З кінця 1811 року почалося посилене озброєння і зосередження сил західної Європи, і в 1812 році сили ці — мільйони людей — рушили з Заходу на Схід, до кордонів Росії, до яких цілком так само з 1811 року стягалися сили Росії. Дванадцятого червня сили західної Європи перейшли кордони Росії, і почалася війна, тобто сталася суперечна людському розумові і всій людській природі подія. Мільйони людей учиняли одне проти одного таку величезну кількість злодіянь, обманів, зрад, крадіжок, підробок та випуску фальшивих асигнацій, грабунків, підпалів та вбивств, якої за цілі віки не збере літопис усіх судів світу, і всі ці злодіяння люди, що чинили їх, у той період не вважали за злочини.

Що викликало цю незвичайну подію? Які були причини її? [...]

Для нас незрозуміле, щоб мільйони людей-християн убивали й мучили одне одного тому, що Наполеон був властолюбний, Олександр твердий, політика Англії хитра і герцог Ольденбурзький скривджений. Не можна зрозуміти, який зв´язок мають ці обставини з самим фактом убивства і насильства; чому внаслідок того, що герцога скривджено, тисячі людей з другого краю Європи убивали й розоряли людей Смоленської та Московської губерній і гинули від їхніх рук.

Перед нами — нащадками, коли ми не історики, не захоплені процесом дослідження і тому з незатемненим здоровим глуздом споглядаємо подію, причини її постають у незчисленній кількості.[...]

Дії Наполеона й Олександра, від слова яких залежало, здавалось, щоб подія сталася чи не сталася,— були так само мало довільні, як і дія кожного солдата, що йшов у похід за жеребком чи по набору. Це не могло бути інакше тому, що для того, щоб волю Наполеона й Олександра (тих людей, від яких, здавалося, залежала подія) було виконано, необхідний був збіг незчисленних обставин, без однієї з яких подія не могла б статися. Необхідно було, щоб мільйони людей, в руках яких була справжня сила, солдати, які стріляли, везли провіант і гармати, треба було, щоб вони погодились виконати цю волю поодиноких і кволих людей і щоб їх привела до цього незчисленна кількість складних, різноманітних причин.

Фаталізм в історії неминучий для пояснення нерозумних явищ (тобто тих, розумності яких ми не осягаємо). Чим більш ми намагаємося розумно пояснити ці явища в історії, тим вони стають для нас більш нерозумними й незрозумілими.

Кожна людина живе для себе, вона вільна у досяганні своїх особистих цілей і почуває всім єством своїм, що вона може зараз вчинити чи не вчинити таку-то дію; але як тільки вона вчинить її, так дія ця, здійснена в певний момент часу, стає неповоротною і робиться набутком історії, в якій вона має не вільне, а наперед зумовлене значення.

Є дві сторони життя в кожній людині: життя особисте, тим більш вільне, чим абстрактніші його інтереси, і життя стихійне, ройове, де людина неминуче виконує приписані їй закони.

Людина свідомо живе для себе, але править за несвідоме знаряддя для Досягнення історичних, загальнолюдських цілей. Зроблений вчинок неповоротний, і дія її, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, набуває історичного значення. Чим на вищому суспільному щаблі стоїть

людина, чим з більшими людьми вона пов´язана, тим більший вплив вона має на інших людей, тим очевидніша зумовленість і неминучість кожного її вчинку. [...]

III

Російський імператор тимчасом понад місяць уже жив у Вільні, роблячи огляди і маневри. Ніщо не було готове для війни, якої всі чекали і для готування до якої імператор приїхав з Петербурга. Загального плану дій не було. Після місячного перебування імператора в головній квартирі стало ще більш неясно, який план з усіх запропонованих слід прийняти. У кожній з трьох армій був окремий головнокомандуючий, а загального начальника над усіма арміями не було, і імператор не брав на себе цього звання.

Чим довше жив імператор у Вільні, тим менше готувались до війни, втомившись від чекання її. Всі зусилля близьких до царя людей, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб він, приємно проводячи час, забував про навислу війну.

Після багатьох балів та свят у польських магнатів, у придворних і в самого царя, в червні місяці одному з польських генерал-ад´ютантів царя спало на думку вшанувати Олександра обідом та балом од імені його генерал-ад´ютантів. Цю думку радісно прийняли всі. Цар дав згоду. Генерал-ад´ютанти зібрали підпискою гроші. Особу, яка найбільш могла бути приємною цареві, запросили бути господинею балу. Граф Венігсен, поміщик Віденської губернії, запропонував свій заміський дім для цього свята, і 13 червня було призначено бал, обід, катання на човнах і феєрверк у Закреті, заміському домі графа Бенігсена.

Того самого дня, в який Наполеон дав наказ про перехід через Німан і передові війська його, відтіснивши козаків, перейшли російський кордон, Олександр проводив вечір на дачі Бенігсена — на балу, що справляли генерал-ад´ютанти.

Було веселе, блискуче свято; знавці казали, що рідко збиралося в одному місці стільки красунь. Графиня Безухова серед інших російських дам, що приїхали за царем з Петербурга у Вільну, була на цьому балу, затьмарюючи своєю важкою, так званою російською красою витончених польських дам. Її було помічено, і цар удостоїв її танцю.

Борис Друбецькой, залишивши свою дружину в Москві, був також на цьому балу і, хоч не генерал-ад´ютант, був учасником на велику суму в підписці для балу. Борис тепер був багатий; він досягнув великих успіхів у почестях, уже не шукав покровительства, а стояв нарівні з найвищими із своїх ровесників. [...]

Коли почалась мазурка, Борис бачив, що генерал-ад´ютант Балашов, один з найближчих до царя, підійшов і не по-придворному зупинився близько від нього. Цар розмовляв з польською дамою. Поговоривши з нею, він глянув запитливо і, видно зрозумівши, що Балашов зробив так лише тому, що на це були важливі причини, злегка кивнув дамі і повернувся до Балашова. Тільки-но Балашов почав говорити, як подив з´явився на обличчі в царя. Він узяв під руку Балашова і пішов з ним через залу, несвідомо для себе розчищаючи з обох боків сажнів на три широку дорогу, з якої уступалися перед ним. [...]

Олександр з Балашовим простували до дверей. Борис, захапавшись, начебто не встигнувши відступитися, шанобливо притиснувся до одвірка й нагнув голову.

Цар схвильовано, як особисто ображена людина, доказував такі слова:

Без оголошення війни вступити в Росію! Я помирюсь лише тоді,

коли жодного озброєного ворога не залишиться на моїй землі,— сказав він.

Як здалося Борису, цареві приємно було промовити ці слова: він був задоволений з форми висловлення своєї думки, але був незадоволений з того, що Борис почув сказане.

— Щоб ніхто не знав! — додав цар, нахмурившись. Борис зрозумів, що де стосувалося його, і, заплющивши очі, трошки нахилив голову. Цар знову ввійшов до зали і ще з півгодини пробув на балу.

Борис перший почув звістку про перехід французьких військ через • Німан і завдяки цьому мав нагоду показати деяким важним особам, що багато чого, прихованого від інших, він може знати, і тим самим мав нагоду піднятися вище в очах цих осіб.

Несподівана звістка про перехід французів через Німан була особливо несподівана після місяця даремного чекання, і на балу цар, в першу хвилину одержання звістки, під впливом обурення та образи, знайшов той вислів, що згодом став славнозвісним, вислів, який самому йому сподобався і цілком передавав його почуття. Повернувшись додому з балу, цар о другій годині ночі послав за секретарем Шишковим і звелів написати наказ військам та рескрипт до фельдмаршала князя Салтикова, в якому він вимагав, щоб неодмінно були вміщені слова про те, що він не помириться доти, поки хоч один озброєний француз залишиться на російській землі.[...]

VIII

Після побачення свого в Москві з П´єром князь Андрій поїхав до Петербурга в справах, як він сказав своїм рідним, а по суті для того, щоб зустріти там князя Анатоля Курагіна, якого він вважав за необхідне зустріти. Він розпитав, приїхавши до Петербурга, про Курагіна, але його там уже не було. П´єр дав знати своєму шуринові, що князь Андрій їде за , ним. Анатоль Курагін зараз же одержав призначення від військового міністра і виїхав у Молдавську армію. В цей же час у Петербурзі князь Андрій зустрів Кутузова, свого колишнього, завжди прихильного до нього, генерала, і Кутузов запропонував йому їхати з ним разом у Молдавську армію, куди старого генерала призначено було головнокомандуючим. Князь Андрій, одержавши призначення перебувати при штабі головної квартири, виїхав до Туреччини.

Князь Андрій вважав за незручне писати до Курагіна і викликати його. Князь Андрій вважав, що виклик з його боку без нового приводу до дуелі компрометував би графиню Ростову, і тому він шукав особистої зустрічі з Курагіним, в якій мав намір знайти новий привід до дуелі. Але в Турецькій армії йому також не пощастило зустріти Курагіна: він незабаром після приїзду князя Андрія в Турецьку армію повернувся до Росії. В новій країні і в нових умовах життя князеві Андрію стало жити легше. Після Наташиної зради, що тим дужче догаряла йому, чим старанніше він приховував од усіх, як вона вразила його, для нього були тяжкими ті умови Життя, в яких він був щасливий, і ще тяжчими були воля і незалежність, якими він так дорожив раніше. Коли на Аустерліцькому полі він дивився на небо, в нього вперше виникли ті думки, що розкривали безкраї світлі обрії, він любив розвивати їх з П´єром; вони наповнювали його

самотність у Богучарові, а потім у Швейцарії і Римі; і ось тепер він не тільки не думав тих колишніх думок, але й боявся навіть згадати їх Його цікавили тепер лише найближчі, не пов´язані з колишніми, практичні інтереси, він хапався за них тим жадібніше, чим неприступніші були для нього колишні. Неначе те безкрає склепіння неба, що, даленію, чи, перше стояло над ним, раптом стало низьким, сталим, гнітючим; під цим склепінням усе було ясно, але не було нічого вічного й таємничого З діяльностей, що траплялись князеві Андрію, військова служба була найпростіша і найбільш знайома йому. Будучи на посаді чергового генерала при штабі Кутузова, він наполегливо і старанно займався справами, дивуючи Кутузова своєю охотою до праці і ретельністю. Не знайшовши Курагіна в Туреччині, князь Андрій не вважав, що конче треба їхати за ним знову в Росію; але разом з тим він знав, що хоч би скільки минуло часу, він, незважаючи на все своє презирство до Курагіна, незважаючи на всі запевнення самого себе, що йому не варто принижуватись до сутички з ним,— знав, що, зустрівши Курагіна, він не зможе не викликати його, як не може голодна людина не кинутись на їжу. І ця свідомість того, що за образу не відомщено, що злості не вилито, і вона лежить на серці, отруювала той штучний спокій, який у вигляді заклопотано-метушливої і трохи честолюбної і гоноровитої діяльності влаштував собі князь Андрій у Туреччині.[...]

Перш ніж їхати в армію, що перебувала в травні у Дрісському таборі, князь Андрій по дорозі, звернувши лише три кілометри від Смоленського битого шляху, заїхав у Лисі Гори. За останні три роки в житті князя Андрія було так багато переворотів, так багато він передумав, пережив, перебачив (він об´їхав і захід і схід), що йому разюче дивним і несподіваним здався, коли він в´їхав у Лисі Гори, все той самий, до найменших подробиць,— той самий плин життя. Він, як у зачарований, сонний замок, в´їхав у алею і в кам´яні ворота лисогорського дому. Та сама статечність, та сама чистота, та сама тиша була в цьому домі; та сама мебля, ті самі стіни, ті самі звуки, той самий запах і ті самі боязкі обличчя, тільки трохи постарілі. Княжна Марія була все така ж несмілива, негарна дівчина, що старіє і в страху та вічних моральних стражданнях, без користі й радості проживає кращі роки свого життя. Привезений із Швейцарії вихователь Десаль був одягнений у сюртук російського крою, він калічив мову, розмовляючи по-російському зі слугами, але був усе такий же обмежено-розумний, освічений, доброчесний і педантичний вихователь. Старий князь змінився фізично тільки тим, що збоку в роті у нього стало помітно недостачу одного зуба; морально він був усе такий же, як і раніш, тільки з іще більшим озлобленням і недовірою до дійсності того, що відбувалося в світі. Один лише Миколенька виріс, змінився, розрум´янився, обріс кучерявим, темним волоссям і, сам не знаючи того, сміючись і забавляючись, піднімав верхню губку гарненького ротика зовсім так само, як и піднімала небіжка маленька княгиня. Лише він не слухався закону незмінності в цьому зачарованому, оповитому сном замку. Але хоч зовні все залишалося, як було, внутрішні взаємини всіх цих осіб змінилися з того часу, як князь Андрій не бачив їх. Члени родини були розділені на два табори, чужі й ворожі між собою, які сходилися тепер лише при ньому, заради нього змінюючи свій звичайний побут. До одного належали старий князь, Bourienne та архітектор, до другого — княжна Марія, Десаль, Миколенька і всі няньки та мамки.

Дід час його перебування в Лисих Горах усі домашні обідали разом, ле всім було ніяково, і князь Андрій почував, що він гість, для якого Іоблять виняток, що він усім завдає клопоту своєю присутністю. Під час ?біду першого дня князь Андрій, мимоволі почуваючи це, був мовчазний, • старий князь, помітивши його вимушеність, теж понуро замовк і зразу до обіді пішов до себе. Коли ввечері князь Андрій прийшов до нього і, намагаючись розворушити його, став розповідати йому про кампанію молодого графа Каменського, старий князь несподівано почав розмову з ним про княжну Марію, осуджуючи її за її марновірство, за її неприязнь до єдиної в домі, як він казав, по-справжньому відданої йому людини — до m-lle Bourienne.

Старий князь запевняв, що коли він хворий, то лише від княжни Марії; що вона навмисно мучить і дратує його; що вона пестощами й дурними розмовами псує маленького князя Миколу. Старий князь знав дуже добре, що він мучить свою дочку, що життя її дуже тяжке, але знав також, що він не може не мучити її і що вона заслуговує на це. «Чому ж князь Андрій, який бачить це, мені нічого не каже про сестру? — думав старий князь.— Що ж він думає, що я лиходій чи старий дурень, без причини віддалився від дочки і наблизив до себе француженку? Він не розуміє, і тому треба пояснити йому, треба, щоб він вислухав»,— думав старий князь. І він став пояснювати причини, з яких він не може терпіти дурного характеру дочки.

— Якщо ви питаєте мене,— сказав князь Андрій, не дивлячись на батька (він вперше в житті осуджував свого батька),— я не хотів говорити, але якщо ви мене питаєте, то я скажу вам одверто свою думку щодо всього цього. Коли є непорозуміння і розлад між вами і Машею, то я ніяк не можу винити її — я знаю, як вона вас любить і поважає. Коли вже ви питаєте мене,— говорив далі князь Андрій, роздратовуючись, бо він завжди був готовий до роздратування останнім часом,— то я одно можу сказати: коли є непорозуміння, то причиною їх є нікчемна жінка, яка б не повинна була бути подругою сестри.

Старий спочатку застиглим поглядом дивився на сина і ненатурально відкрив усмішкою нову недостачу зуба, до якої князь Андрій не міг звикнути.

— Яка ж подруга, голубчику? Га? Вже переговорив! Га?

— Тату, я не хотів бути суддею,— сказав князь Андрій жовчним і жорстким тоном,— але ви викликали мене, і я сказав і завжди скажу, що княжна Марія не винна, а винні... винна ця француженка...

— А присудив!., присудив! —сказав старий тихим голосом і, як здалося князеві Андрію, збентежено, та раптом він схопився і закричав: — Геть, геть! Щоб духу твого тут не було!..

Князь Андрій хотів зараз же поїхати, але княжна Марія впросила його залишитися ще день. Цього дня князь Андрій не бачився з батьком; старий не виходив і нікого не пускав до себе, крім m-lle Bourienne та Тихоча, і питав кілька разів про те, чи поїхав його син. Другого дня, перед від´їздом, князь Андрій пішов на синову половину. Здоровий, по матері кучерявий хлопчик сів йому на коліна. Князь Андрій почав розказувати йому казку про Синю Бороду, але, не доказавши, замислився. Він думав все про цього гарненького хлопчика-сина в той час, як тримав його на колінах, а про себе. Він з жахом шукав у собі і не знаходив ні каяття в тому, що він роздратував батька, ні жалю, що він (у сварці вперше в житті) їде від нього. Найголовнішим для нього було те, що він Шукав і Не знаходив тієї колишньої ніжності до сина, яку він сподівався викликати в собі, приголубивши хлопчика й посадивши його собі на коліна.

— Ну, розказуй же,— просив син. Князь Андрій, не відповідаючи йому зняв його з колін і пішов з кімнати.

Тільки-но князь Андрій покинув свої щоденні заняття, тільки-но від увійшов знову в колишні умови життя, в яких він, власне, був щасливий, нудьга життя так само непереборно охопила його, і він поспішав якнайшвидше втекти від цих спогадів і знайти собі якнайшвидше яку-небудь роботу.

— Ти остаточно їдеш, Andrft? — спитала його сестра.

— Хвалити Бога, що можу їхати,— сказав князь Андрій,—дуже шкодую, що ти не можеш.

— Нащо ти так говориш! —сказала княжна Марія.— Нащо ти це говориш тепер, коли ти їдеш на цю страшну війну, а він такий старий! M-lle Bourienne казала, що він питав про тебе...— Як тільки вона почала говорити про це, губи її затремтіли і сльози закапали. Князь Андрій одвернувся від неї і став ходити по кімнаті.

— Ах, Боже мій! Боже мій! — вигукнув він.— І як подумаєш, що і хто — яка нікчема може бути причиною нещастя людей! — сказав він так кипучо, що княжна Марія злякалася.

Вона зрозуміла, що, говорячи про людей, яких він називав нікчемними, він мав на думці не тільки m-lle Bourienne, що спричиняла його нещастя, але й ту людину, що погубила його Щастя.

— Andra, про одно я прошу, я благаю тебе,— сказала княжна Марія, доторкуючись до його ліктя; вона дивилась на нього, і очі в неї сяяли крізь сльози.

— Я розумію тебе (княжна Марія опустила очі). Не думай, що горе зробили люди. Люди — знаряддя його. — Вона глянула понад голову князя Андрія тим упевненим, звичним поглядом, яким дивляться на знайоме місце портрета,— Горе послав він, а не люди. Люди — його знаряддя, вони не винні. Якщо тобі здається, що хто-небудь винний перед тобою, забудь це і прости. Ми не маємо права карати. І ти зрозумієш щастя прощати.

— Якби я був жінкою, я б це робив, Магіє. Це чеснота жінки. А мужчина не повинен і не може забувати і прощати,— сказав він, і, хоч він до цієї хвилини не думав про Курагіна, вся незігнана злість раптом піднялася в його серці. «Коли вже княжна Марія вмовляє мене простити, то значить, давно мені треба було покарати»,—подумав він. І, не відповідаючи більше княжні Марії, він почав думати тепер про ту радісну, злобну хвилину, коли він зустріне Курагіна, який (він знав) перебуває в армії. [...]

XII

Ростов перед початком кампанії одержав листа від батьків, у якому, коротко сповіщаючи його про Наташину хворобу і про розрив з князем Андрієм (розрив цей пояснювали йому відмовою Наташі), вони знову просили його вийти у відставку і приїхати додому. Микола, одержавши цього листа, і не спробував проситися у відпустку чи в відставку, а написав батькам, що його дуже запечалила Наташина хвороба і Наташин розрив з нареченим і що він зробить усе можливе для того, щоб виконати їх бажання. Соні він писав окремо.

«Коханий друже душі моєї,— писав він.— Ніщо, крім честі, не мог би втримати мене від повернення в село. Але тепер, перед початком казанії, я б визнав себе безчесним не тільки перед усіма товаришами, але V перед самим собою, якби я віддав перевагу своєму щастю над своїм обов’язком і любов´ю до вітчизни. Але це остання розлука. Вір, що відразу Цісля війни, якщо я буду живий і ти все любитимеш мене, я кину все j прилечу до тебе, щоб пригорнути тебе вже назавжди до моїх полум´яних грудей».

Справді, лише кампанія затримала Ростова й перешкодила йому приїхати — як він обіцяв — і одружитися з Сонею. Отрадненська осінь з полюванням і зима із святами і з Сониною любов´ю відкрили йому перспективу тихих дворянських радощів та спокою, яких він не знав раніш і які тепер вабили його до себе. «Гарна дружина, діти, добра зграя гончаків, жвавих десять — дванадцять пар хортів, господарство, сусіди, служба за виборами!» — думав він. Але тепер була кампанія, і треба було залишатися в полку. А що це треба було, то Микола Ростов, як на його характер, був задоволений і з того життя, яке він провадив у полку, і зумів зробити собі це життя приємним.

По тому як Микола приїхав з відпустки, радісно зустрінутий товаришами, його послали за ремонтом, і з Малоросії він привів чудових коней, які радували його і заслужили йому похвали від начальства. За його відсутності йому було надано звання ротмістра, і коли полк поставили на воєнний стан із збільшеним комплектом, він знову одержав свій колишній ескадрон.

Почалась кампанія, полк було рушено в Польщу, видавалась подвійна платня, прибули нові офіцери, нові солдати, коні і, головне, поширився той збуджено-веселий настрій, що супроводить початок війни; і Ростов, усвідомлюючи своє вигідне становище в полку, весь віддався утіхам та інтересам військової служби, хоч і знав, що рано чи пізно доведеться їх покинути. [...]

XV

Ростов своїм зірким мисливським оком один з перших побачив синіх французьких драгунів, що переслідували наших уланів. Ближче, ближче просувалися розладженими юрмами улани і за ними французькі драгуни. Уже можна було бачити, як ці люди, що здавалися під горою маленькими, зштовхувались, наздоганяли один одного й махали руками або шаблями.

Ростов, як на цькування, дивився на те, що робилося перед ним. Він чуттям почував, що, коли вдарити тепер з гусарами на французьких драгунів, вони не встоять; але якщо вдарити, то треба було зараз, в цю хвилину, інакше буде вже пізно. Він оглянувся круг себе. Ротмістр, стоячи біля нього, так само не спускав очей з кавалерії внизу.

— Андрію Севастяновичу,— сказав Ростов,— а ми ж їх зімнемо...

— Браве б діло,— сказав ротмістр,— а справді...

Ростов, не дослухавши його, штовхнув коня, вискочив навперед ескадрону, і не встиг він ще скомандувати рух, як увесь ескадрон, почуваючи Те саме, що й він, рушив за ним. Ростов сам не знав, як і чому він це зробив. Усе це він зробив, як він робив на полюванні, не думаючи, не міркуючи. Він бачив, що драгуни близько, що вони мчать, розладжені; Він знав, що вони не витримають, знав, що це лише одна хвилина, яка

не повернеться, коли він пропустить її. Кулі так збудливе вищали і свистіли круг нього, кінь так гаряче просився вперед, що він не міг витримати. Він торкнув коня, скомандував і в ту ж мить, почувши за собою тупіт свого розгорнутого ескадрону, повною риссю став спускатися д0 драгунів з гори. Тільки-но вони зійшли з гори, як мимовільно їх алюр з рисі перейшов у галоп, він ставав усе швидшим і швидшим у міру того як вони наближались до своїх уланів та їх переслідувачів — французьких драгунів. Драгуни були близько. Передні, побачивши гусарів, стали обертати назад, задні — припинятися. З почуттям, з яким він летів навперейми вовкові, Ростов, випустивши на весь мах свого донця, мчав навперейми розладженим рядам французьких драгунів. Один улан зупинився, один піший припав до землі, щоб його не розчавили, один кінь без вершника заплутався між гусарами. Майже всі французькі драгуни летіли назад. Ростов, вибравши собі одного з них на сивому коні, пустився за ним. По дорозі він налетів на кущ; добрий кінь переніс його через нього, і, ледве втримавшись на сідлі, Микола побачив, що він через якусь часинку дожене того ворога, якого він вибрав за свою ціль. Француз цей, мабуть, офіцер — по його мундиру, зігнувшись, мчав на своєму сивому коні, шаблею підганяючи його. За мить кінь Ростова вдарив грудьми в зад офіцерового коня, мало не збив його з ніг — і в ту ж мить Ростов, сам не знаючи нащо, підняв шаблю і вдарив нею француза.

У ту ж мить, як він зробив це, вся жвавість Ростова раптом зникла. Офіцер упав не так від удару шаблею, який лише трошки розрізав йому руку вище ліктя, як від поштовху коня та від страху. Ростов, стримавши коня, шукав очима свого ворога, щоб побачити, кого він переміг. Драгунський французький офіцер однією ногою стрибав на землі, другою зачепився у стремені. Він, злякано щулячись, неначе кожної секунди чекаючи нового удару, скривившися, з виразом жаху глянув знизу вгору на Ростова. Обличчя його, бліде й забризкане болотом, біляве, молоде, з дірочкою на підборідді й зі світлими блакитними очима, було дуже не для поля бою, не вороже обличчя, дуже просте кімнатне обличчя. Ще раніше, ніж Ростов вирішив, що він з ним робитиме, офіцер закричав: «Здаюсь!» Він, хапаючись, хотів і не міг виплутати із стремена ногу і, не зводячи зляканих блакитних очей, дивився на Ростова. Гусари підскочили, вийняли йому ногу й посадили на сідло. Скрізь гусари морочилися з драгунами: один був поранений, з закривавленим обличчям, але не давав свого коня; другий, обнявши гусара, сидів на крупі його коня; третій, з допомогою гусара, вилазив на його коня. Спереду бігла, стріляючи, французька піхота. Гусари квапливо помчали назад із своїми полоненими. Ростов їхав назад разом з іншими, і якесь неприємне почуття стискало йому серце. Щось неясне, заплутане, чого він ніяк не міг пояснити собі, відкрилось йому взяттям у полон цього офіцера і тим ударом, якого він завдав йому.

Граф Остерман-Толстой зустрів гусарів, що поверталися з атаки, підкликав Ростова, дякував йому і сказав, що він подасть государеві про його звитяжний вчинок і проситиме для нього георгіївського хреста. Коли Ростова покликали до графа Остермана, він, згадавши про те, що атаку його було почато без наказу, був цілком певний, що начальник кличе його для того, щоб покарати за самовільний вчинок. Тим-то втішні слова Остермана та обіцянка нагороди мали б тим радісніше вразити Ростова; але все те ж неприємне, неясне почуття морально млоїло його. [...]

Увесь цей і наступний день друзі й товариші Ростова помічали, що він скучний, не сердитий, але мовчазний, задумливий і зосереджений. Він неохоче пив, усе хотів зостатись на самоті і про щось думав.

Ростов усе думав про цей свій блискучий подвиг, що, на його подив, яав йому георгіївського хреста і навіть зробив йому репутацію хороброго, і ніяк не міг зрозуміти чогось. «То вони ще дужче за нас бояться! — душав він.— Так оце всього тільки і є те, що зветься геройством? І хіба я це робив для вітчизни? І в чому він винен із своєю дірочкою та блакитними очима? А як він злякався! Він думав, що я вб´ю його. За що ж мені вбивати його? В мене рука здригнулася. А мені дали георгіївського хреста. Нічого, нічого не розумію!»

Але поки Микола переробляв у собі ці питання і все ж не усвідомив ясно того, що так збентежило його, колесо щастя по службі, як це часто буває, повернулося на його користь. Його висунули вперед після Островненського бою, дали йому батальйон гусарів і, коли треба було використати хороброго офіцера, давали йому доручення.

XVI

Одержавши звістку про хворість Наташі, графиня, ще не зовсім здорова і квола, з Петею і з усією челяддю приїхала в Москву, і вся родина Ростових перебралася від Марії Дмитрівни в свій будинок і зовсім оселилася в Москві.

Наташина недуга була така серйозна, що, на щастя її і на щастя рідних, думка про все те, що було причиною її недуги, її вчинок і розрив з нареченим перейшли на другий план. Вона була така хвора, що не можна було думати про те, наскільки вона була винна в усьому, що сталося, тимчасом як вона не їла, не спала, помітно марніла, кашляла й була, як давали відчути лікарі, в небезпеці. Треба було думати лише про те, щоб допомогти їй. Лікарі їздили до Наташі й нарізно, й консиліумами, розмовляли багато по-французькому, і по-німецькому, й по-латині, осуджували один одного, прописували найрізноманітніші ліки від усіх їм відомих хвороб; але в жодного з них не виникала та проста думка, що їм не може бути відомою та хвороба, на яку хворіла Наташа, як не може бути відомою жодна хвороба, на яку слабує жива людина: бо кожна жива людина має свої особливості і завжди має свою особливу, нову, складну, невідому медицині хворобу, не хворобу легенів, печінки, шкіри, серця, нервів і т. ін., записану в медицині, а хворобу, що складається з одного з незчисленних поєднань недуг цих органів. [...]

Лікар їздив щодня, щупав пульс, дивився на язик і, незважаючи на її пригнічене обличчя, жартував з нею. А зате, коли він виходив до другої кімнати, графиня квапливо виходила за ним, і він, набираючи серйозного вигляду й похитуючи задумливо головою, казав, що хоч і є небезпека, він сподівається на дію цих останніх ліків і що треба чекати й подивитися; що недуга більше моральна, але...

Графиня, намагаючись приховати цей вчинок від себе і від лікаря, дала йому в руку золотий і щоразу з заспокоєним серцем поверталась хворої.

Ознаки Наташиної хвороби полягали в тому, що вона мало їла, мало Спала, кашляла і ніколи не жвавішала. Лікарі казали, що хвору не можна залишати без медичної допомоги, і тому тримали її в душному повітрі в місті. І влітку 1812 року Ростови не виїжджали в село.

Незважаючи на велику кількість проковтнутих пілюль, капель порошків зі слоїків та коробочок, з яких madame Schoss, охоча до цих дрібничок, зібрала велику колекцію, незважаючи на відсутність звичного сільського життя, молодість брала своє: Наташине горе почало вкриватися шаром вражень прожитого життя, воно перестало таким тяжким болем лежати їй на серці, починало ставати минулим, і Наташа стала фізично одужувати.

XVII

Наташа була спокійніша, але не веселіша. Вона не тільки уникала всіх зовнішніх умов радості: балів, катання, концертів, театру; але й ні разу не сміялася так, щоб з-за її сміху не чутно було сліз. Вона не могла співати. Тільки-но починала вона сміятися або пробувала сама одна з собою співати, сльози душили її: сльози каяття, сльози жалю за тим неповоротним, чистим часом; сльози досади, що так, даремне, занапастила вона своє молоде життя, яке могло б бути таким щасливим. Сміх і співи особливо здавались їй блюзнірством над її горем. Про кокетування вона й не думала; їй не доводилось навіть стримуватись. Вона казала й почувала, що в цей час усі мужчини для неї цілком те саме, що блазень Настасія Іванівна. Внутрішня варта твердо забороняла їй усяку радість. Та й не було в ній усіх колишніх інтересів життя з того дівочого, безтурботного, повного надій складу життя. Частіше й болючіше за все вона згадувала осінні місяці, полювання, дядечка і свята, проведені з Nicolas в Отрадному. Що б вона дала, щоб повернути хоч один день з того часу! Та вже це назавжди кінчилося. Передчуття не обманювало її тоді, що той стан волі і відкритості для всіх радощів ніколи вже не повернеться більше. Але жити треба було.

їй відрадно було думати, що вона не краща, як вона раніш думала, а гірша і значно гірша за всіх, за всіх, хто тільки е на світі. Та цього мало було. Вона знала це й питала себе: «Що ж далі?» А далі нічого не було. Не було ніякої радості в житті, а життя минало. Наташа, як видно, намагалася лише ні для кого не бути тягарем і нікому не заважати, але для себе їй нічого не треба було. Вона уникала всіх домашніх, і лише з братом Петею їй було легко. З ним вона любила бувати більше, ніж з іншими; й іноді, коли бувала з ним віч-на-віч, сміялася. Вона майже не виїжджала а дому і з тих, що до них приїжджали, рада була бачити лише одну людину — П´єра. Не можна було ніжніше, обережніше і разом з тим серйозніше обходитися, ніж обходився з нею граф Везухов. Наташа несвідомо відчувала цю ніжність обходження і тому мала велику приємність у його товаристві. Але вона не була навіть вдячна йому за його ніжність. Ніщо хороше з боку П´єра не здавалось їй зусиллям. П´єру, здавалося, так природно бути добрим з усіма, що не було ніякої заслуги в його доброті. Іноді Наташа помічала збентеження і ніяковість П´єра в її присутності, особливо, коли він боявся, щоб у розмові що-небудь не навело Наташу на тяжкі спогади. Вона помічала це і приписувала це його загальній доброті й соромливості, що, на її розуміння, повинна була бути і з усіма така ж, як з нею. Після тих ненавмисних слів про те, що, якби він був вільний, він на колінах просив би її руки й любові, сказаних у хвилину такого сильного її хвилювання, П´єр ніколи не говорив нічого про свої почуття до Наташі; і для неї було очевидно, що ті слова, які тоді так утішили її, були сказані, як кажуться всякі беззмістовні слова для утішення дитини, коли вона плаче. Не тому, що П´єр був жонатим чоловіком, а тому, що Наташа дуже й дуже відчувала між собою і ним ту силу моральних перепон — відсутність якої вона почувала з Курагіним,— їй відколи на думку не спадало, щоб з її взаємин з П´єром могла вийти не тільки любов з її або, ще менше, з його боку, але навіть і та ніжна, свідома себе поетична дружба між мужчиною і жінкою, якої вона знала кілька

прикладів.[...]

Графині сподобався цей Наташин запал: вона в душі своїй, після безуспішного медичного лікування, сподівалася, що молитва допоможе їй більше за ліки, і хоча з острахом і приховуючи від лікаря, але погодилась на Наташине бажання і доручила її Бєловій. Аграфена Іванівна о третій годині ночі приходила будити Наташу і здебільшого заставала її вже на ногах. Наташа боялася проспати час утрені. Квапливо умиваючись і смиренно одягаючись у найгірше своє плаття і в стареньку мантилью, здригаючись від прохолоди, Наташа виходила на безлюдні вулиці, прозоро освітлені світанком. За порадою Аграфени Іванівни, Наташа говіла не в своїй парафії, а в церкві, в якій, як казала побожна Белова, був священик вельми суворого й високого життя. В церкві завжди було мало людей. Наташа з Бєловою ставали на звичне місце перед образом Божої Матері, вставленим у задню стіну лівого криласа, і нове для Наташі почуття покори перед великим, незбагненним охоплювало її, коли вона в цей незвичний ранішній час, дивлячись на чорний лик Божої Матері, освітлений і свічками, що горіли перед ним, і сяйвом ранку, що падало з вікна, слухала звуки служби, за якими вона намагалася стежити, щоб розуміти їх. [...]

Але щасливий день настав, і коли Наташа цієї пам´ятної для неї неділі, в білому серпанковому платті, повернулася від причастя, вона вперше після довгих місяців відчула себе спокійною і не обтяженою життям, що було перед нею.[...]

XVIII

На початку липня в Москві поширювались дедалі тривожніші чутки про хід війни: говорили про відозву царя до народу, про приїзд самого царя з армії в Москву. І тому, що до 11 липня маніфесту й відозви не було одержано, про них і про становище Росії ходили перебільшені чутки. Говорили, що цар виїжджає тому, що армія в небезпеці, говорили, що Смоленськ здано, що в Наполеона мільйон війська і що тільки чудо може врятувати Росію.

11 липня, в суботу, було одержано маніфест, але його ще не надрукували; і П´єр, бувши в Ростових, обіцяв на другий день, у неділю, приїхати обідати і привезти маніфест та відозву, які він дістане в графа Растопчина.

Цієї неділі Ростови, як звичайно, поїхали до обідні в домову церкву Розумовських. Був гарячий липневий день. Уже о десятій годині, коли Ростови виходили з карети перед церквою, в гарячому повітрі, у вигуках Рознощиків, у яскравому і світлому літньому вбранні юрми, в запорошеному листі дерев бульвару, у звуках музики й білих штанах батальйону, Що пройшов на розвід, у гуркоті бруку і в яскравому блиску гарячого сонця була та літня млість, вдоволення і невдоволення з теперішнього, яке особливо різко почувається ясного гарячого дня в місті. В церкві Розумовських була вся московська знать, усі знайомі Ростових.

Проходячи біля матері, позад ліврейного лакея, що прокладав їм д0. рогу в натовпі, Наташа почула занадто голосний шепіт молодика:

— Це Ростова, та сама...

— Як змарніла, а проте гарна!

Вона чула, чи їй здалося, що було згадано імена Курагіна й Болконського. А втім, їй завжди це здавалось. їй завжди здавалося, що всі дивлячись на неї, тільки й думають про те, що з нею сталося. Страждаючи і завмираючи в душі, як завжди в натовпі, Наташа йшла в своєму ліловому шовковому з чорним мереживом платті так, як уміють ходити жінки,— тим спокійніше й величніше, чим болючіше й соромливіше в неї було на душі. Вона знала й не помилялася, що вона гарна, та це тепер не радувало її, як раніш. Навпаки, це мучило її більше за все останнього часу, і особливо цього яскравого, гарячого літнього дня в місті. [...]

Царські врата зачинилися, повільно затяглася завіса; таємничий тихий голос промовив щось звідти. Незрозумілі для неї самої сльози стояли в грудях у Наташі, і радісне й томливе почуття хвилювало її.

«Навчи мене, що мені робити, як мені жити на світі, як мені виправитися назавжди, назавжди!..» — думала вона.

Диякон вийшов на амвон, витягнув, широко відставивши великого пальця, своє довге волосся з-під стихаря і, поклавши на груди хрест, голосно й урочисто почав проказувати слова молитви:

— «Миром Господу помолимся».

«Миром, усі разом, без різниці станів, без ворожнечі, а з´єднані братньою любов´ю — будемо молитися»,—думала Наташа.

— «Про звишній мир і про спасіння душ наших!»

«Про світ ангелів, і душ усіх безтілесних істот, які живуть над нами»,— молилась Наташа.

Коли молились за воїнство, вона згадала брата й Денисова. Коли молились за тих, що плавають і мандрують, згадала князя Андрія і молилася за нього, і молилася, щоб Бог простив їй те зло, яке вона йому зробила. Коли молилися за люблящих нас, вона молилась за своїх домашніх, за батька, матір, Соню, вперше тепер розуміючи всю свою вину перед ними і почуваючи всю силу своєї любові до них. Коли молилися за ненавидящих нас, вона вигадувала собі ворогів і ненавидящих, для того, щоб молитися за них. Вона залічувала до ворогів кредиторів і всіх тих, які мали справу з її батьком, і щоразу, думаючи про ворогів і про тих, що ненавидять, вона згадувала Анатоля, який зробив їй стільки зла, і хоч він не ненавидів, вона радісно молилася за нього, як за ворога. Лише на молитві вона почувала себе спроможною ясно і спокійно згадувати і про князя Андрія і про Анатоля, як про людей, до яких почуття її знищувались у порівнянні з її почуттям страху та благоговіння перед Богом. [...]

Вона відчувала в душі своїй благоговійний і трепетний жах перед карою, що спіткала людей за їх гріхи, і особливо за свої гріхи, і просила Бога, щоб він простив їм усім і їй і щоб дав їм усім і їй спокою і щастя в житті. І їй здавалося, що Бог чує її молитву.

XIX

З того дня, як П´єр, їдучи від Ростових і згадуючи вдячний Наташин погляд, дивився на комету, що стояла на небі, і відчув, що для нього відкрилося щось нове, — питання, яке вічно мучило його, про марність і безумність усього земного, перестало поставати перед ним. Це страшне питання нащо? до чого? — що раніш поставало перед ним серед усякої роботи, тепер замінилося для нього не іншим питанням і не відповіддю на попереднє питання, а уявленням її образу. Чи чув він або сам провадив порожні Излови, чи читав або дізнавався про підлість та безглуздя людське, він не Жахався, як раніш, не питав себе, чого метушаться люди, коли все таке минуще й невідоме, а згадував її у тому вигляді, в якому бачив її востаннє, і всі сумніви його зникали, не тому, що вона відповідала на його болючі питання, а тому, що спогад про неї миттю переносив його в іншу, світлу царину душевної діяльності, в якій не могло бути правого чи винуватого, в царину краси і любові, для якої варто було жити. Хоч би яка мерзота життьова поставала перед ним, він казав собі:

«Ну й нехай такий-то обікрав державу і царя, а держава і цар віддають йому шану; а вона вчора усміхнулась мені і просила приїхати, і я люблю її, і ніхто ніколи не взнає про це»,—думав він.

П´єр так само їздив у вищий світ, так само багато пив і провадив те ж дозвільне й розмаїте життя, бо, крім тих годин, що він проводив у Ростових, треба було проводити й решту часу, і звички і знайомства, яких він набув у Москві, непереборно тягли його до того життя, що заполонило його. Але останнім часом, коли з театру війни приходили дедалі тривожніші чутки і коли здоров´я Наташине почало поправлятись і вона перестала викликати в нього колишнє почуття бережливої жалості, його став опановувати все більш незрозумілий для нього неспокій. Він почував, що те становище, в якому він перебував, не могло тривати довго, що наближається катастрофа, яка повинна змінити все його життя, і нетерпляче відшукував у всьому ознаки цієї катастрофи. [...]

П´єр напередодні тієї неділі, коли читали молитву, обіцяв Ростовим привезти їм од графа Растопчина, з яким він був добре знайомий, і відозву до Росії, і останні вісті з армії. Вранці, заїхавши до графа Растопчина, П´єр застав у нього кур´єра з армії.

Кур´єр був один із знайомих П´єра московських бальних танцюристів. Він щойно приїхав.

— Благаю вас, чи не можете ви мене облегшити? — сказав кур´єр.— У мене повна сумка листів до рідних.

Серед цих листів був лист від Миколи Ростова до батька. П´єр узяв цього листа. Крім того, граф Растопчин дав П´єру відозву царя до Москви, щойно надруковану, останні накази по армії і свою останню афішу. Проглянувши накази по армії, П´єр знайшов у одному з них між вістями про поранених, Убитих та нагороджених ім´я Миколи Ростова, нагородженого Георгієм 4-го ступеня за виявлену хоробрість у Островненському бою, і в тому ж наказі призначення князя Андрія Волконського командиром єгерського полку. Хоч П´єру й не хотілося нагадувати Ростовим про Волконського, але він не міг втриматися від бажання порадувати їх вісткою про нагородження сина, і, залишивши в себе відозву, афішу й інші накази, для того щоб самому привезти їх на обід. Ростовим надіслав друкованого наказа і листа. [...]

XX

У Ростових, як і завжди в неділю, обідав дехто з близьких знайомих.

П´єр приїхав раніше, щоб застати їх самих. П´єр за цей рік так потовстів, що він був би потворним, якби не був такий великий на зріст, дорідний усіма частинами тіла і якби не був такий дужий, що, очевидно, легко носив свою огрядність.

Він, відсапуючи і щось бурмочучи сам до себе, ввійшов на сходи. Кучер його вже не питав, чи дожидатись. Він знав, що коли граф у Ростових, то до дванадцятої години. Лакеї Ростових радісно кинулися знімати з нього плащ і брати палицю та капелюха. П´єр, за клубним звичаєм і палицю й капелюха залишав у передпокої.

Перша, кого він побачив у Ростових, була Наташа. Ще раніше, ні» він побачив її, він, скидаючи плащ у передпокої, почув її. Вона співала сольфеджі в залі. Він знав, що вона не співала з часу своєї недуги, і тому звук її голосу здивував і потішив його. Він тихо відчинив двері й побачив Наташу в її ліловому платті, в якому вона була на обідні; вона походжала по кімнаті і співала. Вона йшла спиною до нього, коли він відчинив двері, але коли вона круто повернулася й побачила його товсте здивоване обличчя, вона почервоніла і швидко підійшла до нього.

— Я хочу спробувати знову співати,— сказала вона.— Все ж це заняття,— додала вона, неначе виправдуючись.

— І чудесно.

— Яка я рада, що ви приїхали! Я сьогодні така щаслива! — сказала вона захоплено. П´єр давно вже не бачив її такою жвавою.— Ви знаєте, Nicolas одержав георгіївського хреста. Я так пишаюсь ним.

— Знаю, я прислав наказ. Ну, я вам не хочу заважати,— додав він і хотів пройти до вітальні.

Наташа зупинила його.

— Графе, це погано, що я співаю? — спитала вона, почервонівши, але не зводячи з П´єра запитливого погляду.

— Ні... Чого ж? Навпаки... Але чому ви мене питаєте?

— Я сама не знаю,— швидко відповіла Наташа,— але я нічого не хотіла б зробити, щоб вам не сподобалось. Я вам вірю в усьому. Ви не знаєте, які ви для мене важливі і як багато ви для мене зробили!..—Вона говорила швидко й не помічала, як П´єр почервонів, слухаючи її.— Я бачила, в тому ж наказі він, Волконський (швидко, пошепки промовила вона це слово),— він у Росії і знову служить. Як ви гадаєте,— сказала вона швидко, як видно, поспішаючи говорити зі страху, що в неї не вистачить сили,— простить він мені коли-небудь? Не буде він мати проти мене злого почуття? Як ви гадаєте? Як ви гадаєте?

— Я гадаю...— сказав П´єр.— Йому нема чого прощати... Якби я був на його місці...— За зв´язком спогадів П´єр миттю перенісся уявою до того часу, коли він, утішаючи її, сказав, що якби він був не він, а найкращий з людей усього світу і вільний, то він на колінах просив би її руки, і те саме почуття жалості, ніжності, любові охопило його, і ті самі слова були в нього на устах. Але вона не дала йому часу сказати їх.

— Та ви — ви,— сказала вона, захоплено вимовивши це слово ви,— інша річ. Добрішої, великодушнішої, кращої за вас я не знаю людини, і не може бути. Якби вас не було тоді, та й тепер, я не знаю, що б було зі мною, бо...— Сльози раптом полились їй в очі; вона обернулася, підняла ноти до очей, заспівала й почала знову ходити по залі.

В цей самий час із вітальні вибіг Петя.

Петя був тепер гарний, рум´яний, п´ятнадцятилітній хлопчик з товстими, червоними губами, схожий на Наташу. Він готувався до університету, але останнім часом, з товаришем своїм Оболенським, таємно вирішив, що піде в гусари.

Петя вибіг до свого тезка, щоб переговорити в справі.

Він просив його взнати, чи приймуть його в гусари. П´єр ішов через вітальню, не слухаючи Петі. Петя смикнув П´єра за руку, щоб привернути до себе його увагу.

— Ну як моя справа, Петре Кириловичу, благаю вас? Лише на вас надія,— сказав Петя.

— Ага, твоя справа. Це в гусари? Скажу, скажу. Сьогодні скажу все. [...]

П´єр був збентежений і нерішучий. Незвично блискучі і жваві Наташині очі, безперестанно, раз у раз більше ніж привітно повертаючись на цього, викликали в нього цей стан.

— Ні, я, здається, додому поїду...

— Як додому, та ви ж вечір у нас хотіли... І так рідко почали бувати, д ця моя...— сказав добродушно граф, показуючи на Наташу,— тільки при вас і весела...

— Справді, я й забув... Мені неодмінно треба додому... Справи,— поспішно сказав П´єр.

— Ну то до побачення,— сказав граф, зовсім виходячи з кімнати.

— Чого ви їдете? Чого ви схвильовані? Чого?..— спитала П´єра Наташа, з викликом дивлячись йому в очі.

Того, що я тебе люблю!»,—хотів він сказати, але він не сказав цього, до сліз почервонів і опустив очі.

— Тому, що краще мені рідше бувати у вас... Тому... ні, просто в мене справи...

— Чому? Ні, скажіть,— рішуче почала Наташа і раптом замовкла.

Обоє вони злякано і збентежено дивились одне на одного. Він спробував усміхнутися, але не міг: усмішка його виявила страждання, і він мовчки поцілував її в руку і вийшов.

П´єр вирішив сам з собою не бувати більш у Ростових.