XXV

Офіцери хотіли попрощатись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатися сам на сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П´єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об´їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П´єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Волконського.

— Ну, що ви скажете про призначення Кутузова? — спитав П´єр.

— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю,— сказав князь Андрій.

— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая-де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?

— Спитай ось їх,— сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.

П´єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.

— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став,— несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.

— А чому так? — спитав П´єр.

— Та ось хоча б щодо дров та кормів, скажу вам. Таж ми від Свенцян одступали, не смій гілки торкнутися, чи сінця там, чи чого. Таж ми виходимо, йому дістається, так же, ваше сіятельство? — звернувся він до свого князя.— А ти не смій. У нашому полку під суд двох офіцерів оддали за отакі справи.

— То чому ж він забороняв?

Тимохін збентежено оглядався, не розуміючи, як і що відповідати на таке запитання. П´єр з тим самим запитанням звернувся до князя Андрія.

— А щоб не спустошувати краю, який ми залишаємо ворогові,— злобно-глузливо сказав князь Андрій.— Для цього були всі підстави: не можна дозволяти грабувати край і привчатися військам до мародерства. Ну, і в Смоленську він теж правильно розміркував, що французи можуть обійти нас і що в них більше сил. Але він не міг зрозуміти того,— раптом тонким голосом, що ніби вирвався, вигукнув князь Андрій,— але він не міг зрозуміти, шо ми вперше бились там за російську землю, що в військах був такий дух, якого ніколи я не бачив, що ми два дні підряд відбивали французів і що цей успіх подесятерив наші сили. Він звелів відступати, і всі зусилля і втрати пропали марно. Він не думав про зраду, він намагався все зробити якнайкраще, він усе обдумав; але тому ось він і непридатний. Він непридатний тепер саме тому, що він усе обдумує дуже грунтовно й ретельно, як і слід усякому німцеві. Як би тобі сказати... Ну, у батька твого німець-лакей, і він прекрасний лакей і вдовольнить усі його потреби краще за тебе, і нехай він служить; але коли батько при смерті, ти проженеш лакея і своїми незвичними, незграбними руками почнеш доглядати батька і краще заспокоїш його, ніж уміла, але чужа людина. Так і зробили з Барклаем. Поки Росія була здорова, їй міг служити чужий, і був прекрасний міністр; але тільки-но над нею нависла небезпека, треба своєї, рідної людини. А у вас в клубі видумали, що він зрадник! Тим, що його оббрехали, закинувши зраду, сприяли тільки тому, щоб потім, засоромившись свого облудного нарікання, із зрадника раптом зробити героя або генія,— і це буде Ще несправедливіше. Він чесний і дуже ретельний німець...

— Проте, кажуть, він умілий полководець,— сказав П´єр.

— Я не розумію, що таке означає умілий полководець,—глузливо сказав князь Андрій.

— Умілий полководець,— сказав П´єр,— ну, той, який передбачив усі несподіванки... ну, вгадав думки ворога.

— Та це неможливо,— сказав князь Андрій, наче про давно вирішену справу.

П´єр здивовано глянув на нього.

— Однак,— сказав він,— кажуть же, що війна скидається на гру в шахи.

— Авжеж,—сказав князь Андрій,—тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший за пішака і два пішаки завжди сильніші за одного, а на війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, а іноді слабший за роту Відносна сила військ нікому не може бути відома. Повір мені,— сказав він,— що якби що залежало від розпоряджень штабів, то я був би там і робив би розпорядження, а замість того я маю честь служити тут, у полку, з цими ось добродіями, і вважаю, що від нас дійсно залежатиме завтрашній день, а не від них... Успіх ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від кількості; а вже від позиції і поготів.

— А від чого ж?

— Від того почуття, що є в мені, в ньому,— він показав на Тимохіна,— в кожному солдатові.

Князь Андрій глянув на Тимохіна, який злякано і не розуміючи дивився на свого командира. На протилежність своїй попередній стриманій мовчазності князь Андрій здавався тепер схвильованим. Він, видно, не міг стриматися від висловлення цих думок, що несподівано виникали в нього.

— Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцом програли бій? У нас втрата була майже рівна з втратою французів, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій,— і програли. А сказали ми це тому, що в нас там не було потреби битися: якнайскоріше хотілось піти з поля бою.— «Програли — ну то втікати!» — і ми втекли. Якби до вечора ми не казали цього, Бог знає що було б. А завтра ми цього не скажемо. Ти кажеш: наша позиція, лівий фланг слабкий, правий розтягнутий,— говорив він далі,— все це дурниці, нічого цього нема. А що нас чекає завтра? Сто мільйонів найрізноманітніших несподіванок, які миттю вирішатимуться тим, що кинулись утікати або кинуться утікати вони або наші, що уб´ють того, уб´ють цього; а те, що робиться тепер,— усе це забава. Річ утому, що ті, з ким ти їздив по позиції, не тільки не сприяють загальному ходові справ, але й заважають йому. Вони заклопотані лише своїми маленькими інтересами.

— У таку хвилину? — докірливо сказав П´єр.

— У таку хвилину,— повторив князь Андрій,— для них і це тільки така хвилина, в яку можна підкопатися під ворога й одержати ще один хрестик або стрічку. Для мене на завтра ось що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битись, і факт у тому, що ці двісті тисяч б´ються; і хто буде зліше битися і себе менше жаліти, той переможе. Хочеш, я тобі скажу: хай там що, хай там як плутають угорі, ми виграємо битву завтра. Завтра, хоч би там що, ми виграємо битву! [...] Ах, друже мій, останнім часом мені стало тяжко жити. Я бачу, що став розуміти занадто багато. А не годиться людині куштувати від дерева пізнання добра і зла... Ну, та ненадовго! — додав він.— Однак ти спиш, та й мені пора, їдь у Горки,— раптом сказав князь Андрій.

— О ні! — відповів П´єр, злякано-співчутливими очима дивлячись на князя Андрія.

— їдь, їдь: перед боєм треба виспатися,— повторив князь Андрій. Він швидко підійшов до П´єра, обійняв його і поцілував.— Прощай, іди,— вигукнув він.— Чи побачимось, чи...—і він, поспішно повернувшись, пішов до клуні.

Було вже темно, і П´єр не міг розібрати того виразу, що був на обличчі у князя Андрія: був він злобний чи ніжний.

П´єр постояв якийсь час мовчки, роздумуючи, піти за ним чи їхати додому. «Ні, йому не треба! —вирішив сам собі П´єр.— І я знаю, що це 0аше останнє побачення». Він важко зітхнув і поїхав назад у Горки.

Князь Андрій, повернувшись до клуні, ліг на килим, але не міг заснути.

Він заплющив очі. Одні образи змінювались другими. На одному він довго, радісно зупинився. Він виразно згадав один вечір у Петербурзі. Наташа із збудженим, схвильованим обличчям розповідала йому, як вона минулого літа, ходячи по гриби, заблудилася у великому лісі. Вона безладно описувала йому і лісову глушину, і свої почуття, і розмови з пасічником, якого вона зустріла, і, раз у раз перериваючи свою розповідь, казала: «Ні, не можу, я не так розповідаю; ви не розумієте», хоч князь Андрій заспокоював її, кажучи, що він розумів, і справді розумів усе, що вона хотіла сказати. Наташа була незадоволена зі своїх слів, вона почувала, що не виходило те пристрасно-поетичне відчуття, яке вона спізнала того дня і яке вона хотіла виявити назовні. «Він такий хороший був, цей старий, і темно так у лісі... і такі добрі в нього... ні, я не можу розповісти»,— казала вона, червоніючи і хвилюючись. Князь Андрій усміхнувся тепер тією ж радісною усмішкою, якою він усміхався тоді, дивлячись їй в очі. «Я розумів її,— думав князь Андрій.— Не тільки розумів, я оцю душевну силу, цю щирість, цю відкритість душевну, оцю душу її, яку наче зв´язувало тіло, оцю душу я і любив у ній... так сильно, так щасно^любив...— І раптом він згадав про те, чим кінчилась його любов.— Йому нічого цього не треба було. Він нічого цього не бачив і не розумів. Він бачив у ній гарненьку і свіженьку дівчинку, якої він не удостоїв того, щоб зв´язати з нею свою долю. А я?.. І досі він живий і веселий».

Князь Андрій, наче хтось упік його, схопився і став знову ходити перед клунею.

XXXII

Вранці розпочався Бородінський бій.

[...] У той час, як П´єр входив у окоп, він помітив, що на батареї пострілів не чутно, але якісь люди щось роблять там. П´єр не встиг розібрати, що то були за люди. Він побачив полковника,— той спиною до П´єра лежав на валу, наче розглядаючи щось унизу,— і одного солдата, якого помітив раніш; тепер цей солдат, пробиваючись вперед від людей, що тримали його за руку, кричав «братці!»; і ще щось химерне бачив П´єр.

Але він не встиг ще зміркувати, що полковника вбито, що кричить «братці!» полонений, що на очах у нього заколото багнетом у спину другого солдата. Тільки-но він вбіг у окоп, як худорлявий, жовтий, з пітним обличчям чоловік у синьому мундирі, зі шпагою в руці, налетів на нього, щось вигукуючи. П´єр, інстинктивно обороняючись від поштовху, бо вони, не бачивши, розбіглися один проти одного, виставив руки і схопив цього чоловіка (це був французький офіцер) однією рукою за плече, Другою за горло. Офіцер випустив шпагу і схопив П´єра за барки.

Кілька секунд обидва вони зляканими очима дивилися на чужі одно одному обличчя і обидва розгубилися, не знаючи, що вони зробили і що їм робити. «Чи мене взято в полон, чи я взяв у полон його?» — думав кожний з них. Але, очевидно, французький офіцер більш схилявся до Думки, що в полон взято його, бо П´єр від страху все міцніше й міцніше стискав його горло своєю дужою рукою. Француз щось хотів сказати, як

раптом над самими головами в них низько і страшно просвистіло ядр0 і П´єру здалося, що голову французького офіцера одірвало: так швидко він пригнув її.

П´єр теж нагнув голову і розняв руки. Не думаючи більш про те, хто кого взяв у полон, француз побіг назад на батарею, а П´єр — з гори, спотикаючись на вбитих і поранених, які, здавалось йому, ловлять його за ноги. Але не встиг він спуститися вниз, як побачив, що назустріч йому біжать густі юрми російських солдатів; вони, падаючи, спотикаючись і галасуючи, весело і бурхливо бігли на батарею. [...]

Французи, які захопили батарею, втекли. Наші війська з вигуками «ура» так далеко за батарею погнали ворога, що трудно було зупинити їх.

З батареї звезли полонених, між ними пораненого французького генерала." Офіцери оточили його. Юрми поранених, знайомих і незнайомих П´єру, росіян і французів, із спотвореними стражданням обличчями, ішли, повзли і на ношах пересувалися з батареї. П´єр зійшов на могилу, де він провів понад годину часу, і з того сімейного гуртка, що прийняв його до себе, не знайшов нікого. Багато тут було мертвих, незнайомих йому. Але деяких він впізнав. Молоденький офіцерик сидів, так само скрутившись, біля краю валу в калюжі крові. Червонопикий солдат ще сіпався, але його не забирали. П´єр побіг униз.

XXXVI

Полк князя Андрія був у резервах, які до другої години стояли позаду Семеновського бездіяльне, під сильним вогнем артилерії. До другої години полк втратив уже понад двісті чоловік, і тоді його було висунуто „вперед на витовчений вівсяний лан, на той проміжок між Семеновським і курганною батареєю, де цього дня було побито тисячі людей і куди о другій годині дня було спрямовано посилено-зосереджений вогонь з декількох сот ворожих гармат.

Не сходячи з цього місця і не випустивши жодного заряду, полк втратив тут ще третю частину своїх людей. Спереду і особливо з правого боку, на таємничій царині диму, що огортав усю цю місцевість і не розходився, увесь час бубухали гармати, і звідти безперестанно, швидко, з шипінням посвистуючи, вилітали ядра і повільно-свистючі гранати. Іноді, ніби даючи відпочинок, протягом чверті години всі ядра і гранати перелітали, але іноді за хвилину кілька чоловік виривало з полку, і раз у раз люди відтягали вбитих і відносили поранених.

Після кожного нового удару все менше й менше випадкових можливостей життя залишалось для тих, яких ще не було вбито. Полк стояв у батальйонних колонах на відстані трьохсот кроків, але, незважаючи на те, всі люди полку перебували під впливом одного і того ж настрою. Всі люди полку однаково були мовчазні і понурі. Іноді чутно було між рядами гомін, але гомін цей замовкав щоразу, коли влучало ядро і лунав крик: «Ноші!» Більшу частину часу люди полку за наказом начальства сиділи на землі. Хто, знявши ківер, старанно розпускав і знову збирав зборки; хто сухою глиною, розтерши її в долонях, начищав багнета; хто розминав пояса і перетягав пряжку перев´язі; хто старанно розправляв і перегинав по-новому онучі й перевзувався. Деякі будували хатки з грудок ріллі або плели кошички зі стерні. Всі, здавалося, були цілком заглиблені в цю роботу. Коли ранило і вбивало людей, коли тягли ноші, коли наші повертались назад, коли видно було крізь дим великі маси

0рога, ніхто зовсім не звертав уваги на все це. А коли вперед проїжджала артилерія, кавалерія, видно було рух нашої піхоти, схвальні зауваження чутно було з усіх боків. [...]

Князь Андрій, так само, як і всі люди полку, блідий і насуплений, ходив туди й сюди по луці біля вівсяного лану від однієї межі до другої, заклавши назад руки і опустивши голову. Робити й наказувати йому нічого було. Все робилося само собою. Убитих відтягали за стрій, поранених відносили, ряди змикалися. Коли відбігали солдати,то вони зараз же поспішно повертались. Спочатку князь Андрій, вважаючи за свій обов´язок піднімати мужність солдатів і показувати їм приклад, походжав по рядах; але потім він переконався, що йому нема чому і нема чим учити їх. Усі сили його душі, так само як і кожного солдата, були несвідомо спрямовані на те, щоб стриматися тільки від споглядання жаху того ставовища, в якому вони були. Він ходив по луці, тягнучи ноги, і толочив траву, розглядаючи густий порох на своїх чоботях; то він ходив великими кроками, намагаючись попадати в сліди косарів, залишені на луці, то лічив свої кроки і рахував, скільки разів він повинен пройти від межі до межі, щоб була верста, то обшморгував квіточки полину, що росте на межі, і розтирав їх у долонях і принюхувався до духовито-гіркого міцного запаху. З усієї вчорашньої роботи думки не зосталося нічого. Він ні про що не думав. Він прислухався втомленим слухом усе до тих самих звуків, розрізнюючи свистіння польотів від гуркоту пострілів, поглядав на набридлі обличчя людей 1-го батальйону і чекав. «Ось вона... це знову до нас! —думав він, прислухаючись до свисту чогось, що наближалося з заслоненої царини диму.— Одна, друга! Ще! Влучило...» Він зупинився і подивився на ряди. «Ні, перенесло. А ось це влучило». І він знову починав ходити, намагаючись широко ступати, щоб за шістнадцять кроків дійти до межі.

Свист і удар! За п´ять кроків від нього копнуло суху землю і зникло ядро. Мимовільний холод пробіг по його спині. Він знову подивився на ряди. Певне, вирвало багатьох; велика юрма зібралась біля 2-го батальйону.

— Пане ад´ютант,— прокричав він,— накажіть, щоб не юрмилися.— Ад´ютант виконав наказ і підійшов до князя Андрія. З другого боку під´їхав на коні командир батальйону.

— Стережись! — пролунав зляканий крик солдата, і, як пташка, що сідає на землю, свистячи на швидкому польоті, за два кроки від князя Андрія, біля коня батальйонного командира, неголосно гупнула граната. Кінь перший, не дбаючи про те, гарно чи погано виявляти страх, пирхнув, звився, мало не скинувши майора, і відбіг убік. Жах коня передався людям.

— Лягай! — крикнув ад´ютант, припавши до землі. Князь Андрій нерішуче стояв. Граната, як дзиґа, вертілась і диміла між ним і лежачим ад´ютантом край ріллі і луки, біля куща полину.

«Невже це смерть? — думав князь Андрій, зовсім новим, заздрим поглядом дивлячись на траву, на полин і на струминку диму, що вилася 3 верткого чорного м´ячика.— Я не можу, я не хочу померти, я люблю Життя, люблю цю траву, землю, повітря...» — Він думав це і разом з тим Пам´ятав, що на нього дивляться.

— Соромно, пане офіцер! — сказав він до ад´ютанта.—Який...— він не доказав. Одночасно почувся вибух, свист осколків, ніби шматків розбитого вікна, душний запах пороху — і князь Андрій рвонувся вбік і, піднявши вгору руки, впав на груди.

Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилась по траві велика пляма крові.

Викликані ополченці з ношами зупинилися позад офіцерів. Князь Андрій лежав на грудях, опустившись обличчям до трави, і важко, з хрипінням, дихав.

— Ну, чого стали, підходь!

Селяни підійшли і взяли його за плечі й за ноги, але він жалібно застогнав, і вони, переглянувшись, знову опустили його.

— Берись, клади, все одно! — крикнув чийсь голос. Його вдруге взяли за плечі й поклали на ноші.

— Ой Боже мій! Боже мій! Що ж це?.. Живіт! Це кінець! Ой Боже мій! — чутно було між офіцерами.— На волосину повз вухо продзижчала,— казав ад´ютант. Селяни, приладнавши ноші на плечах, поспішно рушили стежкою, яку вони ж таки протоптали, до перев´язочного пункта! [...]

— Ваше сіятельство? Га? Князь? — тремтячим голосом сказав Тимохін, підбігши і заглядаючи в ноші.

Князь Андрій розплющив очі і подивився з-за нош, в які глибоко увійшла його голова, на того, хто говорив, і знову опустив повіки.

Ополченці принесли князя Андрія до лісу, де стояли фури і де був перев´язочний пункт. Перев´язочний пункт складався з трьох розіпнутих, з загорнутими полами, наметів край березняка. [...]

З наметів чутно було то голосні, злі зойки, то жалісний стогін. Зрідка вибігали звідти фельдшери по воду і показували на тих, яких треба було вносити. Поранені, чекаючи біля намету на свою чергу, хрипіли, стогнали, плакали, кричали, лаялись, просили горілки. Деякі марили. Князя Андрія, як полкового командира, переступаючи через неперев´язаних поранених, пронесли ближче до одного з наметів і зупинились, чекаючи розпорядження. Князь Андрій розплющив очі і довго не міг зрозуміти, що робиться круг нього. Лука, полинь, рілля, кружляння чорного м´ячика і його пристрасний порив любові до життя згадались йому. [...]

XXXVII

Один з лікарів, у закривавленому фартусі і з закривавленими невеликими руками, в одній з яких він між мізинцем і великим пальцем (щоб не забруднити її) тримав сигару, вийшов з намету. Лікар цей підвів голову і став дивитись на всі боки, але понад поранених. Він, очевидно, хотів відпочити трохи. Поводивши якийсь час головою праворуч і ліворуч, він зітхнув і опустив очі.

— Ну, зараз,— сказав він на слова фельдшера, який показував йому на князя Андрія, і звелів нести його до намету.

Князя Андрія внесли і поклали на щойно звільнений стіл, з якого фельдшер змивав щось. Князь Андрій не міг розібрати нарізно того, ЩО було в наметі. Жалісний стогін з різних боків, тяжкий біль у стегні, в животі та спині відвертали його увагу. Усе, що він бачив навколо себе, злилось для нього в одно загальне враження оголеного, закривавленого людського тіла, яке, здавалося, наповнювало весь низький намет, як кілька тижнів тому того гарячого серпневого дня це саме тіло наповнювало брудний ставок край Смоленського шляху. Так, це було те саме тіло, те саме що для гармат, вигляд якого ще тоді, ніби віщуючи теперішнє, викликав у нього жах.

В наметі було три столи. Два були зайняті; на третій поклали князя д8дрія. На якийсь час його покинули самого, і він мимоволі побачив те, що робилося на двох інших столах. На ближчому столі сидів татарин, ревне козак, судячи по мундирові, кинутому тут-таки. Четверо солдатів тримали його. Лікар в окулярах щось різав у його коричневій, мускулистій спині.

— Ух, ух, ух!..— наче хрокав татарин, і раптом, піднявши вгору своє вилицювате, чорне, кирпате обличчя, вишкіривши білі зуби, починав видиратися, шарпатись і верещати пронизливо-дзвінким, протяглим вереском. На другому столі, біля якого юрмилось багато людей, на спині лежав великий, повний чоловік з закинутою назад головою (хвилясте волосся, його колір і форма голови здавалися дивно знайомими князеві Андрію). Кілька чоловік фельдшерів налягли на груди цьому чоловікові і тримали його. Біла велика повна нога швидко і часто, не перестаючи, сіпалась гарячковим трепетом. Чоловік цей судорожне ридав і захлинався. Два лікарі мовчки — один був блідий і тремтів — щось робили над другою, червоною ногою цього чоловіка. Упоравшись з татарином, на якого накинули шинель, лікар в окулярах, обтираючи руки, підійшов до князя Андрія.

Він глянув в обличчя князя Андрія і поспішно одвернувся. — Роздягти! Чого стоїте? — крикнув він сердито на фельдшерів.

Раннє-раннє далеке дитинство згадалося князеві Андрію, коли фельдшер квапливими руками із закоченими рукавами розстібав йому ґудзики і скидав з нього одяг. Лікар низько нагнувся над раною, обмацав її і тяжко зітхнув. Потім він зробив знак комусь. І від страшного болю всередині живота князь Андрій знепритомнів. Коли він прийшов до пам´яті, розбиті кістки стегна було викинуто, клапті м´яса відрізано і рану перев´язано. Йому порскали в обличчя водою. Як тільки князь Андрій розплющив очі, лікар нахилився над ним, мовчки поцілував його в губи і поспішно відійшов.

Після перенесеного страждання князь Андрій почував блаженство, якого давно не зазнавав. Усі найкращі, найщасливіші хвилини в його житті, особливо найранніше дитинство, коли його роздягали і клали в ліжечко, коли няня, заколисуючи, співала над ним, коли, зарившись головою в подушки, він почував себе щасливим самою свідомістю життя,— поставали в його уяві навіть не як минуле, а як дійсність.

Біля того пораненого, обриси голови якого здавалися знайомими князеві Андрію, метушились лікарі; його піднімали, заспокоювали.

— Покажіть мені... Ооооо! о! ооооо! — чутно було впереміжку з гірким плачем зляканий і приборканий стражданням його стогін. Слухаючи цей стогін, князь Андрій хотів плакати. Чи тому, що він без слави помирав, чи тому, що жаль йому було розставатися з життям, чи від цих спогадів дитинства, якому не буде вороття, чи тому, що він страждав, Що інші страждали і так жалісно перед ним стогнав цей чоловік, але йому Хотілось плакати дитячими, добрими, майже радісними слізьми.

Пораненому показали відрізану ногу в чоботі, з закипілою кров´ю.

— О! Ооооо! — заридав він, як жінка. Лікар, що стояв перед пораненим, заступаючи його обличчя, відійшов.

— Боже мій! Що це? Чого він тут? — сказав сам до себе князь Андрій.

Він упізнав цього нещасного, знесиленого операцією, в сльозах, чод0 віка: це був Анатоль Курагін. Анатоля тримали на руках і давали йому воду; вінець склянки він не міг піймати тремтячими, розпухлими губа. ми. Анатоль важко схлипував. «Так, це він; так, цей чоловік чимсь бліцзько і боляче зв´язаний зі мною,— думав князь Андрій, не розуміючи ще ясно того, що було перед ним.— У чому полягає зв´язок цього чоловіка з моїм дитинством, з моїм життям?» — питав він себе, не знаходячи відповіді. І раптом новий, несподіваний спогад зі світу дитячого, чистого і любого, постав перед князем Андрієм. Він згадав Наташу такою, якою він бачив її вперше на балу 1810 року, з тонкою шиєю і тонкими руками з готовим на захват, зляканим, щасливим обличчям; і любов і ніжність до неї, ще живіші й сильніші, ніж будь-коли, прокинулись у його душі. Він згадав тепер той зв´язок, що існував між ним і цим чоловіком, який повними сліз, розпухлими очима мутно дивився на нього. Князь Андрій згадав усе, і гарячий жаль і любов до цього чоловіка сповнили його щасливе серце.

Князь Андрій не міг стриматися більш і заплакав ніжними, любовними сльозами над людьми, над собою і над їхніми і над своїми оманами.

«Жалість, любов до братів, до тих, що люблять нас, любов до тих, що ненавидять нас, любов до ворогів,— так, та любов, яку проповідував Бог на землі, якої вчила мене княжна Марія і якої я не розумів; ось чому мені жаль було життя, ось воно те, що ще зоставалося мені, якби я був живий. Та тепер уже пізно. Я знаю це!»

XXXVIII

Страшне видиво поля бою, вкритого трупами й пораненими, в поєднанні з відчуттям важкої голови і з вістками про двадцять вбитих та поранених знайомих генералів і зі свідомістю безсилля своєї перше сильної руки,— все це справило несподіване враження на Наполеона, а він своїм звичаєм любив розглядати вбитих та поранених, випробовуючи тим свою душевну силу (як він думав). Цього дня страшний вигляд поля бою переміг ту душевну силу, в якій він вбачав свою гідність і велич. Він поспішно поїхав з поля бою і повернувся до Шевардінського редуту. Жовтий, опухлий, важкий, з мутними очима, з червоним носом і охриплим голосом, він сидів на складаному стільці, мимоволі прислухаючись до звуків пальби і не піднімаючи очей. Він болісно й тоскно чекав кінця тієї справи, до якої він вважав себе причетним, але якої не міг зупинити. Особисте людське почуття на коротку мить узяло гору над тим штучним привидом життя, якому він служив так довго. Він на себе переносив ті страждання і ту смерть, що їх бачив на полі бою. В голові і в грудях йому було важко, і це нагадувало йому про те, що й він не убезпечений від страждань і смерті. В цю хвилину він не хотів для себе ні Москви, ні перемоги, ні слави. (Якої треба було йому ще слави?) Одно, чого він бажав тепер,— відпочинку, спокою, свободи. [...]

Моральна сила французької, атакуючої армії була вичерпана. Не ту перемогу, що визначається підхопленими шматками тканини на жердинах, які звуться прапорами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська,— а моральну перемогу, ту, яка переконує супротивника в моральній перевазі його ворога і в своєму безсиллі, здобули росіяни під Бородіном. Французька навала, як розлючений звір, діставши в своєму розбісмертельну рану, почувала свою загибель; але вона не могла зупинимся, так само як не могло не відхилитися вдвічі слабше російське військо . Після даного поштовху французьке військо ще могло докотитися до Москви; але там, без нових зусиль з боку російського війська, воно мусить до загинути, стікаючи кров´ю від смертельної, завданої під Бородіном, оаІІи. Прямим наслідком Бородінського бою була безпричинна втеча Наполеона з Москви, повертання старим Смоленським шляхом, загибель п´ятитисячної навали і загибель наполеонівської Франції, на яку вперше під Бородіном наклав руку сильніший духом супротивник.