Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том другий Частина третя (розділ І - XIV)


Частина третя

У 1808 році імператор Олександр їздив до Ерфурта для нового побачення з імператором Наполеоном, і у вищому петербурзькому громадянстві багато говорили про велич цього урочистого побачення.

У 1809 році близькість двох володарів світу, як називали Наполеона і Олександра, дійшла до того, що коли Наполеон оголосив у цьому році війну Австрії, то російський корпус виступив за кордон для допомоги своєму колишньому ворогові, Бонапарте, проти колишнього союзника, австрійського імператора; до того, що у вищому світі говорили про можливість шлюбу між Наполеоном та однією з сестер імператора Олександра. Але, крім зовнішніх політичних міркувань, у цей час увага російського суспільства 3 особливою жвавістю звернена була на внутрішні реформи, що здійснювалися тоді в усіх частинах державного управління.

Життя тимчасом, справжнє життя людей зі своїми істотними інтересами здоров´я, недуги, праці, відпочинку, зі своїми інтересами мислі, науки, поезії, музики, любові, дружби, ненависті, пристрастей, ішло, як і завжди, незалежно і поза політичною близькістю чи ворожнечею з Наполеоном Бонапарте, поза всіма можливими реформами.

Князь Андрій безвиїзне прожив два роки в селі. Усі ті починання в маєтках, що їх затіяв у себе П´єр і не довів ні до якого результату, раз у раз переходячи від однієї справи до другої,— усі ці починання без показування їх будь-кому і без особливих зусиль здійснив князь Андрій.

Він мав велику практичну чіпкість, якої бракувало П´єру і яка без розмахів і зусиль з боку князя Андрія давала рух справі.

Один маєток його на триста душ селян був перечислений у вільні хлібороби (це був один з перших прикладів у Росії), в інших панщину було замінено оброком. У Богучарово було виписано його коштом учену повитуху для допомоги роділлям і священик за платню навчав селянських і двірських дітей грамоти.

Одну половину часу князь Андрій проводив у Лисих Горах з батьком і сином, який був ще в няньок; другу половину часу — в богучаровській обителі, як називав батько його село. Незважаючи на виявлену в його розмові з П´єром байдужість до всіх зовнішніх подій світу, князь Андрій пильно стежив за ними, одержував багато книжок і, на подив свій, помічав, коли до нього або до батька його приїжджали свіжі люди з Петербурга, з самого виру життя, що ці люди в знанні всіх процесів у зовнішній і внутрішній політиці далеко відстали від нього, хоч він сидів безвиїзне в селі.

Крім роботи в справах маєтків, крім загального читання найрізноманітніших книжок, князь Андрій працював у цей час над критичним розглядом двох наших останніх невдалих кампаній і над складанням проекту про зміну наших військових уставів та постанов.

Навесні 1809 року князь Андрій поїхав у рязанські маєтки свого сина, опікуном якого він був.

Пригрітий весняним сонцем, він сидів у колясці, поглядаючи на першу траву, перше листя берези і перші клуби білих весняних хмарин, що розбігалися по яскравій синяві неба. Він ні про що не думав, а весело й бездумно дивився на всі боки.

Проїхали перевіз, на якому він рік тому розмовляв з П´єром. Проїхали грязьке село, токи, вруна, спуск із залишками снігу біля мосту, розмитий глинистий узвіз, смуги стерні та де-не-де зеленого чагарника і в´їхали в березовий ліс обабіч дороги. В лісі було майже гаряче, вітру не чутно було. Береза, вся обсіяна зеленим клейким листом, не ворушилася, і зпід торішнього листя, піднімаючи його, вилазила, зеленіючи, перша трава і лілові квітки. Розсипані подекуди по березняку дрібні ялини своєю грубою вічною зеленню неприємно нагадували про зиму. Коні запирхали, ввійшовши в ліс, і видніше спітніли.

Лакей Петро щось сказав до кучера, кучер ствердно відповів. Та, видно, Петрові мало було кучерового співпочування: він повернувся на передку до пана.

— Ваше сіятельство, легко як! — сказав він, шанобливо усміхаючись.

— Що?

— Легко, ваше сіятельство.

«Що він каже? — подумав князь Андрій.— Ага, про весну, певне,— подумав він, оглядаючись на всі боки.— І справді, все вже зелене... як

скоро і береза, й черемуха, і вільха вже починає... А дуб і непомітно. До речі, ось він, дуб».

Край дороги стояв дуб. Мабуть, у десять разів старший за берези, з яких складався ліс, він був у десять разів грубший і вдвоє вищий за кожну березу. Це був величезний, у два обхвати дуб з обламаним давно, видно, гіллям і з обламаною корою, зарослою давніми болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично розчепіреними кострубатими руками й пальцями, він старим, сердитим і презирливим виродком стояв між веселими березами. Лише він один не хотів знати чарів весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця.

Весна, і любов, і щастя! — наче казав цей дуб.— І як не набридне вам усе та ж сама дурна й безглузда омана. Усе одно й те саме, і все омана! Нема ні весни, ні сонця, ні щастя. Он дивіться, сидять задушені мертві ялини, завжди однакові, а ось і я розчепірив свої обламані обідрані пальці, де не виросли вони—зі спини, з боків; як виросли — так і стою, і не вірю вашим надіям та оманам».

Князь Андрій кілька разів оглянувся на цей дуб, проїжджаючи лісом, наче він чогось чекав від нього. Квіти і трава були й під дубом, але він так само, понуро, нерухомо, потворно і вперто стояв посеред них.

«Так, він має рацію, тисячу разів має рацію цей дуб,—думав князь Андрій,—хай інші, молоді, знову знаджуються на цю оману, а ми знаємо життя, наше життя кінчене!» Ціла нова плетениця думок безнадійних, але сумовито-приємних у зв´язку з цим дубом виникла в душі князя Андрія. Під час цієї подорожі він наче наново обдумав усе своє життя і прийшов до того ж попереднього, заспокійливого і безнадійного, висновку, що йому нічого починати не треба, що він повинен доживати своє життя, не роблячи зла, не турбуючись і нічого не бажаючи.

II

В опікунських справах рязанського маєтку князеві Андрію треба було бачитися з повітовим предводителем. Предводителем був граф Ілля Андрійович Ростов, і князь Андрій у середині травня поїхав до нього.

Була вже гаряча пора весни. Ліс уже весь зазеленів, була курява і було так гаряче, що, коли проїжджали біля води, хотілося купатись.

Князь Андрій, невеселий і заклопотаний міркуванням про те, що саме йому треба про справи спитати предводителя, під´їжджав алеєю саду до отрадненського дому Ростових. З правого боку з-за дерев він почув жіночий веселий галас і побачив юрму дівчат, що бігла навперейми його колясці. Попереду інших, ближче, підбігала до коляски чорноволоса, дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина в жовтому ситцьовому платті, запнута білою носовою хусточкою, з-під якої вибивались пасма розсипаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, сміючись побігла назад.

Князеві Андрію раптом чомусь стало боляче. День був такий гарний, сонце таке яскраве, навколо все таке веселе; а ця тоненька і гарненька Дівчина не знала і не хотіла знати про його існування і була задоволена 1 Щаслива якимсь своїм окремим — мабуть, дурним, але веселим і щасливим життям. «Чого вона така рада? Про що вона думає? Не про устав військовий, не про влаштування рязанських оброчних. Про що вона думає? І що їй дає цю втіху?» — мимоволі з цікавістю питав себе князь Андрій.

Граф Ілля Андрійович у 1809 році жив у Отрадному так само, як і раніш, тобто приймаючи майже всю губернію, з полюванням, театрами обідами та музикантами. Як і всякого нового гостя, він радо зустрів князя Андрія і майже силоміць залишив його ночувати.

Протягом нудного дня, коли князя Андрія розважали старші, господар і господиня та найпочесніші з гостей,— а їх з нагоди наближення іменин був повен дім старого графа,— Волконський, кілька разів поглядаючи на Наташу, яка чомусь сміялася, веселилась між другою, молодою половиною товариства, все питав себе:

«Про що вона думає? З чого вона така рада?».

Увечері, залишившись на самоті на новому місці, він довго не міг заснути. Він читав, потім погасив свічку і знову засвітив її. В кімнаті з зачиненими зсередини віконницями було гаряче. Він був сердитий на цього дурного старика (так він називав Ростова), який затримав його, запевняючи, що потрібні папери — в місті, ще не привезені; був сердитий на себе, що залишився.

Князь Андрій встав і підійшов до вікна, щоб одчинити його. Тільки він одчинив віконниці, місячне сяйво, наче воно, чатуючи біля вікна, давно чекало цього, ринуло в кімнату. Він відхилив вікно. Ніч була холоднувата і непорушно-ясна. Перед самим вікном був ряд підстрижених дерев, чорних з одного і сріблясто освітлених з другого боку. Під деревами була якась соковита, мокра, кучерява рослинність з подекуди сріблястим листям і стеблами. Далі за чорними деревами був якийсь блискучий від роси дах, правіше велике кучеряве дерево з яскраво-білим стовбуром і гілками, і вище його трохи неповний місяць на ясному, майже беззоряному весняному небі. Князь Андрій сперся ліктями на вікно, і очі його зупинилися на цьому небі.

Кімната князя Андрія була в середньому поверсі; в кімнатах над ним теж жили й не спали. Він почув згори жіночий гомін.

— Ще лише один раз,— сказав згори жіночий голос, і князь Андрій відразу впізнав його.

— Та коли ж ти спатимеш? — відповів другий голос.

— Я не спатиму, я не можу спати, що ж мені робити! Ну, востаннє...

Два жіночих голоси заспівали музикальну фразу, що була завершенням якоїсь речі.

— Ах, яка краса! Ну, тепер спати, і кінець.

— Ти спи, а я не можу,— відповів перший голос тепер уже біля самого вікна. Вона, видно, зовсім виставилась у вікно, бо чутно було шелестіння її плаття і навіть дихання. Все затихло і скам´яніло, як і місяць і його сяйво і тіні. Князь Андрій теж боявся поворухнутися, щоб не виявити своєї мимовільної присутності.

— Соню! Соню! — обізвався знову перший голос.— Ну, як можна спати! Та ти подивись, як чарівно! Ах, як чарівно! Та прокинься ж, Соню! — сказала вона майже зі сльозами в голосі.— Таж отакої чарівної ночі ніколи, ніколи не було.

Соня неохоче щось відповіла.

— Ні, ти подивись, який місяць!.. Ах, яка краса! Ти йди сюди. Серденько, голубонько, йди сюди. Ну, бачиш? Так би ось сіла навпочіпки, ось так, підхопила б себе під коліна,— тугіше, якомога тугіше, напружитись треба,— і полетіла б. Ось так!

— Годі, ти впадеш.

Стало чутно борюкання і незадоволений Сонин голос: * — Таж друга година.

— Ой, ти тільки все псуєш мені. Ну, йди, йди.

Знову все замовкло, але князь Андрій знав, що вона все ще сидить туТ, він чув, як інколи хтось тихо ворушився, інколи зітхав.

— Ах, Боже мій! Боже мій! що ж це таке! — раптом вигукнула вона.— Спати то спати! — і грюкнула вікном.

«І що їй до мого існування!» — подумав князь Андрій, вслухаючись у її голос, чомусь чекаючи і боячись, що вона скаже що-небудь про нього. «І знову вона! І як навмисне!» — думав він. У душі його раптом знялася така плутанина молодих думок і надій, суперечних усьому його життю, що він, почуваючи себе неспроможним усвідомити собі свій стан, зараз же заснув.

III

Другого дня, попрощавшись лише з графом, не дочекавшись виходу дам, князь Андрій поїхав додому.

Уже був початок червня, коли князь Андрій, повертаючись додому, в´їхав знову в той березовий гай, у якому цей старий, каракатий дуб так чудно і пам´ятне вразив його. Бубонці ще глухіше дзвеніли в лісі, ніж півтора місяця тому; все було повне, тінисте і густе; і молоді ялини, розсипані по лісу, не порушували загальної краси і, підробляючись під загальний характер, ніжно зеленіли пухнатими молодими пагінцями.

Цілий день стояла спека, десь збиралася гроза, але тільки невеличка хмарка бризнула на пил дороги й на соковите листя. Лівий бік лісу був темний, у тіні; правий, мокрий, глянсуватий, блищав на сонці, ледь-ледь погойдуючись од вітру. Все було в цвіту; солов´ї виляскували й заливалися то близько, то далеко.

«До речі, тут, у цьому лісі, був той дуб, з яким ми були згодні,— подумав князь Андрій.—Та де він?» — подумав знову князь Андрій, дивлячись на лівий бік дороги, і, сам того не знаючи, не впізнаючи його, милувався тим дубом, якого він шукав. Старий дуб, весь оновлений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледь-ледь погойдуючись у сяйві вечірнього сонця. Ні кострубатих пальців, ні болячок, ні колишньої недовіри та горя — нічого не було видно. Крізь тверду столітню кору пробилися без гілок соковиті молоді листки, так що не можна було йняти віри, що цей старий породив їх. «Та це ж той самий дуб»,— подумав князь Андрій, і його раптом охопило безпричинне весняне почуття радості й оновлення. Всі найкращі хвилини його життя раптом одночасно згадалися йому. І Аустерліц з високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П´єр на поромі, і дівчина, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць — і все це разом згадалось йому.

«Ні, життя не кінчене в тридцять один рік,— раптом остаточно, беззмінне вирішив князь Андрій.— Мало того, що я знаю все те, що є в мені, треба, щоб і всі знали це: і П´єр, і ця дівчинка, що хотіла полетіти в небо; треба, щоб усі знали мене, щоб не для одного мене точилось моє Життя, щоб не жили вони так незалежно від мого життя, щоб на всіх воно впливало і щоб усі вони жили зі мною разом!»

Повернувшись зі своєї поїздки, князь Андрій вирішив восени їхати До Петербурга і придумав різні причини цього рішення. Цілий ряд розумних, логічних мотивів, чому йому конче треба їхати до Петербурга і на

віть служити, щохвилинно був готовий до його послуг. Він навіть тепер не розумів, як міг він коли-небудь мати сумнів у доконечній потребі взяти діяльну участь у житті, так само як місяць тому він не розумів, як могло б йому спасти на думку виїхати з села. Йому здавалось очевидним, що весь його життєвий досвід повинен був пропасти марно й не мати ні. якого смислу, якби він не приклав його у справах і не взяв знову діяльної участі в житті. Він навіть не розумів того, як на підставі таких самих убогих мотивів розуму раніш очевидно було, що він би принизився, якби тепер, після своїх уроків життя, знову повірив у можливість давати користь і в можливість щастя та любові. Тепер розум підказував зовсім інше. Після цієї поїздки князь Андрій став нудьгувати в селі, попередня робота не цікавила його, і часто, сидячи на самоті в своєму кабінеті, він вставав, підходив до дзеркала і довго дивився на своє обличчя. Потім він одвертався й дивився на портрет небіжки Лізи, яка з розпушеними буклями ніжно й весело дивилась на нього з золотої рамки. Вона вже не казала чоловікові колишніх страшних слів, вона просто й весело з цікавістю дивилася на нього. І князь Андрій, заклавши назад руки, довго ходив по кімнаті, то насуплюючись, то усміхаючись, передумуючи ті несвідомі, невимовні, таємні, як злочин, думки, пов´язані з П´єром, зі славою, з дівчиною на вікні, з дубом, з жіночою красою і любов´ю, які змінили все його життя. І в ці ось хвилини, коли хто входив до нього, він бував особливо сухо, суворо рішучим і надто неприємно логічним. [...]

IV

Князь Андрій приїхав до Петербурга в серпні 1809 року. Це був час апогею слави молодого Сперанського і енергії переворотів, які він здійснював. У цьому ж самому серпні цар, їдучи в колясці, перекинувся, пошкодив собі ногу і залишився в Петергофі три тижні, зустрічаючись щодня зі Сперанським, і тільки з ним. У цей час готувалися не тільки два таких знаменитих укази, що стривожили громадянство, укази про скасування придворних чинів і про іспити на чини колезьких асесорів та статських радників,— але й ціла державна конституція, яка повинна була змінити існуючий судовий, адміністративний і фінансовий порядок управління Росії від державної ради до волосної управи. [...]

Чекаючи повідомлення про зачислення його в члени комітету, князь Андрій поновив давні знайомства, особливо з тими особами, які, він знав, були в силі і могли стати йому в пригоді. Ним владало тепер у Петербурзі почуття, подібне до того, яке владало ним напередодні бою, коли його томила неспокійна цікавість, і непереборно тягло у вищі сфери, туди, де готувалося майбутнє, від якого залежала доля мільйонів. Він почував по злості стариків, по цікавості необізнаних, по стриманості обізнаних, по хапливості, заклопотаності всіх, по незчисленній кількості комітетів, комісій, про існування яких йому щодня вперше доводилось чути,— по всьому цьому він почував, що в цей час, у 1809 році, тут, у Петербурзі, підготовлялась якась величезна громадянська битва, головнокомандуючим якої була невідома йому таємнича і, здавалося, геніальна особа — Сперанський. І сама туманно відома йому справа реформи, і Сперанський — головний діяч, починали так гаряче інтересувати його, що справа військового уставу дуже скоро стала переходити в його свідомості на другорядне місце.

Князь Андрій був у одному з найвигідніших становищ для того, щоб бути добре прийнятим у всі найрізноманітніші і вищі кола тодішнього

тербурзького громадянства. Партія реформаторів привітно приймала "заманювала його, по-перше, тому, що він мав репутацію розумної і дуже начитаної людини, по-друге, тому, що він своїм відпущенням селян на волю здобув уже собі репутацію ліберала. Партія стариків незадоволених, просто як до сина свого батька, зверталася до нього за співчуттям, осуджуючи реформи.

Жіноче товариство, світ гостинно приймали його тому, що він був женихом, багатим і знатним, і майже нова особа з ореолом романічної історії його гаданої загибелі та трагічної смерті дружини. Крім того, загальний голос про нього всіх, які знали його раніше, говорив, що він дуже змінився на краще за ці п´ять років, полагіднішав і змужнів, що не стало в ньому колишньої вдаваності, гордості та глузливості і був той спокій, що набувається роками. Про нього говорили, ним цікавилися, і всі бажали його бачити. [...]

Сперанський вважав за потрібне зайнятись Волконським.

— Я не встиг поговорити з вами, князю, серед тієї піднесеної розмови, в яку мене втягнув цей шановний старик,— сказав він, лагідно-презирливо усміхаючись і цією усмішкою ніби визнаючи, що він разом з князем Андрієм розуміє нікчемність тих людей, з якими він щойно розмовляв. Князеві Андрію це приємно було чути.—Я вас знаю давно: по-перше, з вашої справи про ваших селян, це наш перший приклад, і так бажано було б, щоб він мав більше послідовників; а по-друге, що ви один з тих камергерів, які не вважали себе ображеними новим указом про придворні чини, що викликає такі балачки й пересуди.

— Так,— сказав князь Андрій,— батько не хотів, щоб я користався з цього права; я почав службу з нижніх чинів.

— Ваш батько, людина старого віку, очевидно, стоїть вище за наших сучасників, які так осуджують цей захід, що відновлює лише природну справедливість.

— Я гадаю, проте, що є підстава і в цих осудах,— сказав князь Андрій, відчуваючи вплив Сперанського і намагаючись переборювати його. Йому неприємно було в усьому погоджуватися з ним: він хотів перечити. Князь Андрій, який звичайно говорив легко й добре, почував, що йому трудно добирати висловів, розмовляючи із Сперанським. Його занадто Цікавили спостереження над особою славетної людини.

— Підстава для особистого честолюбства — можливо,— тихо вставив своє слово Сперанський.

— Почасти і для держави,— сказав князь Андрій.

— Як ви розумієте?..—спитав Сперанський, повільно опустивши очі.

— Я прихильник Монтескье,—сказав князь Андрій.— І його думка про те, що основою монархії є честь, мені здається безперечною. Деякі права та привілеї мені здаються засобами для підтримання цього почуття.

Усмішка зникла з білого обличчя Сперанського, і його обличчя дуже виграло від цього. Певне, думка князя Андрія здалася йому цікавою.

—Якщо ви дивитесь на справу з цього погляду,— рочав він, з очевидним утрудненням вимовляючи по-французькому і говорячи ще повільніше, ніж по-російському, але цілком спокійно. Він сказав, що честь, не можее підтримуватись привілеями, шкідливими для служби, що честь — Че або від´ємне поняття нероблення поганих вчинків, або певне джерело змагання для одержання схвалення й нагород, які є вираженням честі.

Докази його були стислі, прості і ясні.

— Інститут, який підтримує цю честь, джерело змагання, є інститут подібний до Почесного легіону великого імператора Наполеона; цей інститут не шкодить, а сприяє успіхові служби; саме він сприяє, а не станові чи придворні привілеї.

— З цим я згоден, але не можна заперечувати, що придворні привілеї,— сказав князь Андрій,— привели до того ж: кожен придворний вважає себе зобов´язаним гідно нести своє становище.

— Але ви не хотіли скористатися з нього, князю, — сказав Сперанський, усмішкою показуючи, що він невигідну для свого співрозмовника суперечку бажає закінчити люб´язністю. — Якщо ви мені зробите честь, завітавши до мене в середу,— додав він,— то я, переговоривши з Магніцьким, скажу вам те, що може вас цікавити, і, крім того, буду мати приємність докладніше поговорити з вами.— Він, заплющивши очі, вклонився і, не прощаючись, намагаючись бути непоміченим, вийшов з зали.

VI

На початку свого перебування в Петербурзі князь Андрій відчув увесь свій лад думок, що виробився в його самітному житті, цілком затемненим тими дрібними турботами, які охопили його в Петербурзі. [...]

Перший час свого знайомства зі Сперанським князь Андрій дивився^ на нього з гарячим захопленням, так само, як колись він дивився на! Бонапарте. Зважаючи на те, що Сперанський був син священика, до якого можна було дурним людям ставитися, як це й робив багато хто, з поцілим презирством як до патлатого, князь Андрій особливо бережно об-, ходився зі своїм почуттям до Сперанського і несвідомо посилював його в собі.[...]

Через тиждень князь Андрій був членом комісії складання військового уставу і, чого він зовсім не сподівався, начальником відділу комісії складання законів. На просьбу Сперанського він узяв першу частину склагдуваного цивільного кодексу і, з допомогою Наполеонівського кодексу таї кодексу Юстініана, працював над складанням відділу «Права осіб».

VII

Років зо два тому, в 1808 році, повернувшись до Петербурга зі своєї; поїздки по маєтках, П´єр мимоволі став на чолі петербурзького масонства. Він влаштовував столові і надгробні ложі, вербував нових членів, турбувався про з´єднання різних лож та про придбання автентичних актів. Він давав свої гроші на обладнання храмин і поповнював, наскільки міг,г збори милостини, на які більшість членів були скупі й неакуратні. Він майже сам, своїм коштом підтримував будинок бідних, влаштований! орденом у Петербурзі.

Життя його тимчасом точилося, як і раніш, у тих самих захопленням і в розпусті. Він любив добре пообідати й випити і, хоч вважав ще неморальним і принизливим, не міг здержатися від розваг холостих товаристві у яких він брав участь.[...] П´єр починав почувати себе невдоволеним зі своєї діяльності. Масонство, принаймні те масонство, яке він знав тут. здавалось йому іноді, засноване було лише на зовнішності. Йому ,й на думку не спадав сумнів у самому масонстві, він гадав, що російське масонство пішло хибним шляхом і відхилилося від свого джерела. І тому наприкінці року П´єр поїхав за кордон, щоб обізнатися з вищими таємницями ордену.

Ще влітку 1809 року П´єр повернувся до Петербурга. З листування кращих масонів з закордонними було відомо, що Безухов зумів за кордоном здобути довіру багатьох високопоставлених осіб, збагнув багато таємниць і що його піднесено у вищий ступінь і він везе з собою багато чого я загального блага каменярської справи в Росії. Петербурзькі масони всі приїхали до нього, запобігаючи перед ним, і всім здалося, що він щось приховує і готує.

Призначено було урочисте засідання ложі 2-го градусу, в якій П´єр обіцяв зробити повідомлення про те, що він має переказати петербурзьким братам від вищих керівників ордену.-Засідання було повне. Після звичайних обрядів П´єр встав і почав свою промову.

— Любі браття,— почав він, тримаючи в руці написану промову, червоніючи і запитуючись.— Замало додержуватись у тиші ложі наших таїнств — треба діяти... діяти. Ми спимо, а нам треба діяти,— П´єр узяв свого зошита й почав читати.

— «Для поширення чистої істини і здійснення перемоги чесноти,— читав він,— повинні ми очистити людей від забобонів, поширити правила, відповідні до духу часу, взяти на себе виховання юнацтва, з´єднатися нерозривними узами з найрозумнішими людьми, сміливо і разом з тим розсудливо переборювати марновірство, невіру і глупоту, згуртувати відданих нам людей, пов´язаних між собою єдністю мети, можновладних і сильних.

Для досягнення цієї мети треба дати чесноті перевагу над пороком, треба сприяти тому, щоб чесна людина знаходила ще на цьому світі нагороду за свої чесноти. Та в цих великих намірах нам дуже перешкоджають наші нинішні політичні заклади. Що ж робити за такого стану речей? Сприяти революціям, усе повалити, вигнати силу силою?.. Ні, в нас і гадки такої нема. Усяка насильствена реформа заслуговує на осуд тому, що анітрохи не виправить зла, поки люди залишаються такими, як вони є, і тому, що мудрість не має потреби в насильстві.

Увесь план ордену повинен бути заснований на тому, щоб сформувати людей твердих, доброчесних і пов´язаних єдністю переконання, переконання, яке полягає в тому, щоб скрізь і всіма силами переслідувати порок та глупоту і сприяти розвиткові талантів та чеснот: витягати з тліну людей гідних, приєднуючи їх до нашого братства. Тоді тільки орден наш матиме владу — невідчутне в´язати руки покровителям безладдя й керувати ними так, щоб вони того не помічали. Одно слово, треба встановити такий загальний спосіб правління, який владарював би над цілим світом, не порушуючи громадянських зв´язків, і при якому всі інші правління могли б тривати звичайним своїм порядком і робити все, крім того тільки, що перешкоджає великій меті нашого ордену, тобто здійсненню перемоги чесноти над пороком. Цю мету ставило перед собою само християнство. Воно вчило людей бути мудрими і добрими і для власної своєї вигоди йти за прикладом і повчанням кращих наймудріших людин.

Тоді, коли все вкривала пітьма, досить було, звичайно, самого проповідування: новизна істини надавала їй особливої сили; та нині потрібні нам значно сильніші засоби. Тепер треба, щоб людина, яка керується своїми почуттями, знаходила в чесноті чуттєві принади. Не можна викоренити пристрастей, треба лише намагатися спрямувати їх до благородної мети: і тому треба, щоб кожен міг вдовольнити свої пристрасті в межах доброчесності і щоб наш орден давав до того засоби.

Коли в нас буде певна кількість гідних людей у кожній державі, кожне з них підготує ще двоє, і всі вони тісно між собою згуртуються,^, тоді все буде можливим для ордену, який потай встиг уже зробити багато чого на благо людства».

Промова ця не тільки справила велике враження, але й викликала хвилювання в ложі. По закінченні засідання великий майстер недоброзичливо й іронічно зробив Безухову зауваження про його запал і про те, що не сама лише любов до чесноти, а й пристрасть боротьби керувала ним у суперечці.

П´єр не відповів йому і коротко спитав, чи буде прийнято його пропозицію. Йому сказали, що ні, і П´єр, не дочекавшись звичайних формальностей, вийшов з ложі і поїхав додому.

XI

Грошові справи Ростових не покращали протягом двох років, які вони пробули в селі.

Незважаючи на те, що Микола Ростов, твердо дотримуючись свого наміру, провадив непомітну службу в глухому полку, витрачаючи порівняно мало грошей, життя в Отрадному точилося так, і особливо Митенька так провадив справи, що борги нестримно зростали рік за роком. Єдиною підмогою, що, очевидно, поставала перед старим графом, була служба, і він приїхав до Петербурга шукати місця; шукати місця і разом з тим, як він казав, востаннє потішити дівчат.

Незабаром після приїзду Ростових до Петербурга Берг освідчився Вірі, і освідчення його було прийнято.

Незважаючи на те, що в Москві Ростови належали до вищого громадянства, самі того не знаючи й не думаючи про те, до якого громадянства вони належать, у Петербурзі товариство їхнє було мішане і невиразне. і В Петербурзі вони були провінціалами, до яких не спускалися ті самі люди, що їх, не питаючи, до якого вони належать громадянства, в Москві годували Ростови.

Ростови в Петербурзі жили так само гостинно, як і в Москві, і на їхні вечері сходилися дуже різні люди; сусіди по Отрадному, старі небагаті поміщики з дочками і фрейліна Перонська, П´єр Безухов і син повітового поштмейстера, петербурзький чиновник. З мужчин домашніми людьми в домі Ростових у Петербурзі дуже скоро стали Борис, П´єр, якого, зустрівши на вулиці, затягнув до себе старий граф, і Берг, що цілі дні проводив у Ростових і виявляв до старшої графині Віри таку увагу, яку може виявляти молодик, маючи намір освідчитись.

Берг недарма показував усім свою поранену в Аустерліцькій битві праву руку і тримав зовсім не потрібну шпагу в лівій. Він так уперто і з такою значливістю розповідав усім цю подію, що всі повірили в доцільність і гідність цього вчинку,— і Берг одержав за Аустерліц дві нагороди.

У Фінляндській війні йому пощастило також відзначитися. Він знайшов осколок гранати, яким був убитий ад´ютант біля головнокомандуючого, і підніс начальникові цього осколка. Так само, як і після Аустерліца, він так довго і вперто розповідав усім про цю подію, що всі повірили теж, що треба було це зробити,— і за Фінляндську війну Берг одержв дві нагороди. У1809 році він був капітаном гвардії з орденами і посідав у Петербурзі якісь особливі вигідні місця.

Хоч деякі вільнодумці усміхалися, коли їм говорили про Бергові гідності, не можна було не погодитись, що Берг був справний, хоробрий

офіцер, якого дуже цінило начальство, і статечний молодик з блискучою кар’єрою попереду та навіть із сталим становищем у суспільстві. [...] За кілька днів до весілля Берг рано-вранці увійшов до графа в кабінет і з приємною усмішкою шанобливо попросив майбутнього тестя сказати йому, до буде дано за графинею Вірою. Графа так збентежило це запитання, яке він давно передчував, що він необдумано сказав перше, що спало йому на думку.

— Люблю, що потурбувався, люблю, будеш задоволений...

І він, поплескавши Берга по плечу, встав, бажаючи припинити розмову. Та Берг, приємно усміхаючись, пояснив, що, коли він не буде знати напевно, що буде дано за Вірою, і не одержить наперед хоч частини того, що призначено їй, то він змушений буде відмовитись.

— Бо, розміркуйте, графе, якби я тепер дозволив собі одружитися, не маючи певних засобів для підтримання своєї дружини, я вчинив би підло...

Розмова кінчилася тим, що граф, бажаючи бути великодушним і не наражатися на нові просьби, сказав, що він видає вексель на вісімдесят тисяч. Берг лагідно усміхнувся, поцілував графа в плече і сказав, що він дуже вдячний, але ніяк не може тепер влаштуватися в новому житті, не одержавши готівкою тридцять тисяч.

— Хоча б двадцять тисяч, графе,— додав він,— а вексель у такому разі лише на шістдесят тисяч.

— Так, так, добре,— скоромовкою заговорив граф,— тільки вже пробач, голубчику, двадцять тисяч я дам, а вексель, крім того, на вісімдесят тисяч дам. Отак. Поцілуй мене.

XII

Наташі було шістнадцять років, і був 1809 рік, той самий, до якого вона чотири роки тому по пальцях лічила з Борисом після того, як вона з ним поцілувалася. Відтоді вона ні разу не бачила Бориса. Перед Сонею і з матір´ю, коли розмова заходила про Бориса, вона цілком вільно говорила, як про справу вирішену, що все колишнє — дитячі пустощі, і про них не варто й говорити — все давно забуто. Але в найпотаємнішій глибині її душі питання про те, чи була обіцянка, дана Борисові, жартом, чи було то важливе зобов´язання, мучило її.

З того самого часу, як Борис у 1805 році з Москви поїхав у армію, він не бачився з Ростовими. Кілька разів він бував у Москві, проїжджав недалеко від Отрадного, але жодного разу не був у Ростових.

Наташі спадало іноді на думку, що він не хотів бачити її, і ці здогади підтверджувались тим сумовитим тоном, яким частенько говорили про нього старші.

— В нинішні часи не пам´ятають давніх друзів,— казала графиня відразу по згадці про Бориса.

Анна Михайлівна, останнім часом рідше буваючи у Ростових, теж поводилася з якоюсь особливою погордою і щоразу захоплено і вдячно говорила про гідності свого сина і про його блискучу кар´єру. Коли Ростови приїхали до Петербурга, Борис приїхав до них з візитом.

Він їхав до них не без хвилювання. Спогад про Наташу був найпоетичніщим Борисовим спогадом. Але разом з тим він їхав з твердим наміром ясно дати відчути і їй, і рідним її, що дитячі взаємини між ним та Наташею не можуть бути зобов´язанням ні для неї, ні для нього. У нього було блискуче становище в суспільстві — завдяки інтимності з графинею Безуховою, блискуче становище на службі — завдяки протегуванню важної особи, яка йому цілковито довіряла; в нього зароджувались і дуже легко могли здійснитися плани одруження з однією з найбагатших відданиць Петербурга. Коли Борис увійшов до вітальні Ростових, Наташа була у своїй кімнаті. Почувши про його приїзд, вона майже вбігла д0 вітальні, розчервонівшись і сяючи більш ніж привітною усмішкою.

Борис пам´ятав ту Наташу в коротенькому платті, з чорними очима, що блищали з-під локонів, і з нестримним дитячим сміхом, яку він знав чотири роки тому, і через те, коли увійшла зовсім інша Наташа, він зніяковів і вираз захопленого подиву з´явився на його обличчі. Побачивши цей вираз його обличчя, Наташа зраділа.

— Що, впізнаєш свою маленьку приятельку пустуху? — спитала графиня. Борис поцілував Наташу в руку і сказав, що його здивувала зміна, яка відбулася в ній.

— Як ви покращали!

«Ще б пак!» — відповіли, сміючись, Наташині очі.

. — А тато постарішав? — спитала вона. Наташа сіла і, не заходячи в розмову Бориса з графинею, мовчки розглядала свого дитячого нареченого до найменших подробиць. Він відчував на собі тягар цього упертого щирого погляду і зрідка поглядав на неї.

Мундир, остроги, галстук, зачіска Борисова — все це було щонаймодніше. Це відразу помітила Наташа. Він сидів трошки боком у кріслі біля графині, поправляючи правою рукою чистісіньку облиту рукавичку на лівій, говорив з особливим, витонченим підбиранням губ про розваги вищого петербурзького світу і з лагідною глузливістю згадував про колишні московські часи та про московських знайомих. [...]

Наташа сиділа весь час мовчки, спідлоба дивлячись на нього. Погляд цей дедалі більше непокоїв і бентежив Бориса. Він частіше оглядався на Наташу і переставав розповідати. Він просидів не більш як десять хвилин, і встав, розкланюючись. Все ті ж цікаві, задирливі і трохи глузливі очі дивились на нього. Після перших своїх одвідин Борис сказав собі, що Наташа для нього така ж ваблива, як і раніш, але що він не повинен вдаватися в це почуття, бо одруження з нею — дівчиною майже без маєтності — було б загибеллю його кар´єри, а поновлювати колишні стосунки, не маючи на меті одруження, було б неблагородним вчинком. Борис вирішив сам з собою уникати зустрічей з Наташею, але, незважаючи на це рішення, приїхав через кілька днів і став їздити часто і цілі дні проводити у Ростових. Йому здавалося, що йому конче треба поговорити з Наташею, сказати їй, що все давнє слід забути, що, незважаючи на все... вона не може бути його дружиною, що в нього нема достатків, і її ніколи не віддадуть за нього. Але йому все не вдавалося і ніяково було почати розмову. Що день, то він більше й більше заплутувався. Наташа, як помічала мати і Соня, здавалася так само закоханою в Бориса. Вона співала йому його улюблені пісні, показувала свій альбом, вимагала, щоб він писав у нього, не дозволяла згадувати йому про старе, даючи розуміти, яке чудове було нове; і кожного дня він їхав від неї в тумані, не сказавши того, що мав намір сказати, сам не знаючи, що він робив і чого приїжджав, і чим це кінчиться. Борис перестав бувати в Елен, щодня одержував докірливі записки від неї і проте цілі дні проводив у Ростових.

Якось увечері, коли стара графиня, зітхаючи і крекчучи, в нічному чепчику і в кофточці, без накладних буклів і з одним ріденьким жмутком вол0сся, що виставлявся з-під білого коленкорового чепчика, била на килимку земні поклони вечірньої молитви, її двері скрипнули, і в туфлях на босу ногу, теж у кофточці і в папільйотках вбігла Наташа. Графиня оглянулась і насупилась. Вона дочитувала свою останню молитву: «Невже мені 0др сей гробом буде?» Молитовний настрій її було розвіяно. Наташа, червона, збуджена, побачивши матір на молитві, раптом зупинилася з розбігу, присіла і мимоволі виставила язика, погрожуючи самій собі. Помітивши, Щ° мати продовжувала молитву, вона навшпиньки підбігла до ліжка, швидко сковзнувши однією маленькою ніжкою об другу, скинула туфлі і стрибнула на той одр, за який графиня боялася, щоб часом він не був її гробом. Одр цей був високий, перинний, з п´ятьма, від найбільшої до найменшої, подушками. Наташа стрибнула, потонула в перині, перевернулась до стіни і почала вовтузитися під ковдрою, вкладаючись, підбираючи коліна до підборіддя, брикаючи ногами і ледь чутно сміючись, то закриваючись з головою, то поглядаючи на матір. Графиня кінчила молитву і зі строгим обличчям підійшла до ліжка; але, побачивши, що Наташа закрита з головою, усміхнулася своєю доброю, блідою усмішкою.

— Ну, ну, ну,— сказала мати.

— Мамо, можна поговорити, правда? — сказала Наташа.— Ну, в душеньку один раз, ну ще і досить.— І вона обхопила матір за шию і поцілувала її під підборіддям. В обходженні своєму з матір´ю Наташа виявляла зовнішню грубість манери, але була така чуйна і спритна, що, хоч би як вона обхопила руками матір, вона завжди вміла це зробити так, щоб матері не було ні боляче, ні неприємно, ні незручно.

— Ну, про що ж сьогодні? — спитала мати, влаштувавшись на подушках і почекавши, поки Наташа, так само перекотившись разів зо два через себе, не лягла з нею поруч під однією ковдрою, вийнявши руки і прибравши серйозного виразу.

Ці нічні Наташині одвідини, що відбувалися до повернення графа з клубу, були однією з найулюбленіших утіх матері і дочки.

— Про що ж сьогодні? А мені треба тобі сказати...— Наташа затулила матері рукою рота.

— Про Бориса... Я знаю,— промовила вона серйозно,— я того і прийшла. Не кажіть, я знаю. Ні, скажіть! — Вона пустила руку.— Скажіть, мамо. Він хороший?

— Наташо, тобі шістнадцять років, у твої роки я була замужем. Ти кажеш, що Боря хороший. Він дуже хороший, і я його люблю, як сина, але чого ж ти хочеш?.. Що ти думаєш? Ти йому зовсім закрутила голову, я це бачу...

Кажучи це, графиня оглянулась на дочку. Наташа лежала, прямо й непорушно дивлячись перед себе на одного із сфінксів червоного дерева, вирізьблених на кутах ліжка, так що графиня бачила тільки у профіль обличчя дочки. Обличчя це вразило графиню своєю особливістю серйозного і зосередженого виразу. Наташа слухала й міркувала.

— Ну, то що ж? —сказала вона.

— Ти йому закрутила зовсім голову, навіщо? Чого ти хочеш від нього? Ти знаєш, що тобі не можна вийти за нього заміж.

— Чому? — не змінюючи пози, спитала Наташа.

— Тому, що він молодий, тому, що він бідний, тому, що він родич. тому, що ти й сама не любиш його.

— А звідки ви знаєте?

— Я знаю. Це негоже, голубко моя.

— А як я хочу...— сказала Наташа.

— Перестань говорити дурниці,— промовила графиня.

— А як я хочу...

— Наташо, я серйозно...

Наташа не дала їй доказати, притягла до себе велику графинину руку і поцілувала її зверху, потім у долоню, потім знову перевернула і стала цілувати її в кісточку верхнього суглоба пальця, потім у проміжок, поті м знову в кісточку, пошепки примовляючи: «січень, лютий, березень квітень, травень».

— Говоріть, мамо, чого ж ви мовчите? Говоріть,— сказала вона, озираючись на матір, яка ніжним поглядом дивилась на дочку і через це споглядання, здавалося, забула все, що вона хотіла сказати.

— Так не годиться, серце моє. Не всі зрозуміють ваш дитячий зв´язок, а те, що бачитимуть його таким близьким з тобою, може пошкодити т<?бі в очах інших молодиків, які до нас їздять, і, головне, даремно мучиш його. Він, можливо, знайшов собі наречену, до пари, багату; а тепер він божеволіє.

— Божеволіє? — перепитала Наташа.

— Я тобі про себе скажу. В мене був один cousin...

— Знаю — Кирило Матвійович, та він же старий?

— Не завжди був старим. Але ось що, Наташо, я поговорю з Борею. Йому не треба так часто їздити...

— Чому ж не треба, коли йому хочеться?

— Тому, що я знаю, що це нічим не кінчиться.

— Звідки ви знаєте? Ні, мамо, ви не кажіть йому. Що за дурниці! — казала Наташа тоном людини, в якої хочуть відібрати її власність.— Ку, не вийду заміж; так хай їздить, коли йому весело і мені весело.— Наташа, усміхаючись, подивилась на матір.

— Не заміж, а так,— повторила вона.

— Як же це, мій друже?

— А так. Ну, великий клопіт, що заміж не вийду, а... так.

— Так, так,— повторила графиня і, трясучись усім своїм тілом, засміялася добрим, несподіваним старечим сміхом.

— Годі-бо вам сміятися, перестаньте,— крикнула Наташа,— усе ліжко трясете. Страшенно ви на мене схожі, така ж реготуха... Стривайте...— Вона схопила обидві графинині руки, поцілувала на одній кісточку мізинця — червень, і далі цілувала липень, серпень на другій руці,— Мамо, а еін дуже закоханий? Як на ваш погляд? У вас були так закохані? І дуже хороший, дуже, дуже хороший! Тільки не зовсім у моєму стилі — він вузький такий, як годинник столовий... Ви не розумієте?.. Вузький, знаєте, сірий, світлий...

— Що ти мелеш! — сказала графиня.

Наташа говорила далі:

— Невже ви не розумієте? Миколенька б зрозумів... Безухов — той синій, темно-синій з червоним, і він чотирикутний.

— Ти і з ним кокетуєш,— сміючись сказала графиня.

Ні, він франмасон, я взнала. Він гарний, темно-синій з червоним, яК вам розтлумачити...

— Графинечко,— почувся графів голос з-за дверей.—Ти не спиш? — даташа зіскочила з ліжка босоніж, захопила в руки туфлі й побігла до в0Єї кімнати.

Вона довго не могла заснути. Вона все думала про те, що ніхто ніяк ge може зрозуміти всього, що вона розуміє і що в ній є.

«Соня? — подумала вона, дивлячись на кішечку, що спала, скрутившись калачиком зі своєю величезною косою.—Ні, куди їй! Вона доброчесна. Вона закохалася в Миколеньку і більше нічого знати не хоче. Мама, й та не розуміє. Це дивно, яка я розумна і яка... вона мила»,— провадила Наташа, говорячи про себе в третій особі і уявляючи, що це говорить про неї якийсь дуже розумний, найрозумніший і найкращий мужчина... ♦Усе, усе в ній є,— казав далі цей мужчина,— розумна незвичайно, мила і, потім, гарна, надзвичайно гарна, спритна — плаває, верхи їздить прекрасно, а голос! Можна сказати, чудовий голос!» [...]

Другого дня графиня, запросивши до себе Бориса, переговорила з ним, і з того дня він перестав бувати у Ростових.

XIV

31 грудня, напередодні нового 1810 року був бал у катерининського вельможі. На балу мав бути дипломатичний корпус і цар.

На Англійській набережній світився незчисленними вогнями ілюмінації відомий дім вельможі. Біля освітленого під´їзду з червоним сукном стояла поліція, і не лише жандарми, а й поліцеймейстер на під´їзді і десятки офіцерів поліції. Екіпажі від´їжджали і все під´їжджали нові, з лакеями в червоному і з лакеями в капелюхах, оздоблених пір´їнами. З карет виходили чоловіки в мундирах, зірках і стрічках; лунко відкладались підніжки, дами в атласі та в горностаях обережно сходили по них і квапливо й беззвучно проходили по сукну під´їзду.[...]

Вже приїхала третина гостей, а в Ростових, теж запрошених на цей бал, ще тривало хапливе вбирання.

Багато було балачок і готувань до цього балу в родині Ростових, багато страхів, що запрошення не буде одержано, сукня не буде готова і не влаштується все так, як треба.

Наташа їхала на перший великий бал у своєму житті. Вона цього дня встала о восьмій годині ранку і цілий день була в гарячковій тривозі й діяльності. Всі сили її з самого ранку були спрямовані на те, щоб вони всі: вона, мама, Соня — були одягнені якнайкраще. Соня і графиня цілком довірилися їй. На графині мала бути масака оксамитова сукня, на них обох — білі серпанкові плаття на рожевих шовкових чохлах, з трояндами в корсажі. Волосся мало бути причесане по-грецькому.

Все істотне вже було зроблено: ноги, руки, шия, вуха були вже особливо старанно, по-бальному, вимиті, напахчені і напудрені; надіті вже були шовкові ажурні панчохи й білі атласні туфельки з бантиками; зачіски вже були майже закінчені. Соня кінчала одягатися, графиня теж; але Наташа, дбаючи за всіх, відстала. Вона ще сиділа перед дзеркалом У накинутому на худенькі плечі пеньюарі. Соня, вже одягнена, стояла посеред кімнати і, до болю натискаючи маленьким пальцем, приколювала останню стрічку, що тонко вищала під шпилькою.

— Не так, не так, Соню! — скажут Наташа, повертаючи голову і хапаючись руками за волосся, якого не встигла пустити з рук покоївка роблячи зачіску.— Не так бант, іди юди.— Соня присіла. Наташа переколола стрічку інакше.

— Дозвольте, панночко, не мош так,— казала покоївка, тримаюча Наташине волосся.

— Ах, Боже мій, ну потім! Ось тік, Соню.

— Скоро ви там? — почувся rpафинин голос.— Уже десять зараз.

— Зараз, зараз. А ви готові, маіці?

— Лише току пришпилити.

— Не робіть без мене,— крикнула Наташа,— ви не зумієте!

— Та вже десять.

На балу вирішено було бути на одинадцяту, а треба було ще Наташі одягтися і треба було заїхати до Тавричеського саду.

Покінчивши з зачіскою, Наталії в коротенькій спідниці, з-під якої видніли бальні туфельки, і в материній кофточці, підбігла до Соні, оглянула її і тоді побігла до матері. Повертаючи їй голову, вона пришпилила току і, ледве встигнувши поцілувати її в сиве волосся, знову побігла до дівчат, які підшивали їй спідницю.

Усі затримувались через Наталину спідницю, що була занадто довга; її підшивали дві дівчини, квапливо обкусуючи нитки. Третя, зі шпильками в губах і в зубах, бігала від графині до Соні; четверта тримала на високо піднятій руці все серпанкову плаття.

— Маврушо, швидше, голубоніжко!

— Дайте наперстка звідти, панночко.

— Скоро ви, нарешті? — спитав граф, входячи з-за дверей.— Ось вам духи. Перонська чекає не дочекається^.

— Уже, панночко,— сказала покоївка, двома пальцями піднімаючи підшите серпанкове плаття і щось обдмухуючи і струшуючи, показуючи цим жестом, яке чисте й ефірне те, що вона тримала.

Наташа стала одягати плаття.

— Зараз, зараз, не йди, тату! — кликнула вона до батька, який відчинив двері, ще з-під серпанку спідниці, що закривала все її обличчя. Соня зачинила двері. Через хвилину графа упустили. Він був у синьому фраку, в панчохах і туфлях, напахчений і припомаджений.

— Ах тату, який ти гарний, любо глянути! — сказала Наташа, стоячи серед кімнати і розправляючи скидки серпанку.

— Дозвольте, панночко, дозволь — казала дівчина, стоячи навколішки, обсмикуючи плаття і з одної боку рота на другий пересуваючи язиком шпильки.

— Воля твоя,— з розпачем у гол^(:і скрикнула Соня, оглянувши Наталине плаття,— воля твоя, ще довге!

Наташа відійшла далі, щоб обдивитися в трюмо. Плаття було довге.

— їй-бо, панно, зовсім не довге,— казала Мавруша, повзуючи за нею по підлозі.

— Ну, довге, то підігнемо, за оді^ хвилину підігнемо,— сказала рішуча Дуняша, з хустини на грудях виймаючи голку і знову на підлозі беручись до роботи.

У цей час ніяково, тихими крок8яи, увійшла графиня у своїй тоці і в оксамитовій сукні.

— Уу! моя красуня! — вигукнув граф.— Краща за вас усіх!..

Він хотів обняти її, але вона, червоніючи, відхилилася, щоб не зім´яти Мамо, більше набік току,— промовила Наташа.— Я перешпилю,— • кинулась уперед, а дівчата, які підшивали і не встигли за нею кинутись, відірвали шматочок серпанку.

__ Боже мій! Що ж це таке? Я, їй-бо, не винна...

__ Нічого, обкидаю, не видно буде,— сказала Дуняша.

—Красуня, краля ж то моя! — сказала, входячи з-за дверей, няня.— д Сонечка ж, ото красуні!.. ´

О-чверть на одинадцяту, нарешті, сіли в карету й поїхали. [...]



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС