XI

Через годину після цього Дуняша прийшла до княжни повідомити, що прийшов Дрон і що всі селяни, з наказу княжни, зібрались біля комори, бажаючи переговорити з панною.

— Та я ніколи не кликала їх,— сказала княжна Марія,— я тільки сказала Дронушці роздати їм хліба.

— Тільки благаю вас, княжно матінко, накажіть прогнати їх і не йдіть до них. Усе обман лише,— казала Дуняша,— а Яків Алпатович приїдуть і поїдемо... а ви не турбуйте себе...

— Який же обман? — здивовано спитала княжна.

— Та вже я знаю, тільки послухайте мене, прошу вас. Ось хоча б і няню спитайте/Кажуть, не згодні виїжджати за вашим наказом.

— Ти щось не те говориш. Та я ніколи не наказувала виїжджати...— промовила княжна Марія.— Поклич Дронушку.

Дрон прийшов і підтвердив Дуняшині слова: селяни прийшли з наказу княжни.

— Та я ніколи не кликала їх,—сказала княжна.— Ти, певне, не так переказав їм. Я тільки сказала, щоб ти їм віддав хліб.

Дрон, не відповідаючи, зітхнув.

— Якщо звелите, вони підуть звідси,— сказав він.

— Ні, ні, я піду до них,— сказала княжна Марія. Незважаючи на відмовляння Дуняші і няні, княжна Марія вийшла на ґанок. Дронушка, Дуняша, няня і Михайло Іванович ішли за нею.

«Вони, певне, думають, що я пропоную їм хліба з умовою, щоб вони залишились на своїх місцях, а сама виїду, кинувши їх на поталу французам,— думала княжна Марія.— Я їм обіцятиму місячину в підмосковній квартирі; я певна, що Андрій ще більше зробив би на моєму місці»,— думала вона, підходячи в сутінках до юрми, що стояла на вигоні біля комори.

Натовп заворушився, скупчуючись, і селяни швидко поскидали шапки. [...] Вона сміливо почала свою промову.

— Я дуже рада, що ви прийшли,— почала княжна Марія, не підводячи очей і почуваючи, як швидко і сильно б´ється в неї серце.—Дронушка сказав мені, що вас розорила війна. Це наше спільне лихо, і я нічого не пошкодую, щоб допомогти вам. Я сама їду, бо небезпечно тут... і ворог близько... бо... Я вам віддаю все, друзі мої, і прошу вас узяти все, весь хліб наш, щоб ви не бідували. А коли вам сказали, що я віддаю вам хліб для того, щоб ви зосталися тут, то це неправда. Я, навпаки, прошу вас виїжджати з усім своїм майном у нашу підмосковну, і там я беру на себе і обіцяю вам, що ви не будете терпіти злиднів. Вам дадуть і хати і хліба.— Вона замовкла. В юрмі тільки зітхали.

— Я не від себе роблю це,— говорила далі княжна,— я це роблю іменем покійного батька, який був для вас добрим паном, і за брата, і за його сина.

Вона знову замовкла. Ніхто не переривав її мовчання.

— Горе наше спільне, і ділитимем усе навпіл. Усе, що моє, те ваше,— сказала вона, оглядаючи обличчя людей перед собою.

Усі очі дивилися на неї з однаковим виразом, значення якого вона не могла зрозуміти. Чи була то цікавість, відданість, вдячність чи страх і недовіра, але вираз на всіх обличчях був однаковий.

— Велике спасибі за вашу ласку, тільки нам брати панський хліб не випадає,— сказав голос ззаду.

— Та чому ж? — спитала княжна.

Ніхто не відповів, і княжна Марія, оглядаючи натовп, бачила, що тепер усі очі, з якими вона зустрічається, зараз же опускаються.

— Та чому ж ви не хочете? — спитала вона знову.

Ніхто не відповів.

Княжні Марії ставало важко від цього мовчання; вона намагалася піймати чий-небудь погляд.

— Чому ви не говорите? — звернулася княжна до старого діда, який, спершись на ціпок, стояв перед нею.— Скажи, якщо ти думаєш, що треба ще чогось. Я всё зроблю,— сказала вона, піймавши його погляд. Але він, наче розсердившись за це, опустив зовсім голову і промовив:

— Чого там погоджуватись, не треба нам хліба.

— Що ж, нам усе кинути ось? Не згодні. Не згодні... Не даємо ми згоди. Ми тебе жаліємо, і згоди не даємо. їдь сама, одна...— загомоніли в натовпі з усіх боків. І знову на всіх обличчях цього натовпу з´явився однаковий вираз, і тепер це був уже напевно не вираз цікавості та вдячності, а вираз озлобленої рішучості.

— Та ви не зрозуміли, певно,— сумовито усміхнувшись, сказала княжна Марія.— Чому ви не хочете їхати? Я обіцяю оселити вас, годувати. А тут ворог розорить вас...

Але голос її заглушували голоси натовпу.

— Не даємо ми згоди, нехай розоряє! Не беремо твого хліба, не даємо згоди!

Княжна Марія намагалася знову піймати чий-небудь погляд з юрми, та жоден погляд не був спрямований на неї; очі явно уникали її. їй стало чудно і ніяково. [...]

XIII

17 серпня Ростов і Ільїн у супроводі Лаврушки, який щойно повернувся з полону, та вістового гусара зі своєї стоянки Янково, за п´ятнадцять

верст від Богучарова, поїхали кататися верхи — спробувати нового коня якого купив Ільїн, і довідатись, чи нема в селах сіна.

Богучарово перебувало останні три дні між двома ворожими арміями так що так само легко міг зайти туди російський ар´єргард, як і французький авангард, і тому Ростов, як дбайливий ескадронний командир, хотів перше за французів скористатися тим провіантом, що залишився в Богу, чарові.

Ростов і Ільїн були в дуже веселому настрої. По дорозі до Богучарова до князівського маєтку з садибою, де вони сподівалися застати велику челядь і гарненьких дівчат, вони то розпитували Лаврушку про Наполеона і сміялися з його розповідей, то випереджались, пробуючи коня, щ0 купив Ільїн.

Ростов і не знав і не думав, що це село, в яке він їхав, було маєтком того самого Волконського, що був нареченим його сестри.

Ростов і Ільїн востаннє випустили наввипередки коней зі схилу перед Богучаровом, і Ростов, випередивши Ільїна, перший влетів у вулицю села Богучарово. [...]

Вони ступою під´їхали до великої юрми селян, що стояла біля комори.

Деякі селяни поскидали шапки, деякі, не скидаючи шапок, дивилися на приїжджих. Два старих довгих чоловіки, з поморщеними обличчями і з рідкими бородами, вийшли з шинку і з усмішками, хитаючись і виспівуючи якусь недоладну пісню, підійшли до офіцерів.

— Молодці! — сказав, сміючись, Ростов,— Що, сіно є?

— І однакові які...—сказав Ільїн.

— Развес... о... оо... олая бе... се... бе... е... се...— виспівував чоловік, щасливо усміхаючись.

Один селянин вийшов з натовпу і підійшов до Ростова.

— Ви з яких будете? — спитав він.

— Французи,— відповів, сміючись, Ільїн.— Ось і Наполеон сам,— сказав він, показуючи на Лаврушку.

— Виходить, росіяни будете? — перепитав селянин.

— А багато вашої сили тут? — спитав другий, невеличкий чоловік, підходячи до них.

— Багато, багато,— відповів Ростов.— Та ви чого це зібрались тут? — додав він.— Свято яке, чи що?

— Старики зібралися, у громадській справі,— відповів селянин, відходячи від нього.

У цей час по дорозі від панського дому з´явилися, йдучи до офіцерів, дві жінки і чоловік у білому капелюсі.

— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.

— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.

— Чого тобі, красуне моя, треба? — спитав Ільїн, усміхаючись.

— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?

— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.

Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатович, ще здаля знявши свого капелюха.

— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє,— сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера, заклавши руку за пазуху.— Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Волконського, який переставився цього п´ятнадцятого числа, перебуваючи в скруному становищі через темноту цих осіб,— він показав на селян,— просить вас завітати... Чи не буде ваша ласка,— з сумовитою усмішкою сказав Алпатович,— від´їхати трохи, а то не так зручно при...— Алпатович доказав на двох селян, які ззаду так і кружляли біля нього, як ґедзі біля коняки.

— А!.. Алпатович!.. А! Яків Алпатович!.. Хороше! вибачай, коли ласка. Хороше! Га?..— говорили дядьки, радісно усміхаючись до нього, ростов подивився на п´яних і усміхнувся.

— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатович зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на

стариків.

— Ні, тут утіхи мало,— сказав Ростов і від´їхав.— У чому річ? — спитав він.

— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити панну з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.

— Не може бути! — вигукнув Ростов.

— Маю честь говорити вам щиру правду,— сказав Алпатович.

Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Алпатовичем

до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з´являвся на вимогу Алпатовича, і вранці, коли княжна звеліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до комори і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатович виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говорив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостанеться, і вони як і раніше служитимуть їй і в усьому коритимуться.

В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатовича, няні та дівчат, звеліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.

— Батечку! батьку рідний! Бог тебе послав,— казали зворушені голоси, в той час, як Ростов проходив через передпокій.

Княжна Марія, пригнічена й безпорадна, сиділа в залі, коли до неї ввели Ростова. Вона не розуміла, хто він і чого він, і що з нею буде. Побачивши його російське обличчя і з того, як він увійшов і з перших слів його визнавши його за людину свого кола, вона глянула на нього своїм глибоким і променистим поглядом і почала говорити уривчастим і тремтячим від хвилювання голосом. Ростову одразу ж уявилося щось романічне в цій зустрічі. «Беззахисна, приголомшена горем дівчина, сама, залишена на волю грубих бунтарів-мужиків! І якась дивна доля привела мене сюди! — думав Ростов, слухаючи її і дивлячись на неї.— І яка лагідність, благородство в її рисах і в виразі!» — думав він, слухаючи її несміливу розповідь.

Коли вона заговорила про те, що все це сталося на другий день після похорону батька, голос у неї затремтів. Вона одвернулася і потім, ніби з острахом, щоб Ростов не прийняв її слова за бажання розжалобити його, запитливо-злякано глянула на нього. У Ростова сльози стояли в очах. Княжна Марія помітила це і вдячно подивилась на Ростова тим своїм променистим поглядом, що перед ним забувалась некрасивість її обличчя.

— Не можу висловити, княжно, який я щасливий з того, що я випадково заїхав сюди і матиму змогу показати вам свою готовість,— сказав Ростов, встаючи.— їдьте, будь ласка, і я відповідаю вам своєю честю, щ0 жодна людина не посміє зробити вам неприємності, якщо ви тільки до. зволите мені конвоювати вас,— і шанобливо вклонившись, як вклоняються дамам царської крові, він рушив до дверей.

Шанобливістю свого тону Ростов наче показував, що, хоч він за щастя вважав би своє знайомство з нею, він не хоче користатися з її лиха як з нагоди для зближення з нею.

Княжна Марія зрозуміла і оцінила цей тон.

— Я дуже, дуже вдячна вам,— сказала йому княжна по-французькому,— але сподіваюся, що все це було лише непорозуміння і що ніхто не винен у тому.— Княжна раптом заплакала.— Пробачте мені,— сказала вона.

Ростов, нахмурившись, ще раз низько вклонився і вийшов з кімнати.

XIV

— Ну що, гарна? Ні, брат, рожева моя чарівна, і Дуняшею звуть...— Але, глянувши на обличчя Ростова, Ільїн замовк. Він бачив, що в його героя і командира зараз зовсім інший лад думок.

Ростов злобно оглянувся на Ільїна і, не відповідаючи йому, швидкими кроками попростував до села.

— Я їм покажу, я їм дам, розбишакам! — говорив він сам до себе.

Алпатович пливучою ходою, щоб тільки не бігти, риссю ледве наздогнав Ростова.

— Яке рішення, коли ласка, прийняли? — спитав він, наздогнавши його.

Ростов зупинився і, зціпивши кулаки, раптом грізно рушив на Алпатовича.

— Рішення? Яке рішення? Старий шкарбун! — крикнув він на нього.— Ти куди дивився? Га? Селяни бунтують, а ти ради не даси? Ти сам зрадник. Знаю я вас, шкури поспускаю з усіх...— І, наче боячись розтратити марно запас своєї злості, він покинув Алпатовича і швидко пішов вперед. Алпатович, затамувавши почуття образи, пливучою ходою поспішав за Ростовим, викладаючи йому свої міркування. Він говорив, що селяни затялися, що в цю хвилину нерозсудливо протиборствувати їм, не маючи військової команди, що чи не краще було б послати спочатку за командою.

— Я їм дам військову команду... Я їх попротиборствую,— безтямно примовляв Микола, задихаючись від нерозумної тваринної злоби і потреби вилити цю злобу. Не обмірковуючи того, що робитиме, несвідомо, швидким рішучим кроком він ішов до юрми. І чим більше він наближався до неї, тим більше почував Алпатович, що нерозсудливий вчинок його може дати гарні наслідки. Те саме почували і селяни в юрмі, дивлячись на його швидку і тверду ходу і рішуче, насуплене обличчя.

Після того, як гусари в´їхали в село і Ростов пройшов до княжни, в юрмі почалося замішання і чвари. Деякі селяни стали говорити, що ці приїжджі — росіяни і щоб часом вони не образилися з того, що не випускають панну. Дрон дотримувався цієї ж думки, але тільки-но він висловив її, як Карпо й інші чоловіки напалися на колишнього старосту.

— Ти громаду поїдом їв скільки років? — кричав на нього Карно.— Тобі однаково! Ти кубушку викопаєш, повезеш, тобі байдуже, поруйнують наші домівки чи ні!

— Сказано, порядок щоб був, не їдь ніхто з дому, щоб ні порошинки не вивозити,— та й годі! — кричав другий.

— Черга на твого сина була, а ти ж череваня свого пожалів,— раптом швидко заговорив маленький дідок, нападаючи на Дрона,— а мого Ваньку забрив. Ех, помирать будемо!

— Ото ж то помирать будемо!

— Я від громади не відмовляюсь,— сказав Дрон.

— То ж то не відмовляєшся, черево випас!..

Два довгі чоловіки говорили своє. Як тільки Ростов у супроводі Ільїна, Лаврушки та Алпатовича підійшов до юрми, Карно, заклавши пальці за пояс, трошки усміхаючись, вийшов наперед. Дрон, навпаки, зайшов у задні ряди, і юрма зступилася щільніше.

— Гей! хто у вас тут староста? — крикнув Ростов, швидким кроком підійшовши до натовпу.

— Староста? Нащо вам?..— спитав Карпо. Але не встиг він доказати, як шапка злетіла з нього і голова хитнулась набік від сильного удару.

— Шапки геть, зрадники! — вигукнув повнокровним голосом Ростов.— Де староста? — несамовитим голосом кричав він.

— Старосту, старосту!.. Дроне Захаровичу, вас,— почулись де-не-де квапливо покірні голоси, і люди стали скидати шапки.

— Нам бунтувати не можна, ми порядків дотримуємось,— промовив Карпо, і кілька голосів ззаду в цю мить заговорили разом:

— Як старі порішили, багато вас начальства...

— Розбалакувати?.. Бунт!.. Розбійники! Зрадники! —безтямно, не своїм голосом заволав Ростов, хапаючи за барки Карпа.—В´яжи його, в´яжи! — кричав він, хоч не було кому в´язати його, крім Лаврушки та Алпатовича.

Лаврушка, проте, підбіг до Карпа і схопив його ззаду за руки.

— Накажете наших з-під гори гукнути? — крикнув він.

Алпатович звернувся до селян, викликаючи двох на ім´я, щоб в´язати Карпа. Чоловіки покірно вийшли з натовпу і стали розперізуватись.

— Староста де? — вигукував Ростов.

Дрон з понурим і блідим обличчям вийшов з натовпу.

— Ти староста? В´язати його, Лаврушка! — кричав Ростов, наче і цей наказ не міг зустріти перешкод. І справді, ще два чоловіки стали в´язати Дрона, який, ніби помагаючи їм, зняв з себе пояса і дав їм.

— А ви всі слухайте мене,— Ростов звернувся до селян: — Зараз марш по хатах, і щоб голосу вашого я не чув.

— Що ж, ми ніякої кривди не заподіяли. Ми тільки, значить, з дурного розуму. Тільки дурниць наробили...[...]

Ростов, не бажаючи нав´язувати своє знайомство княжні, не пішов до неї, а зостався на селі, чекаючи її виїзду. Дочекавшись виїзду екіпажів княжни Марії з дому, Ростов сів на коня і до шляху, зайнятого нашими військами, за дванадцять верст від Богучарова, верхи проводив її. У Янкові, в заїзді, він шанобливо попрощався з нею, вперше дозволивши собі поцілувати її в руку.

— Як вам не совісно, — червоніючи, відповів він княжні Марії на слова подяки за її врятування (як вона називала його вчинок),— кожен становий зробив би це саме. Якби нам доводилось воювати тільки з селянами,

ми б не допустили ворога так далеко,— казав він, соромлячись чогось і намагаючись змінити розмову.— Я щасливий лише, що мав нагоду ц0. знайомитися з вами. Прощавайте, княжно, бажаю вам щастя та утіхи і хочу зустрітися з вами за щасливіших умов. Якщо ви не хочете, щоб я червонів, будь ласка, не дякуйте.

Але княжна, коли не дякувала більш словами, дякувала йому всім виразом свого обличчя, що сяяло вдячністю і ніжністю. Вона не могла вірити, що їй нема за що дякувати йому. Навпаки, для неї незаперечним було те, що якби його не було, то вона, певне, мала б загинути і від бунтівників і від французів; що він для того, щоб врятувати її, наражався на цілком очевидні і страшні небезпеки; і ще незаперечнішим було те, що він — людина з високою і благородною душею, що він уміє розуміти її становище і горе. Його добрі і чесні очі, зволожені слізьми в той час, як вона сама, заплакавши, говорила з ним про свою втрату, не виходили з її уяви.

Коли княжна Марія попрощалася з ним і залишилась сама, вона раптом відчула в очах сльози, і в цю мить уже не вперше перед нею постало чудне питання — чи любить вона його? [...]

«Ну що ж, якби я й полюбила його?» — думала княжна Марія.

Хоч як соромно їй було признатися собі, що вона перша полюбила мужчину, який, можливо, ніколи не полюбить її, вона утішала себе думкою, що ніхто ніколи не знатиме цього і що вона не буде винна, якщо буде до кінця життя, нікому не кажучи про це, любити того, кого вона любила вперше і востаннє.

Іноді вона згадувала його погляди, його турботи, його слова, і щастя їй здавалося не неможливим. І отоді Дуняша помічала, що вона, усміхаючись, дивиться у вікно карети.

«І треба було йому приїхати в Богучарово, і в цю саму хвилину! — думала княжна Марія.— І треба було його сестрі відмовити князеві Андрію!» — і в усьому цьому княжна Марія вбачала волю провидіння.

Враження, яке справила на Ростова княжна Марія, було дуже приємне. Коли він згадував про неї, йому ставало весело, і коли товариші, почувши про пригоду в Богучарові, що трапилася з ним, жартували з нього, що він, поїхавши за сіном, підчепив одну з найбагатших відданиць у Росії, Ростов сердився. Він сердився саме тому, що думка про одруження з приємною для нього, лагідною княжною Марією, власницею величезного багатства, не раз проти його волі приходила йому в голову. Для себе особисто Микола не міг бажати дружини ліпшої за княжну Марію: одруження з нею зробило б щасливою графиню — його матір, і поправило б справи його батька; і навіть — Микола почував це — зробило б щасливою княжну Марію.

А Соня? Він же дав їй слово! Ось тому Ростов сердився, коли йому жартома говорили про княжну Волконську.

XV

Прийнявши командування над арміями, Кутузов згадав про князя Андрія і надіслав йому наказ прибути до головної квартири.

Князь Андрій приїхав у Царево-Займище того самого дня і в ту саму пору дня, коли Кутузов робив перший огляд військ. Князь Андрій зупинився в селі біля попівського дому, де стояв екіпаж головнокомандуючого, і сів на лавочку коло воріт, чекаючи ясновельможного, як усі називали тепер Кутузова. [...]

її — А, здрастуй, князю, здрастуй голубчику, ходім...— втомлено промовив він, оглядаючись, і важко, скрипаючи східцями, зійшов на ґанок, розстебнувся і сів на ослін.

— Ну, як батько?

— Вчора одержав звістку про його смерть,— коротко сказав князь Андрій-

Кутузов злякано-відкритими очима подивився на князя Андрія, потім скинув кашкета і перехрестився;

«Царство йому небесне! Хай буде воля Божа над усіма нами!» Він тяжко, всіма грудьми зітхнув і помовчав. «Я його любив і поважав; співчуваю тобі всією душею». Він обняв князя Андрія, притиснув його до своїх гладких грудей і довго не пускав від себе. Коли він пустив його, князь Андрій побачив, що розпливчасті губи в Кутузова тремтіли і на очах були сльози. [...]

XVI

— Ну, сідай, сідай тут, поговоримо,— сказав Кутузов.— Сумно, дуже сумно. Але пам´ятай, друже мій, що я тобі батько, другий батько...— Князь Андрій розповів Кутузову все, що він знав про смерть свого батька і про те, що він бачив у Лисих Горах, проїжджаючи через них.

— До чого... до чого довели! — промовив раптом Кутузов схвильованим голосом, очевидно, ясно уявляючи собі з розповіді князя Андрія становище, в якому перебувала Росія.— Почекай-но, почекай тільки,— додав він із злобним виразом обличчя і, мабуть, не бажаючи продовжувати розмови, що хвилювала його, сказав: — Я тебе викликав, щоб залишити при собі.

— Дякую вашій світлості,— відповів князь Андрій,— але я боюсь, що непридатний більше для штабів,— сказав він, усміхнувшись. Кутузов помітив цю усмішку, він запитливо подивився на князя Андрія.— А головне,— додав князь Андрій,— я звик до полку, полюбив офіцерів, і люди мене, здається, полюбили. Мені б жаль було покинути полк. Коли я відмовляюся від честі бути при вас, то повірте...

Розумний, добрий і разом з тим тонко-глузливий вираз світився на пухлому обличчі Кутузова. Він перебив Волконського.

— Жалію, ти б мені потрібен був; але ти маєш рацію, маєш рацію. Нам не сюди людей треба. Порадників завжди багато, а людей нема. Не такі б полки були, якби всі порадники служили там, у полках, як ти.. Я тебе з Аустерліца пам´ятаю... Пам´ятаю, пам´ятаю, з прапором пам´ятаю,— сказав Кутузов, і радісна краска вдарила в обличчя князеві Андрію від цього спогаду. Кутузов притягнув його за руку, підставляючи йому Щоку, і знову князь Андрій на очах у старого побачив сльози. Хоч князь Андрій і знав, що Кутузов був слабкий на сльози і що він особливо голубить його і жаліє, бажаючи виявити співчуття до його втрати, але князеві Андрію і радісним і втішним був цей спогад про Аустерліц.

— Іди з Богом своїм шляхом. Я знаю, твій шлях — це шлях честі.— Він помовчав.— Я жалкував, що тебе нема в Букарешті: мені послати треба було.— І, змінивши розмову, Кутузов почав говорити про турецьку війну та про укладений мир.[...]

Як і чому це сталося, князь Андрій не міг би ніяк пояснити; але по Цьому побаченні з Кутузовим він повернувся до свого полку заспокоєним Щодо загального перебігу справи і щодо того, кому її довірено було. Чим більше він бачив відсутність усього особистого в цьому старику, в якому

залишались наче самі звички пристрастей і замість розуму (що групує подц і робить висновки) сама здатність спокійного споглядання розвитку по дій, тим більш він був спокійний за те, що все буде так, як повинно бути. У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не розпочне,— думав князь Андрій,— але він усе вислухає, все запам´ятає, все поставить на своє місце, нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його волю,— це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їх значення, і, зважаючи на це значення, вміє зрікатися участі в цих подіях, своєї особистої волі, спрямованої на інше. А головне,— думав князь Андрій,— чому віриш йому — це те, що він росіянин, незважаючи на роман Жанліс і французькі приказки; це те, що голос його затремтів, коли він сказав «До чого довели!», і що він захлипав, говорячи про те, що він «примусить їх їсти конятину». На цьому ж почутті, якого більш чи менш невиразно зазнавали всі, і грунтувалася та одностайність і те загальне схвалення, що супроводжували народне, суперечне придворним міркуванням, обрання Кутузова головнокомандуючим.

XVII

Після того, як цар виїхав з Москви, московське життя потекло так само, як текло воно раніш, і плин цього життя був такий звичайний, що трудно було уявити недавні дні патріотичного захвату та запалу, і трудно було вірити, що справді Росія в небезпеці і що члени Англійського клубу є разом з тим і сини вітчизни, готові для неї на всяку жертву. Одно, що нагадувало про загальний захоплено-патріотичний настрій, який панував під час перебування царя в Москві, була вимога пожертв людьми і грішми, а ці пожертви, тільки-но вони були зроблені, набрали законної, офіціальної форми і здавалися неминучими.

З наближенням ворога до Москви погляд москвичів на своє становище не тільки не ставав серйознішим, а й навпаки, ставав ще легковажнішим, як це завжди буває з людьми, які спостерігають наближення великої небезпеки. Під час наближення небезпеки завжди два голоси однаково сильно говорять у душі людини: один вельми розумно радить людині обдумати саму властивість небезпеки і засоби для уникнення її; другий ще розумніше говорить, що занадто тяжко і боляче думати про небезпеку, тимчасом як передбачити все і врятуватись від загального розвитку подій неспроможна людина, і тому краще одвернутися од тяжкого доти, поки воно не настало, і думати про приємне. На самоті людина здебільшого їде за першим голосом, а в товаристві, навпаки,—за другим. Так було й тепер з мешканцями Москви. Давно так не веселилися в Москві, як цього року. [...]

Жулі збиралася другого дня виїжджати з Москви і робила прощальний вечір.

У товаристві Жулі, як і в багатьох товариствах Москви, було вирішено розмовляти лише по-російському, і ті, що помилково вживали французькі слова, платили штраф на користь комітету пожертв. [...]

XVIII

Коли П´єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.

У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий,

що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. «Менше страху, менше новин,— як говорилося в афіші,— але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде». Ці слова вперше показали П´єру, що французи будуть у Москві. [...]

«Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?» — в соте питав себе П´єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.

— Якщо вийде цей пасьянс,— казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору,—якщо вийде, то це означає... що означає?..— Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, вона питала, чи можна ввійти.

— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію,— договорив собі П´єр.— Увійдіть, увійдіть,— додав він, звертаючись до княжни.

(Лише старша княжна, з довгою талією і скам´янілим обличчям, досі жила в П´єровому домі; дві менших повиходили заміж.)

— Пробачте, дорогий кузін, що я прийшла до вас,— сказала вона докірливо-схвильованим голосом.— Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось? [...] По вулицях ходити не можна. А головне, сьогодні-завтра французи прийдуть, чого ж нам чекати! Я про одно прошу,— сказала княжна,— накажіть одвезти мене до Петербурга: яка я не є, а під бонапартівською владою жити не можу. [...]

— Та я зроблю, я зараз накажу.

Княжні явно досадно було, що не було на кого сердитись. Вона, щось шепочучи, сіла на стілець.

— Але вам це неправильно доносять,— сказав П´єр.— В місті зовсім тихо, і небезпеки ніякої нема. Ось я щойно читав...— П´єр показав княжні афішки.— Граф пише, що він життям відповідає, що ворог не буде в Москві.

— Ах, цей ваш граф,— злобно заговорила княжна,— це лицемір, лиходій, який сам настроїв народ бунтувати. [...].

Незважаючи на те, що пасьянс зійшовся, П´єр не поїхав у армію, а залишився в опустілій Москві, все з тією ж тривогою, нерішучістю, зі страхом і одночасно з радістю чекаючи чогось жахливого.

Другого дня надвечір княжна поїхала і до П´єра приїхав його головноуправитель з вісткою, що грошей, яких він вимагає для обмундирування полку, не можна дістати, коли не продати одного маєтку. Головноуправитель взагалі ставив перед П´єром справу так, що всі ці затії з полком мали розорити його. П´єр ледве приховував усмішку, слухаючи управителя.

— Ну, продайте,— сказав він.— Що ж ти вдієш, я не можу відмовитись тепер!

Чим гірший був стан усяких справ, особливо його справ, тим П´єру було приємніше, тим очевидніше було, що катастрофа, якої він чекав, наближається. Уже майже нікого з П´єрових знайомих не було в місті. Жулі виїхала, княжна Марія виїхала. З близьких знайомих лише Ростови залишались; але до них П´єр не їздив. [...]

П´єр сказав своєму всезнаючому, все вміючому, відомому всій Москві кучерові Євстафійовичу, що він вночі їде в Можайськ до війська, і щоб туди було вислано його верхові коні. Все це не можна було зробити того ж дня, і тому, як розміркував Євстафійович, П´єр мусив відкласти свій від´їзд до Другого дня, щоб дати час підставним коням прибути на дорогу.

24 числа проясніло після поганої погоди, і цього дня по обіді П´єр виїхав з Москви. Вночі, перемінивши коней у Перхушкові, П´єр почув що цього вечора був великий бій. Розповідали, що тут, у Перхушкові´ земля двигтіла від пострілів. На П´єрове запитання про те, «хто переміг»´ ніхто не міг йому відповісти. (Де був бій 24 числа під Шевардіном.) на світанку П´єр під´їжджав до Можайська.

Всі будинки Можайська були зайняті постоєм військ, і в заїзді, де П´єра зустріли його берейтор і кучер, у кімнатах не було місця: скрізь було повно офіцерів.

У Можайську і за Можайськом всюди стояли і йшли війська. З усіх боків видно було козаків, піших, кінних солдатів, фури, ящики, гармати. П´єр поспішав вперед, і що далі він од´їжджав від Москви і що глибше занурювався в це море військ, то більше його охоплювала тривога і незнайоме ще йому нове радісне почуття. [...] Його не цікавило, для чого він хоче жертвувати, але саме жертвування викликало в нього нове радісне почуття.

XIX

26-го стався Бородінський бій.

Для чого було дано Бородінський бій? Ні для французів, ні для росіян у ньому не було ані найменшої рації. Результатом найближчим було і мало бути — для росіян те, що ми наблизились до загибелі Москви (цього ми боялися найбільше в світі), а для французів те, що вони наблизились до загибелі всієї армії (цього вони теж боялися найбільше в світі). Результат цей був тоді ж таки цілком очевидний, а тимчасом Наполеон дав, а Кутузов прийняв цей бій. [...]

XX

25 -го вранці П´єр виїжджав з Можайська. [...] Проїхавши версти чотири, він зустрів першого знайомого і радісно звернувся до нього. Це був один з армійський начальників-лікарів.

Граф! Ваше сіятельство, як ви тут? — спитав лікар.

— Та от хотілось подивитися...

— Так, так, буде що подивитися.

П´єр зліз і, зупинившись, розговорився з лікарем, пояснюючи йому свій намір брати участь у бою.

Лікар порадив Безухову звернутись просто до ясновельможного.

— Чого ж вам бозна-де перебувати під час бою, у невідомості,— сказав він, переглянувшись із своїм молодим товаришем.— А ясновельможний усе ж знає вас і прийме ласкаво. Так, друже, і зробіть,— сказав лікар.

Здавалось, лікар був утомлений і поспішав.

— То ви думаєте... А я ще хотів спитати вас, де ж сама позиція? — сказав П´єр.

— Позиція? — перепитав лікар.— Це вже не мій фах. Проїдете Татаринову, там щось багато копають. Там на могилу зійдете, звідти видно,— сказав лікар.

— І видно звідти?.. Якби ви...

Але лікар перебив його і поступився до брички.

— Я б вас провів, та, ій-богу,— от (лікар показав на горло),— мчу до корпусного командира. Таж у нас як?.. Ви знаєте, графе, завтра бій; на

т0 тисяч війська малим числом двадцять тисяч поранених рахувати треба; С в нас ні нош, ні ліжок, ні фельдшерів, ні лікарів на шість тисяч нема. Десять тисяч возів є, але ж треба й іншого; як хочеш, так і роби.

Ця чудна думка, що серед тих тисяч людей, живих, здорових, молодих і старих, які з веселим подивом дивились на його капелюх, було, напевно, двадцять тисяч приречених на рани і смерть (можливо, ті самі, яКих він бачив),— вразила П´єра.

«Вони, можливо, помруть завтра, нащо ж вони думають про що-небудь інше, крім смерті?» — І йому раптом, за якимсь таємним зв´язком думок, виразно уявився спуск з Можайської гори, вози з пораненими, дзвін, скісне проміння сонця і пісня кавалеристів.

«Кавалеристи йдуть на битву і зустрічають поранених, і ні на хвилину не замислюються над тим, що їх чекає, а йдуть мимо і підморгують пораненим. А з цих усіх двадцять тисяч приречено на смерть, а вони дивуються з мого капелюха! Чудно!» — думав П´єр, простуючи далі до Татаринової.

Біля поміщицького дому, на лівому боці дороги, стояли екіпажі, фургони, юрми денщиків і вартові. Тут зупинився ясновельможний. Але в той час, як приїхав П´єр, його не було, і майже нікого не було зі штабних. Усі були на молебстві. П´єр поїхав уперед до Горок.

Виїхавши на гору і в´їхавши в невеличку вулицю села, П´єр вперше побачив селян-ополченців з хрестами на шапках і в білих сорочках; вони з голосним гомоном і реготом, збуджені і спітнілі, щось робили праворуч від дороги на величезній могилі, вкритій травою.

Одні з них копали заступами гору, другі возили тачками по дошках землю, треті стояли, нічого не роблячи.

Два офіцери стояли на могилі, керуючи ними. Побачивши цих селян, що очевидно забавлялися ще своїм новим військовим станом, П´єр знову згадав поранених солдатів у Можайську, і йому стало зрозумілим те, що хотів висловити солдат, кажучи, що всім народом навалитись хочуть. Вигляд цих бородатих селян за працею на полі бою, з їх чудними незграбними чобітьми, з їх пітними шиями і в декого розстебнутими косими комірами сорочок, з-під яких видно було засмаглі кістки ключиць, вплинув на П´єра дужче, ніж усе те, що він бачив досі і чув про урочистість і значущість цієї хвилини.

XXI

П´єр вийшов з екіпажа і повз ополченців зійшов на ту могилу, з якої, як сказав йому лікар, було видно поле бою.

Була одинадцята година ранку. Сонце стояло трохи ліворуч і ззаду П´єра і яскраво осявало крізь чисте, рідке повітря величезну панораму; місцевість піднімалася вдалину, і ця панорама амфітеатром відкривалася перед ним.

Вгору і вліво по цьому амфітеатру, перетинаючи його, звивався великий Смоленський шлях, проходячи через село з білою церквою, що лежало за п´ятсот кроків спереду могили і нижче від нього (це було Бородіно). Шлях переходив біля села через міст і через спуски та підйоми звивався все вище й вище до селища Валуєво; верст за шість це селище було видно (в ньому стояв тепер Наполеон). За Валуєвом шлях зникав у лісі, що жовтів на обрії. В лісі цьому, березовому і ялиновому, праворуч від напряму шляху, блищав на сонці далекий хрест і дзвіниця Колоцького монасти-

ря. По всій цій синій далині, праворуч і ліворуч від лісу і шляху, в рі3. них місцях диміли вогнища і видно було невиразні маси військ наших і ворожих. Праворуч, по течії річок Колочі і Москви, місцевість була ущелиста і гориста. [...]

Все, що бачив П´єр праворуч і ліворуч, було таке невизначене, що ні лівий, ні правий бік поля не відповідав повністю його уявленню. Скрізь було не поле бою, яке він сподівався бачити, а лани, галявини, війська, ліси, дими вогнищ, села, могили, струмки; і хоч як приглядався П´єр, він у цій живій місцевості не міг знайти позиції і не міг навіть відрізнити наших військ від ворожих.

«Треба спитати обізнаного»,— подумав він і звернувся до офіцера, який з цікавістю дивився на йогоюевійськову, величезну постать.

— Дозвольте спитати,— звернувся П´єр до офіцера,— це яке село спереду?

— Бурдіно, чи як? — сказав офіцер, з запитанням звертаючись до свого товариша.

— Бородіно,— виправляючи, відповів другий. Офіцер, як видно, задоволений з нагоди поговорити, поступився до П´єра.

— Там наші? —спитав П´єр.

— Наші, а он далі і французи,— сказав офіцер.— Он вони, он видно.

— Де? де? — спитав П´єр.

— Простим оком видно. Та он! — Офіцер показав рукою на дими ліворуч за річкою, і на обличчі в нього з´явився той строгий і серйозний вираз, що його П´єр бачив на багатьох обличчях у зустрічних.

— Ах, це французи! А там?..— П´єр показав ліворуч на могилу, біля якої видно було війська.

— Це наші. [...]

— То як же наша позиція?

— Позиція? — сказав офіцер, задоволене усміхаючись.— Я це можу розповісти вам ясно, бо я майже всі укріплення наші будував. Бачите, центр наш у Бородіні, ось тут.— Він показав на село з білою церквою, що була спереду.— Тут переправа через Колочу. Ось тут, бачите, де ще в низочку покоси сіна лежать, отут і міст. Це наш центр. Правий фланг наш онде (він показав круто праворуч, далеко в ущелину), там Москва-ріка, і там ми три дуже сильних редути збудували. Лівий фланг...— тут офіцер зупинився.— Бачите, це трудно вам пояснити... Вчора лівий фланг наш був он там, у Шевардіні, он, бачите, де дуб; а тепер ми віднесли назад ліве крило, тепер он, он—бачите село і дим? —це Семеновське, та ось тут,— він показав могилу.—Тільки навряд чи буде тут бій. Що він перевів сюди війська, це обман; він, певне, обійде з правого боку від Москви. Ну, та хоч би там де, багатьох завтра не долічимось! — сказав офіцер.[...]

— Он вони!.. Несуть, ідуть... Он вона... зараз увійдуть...— загомоніли раптом голоси, і офіцери, солдати й ополченці побігли вперед дорогою.

З-під гори від Бородіна піднімався хресний хід. Попереду всіх курним шляхом струнко ішла піхота із знятими ківерами і опущеними донизу рушницями. Позад піхоти чутно було церковний спів.

Випереджаючи П´єра, без шапок бігли назустріч процесії солдати та ополченці.

— Матінку несуть! Заступницю!.. Іверську!..

— Смоленську матінку,— виправив другий. Ополченці — і ті, що були в селі, і ті, що працювали на батареї,— покидавши лопати, побігли на

зустріч хресному ходові. За батальйоном ішли курним шляхом священики 8 ризах, один старенький у клобуку з причтом і півчими. За ними солдати і офіцери несли великого, з чорним зображенням в оправі, образа. Це був образ, вивезений зі Смоленська; з того часу його возили за армією. За образом, круг нього, поперед нього, з усіх боків ішли, бігли і кланялися в землю з непокритими головами юрми військових.

Вийшовши на гору, люди з образом зупинилися; ті, що тримали образа на рушниках, змінились, дяки запалили знову кадила, і почався молебень. Гаряче проміння сонця било прямовисне згори; легенький, свіжий вітрець грався волоссям відкритих голів і стрічками, якими було вбрано образ; спів неголосно лунав під відкритим небом. Величезний натовп офіцерів, солдатів, ополченців з непокритими головами оточував образа. Позад священика і дяка, на очищеному місці, стояли чиновні люди. Один лисий генерал з Георгієм на шиї стояв просто за спиною священика, і, не хрестячись (очевидно, німець), терпляче ждав кінця молебня, який він вважав за потрібне вислухати, певно, для піднесення патріотизму російського народу. Другий генерал стояв у войовничій позі і потрушував рукою перед грудьми, оглядаючись круг себе. У цьому чиновному гуртку П´єр, стоячи в натовпі селян, впізнав деяких знайомих; але він не дивився на них: вся увага його була заполонена серйозним виразом облич у цьому натовпі солдатів та ополченців, які одноманітно-жадібно дивились на образ. [...]

Натовп, що оточував образа, раптом розкрився і натиснув на П´єра. Хтось, певно, дуже важний, судячи з того, як поспішно перед ними розступалися, підходив до образа.

Це був Кутузов. Він об´їжджав позицію і, повертаючись до Татаринової, підійшов до молебня. П´єр одразу впізнав Кутузова по його особливій, відмінній від усіх постаті.

У довгому сюртуку на величезному товщиною тілі, з сутулуватою спиною, з непокритою білою головою і з витеклим білим оком на оплилому обличчі, Кутузов увійшов своєю пірнаючою, розгойданою ходою в коло і зупинився позад священика. Він перехрестився звичним жестом, дістав рукою до землі і, важко зітхнувши, опустив свою сиву голову.

Коли кінчився молебень, Кутузов підійшов до образа, важко став навколішки, вклоняючись до землі, і довго намагався і не міг встати від тяжкості та кволості. Сива голова його сіпалася від зусиль. Нарешті він підвівся і, по-дитячому наївно витягаючи губи, поцілував образа і знову вклонився, доторкнувшись рукою до землі. Генералітет наслідував його приклад; потім офіцери, і за ними, тиснучи один одного, топчучись, пихкаючи і штовхаючись, зі схвильованими обличчями посунули солдати та ополченці.

XXII

Похитуючись від тисняви, що охопила його, П´єр оглядався круг себе.

— Графе, Петре Кириловичу! Ви як тут? — сказав чийсь голос. П´єр оглянувся.

Борис Друбецькой, обчищаючи рукою коліна, які він забруднив (певне, теж цілував образа), усміхаючись підходив до П´єра. Борис був одягнений елегантно, з відтінком похідної войовничості. На ньому був довгий сюртук і нагайка через плече, так само, як у Кутузова.

[...] П´єр пояснив свій намір брати участь у бою і оглянути позицію.

— Ось як зробіть,— сказав Борис.— Найкраще ви побачите все звід, ти, де буде граф Бенігсен. Я ж при ньому. Я його повідомлю. А якщо хочете об´їхати позицію, то їдьте з нами: ми зараз їдемо на лівий фланг. А потім повернемось і, зробіть ласку, ночуйте в мене, і в карти пограємо.

— Але мені б хотілося бачити правий фланг; кажуть, що він дуже міцний,— сказав П´єр.— Я б хотів проїхати від Москви-ріки по всій позиції.

— Ну, це згодом можете, а головний — лівий фланг...

— Так, так. А де полк князя Волконського, не можете ви показати мені? — спитав П´єр.

— Андрія Миколайовича? Ми повз нього проїдемо, я вас проведу д0 нього. [...]

Кутузов помітив постать П´єра і групу, що зібралася біля нього.

— Покличте його до мене,— сказав Кутузов.

Ад´ютант передав бажання ясновельможного, і П´єр рушив до ослона. Але раніш за нього до Кутузова підійшов рядовий ополченець. Це був Долохов.

— Цей як тут? — спитав П´єр.

— Це така бестія, скрізь пролізе! — відповіли П´єру.— Його ж розжалувано. Тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і у ворожий цеп вночі лазив... але молодець!..

П´єр, скинувши капелюха, шанобливо нахилився перед Кутузовим.

— Я вирішив, що коли я повідомлю вашу світлість, ви можете прогнати мене або сказати, що ви знаєте те, що я повідомляю, і від цього мені нічого не станеться...— говорив Долохов.

— Так, так.

— А коли я маю рацію, то я стану в пригоді вітчизні, заради якої я ладен померти.

— Так... так...

— І якщо вашій світлості треба буде людини, яка не жаліла б своєї шкури, то згадайте, будь ласка, про мене... Можливо, я стану в пригоді вашій світлості.

— Так... так...— повторив Кутузов, дивлячись на П´єра, і око його сміялося, звужуючись.

У цей час Борис, із своєю придворною спритністю, висунувся поруч з П´єром ближче до начальства і з дуже природним виглядом, неголосно, ніби продовжуючи почату розмову, сказав до П´єра:

— Ополченці — ті просто одягли чисті, білі сорочки, готуючись до смерті. Яке геройство, графе!

Борис сказав це до П´єра, очевидно, для того, щоб його почув ясновельможний. Він знав, що Кутузов зверне увагу на ці слова; і справді, ясновельможний звернувся до нього:

— Ти що говориш про ополчення? — спитав він Бориса.

— Вони, ваша світлість, готуючись до завтрашнього дня, до смерті, одягли білі сорочки.

— А!.. Чудесний, незрівнянний народ! — сказав Кутузов і, заплющивши очі, похитав головою.— Незрівнянний народ! — повторив він, зітхнувши.

— Хочете пороху понюхати? — сказав він до П´єра.— Ага, приємний запах. Маю честь обожувати дружину вашу, здорова вона? Мій привал до ваших послуг.— І, як це часто буває зі старими людьми, Кутузов став

0Єуважливе оглядатися, наче забув усе, що йому треба було сказати чи зробити. [...]

Коли П´єр відійшов від Кутузова, Долохов, поступившись до нього, взяв його за руку.

— Дуже радий зустріти вас тут, графе,— сказав він до нього голосно і 8е ніяковіючи від присутності сторонніх, особливо рішуче і урочисто.— Перед днем, в який Бог знає кому з нас на роду написано залишитись живим, я радий з нагоди сказати вам, що я жалію, що між нами були непорозуміння, і бажав би, щоб ви не мали проти мене нічого. Прошу вас простити мені.

П´єр усміхаючись дивився на Долохова, не знаючи, що сказати йому. В Долохова сльози виступили на очах, він обняв і поцілував П´єра. [...]

XXIV

Князь Андрій цього ясного, серпневого вечора 25 числа лежав, спершись на лікоть, у розваленій клуні села Князькова край розташування свого полку. В отвір розкиданої стіни він дивився на смугу тридцятилітніх беріз з обрубаними нижніми гілками, що йшла вздовж паркана, на ріллю з розставленими на ній полукіпками вівса і на чагарник, по якому видно було дими вогнищ — солдатських кухонь.

Хоч яким тісним і нікому не потрібним і тяжким здавалося князеві Андрію його життя, він так само, як і сім років тому в Аустерліці напередодні бою, почував себе схвильованим і збудженим.

Накази на завтрашній бій він дав і одержав сам. Робити йому більше не було чого. Але думки дуже прості, ясні — і тому страшні думки — не давали йому спокою. Він знав, що завтрашній бій мав бути найстрашнішим з усіх тих, в яких він брав участь, і можливість смерті вперше в його житті, без усякого відношення до життьового, без міркування про те, як вона вплине на інших, а лише по відношенню до нього самого, до його душі, виразно, майже з певністю, просто і жахливо, уявилась йому. І з висоти цього уявлення все, що перше мучило і цікавило його, раптом освітилося холодним білим світлом, без тіней, без перспективи, без різниці обрисів. Усе життя уявилось йому чарівним ліхтарем, в який він довго дивився крізь скло і при штучному освітленні. [...] Слава, суспільне благо, любов до жінки, сама вітчизна — якими великими здавались мені ці картини, якого глибокого змісту, здавалось, вони сповнені! І все це таке просте, бліде і грубе при холодному блідому світлі того ранку, що, я почуваю, займаєтьсядля мене. Три головних горя його життя особливо зупиняли його увагу. Його любов до жінки, смерть його батька і французька навала, що захопила половину Росії. «Любов!.. Ця дівчинка здавалася мені сповненою таємничих сил. Як же я любив її! Я робив поетичні плани про любов, про щастя з нею. О милий хлопчино! — злісно вголос промовив він.— Ну, певне! Я віРив у якусь ідеальну любов, що мала зберегти мені її вірність протягом Цілого року моєї відсутності! Як ніжний голуб з байки, вона мала засохнути в розлуці зі мною. А все це значно простіше... Все це страшенно просто, гидко! Батько теж — будував у Лисих Горах і думав, що це його місце, його земля, його повітря, його селяни; а прийшов Наполеон і, не знаючи про його існування, як тріску з дороги, зіштовхнув його,— і розвалились його Лисі Гори і все його життя. А княжна Марія каже, що це випробування, послане з неба. Для чого ж випробування, коли його вже нема і не буде? Ніколи більш не буде! Його нема! То кому ж це випробування? Вітчизна, загибель Москви! А завтра мене вб´є — і не француз навіть, а свій, як учора розрядив солдат рушницю біля мого вуха, і прийдуть французи, візьмуть мене за ноги і за голову і шпурнуть у яму, щоб я не смердів їм під носом; і складуться нові умови життя, що будуть такими ж звичними для інших, і я не знатиму про них, і мене не буде».

Він подивився на смугу беріз — вони блищали на сонці нерухомою жовтістю, зеленню й білою корою. «Померти, щоб мене вбили завтра, щоб мене не було... щоб усе це було, а мене не було». Він виразно уявив собі відсутність себе в цьому житті. І ці берези з їх світлом і тінню, і ці кучеряві хмарки, і цей дим вогнищ — усе навколо змінилось для нього і здалося чимсь страшним і загрозливим. Мороз пробіг по його спині. Швидко вставши, він вийшов з клуні і почав ходити.

За клунею загомоніли голоси.

— Хто там? — гукнув князь Андрій.

Червононосий капітан, Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, в зв´язку із зменшенням офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад´ютант і казначей полку.

Князь Андрій поспішно встав, вислухав службові повідомлення офіцерів, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.

— А, хай йому чорт! — сказав хтось, ненароком затявшись. Князь Андрій виглянув з клуні і побачив П´єра: підходячи до клуні і не помітивши на землі жердини, П´єр спіткнувся на неї і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П´єра: він нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, що їх князь Андрій пережив за останнього приїзду в Москву.

— А, он як! — сказав Волконський.— Яким вітром? От не чекав.

У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, і це П´єр одразу помітив. Він підходив до клуні в дуже бадьорому настрої, але, побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.

— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво,— сказав П´єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово «цікаво».— Я хотів бачити бій.

— Авжеж, звичайно; а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо.— Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву? — спитав він серйозно.

— Приїхали. Жулі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.