XV

Наташа з ранку цього дня не мала жодної вільної хвилини й ні разу не встигла подумати про те, що її чекає.

У сирому, холодному повітрі, в тісноті й неповній темряві хиткої карети вона вперше виразно уявила собі те, що має бути там, на балу, в освітлених залах,— музика, квіти, танці, цар, уся блискуча молодь Петербурга. Те, що її чекало, було таке чудове, що вона не вірила навіть, що це буде: так це не пов´язувалося з враженням холоду, тісноти й темряви у кареті. Вона зрозуміла все те, що її чекає, тільки тоді, коли, пройшовши по червоному сукну під´їзду, увійшла до сіней, зняла шубу й пішла поруч з Сонею попереду матері між квітами по освітлених сходах. Тільки тоді вона згадала, як їй треба триматись на балу, і старанно прибрала ту величну манеру, яку вона вважала неодмінною для дівчини на балу. Та, на щастя її, вона відчувала, що очі її розбігаються: вона нічого не бачила ясно, пульс її почав битися сто разів на хвилину, і кров стала стукати біля її серця. Вона не могла прибрати ту манеру, що зробила б її смішною, і йшла, завмираючи від хвилювання і з усієї сили намагаючись лише приховати його. І це якраз була та сама манера, яка найбільш була до лиця їй. Попереду і позад них, так само перемовляючись і так само в бальному вбранні, входили гості. Дзеркала на сходах відбивали дам у білих, блакитних, рожевих платтях з брильянтами та перлами на оголених руках і шиях.

Наташа дивилася в дзеркала і у відображенні не могла відрізнити себе від інших. Усе змішувалося в одну блискучу процесію. Біля входу до першої зали рівномірний гомін голосів, кроків, привітань оглушив Наташу; сяйво та блиск ще більш осліпили її. Господар і господиня, уже півгодини стоячи біля вхідних дверей і говорячи одні й ті ж слова гостям,— «Дуже, дуже раді вас бачити»,— так само зустріли й Ростових з Перонською.

Дві дівчинки в білих платтях, з однаковими трояндами в чорних косах, однаково присіли, але мимохіть господиня зупинила свій погляд Довше на тоненькій Наташі. Вона подивилась на неї і до неї самої особливо усміхнулася на додачу до своєї хазяйської усмішки. Дивлячись на неї, господиня, можливо, згадала і свої золоті неповоротні літа, і свій перший бал. Господар теж провів очима Наташу і спитав графа, котра його дочка.

— Чудова! — сказав він, поцілувавши пучки своїх пальців.

У залі стояли гості і тиснулися біля вхідних дверей, чекаючи на царя, графиня стала в перших рядах цього натовпу. Наташа чула і відчувала, Що кілька чоловік спитали про неї і дивились на неї. Вона зрозуміла, що

вона сподобалась тим, хто звернув на неї увагу, і це спостереження трохи заспокоїло її.

«Є такі ж, як і ми, є й гірші за нас»,— подумала вона.

Перонська називала графині найвизначніших осіб, присутніх на балу.

— Оце голландський посланник, бачите, сивий,— казала Перонська, показуючи на старенького зі срібною сивиною пишної кучерявої чуприни, оточеного дамами, яких він чимсь смішив.

— А он входить — це вона, цариця Петербурга, графиня Безухова,— мовила Перонська, показуючи на Елен.

— Яка гарна! Не поступиться й перед Марією Антонівною; дивіться, як коло неї впадають і молоді і старі. І гарна, і розумна... Кажуть, принц... до краю захоплений нею. А оці дві, хоч і негарні, але ще тісніше оточені.

Вона показала на даму з дуже негарною дочкою, які проходили через залу.

— Це мільйонерка-відданиця,— промовила Перонська.— А ось і женихи.

— Це брат Безухової — Анатоль Курагін,— сказала вона, показуючи на красня-кавалергарда, що пройшов повз них з високо піднятою головою, дивлячись кудись понад дамами.—Який гарний! правда ж? Кажуть, одружать його з цією багатою. І ваш-таки cousin, Друбецькой, теж дуже впадає. Кажуть, мільйони... О, та це ж сам французький посланник,— відповіла вона про Коленкура на запитання графині, хто це.— Подивіться, наче цар який. А все ж таки приємні, дуже приємні французи. Нема приємніших для товариства. А он і вона! Ні, все ж найкраща за всіх наша Марія Антонівна! І як просто одягнена. Любо глянути!

— А цей ось, товстий, в окулярах, фармазон всесвітній,— сказала Перонська, показуючи на Безухова.— З дружиною он поруч поставте його: от опудало!

П´єр ішов, перевалюючись своїм товстим тілом, розштовхуючи натовп, киваючи на правий і на лівий бік неуважно й добродушно, наче він ішов у натовпі базару. Він пробирався крізь натовп, очевидно розшукуючи когось.

Наташа з радістю дивилась на знайоме обличчя П´єра, цього опудала, як називала його Перонська, і знала, що П´єр їх, і особливо її, розшукував у натовпі. П´єр обіцяв їй бути на балу і познайомити її з кавалерами.

Але, не дійшовши до них, Безухов зупинився коло невисокого, дуже гарного, в білому мундирі, брюнета, який, стоячи біля вікна, розмовляв з якимсь високим чоловіком у зірках і з стрічкою. Наташа відразу впізнала невисокого брюнета: це був Волконський. Він, здавалось їй, дуже помолодшав, повеселішав і покращав.

— Он ще один знайомий, Волконський, бачите, мамо? — сказала Наташа, показуючи на князя Андрія.— Пам´ятаєте, він у нас ночував у Отрадному.

— А, ви його знаєте? — спитала Перонська.— Терпіти не можу. За ним тепер усі добиваються. І гордість така, просто безмежна! В татуся вдався. І зв´язався зі Сизранським, якісь там проекти пишуть. Дивіться, як з дамами обходиться! Вона з ним говорить, а він одвернувся,— промовила вона, показуючи на нього.— Я б його вишпетила, коли б він зі мною так повівся, як з цими дамами.

Раптом усе заворушилось, натовп загомонів, рушив вперед, знову розпився, заграла музика, і під її звуки між двома рядами людей увійшов С п За ним ішли господиня і господар. Цар ішов швидко, вклоняючись ц в0руч і ліворуч, наче поспішаючи звільнитися від цієї хвилини зустрічі. Музиканти грали полонез, відомий тоді по словах, складених на нього. Слова ЦІ починались: «Олександр, Єлизавета, ви захоплюєте нас». Цар пройшов у вітальню, натовп ринув до дверей; кілька осіб з не звичайними для них виразами облич квапливо пройшли туди й назад. Натовп знову хвилею відійшов од дверей вітальні, в яку, розмовляючи з господинею, увійшов цар. Якийсь молодий чоловік з розгубленим виглядом наступав на дам, просячи їх податись назад. Деякі дами, забувши всі правила вищого світу, як про це свідчили вирази облич, проштовхувалися вперед, псуючи свої туалети, чоловіки стали підходити до дам і строїтись у пари полонезу.

Усі розступились, і цар, усміхаючись і не в такт ведучи за руку господиню дому, вийшов з дверей вітальні. За ним ішли господар з М. О. Наришкіною, потім посланники, міністри, різні генерали, і всіх їх, не замовкаючи, називала Перонська. Більше як половина дам мали кавалерів і йшли або готувалися йти в полонез. Наташа відчувала, що вона залишилася з матір´ю і Сонею серед меншої частини дам,— їх відтиснули до стіни і не взяли до танцю. Вона стояла, опустивши свої тоненькі руки, стримуючи дихання,— від цього розмірене піднімалися, ледве визначаючись, її груди,— і зляканими блискучими очима дивилась перед себе з виразом готовості на величезну радість і на величезне горе. Її не цікавили ні цар, ні всі важні особи, на яких показувала Перонська,— в неї була одна думка: «Невже так ніхто й не підійде до мене, невже я не танцюватиму між першими, невже мене не помітять усі ці мужчини, які тепер, здається, й не бачать мене, а коли дивляться на мене, то дивляться з таким виразом, наче кажуть:— А! це не вона, то нічого й дивитися.— Ні, цього не може бути! — думала вона.— Вони ж повинні знати, як мені хочеться танцювати, як я чудово танцюю і як їм весело буде танцювати зі мною».

Звуки полонезу тривали досить довго і вже почали звучати сумовито — спогадом у Наташиних вухах, їй хотілося плакати. Перонська відійшла від них. Граф був на другому кінці зали, графиня, Соня і вона стояли самі одні, як у лісі, в цьому чужому натовпі, нікому не цікаві й не потрібні. Князь Андрій пройшов з якоюсь дамою повз них, очевидно не впізнаючи їх. Красунь Анатоль, ведучи даму, щось говорив їй, усміхаючись, і глянув на Наташине обличчя тим поглядом, яким дивляться на стіни. Борис двічі пройшов повз них і кожного разу одвертався. Берг і його дружина не танцювали і підійшли до них.

Наташі здалося образливим це родинне зближення тут, на балу, наче не було іншого місця для родинних розмов, крім балу. Вона не слухала й не дивилася на Віру, яка щось казала до неї про своє зелене плаття.

Нарешті цар зупинився коло своєї останньої дами (він танцював 3 трьома), музика замовкла; заклопотаний ад´ютант натрапив на Ростових, попросив їх кудись поступитися, хоч вони стояли біля самої стіни, і з хорів почулись виразні, обережні і вабливо-розмірені звуки вальса. Цар з усмішкою оглянув залу. Минула хвилина — ніхто ще не починав. Ад´ютант-розпорядник підійшов до графині Безухової і запросив її. Вона, усміхаючись, підняла руку і поклала її, не дивлячись на ад´ютанта, на йог0 плече. Ад´ютант-розпорядник, майстер свого діла, впевнено, поволі g розмірене, міцно обійнявши даму, пустився з нею спочатку гліссадом краєм круга, в кутку зали підхопив її лівою рукою, повернув її, і з-за дедалі бистріших звуків музики чутно було тільки розмірене цокання острог швидких і спритних ад´ютантових ніг, і через кожні три такти на повороті ніби спалахувала, розвіваючись, оксамитна сукня його дами. Наташа дивилась на них і ладна була плакати, що це не вона танцює цей перший тур вальса.

Князь Андрій у своєму полковницькому, білому (по кавалерії) мундирі, в панчохах і туфлях, жвавий і веселий, стояв у перших рядах кола, недалеко від Ростових. [...]

П´єр підійшов до князя Андрія і схопив його за руку.

— Ви завжди танцюєте. Тут є моя protegee, Ростова молода, запросіть її,— сказав він.

— Де? — спитав Волконський.— Пробачте,— сказав він, звертаючись до барона,— цю розмову ми в іншому місці доведемо до кінця, а на балу треба танцювати. — Він вийшов уперед, у тому напрямі, куди показував П´єр. Наташине обличчя, вкрай напружене розпачем і чеканням, впало в око князеві Андрію. Він упізнав її, вгадав її почуття, зрозумів, що це в неї лише початок, згадав її розмову на вікні і з веселим обличчям підійшов до графині Ростової.

— Дозвольте познайомити вас з моєю дочкою,— сказала графиня, червоніючи.

— Я маю приємність бути знайомим, якщо графиня пам´ятає мене,— мовив князь Андрій, чемно і низько вклоняючись, всупереч зауваженням Перонської про його грубість. Підходячи до Наташі і ще не доказавши свого запрошення на тур вальса, він підняв руку, щоб обійняти її за талію. Наташине обличчя, з отим виразом завмирання і готовості на відчай і на захват, раптом осяяла щаслива, вдячна, дитяча усмішка.

«Давно я чекала тебе»,— наче сказала ця злякана і щаслива дівчинка своєю виниклою з-за готових сліз усмішкою, піднімаючи руку на плече князя Андрія. Вони були другою парою, що ввійшла у коло. Князь Андрій був один з кращих танцюристів свого часу. Наташа танцювала чудово. Ніжки її в бальних атласних туфельках швидко, легко і незалежно від неї робили своє, а обличчя сяяло захватом щастя, її оголені шия і руки були худі й негарні. В порівнянні з плечима Елен, її плечі були худі, груди ледь визначалися, руки тонкі; але на Елен був уже ніби лак від усіх тисяч поглядів, що торкалися її тіла, а Наташа здавалася дівчинкою, яку вперше оголили і якій це було б дуже соромно, якби її не впевнили, що так конче треба.

Князь Андрій любив танцювати і, бажаючи якнайшвидше відкараскатися від політичних і розумних розмов, з якими всі зверталися до нього, і бажаючи якнайшвидше розірвати це прикре для нього коло ніяковості, що утворилося від присутності царя, пішов танцювати і вибрав Наташу, тому що на неї показав йому П´єр і тому, що вона перша з гарненьких жінок впала йому в око; але тільки-но він обняв цей тонкий рухливий стан, і вона заворушилась так близько від нього і усміхнулася так близько йому, вино її чарів ударило йому в голову; він відчув себе ожилим і помолоділим, коли, переводячи дух і залишивши її, зупинився і став дивитися на танцюристів.

Після князя Андрія до Наташі підійшов Борис, запрошуючи її до нЦІ0, підійшов і той танцюрист ад´ютант, що почав бал, і інші молотки і Наташа, передаючи своїх лишніх кавалерів Соні, щаслива й рум´яна, не переставала танцювати цілий вечір. Вона нічого не помітила й не бачила з того, що цікавило всіх на цьому балу. Вона не тільки не помітила, як цар довго розмовляв з французьким посланником, як він особливо ласкаво говорив з такою-то дамою, як принц такий-то і такийто зробили і сказали те-то, як Елен мала великий успіх і удостоїлась особливої уваги такого-то; вона не бачила навіть царя і помітила, що він поїхав, лише з того, що після його від´їзду бал пожвавішав. Один з веселих котильйонів, перед вечерею, князь Андрій знову танцював з Наташею. Він нагадав їй про їхню першу зустріч в отрадненській алеї і про те, як вона не могла заснути місячної ночі і як він мимоволі чув її. Наташа почервоніла при цьому нагадуванні і намагалась виправдатися, наче було щось негоже в тому почутті, в якому мимоволі підслухав її князь Андрій.

Князь Андрій, як і всі люди, що виросли у вищому світі, любив зустрічати в ньому те, що не мало на собі загального світського відбитку. І такою була Наташа, з її подивом, радістю і полохливістю і навіть з огріхами у французькій мові. Він особливо ніжно й обережно обходився і говорив з нею. Сидячи коло неї, розмовляючи з нею про зовсім прості й незначні речі, князь Андрій милувався радісним блиском її очей і усмішки, що стосувалася не його мови, а її внутрішнього щастя. У той час, як Наташу вибирали і вона з усмішкою вставала і йшла танцювати, князь Андрій милувався особливо ЇЇ полохливою грацією. В середині котильйону Наташа, закінчивши фігуру, ще важко дихаючи, підходила до свого місця. Новий кавалер знову запросив її. Вона втомилась і задихалась і, видно, подумала відмовитись, але зараз же знову весело підняла руку на плече кавалера і усміхнулась до князя Андрія.

«Я б рада відпочити й посидіти з вами, я втомилася, та ви бачите, як мене вибирають, і я з цього рада, і я щаслива, і я всіх люблю, і ми з вами все це розуміємо»,— і ще багато й багато чого сказала ця усмішка. Коли кавалер залишив її, Наташа побігла через зал, щоб узяти двох дам для фігур.

«Якщо вона підійде спочатку до своєї кузини, а потім до другої дами, то вона буде моєю дружиною»,— сказав цілком несподівано сам до себе князь Андрій, дивлячись на неї. Вона підійшла раніше до кузини.

«Яка дурниця іноді спадає на думку! — подумав, князь Андрій.— Але певне тільки те, що ця дівчина така мила, така особлива, що вона не протанцює тут місяця і вийде заміж... Це тут виняток»,— думав він, коли Наташа, поправляючи біля корсажа пониклу троянду, сідала біля нього.

Наприкінці котильйону старий граф підійшов у своєму синьому фраку до тих, що танцювали. Він запросив до себе князя Андрія і спитав дочку, чи весело їй. Наташа не відповіла, тільки усміхнулася такою усмішкою, яка докірливо говорила: «як можна питати про це?»

— Так весело, як ніколи в житті! — сказала вона, і князь Андрій помітив, як швидко піднялись були її худі руки, щоб обняти батька, і зараз Же опустилися, Наташа була така щаслива, як ще ніколи в житті. Вона була на тому найвищому щаблі щастя, коли людина робиться цілком Доброю і гарною і не вірить у можливість зла, нещастя й горя.

П´єр на цьому балу вперше відчув себе ображеним тим становищем, яке посідала його дружина у вищих сферах. Він був понурий і неуважливий. Поперек лоба в нього була широка складка, і він, стоячи біля вікна, дивився поверх окулярів і нікого не бачив.

Наташа, ідучи до вечері, пройшла повз нього. Похмуре, нещасне ІІ´єрове обличчя вразило її. Вона зупинилась навпроти нього, їй хотілось допомогти йому, передати йому лишок свого щастя.

— Як весело, графе,— сказала вона,— правда ж?

П´єр розгублено усміхнувся, явно не розуміючи того, що йому казали.

— Так, я дуже радий,— сказав він.

«Як вони можуть бути незадоволені з чогось,— думала Наташа.— Особливо такий хороший, як цей Безухов?» На Наташин погляд, усі присутні на балу були однаково добрі, милі, чудесні люди, які любили один одного: ніхто не міг образити один одного, і тому всі повинні були бути щасливими.

XVIII

Другого дня князь Андрій згадав вчорашній бал, але не надовго зупинився на ньому думками. «Так, дуже пишний бал був. І ще... ага, Ростова, дуже мила. Щось у неї є свіже, особливе, не петербурзьке, що вирізняє її». Оце й усе, що він думав про вчорашній бал. [...]

У призначений час обіду князь Андрій уже входив у власний, невеликий дім Сперанського біля Тавричеського саду. В паркетній їдальні невеликого будиночка, що відзначався незвичайною чистотою (нагадуючи чернечу чистоту), князь Андрій, трошки спізнившись, уже застав о п´ятій годині все товариство Сперанського. З дам не було нікого, крім маленької дочки Сперанського (довгим лицем схожої на батька) та її гувернантки. Гості були — Жерве, Магніцький і Столипін. Ще з передпокою князь Андрій почув голосну розмову і дзвінкий, чіткий регіт — регіт, схожий на той, яким сміються на сцені. Хтось голосом, схожим на голос Сперанського, чітко відбивав: ха... ха... ха... Князь Андрій ніколи не чув сміху Сперанського, і цей дзвінкий, тонкий сміх державної людини здався йому дуже чудним.[...]

Князь Андрій з подивом і смутком розчарування слухав цей сміх і дивився, як сміється Сперанський. Це був не Сперанський, а інша людина, здавалося князеві Андрію. Усе таємниче і привабливе, що раніш вбачав князь Андрій у Сперанському, раптом стало йому ясним і непривабливим.

Князь Андрій не сміявся і боявся, що він буде важким для цього товариства. Але ніхто не помічав його невідповідності до загального настрою. Здавалося, всім було дуже весело.

Він кілька разів хотів зайти в розмову, але щоразу його слово викидалось геть, як корок з води; і він не міг жартувати разом з ними. [...]

— Ну, тепер декламація! — сказав Сперанський, виходячи з кабінету.— Дивний талант! — звернувся він до князя Андрія. Магніцький зараз же став у позу і почав говорити французькі жартівливі вірші, що він склав на деяких відомих осіб Петербурга; кілька разів його перебивали аплодисментами. Князь Андрій, по закінченні декламації, підійшов до Сперанського, прощаючись з ним.

— Куди ви так рано? — сказав Сперанський.

— Я обіцяв на вечір...

Вони помовчали. Князь Андрій дивився зблизька в ці дзеркальні очі, не пропускали в себе, і йому стало смішно, як він міг чекати чого небудь від Сперанського і від усієї своєї діяльності, зв´язаної з ним, і як міг він надавати ваги тому, що робив Сперанський. Цей ретельний, невеселий сміх довго не переставав звучати у вухах князя Андрія після того, як він поїхав від Сперанського.

Повернувшись додому, князь Андрій став згадувати своє петербурзьке життя за ці чотири місяці наче щось нове. Він згадував своїтурботи, запобігання, історію свого проекту військового уставу, який було прийнято до відома і якого намагались замовчати лише тому, що друга робота, дуже погана, була вже зроблена і подана цареві; згадав про засідання комітету, членом якого був Берг; згадав, як на цих засіданнях старанно і тривало обговорювалось усе щодо форми і процесу засідань комітету, і як старанно і похапцем обминалося все, що стосувалося суті справи. Він згадав про свою законодавчу працю, про те, як він заклопотано перекладав на російську мову статті римського і французького зводу, і йому стало совісно за себе. Потім він виразно уявив собі Богучарово, свою роботу в селі, свою поїздку до Рязані, згадав селян, Дрона старосту, і приклавши до них права осіб, які він розподіляв за параграфами, він здивувався, як він міг так довго морочитися з такою марною справою.

XIX

Другого дня князь Андрій поїхав з візитами до деяких родин, у кого він ще не був, і в тому числі до Ростових, з якими він поновив знайомство на останньому балу. Крім законів чемності, за якими йому треба було бути в Ростових, князеві Андрію хотілося бачити вдома цю особливу, жваву дівчину, від якої залишилася в нього приємна згадка.

Наташа одна з перших зустріла його. Вона була в домашньому синьому платті, в якому вона здалася князеві Андрію ще кращою, ніж у бальному. Вона і вся родина Ростових прийняли князя Андрія, як давнього друга, просто й гостинно. Князеві Андрію здалося, що вся родина, до якої він раніше ставився суворо, тепер складається з чудесних, простих і добрих людей. Гостинність і добродушність старого графа, особливо приємні й дивні в Петербурзі, були такі, що князь Андрій не міг відмовитись від обіду. «Так, це добрі, гарні люди,— думав Волконський,— певна річ, вони не розуміють ні на волосинку того скарбу, який мають у Наташі; але вони — добрі люди, і вони становлять найкращий фон для того, щоб на ньому вирізнялась ця особливо-поетична, переповнена життям, чудесна дівчина!»

Князь Андрій почував у Наташі наявність цілком чужого для нього, особливого світу, сповненого якихось невідомих йому радощів, того чужого світу, що тоді ще, в отрадненській алеї і на вікні місячної ночі так Дражнив його. Тепер цей світ більше не дражнив його, не був чужим світом; він сам, вступивши в нього, знаходив у ньому нову для себе втіху.

По обіді Наташа, на просьбу князя Андрія, пішла до клавікордів і почала співати. Князь Андрій стояв біля вікна, розмовляючи з дамами, і слухав її. Посеред фрази князь Андрій замовк і відчув раптово, що до його горла підступають сльози, можливості яких він не знав за собою. Він подивився на Наташу під час її співу, і в душі його відбулося щось нове і щасне. Він був щасливий, і йому разом з тим було сумно. Йому зовсім не було чого плакати, але він ладен був плакати. Чого? Згадавши колишню любов? маленьку княгиню? свої розчарування?.. свої надії на майбутнє?.. Так і ні.

Головне, чого йому хотілося плакати, було те, що він раптом ясно усвід0. мив страшну протилежність між чимось безконечно-великим і невизначеним, що було в ньому, і чимось вузьким і тілесним, чим він був сам і на. віть була вона. Ця протилежність гнітила й радувала його під час її співу. Кінчивши спів, Наташа відразу підійшла до нього і спитала його, як йому подобається її голос? Вона спитала це і зніяковіла вже після того як вона це сказала, зрозумівши, що цього не треба було питати. Він усміхнувся, дивлячись на неї, і сказав, що йому подобається її спів так само, як і все, що вона робить.

Князь Андрій пізно увечері поїхав від Ростових. Він ліг спати за звичкою лягати, але незабаром побачив, що він не може заснути. Він то, засвітивши свічку, сидів у ліжку, то вставав, то знову лягав, і безсоння нітрохи не обтяжувало його: так радісно й новітньо було в нього на душі, наче він з душної кімнати вийшов на вільний світ Божий. Йому і на думку не спадало, що він закоханий в Ростову; він не думав про неї; він тільки уявляв її собі, і через те все життя його поставало перед ним у новому світлі. «Чого я б´юсь, чого я морочуся в цій вузькій, замкнутій рамці, коли життя, все життя з усіма його радощами відкрите передо мною?» — казав він собі. І він вперше по довгому часі почав робити щасливі плани на майбутнє. Він вирішив сам з собою, що йому треба подбати про виховання свого сина, підшукавши для нього вихователя і доручивши йому; потім треба вийти у відставку і поїхати за кордон, бачити Англію, Швейцарію, Італію. «Мені треба користатися зі своєї волі, поки так багато почуваю в собі сили й молодості,— казав він сам собі.— П´єр мав рацію, кажучи, що треба вірити в можливість щастя, щоб бути щасливим, і я тепер вірю в нього. Залишимо мертвим ховати мертвих, а поки живий, треба жити і бути щасливим»,— думав він.

XXI

П´єр, як один з найпочесніших гостей, повинен був сісти в бостон з Іллею Андрійовичем, генералом і полковником. П´єру за бостонним столом довелося сидіти навпроти Наташі, і дивна зміна, що сталася з нею від часу балу, вразила його. Наташа була мовчазна і не тільки не була така гарна, як на балу, а була б погана, якби не мала такого покірливого, байдужого вигляду.

«Що з нею?» — подумав П´єр, глянувши на неї. Вона сиділа біля сестри за чайним столом і неохоче, не дивлячись на нього, відповідала щось Борисові, який підсів до неї. Відходивши цілу масть і зібравши на втіху своєму партнерові п´ять взяток, П´єр, чуючи гомін вітання і кроки якихось гостей, що ввійшли до кімнати під час збирання взяток, знову глянув на неї.

«Що з нею сталося?» — ще більш здивовано спитав він сам себе.

Князь Андрій з бережливо-ніжним виразом стояв перед нею і говорив їй щось. Вона, підвівши голову, розрум´янившись і, очевидно, намагаючись стримати поривчасте дихання, дивилась на нього. І яскраве сяйво якогось внутрішнього, раніш погашеного вогню знову горіло в ній. Вона вся змінилася. З поганої знову стала такою ж, якою була на балу.

Князь Андрій підійшов до П´єра, і П´єр помітив новий, молодий вираз і в обличчі свого друга.

П´єр кілька разів пересідав під час гри, то спиною, то обличчям до Наташі, і протягом шести роберів спостерігав її і свого друга.

«Щось дуже важливе відбувається між ними»,— думав П´єр, і радісне

пазом гірке почуття так хвилювало його, що він забував про гру.

Після шести роберів генерал встав, сказавши, що так неможливо грати,

П´єр звільнився. Наташа осторонь розмовляла з Сонею та Борисом. Віра про щось з тонкою усмішкою говорила з князем Андрієм. П´єр підійшов до свого друга і, спитавши, чи не таємна в них розмова, сів біля них. Віра, помітивши увагу князя Андрія до Наташі, вирішила, що на вечорі, на справжньому вечорі конче треба, щоб були тонкі натяки на почуття, і, вибравши час, коли князь Андрій був сам, почала з ним розмову про почуття взагалі і про свою сестру, їй треба було з таким розумним (яким вона вважала князя Андрія) гостем застосувати свою дипломатичну майстерність.

Коли П´єр підійшов до них, він помітив, що Віра самовдоволено захоплена розмовою, а князь Андрій (це з ним рідко бувало) здається збентеженим.

— Як ви гадаєте? — з тонкою усмішкою казала Віра.— Ви, князю, такі проникливі і так розумієте відразу характери людей. Що ви думаєте про Наталі, чи може вона бути сталою у своїх симпатіях, чи може вона так, як інші жінки (Віра розуміла себе), один раз покохати людину і назавжди залишитись вірною? Це я вважаю справжнім коханням. Як ви думаєте, князю?

— Я занадто мало знаю вашу сестру,— відповів князь Андрій з глузливою усмішкою, під якою він хотів приховати свою ніяковість,— щоб розв´язати таке тонке питання; і потім я помічав, що чим менш подобається жінка, тим вона буває сталішою,— додав він і подивився на П´єра, що в цей час підійшов до них.[...]

Князь Андрій насуплено мовчав.

— Адже ви дружні з Борисом? — спитала його Віра.

— Так, я його знаю...

— Він певне вам казав про свою дитячу любов до Наташі?

— А була дитяча любов? — раптом несподівано почервонівши, спитав князь Андрій.

— Так. Ви знаєте, між двоюрідним братом і сестрою ця близькість дуже часто приводить до любові: двоюрідні — небезпечна річ. Хіба не так?

— О, безперечно,— сказав князь Андрій і раптом неприродно пожвавішав і став жартувати з П´єром про те, яким він повинен бути обережним у своєму обходженні зі своїми п´ятдесятилітніми московськими кузинами, і серед жартівливої розмови встав і, взявши під руку П´єра, одвів його вбік.

— Ну що? — спитав П´єр, який здивовано спостерігав чудне збудження свого друга і помітив погляд, що його він, встаючи, кинув на Наташу.

— Мені треба, мені треба поговорити з тобою, — сказав князь Андрій.— Ти знаєш наші жіночі рукавички (він говорив про ті масонські рукавички, що давалися новообраному братові для вручення коханій). Я... та ні, я згодом поговорю з тобою...— І з чудним блиском в очах, з неспокоєм У рухах князь Андрій підійшов до Наташі і сів біля неї. П´єр бачив, як князь Андрій щось спитав її, і вона, спалахнувши, відповіла йому. [...]

XXII

Другого дня князь Андрій поїхав до Ростових обідати, бо його кликав граф Ілля Андрійович, і провів у них цілий день.

Усі в домі почували, заради кого їздив князь Андрій, і він, не приховуючи цього, цілий день намагався бути з Наташею. Не лише в душі

Наташі, зляканої, але щасливої і радісно піднесеної, а й у всьому домі почувався страх перед чимсь важливим, що мало статися. Графиня сумними і серйозно-строгими очима дивилась на князя Андрія, коли він розмовляв з Наташею, і боязко і вдавано починала яку-небудь незначну розмову, як тільки він оглядався на неї. Соня боялась відійти від Наташі і боялась бути з ними, щоб не заважати їм. Наташа блідла від страху чекання, на хвилину залишившись з ним віч-на-віч. Князь Андрій дивував її своєю несміливістю. Вона почувала, що йому треба сказати їй щось, але він не може на це зважитись.

Коли увечері князь Андрій поїхав, графиня підійшла до Наташі й пошепки сказала:

— Ну що?

— Мамо, благаю вас, нічого не питайте мене тепер. Це не можна казати,— промовила Наташа.

Але незважаючи на те, цього вечора Наташа то схвильована, то злякана, втупивши очі в одну точку, довго лежала в материному ліжку. То вона розповідала їй, як він хвалив її, то як він казав, що поїде за кордон, то, що він питав, де вони житимуть цього літа, то як він питав її про Бориса.

— Але такого, такого... зі мною ніколи не було! — казала вона.— Та мені страшно при ньому, мені завжди страшно при ньому. Що це означає? Означає, що це справжнє, так? Мамо, ви спите?

— Ні, серце моє, мені самій страшно,— відповіла мати.— Іди.

— Все одно я не спатиму. Що за дурниці спати! Мамочко, мамочко, такого зі мною ніколи не було! — казала вона, здивована і злякана тим почуттям, що його усвідомлювала в собі.— І хіба ми могли думати!..

Наташі здавалося, що коли ще вперше вона побачила князя Андрія в Отрадному, вона закохалася в нього, її наче лякало те чудне, несподіване щастя, що той, кого вона вибрала ще тоді (вона твердо була впевнена в цьому), що той самий тепер знову зустрівся їй, і, здається, не байдужий до неї. «І треба було йому, як навмисне, тепер, коли ми тут, приїхати до Петербурга. І треба було нам зустрітися на цьому балу. Все це доля. Ясно, що це доля, що все вело до того. Ще тоді, тільки-но я побачила його, я відчула щось особливе».

— Що ж він тобі ще казав? Який вірш отой? Прочитай...— сказала мати в задумі, питаючи про вірш, якого князь Андрій написав Наташі в альбом.

— Мамо, це не соромно, що він удівець?

— Годі-бо, Наташо, молись Богу. Шлюби учиняються на небесах.

— Голубонько, матусю, як я вас люблю, як мені гарно! — вигукнула Наташа, плачучи слізьми щастя та хвилювання і обнімаючи матір.

У цей самий час князь Андрій сидів у П´єра і говорив йому про свою любов до Наташі і про твердий намір одружитися з нею. [...]

— Ну, голубе мій,— сказав він,— я вчора хотів сказати тобі і з цим тепер приїхав до тебе. Ніколи не почував нічого схожого на це. Я закоханий, друже мій.

П´єр раптом тяжко зітхнув і повалився своїм важким тілом на диван поруч з князем Андрієм.

— В Наташу Ростову, правда ж? — сказав він.

— Ясна річ, а в кого ж? Ніколи не повірив би, але це почуття сильніше за мене. Вчора я мучився, страждав, але й муки цієї я не віддам ні за

до на світі. Я не жив раніше. Тепер тільки я живу, але я не можу жити без неї. Та чи може вона любити мене?.. Я старий для неї... Чому ти не

говориш?..

— Я? Я? Що я казав вам! — раптом промовив П´єр, встаючи й починаючи ходити по кімнаті.— Я завжди це думав... Ця дівчина такий скарб, такий... Це виняткова дівчина... Любий друже, я вас прошу, ви не розумуйте, не вагайтеся, одружуйтесь, одружуйтесь і одружуйтесь... І я певний, щасливішої за вас людини не буде на світі.

— А вона?

— Вона любить вас.

— Не говори дурниць...— сказав князь Андрій, усміхаючись і дивлячись П´єру в очі.

— Любить, я знаю,— сердито вигукнув П´єр.

— Ні, слухай,— сказав князь Андрій, зупиняючи його за руку.— Ти знаєш, в якому я стані? Мені треба сказати все кому-небудь.

— Ну, ну, говоріть, я дуже радий,— сказав П´єр, і справді обличчя його змінилося, зморшка розгладилась, і він радісно слухав князя Андрія. Князь Андрій здавався і таки був зовсім іншою, новою людиною. Де ділася його нудьга, його презирство до життя, його зневіра? П´єр був єдиною людиною, перед якою він наважувався висловитись; а зате він висловлював йому все, що в нього було на душі. То він легко і сміливо робив плани на тривале майбутнє, говорив про те, що він не може пожертвувати своїм щастям для примхи свого батька, що він змусить батька погодитися на цей шлюб і полюбити її або обійдеться без його згоди, то він дивувався, як з чогось чудного, чужого, від нього незалежного, з того почуття, що опанувало його.

— Я б не повірив тому, хто сказав би мені, що я можу так любити,— говорив князь Андрій.— Це зовсім не те почуття, що було в мене раніш. Цілий світ розділено для мене на дві половини: одна — вона і там усе щастя, надія, сяйво; друга половина — все, де її нема, там усе смуток і темрява...

— Темрява і морок,— повторив П´єр,— так, так, я розумію це.

— Я не можу не любити сяйва, я не винен у цьому. І я дуже щасливий. Ти розумієш мене? Я знаю, що ти радий за мене.

— Так, так,— потверджував П´єр, зворушеним і смутним поглядом дивлячись на свого друга. Чим світлішою здавалася йому доля князя Андрія, тим похмурішою здавалась своя власна.

XXIII

Для одруження треба було батькової згоди, і за цим на другий день князь Андрій поїхав до батька.

Батько з зовнішнім спокоєм, але з внутрішньою злобою сприйняв синове повідомлення. Він не міг припустити, щоб хто-небудь хотів змінити життя, вносити в нього що-небудь нове, коли життя для нього вже кінчилося. «Дали б тільки дожити так, як я хочу, а потім хай би робили, що хотіли»,—сказав собі старий. З сином, проте, він застосував ту Дипломатію, яку він застосовував у важливих випадках. Взявши спокійний тон, він обміркував усю справу.

По-перше, одруження було не блискуче щодо рідні, багатства та знатності. По-друге, князь Андрій був не першої молодості і кволий здоров´ям (старий особливо наполягав на цьому), а вона була дуже молода.

По-третє, був син, якого жаль було віддати дівчиськові. По-четверте, нарешті, сказав батько, глузливо дивлячись на сина, «я тебе прошу, від. клади справу на рік, поїдь за кордон, полікуйся, знайди, як ти хочеш, німця для князя Миколи і потім, коли вже любов, пристрасть, упертість, що хочеш, такі великі, тоді одружуйся. І це останнє моє слово, знай, останнє...» — закінчив князь таким тоном, яким показував, що ніщо не змусить його змінити своє рішення.

Князь Андрій ясно бачив, що старий надіявся, що почуття його або його майбутньої нареченої не витримає випробування року або що він сам, старий князь, помре до того часу, і вирішив виконати батькову волю: зробити освідчення і відкласти весілля на рік.

Через три тижні після свого останнього вечора у Ростових князь Андрій повернувся до Петербурга.

На другий день після своєї розмови з матір´ю Наташа цілий день чекала Волконського, та він не приїхав. На другий, на третій день було те ж саме. П´єр також не приїжджав, і Наташа, не знаючи того, що князь Андрій поїхав до батька," не могла пояснити собі його відсутності.

Так минуло три тижні. Наташа нікуди не хотіла виїжджати і, як тінь, бездіяльна і смутна, ходила по кімнатах, увечері потай від усіх плакала і не приходила до матері. Вона раз у раз червоніла і дратувалася, їй здавалося, всі знають, що князь Андрій розчарувався в ній, сміються і жаліють її. При всій силі внутрішнього горя, це гоноровите горе поглиблювало її нещастя.

Якось вона прийшла до графині, хотіла щось сказати їй і раптом заплакала. Сльози її були слізьми ображеної дитини, яка сама не знає, за що її покарано.

Графиня стала заспокоювати Наташу. Наташа спочатку вслухалася в слова матері, потім раптом перебила її:

— Перестаньте, мамо, я й не думаю і не хочу думати! Так, поїздив і перестав, і перестав...

Голос її затремтів, вона мало не заплакала, але заспокоїлась і вже спокійно додала:

— І зовсім я не хочу виходити заміж. І я його боюсь; тепер я зовсім, зовсім спокійна...

Другого дня по цій розмові Наташа наділа те саме плаття, що в ньому, як вона знала, ранками їй було весело, і зранку почала своє попереднє життя, від якого вона відійшла після балу. Напившись чаю, вона пішла до улюбленої зали, де був особливо сильний резонанс, і почала співати свої сольфеджіо (вправи зі співу). Закінчивши перший урок, вона зупинилась на середині зали і повторила одну музичну фразу, що особливо сподобалась їй. Вона прислухалась радісно до тієї (наче несподіваної для неї) чарівливості, з якою ці звуки, переливаючись, наповнили всю порожняву зали і повільно завмерли, і їй раптом стало весело. «Нащо про це багато думати, і так гарно»,— сказала вона собі і стала ходити туди й сюди по залі, ступаючи по дзвінкому паркету не простими кроками, а на кожному кроці переступаючи з корочка (на ній були нові, улюблені туфлі) на носок і так само радісно, як і до звуків свого голосу, прислухаючись до цього розміреного тупоту корочка і поскрипування носка. Проходячи повз дзеркало, вона заглянула в нього. «Ось яка я! — наче говорив вираз її обличчя в цю хвилину.— Ну, й добре. І нікого мені не треба».

Лакей хотів увійти, щоб прибрати щось у залі, але вона не пустила його і, зачинивши за ним двері, знову стала прогулюватись. Вона повернулась цього ранку до свого улюбленого стану любові до себе і захоплення собою. «Яка чарівна ця Наташа! — сказала вона знову про себе словами якоїсь третьої, збірної мужської особи.— Гарна, голос, молода, і нікому вона не заважає, дайте тільки їй спокій». Але хоч би як давали їй спокій, вона вже не могла бути спокійною і зараз же відчула це.

У передпокої відчинилися двері з під´їзду, хтось спитав, чи вдома, і почулися чиїсь кроки. Наташа дивилася в дзеркало, але вона не бачила себе. Вона слухала звуки з передпокою. Коли вона побачила себе, обличчя її було бліде. Це був він. Вона це напевно знала, хоч ледве чула звук його голосу з-за зачинених дверей.

Наташа, бліда і злякана, вбігла до вітальні.

— Мамо, Волконський приїхав! — сказала вона.— Мамо, це жах, це нестерпно! Я не хочу... мучитися! Що ж мені робити?..

Ще графиня не встигла відповісти їй, як князь Андрій з тривожним і серйозним обличчям увійшов до вітальні. Тільки-но він побачив Наташу, обличчя його засяяло. Він поцілував у руку графиню і Наташу і сів біля дивана.

— Давно вже ми не мали приємності...— почала була графиня, але князь Андрій перебив її, відповідаючи на її запитання і, очевидно, поспішаючи сказати те, що йому треба було.

— Я не був у вас весь цей час тому, що був у батька: мені треба було переговорити з ним про вельми важливу справу. Я вчора вночі тільки повернувся,— сказав він, глянувши на Наташу.— Мені треба переговорити з вами, графине,— додав він по хвилинній мовчанці.

Графиня, важко зітхнувши, опустила очі.

— Я до ваших послуг,— промовила вона.

Наташа знала, що їй треба піти звідси, але вона не могла цього зробити: щось стискало їй горло, і вона нечемно, прямо, розширеними очима дивилась на князя Андрія.

«Зараз? У цю хвилину!.. Ні, цього не може бути!» — думала вона.

Він знову глянув на неї, і цей погляд переконав її в тому, що вона не помилилась.—Так, зараз, у цю хвилину вирішувалась її доля.

— Іди, Наташо, я покличу тебе,— сказала графиня пошепки.

Наташа благальне глянула зляканими очима на князя Андрія, на

матір, і вийшла.

— Я приїхав, графине, просити руки вашої дочки,— сказав князь Андрій.

Обличчя у графині спалахнуло, але вона нічого не сказала.

— Ваше освідчення...— статечно почала графиня. Він мовчав, дивлячись їй у вічі.— Ваше освідчення... (вона збентежилася) нам приємне, і... я приймаю ваше освідчення, я рада. І чоловік мій... я сподіваюся... але від неї самої буде залежати...

— Я скажу їй тоді, коли буду мати вашу згоду... даєте ви мені таку згоду?..—спитав князь Андрій.

— Так,— сказала графиня і простягнула йому руку і зі змішаним почуттям відчуженості й ніжності торкнулась губами до його лоба, коли він нахилився над її рукою. Вона хотіла любити його як сина, але почувала, що він чужий і страшний для неї.

— Я певна, що мій чоловік буде згодний,— сказала графиня,— але ваш батечко...

Мій батько, якому я розповів свої плани, неодмінною умовою згоди поклав, щоб весілля було не раніше, як через рік. І про це ось я хотів повідомити вас,— сказав князь Андрій.

— Правда, Наташа ще молода, але — так довго!

— Це не могло бути інакше,— зітхнувши, сказав князь Андрій.

— Я пошлю вам її,— сказала графиня і вийшла з кімнати.

— Господи, помилуй нас,— примовляла вона, відшукуючи дочку. Соня сказала, що Наташа у спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилась на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулась до неї.

— Що, мамо?.. Що?

— Іди, іди до нього. Він просить твоєї руки,— сказала графиня холодно, як здалося Наташі...— Іди... іди,— промовила мати сумно й докірливо услід дочці, що побігла бігом, і тяжко зітхнула.

Наташа не пам´ятала, як вона увійшла до вітальні. Ввійшовши у двері й побачивши його, вона зупинилась. «Невже цей чужий чоловік став тепер усім для мене?» — спитала вона себе і миттю відповіла: «Так, усім: він один тепер дорожчий для мене за все на світі». Князь Андрій підійшов до неї, опустивши очі.

— Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я надіятись?

Він глянув на неї, і серйозна пристрасність її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: «Нащо питати? Нащо ставити під сумнів те, чого не можна не знати? Нащо говорити, коли не можна словами висловити того, що почуваєш».

Вона наблизилась до нього і зупинилася. Він узяв її руку й поцілував.

— Любите ви мене?

— Так, так,— наче з досадою промовила Наташа, голосно зітхнула, вдруге, частіше й частіше, і заридала.

— Чого? Що з вами?

— Ой, я така щаслива,— відповіла вона, усміхнулася крізь сльози, нагнулась ближче до нього, подумала секунду, наче питаючи себе, чи можна це і поцілувала його.

Князь Андрій тримав її руки, дивився їй у вічі і не знаходив у своїй душі попередньої любові до неї.

В душі його раптом ворухнулося щось: не було попередньої поетичної і таємничої принадності бажання, а була жалість до її жіночої і дитячої кволості, був страх перед її відданістю і довірливістю, важка й одночасно радісна свідомість обов´язку, що навіки зв´язав його з нею. Теперішнє почуття, хоч і не було таке світле й поетичне, як перше, було серйозніше і сильніше.

— Чи сказала вам maman, що це не може бути раніше, як через рік? — спитав князь Андрій, все дивлячись їй у вічі.

«Невже це я, та дівчинка-дитина (усі так казали про мене),— думала Наташа,— невже я тепер з цієї хвилини дружина, рівна з цим чужим, милим, розумним мужчиною, якого поважає навіть мій батько? Невже це правда? Невже правда, що тепер уже лежить на мені відповідальність за кожний мій вчинок і за кожне слово? До речі, що він спитав мене?»

— Ні,— відповіла вона, але вона не зрозуміла того, що він питав;

— Пробачте мені,— сказав князь Андрій,— але ви такі молоді, а я вже так багато зазнав життя. Мені страшно за вас. Ви не знаєте себе.

Наташа зосереджено й уважно слухала, намагаючись зрозуміти значення його слів, і не розуміла.

Хоч який важкий для мене буде цей рік, що відстрочує моє щастя,— говорив далі князь Андрій,— за цей строк ви перевірите себе. Я прощу вас через рік здійснити моє щастя; але ви вільні: заручини наші зостануться таємницею і, якби ви переконалися, що ви не любите мене, або якби полюбили...—сказав князь Андрій з неприродною усмішкою.

— Нащо ви це говорите? — перебила його Наташа.— Ви знаєте, що з того самого дня, як ви вперше приїхали в Отрадне, я полюбила вас,— сказала вона, твердо впевнена, що говорить правду.

— За рік ви пізнаєте себе...

— Цілий рік! — раптом сказала Наташа, тепер тільки зрозумівши, що весілля відкладено на рік.— Та чому ж рік? Чому ж рік?..— Князь Андрій став їй пояснювати причини цієї відстрочки. Наташа не слухала його.

— І не можна інакше? — спитала вона.

Князь Андрій нічого не відповів, але вираз обличчя його показав, що

змінити це рішення неможливо.

— Це жах! Ні, це жах, жах! — раптом заговорила Наташа і знову заридала.— Я помру, чекаючи цілий рік: це не можна, це жах.— Вона глянула в обличчя свого нареченого і побачила в ньому вираз жалю і подиву.

— Ні, ні, я все зроблю,— сказала вона, раптом переставши плакати,— я така щаслива!

Батько й мати увійшли до вітальні і благословили наречених.

З цього дня князь Андрій нареченим став їздити до Ростових.

XXIV

Заручення не було і нікого не повідомляли про змовини Волконського з Наташею; на цьому наполіг князь Андрій. Він казав, що він є причиною відстрочки, тому він і повинен нести увесь тягар її. Він казав, що він назавжди зв´язав себе своїм словом, але що він не хоче зв´язувати Наташу і дає їй цілковиту волю. Якщо вона через півроку відчує, що не любить його, вона матиме право відмовити йому. Певна річ, ні батьки, ні Наташа не хотіли чути про це; але князь Андрій наполягав на своєму. Князь Андрій бував щодня у Ростових, але не як наречений обходився з Наташею: він казав їй ви і цілував її лише в руку. Між князем Андрієм і Наташею після дня освідчення встановилися зовсім інші, ніж перше, близькі, прості взаємини. Вони наче досі не знали одне одного. І він і вона любили згадувати про те, як вони дивилися одне на одного, коли були ще нічим; тепер обоє вони почували себе зовсім іншими істотами: перше вимушені, тепер вони були прості і щирі. Спочатку в родині почувалась ніяковість в обходженні з князем Андрієм; він здавався людиною з чужого світу, і Наташа довго привчала домашніх до князя Андрія, і з гордістю запевняла всіх, що він тільки здається таким особливим, а що він такий самий, як і всі, і що вона його не боїться і що ніхто не повинен боятися його. За кілька днів у родині до нього звикли, перестали ніяковіти при ньому і жили, як і раніш, а він у цьому їхньому житті брав участь. Він про господарство умів говорити з графом і про убори з графинею та Наташею, і про альбоми та канву з Сонею. Іноді домашні Ростови між собою і при князі Андрії дивувалися з того, як усе це сталося і які очевидні були прикмети цього: і приїзд князя Андрія в Отрадне, і їх при

їзд до Петербурга, і схожість між Наташею та князем Андрієм, яку помітила няня в перший приїзд князя Андрія, і сутичка в 1805 році між Андрієм та Миколою, і ще багато інших прикмет того, що сталося, помітили домашні.

В домі панувала та поетична нудьга і мовчазність, що завжди буває в присутності нареченого і нареченої. Часто, сидячи разом, усі мовчали. Іноді вставали й виходили, і наречений з нареченою, залишаючись вічна-віч, так само мовчали. Рідко вони розмовляли про майбутнє своє життя. Наташа поділяла це почуття, як і всі його почуття, які вона завжди вгадувала. Одного разу Наташа почала розпитувати про його сина. Князь Андрій почервонів,— це з ним часто траплялося тепер і це особливо любила Наташа,— і сказав, що син його не буде жити з ними.

— Чому? — злякано спитала Наташа.

— Я не можу відібрати його в діда і потім...

— Як би я любила його! — сказала Наташа, відразу вгадавши його думку.— Але я знаю, ви хочете, щоб не було приводів обвинувачувати вас і мене.

Старий граф іноді підходив до князя Андрія, цілував його, питав, у нього поради щодо виховання Петі або Миколової служби. Стара графиня зітхала, дивлячись на них. Соня боялася кожної хвилини бути зайвою і намагалася знаходити приводи покидати їх самих, коли їм цього й не треба було. Коли князь Андрій говорив (він дуже гарно розповідав), Наташа з гордістю слухала його; коли вона говорила, то з острахом і з радістю помічала, що він уважно й допитливо дивиться на неї. Не розуміючи його, вона питала себе: «Чого він шукає в мені? Чого він добивається своїм поглядом? Що, як нема в мені того, чого він шукає цим поглядом?» Інколи вона вдавалася у властивий їй шалено-веселий настрій, і тоді особливо любила слухати й дивитися, як князь Андрій сміється. Він рідко сміявся, а зате, коли він сміявся, то віддавався весь своєму сміхові, і щоразу після цього сміху вона почувала себе ближчою до нього. Наташа була б цілковито щаслива, якби думка про майбутню розлуку не лякала її.

Напередодні свого від´їзду з Петербурга князь Андрій привіз із собою П´єра, який від самого балу ні разу не був у Ростових. П´єр здавався розгубленим і збентеженим. Він розмовляв з матір´ю. Наташа сіла з Сонею біля шахового столика, запрошуючи цим до себе князя Андрія. Він підійшов до них.

— Ви ж давно знаєте Безухова? — спитав він.— Ви любите його?

— Ага, він хороший, але смішний дуже. І вона, як завжди в розмові про П´єра, почала розповідати анекдоти про його неуважність, анекдоти, які навіть видумували про нього.

— Ви знаєте, я довірив йому нашу таємницю,— сказав князь Андрій.— Я знаю його змалку. Це золоте серце. Я вас прошу, Наталі,— сказав він раптом серйозно,— я поїду, Бог знає, що може трапитись. Ви можете розлю... Ну, знаю, що я не повинен говорити про це. Одно,— хоч би що трапилось з вами, коли мене не буде...

— Що ж трапиться?..

— Хоч би там яке горе було,— говорив далі князь Андрій,— я вас прошу, m-lle Sophie, хоч би що трапилось, зверніться тільки до нього за порадою і допомогою. Він неуважний і смішний як ніхто, але в нього дуже щире серце.

Ні батько та мати, ні Соня, ні сам князь Андрій не могли передбачити як вплине на Наташу розставання з її нареченим. Червона і схвильована, з сухими очима, вона ходила цього дня по дому, займаючись зовсім значними справами, наче не розуміючи того, що чекає її. Вона не плакала і в ту хвилину, як він, прощаючись, востаннє поцілував її в руку __ Не їдьте! — тільки промовила вона таким голосом, який змусив його задуматись про те, чи не треба йому справді зостатися, і який він и г0 пам´ятав після цього. Коли він поїхав, вона теж не плакала; але кілька днів вона, не плачучи, сиділа у своїй кімнаті, не цікавилась нічим і тільки говорила іноді: «Ой, чого він поїхав!»

Але через два тижні після його від´їзду вона, так само несподівано для близьких її, опам´яталася від своєї моральної недуги, стала такою лі: як раніш, тільки зі зміненою моральною фізіономією, як діти з іншим обличчям встають з ліжка після тривалої хвороби.

XXV

Здоров´я і характер князя Миколи Андрійовича Волконського за цей останній рік після від´їзду сина дуже ослабли. Він зробився ще дратівливішим, ніж раніше, і всі спалахи його безпричинного гніву здебільшого скошувались на княжні Марії. Він наче старанно вишукував усі дошкульні місця її, щоб якомога жорстокіше морально мучити її. У княжни Марії було дві пристрасті і тому дві радості: небіж Миколенька і релігія, і обидві були улюбленими темами князевих нападів та глузів. Хоч би про що заговорили, він зводив розмову на забобони старих дівок або на розбещування і псування дітей. «Тобі хочеться його (Миколеньку) зробити такою ж старою дівкою, як ти сама; дарма: князеві Андрію треба сина, а не дівку»,—говорив він. [...]

Він безперестанку боляче ображав княжну Марію, але дочка навіть не робила зусиль над собою, щоб прощати йому. Хіба міг би він бути винним перед нею і хіба міг батько її, який, вона все-таки знала це, любив її, бути несправедливим?

Та й що таке справедливість? Княжна ніколи не думала про це горде слово: «справедливість». Усі складні закони людства зосереджувалися для неї в одному простому й ясному законі — в законі любові й самовідданості, даному нам від того, який з любов´ю страждав за людство, коли сам він — Бог. [...]

XXVI

В середині літа княжна Марія одержала несподіваного листа від князя Андрія зі Швейцарії, в якому він сповіщав її про чудну і несподівану новину. Князь Андрій повідомляв про свої змовини з Ростовою. Од усього листа його віяло палкою любов´ю до нареченої і ніжною дружбою та Довірою до сестри. Він писав, що ніколи не любив так, як любить тепер, і Що тепер тільки зрозумів і спізнав життя; він просив сестру пробачити йому те, що за свого приїзду в Лисі Гори він нічого не сказав їй про це Рішення, хоч і говорив про це з батьком. Він не сказав їй цього тому, що княжна Марія почала б просити батька дати свою згоду і, не досягнувши мети, роздратувала б батька і взяла б на себе весь тягар його досади. А втім, писав він, тоді ще справу не було так остаточно вирішено, як тепер. «Тоді батько призначив мені строк рік, і ось уже шість місяців, половина минула з призначеного строку, і я залишаюсь більш, ніж будь-коли, твердим у своєму рішенні. Якби лікарі не затримували мене тут на водах, я сам був би в Росії, але тепер повернення моє я повинен відкласти ще на три місяці. Ти знаєш мене і мої взаємини з батьком. Мені нічого від нього не треба, я був і буду завжди незалежним, але зробити проти його волі, заслужити його гнів, коли, можливо, так недовго залишилось йому бути з нами,— це зруйнувало б наполовину моє щастя. Я пишу тепер йому листа про те саме і прошу тебе, вибравши добру хвилину, передати йому листа і сповістити мене про те, як він дивиться на все це і чи є надія на те, щоб він погодився скоротити строк на три місяці».

Після довгих вагань, сумнівів та молитов княжна Марія дала листа батькові. Другого дня старий князь сказав їй спокійно:

— Напиши братові, щоб почекав, поки помру... Недовго — скоро розв´яжу...

Княжна хотіла відповісти щось, але батько не дозволив їй і став дедалі більше підвищувати голос.

— Одружуйся, одружуйся, голубчику... Рідня гарна!.. Розумні люди, га? Багаті, га? Отож. Гарна мачуха у Миколеньки буде. Напиши ти йому, хай одружується хоч завтра. Мачуха в Миколеньки буде — вона, а я з Бур´єнкою одружуся!.. Ха, ха, ха, і йому щоб без мачухи не бути! Тільки одно, в моєму домі більше баб не треба; хай одружується, сам собі живе. Може, й ти до нього переїдеш? — звернувся він до княжни Марії.— 3 Богом, по морозцю, по морозцю... по морозцю!..[...]