пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том третій Частина друга (розділ І-Х)


Частина друга І

Наполеон почав війну з Росією тому, що він не міг не приїхати до Дрездена, не міг не запаморочитись від шани, не міг не одягти польського мундира, не міг не піддатися червневого ранку напливові заповзятливості, не міг здержатися від спалаху гніву в присутності Куракіна і потім Балашова.

Олександр відмовлявся від усіх переговорів тому, що він особисто почував себе ображеним. Барклай-де-Толлі намагався якнайкраще керувати армією для того, щоб виконати свій обов´язок і заслужити славу великого полководця. Ростов помчав у атаку на французів тому, що він ве міг стриматися від бажання промчати по рівному полю. І так само, внаслідок своїх особистих якостей, звичок, умов та цілей, діяли всі ті незліченні особи, учасники цієї війни. Вони боялися, пишалися, раділи, рбурювалися, міркували, гадаючи, що вони знають те, що вони роблять, що роблять для себе, а всі були мимовільним знаряддям історії і робили неясну для них, але зрозумілу для нас роботу. Така незмінна доля Всіх практичних діячів, і тим вони невільніші, чим вище стоять у людській ієрархії.

Уже діячі 1812 року давно зійшли із своїх місць, їхні особисті інтереси зникли безслідно, і лише історичні результати того часу перед нами.

Провидіння змушувало всіх цих людей, прагнучи досягнення своїх особистих цілей, сприяти здійсненню одного величезного результату, на який жодна людина (ні Наполеон, ні Олександр, ні ще менше будь-хто з учасників війни) анітрошечки не сподівалася.

Тепер нам ясно, що було в 1812 році причиною загибелі французької армії. Ніхто не буде заперечувати, що причиною загибелі французьких військ Наполеона був, з одного боку, вступ їх пізнього часу без підготовлення до зимового походу в глиб Росії, а з другого боку, характер, якого набрала війна від спалення російських міст і збудження ненависті д0 ворога в російському народі. Але тоді не тільки ніхто не передбачав того (що тепер здається очевидним), що лише таким чином могла загинути восьмисоттисячна, найкраща в світі і з найкращим полководцем на чолі армія в зіткненні із вдвічі слабшою, недосвідченою і з недосвідченими полководцями на чолі російською армією; не тільки ніхто не передбачав цього, а всі зусилля з боку росіян були повсякчас спрямовані на те щоб перешкодити тому, що одно могло врятувати Росію; і з боку французів, незважаючи на досвідченість і так званий воєнний геній Наполеона, були спрямовані всі зусилля до того, щоб розтягтися наприкінці літа до Москви, тобто зробити те саме, що мало погубити їх. [...]

II

Другого дня по від´їзді сина князь Микола Андрійович покликав до себе княжну Марію.

— Ну що, задоволена тепер? — сказав він до неї,— посварила з сином! Задоволена? Тобі тільки й треба було! Задоволена?.. Мені від цього боляче, боляче. Я старий і кволий, і тобі цього хотілося.,Ну, радій, радій...— І після цього княжна Марія протягом тижня не бачила свого батька. Він був хворий і не виходив з кабінету.

На свій подив, княжна Марія помітила, що за цей час недуги старий князь так само не допускав до себе й m-lle Bourienne. Лише Тихон доглядав його.

Через тиждень князь вийшов і почав знову попереднє життя, особливо діяльно займаючись будовами та садами і припинивши всі попередні взаємини з m-lle Bourienne. Вигляд його і холодний тон з княжною Марією наче говорили їй: «Ось бачиш, ти видумала на мене, набрехала князеві Андрію про взаємини мої з цією француженкою і посварила мене з ним; а ти бачиш, що мені не треба ні тебе, ні француженки».

Одну половину дня княжна Марія проводила в Миколеньки, стежачи за його уроками, сама давала йому уроки російської мови та музики і розмовляла з Десалем; другу частину дня вона проводила з книгами, із старою нянею і з божими людьми, які інколи з чорного ґанку приходили до неї.

Про війну княжна Марія думала так, як думають про війну жінки Вона боялася за брата, бо він був там, жахалася з людської жорстокості що звела людей убивати один одного, і не розуміла її; не розуміла зна чення цієї війни: вона здавалась їй такою самою, як і всі попередні вій ни. Княжна Марія не розуміла значення цієї війни, незважаючи на те що Десаль, її повсякчасний співрозмовник, пристрасно цікавлячись перебігом війни, намагався розтлумачити їй свої міркування, і незважаю чи на те, що божі люди, приходячи до неї, всі по-своєму з жахом переда вали народні чутки про нашестя антихриста, і незважаючи на те, що Жулі, тепер княгиня Друбецька, знову поновивши листування з нею, писала їй з Москви патріотичні листи. [...]

Княжна Марія не розуміла всього значення цієї війни переважно тому, старий князь ніколи не говорив про неї, не визнавав її і сміявся за обідом з Десаля, який говорив про цю війну. Тон князів був такий спокійний і впевнений, що княжна Марія беззастережно вірила йому.

Увесь липень старий князь був надзвичайно діяльний і навіть жвавий, од заклав новий сад і новий корпус, будівлю для двораків. Одно, що турбувало княжну Марію, було те, що він мало спав і, змінивши свою звичку спати в кабінеті, щодня змінював місце своєї ночівлі. То він наказував позташувати своє похідне ліжко в галереї, то він залишався на дивані або у вольтерівському кріслі у вітальні і дрімав не роздягаючись, тимчасом як не m-lle Bourienne, а хлопчик Петруша читав йому; то він ночував у їдальні.

Першого серпня було одержано другого листа від князя Андрія. В першому листі, одержаному невдовзі по його від´їзді, князь Андрій просив з покорою прощення в свого батька за те, що він дозволив собі сказати йому, і просив його повернути йому свою ласку. На цей лист старий князь відповів йому привітним листом і після цього листа віддалив від себе француженку. Другий лист князя Андрія, написаний з-під Вітебська, після того як французи захопили його, складався з короткого опису всієї кампанії з планом, намальованим у листі, та з міркувань про дальший хід кампанії. В листі цьому князь Андрій змальовував батькові незручності його становища поблизу від театру війни, на самій лінії руху військ, і радив їхати у Москву.

За обідом цього дня на слова Десаля про те, що, як кажуть, французи вже вступили у Вітебськ, старий князь згадав про лист князя Андрія.

— Одержав від князя Андрія нині,— сказав він княжні Марії,— не читала?

— Ні, татку,— злякано відповіла княжна.

Вона не могла читати листа, про одержання якого навіть не чула.

— Він пише про війну оцю,— сказав князь з тією презирливою усмішкою, яка стала йому звичною і з якою він говорив завжди про теперішню війну. [...]

Перейшовши до вітальні, він дав листа княжні Марії і, розгорнувши перед собою план нової будівлі, зосередив на ньому свій погляд і наказав їй читати вголос. Прочитавши листа, княжна Марія запитливо глянула на батька. Він дивився на план, очевидно заглибившись у свої думки.

— Що ви про це думаєте, князю? — дозволив собі звернутися з запитанням Десаль.

— Я? я?..— мовби неприємно прокидаючись, сказав князь, не зводячи очей з плану будівлі.

— Дуже можливо, що театр війни так наблизиться до нас...

— Ха-ха-ха! Театр війни! — сказав князь. — Я казав і кажу, що театр війни є Польща, і далі як до Німану ніколи не пройде ворог. [...]

— Але ж, князю,— боязко сказав Десаль,— у листі говориться про Вітебськ.

— А, в листі? Ага...— незадоволено промовив князь.— Так... так...— Обличчя його набрало раптом понурого виразу. [...]

III

Князь покликав Алпатовича, який давно вже дожидався.

На аркушику паперу в нього було записано, що треба було в Смоленску, і він, ходячи по кімнаті повз Алпатовича, біля дверей, почав давати накази.

— Перше, паперу поштового, чуєш, вісім дестей, ось за взірцем; з золотим обрізом... взірець, щоб неодмінно за ним було; лаку, сургучу — з запискою Михайла Івановича.

Він походив по кімнаті й заглянув у пам´ятні нотатки.

— Потім губернаторові особисто віддати листа про запис.

Потім треба було засувок до дверей нової будівлі, неодмінно такого фасону, як ті, що видумав сам князь.

Потім ящик палітурний треба було замовити, щоб покласти туди за. повіт.

Понад дві години князь давав накази Алпатовичу і все ще не відпускав його. Він сів, задумався і, заплющивши очі, задрімав. Алпатович поворушився.

— Ну, йди, йди; коли що треба, я пришлю. Алпатович вийшов. Князь підійшов знову до бюро; заглянувши в нього, поворушив рукою свої папери, знову замкнув і сів до столу писати листа губернаторові. [...]

IV

Лисі Гори, маєток князя Миколи Андрійовича Волконського, були за шістдесят верст від Смоленська, позад нього, і за три версти від Московського шляху.

Того ж вечора, як князь давав накази Алпатовичу, Десаль, зажадаві ши від княжни Марії побачення, сказав їй, що князь, будучи не зовсім здоровим, не вживає ніяких заходів для своєї безпеки, а з листа князя І Андрія видно, що перебування в Лисих Горах небезпечне, тому він уклінно 1 радить їй самій надіслати з Алпатовичем листа до начальника губернії 1 в Смоленськ з просьбою повідомити її про стан справ та про міру небезпе1 ки, що загрожує Лисим Горам. Десаль написав для княжни Марії листа і до губернатора, вона підписала йогр, і листа цього було віддано Алпатовичу з наказом подати його губернаторові, і, в разі небезпеки, повернути1 ся якнайшвидше.

Одержавши всі накази, Алпатович, у білому пуховому капелюсі (князівський подарунок), з палицею, так само, як князь, вийшов у супроводі домашніх сідати у бричку з шкіряною халабудкою, запряжену-тройкою 1 гладких буланих коней.

Дзвінок був підв´язаний, бубонці закладені папірцями. Князь нікому 1 не дозволяв у Лисих Горах їздити з дзвінком. Але Алпатович любив дзвінки та бубонці в далекій дорозі. Придворні Алпатовича, земський, конторник, куховарка — чорна, біла, дві баби, хлопчик-козачок, кучери та І різні двораки проводили його. [...]

По дорозі Алпатович зустрічав і випереджав обози та війська. Під´їжджаючи до Смоленська, він чув далекі постріли, але звуки не вразили 1 його. Найдужче вразило його те, що, наближаючись до Смоленська, він бачив, як прекрасний лан вівса косили, видно, на корм якісь солдати і по ньому стояли табором; це вразило Алпатовича, але він незабаром забув про овес, обдумуючи свої справи.

Всі життєві інтереси Алпатовича вже понад тридцять років були обмежені лише волею князя, і він ніколи не виходив з цього кола. Все, 1 не стосувалось виконання князевих наказів, не тільки не цікавило Алпатовича, але й не існувало для нього.

Алпатович, приїхавши увечері 4 серпня до Смоленська, зупинився за | Дніпром уГаченському передмісті, на заїжджому дворі Ферапонтова,

якого він вже тридцять років мав звичку зупинятися. Ферапонтов дванадцять років тому, з легкої руки Алпатовича, купив гай у князя, почав торгувати тепер мав Дім, заїжджий двір та борошенну крамницю в губерніїФерапонтов був товстий, чорний, червоний сорокалітній чоловік, з товстими губами, з товстою ґулею-носом, з такими ж ґулями над чорними, насупленими бровами і з товстим пузом.

Ферапонтов, у жилеті, в ситцьовій сорочці, стояв біля крамниці, що виходила на вулицю. Побачивши Алпатовича, він підійшов до нього.

— Ласкаво просимо. Якове Алпатовичу. Люди з міста, а ти до міста,— сказав господар.

— Чого ж це, з міста? — сказав Алпатович.

— І я кажу — люди дурні. Все француза бояться.

— Бабські теревені, бабські теревені! — промовив Алпатович.

— Так оце і я міркую. Якове Алпатовичу. Я кажу, наказ є, що не впустять його,— значить, вірно. Та й дядьки по три карбованці від підводи просять — Бога вони не бояться!

Яків Алпатович неуважно слухав. Він сказав дати самовар та сіна коням і, напившись чаю, ліг спати.

Цілу ніч повз заїжджий двір рухались вулицею війська. Другого дня Алпатович надів камзол, якого він надівав тільки в місті, і пішов у справах. Ранок був сонячний, і з восьмої години ранку було вже гаряче. Дорогий день для жнив, як думав Алпатович. За містом з раннього ранку лунали постріли.

З восьмої години до рушничних пострілів приєдналась гарматна стрілянина. На вулицях було людно, всі кудись поспішали, було багато солдатів, але так само, як і завжди, їздили візники, купці стояли біля крамниць, і в церквах правилася служба. Алпатович пішов до крамниць, до присутствених місць, на пошту та до губернатора. В присутствених місцях, у крамницях, на пошті всі розмовляли про військо, про те, що ворог уже напав на місто; всі питали одне одного, що робити, і всі намагались заспокоювати одне одного.

Біля губернаторового будинку Алпатович застав багато людей, козаків і дорожній екіпаж, що належав губернаторові. На ґанку Яків Алпатович зустрів двох панів дворян, одного з них він знав. Знайомий йому дворянин, колишній справник, говорив із запалом:

— Це ж не жарти жартувати,— казав він.— Добре хто сам один. Хай один — бідняк, зате одинак, а то ж тринадцять чоловік сім´ї, та все майно... Довели, що пропадати всім; що ж це за начальство після цього?.. Ех, перевішав би розбійників...[...]

У приймальній були купці, жінки, чиновники; вони мовчки переглядалися між собою. Двері кабінету відчинились, усі встали з місць і поступилися вперед. З дверей вибіг чиновник, поговорив щось із купцем, покликав за собою товстого чиновника з хрестом на шиї і зник знову в двеРі> як видно, уникаючи всіх звернених до нього поглядів і запитань. Алпатович проступився вперед і, коли чиновник вийшов знову, звернувСя До нього, заклавши руку за застебнутий сюртук і подаючи йому два листи.

— Панові барону Ашу від генерала аншефа князя Волконського,— Оголосив він так урочисто і значливе, що чиновник повернувся до нього ! взяв його листа. Через кілька хвилин губернатор прийняв Алпатовича 1 поспіхом сказав йому:

— Скажи князеві і княжні, що мені нічого не відомо було: я робив За вищими наказами — ось... Він дав папір Алпатовичу.

— А втім, князь недужий, тому я їм раджу їхати в Москву. Я сам зараз їду. Скажи...— але губернатор не доказав: у двері вбіг запилений і спітнілий офіцер і почав щось говорити по-французькому. На обличчі в гу. бернатора з´явився вираз жаху.

— Іди,— сказав він, кивнувши головою Алпатовичу, і став про щось питати офіцера. Жадібні, злякані, безпорадні погляди звернулись на Алпатовича, коли він вийшов з губернаторського кабінету. Мимохіть прислухаючись до близьких тепер і дедалі дужчих пострілів, Алпатович поспішив на заїжджий двір. [...]

Народ стурбовано снував по вулицях.

Накладені з верхом вози з домашнім посудом, стільцями, шафками раз у раз виїжджали з воріт будинків і їхали вулицями. На подвір´ї, сусідньому з подвір´ям Ферапонтова, стояли повозки і, прощаючись, голосили та приказували жінки. Дворовий собака, гавкаючи, крутився перед запряженими кіньми.

Алпатович квапливіше, ніж він ходив звичайно, ввійшов на подвір´я і просто пішов у піддашшя до своїх коней та брички. Кучер спав; він розбудив його, звелів запрягати і ввійшов до сіней. У хазяйській світлиці чутко було дитячий плач, надривні ридання жінки і гнівний, хрипкий крик Ферапонтова. Куховарка, як злякана курка, стрепенулася в сінях, тільки-но ввійшов Алпатович.

— До смерті забив — хазяйку забив!.. Так бив, так волочив!..

— За що? — спитав Алпатович.

— їхати просилася. Звісно, жінка! Вивези ти, каже, мене, не погуби ти мене з малими дітьми; народ, каже, весь виїхав, чого ж, каже, ми ось? Як зачав бити. Так бив, так волочив!

Алпатович мовби схвально кивнув головою на ці слова і, не бажаючи більш нічого знати, підійшов до протилежних — хазяйських дверей світлиці, в якій залишались його покупки.

— Лиходій ти, губитель,— прокричала в цей час худа, бліда жінка з дитиною на руках і з зірваною з голови хустиною, видираючись з дверей і збігаючи по сходах на подвір´я. Ферапонтов вийшов за нею і, побачивши Алпатовича, поправив жилет, волосся, позіхнув і ввійшов до світлиці за Алпатовичем.

— Що, вже їхати хочеш? —спитав він. Не відповідаючи на запитання, не оглядаючись на господаря й перебираючи свої покупки, Алпатович спитав, скільки з нього за постій.

— Порахуємо! Що, в губернатора був? —спитав Ферапонтов.— Яке рішення вийшло?

Алпатович відповів, що губернатор нічого певного не сказав йому.

— З нашою торгівлею хіба вивезешся? — сказав Ферапонтов.—Дай до Дорогобужа по сім карбованців за підводу. І я кажу: Бога не бояться! — сказав він.

— Селиванову, тому пощастило у четвер, продав муку в армію по дев´ять карбованців за мішок. Що, чай питимеш? — додав він. Поки запрягали коней, Алпатович з Ферапонтовим напилися чаю і розговорилися про ціну збіжжя, про врожай та сприятливу погоду для збирання. [...]

Алпатович вийшов на вулицю; вулицею пробігли два чоловіки до мосту. З різних боків лунали свист, удари ядер і лопання гранат, що

падали в місті. Але звуки ці майже не чутні були і не привертали уваги жителів, гублячись у звуках стрілянини, чутних з-за міста. Це було бомбардування, яке о п´ятій годині Наполеон наказав відкрити по місту зі сТа тридцяти гармат. Люди перший час не розуміли значення цього бомбардування.

Звуки від падіння гранат та ядер спочатку викликали тільки цікавість. Дружина Ферапонтова, яка до цього не переставала голосити у піддашші, замовкла і з дитиною на руках вийшла до воріт, мовчки придивляючись до людей і прислухаючись до звуків.

До воріт вийшли куховарка і крамар. Усі з веселою цікавістю намагались побачити летючі над їх головами снаряди. З-за рогу вийшло кілька чоловік людей, збуджено розмовляючи.

— Ото сила! — казав один.— І дашок і стелю так вдрузки й розбило.

— Як свиня землю он зрило,— сказав другий.— От так здорово, от так підбадьорив! —сміючись сказав він.— Добре, що відскочив, а то б вона тебе мазнула.

Усі обернулися до цих людей. Вони припинились і розповідали, як біля самих них ядро влучило в будинок. Тимчасом інші снаряди, то з швидким похмурим свистом — ядра, то з приємним посвистуванням — гранати, не переставали перелітати понад голови людей; але жоден снаряд не падав близько, всі переносило. Алпатович сідав у халабудку. Господар стояв у воротях.

— Чого не бачила? — гримнув він на куховарку, яка з закачаними рукавами, в червоній спідниці, погойдуючи голими ліктями, підійшла до рогу послухати розповідь.

— От же чуда,— примовляла вона, але, почувши голос господаря, вернулася, обсмикуючи підтикану спідницю.

Знову, але цього разу дуже близько, засвистіло щось, наче пташка летіла згори донизу, блиснув вогонь посередині вулиці, вистрілило щось і застелило димом вулицю.

— Лиходію, що ж ти це робиш? — прокричав господар, підбігаючи до куховарки.

В ту ж мить з різних боків жалібно заголосили жінки, злякано заплакала дитина і мовчки з´юрмилися люди з блідими обличчями біля куховарки. З цієї юрми найвиразніше за все чутно було стогін і приказування куховарки:

— Ой-о-ох, голубчики мої! Голубчики мої білі! Не дайте померти! Голубчики мої білі!..

Через п´ять хвилин нікого не залишилось на вулиці. Куховарку з розбитим осколком гранати стегном віднесли на кухню. Алпатович, його кучер, дружина Ферапонтова з дітьми, двірник сиділи в підвалі, прислухаючись. Гуркіт гармат, свист снарядів і жалісний стогін куховарки, що ререважав усі звуки, не змовкали ні на мить. Господиня то вколисувала 1 вмовляла дитину, то жалісним шепотом питала всіх, хто входив у підвал, де її чоловік, який залишився на вулиці. Ввійшовши до підвалу, кРамар сказав їй, що господар пішов з людьми в собор, де піднімали смоленський чудотворний образ.

На смерканні канонада почала стихати. Алпатович вийшов з підвалу и зупинився у дверях. Нещодавно ясне, вечірнє небо все було заслане Димом. І високо над цим димом стояв і чудно світив крізь нього молодий серп місяця. Після страшного гуркоту гармат здавалося, що над містом стоїть тиша, І порушують її ТІЛЬКИ ніби розповсюджені по цілому місту шарудіння кроків, стогін, далекий крик та тріскотіння пожеж. Куховарка вже перестала стогнати. З двох боків підіймались і розходились чорні клуби диму від пожеж. На вулиці не рядами, а як мурашки з розвору, шеної купини, в різних мундирах і в різних напрямках проходили і пробігали солдати. На очах у Алпатовича кілька з них забігли на подвір´я Ферапонтова. Алпатович вийшов до воріт. Якийсь полк ішов назад; товплячись і поспішаючи, він загатив вулицю.

— Здають місто, виїжджайте, виїжджайте,— сказав до нього, помітивши його постать, офіцер і зараз же обернувся до солдатів.

— Я вам дам по подвір´ях бігати! — крикнув він.

Алпатович повернувся до хати і, покликавши кучера, звелів йому їхати. Слідом за Алпатовичем і за кучером вийшли і всі домашні Ферапонтова. Жінки досі мовчали, але, побачивши дим і навіть полум´я пожеж, тепер ясно видне, бо починало смеркати, вони раптом заголосили. Наче вторуючи їм, залунали такі ж плачі на інших кінцях вулиці. Алпатович з кучером тремтячими руками розправляв заплутані посторонки та віжки на конях у піддашші.

Коли Алпатович виїжджав з воріт, він побачив, як у відімкненій крамниці Ферапонтова чоловік з десять солдатів з голосним гомоном насипали в мішки і в ранці пшеничне борошно та соняшникове насіння. У той самий час, повертаючись з вулиці до крамниці, увійшов Ферапонтов. Побачивши солдатів, він хотів крикнути щось, але раптом зупинився і, схопившись за волосся, зареготав, ніби ридаючи.

— Тягни все, хлопці! Хай не дістається дияволам! — закричав він, сам хапаючи мішки і викидаючи їх на вулицю. Деякі солдати, злякавшись, вибігли, деякі й далі насипали. Побачивши Алпатовича, Ферапонтов звернувся до нього.

— Рішилася! Росєя! — крикнув він.— Алпатовичу! рішилась! Сам запалю. Рішилася...— Ферапонтов побіг на подвір´я.

Вулицею, заповнюючи її всю, безперервно йшли солдати, тому Алпатович не міг проїхати і мусив очікувати.

Жінка Ферапонтова з дітьми сиділа також на возі, чекаючи, коли можна буде виїхати.

Була вже зовсім ніч. На небі були зорі і світив, зрідка зникаючи за димом, молодик. Повозки Алпатовича й господині поволі рухалися в рядах солдатів та інших екіпажів, але на спуску до Дніпра, недалеко від перехрестя, мусили зупинитися. У провулку горіли крамниці й дім. Пожежа вже догоряла. Полум´я то завмирало й губилося в чорному димі, то раптом спалахувало яскраво, напрочуд виразно освітлюючи обличчя людей, що стояли натовпом на перехресті. Перед пожежею мигали чорні постаті людей і з-за безугавного тріскотіння вогню лунали вигуки й гомін. Алпатович, побачивши, що повозку його ще не скоро пропустять, зліз з неї і повернувся до провулка подивитися на пожежу. Солдати сновигали безперестанно туди й сюди перед пожежею, і Алпатович бачив, як два солдати і з ними якийсь чоловік у фризовій шинелі волочили з пожежі через вулицю на сусіднє подвір´я охоплені вогнем колоди, інші несли оберемки сіна.

Алпатович підійшов до великого натовпу людей. Перед натовпом палахкотіла висока комора. Стіни були всі в полум´ї, задня завалилася, тесовий дах упав, платви палали. Очевидно, натовп чекав тієї хвилини, коли завалиться дах. Цього самого чекав Алпатович.

, — Алпатович! — раптом гукнув старого чийсь знайомий голос.

— Батечку, ваше сіятельство,— відповів Алпатович, миттю пізнавши голос свого молодого князя.

Князь Андрій, у плащі, верхи на вороному коні, стояв за натовпом і дивився на Алпатовича.

— Як ти тут опинився? — спитав він.

— Ваше... ваше сіятельство,— промовив Алпатович і заридав...— Ваше, ваше... чи це вже пропали ми? Батечку...

— Чому ти тут? — повторив князь Андрій.

Полум´я яскраво спалахнуло в цю хвилину й освітило Алпатовичу бліде і змарніле обличчя його молодого пана. Алпатович розповів, як його було послано і як він насилу зміг виїхати.

— Що ж, ваше сіятельство, чи ми оце пропали? — спитав він знову.

Князь Андрій, не відповідаючи, вийняв записну книжку і, піднявши

коліно, став писати олівцем на видертому аркушику. Він писав сестрі:

Смоленськ здають,— писав він,— Лисі Гори ворог захопить через тиждень. Виїжджайте зараз у Москву. Відповідай мені відразу, коли ви виїдете, пришли нарочного в Усвяж».

Написавши й давши аркушика Алпатовичу, він на словах сказав йому, як розпорядитись від´їздом князя, княжни та сина з учителем і як і куди відповісти йому негайно. [...]

— То скажи, що до десятого числа чекаю відповіді, а коли до десятого не одержу звістки, що всі виїхали, я сам муситиму все кинути і їхати в Лисі Гори. [...]

Щось затріщало у вогні. Вогонь ущух на мить; чорні клуби диму повалили з-під даху. Ще раз страшенно затріщало у вогні, і завалилось щось величезне.

— Уррруру! — вторуючи обваленій стелі комори, з якої несло запахом коржиків од згорілого збіжжя, заревів натовп. Полум´я спалахнуло й освітило збуджено-радісні і змучені обличчя людей, що стояли навколо пожежі.

Чоловік у фризовій шинелі, піднявши догори руку, закричав;

— Здорово! Почало трощити! Хлопці, здорово!.. — Це сам господар,— почулись голоси.

Від Смоленська війська відступали далі. Ворог ішов слідом за ними. 10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив великим шляхом повз поворот на Лисі Гори. Спека й посуха стояли понад три тижні. Щодня по небу ходили кучеряві хмарки, зрідка заступаючи сонце; але надвечір знову розчищало, і сонце заходило в бурувато-червону млу. Тільки велика роса вночі освіжала землю. Залишившись на пні, хліба згоряли и висипалися. Болота пересохли. Худоба ревла від голоду, не знаходячи паші по спалених сонцем луках. Тільки по ночах та в лісах, поки ще трималася роса, була прохолода. Але по шляху, по великому шляху, яким йшли війська, навіть і вночі, навіть і в лісах не було цієї прохолоди. Роси не помітно було на пісковій пилюці шляху, стовченій більше як на чверть аршина. Тільки-но розвиднялося, починався рух. Обози, артилерія беззвучно йшли по маточину, а піхота — по кісточки в м´якій, душній, не остиглій за ніч, гарячій пилюці. [...]

Князь Андрій командував полком, і влаштування полку, добробут його людей, необхідність одержування і давання наказів заполонювали його. Пожежа Смоленська й залишення його були епохою для князя

Андрія. Нове почуття озлоблення проти ворога змушувало його забувати своє горе. Він увесь був відданий справам свого полку, він був дбайливий для своїх солдатів та офіцерів і привітний з ними. В полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили. Але добрий і лагідний він був лише з своїми полковими, з Тимохіним тощо, з людьми зовсім новими і в чужому середовищі, з людьми, які не могли знати й розуміти його минулого; але як тільки він стикався з ким-небудь із своїх колишніх, із штабних, він зараз же знову наїжувався: робився злобним, глузливим і презирливим. Все, що пов´язувало його спогад з минулим, відштовхувало його, і тому він намагався щодо цього колишнього світу лише не бути несправедливим і виконувати свій обов´язок.

Правда, все в темному, в похмурому світлі здавалося князеві Андрію — особливо після того, як залишили Смоленськ (який, на його погляд, можна і треба було захищати) 6 серпня, і після того, як батько, хворий, мусив утікати в Москву й покинути на розкрадання такі любі Лисі Гори, які він забудував і населив; але, незважаючи на це, завдяки полку князь Андрій міг думати про інше, зовсім незалежне від загальних питань,— про той-таки свій полк. 10 серпня колона, в якій був його полк, порівнялася з Лисими Горами. Князь Андрій два дні тому одержав звістку, що його батько, син і сестра виїхали в Москву. Хоч князеві Андрію і нічого було робити в Лисих Горах, він, з властивим йому бажанням роз´ятрити своє горе, вирішив, що він повинен заїхати в Лисі Гори.

Він сказав осідлати собі коня і з переходу поїхав верхи в батьківське село, де він народився і провів своє дитинство. Проїжджаючи повз ставок, на якому завжди десятки жінок, перемовляючись, били праниками й полоскали білизну, князь Андрій побачив, що на ставку нікого нема, і відірваний плотик, до половини залитий водою, боком плавав посередині плеса. Князь Андрій під´їхав до сторожки. Біля кам´яних воріт в´їзду нікого не було, і двері були відімкнені. Доріжки саду вже заросли, і телята та коні ходили по англійському парку. Князь Андрій під´їхав до оранжереї: шибки були побиті, і дерева в кадках деякі перекинуті, деякі засохлі. Він гукнув Тараса, садівника. Ніхто не відгукнувся. Об´їхавши оранжерею на виставку, він побачив, що тесовий різьблений паркан весь поламано, і плоди слив обірвано з віттям.

Будинок було забито віконницями. Одно вікно внизу було відчинене. Двірський хлопчик, побачивши князя Андрія, вбіг у будинок.

Алпатович, відіславши сім´ю, сам залишився в Лисих Горах; він сидів удома і читав Житія. Почувши про приїзд князя Андрія, він, з окулярами на носі, застібаючись, вийшов з будинку, квапливо підійшов до князя і, нічого не кажучи, заплакав, цілуючи князя Андрія в коліно.

Потім він одвернувся, сердитий на свою слабкість, і став доповідати йому про стан справ. Усе цінне й дороге було відвезене в Богучарово. Збіжжя, до ста четвертей, теж було вивезене, сіно і яровий, незвичайний, як казав Алпатович, урожай цього року зеленим взяли і скосили — війська. Селяни розорені, деякі пішли теж у Богучарово, мала частина ще тут.

Князь Андрій, не дослухавши його, спитав:

— Коли виїхали батько й сестра? — маючи на увазі, коли виїхали у Москву. Алпатович відповів, гадаючи, що питають про від´їзд до Богучарова, що виїхали сьомого. [...]

Князь Андрій освіжився трохи, виїхавши з району куряви великого шляху, яким рухались війська. Але недалеко за Лисими Горами він знову в´їхав на шлях і догнав свій полк на привалі, біля греблі невеликого ставка. Була друга година пополудні. Сонце, червона куля в куряві, нестерпно пекло й палило спину крізь чорний сюртук. Курява, все така ж, нерухомо стояла над гудучим від гомону привалом. Вітру не було. Коли князь Андрій проїжджав греблею, на нього війнуло тванню і прохолодою ставка. Йому захотілось у воду — хоч яка б вона була брудна. Він оглянувся на ставок, з якого лунали галас і регіт. Невеликий мутний з зеленню ставок, як видно, піднявся чверті на дві, заливаючи греблю, бо він був повний людських, солдатських, голих тіл, які борсалися в ньому, білі з цегляно-червоними руками, обличчями і шиями. Все це голе, біле людське м´ясо з реготом і гигиканням кишіло в цій брудній калюжі, як карасі, напхані в поливальницю. Веселощами віяло від цього борсання, і тому воно було особливо сумним.

Один молодий білявий солдат — ще князь Андрій знав його — третьої роти, з ремінчиком під литкою, хрестячись, відступав назад, щоб добре розбігтися й шубовснути в воду; другий, чорний, завжди патлатий унтер-офіцер, по пояс у воді, подригуючи мускулистим станом, радісно пирхав, поливаючи собі голову чорними по кисті руками. Люди лунко ляскали один по одному, і вищали, й ухкали. [...]

VIII

Княжна Марія не була в Москві і поза небезпекою, як думав князь Андрій.

Після повернення Алпатовича з Смоленська старий князь ніби раптом отямився від сну. Він наказав зібрати з сіл ополченців, озброїти їх і написав головнокомандуючому листа, в якому сповіщав його про свій намір зоставатися в Лисих Горах до останньої крайності і захищатися, полишаючи на його розсуд вжити чи не вжити заходів для захисту Лисих Гір, у яких буде взято в полон або вбито одного з найстаріших російських генералів, і заявив домашнім, що він залишається в Лисих Горах.

Але, залишаючись сам у Лисих Горах, князь розпорядився про вирядження княжни і Десаля з маленьким князем у Богучарово, а звідти в Москву. Княжна Марія, злякана батьковою гарячковою, безсонною діяльністю, що замінила його недавню опущеність, не могла зважитися залишити його самого і вперше в житті дозволила собі не послухатись його. Вона відмовилась їхати, і на неї звалилася страшна гроза князевого гніву. Він нагадував їй усе, в чому він був несправедливий проти неї. Намагаючись обвинуватити її, він сказав їй, що вона змучила його, що вона посварила його з сином, мала проти нього гидкі підозри, що вона завданням свого життя поставила отруювати його життя, і вигнав її із свого кабінету, сказавши їй, що, коли вона не виїде, йому байдуже. Він сказав, що знати не хоче про її існування, але наперед застерігає її, щоб вона не сміла потрапляти йому на очі. [...]

Другого дня по від´їзді Миколеньки старий князь уранці одягнувся в новий мундир і зібрався їхати до головнокомандуючого. Коляску вже було подано. Княжна Марія бачила, як він, у мундирі і при всіх орденах, вийшов з дому й пішов у сад зробити огляд озброєним селянам та дворакам. Княжна Марія сиділа біля вікна,, прислухаючись до його голосу, що лунав У саду. Раптом з алеї вибігло кілька чоловік із зляканими обличчями.

Княжна Марія вибігла на ґанок, на квіткову доріжку і в алею. Назустріч їй сунула велика юрма ополченців та двораків і в середині цієї юрми

кілька чоловік під руки волокли маленького дідка в мундирі і в орденах. Княжна Марія підбігла до нього, і у грі дрібних кружалець сяйва, щ0 падало крізь тінь липової алеї, не змогла добрати, яка зміна сталася в його обличчі. Вона лише побачила, що недавній суворий і рішучий вираз його обличчя замінився виразом боязкої покори. Побачивши дочку, він заворушив кволими губами і захрипів. Не можна було зрозуміти, чого він хоче. Його підняли на руки, віднесли до кабінету й поклали на той диван, якого він так боявся останнім часом.

Привезений лікар тієї ж ночі пустив кров і сказав, що у князя удар правого боку.

Залишатися в Лисих Горах ставало дедалі небезпечніше, і другого дня після удару князя повезли в Богучарово. Лікар поїхав з ним.

Коли вони приїхали в Богучарово, Десаль з маленьким князем уже виїхав у Москву.

Усе в тому ж стані, не гіршому й не кращому, розбитий паралічем, старий князь три тижні лежав у Богучарові в новому будинку, що його збудував князь Андрій. Старий князь був без пам´яті; він лежав, як спотворений труп. Він безперестанно бурмотів щось, сіпаючи бровами й губами, і не можна було добрати, розумів він чи ні те, що було навколо нього. Одно можна було розібрати напевне — це те, що він мучився і почував потребу ще висловити щось. [...]

Надії на одужання не було. Везти його не можна було. Залишатися в Богучарові ставало небезпечно. З усіх боків чути було, що наближаються французи, і в одному селі, за .п´ятнадцять верст від Богучарова, французькі мародери розграбували маєток.

Лікар наполягав на тому, що треба везти князя далі; предводитель прислав чиновника до княжни Марії, щоб умовити її виїжджати якнайскоріше; справник, приїхавши до Богучарова, наполягав на тому ж, кажучи, що за сорок верст французи, що по селах ходять французькі прокламації і що коли княжна не виїде з батьком до п´ятнадцятого, то він ні за що не відповідає.

Княжна вирішила п´ятнадцятого їхати. Всі звертались до неї по розпорядження, і вона цілий день була заклопотана підготовкою до від´їзду. Ніч з чотирнадцятого на п´ятнадцяте вона провела, як звичайно, не роздягаючись, у кімнаті, сусідній з тією, де лежав князь. Кілька разів, прокидаючись, вона чула його кректання, бурмотіння, скрипіння ліжка і кроки Тихона та лікаря, які перевертали його. Кілька разів вона прислухалася біля дверей, і їй здавалося, що тепер він бурмоче голосніше, ніж звичайно, і частіше ворушиться. Вона не могла спати, кілька разів підходила до дверей, прислухаючись, бажаючи ввійти і не наважуючись цього зробити. [...]

Вранці лікар підійшов до неї...

— Йому краще сьогодні,— сказав лікар.— Я вас шукав. Можна дещо зрозуміти з того, що він говорить, голова трохи свіжіша. Ходімо. Він кличе вас...

Серце у княжни Марії так сильно забилося від цієї звістки, що вона, збліднувши, сперлася плечем на двері, щоб не впасти. Побачити його» розмовляти з ним, стати перед його очі тепер, коли вся душа княжни Марії була переповнена цими страшними злочинними спокусами,— було боляче-радісно і страшно.

— Ходімо,— сказав лікар.

Княжна Марія увійшла до батька і підійшла до ліжка. Він лежав високо на спині, поклавши свої маленькі, кощаві, вкриті ліловими вузлуватими жилками руки на ковдру, з поставленим прямо лівим оком і зі скошеним правим, з нерухомими бровами й губами. Він увесь був такий худенький, маленький і безпорадний. Обличчя його, здавалося, зсохлось чи розтануло, здрібніло рисами. Княжна Марія підійшла й поцілувала його в руку.

Ліва рука стисла її руку так, що видно було,— він уже давно чекав її. Він затряс її руку, і брови й губи його сердито заворушились.

Вона злякано дивилась на нього, намагаючись вгадати, чого він хоче від неї. Коли вона, змінивши положення, стала так, що ліве око бачило її обличчя, він заспокоївся, кілька секунд не спускаючи з неї ока. Потім губи і язик його заворушились, почулися звуки, і він став говорити, боязко, благальне дивлячись на неї, очевидно, боячись, що вона не зрозуміє його. Княжна Марія, напружуючи всю силу уваги, дивилася на нього. Спостерігаючи, з яким кумедним зусиллям він повертав язиком, княжна Марія опускала очі і насилу стримувала ридання, що підступали їй до горла. Він сказав щось, по кілька разів повторюючи свої слова. Княжна Марія не могла зрозуміти їх; вона намагалася вгадати, що він говорив, і питальне повторювала його слова.

— Гага—бои... бои...— вимовив він кілька разів... [...]

— Душа, душа болить,— розгадала і сказала княжна Марія. Він ствердно замимрив, узяв її руку і став притискати її до різних частин своїх грудей, наче відшукуючи належне їй місце.

— Усе думки! про тебе... думки...— згодом вимовив він значно краще і виразніше, ніж перше — тепер, коли він був певний, що його розуміють. Княжна Марія припала головою до його руки, намагаючись приховати свої ридання і сльози.

Він рукою проводив по її волоссі.

— Я тебе кликав цілу ніч...—вимовив він.

— Якби я знала...— крізь сльози сказала вона.— Я боялась увійти.

Він потиснув їй руку.

— Не спала ти?

— Ні, я не спала,—сказала княжна Марія, заперечливо похитавши головою. Мимоволі підкоряючись батькові, вона тепер так само, як він говорив, намагалася говорити здебільшого знаками і наче теж ледве повертаючи язиком.

— Рідненька...— чи — бідна моя...— Княжна Марія не могла розібрати, але напевно, як свідчив вираз його погляду, сказано було ніжне, пестливе слово, якого він ніколи не казав.—Чому не прийшла?

— Спасибі тобі... дочко, друже мій... за все, за все... прости... спасибі... прости... спасибі!..— І сльози текли з його очей.— Покличте Андрюшу,— раптом сказав він, і щось по-дитячому боязке і недовірливе з´явилось у виразі його обличчя, коли він сказав це. Він наче сам знав, що слова його ні до чого. Так принаймні здалося княжні Марії.

— Я від нього одержала листа,— відповіла княжна Марія.

Він здивовано й боязко подивився на неї.

— Де ж він?

— Він в армії, татку, у Смоленську.

Він довго мовчав, заплющивши очі; потім ствердно, ніби у відповідь на свої сумніви і підтверджуючи, що він усе зрозумів і згадав, кивнув головою і розплющив очі.

— Так,— сказав він виразно і тихо.— Загинула Росія. Погубили! —. І він знову заридав, і сльози потекли в нього з очей. Княжна Марія не могла більш стримуватись і плакала теж, дивлячись на його обличчя.

Він знову заплющив очі. Ридання його припинились. Він зробив знак рукою до очей; і Тихон, зрозумівши його, обтер йому сльози. [...]

IX

Богучарово було завжди, до поселення в ньому князя Андрія, позаочним маєтком, і селяни богучаровські мали зовсім інший характер, ніж лисогорські. Вони відрізнялись від них і говіркою, і одежею, і звичаями. Звали їх степовими. Старий князь хвалив їх за їхню витривалість у праці, коли вони приїжджали у Лисі Гори допомагати в жнивах або копати ставки та канави, але не любив їх за їхню дикість.

Останнє перебування в Богучарові князя Андрія, з його нововведеннями — лікарнями, школами і полегшенням оброку,— не пом´якшило їх вдачі, а, навпаки, посилило в них ті риси характеру, що їх старий князь називав дикістю. [...]

В околиці Богучарова були все великі села, казенні та оброчні поміщицькі. Самих поміщиків, які жили б у цій місцевості, було дуже мало; дуже мало було також двораків та письменних, і в житті селян цієї місцевості були помітніші і сильніші, ніж в інших, ті таємничі струмені народного російського життя, причини і значення яких бувають нез´ясовні для сучасників. Одним з таких явищ був рух між селянами цієї місцевості до переселення на якісь теплі ріки, що виник років двадцять тому. Сотні селян, серед них і богучаровські, стали раптом розпродувати свою худобу і виїжджати з родинами кудись на південний схід. Як птахи летять кудись за моря, так і ці люди з жінками й дітьми поривались туди, на південний схід, де ніхто з них не був. [...]

Алпатович, приїхавши в Богучарово за якийсь час до смерті старого князя, помітив, що народ хвилювався і що, всупереч тому, що відбувалося у смузі Лисих Гір на шістдесятиверстному радіусі, звідки всі селяни тікали (залишаючи козакам пустошити свої села), у смузі степовій, у богучаровській, селяни, як чути було, мали стосунки з французами, одержували якісь папери, що ходили між ними, і залишались на місцях. Він знав через відданих йому двораків, що селянин Карпо, який мав великий вплив на громаду, їздив цими днями з казенною підводою і повернувся з вісткою, що козаки спустошують села, з яких виходять мешканці, а французи їх не зачіпають. Алпатович знав, що другий селянин вчора привіз навіть з села Вислоухова — де стояли французи — папір від генерала французького, в якому мешканцям оголошувалося, що їм не буде заподіяно ніякої шкоди і за все, що в них візьмуть, заплатять, якщо вони залишаться. На доказ того селянин привіз з Вислоухова сто карбованців асигнаціями (він не знав, що вони фальшиві), видані йому наперед за сіно.

Нарешті, найважливіше, Алпатович знав, що того самого дня, як він наказав старості зібрати підводи, щоб вивезти обоз княжни з Богучарова, вранці був на селі сход, на якому постановили не вивозитися і чекати. А тимчасом чекати не було коли. Предводитель у день смерті князя, 15 серпня, наполягав у розмові з княжною Марією, щоб вона виїхала того ж дня, бо ставало небезпечно. Він казав, що після шістнадцятого він не відповідає ні за що. Таки ж у день смерті князя він поїхав увечері, але обіцяв приїхати другого дня на похорон. Та другого дня не міг приїхати,

бо, за відомостями, які він сам дістав, французи несподівано просунулись, і він тільки встиг вивезти зі свого маєтку родину та все цінне.

Років тридцять Богучаровом управляв староста Дрон, якого старий князь звав Дронушкою.

Дрон був один з тих кріпких фізично і морально селян, які, тільки ввійдуть у літа, обростуть бородою, так, не змінюючись, живуть-до шістдесяти—сімдесяти років, без жодної сивої волосини чи недостачі зуба, такі Ж рівні й дужі в шістдесят років, як і в тридцять. [...]

Оцього Дрона Алпатович, приїхавши з розорених Лисих Гір, покликав до себе в день похорону князя і наказав йому підготувати дванадцять коней під екіпажі княжни і вісімнадцять підвід під обоз, який треба було підняти з Богучарова. Хоч селяни й були оброчні, виконати цей наказ, на думку Алпатовича, було не важко, бо в Богучарові було двісті тридцять тягол і селяни були заможні. Але староста Дрон, вислухавши наказ, мовчки опустив очі. Алпатович назвав йому селян, яких він знав, і наказав узяти в них підводи.

Дрон відповів, що коні в цих селян у дорозі. Алпатович назвав інших селян. І в цих, сказав Дрон, коней нема: в одних — під казенними підводами, у других — охлялі, у третіх поздихали без кормів. Коней, на думку Дрона, не можна було зібрати не тільки під обоз, але й під екіпажі.

Алпатович уважно подивився на Дрона й насупився. Як Дрон був зразковим старостою-кріпаком, так і Алпатович недарма управляв двадцять років маєтками князя і був зразковим управителем. Він дуже здатний був чуттям розуміти потреби та інстинкти людей, з якими мав справу, і тому він був прекрасним управителем. Глянувши на Дрона, він одразу зрозумів, що Дрон у своїх відповідях висловлює не свої думки, а той загальний настрій богучаровської громади, що вже заполонив старосту. Але разом з тим він знав, що забагатілий і ненависний громаді Дрон повинен хитатися між двома таборами — панським і селянським. Це хитання він помітив у його погляді, і тому Алпатович, насупившись, підступився до Дрона.

— Ти, Дронушка, слухай! — сказав він.— Ти мені пустого не говори. Його сіятельство князь Андрій Миколайович самі наказали мені, щоб усіх людей вирядити і з ворогом не залишатися, і царський на те наказ є. А хто залишається, той цареві зрадник. Чуєш?

І — Слухаю,— відповів Дрон, не підводячи очей. Алпатовича не вдовольнила ця відповідь.

: — Гей, Дроне, погано буде! — сказав він, похитавши головою. [...] — Що ви це надумали?Та?.. Що ви думаєте? Га?

— Що мені з людьми робити? — сказав Дрон.— Колотнеча вирує. Я і так їм кажу...

— От тобі й кажу,—сказав Алпатович.—П´ють? — коротко спитав він.

— Усі колотяться, Якове Алпатовичу, другу бочку привезли.

— Тож ти слухай. Я до справника поїду, а ти людей оповісти, і щоб вони це кинули, і щоб підводи були.

— Слухаю,— відповів Дрон.

Більше Яків Алпатович не наполягав. Він довго управляв людьми і знав, що головний засіб для того, щоб люди корилися, полягає в тому, Щоб не показувати їм сумніву в їх покірності. Добившись від Дрона покірного «слухаю», Яків Алпатович вдовольнився цим, хоч він не тільки мав сумнів, але й майже був певний того, що підвід без втручання військової команди не буде доставлено.

І справді, на вечір підвід не було зібрано. На селі біля шинку був знову сход, і на сході постановили одвести коней до лісу і не давати підвід. Нічого не кажучи про те княжні, Алпатович звелів зняти з тих, що прийшли з Лисих Гір, свій власний вантаж і приготувати цих коней під карету княжни, а сам поїхав до начальства.

X

Після похорону батька княжна Марія замкнулася у своїй кімнаті і нікого не впускала до себе. До дверей підійшла покоївка і сказала, що Алпатович прийшов спитати, яке буде розпорядження про від´їзд. (Це було ще до розмови Алпатовича з Дроном.) Княжна Марія лежала на дивані. Вона підвелася і крізь зачинені двері промовила, що вона нікуди і ніколи не поїде і просить, щоб їй дали спокій. [...]

Хтось ніжним і тихим голосом назвав її з саду і поцілував у голову. Вона оглянулась. Це була m-lle Bourienne, у чорному платті і в плерезах. Вона говорила, що всі колишні непорозуміння повинні зникнути перед великим горем, що вона почуває себе чистою перед усіма і що він звідти бачить її любов і вдячність. Княжна слухала її, не розуміючи її слів, але зрідка поглядаючи на неї і вслухаючись у звуки її голосу.

— Ваше становище подвійно жахливе, люба княжно,— помовчавши трохи, сказала m-lle Bourienne.— Я розумію, що ви не могли і не можете думати про себе; але я з моєю любов´ю до вас зобов´язана це зробити... Алпатович був у вас? Розмовляв він з вами про від´їзд? — спитала вона.

Княжна Марія не відповіла. Вона не розуміла, куди і хто має їхати. ♦ Хіба можна що-небудь розпочинати тепер, думати про що-небудь? Хіба не все одно?» Вона не відповідала.

— Чи знаєте ви, Марі,— сказала m-lle Bourienne,— чи знаєте, що ми в небезпеці, що ми оточені французами; їхати тепер небезпечно. Якщо ми поїдемо, ми майже напевно потрапимо в полон, і Бог знає...

Княжна Марія дивилась на свою подругу, не розуміючи, що вона каже.

— Ах, коли б хто знав, як мені до всього байдуже тепер,— сказала вона.— Звичайно, я нізащо не бажала б їхати від нього... Алпатович мені казав щось про від´їзд... Поговоріть з ним, я нічого, нічого не можу і не хочу...

— Я говорила з ним. Він сподівається, що ми встигнемо виїхати завтра; але я думаю, що телер краще було б залишитися тут,— сказала m-lle Bourienne.— Бо, погодьтеся, Марі, попасти до рук солдатів чи бунтарівмужиків на дорозі — це був би жах.— M-lle Bourienne вийняла з ридикюля оголошення (не на російському звичайному папері) французького генерала Рамо про те, щоб мешканці не покидали своїх домівок, що французькі власті належним чином захистять їх, і подала його княжні.

— Я думаю, краще звернутися до цього генерала,— сказала m-lle Bourienne,— і я певна, до вас поставляться з належною шаною.

Княжна Марія читала папір, і її обличчя засіпалося від сухих ридань.

— Через кого ви одержали це? — спитала вона.

— Певне, взнали по імені, що я француженка, — сказала, червоніючи, m-lle Bourienne.

Княжна Марія з папером у руці встала від вікна і з блідим обличчям вийшла з кімнати й пішла до колишнього кабінету князя Андрія.

— Дуняшо, покличте до мене Алпатовича, Дронушку, будь-кого,— сказала княжна Марія,— і скажіть Амалії Карлівні, щоб вона не входи

ла до мене,— додала вона, почувши голос m-lle Bourienne.— Якнайшвидше їхати! їхати якнайшвидше! — казала княжна Марія, жахаючись думки про те, що вона могла залишитись під владою французів.

«Якби князь Андрій знав, що вона під владою французів! Щоб вона, дочка князя Миколи Андрійовича Волконського, просила в пана генерала Рамо заступництва і користувалась його благодіяннями!» — Від цієї думки жах огортав княжну, вона здригалась, червоніла і почувала ще невідомі їй припадки злості і гордості. Усе, що тільки було тяжкого і, головне, образливого в її становищі, виразно уявлялось їй. «Вони, французи, оселяться в цьому домі; пан генерал Рамо займе кабінет князя Андрія; будуть для забави перебирати й читати його листи і папери. Мамзель Бур´ен шанобливо прийматиме його в Богучарові. Мені дадуть кімнатку з ласки; солдати сплюндрують свіжу могилу батька, щоб зняти з нього хрести та зірки; вони мені розповідатимуть про перемоги над росіянами, нещиро виявлятимуть співчуття в моєму горі...»,—думала княжна Марія не своїми думками, а почуваючи себе зобов´язаною думати за себе думками свого батька і брата. Для неї особисто було однаково, хоч би де залишатися і хоч би що з нею було; але вона почувала себе разом з тим представницею свого покійного батька і князя Андрія. Вона мимоволі думала їхніми думками і почувала їхніми почуттями. Що вони сказали б, що вони зробили б тепер, те саме вона почувала конче потрібним зробити. Вона пішла до кабінету князя Андрія і, намагаючись пройнятися його думками, обмірковувала своє становище.

Княжна Марія вважала, що по смерті батька зникли вимоги життя, але вони раптом ще більш неухильно постали перед нею і охопили її. [...]

Нарешті увійшов до кімнати староста Дрон і, низько вклонившись княжні, зупинився біля одвірка.

Княжна Марія пройшлася по кімнаті і зупинилась навпроти нього.

— Дронушка,— сказала княжна Марія, вбачаючи в ньому безсумнівного друга, того самого Дронушку, який зі своєї щорічної поїздки на ярмарок до Вязьми привозив їй щоразу і з усмішкою давав свої особливі пірники.— Дронушка, тепер, після нашого нещастя...— почала вона і замовкла, не можучи говорити далі.

— Усі під Богом ходимо,— зітхнувши, сказав він.

Вони помовчали.

— Дронушка, Алпатович кудись поїхав, мені нема до кого звернутися. Чи правду мені кажуть, що мені й виїхати не можна?

— Чому ж тобі не їхати, ваше сіятельство, їхати можна,— сказав Дрон.

— Мені сказали, що є небезпека з боку ворога. Голубчику, я нічого не можу, нічого не розумію, зі мною нікого нема. Я неодмінно хочу їхати вночі або завтра рано-вранці.— Дрон мовчав. Він спідлоба глянув на княжну Марію.

— Коней нема,— промовив він,— я і Якову Алпатовичу казав.

— Чому ж нема? —спитала княжна.

— Все од Божої кари,— сказав Дрон,— Які коні були, під війська Розібрали, а які поздихали, нині рік такий. Не то що коней годувати, а хоч би самим з голоду не померти! І так по три дні не ївши сидять. Нема нічого, розорили вкрай.

Княжна Марія уважно слухала те, що він казав їй.

— Селяни розорені? В них нема хліба? — спитала вона.

— Голодною смертю помирають,— сказав Дрон,— де вже там підводи.

— Та чому ж ти не сказав, Дронушка? Хіба не можна допомогти? Я все зроблю, що зможу...— Княжні Марії дивно було думати, що тепер, такої хвилини, коли таке горе наповнювало її душу, могли бути люди багаті й бідні і що могли багаті не допомогти бідним. Вона неясно знала і чула, що буває панський хліб і що його дають селянам. Вона також знала, щ0 ні брат, ні батько її не відмовилися б допомогти селянам у скруті; вона лише боялася помилитись як-небудь у словах щодо цієї роздачі селянам хліба, яким вона хотіла розпорядитися. Вона була рада з того, що їй трапилась нагода мати клопіт, заради якого їй не совісно було забути своє горе. Вона почала докладніше розпитувати Дронушку, чого потребують селяни і про те, що є панського в Богучарові.

— Адже в нас є хліб панський,— братів? — спитала вона.

— Панський хліб увесь цілий,— з гордістю сказав Дрон,—наш князь не дозволяв продавати.

— Видай його селянам, видай усе, що їм треба: я тобі від імені брата дозволяю,— сказала княжна Марія.

Дрон нічого не відповів і глибоко зітхнув.

— Ти роздай їм цей хліб, якщо його ще вистачить для них. Усе роздай. Я тобі наказую від імені брата, і скажи їм: що наше, те і їхнє. Ми нічого не пошкодуємо для них. Так їм скажи. [...]



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС