Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том третій Частина третя (розділ І - XXVIII)


Частина третя

Сили дванадесяти язиків Європи вдерлися в Росію. Російське військо і населення відходять, уникаючи зіткнення, до Смоленська і від Смоленська до Бородіна. Французьке військо з дедалі більшою навальністю мчить до Москви, до мети свого руху. Сила навальності його з наближенням до мети збільшується, як збільшується швидкість падіння тіла в міру наближення його до землі. Позаду тисячі верст голодної, ворожої країни; спереду десятки верст, що відділяють від мети. Це почуває кожний солдат наполеонівської армії, і навала насувається сама по собі, просто силою розгону.

У російському війську в міру відступу все більше й більше розпалюється дух озлоблення проти ворога: під час відступу назад він зосереджується і наростає. Під Бородіном стається зіткнення. Ні те ні це військо не розпадаються, але російське військо безпосередньо після зіткнення відступає так само неминуче, як неминуче відкочується куля, зіткнувшись з другою кулею, яка з ще більшою швидкістю летить на неї; і так само неминуче (хоч і втративши всю свою силу в зіткненні) куля навали прокочується, стрімливо розігнавшись, ще якусь відстань.

Росіяни відступають на сто двадцять верст — за Москву; французи доходять до Москви і там зупиняються. Протягом п´яти тижнів після цього нема жодного бою. Французи не рушають з місця. Наче смертельно поранений звір, що, стікаючи кров´ю, зализує свої рани, вони п´ять тижнів сидять у Москві, нічого не розпочинаючи, і раптом, без будь-якої нової причини, біжать назад: кидаються на Калузький шлях і (після перемоги, бо знову поле бою залишилось за ними під Малоярославцем), не вступаючи в жоден серйозний бій, біжать ще швидше назад у Смоленськ, за Смоленськ, за Вільну, за Березіну і далі.

f Увечері 26 серпня і Кутузов і вся російська армія були певні, що Бородінський бій виграно. Кутузов так і писав цареві. Кутузов наказав готуватися до нового бою, щоб добити ворога, не тому, що він хотів кого небудь обманювати, а тому, що знав, що ворога переможемо, так само, як знав це кожний з учасників бою.

Але того ж вечора і другого дня почали надходити одна за одною відомості про нечувані втрати, про втрату половини армії, і виявилось, що новий бій був фізично неможливим.

Не можна було давати бою, коли ще не зібрано було відомостей, не прибрано поранених, не поповнено снарядів, не полічено вбитих, не призначено нових начальників на місця вбитих, не наїлись і не виспались люди. А разом з тим зразу ж після бою, другого ранку, французьке військо (тією навальною силою руху, збільшеного тепер ніби в оберненому відношенні квадратів відстаней) уже насувалось само собою на російське військо. Кутузов хотів атакувати другого дня, і вся армія хотіла цього. Але для того, щоб атакувати, не досить бажання зробити це; треба, була можливість це зробити, а можливості цієї не було. Не можна було не відступити на один перехід, потім так само не можна було не відступити на другий і на третій перехід, і нарешті 1 вересня,— коли армія підійшла до Москви,— незважаючи на всю силу почуття завзятості в рядах війська, сила обставин вимагала, щоб війська ці йшли за Москву І війська відступили ще на один, останній перехід і віддали Москву ворогові. [...]

IV

У просторій, найкращій хаті селянина Андрія Савостьянова о другій годині зібралася рада. Чоловіки, жінки й діти великої селянської родини товпилися у курній хаті через сіни. Лише Андрійова внучка, Малаша, шестилітня дівчинка, якій ясновельможний, приголубивши її, дав за чаєм грудочку цукру, залишалась на печі у великій хаті. Малаша боязко й радісно дивилася з печі на обличчя, мундири та хрести генералів, що один за одним входили до хати і розсідалися в кутку під образами на широких лавах. Сам дідусь, як Малаша в думці називала Кутузова, сидів од них окремо, у темному кутку за піччю. Він сидів, глибоко опустившись у складане крісло, і безперестану покректував і розправляв комір сюртука, який, хоч і розстебнутий, усе наче був тісний йому. Ті, що входили, один за одним підходили до фельдмаршала; деяким він потискав руку, деяким кивав головою. Ад´ютант Кайсаров хотів був відслонити занавіску на вікні навпроти Кутузова, але Кутузов сердито замахав на нього рукою, і Кайсаров зрозумів, що ясновельможний не хоче, щоб бачили його обличчя.

На селянському ялиновому столі лежали карти, плани, олівці, папери, а навколо нього зібралось так багато людей, що денщики принесли ще ослона й поставили біля стола. На ослоні цьому сіли Єрмолов, Кайсаров і Толь: вони прийшли пізніше. Під самими образами, на покуті, сидів з Георгієм на шиї, з блідим хворобливим обличчям і зі своїм високим ( лобом, що зливався з голою головою, Барклай-де-Толлі. Вже другий день його мучила лихоманка, і саме в цей час його морозило й ламало. Поруч з ним сидів Уваров і неголосно (як і всі говорили) про щось, швидко жестикулюючи, повідомляв Барклая. Маленький, кругленький Дохтуров, звівши брови і склавши руки на животі, уважно прислухався. З Другого боку сидів, підперши рукою свою широку зі сміливими рисами і з блискучими очима голову, граф Остерман-Толстой; здавалось, він заглибився в свої думки. Раєвський з виразом нетерпіння, звичним жестом наперед кучерявлячи своє чорне волосся на скронях, позирав то на Кутузова, то на вхідні двері. Тверде, вродливе і добре обличчя Коновніцина світилося ніжною і хитрою усмішкою. Він зустрів погляд Малаші й очима робив їй знаки, викликаючи в дівчинки усмішку.

Усі чекали Бенігсена, який ніби ще раз оглядав позиції, а насправді закінчував свій смачний обід. Його чекали від четвертої до шостої години, і весь цей час не починали наради, а тихими голосами розмовляли про сторонні справи.

Лише коли до хати увійшов Бенігсен, Кутузов висунувся зі свого кутка і підсунувся до столу, але настільки, що обличчя його не було освітлене поданими на стіл свічками.

Бенігсен відкрив раду питанням: «Чи залишити без бою священну і древню столицю Росії, чи захищати її?» Настала тривала загальна мовчанка. Обличчя у всіх насупились, і в тиші чутно було сердите кректання і поцілювання Кутузова. Всі очі дивились на нього.

Малаша теж дивилась на дідуся. Вона ближче за всіх була до нього й бачила, як обличчя його скривилося:

він наче збирався плакати. Але це тривало недовго.

__ Священну древню столицю Росії! — раптом заговорив він, сердили голосом повторюючи слова Бенігсена і цим підкреслюючи фальшиву лоту цих слів.— Дозвольте вам сказати, ваше сіятельство, що питання це не має смислу для росіянина. (Він перехилився вперед своїм важким тілом.) Таке питання не можна ставити, і таке питання не має смислу. Я просив зібратися добродіїв, щоб розв´язати питання воєнне. А саме: порятунок Росії в армії. Що вигідніше — рискувати армією і Москвою, прийнявши бій, чи віддати Москву без бою? Ось на яке питання я бажаю знати вашу думку. (Він відкинувся назад на спинку крісла.)

Почались дебати. Бенігсен не вважав ще гри програною. Припускаючи думку Барклая та інших про те, що нема змоги прийняти оборонний бій під Філями, він, пройнявшись російським патріотизмом і любов´ю до Москви, пропонував перевести війська вночі з правого на лівий фланг і вдарити другого дня на праве крило французів. Думки розділилися, були виступи і за і проти цього плану. [...] Кутузов спокійним і тихим голосом висловив думку про вигоду і невигоду пропозиції Бенігсена: перевести вночі війська з правого на лівий фланг для атаки правого крила французів.

— Я, панове,— сказав Кутузов,— не можу схвалити плану графа. Пересування військ на близькій відстані від ворога завжди бувають небезпечні, і воєнна історія підтверджує це міркування. [...] Панове, я чув ваші думки. Дехто буде незгодний зі мною. Але я (він зупинився) владою, яку вручили мені мій государ і батьківщина, я — наказую відступ.

Зразу після цього генерали почали розходитися з такою урочистою і мовчазною обережністю, як розходяться після похорону.

Деякі з генералів неголосно, зовсім у іншому діапазоні, ніж вони говорили на раді, передали дещо головнокомандуючому.[...]

— Цього, цього я не чекав,— сказав Кутузов ад´ютантові Шнейдеру, коли той увійшов до нього вже пізно вночі,—Цього я не чекав. Цього я не думав!

— Вам треба відпочити, ваша світлість,— сказав Шнейдер.

— Так ні ж бо! Будуть же вони конятину жерти, як турки,— не відповідаючи прокричав Кутузов і вдарив пухлим кулаком об стіл,— будуть і вони, тільки б...

V

[...] Подія ця — залишення Москви і спалення її — була так само неминучою, як і відступ військ без бою за Москву після Бородінської битви.

Кожний росіянин, не на підставі висновків, а на підставі того почуття, яке лежить в нас і лежало в наших батьках, міг би передбачити те, Що сталось.[...]

VI

Елен, повернувшись разом з двором з Вільни до Петербурга, була У скрутному становищі.

В Петербурзі Елен користалась особливим протегуванням вельможі який посідав одну з найвищих посад у державі. У Вільні вона зблизилась з молодим іноземним принцом. Коли вона повернулась до Петербурга принц і вельможа були обидва в Петербурзі, обидва заявляли свої права і перед Елен постало нове ще в її кар´єрі завдання: зберегти свою близькість взаємин з обома, не образивши жодного.

Над тим, що для іншої здалося б важким і навіть неможливим, графиня Безухова жодного разу і не задумалась; недарма, видно, мала репутацію вельми розумної жінки. Якби вона почала приховувати свої вчинки, виплутуватись хитрощами з незручного становища, вона цим самим зіпсувала б свою справу, визнавши себе винною; Елен, навпаки, зразу, як істинно велика людина, яка може все те, що хоче, поставила себе в позицію правоти, в яку вона щиро вірила, а всіх інших в позицію винуватості.

[...] По Петербургу миттю поширилась чутка не про те, що Елен хоче розвестися зі своїм чоловіком (якби поширилась ця чутка, дуже багато хто повстав би проти такого незаконного наміру), а просто про те, що нещасна, інтересна Елен перебуває у ваганні — за кого з двох їй виходити заміж. Питання полягало вже не в тому, в якій мірі це можливо, а лише в тому, який жених вигідніший і як двір подивиться на це. Були справді деякі закоснілі люди, які не вміли піднестися на висоту питання і вбачали в цьому задумі зневаження таїнства шлюбу; але таких було мало, і вони мовчали, а більшість цікавилась питаннями про щастя, що припало на долю Елен, і — кого краще обрати. [...]

На початку серпня справа Елен остаточно з´ясувалась, і вона написала своєму чоловікові (який її дуже любив, як вона думала) листа, в якому повідомляла його про свій намір вийти заміж за NN і про те, що вона вступила в єдину істинну релігію і що вона просить його виконати всі ті конче потрібні для розлуки формальності, про які розповість йому пред´явник цього листа.

Цього листа було привезено в П´єрів дім у той час, як П´єр був на Бородінському полі.

VIII

[...] Одно, чого бажав тепер П´єр усіма силами своєї душі, це — якнайскоріше вийти з тих страшних вражень, в яких він жив цього дня, повернутися до звичайних умов життя і заснути спокійно в кімнаті на своєму ліжку. П´єр почував, що тільки в звичайних умовах життя він зможе збагнути самого себе і все те, що він бачив і пережив. Та цих звичайних умов життя ніде не було.

Хоч ядра й кулі не свистіли тут по дорозі, якою він ішов, але з усіх боків було те саме, що й там, на полі бою. Були ті самі страждання, змучені й іноді дивно-байдужі обличчя, та сама кров, ті самі солдатські шинелі, ті самі звуки стрілянини, хоч і далекої, але все ще страхітливої; крім того, була задуха й курява.

Пройшовши верст зо три великим Можайським шляхом, П´єр сів край нього.

Сутінки спустилися на землю, і гуркіт гармат затих. П´єр, спершись на лікоть, ліг і лежав так довго, дивлячись на тіні, що просувалися повз нього в темряві. Безперестанно йому здавалось, що зі страшним свистом налітало на нього ядро; він здригався і підводився. Він не пам´ятав, який

_ пробув тут. Серед ночі троє солдатів принесли гілок, розташувалися біля нього й почали розкладати багаття.

Солдати, скоса поглядаючи на П´єра, розвели вогонь, поставили на його казанок, накришили в нього сухарів і поклали сала. Приємний запах жирної страви злився з запахом диму. П´єр підвівся на лікоть і зітхнув. Солдати (їх було троє) їли, не звертаючи уваги на П´єра, і розмовляли між собою.

і — Та ти з яких будеш? — раптом звернувся до П´єра один з солдатів, очевидно під цим питанням розуміючи те, що й думав П´єр, а саме: якщо ти їсти хочеш, ми дамо, скажи тільки, чи чесна ти людина?

— Я? я?..—сказав П´єр, почуваючи потребу применшити наскільки можна своє суспільне становище, щоб бути ближчим і зрозумілішим для солдатів.— Я по суті ополченний офіцер, тільки мого ополчення тут нема; я приїжджав на бій і загубив своїх.

І — Он як! — сказав один з солдатів.

Другий солдат похитав головою. І — Тож, поїж, коли хочеш, тетері! — сказав перший і подав П´єру, облизавши її, дерев´яну ложку.

П´єр підсів до вогню і почав їсти тетерю, оте їхнє вариво в казанку, і вона здавалася йому найсмачнішою з усіх страв, які він будь-коли їв. У той час, як він жадібно, нахилившись над казанком, набираючи великі ложки, пережовував одну за одною і обличчя його було видно в світлі вогню, солдати мовчки дивились на нього.

— Тобі куди це треба? Ти скажи! — спитав знову один з них. ,

— Мені до Можайська.

— Ти, як видно, пан?

— Пан.

— А як звати?

— Петро Кирилович.

— Ну, Петре Кириловичу, ходімо, ми тебе відведем. У цілковитій темряві солдати разом з П´єром пішли до Можайська.

Уже півні співали, коли вони дійшли до Можайська і стали підніматися на круту гору в місто. П´єр ішов разом з солдатами, зовсім забувши, що його заїжджий двір унизу під горою і що він уже проминув його. Він би не згадав цього (такий розгублений він був), якби з ним не зіткнувся на половині гори його берейтор, який шукав його по місту і повертався назад до свого заїжджого двору. Берейтор упізнав П´єра, побачивши в темряві його білого капелюха.

— Ваше сіятельство,— промовив він,— а ми вже втратили надію. Чого ж ви пішки? Куди ж це ви, ідіть сюди, будь ласка!

— Ага,— промовив П´єр.

Солдати зупинились.

— Ну що, знайшов своїх? — спитав один з них.— Ну, прощавай! Петро Кирилович, здається? Прощавай, Петре Кириловичу! — сказали інші голоси.

— Прощайте,— сказав П´єр і пішов зі своїм берейтором до заїжджого Двору.[...]

IX

Тільки-но П´єр поклав голову на подушку, як відчув, що засинає; але Раптом ясно, майже як у дійсності, почув бум-бум-бум пострілів, почув

стогін, крик, гупання снарядів, запахло кров ю і порохом, і почуття жах страху смерті охопило його. Він злякано розплющив очі і підвів голову з-під шинелі. Було зовсім тихо на подвір´ї. Лише в воротях, розмовляв чи з двірником і хляпаючи по грязюці, йшов якийсь денщик. Над П´єр свою головою, під темним сподом тесового покриття, стрепенулись голуби ´ від руху, який він зробив, підводячись. По всьому подвір´ї був розлитий тихий, радісний для П´єра в цю хвилину, міцний запах заїжджого двору, запах сіна, гною і дьогтю. Між двома чорними покрівлями піддащків видно було чисте зоряне небо. [...]

— Вирушати треба, час вирушати, ваше сіятельство! Ваше сіятельство,— повторив якийсь голос,— вирушати треба, час вирушати...

Це був голос берейтора, який будив П´єра. Сонце світило прямо П´єру в обличчя. Він глянув на грязький заїжджий двір; посеред нього біла криниці солдати напували худих коней; з подвір´я у ворота виїжджали підводи. П´єр з огидою одвернувся і, заплющивши очі, поспішно повалився знову на сидіння коляски. Берейтор, кучер і хазяїн заїзду розповідали П´єру, що приїжджав офіцер з вісткою про те, начебто французи підійшли під Можайськ і наші відходять.

Війська виходили і залишали коло десяти тисяч поранених. Поранені ці були на подвір´ях, виглядали з вікон домів і юрмились на вулицях. На вулицях біля підвід, що мали вивозити поранених, чутно було крик, лайку і удари. П´єр віддав коляску, що наздогнала його, знайомому пораненому генералові і разом з ним поїхав до Москви. По дорозі П´єр почув про смерть свого шуряка і про смерть князя Андрія.

XI

Коли П´єр приїхав додому, вже смеркало. Чоловік вісім різних людей побувало у нього цього вечора. Секретар комітету, полковник його батальйону, управитель, дворецький та різні прохачі. У всіх були справи до П´єра, які він повинен був вирішити. П´єр нічого не розумів, не цікавився цими справами і давав на всі запитання лише такі відповіді, які б звільнили його від цих людей. Нарешті, зоставшись сам один, він розпечатав і прочитав листа від дружини.

«Вони — солдати на батареї, князя Андрія вбито... старий... Простота є покора Богові. Страждати треба... значення всього... вирішати треба... дружина йде заміж... Забути і зрозуміти треба...» І він, підійшовши до ліжка, не роздягаючись, повалився на нього і відразу ж заснув.

Коли він прокинувся другого дня вранці, дворецький прийшов повідомити, що від графа Растопчина прийшов посланець — поліцейський чиновник — довідатись, чи вже поїхав, чи виїжджає граф Безухов.

Чоловік з десять різних людей, що мали справу до П´єра, чекали на нього у вітальні. П´єр квапливо одягнувся і, замість того, щоб іти до тих, які чекали його, пішов на чорний ґанок і звідти вийшов у ворота.

З того часу і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухова, незважаючи на всі розшуки, не бачив більш П´єра і не знав, де він перебуває.

XII

Ростови до 1 вересня, тобто до передодня вступу ворога в Москву, були в місті.

Після того, як Петя вступив у полк козаків Оболенського і поїхав до Білої Церкви, де формувався цей полк, на графиню напав страх. Думка

Те, що обидва її сини перебувають на війні, що обидва вони пішли з-під її крила, що сьогодні чи завтра кожний з них, а може, й обидва рам як три сини однієї її знайомої, можуть бути вбиті, уперше тепер, з літа, з жорстокою ясністю прийшла їй у голову. Вона пробувала кликати до себе Миколу, хотіла сама їхати до Петі, влаштувати його яке-небудь у Петербурзі, але і те і це було неможливим. Петя не міг повернутися інакше, як разом з полком або спочатку перевівшись до іншого діючого полку. Микола перебував десь в армії і після свого останнього листа, в якому детально описував свою зустріч з княжною Марією, не давав про себе знати. Графиня не спала ночами і, коли засинала, бачила уві сні вбитих синів. Після багатьох порад і переговорів граф придумав, нарешті, спосіб для заспокоєння графині. Він перевів Петю з полку Оболенського в полк Безухова, який формувався під Москвою. Хоч Петя і залишався на військовій службі, але за цих умов графиня мала втіху бачити хоч одного сина в себе під крильцем і сподівалася влаштувати свого Петю так, щоб більше не випускати його і записувати завжди в такі місця служби, де б він ніяк не міг потрапити в бій.[...]

В останніх числах серпня Ростови одержали другого листа від Миколи. Він писав з Воронезької губернії, куди його було послано за кіньми. Лист цей не заспокоїв графиню. Знаючи, що один син поза небезпекою, вона ще сильніше почала тривожитися за Петю.

Незважаючи на те, що вже з 20 числа серпня майже всі знайомі Ростових повиїжджали з Москви, незважаючи на те, що всі умовляли графиню виїжджати якомога швидше, вона нічого не хотіла слухати про від´їзд доти, поки не повернеться її золото, коханий Петя. 28 серпня приїхав Петя. Хворобливо-пристрасна ніжність, з якою мати зустріла його, не сподобалась шістнадцятилітньому офіцерові. Незважаючи на те, що мати приховала від нього свій намір не випускати його тепер з-під свого крильця, Петя зрозумів її задуми і, інстинктивно боячись, щоб з матір´ю не розголубитися, не обабитись (так він думав сам собі), він холодно обійшовся з нею, уникав її і під час свого перебування в Москві переважно тримався товариства Наташі, до якої почував завжди особливу, майже закохану, братську ніжність.

І протягом цих трьох днів перед полоненням Москви вся родина Ростових була заклопотана різними життьовими справами. Глава родини, граф Ілля Андрійович, безперестанку їздив по місту, збираючи чутки, що йшли з усіх боків, а вдома робив загальні поверхові і хапливі розпорядження про готування до від´їзду.

Графиня наглядала за збиранням речей, з усього була незадоволена і ходила за Петею, ревнуючи його до Наташі, з якою він, раз у раз втікаючи від матері, проводив весь час. [...] Петя і Наташа, навпаки, не тільки не допомагали батькам, але й переважно всім у домі надокучали і заважали. І цілий день майже чутно було в домі їх бісанину, галас та безпричинний регіт. Вони сміялись і раділи зовсім не тому, що була причина для їхнього сміху; а на душі в них було радісно й весело, і тому, хоч би що трапилось, усе викликало в них радість і сміх. Петі було весело тому, що, поїхавши з дому хлопчиком, він повернувся (як йому казали всі) бравим мужчиною; весело було тому, що він вдома, тому, що він з Білої Церкви, де не було надії скоро попасти в бій, приїхав у Москву, Де цими днями будуть битися; і головне, весело було тому, що Наташа, під настрій якої він завжди підпадав, була весела. А Наташа була весела тому, Що вона занадто довго була смутна, і тепер ніщо їй не нагадувало її смутку, і вона була здорова. Ще вона була весела тому, що була людина яка захоплювалась нею (захоплення інших було тим мастилом, якого конче треба було для того, щоб її машина цілком вільно рухалась), і Петя захоплювався нею. А головне, веселі вони були тому, що війна була під Москвою, що битимуться біля застави, що роздають зброю, що всі тікають, виїжджають кудись, що взагалі відбувається щось незвичайне а це завжди радує людину, особливо молоду.

XIII

31 серпня, в суботу, в домі Ростових усе здавалося перекинутим догори дном. Усі двері були порозчинювані, вся мебля винесена або переставлена, дзеркала, картини познімані. В кімнатах стояли скрині, було понакидано сіна, обгорткового паперу та мотузок. Селяни і двораки, виносячи речі, важкими кроками ходили по паркету. На подвір´ї було повно селянських возів, деякі стояли вже накладені з верхом і вшнуровані, деякі ще порожні.

Голоси і кроки величезної челяді та селян, що приїхали з підводами, звучали, перегукувались надворі і в будинку. Граф зранку поїхав кудись. У графині від метушні та галасу розболілась голова, і вона лежала в новій диванній з оцтовими пов´язками на голові. Петі не було вдома (він пішов до товариша, з яким мав намір перейти з ополченців у діючу армію). Соня була в залі, наглядаючи за пакуванням кришталю та фарфору. Наташа сиділа в своїй розореній кімнаті на підлозі між розкиданими платтями, стрічками, шарфами і, втупивши очі в підлогу, тримала в руках старе бальне плаття, те саме (тепер уже немодне) плаття, що в ньому вона вперше була на петербурзькому балу.

Наташі совісно було нічого не робити в домі, тим часом як усі були такі заклопотані, і вона кілька разів ще зранку пробувала взятись до роботи; але душа її не лежала до цієї роботи; а вона не могла і не вміла робити що-небудь не від усієї душі, не на всю свою силу. Вона постояла над Сонею при пакуванні фарфору, хотіла допомогти, та зараз же кинула і пішла до себе складати свої речі. Спочатку її веселило те, що вона роздавала свої плаття і стрічки покоївкам, але потім, коли решту все ж треба було складати, їй це здалося скучним.

— Дуняшо, ти складеш, голубонько? Правда ж? Правда?

І коли Дуняша залюбки пообіцяла їй все зробити, Наташа сіла на підлогу, взяла в руки старе бальне плаття і замислилась зовсім не про те, що мало б цікавити її тепер. З задуми, в якій перебувала Наташа, вивів її гомін дівчат у сусідній дівочій і звуки їх квапливих кроків з дівочої на чорний ґанок. Наташа встала й подивилася у вікно. На вулиці зупинилася величезна валка поранених.

Дівчата, лакеї, ключниця, няня, куховари, кучери, форейтори, кухарчуки стояли біля воріт, дивлячись на поранених.

Наташа, накинувши білу носову хусточку на волосся і притримуючи її обома руками за кінчики, вийшла на вулицю.

Колишня ключниця, старенька Мавра Кузьмівна, відділилась від юрми, що стояла біля воріт, і, підійшовши до воза, на якому була халабудка з рогожі, розмовляла з молодим блідим офіцером, що лежав на цьому возі. Наташа підійшла на кілька кроків і несміливо зупинилася, все притримуючи свою хусточку і слухаючи те, що говорила ключниця.

— Що ж у вас, виходить, нікого й нема в Москві? — питала Мавра Кузьмівна.— Вам би спокійніше було де на квартирі... От хоч би до нас. рани виїжджають.

— Не знаю, чи дозволять,— кволим голосом сказав офіцер.— Он начальник... спитайте,— і він показав на огрядного майора, що повертався назад вулицею повз валку возів.

Наташа зляканими очима заглянула в обличчя пораненого офіцера і зараз же пішла назустріч майорові.

— Можна пораненим у нас зупинитися? — спитала вона.

Майор, усміхнувшись, приклав руку до козирка.

— Кого вам бажано, мамзель? — спитав він, звужуючи очі і усміхаючись.

• Наташа спокійно повторила своє запитання, і Обличчя і вся манера її, хоч вона все ще тримала свою хусточку за кінчики, були такі серйозні, що майор перестав усміхатись і, трохи подумавши, наче питаючи себе, наскільки це можливо, відповів їй ствердно, f — Безумовно, чому ж, можна,— сказав він.

Наташа трошки нахилила голову і швидкими кроками повернулась до Маври Кузьмівни, що стояла над офіцером і з жалісливим співчуттям розмовляла з ним.

— Можна, він сказав можна! — пошепки сказала Наташа.

Офіцер у халабудці завернув на подвір´я Ростових, і десятки возів з пораненими стали, на запрошення городян, завертати в подвір´я і під´їжджати до під´їздів будинків Поварської вулиці. Наташі, як видно, сподобались ці, поза звичними умовами життя, стосунки з новими людьми. Вона разом з Маврою Кузьмівною намагалась завернути на своє подвір´я якнайбільше поранених.

— Треба все ж татка спитати,— сказала Мавра Кузьмівна.

— Нічого, нічого, хіба не однаково! На один день ми до вітальні перейдемо. Можна всю нашу половину їм віддати.

— Ну, вже ви, панночко, вигадаєте! Та хоч і в флігелі, в холостяцькій, до нянечки, і то спитати треба.

— Ну, я спитаю.

Наташа побігла в дім і навшпиньках увійшла в напіввідчинені двері диванної, з якої пахло оцтом і гофманськими каплями, і — Ви спите, мамо?

— Ой, який там сон! — сказала, прокидаючись, графиня; вона щойно задрімала.

— Мамо, голубонько,— сказала Наташа, стаючи навколішки перед матір´ю і прихиляючи своє обличчя близько до її обличчя. — Пробачте, простіть, ніколи не буду, я вас розбудила. Мене Мавра Кузьмівна послала, тут поранених привезли, офіцерів, дозволите? А їм нема куди подітися; я знаю, що ви дозволите...— говорила вона швидко, не переводячи духу.

— Які офіцери? Кого привезли? Нічого не розумію,— сказала графиня.

Наташа засміялася, графиня теж трошки усміхнулась.

— Я знала, що ви дозволите... то я так і скажу.— І Наташа, поцілувавши матір, встала і пішла до дверей.

У залі вона зустріла батька; він з поганими вістями повернувся додому.

— Досиділись ми! — з мимовільною досадою сказав граф.— І клуб закрито, і поліція виходить.

— Тату, нічого, що я поранених запросила в дім? — спитала його Наташа.

— Звичайно, нічого,— неуважно сказав граф.— Не в тім річ; тепер прошу дрібницями не займатися, а допомагати збиратись і їхати, їхати завтра...— І граф дав дворецькому і слугам таке ж розпорядження. Повернувся Петя і за обідом розповів свої новини.

Він казав, що сьогодні люди розбирали зброю в Кремлі, що хоч в афіші Растопчина і сказано, що він заклик кине днів за два, але вже зроблено розпорядження, мабуть, про те, щоб завтра весь народ ішов на Три Гори із зброєю, і там буде великий бій.[...]

XIV

[...] По обіді всі домашні Ростових, захоплено хапаючись, заходилися складати речі та готуватися до від´їзду. Старий граф, раптом узявшись до справи, по обіді все ходив безперестану з подвір´я в дім і назад, безтолково кричав на людей, ще більш кваплячи їх, хоч вони й так поспішали. Петя розпоряджався на подвір´ї. Соня не знала, що робити через суперечні графові накази,і зовсім розгублювалась. Слуги, сперечаючись і галасуючи, бігали по кімнатах та по подвір´ю. Наташа з властивим їй запалом раптом теж взялася до роботи. Спочатку втручання її у справу було зустрінуто з недовірою. Від неї все чекали жарту і не хотіли слухатись її, та вона уперто і гаряче вимагала покори, сердилась, мало не плакала, що її не слухають, і, нарешті, добилась того, що в неї повірили. Перший подвиг її, до якого вона доклала величезних зусиль і який дав їй владу, було пакування килимів. У графа в домі були дорогі гобелени й перські килими.

Коли Наташа взялась до справи, в залі стояли два ящики відкриті: один майже до самого верху напакований фарфором, другий з килимами. Фарфору було ще багато наставлено на столах і все ще несли з комори. Треба було починати новий, третій ящик, і за ним пішли слуги.

— Соню, стривай, та ми все так складемо,— сказала Наташа.

— Не можна, панночко, вже пробували,— сказав буфетник.

— Ні, почекай, будь ласка.-— І Наташа стала виймати з ящика загорнуті в папір блюда і тарілки.

— Блюда треба сюди, в килими,— сказала вона.

— Та це ж і килими он дай Боже на три ящики розкласти,— сказав буфетник.

— Та почекай, будь ласка.— І Наташа швидко, спритно почала розбирати.— Цього не треба,— сказала вона про київські тарілки,— це хай буде, це в килими,— сказала вона про саксонські блюда. [...]

Хоч як метушилися всі, до пізньої ночі не встигли всього скласти. Графиня заснула, і граф, відклавши від´їзд до ранку, пішов спати.

Соня, Наташа спали не роздягаючись у диванній. Цієї ночі ще одного пораненого везли Поварською. Мавра Кузьмівна якраз стояла біля воріт і завернула його до Ростових. Поранений цей, як зміркувала Мавра Кузьмівна, був дуже значною людиною, його везли в колясці, зовсім закритій фартухом і з опущеним верхом. На козлах разом з візником сидів старий, поважний камердинер. Ззаду в повозці їхали лікар і два солдати.

— Просимо до нас, будь ласка. Пани виїжджають, цілий дім порожній,— сказала бабуся, звертаючись до старого слуги.

— Та що,— відповів камердинер, зітхаючи, — і довезти не маєм надії! У нас і свій дім у Москві, та далеко, та й не живе ніхто.

— До нас, будьте ласкаві, у наших панів всього багато, просимо,— сказала Мавра Кузьмівна.— А що, дуже нездорові? — додала вона.

Камердинер махнув рукою.

І — Нема надії довезти! Лікаря треба спитати.— I камердинер зліз із козел і підійшов до повозки,

— Добре,— сказав лікар.

Камердинер підійшов знову до коляски, заглянув в неї, похитав головою, звелів кучерові завертати на подвір´я і зупинитися біля Маври Кузьмівни.

— Господи Ісусе Христе! — промовила вона. Мавра Кузьмівна радила внести пораненого в дім.

— Пани нічого не скажуть...— казала вона. Але пораненого не можна було піднімати на сходи, і тому його внесли у флігель. Поранений цей був князь Андрій Волконський.

XV

У статечному і старому домі Ростових розпад попередніх умов життя виявився дуже мало. Щодо людей, то з величезної челяді вночі зникло лише троє, але нічого не було вкрадено; а щодо цін на речі, то виявилось, що тридцять підвід, які прибули з сіл, являли собою величезний скарб і на ці підводи багато хто заздрив, за них Ростовим давали величезні гроші. Мало того, що за ці підводи давали величезні гроші, звечора і рано-вранці 1 вересня на подвір´я до Ростових приходили послані денщики та слуги від поранених офіцерів і тяглися самі поранені, що зупинились у Ростових та в сусідніх домах, і просили слуг Ростових поклопотатися про те, щоб їм дали підводи для виїзду з Москви. Дворецький, до якого зверталися з такими просьбами, хоч і жалів поранених, категорично відмовляв, кажучи, що він навіть і не насмілиться сказати про те графові. Хоч які жалісні були ті поранені, що залишались, було очевидно, що віддай одну підводу, нема причини не віддати другої, віддай усе — треба віддати і свої екіпажі. Тридцять підвід не могли врятувати всіх поранених, а в загальному лихові не можна було не думати про себе і про свою родину. Так міркував дворецький за свого пана.

Прокинувшись вранці 1 числа, граф Ілля Андрійович потихеньку вийшов зі спальні, щоб не розбудити графиню, яка лише під ранок заснула, і, в своєму ліловому шовковому халаті, вийшов на ґанок. Підводи, вшнуровані, стояли на подвір´ї. Біля ґанку стояли екіпажі. Дворецький стояв біля під´їзду, розмовляючи зі старим денщиком і з молодим блідим офіцером з підв´язаною рукою. Дворецький, побачивши графа, зробив офіцерові і денщикові значущий суворий знак, щоб вони відійшли від нього.

— Ну що, все готове, Васильовичу? — сказав граф, потираючи свою лисину і добродушно дивлячись на офіцера та денщика й киваючи їм головою. (Граф любив нових людей.)

— Хоч зараз запрягати, ваше сіятельство.

— Ну й добре, ось графиня прокинеться, і з Богом! Ви чого, панове? — звернувся він до офіцера.— У мене в домі? — Офіцер підійшов ближче. Бліде обличчя його спалахнуло раптом яскравою краскою.

— Графе, зробіть ласку, дозвольте мені... змилуйтеся... де-небудь притулитися на ваших підводах. Тут у мене нічого з собою нема... Мені на возі... все одно...— Ще не встиг договорити офіцер, як денщик з тією Ж просьбою для свого пана звернувся до графа.

— Ага! звичайно, звичайно,— поспішно заговорив граф.— Я дуже, ду^ радий. Васильовичу, ти розпорядись, ну там очистити один чи два вози ну там... що ж... що треба...— якимись невиразними висловами, щось наказуючи, сказав граф. Але в ту ж мить гарячий вираз офіцерової вдячності уже закріпив те, що він наказував. Граф оглянувся круг себе: на подвір´ї, у воротях, у вікні флігеля видно було поранених і денщиків. Усі вони дивились на графа і наближались до ґанку.

— Будь ласка, ваше сіятельство, до галереї: там як накажете щодо картин? — сказав дворецький. І граф разом з ним увійшов у дім, повторюючи свій наказ про те, щоб не відмовляти пораненим, які просяться їхати.

— Ну що ж, можна зняти що-небудь,— додав він тихим потаємним голосом, наче боячись, щоб хто-небудь не почув його.

О дев´ятій годині прокинулась графиня. Вона сказала чоловікові:

— Слухай, графе, ти довів до того, що за дім нічого не дають, а тепер і все наше — дитяче — майно хочеш занапастити. Ти ж сам кажеш, що в домі на сто тисяч добра. Я, друже мій, не згодна і не згодна! Як собі хочеш! Для поранених є уряд. Вони знають. Подивись: он навпроти, в Лопухіних, ще позавчора все геть-чисто вивезли. Он як люди роблять. Тільки ми дурні. Пожалій хоч не мене, то дітей.

Граф замахав руками і, нічого не сказавши, вийшов з кімнати.

— Тату! про що це ви? — спитала його Наташа; вона слідом за ним увійшла до материної кімнати. [...]

— Це гидота! Це мерзота! — вигукнула вона.— Не може бути, щоб ви це наказали.

Берг і графиня здивовано і злякано дивились на неї. Граф зупинився біля вікна, прислухаючись.

— Матусю, так не можна; подивіться, що на подвір´ї! — кричала вона.— Вони зостаються...

— Що з тобою? Хто вони? Чого тобі треба?

— Поранені, ось хто! Так не можна, матусю; це неподобство... Ні, матусю, голубонько, це не те, пробачте, будь ласка, голубонько... Матусю, ну що нам ось, що ми вивеземо? ви подивіться тільки, що на подвір´ї... Матусю!.. Цього не може бути!..

Граф стояв біля вікна і, не повертаючи обличчя, слухав Наташині слова. Раптом він засопів носом і наблизив своє обличчя до вікна.

Графиня глянула на дочку, побачила по її обличчю, що їй соромно за матір, побачила її хвилювання, зрозуміла, чому чоловік тепер не оглядається на неї, і з розгубленим виглядом озирнулась круг себе.

-Ах, та робіть як хочете! Хіба я перешкоджаю кому-небудь! сказала вона, ще не зовсім здаючись.

— Матусю, голубонько, простіть мені!

Але графиня відштовхнула дочку і підійшла до графа.

— Дорогенька, ти розпорядись, як треба... Я ж не знаю цього,— сказала вона, провинне опускаючи очі.

— Яйця... яйця курку вчать!.. — крізь щасливі сльози промовив граф і обняв дружину, а вона рада була сховати на його грудях своє присоромлене обличчя.

— Татусю, матусю! Можна розпорядитися? Можна? — питала Наташа.— Ми проте візьмемо все найпотрібніше...—казала вона.

Граф ствердно кивнув їй головою, і Наташа тим швидким бігом, яким вона частенько бігала в горюдуба, і побігла через залу до передпокою і сходами на подвір´я.

Двораки зібралися коло Наташі і доти не могли повірити тому чудному розпорядженню, яке вона передавала, поки сам граф іменем своєї дружини не підтвердив наказу про те, щоб віддавати всі підводи під поранених, а скрині зносити до комори. Зрозумівши наказ, люди радісно й метушливо взялися за нову справу, їм тепер це не тільки не здавалось дивним, але й, навпаки, здавалося, що й не може бути інакше; так само, як за чверть години перед цим нікому не тільки не здавалось дивним, що залишають поранених, а беруть речі, але й здавалося, що не може бути інакше.

Усі домашні, які раніш не брались до цього, ніби бажаючи надолужити, метушливо заходились розміщувати поранених. Поранені повиповзали із своїх кімнат і з радісними блідими обличчями оточили підводи. В сусідніх домах теж розійшлась чутка, що є підводи, і на подвір´я до Ростових стали приходити поранені з інших будинків. Багато хто з поранених просив не скидати речей і лише посадити їх зверху. Але раз почата справа розвантаження вже не могла припинитися. Було однаково, залишати все чи половину. На подвір´ї стояли неприбрані скрині з посудом, з бронзою, з картинами, дзеркалами, що їх так старанно спаковували минулої ночі, а Ростови все шукали і знаходили можливість зняти те й те і віддати ще і ще підводи.

— Чотирьох ще можна взяти,— казав управитель,— я свою повозку віддаю, а то куди ж їх?

— Та віддайте мою гардеробну,— казала графиня.— Дуняша зі мною сяде в карету.[...]

XVII

О другій годині запряжені й напаковані чотири екіпажі Ростових стояли біля під´їзду. Підводи з пораненими одна за одною виїжджали з подвір´я.

Соня разом з покоївкою влаштовувала сидіння для графині в її величезній високій кареті, що стояла біля під´їзду, коли коляска, в якій везли князя Андрія, проїжджаючи повз ґанок, привернула до себе її увагу.

— А це чия коляска? —спитала Соня, виставившись у вікно карети.

— А ви хіба не знали, панночко? — відповіла покоївка.—Князь поранений: він у нас ночував і теж з нами їдуть.

— А хто це? Як прізвище?

— Самий наш наречений колишній, князь Волконський! — зітхаючи, відповіла покоївка.— Кажуть, при смерті.

Соня вискочила з карети й побігла до графині. Графиня, вже одягнена по-дорожньому, в шалі і в капелюшку, втомлена, ходила по вітальні, чекаючи домашніх для того, щоб посидіти, зачинивши двері, і помолитись перед від´їздом. Наташі не було в кімнаті.

— Мамо,— сказала Соня,— князь Андрій тут, поранений, при смерті. Він їде з нами.

Графиня злякано розширила очі і, схопивши за руку Соню, оглянулась.

— Наташа? — промовила вона.

1 для Соні і для графині звістка ця мала в першу хвилину лише одно значення. Вони знали свою Наташу, і страх за те, що буде з нею, коли вона почує це, заглушував усяке їхнє співчуття до людини, яку вони обидві любили.

— Наташа не знає ще; але він їде з нами,— сказала Соня.

— Ти кажеш, при смерті?

Соня кивнула головою.

Графиня обняла Соню й заплакала. [...]

Об´їжджаючи Сухареву вежу, Наташа цікаво і швидко оглядала тих що їхали і йшли; раптом вона радісно і здивовано вигукнула:

— Ой леле! Мамо, Соню, подивіться, це він!

— Хто? Хто?

— Дивіться, їй-богу, Безухов! — казала Наташа, виставляючись у вікно карети і дивлячись на високого огрядного чоловіка в кучерському каптані, по ході і по поставі очевидно — переодягненого пана, який поруч з жовтим безбородим дідком у фризовій шинелі підійшов під арку Сухаревої вежі.

— їй-богу, Безухов, у каптані, з якимсь старим хлопчиком! їй-богу,— говорила Наташа,— дивіться, дивіться!

— Та ні, це не він. Хіба це можливо, такі дурниці!

— Мамо,— галасувала Наташа,— я вам голову дам на відріз, що це він! Я вас запевняю. Стань, стань! — кричала вона до кучера; але кучер не міг зупинити коней, бо з Міщанської виїхали ще підводи та екіпажі, і на Ростових кричали, щоб вони рушали і не затримували інших.

Справді, хоч уже значно далі, ніж перше, всі Ростови побачили П´єра чи чоловіка, надзвичайно схожого на П´єра, в кучерському каптані; він ішов вулицею з опущеною головою, з серйозним обличчям, біля маленького безбородого дідка, схожого на лакея. Дідок цей помітив обличчя, що виткнулося на нього з карети і, поважливо доторкнувшись до П´єрового ліктя, щось сказав йому, показуючи на карету. П´єр довго не міг зрозуміти, що він говорить, так він, видно, був заглиблений у свої думки. Нарешті, зрозумівши його, подивився в показаному напрямі і, впізнавши Наташу, в ту ж мить, піддавшись першому враженню, швидко рушив до карети. Але, пройшовши кроків з десять, він, видно, згадав щось і зупинився.

Наташине обличчя у вікні карети сяяло глузливою ласкою.

— Петре Кириловичу, йдіть же! Ми впізнали! Це диво! — кричала вона, простягаючи йому руку.— Як це ви? Нащо ви так?

П´єр узяв простягнуту руку і на ходу (бо карета не зупинялася) незграбно поцілував її.

— Що з вами, графе? — спитала здивованим і жалісливим голосом графиня.

— Що? Що? Нащо? Не питайте мене,— сказав П´єр і оглянувся на Наташу, радісний погляд якої, сяючи (він почував це, не дивлячись на неї), огортав його своїми чарами.

— Що це ви, хіба в Москві залишаєтесь?

П´єр помовчав.

. — У Москві? — сказав він питальне.— Авжеж, у Москві. Прощайте.

— Ах, бажала б я бути мужчиною, я б неодмінно залишилася з вами. Ой, як це гарно! — сказала Наташа.— Мамо, дозвольте, я залишуся.— П´єр неуважно подивився на Наташу і щось хотів сказати, але графиня перебила його.

— Ви були в бою, ми чули?

— Так, я був,— відповів П´єр.— Завтра буде знову бій...— почав він, але Наташа перебила його.

— Та що з вами, графе? Ви на себе не схожі...

— Ой, не питайте, не питайте мене, я сам нічого не знаю. Завтра... Та ні! Прощайте, прощайте,—промовив він,—жахливі часи! — І, відставши від карети, відійшов на тротуар.

Наташа довго ще виглядала з вікна, сяючи на нього теплою і трохи глузливою, радісною усмішкою.

XX

Москва тимчасом була пуста, В ній були ще люди, в ній залишалася ще п´ятдесята частина всього населення, але вона була пуста. Вона була пуста, як пустий буває домираючий без матки вулик.[...] Така пуста була Москва, коли Наполеон, втомлений, неспокійний і насуплений, ходив туди й сюди біля Камер-колезького валу, чекаючи на те хоч зовнішнє, але конче потрібне, як йому здавалося, дотримання пристойності,— на депутацію.

Коли Наполеона з належною обережністю повідомили, що Москва пуста, він сердито глянув на того, хто доносив про це, і, одвернувшись, продовжував своє мовчазне ходіння.

— Дати екіпаж,— сказав він. Він сів у карету поруч з черговим ад´ютантом і поїхав у передмістя.

Він не поїхав до міста, а зупинився в заїзді Дорогомиловського передмістя.

XXI

Французи увійшли в браму і стали розташовуватись табором на Сенатській площі. Солдати викидали стільці з вікон сенату на площу і розкладали вогнища.

Другі загони проходили через Кремль і розміщалися по Маросейці, Лубянці, Покровці. Треті ще розміщались по Вздвиженці, Знаменці, Нікольській, Тверській. Скрізь, не знаходячи хазяїв, французи розташовувались не як у місті і на квартирах, а як у таборі, що розташований у місті.

Хоч і обшарпані, голодні, змучені і зменшені до однієї третини своєї колишньої кількості, французькі солдати вступили в Москву ще стрункими лавами. Це було змучене, виснажене, але ще бойове і грізне військо. Але це було військо тільки до тієї хвилини, поки солдати цього війська не розійшлись по квартирах. Тільки-но люди полків стали розходитись по порожніх і багатих домах, як назавжди знищувалося військо і ставали й не мешканці й не солдати, а щось середнє, що зветься мародерами. Коли, через п´ять тижнів, ті ж самі люди вийшли з Москви, вони вже більш не являли собою війська. Це був натовп мародерів, з яких кожен віз або ніс із собою купу речей, що йому здавалися цінними і потрібними. Мета кожного з цих людей під час виходу з Москви не полягала, як раніш, у тому, щоб завоювати, а тільки в тому, щоб вдержати набуте. Як та мала, що, увіткнувши руку у вузьку шийку глечика і захопивши жменю горіхів, не розтискає кулака, щоб не втратити схопленого, і цим губить себе, французи під час виходу з Москви, очевидно, повинні були загинути внаслідок того, що вони тягли з собою награбоване, а кинути це награбоване їм було так само неможливо, як неможливо мавпі розтулити жменю з горіхами. Через десять хвилин після вступу кожного французького полку в який-небудь квартал Москви не залишалось жодного солдата і офіцера. У вікнах будинків видно було людей у шинелях та штиблетах, які, сміючись, походжали по кімнатах; у льохах,

у підвалах такі ж люди порядкували з провізією; на подвір´ях такі ж люди відмикали і відбивали брами сараїв та стаєнь; у кухнях розкладали вогні, з закачаними рукавами пекли, місили і варили, лякали, смішили і пестили жінок та дітей. І цих людей скрізь, і по крамницях, і по домах, було багато; але війська вже не було.

Того ж дня наказ за наказом давали французькі начальники про те щоб заборонити військам розходитися по місту, суворо заборонити насильства над мешканцями та мародерство, про те, щоб сьогодні ж увечері зробити загальну перекличку; та, незважаючи ні на які заходи, люди, які перше становили військо, розпливалися по розкішному, багатому на вигоди і запаси, пустому місту. [...]

Москву спалили мешканці, але не ті мешканці, які залишилися в ній, а ті, які виїхали з неї. Москва, захоплена ворогом, не залишилась цілою, як Берлін, Відень та інші міста, лише внаслідок того, що мешканці її не підносили хліба-солі та ключів французам, а виїхали з неї.

XXVIII

П´єр вирішив сам з собою, що йому до здійснення свого наміру не треба відкривати ні свого звання, ні знання французької мови, і тепер стояв у прочинених дверях коридора, маючи на думці зараз же сховатися, тільки-но ввійдуть французи. Але французи ввійшли, а П´єр усе не відходив від дверей: непереборна цікавість втримувала його.

їх було двоє. Один — офіцер, високий, бравий і гарний мужчина, другий — очевидно, солдат або денщик, приземкуватий, худий засмаглий чоловік з запалими щоками і з тупим виразом обличчя. Офіцер, спираючись на ціпок і накульгуючи, йшов попереду. Зробивши кілька кроків, офіцер зупинився, ніби вирішив сам з собою, що квартира ця гарна; він обернувся назад до солдатів, які стояли в дверях, і голосно, по-начальницькому крикнув до них, щоб вони вводили коней. Закінчивши цю справу, офіцер бравим жестом, високо піднявши лікоть руки, розгладив вуса і доторкнувся рукою до капелюха.

— Шанування всій компанії! — весело промовив він, усміхаючись і оглядаючись круг себе.

Ніхто нічого не відповів.

— Ви господар? — звернувся офіцер до Гарасима.

Гарасим злякано-запитливо дивився на офіцера. [...] П´єр відступився від дверей.

Офіцер знову звернувся до Гарасима. Він вимагав, щоб Гарасим показав йому кімнати в будинку.

— Пан нема — не розумій... моя ваш...— говорив Гарасим, намагаючись робити свої слова зрозумілішими тим, що він вимовляв їх навиворіт.

Французький офіцер, усміхаючись, розвів руками перед Гарасимовим носом, показуючи тим, що й він не розуміє його, і, накульгуючи, пішов до дверей, біля яких стояв П´єр. П´єр хотів відійти, щоб сховатися від нього, але в цей самий час він побачив, як кухонні двері відчинилися, і з них виставився Макар Олексійович з пістолетом у руках. З хитрістю божевільного Макар Олексійович оглянув француза і, піднявши пістолета, прицілився.

— На абордаж!!! — вигукнув п´яний, натискаючи спуск пістолета. Французький офіцер обернувся на вигук, і в ту ж мить П´єр кинувся на п´яного. В той час, коли П´єр схопив п´яного і підняв пістолета, Макар Олексійович натрапив, нарешті, пальцем на спуск, і розітнувся, обдавши всіх пороховим димом, оглушливий постріл. Француз зблід і кинувся назад до дверей.

П´єр видер пістолета, кинув його і підбіг до офіцера; забувши свій намір не відкривати свого знання французької мови, він заговорив з ним по-французькому. [...]

Офіцер підійшов до Макара Олексійовича і схопив його за барки.

Макар Олексійович, розпустивши губи, ніби засинаючи, хитався, спершись на стіну.

П´єр все умовляв по-французькому офіцера не карати цього п´яного, божевільного чоловіка. Француз мовчки слухав, не змінюючи похмурого вигляду, і раптом, усміхнувшись, звернувся до П´єра. Він кілька секунд мовчки дивився на нього. Гарне обличчя його набрало трагічно-ніжного виразу, і він простягнув руку. [...]

Але хоч який незаперечний був цей висновок і засноване на ньому переконання офіцера, П´єр вирішив розчарувати його.

Якби П´єр навіть не був французом, діставши раз це найвище в світі найменування, не міг же він зректися його, говорив вираз обличчя і тон французького офіцера. На останнє запитання П´єр ще раз пояснив, хто такий Макар Олексійович, пояснив, що перед самим їх приходом цей п´яний, божевільний чоловік викрав зарядженого пістолета, якого не встигли видерти в нього, і просив залишити його вчинок без покарання.[...]



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС