Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том другий Частина п´ята (розділ І - ХІІІ)


Після сватання князя Андрія і Наташі П´єр без будь-якої очевидної причини раптом відчув неможливість провадити попереднє життя. Хоч він був непохитно переконаний у тих істинах, що їх відкрив йому благодійник, хоч дуже радісний був для нього той перший час захоплення внутрішньою роботою самовдосконалення, в яку він поринув з таким запалом, після змовин князя Андрія з Наташею і після смерті Йосипа Олексійовича,— він дістав ці обидві звістки майже одночасно,— вся принадність того попереднього життя раптом пропала для нього. Залишився тільки кістяк життя: його дім з розкішною дружиною, до якої дуже ласкаво ставилася тепер одна важна особа, знайомство з усім Петербургом і служба з нудними формальностями. І це попереднє життя зненацька в усій мерзенності постало перед П´єром. Він перестав писати свого щоденника, уникав товариства братів, почав знову їздити до клубу, почав знову багато пити, знову зблизився з холостими компаніями і став провадити таке життя, що графиня Єлена Василівна вирішила зробити йому суворе зауваження. П´єр відчув, що вона має рацію, і, щоб не компрометувати свою дружину, поїхав у Москву.

В Москві, тільки-но він в´їхав у свій величезний дім з величезною челяддю, де засохли й засихали княжли, тільки-но він побачив — проїхавши по місту — цю Іверську каплицю з незчисленними вогнями свічок перед золотими ризами, цю Кремлівську площу з незаїждженим снігом, цих візників і халупи Сизцевого Вражка, побачив стариків московських, що нічого не бажали і, нікуди не поспішаючи, доживали свого віку, побачив бабусь, московських паній, московські бали і московський Англійський клуб,— він відчув себе вдома, в тихому пристановищі. Йому стало в Москві спокійно, тепло, звично і брудно, як у старому халаті. [...]

П´єр був одним з тих сотень відставних камергерів, що добродушно доживали в Москві.

Як би він жахнувся, якби сім років тому, коли він щойно приїхав зза кордону, хто-небудь сказав йому, що йому нічого не треба шукати і вигадувати, що його колія давно пробита, визначена одвічно і що, хай він хоч як вертиться, проте буде тим, чим були всі в його становищі. Він не міг би повірити цьому! Хіба не він усією душею бажав то утворити республіку в Росії, то самому бути Наполеоном, то філософом, то тактиком, переможцем Наполеона? Хіба не він бачив можливість і гаряче бажав переродити порочний рід людський і самого себе довести до найвищого ступеня довершеності? Хіба не він засновував школи та лікарні і відпускав селян на волю?

А замість усього цього — ось він, багатий чоловік невірної дружини, камергер у відставці, охочий поїсти, випити і, розстебнувшись, трошки полаяти уряд, член московського Англійського клубу і оточений загальною приязню член московського вищого світу. П´єр довго не міг примиритися 3 тією думкою, що він — той самий відставний московський камергер, до типу якого він ставився з таким глибоким презирством сім років тому.

Іноді він утішав себе думками, що це тільки так, поки що, він провадить це життя; але потім його лякала друга думка, що так, поки щ0 уже скільки людей входили, як він, з усіма зубами і волоссям у це життя і в цей клуб і виходили звідти без жодного зуба і без жодної волосини

У хвилини гордості, коли він думав про своє становище, йому здавалося, що він зовсім інший, відмінний від тих відставних камергерів, яких сам зневажав раніш, що ті були вульгарні й дурні, задоволені і заспокоєні своїм становищем, «а я й тепер усе незадоволений, усе мені хочеться зробити щось для людства,— казав він собі в хвилини гордості,— А може і всі ті мої товариші, так само, як і я, билися, шукали якогось нового,´ свого шляху в житті і, так само, як і я, силою обстановки, громадянства, породи, тією стихійною силою, проти якої не владна людина, були приведені туди саме, куди і я»,— казав він сам собі в хвилини скромності; і, поживши в Москві якийсь час, не з презирством уже ставився до своїх товаришів по долі, а починав любити, поважати і жаліти їх, так само, як і себе. [...]

II

На початку зими князь Микола Андрійович Волконський з дочкою приїхав у Москву. Його минуле, його розум і оригінальність, а особливо та обставина, що на той час захоплення царюванням імператора Олександра стало спадати і починав панувати у Москві антифранцузький, патріотичний напрям,— все це одразу зробило Миколу Андрійовича об´єктом особливої шани москвичів і центром московської опозиції.

Князь дуже постарів за цей рік. У нього з´явилися виразні ознаки старості: несподівані засипання, забування найближчих у часі подій і пам´ятливість на давні, і дитячий гонор, з яким він приймав роль глави московської опозиції. Проте, коли старий, особливо вечорами, виходив до чаю у своїй шубці та в пудреному парику і починав, зачеплений ким-небудь, свої уривчасті розповіді про минуле або ще більш уривчасті й гострі міркування про теперішнє, він викликав у всіх своїх гостей однакове почуття глибокої шани. Для відвідувачів увесь цей старовинний дім з величезними трюмо, з дореволюційною меблею, з цими лакеями в пудрі, і сам, минулого сторіччя, суворий і розумний старик з його покірливою дочкою та гарненькою француженкою, які обожували його, становив велично-приємне видиво. Але відвідувачі не думали про те, що, крім цих двох-трьох годин, під час яких вони бачили господарів, було ще двадцять дві години в добі, під час яких точилося таємне внутрішнє життя дому.

Останнім часом у Москві це внутрішнє життя стало дуже тяжким для княжни Марії. Вона була позбавлена у Москві тих своїх найкращих радощів— бесід з божими людьми і самотності, що освіжали її в Лисих Горах, і не мала ніяких вигід і радощів столичного життя. У вищий світ вона не їздила: всі знали, що батько не пускає її без себе, а сам він нездужав їздити, і її вже не запрошували на обіди та вечори. Надію на заміжжя княжна Марія втратила зовсім. Вона бачила ту холодність і озлоблення, з якими князь Микола Андрійович приймав і спроваджував від себе молодиків, що іноді з´являлися в їхньому домі і могли б бути женихами. Друзів у княжни Марії не було: за цей приїзд у Москву вона зневірилася у двох найближчих їй людях: з m-lle Bourienne вона й раніш не могла бути цілком одвертою, а тепер француженка стала їй неприємною, і княжна з деяких причин почала віддалюватись від неї; Жулі була в Москві, і до неї княжна писала п´ять років підряд; проте тепер, під час особисотї зустрічі, виявилось, що вони зовсім чужі одна одній. Внаслідок смерті братів ставши однією з найбагатших відданиць у Москві, Жулі перезвала в самому вирі світських утіх. Вона була оточена молодиками, що, їй здавалось, враз оцінили її гідності. Жулі була в тому періоді ^старкуватої світської панни, яка почуває, що прийшов останній шанс на заміжжя, і тепер або ніколи має вирішитися її доля. Княжна Марія з сумовитою усмішкою згадувала по четвергах, що їй тепер писати нема до кого, бо Жулі є в Москві, вони зустрічаються щотижня, і це зовсім не дає княжні радості. Вона, як старий емігрант, що відмовився одружитися з дамою, в якої він проводив кілька років свої вечори, жалкувала, що Жулі була тут, і вона не мала кому писати. Княжні Марії не було з ким поговорити, не було кому довірити свого горя, а горя багато нового виникло за цей час. Строк повернення князя Андрія і його одруження наближався, а його доручення приготувати до того батька не тільки не було виконане, але й навпаки, справу, здавалося, зовсім зіпсовано, і нагадування про графиню Ростову дуже дратувало старого князя, який і так уже здебільшого був у поганому настрої. Останнім часом у княжни Марії з´явилося нове горе: даючи уроки шестилітньому небожеві, вона з жахом пізнавала в собі рису свого батька — дратівливість. Хоч скільки разів вона заказувала собі спалахувати, займаючись з Миколенькою, майже щоразу, як вона сідала з указкою за французьку азбуку, їй так хотілось якнайскоріше, якнайлегше перелити з себе своє знання у хлопчика, який уже боявся, що ось-ось тітонька розсердиться, що вона, помітивши найменшу неуважність з його боку, здригалася, хапалась, гарячилася, підвищувала голос, іноді шарпала його за руку і становила в куток. [...]

V

Одруження з багатою відданицею в Петербурзі не вдалося Борисові, і він з цією метою приїхав до Москви. У Москві Борис вагався між двома найбагатшими відданицями — Жулі та княжною Марією. Княжна Марія хоч і негарна, здавалась йому привабливішою за Жулі, проте Борисові чомусь ніяково було залицятися до Волконської. Під час останнього побачення з нею на іменинах старого князя на всі його спроби заговорити з нею про почуття вона відповідала йому не до речі і явно не слухала його.

Жулі, навпаки, хоч і особливим, лише їй властивим способом, але залюбки приймала його залицяння.

Жулі було двадцять сім років. Після смерті своїх братів вона стала дуже багатою. Вона була тепер зовсім некрасива; але думала, що вона не тільки така ж гарна, а ще й значно привабливіша, ніж була колись. У цій омані підтримувало її те, що, по-перше, вона стала дуже багатою відданицею, а по-друге, те, що чим старішою вона ставала, тим вона була менш небезпечною для мужчин, тим вільніше було мужчинам обходитися з нею і, не беручи на себе ніяких зобов´язань, користуватися її вечерями, вечірками і жвавим товариством, що збиралося в неї. Мужчина, який десять років тому побоявся б їздити щодня в дім, де була сімнадцятилітня панночка, щоб не компрометувати її і не зв´язати себе, тепер їздив до неї сміливо щодня і обходився з нею не як з панночкою-відданицею, а як зі знайомою, що не має статі.

Дім Карагіних був цієї зими в Москві найприємнішим і найгостиннішим домом. Крім званих вечорів та обідів, щодня у Карагіних збиралось

велике товариство, особливо чоловіків, які вечеряли о дванадцятій годи, ні ночі і засиджувалися до третьої години. Не було балу, гуляння, театру, які б пропускала Жулі. Туалети її були завжди останньої моди. Але, незважаючи на те, Жулі здавалася зневіреною в усьому, говорила kojr. ному, що вона не вірить ні в дружбу, ні в любов, ні в які радощі життя і чекає заспокоєння лише там. Вона засвоїла собі тон дівчини, яку спіткало велике розчарування, дівчини, що ніби втратила коханого чи зазнала жорстокого обману від нього. Хоч нічого цього в неї не трапилось, на неї дивилися як на таку, і сама вона навіть вірила, що доля дуже скривдила ЇЇ. Ця меланхолія, не заважаючи їй веселитися, не заважала молодикам, які бували в неї, приємно проводити час. Кожен гість, приїжджаючи до них, віддавав належне з нього меланхолійному настроєві господині і потім займався і світськими розмовами, і танцями, і розумовими іграми, і турнірами буріме, що були в моді у Карагіних. Тільки деякі молодики, до яких належав і Борис, більш заглиблювались у меланхолійний настрій, і з ними вона мала триваліші розмови сам на сам про марність усього земного і їм розгортала свої альбоми, заповнені сумними зображеннями, афоризмами та віршами.

Жулі була особливо привітна до Бориса: вболівала над його раннім розчаруванням у житті, пропонувала йому ті радощі дружби, які вона могла запропонувати, сама так багато настраждавшись у житті, і розгорнула йому свій альбом. [...]

Анна Михайлівна часто їздила до Карагіних, будучи партнершею матері, а тимчасом роздобувала певні довідки про те, що давалося за Жулі (давались обидва пензенські маєтки та нижньогородські ліси). Анна Михайлівна зворушено і з покорою волі провидіння дивилася на витончену печаль, що пов´язувала її сина з багатою Жулі.

[...] Борис ледь помітно усміхався, слухаючи матір. Він лагідно сміявся з її простодушної хитрості, але вислухував і іноді випитував її уважно про пензенські й нижньогородські маєтки.

Жулі вже давно чекала освідчення від свого меланхолійного залицяльника і готова була прийняти його; але Бориса ще зупиняло якесь таємне почуття відрази до неї, до її пристрасного бажання вийти заміж та до її ненатуральності; крім того, йому страшно було зректися можливості справжньої любові в майбутньому. Строк його відпустки вжё кінчався. Цілі дні, день у день підряд він проводив у Карагіних, і щодня міркуючи сам з собою, казав собі, що він завтра освідчиться.

Але в присутності Жулі, дивлячись на її червоне обличчя і підборіддя, майже завжди обсипане пудрою, на її вологі очі і на вираз обличчя, що виявляв повсякчасну готовність з меланхолії відразу ж перейти до неприродного захвату подружнього щастя, Борис не міг вимовити вирішального слова, хоч він уже давно в уяві своїй вважав себе власником пензенських та нижньогородських маєтків і розподіляв використання прибутків з них. Жулі бачила Борисову нерішучість, і іноді їй спадало на думку, що вона огидна йому; але зараз же жіноча самоомана підказувала їй утіху, і вона казала собі, що він ніяковіє тільки від кохання. Меланхолія її, проте, починала переходити у дратівливість, і незадовго перед Борисовим від´їздом вона розпочала здійснення рішучого плану. У той самий час, як кінчалася Борисова відпустка, у Москві і, певна річ, у вітальні Карагіних з´явився Анатоль Курагін, і Жулі несподівано облишила меланхолію і стала дуже весела й уважна до Курагіна.

Думка, що він залишиться у дурнях і даром втратить цілий цей місяць тяжкої меланхолійної служби при Жулі й бачитиме всі розписані еіііе і використані як слід в його уяві прибутки з пензенських маєтків У руках іншого — особливо в руках дурного Анатоля — ображала Бориса. Він поїхав до Карагіних з твердим наміром освідчитися. Жулі зустріла його з веселим і безтурботним виглядом, недбало розповідала про те, як їй весело було на вчорашньому балу, і питала, коли він їде. Незважаючи на те, що Борис приїхав з наміром говорити про свою любов і тому мав намір бути ніжним, він роздратовано почав говорити про жіночу несталість: про те, як легко жінки можуть переходити від смутку до радості, і що в них настрій залежить лише від того, хто до них залицяється. Жулі образилась і сказала, що це правда, що для жінки треба різноманітності, що все те саме набридне кожному.

— Для цього я порадив би вам...— почав був Борис, бажаючи вколоти її; але в ту саму хвилину в нього майнула образлива думка, що він може виїхати з Москви, не досягнувши своєї мети і марно доклавши своїх зусиль (а цього з ним ніколи ні в чому не бувало). Він зупинився серед промови, опустив очі, щоб не бачити її неприємно-роздратованого і нерішучого обличчя, і сказав: — Я зовсім не для того, щоб сваритися з вами, приїхав сюди. Навпаки...— Він глянув на неї, щоб упевнитися, чи можна говорити далі. Усе роздратовання її раптом зникло, і стурбовані, благальні очі були з жадібним чеканням спрямовані на нього. «Я завжди можу влаштуватися так, щоб рідко бачити її,— подумав Борис.— А діло почато і треба його закінчити!» — Він спалахнув рум´янцем, звів на неї очі і сказав їй:— Ви знаєте мої почуття до вас! — Говорити більше не треба було: обличчя Жулі сяяло тріумфом і самовдоволенням; та вона примусила Бориса сказати їй усе, що говориться в таких випадках, сказати, що він любить її і ніколи ні однієї жінки не любив більше за неї. Вона знала, що за пензенські маєтки та нижньогородські ліси могла вимагати цього, і вона дістала те, чого вимагала.

Наречений і наречена, не згадуючи більш про дерева, що обсипають їх мороком та меланхолією, робили плани майбутнього влаштування розкішного дому в Петербурзі, робили візити і підготовляли все для пишного весілля.

VI

Граф Ілля Андрійович наприкінці січня з Наташею і Сонею приїхав У Москву Графиня все хворіла і не могла їхати,— а не можна було чекати її одужання: князя Андрія ждали в Москву з дня на день; крім того, треба було купувати придане, продавати підмосковну і треба було скористатися з присутності старого князя в Москві, щоб відрекомендувати йому його майбутню невістку. Дім Ростових у Москві був нетоплений; крім того, вони приїхали на короткий час, графині не було з ними, тим-то Ілля Андрійович вирішив зупинитися в Москві у Марії Дмитрівни Ахросимової, яка давно вже гостинно запрошувала графа.

Пізно ввечері чотири візки Ростових в´їхали в подвір´я Марії Дмитрівни на Старій Конюшенній. Марія Дмитрівна жила сама одна. Дочку свою вона вже видала заміж. Сини її всі були на службі. [...]

VII

Другого дня, за порадою Марії Дмитрівни, граф Ілля Андрійович поїхав з Наташею до князя Миколи Андрійовича. Граф з невеселим настроєм збирався на цей візит: в душі йому було страшно. Останнє побачення під час ополчення, коли граф у відповідь на своє запрошення до обіду вислухав гарячу догану за недоставлення людей, було пам´ятне графові Іллі Андрійовичу. Наташа, надівши свою найкращу сукню, була, навпаки, дуже весела. «Не може бути, щоб вони не полюбили мене,— думала вона:— мене всі завжди любили. І я так готова зробити для них усе, щ0 вони побажають, так готова полюбити його — за те, що він батько, а її за те, що вона сестра, що нема за що їм не полюбити мене!»

Вони під´їхали до старого похмурого будинку на Воздвиженці і ввійшли до сіней.

— Ну, Господи благослови,— промовив граф напівжартома, напівсерйозно; але Наташа помітила, що батько її захапався, входячи до передпокою, і боязко, тихо спитав, чи вдома князь і княжна. Після повідомлення про їх приїзд князеві слуги розгубилися. Лакей побіг повідомляти про них, але в залі його зупинив другий лакей, і вони шепотіли про щось. В залу вибігла покоївка і теж щось квапливо говорила, згадуючи про княжну. Нарешті один старий, з сердитим виглядом лакей вийшов і сказав Ростовим, що князь прийняти не може, а княжна просить до себе. Першою назустріч гостям вийшла m-lle Bourienne. Вона особливо чемно зустріла батька з дочкою і провела їх до княжни. Княжна зі схвильованим і зляканим обличчям, що взялося червоними плямами, вибігла, важко ступаючи, назустріч гостям, марно намагаючись здаватися природною і радісною. Наташа з першого погляду не сподобалась княжні Марії. Вона здалася їй занадто пишно вбраною, легковажно-веселою і гоноровитою. Княжна Марія не знала, що перше, ніж вона побачила свою майбутню братову, вона вже була неприхильна до неї з мимовільної заздрості на її красу, молодість і щастя і з ревнощів до любові свого брата. Крім цього непереборного почуття антипатії до неї, княжна Марія в цю хвилину була схвильована ще тим, що на повідомлення про приїзд Ростових князь закричав, що йому не треба їх, що хай княжна Марія приймає, коли хоче, а до нього щоб їх не пускали. Княжна Марія вирішила прийняти Ростових, але кожної хвилини боялася, щоб князь не втяв якоїнебудь вихватки, бо приїзд Ростових, здавалося, дуже схвилював його.

— Ну от, я вам, княжно мила, привіз мою співуху,— сказав граф, розшаркуючись і стурбовано оглядаючись, наче він боявся, щоб не ввійшов старий князь.— Уже ж який я радий, що ви познайомилися..: Жаль, жаль, що князь усе нездужає,— і, сказавши ще кілька загальних фраз, він встав,— Якщо дозволите, княжно, на чверть годинки прикинути вам мою Наташу, я з´їжджу, тут два кроки на Собачу Площадку, до Анни Семенівни, і заїду за нею.

Ілля Андрійович придумав цю дипломатичну хитрість для того, щоб дати майбутній зовиці вільно поговорити зі своєю братовою (як він сказав це потім дочці), і ще для того, щоб уникнути можливості зустрічі з князем, якого він боявся. Він не сказав цього дочці, але Наташа зрозуміла цей страх і неспокій свого батька, і це її образило. Вона почервоніла за свого батька, ще більш розсердилась за те, що почервоніла, і сміливим, задирливим поглядом, який говорив, що вона нікого не боїться, глянула на княжну. Княжна сказала графові, що дуже рада і просить його тільки пробути якнайдовше у Анни Семенівни, і Ілля Андрійович поїхав. [...]

Після п´яти хвилин важкої, нещирої розмови почулися, наближаючись, швидкі кроки в туфлях. На обличчі у княжни Марії з´явився вираз страху, двері кімнати відчинилися, і ввійшов князь у білому ковпаку і в халаті.

Ах, добродійко,— заговорив він,— добродійко, графине... графиня ростова, коли не помиляюсь... Даруйте, прошу вас, даруйте... і не знав, добродійко. Бачить Бог, не знав, що ви удостоїли нас своїми одвідинами, по дочки зайшов у такому костюмі. Даруйте, прошу вас... бачить Бог, не знав,— повторив він так ненатурально, наголошуючи слово Бог і так неприємно, що княжна Марія стояла, опустивши очі, не сміючи глянути ні на батька, ні на Наташу. Наташа, вставши і присівши, теж не знала, то їй робити. Лише m-lle Bourienne приємно усміхалась.

— Даруйте, прошу вас, даруйте! Бачить Бог, не знав,— пробурчав старий і, оглянувши з голови до ніг Наташу, вийшов. M-lle Bourienne перша дібрала розуму після цієї появи і почала розмову про князеву недугу. Наташа і княжна Марія мовчки дивилися одна на одну, і чим довше вони так дивилися, не висловлюючи того, що їм треба було висловити, тим недоброзичливіше вони думали одна про одну.

Коли граф повернувся, Наташа нечемно зраділа і захапалась їхати: вона майже ненавиділа в цю хвилину цю стару суху княжну, яка могла поставити її в таке незручне становище і провести з нею півгодини, нічого не сказавши про князя Андрія. «Адже я не могла почати перша говорити про нього при цій француженці»,— думала Наташа. Княжна Марія тимчасом мучилася з тієї ж причини. Вона знала, що їй треба було сказати Наташі, але вона не могла цього зробити і тому, що m-lle Bourienne заважала їй, і тому, що вона сама не знала, чому їй так важко було почати розмову про це одруження. Коли вже граф виходив з кімнати, княжна Марія швидкими кроками підійшла до Наташі, взяла її за руки і, важко зітхнувши, сказала: «Стривайте, мені треба...» Наташа глузливо, сама не знаючи чому, дивилась на княжну Марію.

— Люба Наталі,— сказала княжна Марія,— знайте, що я рада з того, що брат знайшов щастя...— Вона затрималась,, почуваючи, що говорить неправду. Наташа помітила цю затримку і вгадала причину її.

і — Я думаю, княжно, що тепер незручно говорити про це,— холодно сказала Наташа з зовнішньою гідністю, але почуваючи сльози в горлі. [...]

Довго чекали цього дня Наташу до обіду. Вона сиділа у своїй кімнаті й ридала, як дитина, сякаючись і схлипуючи. Соня стояла над нею і цілувала її волосся.

— Наташо, чого ти? — казала вона.—Що тобі до них? Все минеться, Наташо.

— Ні, якби ти знала, як це образливо... наче я...

— Не говори, Наташо, не ти ж винна, то що тобі до цього? Поцілуй мене,— сказала Соня.

Наташа підвела голову і, поцілувавши в губи свою подругу, притиснула до неї своє мокре обличчя.

— Я не можу сказати, я не знаю. Ніхто не винен.— сказала Наташа,— я винна. Але все це страшенно боляче. Ах, чому він не їде!..

Вона з червоними очима вийшла до обіду. Марія Дмитрівна, знаючи про те, як князь прийняв Ростових, удала, що вона не помічає засмученого Наташиного обличчя, і твердо й голосно жартувала за столом з графом та іншими гостями.

VIII

Цього вечора Ростови поїхали слухати оперу, на яку Марія Дмитрівна дістала квитка.

Наташі не хотілось їхати, але не можна було відмовитись від ласки Марії Дмитрівни, тільки для неї призначеної. Коли вона, одягнена, вийшла в залу, чекаючи батька, і, подивившись у велике дзеркало, побачила, що вона гарна, дуже гарна, їй стало ще смутніше, але смуток її був солодкий і сповнений любові.

Боже мій, якби він був тут, я б не так, як раніш, з якимсь дурним острахом перед чимось, а по-новому, просто, обняла б його, пригорнулася б до нього, змусила б його дивитись на мене тими запобігливими, цікавими очима, якими він так часто дивився на мене, і потім змусила б його сміятися, як він сміявся тоді, і очі його — як я бачу ці очі! — думала Наташа,— І що мені до його батька та сестри: я люблю його самого, його, його, з цим обличчям і очима, з його усмішкою, мужською і разом дитячою... Ні, краще не думати про нього, не думати, забути, зовсім забути на цей час. Я не витерплю цього чекання, я зараз заридаю,— і вона відійшла від дзеркала, ледве стримуючись, щоб не заплакати.— І як може Соня так рівно, так спокійно любити Миколеньку і чекати так довго і терпляче! — подумала вона, дивлячись на Соню, яка входила, теж одягнена, з віялом у руках.— Ні, вона зовсім інша. Я не можу!»

Наташа почувала себе в цю хвилину такою розм´якшеною і розніженою, що їй мало було любити і знати, що її люблять; їй треба було тепер, зараз треба було обняти коханого і говорити і слухати від нього слова любові, якими було сповнене її серце. [...]

Наташа, поправляючи плаття, пройшла разом з Сонею і сіла, оглядаючи освітлені ряди протилежних лож. Давно неопізнане відчуття того, що сотні очей дивляться на її оголені руки та шию, раптом і приємно і неприємно охопило її, викликаючи цілий ряд відповідних до цього почуття спогадів, бажань і хвилювань.

Дві напрочуд гарненькі дівчини, Наташа і Соня, з графом Іллею Андрійовичем, якого давно не видно було в Москві, привернули до себе загальну увагу. Крім того, всі щось таке чули про змовини Наташі з князем Андрієм, знали, що відтоді Ростови жили в селі, і з цікавістю дивилися на наречену одного з найкращих у Росії женихів.

Наташа покращала в селі, як усі їй казали, а цього вечора, завдяки своїй схвильованості, була особливо гарна. Вона вражала повнотою життя і краси в поєднанні з байдужістю до всього навколишнього, її чорні очі дивились на юрму, нікого не шукаючи, а тонка, оголена вище ліктя рука, сперта на оксамитову рампу, очевидно несвідомо, в такт увертюри, стискалася і розтискалася, мнучи афішу.

— Подивись, он Аленіна,— сказала Соня,— з матір´ю, здається.

— Матінко! Михайло Кирилович ще більш потовстів! — мовив старий граф.

— Дивіться! Анна Михайлівна наша, в якій тоці!

— Карагіни, Жулі і Борис з ними. Відразу видно нареченого й наречену.

— Друбецькой зробив освідчення! Ага, сьогодні почув, — сказав Шиншин, входячи в ложу Ростових.

Наташа подивилася в тому напрямі, куди дивився батько, і побачила Жулі. Наречена з перлами на товстій червоній шиї (Наташа знала, обсипаній пудрою) сиділа, сяючи від щастя, поруч з матір´ю.

Позад них видно було нахилену вухом до рота Жулі, гладенько причесану, красиву голову Бориса. Він спідлоба дивився на Ростових і, усміхаючись, говорив щось своїй нареченій.

Вони розмовляють про нас, про мене з ним! — подумала Наташа.— т він, певне, заспокоює ревнощі до мене своєї нареченої. Даремне турбуються! Якби вони знали, як мені ні до кого з них нема діла».

Позад них сиділа в зеленій тоці, з відданим волі божій і щасливим, святковим обличчям, Анна Михайлівна. В ложі їх стояла та атмосфера — нареченого з нареченою, яку так знала і любила Наташа. Вона одвернулася, і раптом усе, що було принизливого в її ранішньому візиті, згадалось їй.

Яке право він має не хотіти прийняти мене в свою рідню? Ох, краще не думати про це, не думати до його приїзду!» — сказала вона собі і стала оглядати знайомих і незнайомих осіб у партері. Спереду партеру, на самій середині, спершись спиною на рампу, стояв Долохов з величезною, вгору зачесаною копицею кучерявого волосся, в персидському костюмі. Він стояв на самій видноті в театрі, знаючи, що привертає до себе увагу всієї зали, так вільно, наче він стояв у своїй кімнаті. Біля нього, з´юрмившись, стояла найшикарніша молодь Москви, і він явно верховодив серед неї»

Граф Ілля Андрійович, сміючись, підштовхнув почервонілу Соню, показуючи їй на колишнього залицяльника.

— Впізнала? — спитав він.— І звідки він узявся,— звернувся граф до Шиншина,— він же пропадав десь?

— Пропадав,— відповів Шиншин,— На Кавказі був, а там утік і, кажуть, у якогось можновладного князя був міністром у Персії, убив там шахового брата; ну, от і божеволіють усі московські панії! В нас тепер нема слова без Долохова: ним клянуться, на нього запрошують, як на стерлядь,— казав Шиншин.— Долохов та Курагін Анатоль — всіх у нас паній з розуму звели.

До сусіднього бенуару ввійшла висока, вродлива дама з величезною косою і дуже оголеними білими, повними плечима та шиєю, на якій була подвійна нитка великих перлів, і довго вмощувалась та шелестіла своєю товстою шовковою сукнею.

Наташа мимоволі вглядалася в цю шию, плечі, перли, зачіску і милувалась красою плечей і перлів. У той час, як Наташа уже вдруге вглядалася в неї, дама оглянулась і, зустрівшись очима з графом Іллею Андрійовичем, кивнула йому головою і усміхнулась. Це була графиня Безухова, П´єрова дружина. Ілля Андрійович, знаючи всіх на світі, перегнувся і заговорив з нею.

— Давно завітали, графине? — почав він.— Прийду, прийду, в ручку поцілую. А´ я ось приїхав у справах і дівчаток своїх з собою привіз. Незрівнянно, кажуть, Семенова грає,— говорив Ілля Андрійович.— Граф Петро Кирилович нас ніколи не забував. Він тут?

— Так, він хотів зайти,— сказала Елен і уважно подивилась на Натащу.

Граф Ілля Андрійович знову сів на своє місце.

— А гарна ж? — пошепки сказав він до Наташі.

— Чудо! — сказала Наташа.— От закохатися можна! — В цей час прозвучали останні акорди увертюри і застукала капельмейстерська паличка. У партері пройшли на місця ті чоловіки, що спізнилися, і піднялася завіса.

Тільки-но піднялася завіса, в ложах і партері все замовкло, і всі чоловіки, старі й молоді, в мундирах і фраках, усі жінки в коштовних каменях на голому тілі з жадібною цікавістю зосередили свою увагу на сцені. Наташа теж стала дивитися.

IX

В одну з хвилин, коли на сцені все затихло в чеканні початку арії, скрипнули вхідні двері партеру на тому боці, де була ложа Ростових, і зазвучали чоловічі кроки; хтось спізнився. «Ось він, Курагін!» — прошептав Шиншин. Графиня Безухова, усміхаючись, обернулась до брата. Наташа подивилась у напрямі погляду графині Безухової і побачила незвичайно вродливого ад´ютанта, що з самовпевненим і разом з тим чемним виглядом підходив до їх ложі. Це був Анатоль Курагін, якого вона давно бачила і помітила на петербурзькому балу. Він був тепер в ад´ютантському мундирі з однією еполетою та з аксельбантом. Він ішов стриманою, бравою ходою, що була б смішна, якби він не був такий вродливий і якби на чудовому обличчі не було такого виразу добродушного вдоволення і веселості. Незважаючи на те, що дія йшла, він, не кваплячись, стиха побренькуючи острогами та шаблею, плавно і високо несучи свою напахчену красиву голову, йшов по килиму коридора. Глянувши на Наташу, він підійшов до сестри, поклав руку, облиту рукавичкою, на край її ложі, труснув до неї головою і, нахилившись, спитав про щось, показуючи на Наташу.

_ Чарівна! — сказав він, очевидно про Наташу; вона не так почула це, як зрозуміла з поруху його губ. Потім він пройшов у перший ряд і сів біля Долохова, дружньо і недбало штовхнувши ліктем того Долохова, з яким так запобігливо обходились інші. Він, весело підморгнувши, усміхнувся до нього і уперся ногою в рампу.

— Які схожі брат з сестрою! — сказав граф.— І які гарні обоє. [...]

П´єр, побачивши Наташу, пожвавішав і поспішно пішов поміж рядами до їх ложі. Підійшовши до них, він сперся ліктями і, усміхаючись, довго розмовляв з Наташею. Під час своєї розмови з П´єром Наташа почула в ложі графині Безухової чоловічий голос і чомусь пізнала, що це був Курагін. Вона оглянулась і зустрілася з ним очима. Він, майже усміхаючись, дивився їй просто в очі таким захопленим, приязним поглядом, що здавалося дивним бути від нього так близько, так дивитись на нього, бути такою упевненою, що подобаєшся йому, і не бути з ним знайомою. [...]

Коли другий акт кінчився, графиня Безухова встала, повернулась до ложі Ростових (груди її зовсім були оголені), пальчиком у рукавичці поманила до себе старого графа і, не зважаючи на тих, що ввійшли до неї в ложу, почала, приязно усміхаючись, розмовляти з ним.

— Та познайомте ж мене з вашими чарівними дочками,— сказала вона.— Усе місто про них кричить, а я їх не знаю.

Наташа встала і присіла прекрасній графині. Наташі така приємна була похвала цієї блискучої красуні, що вона почервоніла від задоволення.

— Я тепер теж хочу стати москвичкою,— казала Елен.— І як вам не совісно запроторити такі перлини в село!

Графиня Безухова по справедливості мала репутацію чарівливої жінки. Вона могла говорити те, чого не думала, і особливо лестити, цілком просто і натурально.

— Ні, дорогий графе, ви мені дозвольте зайнятися вашими дочками. Хоч я тепер тут ненадовго. І ви теж. Я постараюсь повеселити ваших.

yj ще в Петербурзі багато чула про вас і хотіла з вами познайомитись,— сказала вона до Наташі зі своєю одноманітно-гарною усмішкою.— Я чула Оро вас і від мого пажа — Друбецького,— ви чули, він одружується, і від друга мого чоловіка — Волконського, князя Андрія Волконського,— сказала вона з особливим наголосом, натякаючи цим на те, що вона знала стосунки його з Наташею. Вона попросила, щоб краще познайомитися, дозволити одній з панночок посидіти решту спектаклю в її ложі, і Наташа перейшла до неї.

X

В антракті в ложі Елен повіяло холодом, відчинилися двері і, нагинаючись і пильнуючи, щоб не зачепити кого-небудь, увійшов Анатоль.

— Дозвольте мені познайомити вас з братом,— турботно перебігаючи очима з Наташі на Анатоля, сказала Елен. Наташа через голе плече обернула до красеня свою гарненьку голівку і усміхнулась. Анатоль, зблизька такий же гарний, як і здаля, підсів до неї і сказав, що давно бажав мати цю приємність ще від наришкінського балу, на якому він мав утіху бачити її, і не забув цього. Курагін з жінками був значно розумніший і простіший, ніж у чоловічому товаристві. Він говорив сміливо і невимушене, і Наташі було чудно і приємно, що не тільки не було нічого такого страшного в цьому мужчині, про якого так багато розповідали, а що, навпаки, у нього була дуже наївна, весела і добра усмішка. [...]

XI

Анатоль Курагін жив у Москві тому, що батько відіслав його з Петербурга, де він проживав понад двадцять тисяч на рік грішми і стільки ж боргами, яких кредитори вимагали від батька.

Батько заявив синові, що він востаннє сплачує половину його боргів; але тільки з умовою, щоб він їхав у Москву на посаду ад´ютанта головнокомандуючого, яку він йому виклопотав, і щоб постарався там, нарешті, вигідно одружитися. Він указав йому на княжну Марію та Жулі Карагіну.

Анатоль погодився і поїхав у Москву, де зупинився у П´єра, П´єр прийняв Анатоля спочатку неохоче, але потім звик до нього, іноді їздив з ним на його гульню і, ніби позичаючи, давав йому гроші.

Анатоль, як справедливо казав про нього Шиншин, відтоді, як приїхав у Москву, зводив з розуму всіх московських паній, особливо тим, що він нехтував ними і явно віддавав перевагу циганкам та французьким актрисам, з главою яких — mademoiselle Georges, як говорили, він був у близьких стосунках. Він не пропускав жодної гульні у Данилова і в інших весельчаків Москви, пив цілісінькі ночі, перепиваючи всіх, і бував на всіх вечорах та балах вищого світу. Розповідали про кілька інтриг його з московськими дамами, і на балах він залицявся до деяких. Але з дівицями, особливо з багатими відданицями, які були здебільшого погані, він не зближувався, тим більше, що Анатоль,— цього ніхто не знав, крім найближчих друзів його,— два роки тому одружився. Під час постою його полку в Польщі, два роки тому, один польський небагатий поміщик примусив Анатоля одружитися зі своєю дочкою.

Анатоль вельми скоро кинув свою дружину і за гроші, які він умовився висилати тестеві, виговорив собі право вважатися нежонатим.

Анатоль був завжди задоволений зі свого становища, з себе та з інших. Він був інстинктивно, усім єством своїм переконаний в тому, що йому не можна жити інакше, як він живе, і що він ніколи в житті це зробив нічого поганого. Він не був спроможний обдумати ні того, як йог0 вчинки можуть відбитися на інших, ні того, що може вийти з такого чц з такого його вчинку. Він був переконаний, що як качку створено так що вона завжди повинна жити на воді, так і його створив Бог таким, він повинен жити на тридцять тисяч прибутку і посідати завжди найви. ще становище у суспільстві. Він так твердо вірив у це, що, дивлячись на нього, й інші були переконані в цьому і не відмовляли йому ні в найвищому становищі в світі, ні в грошах, які він, явно без віддачі, позичав у кожного стрічного.

Він не був картярем, принаймні ніколи не бажав виграшу. Він не був гонористим. Йому було цілком однаково, що про нього думали. Ще менше йому можна було закинути честолюбство. Він кілька разів дратував батька, псуючи свою кар´єру, і сміявся з усіх почестей. Він був не скупий і не відмовляв нікому, хто просив у нього. Одно, що він любив,— це були веселощі та жінки; і тому, що, на його розуміння, у цих уподобаннях не було нічого неблагородного, а обдумати те, як позначалося на інших людях вдоволення його уподобань, Анатоль не міг, то в душі своїй він вважав себе бездоганною людиною, зі щирим презирством ставився до негідників та поганих людей і зі спокійною совістю високо держав голову. [...]

Анатоль щиро любив Долохова за його розум та молодецтво; Долохов, якому були потрібні ім´я, знатність, зв´язки Анатоля Курагіна для принаджування до свого картярського товариства багатих молодих людей, не даючи йому цього відчувати, користувався і забавлявся Курагіним. Крім вигоди, для якої йому потрібен був Анатоль, самий процес керування чужою волею був насолодою, звичкою і потребою Долохова.

Наташа справила велике враження на Курагіна. Він за вечерею після театру з прийомами знавця проаналізував перед Долоховим високі якості її рук, плечей, ніг та волосся і заявив про своє рішення позалицятись до неї. Що могло вийти з цього залицяння — Анатоль не міг обдумати і знати, як він ніколи не знав того, що вийде з кожного його вчинку.

— Гарна, брат, та не наша,— сказав йому Долохов.

— Я скажу сестрі, щоб вона покликала її обідати, — сказав Анатоль.—

Га?

— Ти почекай краще, поки заміж вийде...

— Ти знаєш,— сказав Анатоль,— я кохаюсь в дівчатах: відразу втратиться.

— Ти вже спіймався раз на дівчинці,— сказав Долохов, знаючи про одруження Анатоля.— Дивись.

— Ну, наче не можна двічі! Га? — сказав Анатоль, добродушно сміючись.

XII

На другий день після театру Ростови нікуди не їздили і ніхто не приїжджав до них. Марія Дмитрівна, приховуючи від Наташі, про щось радилась із її батьком. Наташа догадувалась, що вони говорили про старого князя і щось придумували, і її турбувало і ображало це. Вона кожної хвилини чекала князя Андрія, і двічі цього дня посилала двірника на Вздвиженку довідатись, чи не приїхав він. Він не приїхав, їй було тепер важче, ніж у перші дні після свого приїзду. До її нетерпіння і нудьги за

ним приєдналися неприємний спогад про побачення з княжною Марією та з старим князем і страх та тривога, яким вона не знала причини. їй уce здавалося, що або він ніколи не приїде, або до того, поки він приїде, з нею трапиться що-небудь. Вона не могла, як перше, спокійно і довго, сама одна, думати про нього. Тільки-но вона починала думати про нього, до цього спогаду приєднувався спогад про старого князя, про княжну Марію, і про останній спектакль, і про Курагіна. Перед нею знов поставало питання, чи не винна вона, чи не порушена вже її вірність князеві Андрію, і знову вона ловила себе на тому, що до найменших подробиць згадує кожне слово, кожен жест, кожен відтінок виразу на обличчі цього чоловіка, який зумів збудити в ній незрозуміле для неї і страшне почуття. На погляд домашніх Наташа здавалася жвавішою, ніж звичайно, але вона була зовсім не така спокійна і щаслива, як раніш. [...]

XIII

Граф Ілля Андрійович повіз своїх дівчат до графині Безухової. На вечорі було досить багато людей. Але все товариство було майже незнайоме Наташі. Граф Ілля Андрійович з незадоволенням побачив, що все це товариство складалося переважно з чоловіків та дам, відомих вільністю обходження. [...]

Елен радісно прийняла Наташу і голосно захоплювалась її красою та туалетом. У вітальні почали розставляти стільці й розсідатися. Анатоль підсунув Наташі стільця і хотів сісти поруч, але граф, який не зводив очей з Наташі, сів біля неї.

Анатоль сів ззаду.

Після декількох виступів з декламацією m-lle Georges поїхала, і графиня Безухова запросила товариство до зали.

Граф хотів їхати, але Елен благала не зіпсувати їй імпровізованого балу. Ростови зосталися. Анатоль запросив Наташу на вальс, і під час вальса, потискаючи її стан і руку, сказав їй, що вона чарівна і що він любить її. Під час екосеза, який вона знову танцювала з Курагіним, коли вони залишились самі, Анатоль нічого не говорив їй, тільки дивився на неї. Наташу брав сумнів, чи не снилось їй те, що він сказав їй під час вальса. Наприкінці першої фігури він знову потиснув їй руку. Наташа звела на нього злякані очі, але такий самовпевнено-ніжний вираз був У його приязному погляді і в усмішці, що вона не могла, дивлячись на нього, сказати того, що мала сказати йому. Вона опустила очі.

— Не говоріть мені таких речей, я заручена і люблю іншого,— промовила вона швидко...— Вона глянула на нього. Анатоль не збентежився і не засмутився з того, що вона сказала.

— Не говоріть мені про це. Що мені до того? — сказав він.—Я кажу, Що шалено, шалено закоханий у вас. Хіба я винен, що ви чудові?.. Нам починати.

Наташа, збуджена і тривожна, широко розкритими, зляканими очима дивилася круг себе і здавалась веселішою, ніж звичайно. Вона майже нічого не пам´ятала з того, що було цього вечора. Танцювали екосез і гросфатер, батько запрошував Наташу їхати, вона просила зостатися. Де б вона не була, з ким би не говорила, вона почувала на собі його погляд. Потім вона пам´ятала, що попросила в батька дозволу вийти до вбиральні поправити плаття, що Елен вийшла за нею, говорила їй, сміючись, про любов її брата і що в маленькій диванній їй знову зустрівся Анатоль, що

Елен кудись зникла, вони залишились удвох, і Анатоль, взявши її за руку ніжним голосом сказав:

— Я не можу до вас їздити, але невже я ніколи не побачу вас? Я шалено люблю вас. Невже ніколи?..— і він, заступаючи їй дорогу, наближав своє обличчя до її обличчя.

Блискучі великі чоловічі очі його так близько були від її очей, щ0 вона не бачила нічого, крім цих очей.

— Наталі?! — прошептав запитливо його голос, і хтось боляче стискав її руки.—Наталі?!

«Я нічого не розумію, мені нема чого говорити»,— сказав її погляд.

Гарячі губи припали до її губ, і в ту саму хвилину вона почула себе знову вільною, і в кімнаті зазвучали кроки та шелест сукні Елен. Наташа оглянулась на Елен, потім, червона і тремтяча, глянула на нього злякано-запитливо і пішла до дверей.

— Одне слово, тільки одне, ради Бога, Наталі, одне слово, одне.,— казав Анатоль.

Вона зупинилась, їй так треба було, щоб він сказав це слово, яке пояснило б їй те, що трапилось, і на яке вона б йому відповіла.

— Натали, одне слово,— усе повторював він, явно не знаючи, що сказати, і повторював його доти, поки до них не підійшла Елен.

Елен разом з Наташею знову вийшли у вітальню. Не залишаючись на вечерю, Ростови поїхали.

Повернувшись додому, Наташа не спала цілу ніч; її мучило нерозв´язне питання, кого вона любить: Анатоля чи князя Андрія? Князя Андрія вона любила — вона пам´ятала ясно, як сильно вона любила його. Але Анатоля вона любила теж, це було безперечно. «Інакше, хіба все це могло б бути? — думала вона.— Коли я могла після цього, прощаючись з ним, усмішкою відповісти на його усмішку, коли я могла припуститися цього, то це означає, що я з першої хвилини полюбила його. Виходить, він добрий, благородний і прекрасний, і не можна не полюбити його. Що ж мені робити, коли я люблю його і люблю другого?»,— говорила вона сама до себе, не знаходячи відповідей на ці страшні питання.

XIV

Настав ранок з його турботами та метушнею. Усі повставали, почали рухатись, заговорили, знову прийшли модистки, знову вийшла Марія Дмитрівна і покликала до чаю. Наташа широко відкритими очима, наче вона хотіла перехопити кожний спрямований на неї погляд, стурбовано оглядалася на всіх і намагалась здаватися такою самою, якою вона була завжди.

Після сніданку Марія Дмитрівна (це був кращий час її), сівши у своє крісло, підкликала до себе Наташу і старого графа.

— Ну, друзі мої, тепер я всю справу обдумала, і ось вам моя порада,— почала вона.— Вчора, як ви знаєте, була я в князя Миколи; ну й поговорила з ним... Він кричати надумав. Та мене не перекричиш! Я все йому виспівала!

— А що ж він? — спитав граф.

— Він що? Навіжений.. слухати не хоче; ну, та що говорити, і так ми бідну дівчинку змучили,— сказала Марія Дмитрівна.— А порада моя вам — справи позакінчувати і їхати додому, в Отрадне... і там чекати...

— Ой, ні! — скрикнула Наташа.

— Ні, їхати,— сказала Марія Дмитрівна.— І там чекати. Якщо наречений тепер сюди приїде — без сварки не обійдеться, а він тут сам на сам зі старим усе переговорить і потім до вас приїде.

Ілля Андрійович схвалив цю пораду, відразу збагнувши всю розумність її. Якщо старий полагіднішає, то тим краще буде приїхати до нього в Москву чи в Лисі Гори, уже потім; якщо ні, то вінчатися проти його волі можна буде лише в Отрадному.

— Істинна правда,— сказав старий граф.—Я і жалкую, що до нього

їздив і її возив,— додав він.

— Ні, чого жалкувати? Бувши тут, не можна було не віддати шани. Ну, а не хоче, його діло,— сказала Марія Дмитрівна, чогось шукаючи в ридикюлі.— Та й придане готове, чого вам ще чекати; а що не готове, я вам перешлю. Хоч і жаль мені вас, а краще з Богом їдьте.— Знайшовши в ридикюлі те, чого вона шукала, вона дала Наташі. Це був лист від княжни Марії.— До тебе пише. Як мучиться, сердешна! Вона боїться, що ти подумаєш, що вона тебе не любить.

— Та вона й не любить мене,— сказала Наташа.

— Дурниць не говори! — крикнула Марія Дмитрівка.[...]

Княжна Марія писала, що вона в розпачі від непорозуміння, яке сталося між ними. Які б не були почуття батька її, писала княжна Марія, вона просить Наташу вірити, що вона не може не любити її як ту, яку вибрав її брат, бо для щастя його вона всім ладна пожертвувати.

«А втім,— писала вона,— не думайте, що батько мій не прихильний до вас. Він — хвора і стара людина, йому треба вибачати, але він добрий, великодушний і любитиме ту, яка дасть щастя його синові». Княжна Марія просила далі, щоб Наташа призначила час, коли вона зможе знову

побачитися з нею.

Прочитавши листа, Наташа сіла до письмового столу, щоб написати відповідь. «Любо княжно»,— швидко механічно написала вона і зупинилась. Що ж далі могла написати вона після всього того, що було вчора? «Так, так, все це було, і тепер уже все по-іншому,— думала вона, сидячи над початим листом.— Треба відмовити йому? Невже треба? Це жах!..» І, щоб не думати цих страшних думок, вона пішла до Соні і з нею разом стала перебирати узори.

По обіді Наташа пішла до своєї кімнати і знову взяла листа княжни Марії. «Невже всьому кінець? — думала вона.— Невже так скоро все це сталося і знищило все попереднє?» Вона в усій колишній силі згадала свою любов до князя Андрія і разом з тим почувала, що любить Курагіна. Вона виразно уявляла себе дружиною князя Андрія, уявляла собі стільки разів повторену в її думці картину щастя з ним, і разом з тим, все більше запалюючись, уявляла собі всі подробиці свого вчорашнього побачення з Анатолем.

«Чому ж би це не могло бути разом? — іноді, в цілковитому потьмаренні, думала вона.—Тоді тільки я була б зовсім щаслива, а тепер я повинна вибирати, і ні без одного з обох я не можу бути щасливою. Одно,— Думала вона:—сказати те, що було, князеві Андрію або приховати — однаково неможливо. А з цим нічого не зіпсовано. Але невже розстатися назавжди з цим щастям любові князя Андрія, яким я жила так довго?»

— Панночко,— пошепки, з таємничим виглядом сказала дівчина, входячи до кімнати.— Мені одна людина веліла передати.— Дівчина подала листа.— Тільки ради Христа...— говорила ще дівчина, а Наташа

вже, не думаючи, машинальним рухом зламала печатку і читала любов, ного листа від Анатоля, листа, з якого вона, не розуміючи ні слова, зр0. зуміла лише одно — що це лист від нього, від того, кого вона любить. «Так, вона любить, інакше хіба могло б статися те, що сталося? Хіба міг би бути в її руці любовний лист від нього?»

Тремтячими руками Наташа тримала цього пристрасного любовного листа, якого скомпонував для Анатоля Долохов, і, читаючи його, знаходила в ньому відгомін усього того, що, здавалося їй, вона сама почувала.

«З учорашнього вечора доля моя вирішена: здобути вашу любов або померти. Мені нема іншого виходу»,— починався лист. Потім він писав, що знає про те, що її рідні не віддадуть її за нього, за Анатоля, що на це є таємні причини, які лише їй він може відкрити, але коли вона його любить, то їй досить сказати це слово — так, і ніякі сили людські не перешкодять їхньому райському щастю. Любов переможе все. Він викраде і одвезе її на край світу.

«Так, так, я люблю його!» — думала Наташа, перечитуючи двадцятий раз листа і відшукуючи якийсь особливий глибокий зміст у кожному його слові.

Цього вечора Марія Дмитрівна їхала до Архарових і запропонувала панночкам їхати з нею. Наташа сказала, що в неї болить голова, і зосталася вдома.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС