмішці, в кожній рисі її ніжного обличчя.

Ростов побачив усе це так само ясно, наче він знав усе її життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, зовсім інша, краща за всі ті, яких він зустрічав досі, і головне, краща за нього самого.

Розмова була дуже проста і незначна. Вони говорили про війну, мимоволі, як і всі, перебільшуючи свій сум з приводу цієї події, говорили про останню зустріч, причому Микола намагався відхилити розмову на іншу тему, говорили про добру губернаторшу, про рідних Миколи і княжни Марії. [...]

Під час короткого свого візиту, як і завжди, де є діти, в хвилину мовчання Микола вдався до маленького сина князя Андрія; він приголубив його і спитав, чи хоче він бути гусаром. Взявши хлопчика на руки, Микола став весело вертіти його і оглянувся на княжну Марію, її зворушений, щасливий і несміливий погляд стежив за любим її хлопчиком на Руках любої людини. Микола помітив цей погляд і, ніби зрозумівши його значення, почервонів від задоволення і добродушно-весело став цілувати хлопчика. [...]

VII

Страшну звістку про Бородінський бій, про наші втрати вбитими й Пораненими, а ще страшнішу звістку про втрату Москви було одержано У Воронежі в половині вересня. Княжна Марія, взнавши тільки з газет про поранення брата і не маючи про нього ніяких відомостей, зібралась Хати розшукувати князя Андрія, як чув Микола (сам він не бачив її).

Одержавши звістку про Бородінський бій і про залишення Москви, Ростов не то що вдався у розпач, перейнявся злобою, жадобою помсти й

іншими такими почуттями, а йому раптом у Воронежі все стало скучним прикрим, за все якось йому було совісно і незручно. Йому здавалися не щирими усі розмови, які він чув; він не знав, як міркувати про все це і почував, що тільки в полку все йому знову стане ясно. Він квапився закінчити купівлю коней і часто несправедливо спалахував гнівом на свого слугу і вахмістра.

За кілька днів до від´їзду Ростова в соборі було призначено молебство з нагоди перемоги, здобутої російськими військами, і Микола поїхав на обідню. Він став трохи позад губернатора і по-службовому статечно, думаючи про безліч різних речей, вистояв відправу. Коли молебство кінчилося, губернаторша підкликала його до себе.

— Ти бачив княжну? — спитала вона, показуючи головою на даму в чорному, що стояла за криласом.

Микола одразу ж упізнав княжну Марію не так по профілю її, який видно було з-під капелюшка, як по тому почуттю обережності, страху і жалю, що враз охопило його. Княжна Марія, очевидно поринувши у свої думки, востаннє хрестилася перед тим, як вийти церкви.

Микола здивовано дивився на її обличчя. Це було те саме обличчя, яке він бачив перше, той самий був у ньому загальний вираз тонкої внутрішньої, духовної роботи; але тепер воно було зовсім інакше освітлене. Зворушливий вираз смутку, мольби і надії був на ньому. Як і перше бувало з Миколою в її присутності, він, не чекаючи поради губернаторші підійти до неї, не питаючи себе, чи гоже, чи пристойне, чи ні буде його звернення до неї тут, у церкві, підійшов до неї і сказав, що він чув про її горе і всією душею співчуває їй. Тільки-но вона почула його голос, як раптом яскраве сяйво зайнялося в її обличчі, освітлюючи одночасно і сум її і радість.

— Я одно хотів вам сказати, княжно,— сказав Ростов,— це те, що якби князь Андрій Миколайович не був живий, то як про полкового командира в газетах це зразу було б оголошено.

Княжна дивилась на нього, не розуміючи його слів, але радіючи з виразу співчутливого страждання, що було на його обличчі.

— І я стільки прикладів знаю, що рана осколком (в газетах сказано — гранатою) буває або смертельна — одразу, або, навпаки, дуже легка,— казав Микола.— Треба надіятись на краще, і я певен...

Княжна Марія перебила його.

— О, це був би такий...— почала вона і, не договоривши від хвилювання, граціозним порухом (як і все, що вона робила при ньому) нахиливши голову і вдячно глянувши на нього, пішла за тіткою.

Увечері цього дня Микола нікуди не поїхав у гості і залишився вдома, щоб позакінчувати деякі рахунки з продавцями коней. Коли він закінчив справи, було вже пізно, щоб їхати куди-небудь, але було ще рано, щоб лягати спати, і Микола довго сам ходив туди й сюди по кімнаті, обдумуючи своє життя, а це з ним рідко траплялося.

Княжна Марія справила на нього приємне враження під Смоленськом. Те, що він зустрів її тоді в таких особливих умовах, і те, що його мати саме на неї один час указувала йому як на багату відданицю,— все це привернуло до неї його особливу увагу. У Воронежі під час його одвідин враження це було не тільки приємне, але й сильне. Микола був захоплений тією особливою, моральною красою, яку він цього разу помітив у ній. Проте він збирався їхати, і йому на думку не спадало жалкувати, що, в’їжджаючи з Воронежа, він втрачає нагоду бачити княжну. Та нинішня зустріч з княжною Марією в церкві (Микола почував це) запала йому глибше в серце, ніж він передбачав, і глибше, ніж він бажав для свого спокою. Це бліде, тонке, сумне обличчя, цей променистий погляд, ці тихі, граціозні рухи і головне — ця глибока і ніжна печаль, що оповивала всі риси її, тривожили його і вимагали його співчуття. [...]

«Чудова, мабуть, дівчина! Оце іменно ангел! — говорив він сам з собою.— Чому я не вільний, нащо я поквапивея з Сонею?» І мимоволі він зрівняв їх обох: бідність в одній і багатство у другій тих духовних дарів, яких не мав Микола і які тому він так високо цінив. Він спробував собі уявити, що було б, якби він був вільний. Яким чином він би освідчився їй і вона стала б його дружиною? Ні, він не міг собі уявити цього. Йому робилось моторошно, і ніякі ясні образи не поставали перед ним. З Сонею він давно вже склав майбутню картину; і все це було просте і ясне, саме тому, що все це було видумане, і він знав усе, що було в Соні; а з княжною Марією не можна було уявити собі майбутнього життя, бо він не розумів її, а тільки любив. [...] І, зворушений спогадом про княжну Марію, він почав молитися так, як давно не молився. Сльози в нього були на очах і в горлі, коли в двері увійшов Лаврушка з якимись паперами.

— Дурень! чого лізеш, коли тебе не кличуть! — сказав Микола, швидко змінюючи позу.

— Од губернатора,— заспаним голосом сказав Лаврушка,— кульєр приїхав, лист вам.

— Ну, гаразд, спасибі, йди!

Микола взяв два листи. Один був від матері, другий від Соні. Він впізнав їх по почерках і першим розпечатав листа від Соні. Не встиг він прочитати кілька рядків, як обличчя в нього зблідло і очі злякано й радісно розширились.

— Ні, цього не може бути! — промовив він вголос. Не можучи сидіти на місці, він з листом у руках, читаючи його, став ходити по кімнаті. Він перебіг листа, потім прочитав його раз, другий і, піднявши плечі й розвівши руки, зупинився посеред кімнати з розтуленим ротом і з застиглим поглядом. Те, про що він допіру молився з упевненістю, що Бог вдовольнить його молитву, справдилося; Микола був здивований з цього так, наче це було щось незвичайне і наче він ніколи не чекав цього, і наче саме те, що це так швидко сталося, було доказом того, що це йшло не від Бога, якого він просив, а від звичайної випадковості.

Той вузол, що здавався нерозв´язним і що сковував волю Ростову, було розв´язано цим несподіваним (як здавалося Миколі), нічим не викликаним Сониним листом. Вона писала, що останні тяжкі обставини, втрата майже всього майна Ростових у Москві і не раз висловлювані бажання графині, щоб Микола одружився з княжною Волконською, і його мовчання і холодність останнього часу — все це разом спонукало її до вирішення зректися його обіцянок і дати йому цілковиту волю.

«Мені занадто важко було думати, що я можу бути причиною горя чи розбрату в родині, яка мене облагодіяла,— писала вона,— і любов моя має одну мету — щастя тих, кого я люблю; і тому я благаю вас, Nikolas, вважати себе вільним і знати, що, незважаючи ні на що, ніхто дужче не Може вас любити, як ваша Соня».

Обидва листи були з Троїці. Другий лист був від графині. В листі цьому описувались останні дні в Москві, виїзд, пожежа і загибель усього майна. В листі цьому, між іншим, графиня писала про те, що князь Андрій серед поранених їхав разом з ними. Стан його був дуже небезпечний, але тепер лікар каже, що є більше надії. Соня і Наташа, як сиділки, доглядають його.

З цим листом на другий день Микола поїхав до княжни Марії. Ні Микола, ні княжна Марія ні слова не сказали про те, що могли означати слова: «Наташа доглядає його»,— але завдяки цьому листу Микола раптом зблизився з княжною до майже родинних стосунків.

Другого дня Ростов провів княжну Марію в Ярославль і через кілька днів сам поїхав у полк.

VIII

Листа до Миколи, що був здійсненням його молитви, Соня написала з Троїці. Ось чим він був викликаний. Думка про одруження Миколи з багатою відданицею дедалі більш захоплювала стару графиню. Вона знала, що Соня була головною перешкодою до цього. І Сонине життя останнім часом, особливо після листа від Миколи, який описував свою зустріч у Богучарові з княжною Марією, ставало тяжчим і тяжчим у домі графині. Графиня не пропускала жодної нагоди для образливого або жорстокого натяку Соні.

Але за кілька днів перед виїздом з Москви, зворушена і схвильована всім тим, що робилося, графиня, покликавши до себе Соню, замість докорів та вимог слізно звернулася до неї з благанням, щоб вона, пожертвувавши собою, заплатила за все, що було для неї зроблено, розривом своїх зв´язків з Миколою.

— Я не буду спокійна доти, поки ти не даси мені цієї обіцянки.

Соня розридалась істерично, відповіла крізь ридання, що вона зробить усе, що вона на все готова, але не дала прямої обіцянки і в душі своїй не могла зважитися на те, чого від неї вимагали. Треба було жертвувати собою для щастя родини, яка вигодувала й виховала її. Жертвувати собою для щастя інших було звичкою Соні. Її становище в домі було таке, що лише на шляху жертвування вона могла виявити свої гідності, і вона звикла й любила жертвувати собою. Але раніш в усіх діях самопожертвування вона з радістю усвідомлювала, що вона, жертвуючи собою, цим самим підносить собі ціну в очах своїх та в очах інших і стає більш гідною Nicolas, якого вона любила над усе в житті; а тепер жертва її повинна була полягати у відмові від того, що для неї являло собою всю винагороду жертви, увесь смисл життя. [...]

Турботи і жах останніх днів, перебування Ростових у Москві заглушили в Соні похмурі думки, що пригнічували її. Вона рада була знаходити порятунок від них у практичній діяльності. Але коли вона взнала про присутність у їх домі князя Андрія, незважаючи на всю ширу жалість, яку вона відчула до нього і до Наташі, радісне й забобонне почуття того, що Бог не хоче, щоб вона була розлучена з Nicolas, охопило її. Вона знала, що Наташа любила лише князя Андрія і не переставала любити його. Вона знала, що тепер, зведені докупи, за таких страшних умов, вони знову полюблять одне одного і тоді Миколі внаслідок родинності, що буде між ними, не можна буде одружитися з княжною Марією. Незважаючи на весь жах усього, що відбувалося останніми днями та під час перших днів подорожі, це почуття, ця свідомість того, що провидіння втручається в її особисті справи, радувала Соню.

У Троїцькій лаврі Ростови зробили перший перепочинок в своїх мандрах.

У готелі Лаври Ростовим було одведено три великих кімнати, з яких одну займав князь Андрій. Пораненому було цього дня значно краще. Наташа сиділа з ним. У сусідній кімнаті сиділи граф і графиня, шанобливо розмовляючи з ігуменом, який одвідав своїх давніх знайомих і вкладників. Соня сиділа тут-таки, і її мучила цікавість до того, про що розмовляли князь Андрій і Наташа. Вона з-за дверей слухала звуки їх голосів. Двері кімнати князя Андрія відчинилися. Наташа із схвильованим обличчям вийшла звідти і, не помічаючи ченця, який підвівся їй назустріч і взявся за широкий рукав_правої руки, підійшла до Соні і взяла її за руку.

— Наташо, що таке? Йди сюди,— сказала графиня. Наташа підійшла під благословення, і ігумен порадив звернутися за допомогою до Бога та його угодника.

Зразу після того, як ігумен вийшов, Наташа взяла за руку свою подругу і пішла з нею до порожньої кімнати.

— Соню, правда? Він житиме? — сказала вона.— Соню, яка я щаслива і яка я нещасна! Соню, голубчику,— все як було. Тільки б він був живий. Він не може... тому що, тому... що...— і Наташа розплакалась.

— Так! Я знала це! Хвалити Бога,— промовила Соня.— Він житиме.

Соня була схвильована не менше за свою подругу — і її страхом та

горем, і своїми особистими, нікому не висловленими думками. Вона, ридаючи, цілувала, утішала Наташу. «Тільки б він був живий!» — думала вона. Поплакавши, поговоривши і витерши сльози, обидві подруги підійшли до дверей князя Андрія. Наташа, обережно відчинивши двері, заглянула до кімнати. Соня поруч з нею стояла біля прочинених дверей.

Князь Андрій лежав високо на трьох подушках.

Бліде обличчя його було спокійне, очі заплющені, і видно було, як він рівно дихає. [...]

IX

На гауптвахті, куди одвели П´єра, офіцери і солдати, які взяли його, обходилися з ним вороже, але разом з тим і поважливо. Ще почувалися в їхньому ставленні до нього і сумнів у тому, хто він такий (чи не дуже важна людина), і ворожість внаслідок ще не забутої їх особистої боротьби з ним.

Але коли вранці другого дня прийшла зміна, то П´єр відчув, що для нової варти —для офіцерів і солдатів — він уже не мав того значення, яке мав для тих, що його взяли. І справді, в цьому великому, огрядному чоловікові в мужицькому каптані вартові другого дня вже не вбачали тієї живої людини, того, хто так одчайдушне бився з мародером та з конвойними солдатами і сказав урочисту фразу про рятування дитини, а вбачали тільки сімнадцятого з арештованих росіян, яких нащось з наказу вищого начальства тримали тут. Коли й було що особливого у П´єрі, то тільки його небоязкий, зосереджено-задуманий вигляд і французька мова, якою він, на подив французів, добре розмовляв. Проте того ж дня П´єра приєднали до інших заарештованих підозрілих людей, бо окрема кімната, яку він займав, потрібна була офіцерові.

Усі росіяни, яких тримали з П´єром, були люди найнижчого звання. І всі вони, пізнавши у П´єрі пана, цурались його, тим більш, що він говорив по-французькому. П´єр чув, що з нього глузують, і йому було сумно. [...]

Від будинку князя Щербатова полонених повели просто вниз Дівочим полем, лівіше Дівочого монастиря і підвели до городу, на якому стояв стовп. За стовпом було викопано яму з свіжо викиданою землею, а бід ями і стовпа півколом стояв великий натовп людей. Натовп складався з небагатьох росіян та більшої кількості наполеонівських військових поза строєм: німців, італійців та французів у різних мундирах. Праворуч і ліворуч стовпа стояли строї французьких військ у синіх мундирах з черво, ними еполетами, у штиблетах та ківерах.

Злочинців розставили за певним порядком, який був у списку (П´єр стояв шостим), і підвели до стовпа. Кілька барабанів раптом ударили з двох боків, і П´єр відчув, що при цьому звуку наче відірвалась частина його душі. Він втратив здатність думати і міркувати. Він міг тільки бачити й чути. І тільки одне бажання було в нього — бажання, щоб скоріше учинилося те страшне, що мало бути вчинене. П´єр озирався на своїх товаришів і розглядав їх. [...]

П´єр чув, що французи радились, як стріляти — по одному чи по два? — «По два»,— холодно-спокійно відповів старший офіцер. Відбулось перешикування в рядах солдатів, і помітно було, що всі квапились і квапились не так, як квапляться, щоб зробити зрозумілу для всіх справу, а так, як квапляться, щоб закінчити необхідну, але неприємну і незбагненну справу.

Чиновник-француз у шарфі підійшов до правого боку шеренги злочинців і прочитав по-російському і по-французькому вирок. [...]

Дванадцять чоловік стрільців з рушницями розміреним, твердим кроком вийшли з-за рядів і зупинилися за вісім ступнів від стовпа: П´єр одвернувся, щоб не бачити того, що буде. [...]

— Стрільці 86-го полку, вперед! — прокричав хтось. Повели п´ятого, що стояв поруч з П´єром,— одного. П´єр не зрозумів того, що він врятований: що його і всіх інших було приведено сюди лише для присутності під час страти. Він з дедалі більшим жахом, не відчуваючи ні радості; ні заспокоєння, дивився на те, що робилося. [...]

XII

Після страти П´єра відділили від інших підсудних і залишили самого в невеликій, розореній і запаскудженій церкві. [...]

З тієї хвилини, як П´єр побачив це страшне вбивство, учинене людьми, які не хотіли цього робити, в душі у нього наче раптом було висмикнуто ту пружину, що на ній усе трималось і здавалось живим, і все завалилося в купу беззмістовного сміття. В ньому, хоч він і не усвідомлював цього, знищилася віра і в упорядженість світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога В такому стані П´єр бував раніш, але ніколи не відчував його так сильно, як тепер. Перше, коли на П´єра находили такі сумніви,— сумніви ці мали джерело у власній вині. І в самій глибині душі П´єр тоді почував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок у самому собі. А тепер він почував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і залишились самі недоладні руїни. Він почував, що повернутися до віри в життя — не від нього залежить. [...]

Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П´єр помітив спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей щось робив у темряві зі своїми ногами, і. хоч П´єр не бачив його обличчя, він почував, що чоловік цей безперестанно поглядав на нього. [...]

__ А багато ви біди зазнали, пане? Га? — сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки та простоти був у співучому голосі чоловіка, що П´єр хотів відповісти, але в нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П´єру часу виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.

__ Е, соколику, не тужи,— сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки.— Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Отак-то, друже мій. А живемо тут, хвалити Бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є. [...] Чого ж це, пане, ви так у Москві

залишились?

— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився,—сказав П´єр.

— Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?

— Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.

— Де суд, там і неправда,— вставив маленький чоловік.

— А ти давно тут? — спитав П´єр, дожовуючи останню картоплину.

— Я! Тієї неділі мене взяли із шпиталю в Москві.

— А ти хто, солдат?

— Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.

— Ну що, тобі скучно тут? — спитав П´єр.

— Як не скучати, соколику. Мене Платоном звуть; Каратаєви прізвище,— додав він, видно для того, щоб полегшити П´єру звертання до нього.— Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв´як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди,— додав він швидко. [...]

XIII

В бараку, в який прийшов П´єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.

Усі вони потім як у тумані уявлялися П´єру, але Платон Каратаев залишився назавжди у П´єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П´єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платонова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинези, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була Цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаеву було, мабуть, за п´ятдесят років, судячи з його розповідей про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво-білі ц міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке !> особливо, тверде й витривале. [...]

— Солдат у відпустці — сорочка з штанів,— частенько казав він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів «христянського», як він казав, тобто селянського побуту. Приказки наповнювали його мову; це були не ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, що їх говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.[...]

Платон Каратаев був для всіх інших полонених звичайнісіньким солдатом; його звали соколиком або Платошею, добродушно кепкували з нього, посилали його куди треба було. Але для П´єра, яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним втіленням духу простоти і правди, таким і залишився назавжди.

Платон Каратаев нічого не знав напам´ять, крім своєї молитви. Коли він починав говорити, він, здавалося, не знав, чим закінчить свою мову.

Коли П´єр іноді, вражений змістом його слів, просив повторити сказане, Платон не міг згадати, що він сказав хвилину тому,— так само, як він ніяк не міг словами сказати П´єру свою улюблену пісню. Там було: «родимая, березонька й тошненько мне», але на словах не виходило ніякого смислу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з мови. Кожне слово його і кожен вчинок були виявом невідомої йому діяльності, що була його життям. Але життя його, як він сам дивився на нього, не мало смислу як окреме життя. Воно мало смисл лише як частка цілого, яке він повсякчас почував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, неминуче і безпосередньо, як запах лине від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо взятої дії чи слова.

XIV

Одержавши від Миколи звістку про те, що брат її перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Марія, незважаючи на відраджування тітки, одразу ж зібралася їхати, і не тільки сама, а й з небожем. Важко чи не важко, можливо чи неможливо це було, вона не питала і не хотіла знати: її обов´язком було не тільки самій бути біля, можливо, умираючого брата, але й зробити все залежне від неї для того, щоб привезти йому сина, і вона знялася їхати. Коли князь Андрій сам не повідомляв її, то це княжна Марія пояснювала тим, що або він занадто кволий, щоб писати, або він вважає цей довгий переїзд для неї і для свого сина занадто важким і небезпечним.

За кілька днів княжна Марія зібралася в дорогу. Поїзд її складався з величезної князівської карети, в якій вона приїхала до Воронежа, брички та повозки. З нею їхали Миколенька з гувернером, стара няня, три дівчини, Тихін, молодий лакей і гайдук, якого тітка відпустила з нею.

їхати звичайним шляхом на Москву не можна було й думати, і тому кружний шлях, який повинна була зробити княжна Марія,— на Липецьк, Рязань, Владимир, Шую,— був дуже довгий, дуже важкий, бо не скрізь були поштові коні, і коло Рязані, де (як говорили) з´являлися французи, навіть небезпечний. Під час цієї важкої подорожі слуги княжни Марії дивувалися з її твердості духу і діяльності. Вона пізніше за всіх лягала, раніше за всіх вставала, і ніякі труднощі не могли зупинити її. Завдяки її діяльності та енергії, що викликала запал у її супутників, на кінець другого тижня вони під´їжджали до Ярославля.

За останній час свого перебування у Воронежі княжна Марія зазнала найкращого щастя у своєму житті. Любов її до Ростова вже не мучила, не хвилювала її. Любов ця наповняла всю її душу, стала невіддільною частивою її самої, і вона не боролася більш проти неї. Останнім часом княжна царія переконалася — хоч вона ніколи ясно й певно не казала собі цього — переконалася, що її люблять і вона любить. В цьому вона переконалася за останнього побачення з Миколою, коли він приїхав повідомити її про те, що її брат з Ростовими. Микола жодним словом не натякнув на те, що тепер (в разі одужання князя Андрія) колишні взаємини між ним та Наташею могли відновитися, але княжна Марія бачила по його обличчю, що він знав і думав про це. І, незважаючи на те, його ставлення до неї — обережне, ніжне і любовне — не тільки не змінилось, але він, здавалося, радів з того, що тепер родинність між ним і княжною Марією дозволяла йому вільніше виявляти їй свою дружбу-любов, як іноді думала княжна Марія. Княжна Марія знала, що вона любить вперше і востаннє в житті, і почувала, що її люблять, і була щаслива, спокійна щодо цього. [...] : — Де він? — питала вона, звертаючись до всіх.

— Він внизу, Наташа з ним,— відповіла Соня червоніючи.— Пішли довідатись. Ви, я гадаю, втомилися, княжно?

У княжни виступили на очах сльози досади. Вона одвернулась і хотіла знову спитати графиню, як пройти до нього, коли в дверях почулися легкі, поривчасті, наче веселі кроки. Княжна оглянулась і побачила Наташу, що майже вбігала, ту Наташу, яка під час того давнього побачення в Москві та(с не сподобалась їй.

Але не встигла княжна глянути на обличчя цієї Наташі, як вона зрозуміла, що це була її щира товаришка по горю, і тому її друг. Вона кинулась їй назустріч і, обнявши її, заплакала на її плечі.

Як тільки Наташа, сидячи біля узголів´я князя Андрія, почула, що приїхала княжна Марія, вона тихо вийшла з його кімнати тими швидкими, як здалося княжні Марії, наче веселими кроками і побігла до неї.

На схвильованому обличчі її, коли вона вбігла до кімнати, був тільки один вираз — вираз любові, безмежної любові до нього, до неї, до всього того, що було близьким коханій людині, вираз жалості, страждання за інших і гарячого бажання віддати себе всю для того, щоб допомогти їм. Видно було, що в цю хвилину жодної думки про себе, про свої взаємини з ним не було в Наташиній душі.

Чуйна княжна Марія з першого погляду на Наташине обличчя зрозуміла все це і з гіркою насолодою плакала на її плечі.

— Ходімо, ходімо до нього, Марі,— промовила Наташа, відводячи її в другу кімнату.

Княжна Марія підвела обличчя, обтерла очі і обернулася до Наташі. Вона почувала, що від неї вона усе взнає і зрозуміє.

— Як...— почала вона запитання, але раптом зупинилася. Вона відчула, що словами не можна ні спитати, ні відповісти. Обличчя і очі Наташині повинні були сказати все ясніше і глибше.

Наташа дивилась на неї, але, здавалось, була сповнена страху і вагання — сказати чи не сказати все те, що вона знала; вона мовби відчула, що перед цими променистими очима, які прозирали в саму глибінь її серця, не можна не сказати всю, всю істину, якою вона її бачила. Губа в Наташі раптом сіпнулася, потворні зморшки утворилися навколо її рота, і вона, заридавши, затулила обличчя руками.

Княжна Марія зрозуміла все.

Але вона, проте, сподівалася і спитала словами, в які вона не вірила.

— А як його рана? Взагалі в якому він стані?

— Ви, ви... побачите,— тільки й могла сказати Наташа.

Вони посиділи якийсь час внизу біля його кімнати, щоб перестати плакати і ввійти до нього зі спокійними обличчями.

— Як проходила недуга? Давно йому було гірше? Коли це сталося? — питала княжна Марія.

Наташа розповіла, що перший час була небезпека від гарячкового стану і страждання, але в Троїці це пройшло, і лікар боявся одного — антонового огню. Та й ця небезпека минулася. Коли приїхали до Ярославля, рана стала гноїтися (Наташа знала все, що стосувалося нагноєння і т. ін.)´ і лікар казав, що нагноєння може піти правильно. Почалася гарячка! Лікар казав, що гарячка ця не дуже небезпечна. „

— Але два дні тому,— почала Наташа,— раптом це зробилося...— Вона стримала ридання. — Я не знаю чому, але ви побачите, який він став.

— Ослаб? схуд?..—питала княжна.

Ні , не те, але гірше. Ви побачите. Ах, Марі, він занадто хороший, він не може, не може жити, бо...

XV

Коли Наташа звичним рухом відчинила його двері, пропускаючи вперед себе княжну, княжна Марія почувала вже в горлі своєму готові ридання. Хоч скільки вона готувалася, намагалася заспокоїтись, вона знала, що неспроможна буде без сліз побачити його.

Княжна Марія розуміла те, що Наташа хотіла сказати словами: з ним сталося це два дні тому. Вона розуміла — це означало те, що він раптом полагіднішав і що ці лагідність та зворушення були ознаками смерті. Вона, підходячи до дверей, уже бачила в уяві своїй те Андрюшове обличчя, яке вона знала в дитинстві, ніжне, лагідне, зворушене, яке так рідко бувало в нього і тому так сильно завжди впливало на неї. Вона знала, що він скаже їй тихі, ніжні слова, як ті, що сказав їй батько перед смертю, і що вона не витримає цього й розридається над ним. Та, рано чи пізно, це мало бути, і вона ввійшла до кімнати. Ридання все ближче й ближче підступали їй до горла, тимчасом як вона своїми короткозорими очима дедалі ясніше розбирала його форму й відшукувала його риси, і ось вона побачила його обличчя й зустрілася з ним поглядом.

Він лежав на дивані, обкладений подушками, в хутряному білячому халаті. Він був худий і блідий. Одна худа, прозоро-бліда рука його тримала хусточку, другою він торкав повільними порухами пальців тонкі відрослі вуса. Очі його дивилися на тих, що входили.

Побачивши його обличчя і зустрівшись з ним поглядом, княжна Марія раптом сповільнила свої кроки і відчула, що сльози раптом пересохли і ридання зупинилося. Розібравши вираз його обличчя і погляду, вона враз сторопіла й почула себе винною.

«Та в чому ж я винна?» — спитала вона себе.— «В тому, що живеш і думаєш про живе, а я!..» — відповів його холодний, суворий погляд.

У глибокому погляді, який не з себе, а в себе дивився, була майже ворожість, коли він повільно оглянув сестру і Наташу.

Він поцілувався з сестрою рука в руку, за їхньою звичкою.

-Здрастуй, Марі, як це ти добралася? — сказав він голосом таким рівним і чужим, яким був його погляд. Якби він заверещав розпачливим криком, то цей крик не так жахнув би княжну Марію, як звук цього голосу.

— І Миколеньку привезла? — сказав він так само рівно й повільно, явно силкуючись зосередитись.

Як твоє здоров´я тепер? — казала княжна Марія, сама дивуючись

з того, що вона говорила.

— Це, друже мій, лікаря треба питати,— сказав він і, зробивши це очевидне зусилля, щоб бути привітним, він сказав самим´ротом (видно було, що він зовсім не думав того, що говорив):

— Спасибі, любий друже, що приїхала.

Княжна Марія потиснула його руку. Він ледве помітно скривився від потиску її руки. Він мовчав, і вона не знала, що говорити. Вона зрозуміла те, що сталося з ним за два дні. У словах, у тоні його, особливо у погляді цьому — холодному, майже ворожому погляді — почувалася страшна для живої людини відчуженість від усього земного. Він, видно, ледве розумів усе живе; але разом з тим почувалося, що він не розумів живого не тому, що він був позбавлений сили розуміння, а тому, що він розумів щось інше, таке, чого не розуміли й не могли розуміти живі і що заполонювало його всього.

— Еге ж... ось як чудно доля звела нас! — сказав він, уриваючи мовчання й показуючи на Наташу.— Вона все доглядає мене.

Княжна Марія слухала й не розуміла, що він говорить. Він, чуйний, ніжний князь Андрій, як міг він це казати при тій, яку він любив і яка його любила! Якби він думав жити, то не таким холодно-образливим тоном він сказав би це. Якби він не знав, що помре, то як же йому не жаль було б її, як він міг при ній говорити це! Одно лише пояснення могло бути цьому, це те, що йому було однаково, і однаково тому, що щось інше, важливіше було відкрито йому.

Розмова була холодна, безладна і уривалася щохвилини.

— Марі проїхала через Рязань,— сказала Наташа.

Князь Андрій не помітив, що вона називала його сестру Марі. А Наташа, при ньому назвавши її так, вперше сама це помітила.

— Ну що ж? — сказав він.

— їй розповідали, що Москва вся згоріла, зовсім, що нібито...

Наташа зупинилася: не можна було говорити. Він, очевидно, робив

зусилля, щоб слухати, і все ж не міг.

— Так, згоріла, кажуть,— сказав він.— Це дуже шкода,— і він став дивитися вперед, пальцями неуважно розправляючи вуса.

— А ти зустрілася, Марі, з графом Миколою? — сказав раптом князь Андрій, очевидно бажаючи зробити їм приємність.— Він писав сюди, що ти йому дуже полюбилася,— говорив він далі просто, спокійно, явно неспроможний розуміти всього того складного значення, яке мали його слова для живих людей.— Якби ти його полюбила теж, то було б дуже гарно... щоб ви одружилися,— додав він трохи швидше, ніби зрадівши словами, яких він довго шукав і знайшов нарешті. Княжна Марія чула його слова, але вони не мали для неї ніякого іншого значення, крім того, Що доводили, який страшенно далекий він тепер від усього живого.

— Що про мене говорити! — сказала вона спокійно і глянула на Наташу. Наташа, почуваючи на собі її погляд, не дивилась на неї. Знову всі мовчали.

— Andre, ти хоч...— раптом сказала княжна Марія, і голос її затримтів,—ти хочеш бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.

Князь Андрій ледь помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія так добре знаючи його обличчя, з жахом зрозуміла, що це усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої, лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для приведення його до пам´яті.

— Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?

Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з ним.

Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і, не можучи більш стриматися, заплакала.

Він пильно подивився на неї.

— Тобі жаль Миколеньку? — спитав він.

Княжна Марія, плачучи, ствердно нагнула голову.

— Марі, ти знаєш Іван...— але він раптом замовк.

— Що ти кажеш?

— Нічого. Не треба плакати тут,— сказав він, тим самим холодним поглядом дивлячись на неї.

Коли княжна Марія заплакала, він зрозумів, що вона плакала того, що Миколенька залишиться без батька. З великим зусиллям над собою він постарався повернутись назад у життя і перенісся на їх точку зору.

«Так, у них це повинно викликати жаль! — подумав він.— А як це просто!»

«Птиці небесні не сіють, не жнуть, але отець наш годує їх»,— сказав він сам до себе і хотів те саме сказати княжні.— «Та ні, вони зрозуміють це на свій лад, вони не зрозуміють! Цього вони не можуть розуміти, що всі ці почуття, якими вони дорожать, усі ці думки, які здаються нам такими важливими, що вони — не потрібні. Ми не можемо зрозуміти одне одного!» — і він замовк.

Маленькому синові князя Андрія було сім років. Він тільки що вмів читати, але нічого не знав. Він багато пережив після цього дня, набуваючи знань, спостережливості, досвіду; але якби він мав тоді всі ці згодом надбані здібності, він не міг би краще, глибше зрозуміти все значення тієї сцени, яку він бачив між батьком, княжною Марією і Наташею, ніж він зрозумів її тепер. Він усе зрозумів і, не плачучи, вийшов з кімнати, мовчки підійшов до Наташі, що вийшла за ним, соромливо глянув на неї замисленими прекрасними очима; трошки піднята рум´яна верхня губа його здригнулася, він припав до Наташі головою і заплакав.

З цього дня він уникав Десаля, уникав графині, яка пестила його, і або сидів сам, або несміливо підходив до княжни Марії і до Наташі, яку він, здавалося, полюбив ще дужче, ніж свою тітку, і тихо й соромливо лащився до них.

Княжна Марія, вийшовши від князя Андрія, зрозуміла цілком усе те, що сказало їй Наташине обличчя. Вона не говорила більш з Наташею про надію на врятування його життя. Вона чергувалася з нею біля його дивана і не плакала більше, але безперестанно молилася, звертаючись душею до того вічного, незбагненного, присутність якого така відчутна була тепер над умираючою людиною.

Князь Андрій не тільки знав, що він помре, він почував, що помирає, до він уже помер наполовину. Він усвідомлював відчуженість від усього земного і радісну й дивну легкість буття. Він, не кваплячись, без тривоги думав про те, що чекало на нього. Те грізне, вічне, невідоме і далеке, присутність якого він не переставав відчувати протягом цілого свого життя, тепер для нього було близьким і — з тієї дивної легкості буття, якої він зазнавав,— майже зрозумілим і відчутним...

Раніш він боявся кінця. Він двічі зазнав цього страшного, тяжкого почуття страху смерті, кінця, і тепер уже не розумів його.

Вперше він пережив це почуття тоді, коли граната дзиґою вертілась перед ним і він дивився на стерню, на кущі, на небо і знав, що перед ним була смерть. Коли він прийшов до пам´яті після поранення, і в душі його миттю, ніби звільнена від тягаря життя, що стримував її, зацвіла ця квітка любові, вічної, вільної, незалежної від цього життя, він уже не боявся смерті і не думав про неї.

Чим більше він у ті години страдницької самотності і напівмарення, які він провів після поранення, вдумувався в нове, відкрите йому начало вічної любові, тим більше він, сам не почуваючи того, зрікався земного життя. Усе, всіх любити, завжди жертвувати собою для любові, означало нікого не любити, означало не жити цим земним життям. І чим більше він переймався цим началом любові, тим більше він зрікався життя і тим цілковитіше знищував ту страшну перепону, що, коли в нас нема любові, стоїть між життям і смертю. Коли він цього першого часу згадував про те, що йому треба померти, він казав собі: ну що ж, тим краще.

Але після тієї ночі в Митищах, коли він, напівпритомний, побачив перед собою ту, якої він бажав, і коли він, притиснувши до своїх губ її руку, заплакав тихими, радісними слізьми, любов до однієї жінки непомітно закралася в його серце і знову прив´язала його до життя. І радісні, і тривожні думки стали виникати в нього. Згадуючи ту хвилину на перев´язочному пункті, коли він побачив Курагіна, він тепер не міг повернутись до того почуття: його тепер мучило питання про те, чи живий він. І він не смів про це спитати.

Недуга його розвивалася своїм фізичним порядком, але те, що Наташа називала — це сталося з ним, трапилося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. Це була та остання моральна боротьба між життям і смертю, в якій смерть здобула перемогу. Це була несподівана свідомість того, що він ще дорожив життям, яке поставало перед ним у любові до Наташі, і останній, упокорений припадок жаху перед невідомим.

Це було увечері. Він був, як звичайно після обіду, в легкому гарячковому стані, і думки його були надзвичайно ясні. Соня сиділа біля стола. Він задрімав. Раптом відчуття щастя охопило його.

«А, це вона увійшла!» — подумав він.

Справді, на місці Соні сиділа Наташа, яка щойно ввійшла нечутними кроками.

Відтоді, як вона стала доглядати його, завжди його обіймало це фізичне відчуття її близькості. Вона сиділа у кріслі, боком до нього, заступаючи собою від нього світло свічки, і плела панчоху. Тонкі пальці її швидко перебирали дротики, які зрідка стикалися, і замислений профіль її опущеного обличчя йому було ясно видно. Вона зробила порух — клубок скотився з її колін. Вона здригнулася, оглянулась на нього і, заслоняю чи свічку рукою, обережним, гнучким і точним рухом нагнулася, підняла клубок і прибрала попередню позу.

Він дивився на неї, лежачи нерухомо, й бачив, що їй треба після свого руху зітхнути на всі груди, але вона не наважувалась цього зробити і обережно переводила дух.

У Троїцькій лаврі вони розмовляли про минуле, і він сказав їй, щ0 якби він був живий, він вічно дякував би Богові за свою рану, яка звела його знову з нею; але відтоді вони ніколи не розмовляли про майбутнє.

«Могло чи не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до легкого стального звуку дротиків.— Невже тільки на те так чудно звела мене з нею доля, щоб мені померти?.. Невже мені відкрилась істина життя лише для того, щоб я жив у брехні? Я люблю її більше за все на світі. Але що ж робити мені, коли я люблю її?» — сказав він, і раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він набув під час своїх страждань.

Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перегнулася ближче до нього і раптом, побачивши його блискучі очі, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.

— Ви не спите?

— Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто не дає мені тієї м´якої тиші так, як ви... того сяйва. Мені так і хочеться плакати від радості.

Наташа подалась ближче до нього. Обличчя її променилось радісним захватом.

— Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.

— А я? — Вона одвернулась на мить.— А чому занадто? — спитала вона.

— Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?

— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його за обидві руки.

Він помовчав.

— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її.

Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.

— Однак ви не спали,— сказала вона, стримуючи свою радість,— Постарайтеся заснути... будь ласка.

Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічки і знову прибрала попередню позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона загадала собі завдання на панчосі і сказала собі, що доти не оглянеться, поки не закінчить його.

Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув.

Він спав недовго і раптом у холодному поті тривожно прокинувся.

Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час,— про життя і смерть. І більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.

«Любов? Що таке любов? — думав він.—Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все зв´язане лише нею. Любов є Бог, і померти — означає мені, часточці любові, повернутися до загального і вічного джерела». Думки ці здалися йому втішними. Але це були тільки думки. Чогось не вистачало в них, щось було однобічне, особисте,

розумове — не було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув. [...]

Коли він, прокинувшись у холодному поті, заворушився на дивані, Наташа підійшла до нього і спитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, подивився на неї чудним поглядом.

Це ось було те, що сталося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж дня, як казав лікар, виснажлива гарячка набрала поганого характеру, але Наташа не цікавилась тим, що говорив лікар: вона бачила ці страшні, більш для неї безперечні, моральні ознаки.

З того дня почалось для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від життя. І щодо тривалості життя воно не здавалось йому повільнішим, ніж пробудження від сну щодо тривалості сновидіння.

Нічого не було страшного і різкого в цьому відносно повільному пробудженні.

Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія і Наташа, не відходячи від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі почуваючи це, ходили вже не коло нього (його вже не було, він пішов від них), а коло найближчого спогаду про нього — коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на них не впливав зовнішній, страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне роз´ятрювати своє горе. Вони не плакали ні при ньому, ні без нього, але й ніколи не говорили про нього між собою. Вони почували, що не могли висловити того, що розуміли....



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС