Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ВІЙНА І МИР Том другий Частина перша (розділ VIІ - XVI)


VII

Минуло два місяці по одержанні вістей у Лисих Горах про Аустерліцьку битву і про загибель князя Андрія, і, незважаючи на всі листи через посольство і на всі розшуки, тіла його не знайшли і його самого не було серед полонених. Найгірше для його рідних було те, що все ж залишалась надія, що його знайшли жителі на полі бою і, можливо, він лежить, одужуючи або помираючи, де-небудь сам один, серед чужих, і не може дати про себе звістки. В газетах, з яких вперше узнав старий князь про Аустерліцьку поразку, було написано, як і завжди, вельми коротко й невиразно, що росіяни після блискучих баталій повинні були відретируватися і ретираду зробили в цілковитому порядку. Старий князь зрозумів з цього офіціального повідомлення, що наших було розбито. Через тиждень після газети, що принесла звістку про Аустерліцьку битву, прийшов лист Кутузова, який сповіщав князя про долю, що спіткала його сина.

«Ваш син, на моїх очах,— писав Кутузов,— з прапором у руках, перед полком, загинув героєм, гідним свого батька і своєї вітчизни. На загальний жаль, мій і всієї армії, досі невідомо — живий він чи ні. Себе і вас надією тішу, що син ваш живий, бо інакше серед знайдених на полі бою офіцерів, список яких мені подано через парламентерів, і він би поіменований був».

Одержавши цю звістку пізно ввечері, коли він був сам у своєму кабінеті, старий князь, як і звичайно, другого дня пішов на свою ранішню прогулянку, але був мовчазний з прикажчиком, садівником та архітектором і, хоч і мав сердитий вигляд, нічого нікому не сказав.

Коли в звичайний час княжна Марія увійшла до нього, він стояв за верстатом і точив, але не оглянувся, як кожного разу, на неї,

— А! Княжна Марія! — раптом сказав він неприродно й кинув стамеску. (Колесо ще крутилося з розмаху. Княжна Марія довго пам´ятала, як завмирав цей скрип колеса, яки^злився для неї з тим, що було по цьому.)

Княжна Марія підійшла до нього, побачила його обличчя, і щось раптом опустилося в ній. Очі її перестали бачити ясно. Вона по обличчю батька, не смутному, не пригніченому, а злому, напружено стриманому, побачила, що над нею повисло і ось-ось розчавить її страшне нещастя, найгірше в житті нещастя, якого вона ще не переживала, нещастя непоправне, незбагненне — смерть того, кого любиш.

— Татку! Andre? — сказала неграціозна, незграбна княжна з такою невимовною чарівністю печалі і самозабуття, що батько не витримав її погляду і, схлипнувши, одвернувся.

— Одержав звістку. Серед полонених нема, серед убитих нема. Кутузов пише,— крикнув він пронизливо, наче бажаючи прогнати княжну цим криком,— убитий!

Княжна не впала, їй не стало млосно. Вона була вже бліда, але коли вона почула ці слова, обличчя в неї змінилося і щось засяяло в її променистих прекрасних очах. Наче радість, вища радість, незалежна від печалей і радощів цього світу, розлилася понад ту велику печаль, що була в ній. Вона забула увесь страх перед батьком, підійшла до нього, взяла його за руку, потягла до себе і обняла за суху, жилаву шию.

— Татку, — сказала вона.— Не одвертайтеся від мене, плачмо разом.

— Мерзотники, падлюки! — крикнув старий, відхиляючи від неї обличчя.— Занапастити армію, занапастити людей! За що? Піди, піди, скажи Лізі.

Княжна безсило сіла в крісло біля батька й заплакала. Вона бачила тепер брата в ту хвилину, як він прощався з нею і з Лізою, зі своїм ніж. ним і разом гордовитим виглядом. Вона бачила його в ту хвилину, як він ніжно і глузливо надівав образка на себе. «Чи вірив він? Чи розкаявся він у своїй невірі? Чи там він тепер? Чи там, у обителі вічного спокою і блаженства?» — думала вона.

— Іди, іди; убито в бою, в якому повели вбивати російських кращих людей і російську славу. Ідіть, княжно Маріє. Іди і скажи Лізі. Я прийду.

Коли княжна Марія повернулася від батька, маленька княгиня сиділа за роботою і з особливим виразом внутрішнього щасливо-спокійного погляду, властивого лише вагітним жінкам, подивилася на княжну Марію. Видно було, що очі її не бачили княжни Марії, а дивилися вглиб, в себе — у щось щасне і таємниче, що відбувалося в ній.

— Мари,— сказала вона, відхиляючись від п´ялець і відкидаючись назад,— дай сюди свою руку.— Вона взяла руку княжни і наклала її собі на живіт.

Очі її усміхалися, чекаючи, губка з вусиками піднялася і по-дитячому щасливо залишилась піднятою. [...].

— Що з тобою, Марі?

— Нічого... так мені сумно стало... сумно за Андрієм,— сказала вона, обтираючи сльози об коліна братової. Кілька разів протягом ранку княжна Марія починала підготовляти братову і щоразу починала плакати. Ці сльози, причини яких не розуміла маленька княгиня, стривожили її, хоч як мало вона була спостережлива. Вона нічого не казала, але стурбовано оглядалася, шукаючи чогось. Перед обідом до її кімнати увійшов старий князь, якого вона завжди боялася, тепер з особливо-неспокійним, злим обличчям і, ні слова не сказавши, вийшов. Вона подивилася на княжну Марію, потім замислилася з тим виразом в очах зверненої вглиб себе уваги, що буває у вагітних жінок, #раптом заплакала.

— Одержали від Андрія що-небудь? — сказала вона.

— Ні, ти знаєш, що звістка ще не могла прийти, але батько турбується, і мені страшно.

— Отже, нічого?

— Нічого,— сказала княжна Марія, променистими очима дивлячись на братову. Вона вирішила не казати їй і вмовила батька приховати одержання страшної звістки від маленької княгині, поки вона не народить, а це мало статися тими днями.

VIII

[...] — Маріє Богданівно! Здається, почалося,— сказала княжна Марія, злякано-розширеними очима дивлячись на повитуху.

— Ну, і хвалити Бога, княжно,— не прискорюючи ходи, сказала Марія Богданівна.— Вам, дівицям, про це знати не слід.

__ Але як же, з Москви лікар ще не приїхав? — сказала княжна. (Як бажала Ліза і князь Андрій, на строк було послано в Москву за акушером і його чекали кожної хвилини.)[...]

__ Повідом князя, що роди почалися,— сказала Марія Богданівна, значуще подивившись на посланого. Тихін пішов і повідомив князя.

— Добре,— сказав князь, зачиняючи за собою двері, і Тихін не чув більш ані найменшого звуку з кабінету. Трохи згодом Тихін увійшов до кабінету ніби для того, щоб поправити свічки. Побачивши, що князь лежав на дивані, Тихін подивився на князя, на його схвильоване обличчя, похитав головою, мовчки наблизився до нього і, поцілувавши його в плече, вийшов, не поправивши свічок і не сказавши, чого він приходив. Таїнство, найурочистіше в світі, тривало. Минув вечір, настала ніч. І почуття чекання й лагідності серця перед незбагненним не падало, а підносилось. Ніхто не спав. [...] Раптом порив вітру наліг на вікно з виставленою вже подвійною рамою і, відбивши погано засунуту засувку, зашарпав штофну гардину і, війнувши холодом, снігом, погасив свічку. Княжна Марія здригнулася; няня, поклавши панчоху, підійшла до вікна і, виставившись, стала ловити відкинуту раму. Холодний вітер шарпав за кінці її хустки і за сиві пасма волосся, що повибивалися назовні.

— Княжно, матінко, їдуть прешпектом якісь! — сказала вона, тримаючи раму й не зачиняючи її.— 3 ліхтарями; мабуть, дохтор...

— Ой, Боже мій! Хвалити Бога! — сказала княжна Марія.—Треба піти зустріти його: він не знає по-нашому.

Княжна Марія накинула шаль і побігла назустріч прибулим. Проходячи передпокій, вона у вікно бачила, що якийсь екіпаж і ліхтарі стояли біля під´їзду. Вона вийшла на сходи. На стовпчику поручнів стояла лойова свічка і стікала од вітру. Офіціант Пилип, із зляканим обличчям, з другою свічкою в руці, стояв нижче, на першій площадці сходів. Ще нижче, за поворотом, по сходах, чутно було, хтось човгав у теплих чоботях. І якийсь знайомий, як здалося княжні Марії, голос говорив щось...

— Хвалити Бога! — сказав голос.— А тато?

— Спати лягли,— відповів голос дворецького Дем´яна, що був унизу.

Потім ще щось сказав голос, щось відповів Дем´ян, і кроки в теплих

чоботях стали швидше наближатися невидним поворотом сходів. «Це Андрій! — подумала княжна Марія.— Ні, цього не може бути, це було б занадто незвичайно».— І в ту ж хвилину, як вона думала це, на площадці, на якій стояв офіціант зі свічкою, побачила обличчя і постать князя Андрія в шубі з коміром, обсипаним снігом. Так, це був він, тільки блідий і худий і з новим, дивно полагіднілим, але тривожним виразом обличчя. Він зійшов на сходи і обняв сестру.

— Ви не одержали мого листа? — спитав князь Андрій і, не чекаючи на відповідь, якої він і не дістав би, бо княжна не могла говорити, він вернувся, і з акушером, що ввійшов слідом за ним (вони з´їхалися на останній станції), швидкими кроками знову зійшов на сходи і знову обняв сестру.

— Яка доля! — промовив він.— Машо, люба! — І, скинувши шубу й чоботи, пішов на половину княгині.

IX

Маленька княгиня лежала на подушках, у білому чепчику. (Муки Щойно відпустили її.) Чорне волосся пасмами кучерявилося біля її запалених, спітнілих щік; рум´яний чарівний ротик з губкою, вкритою чор-

ним пушком, був розтулений, і вона радісно усміхалася. Князь Андрій увійшов до кімнати й зупинився перед нею, в ногах дивана, на якому вона лежала. Блискучі очі, що дивилися по-дитячому злякано і схвильовано, зупинились на ньому, не змінюючи виразу. «Я вас усіх люблю, я нікому не робила зла, за що я страждаю? Поможіть мені»,— говорив її вираз. Вона бачила чоловіка, але не розуміла значення появи його перед нею. Князь Андрій обійшов диван і поцілував її в лоб.

— Серденько моє,— сказав він: слово, якого ніколи не казав їй.— Бог милосердний...— Вона запитливо, по-дитячому докірливо подивилась на нього.

«Я від тебе чекала допомоги, і нічого, нічого і ти теж!» — сказали, її очі. Вона не здивувалася, що він приїхав; вона не зрозуміла того, що він приїхав. Його приїзд ніяк не стосувався її страждань і не міг полегшити їх. Муки знову почалися, і Марія Богданівна порадила князеві Андрію вийти з кімнати.

Акушер увійшов до кімнати. Князь Андрій вийшов і, зустрівши княжну Марію, знову підійшов до неї. Вони пошепки заговорили, але щохвилини розмова припинялася. Вони чекали і прислухалися. [...] Двері відчинилися. Лікар, з закачаними рукавами сорочки, без сюртука, блідий і з тремтячою щелепою, вийшов з кімнати. Князь Андрій звернувся до нього, але лікар розгублено глянув на нього і, ні слова не сказавши, пройшов далі. Жінка вибігла і, побачивши князя Андрія, ніяково зупинилася на порозі. Він увійшов до дружининої кімнати. Вона мертва лежала в тій самій позі, в якій він бачив її п´ять хвилин тому, і той самий вираз, незважаючи на застиглий погляд і блідість щік, був на цьому чудовому дитячому личку з губкою, вкритою чорним пушком.

«Я вас усіх люблю і нікому нічого поганого не робила, і що ви зі мною зробили?» — говорило її чарівне, жалісне мертве обличчя. В кутку кімнати хрокнуло й пискнуло щось маленьке, червоне в білих тремтячих руках Марії Богданівни.

Через дві години по цьому князь Андрій тихими кроками ввійшов,до батька в кабінет. Старий усе вже знав. Він стояв біля самих дверей і, ,як тільки вони відчинилися, мовчки старечими твердими руками, як лещатами, обхопив синову шию і заридав, як дитина. [...]

Ще через п´ять днів хрестили молодого князя Миколу Андрійовича. Мамка підборіддям притримувала пелюшки, тимчасом як священик гусячою пір´їною мазав хлопчикові зморщені червоні долоньки і малесенькі ступні.

Хрещений батько-дід, боячись впустити, здригаючись, носив немовля навколо бляшаної погнутої хрестильниці і передавав його хрещеній .матері, княжні Марії. Князь Андрій, завмираючи від страху, щоб не]Втопили дитини, сидів у другій кімнаті, чекаючи на закінчення таїнства. Він радісно глянув на хлопчика, коли йому винесла його нянечка, і задоволене кивнув головою, коли нянечка сказала йому, що кинутий у купіль вощечок з волосинками не потонув, а поплив по купелі.

X

Участь Ростова в дуелі Долохова з Безуховим було зам´ято зусиллями старого графа, і Ростов, замість того, щоб бути розжалуваним, як він чекав, був призначений ад´ютантом до московського генерал-губернатора. Через те він не міг їхати в село з усією родиною, а залишався на своїй

новій посаді ціле літо в Москві. Долохов одужав, і Ростов особливо здружився з ним за цей час його одужування. Хворим Долохов лежав у матері яка гаряче й ніжно любила його. Старенька Марія Іванівна, полюбивши Ростова за його дружбу до Феді, часто говорила йому про свого сина.

— Так, графе, він занадто благородний і чистий душею,— не раз казала вона,— для нашого нинішнього розпусного світу. Доброчесності ніхто не любить, вона всім очі коле. Ну, скажіть, графе, справедливо це, чесно це з боку Безухова? А Федя зі свого благородства любив його і тепер ніколи нічого поганого про нього не говорить. У Петербурзі оті пустощі з квартальним, там щось жартували, то ж вони разом робили? Що ж, Безухову нічого, а Федя все на своїх плечах переніс! Тож то скільки він переніс! Правда, повернули, та й як же не повернути? Я думаю, таких, як він, хоробрих синів вітчизни не багато там було. Що ж тепер — ця дуель? Хіба є почуття честі в цих людей! Знаючи, що він єдиний син, викликати на дуель і стріляти так прямо! Добре, що Бог помилував нас. І за що ж? Ну, хто ж у наші часи не має інтриги? Що ж, коли він такий ревнивий? Я розумію, він же раніш міг дати відчути, а то ж рік тривало. І що ж, викликав на дуель, гадаючи, що Федя не буде стрілятись, тому що він йому винен. Яка підлість! Яка гидота! Я знаю, ви Федю зрозуміли, любий графе, тому ось я вас душею люблю, вірте мені. Його рідко хто розуміє. Це така висока, небесна душа!

Сам Долохов часто під час свого одужування говорив Ростову такі слова, що їх ніяк не можна було чекати від нього.

— Мене вважають лихою людиною,— казав він,— і хай. Я нікого знати не хочу, крім тих, кого люблю; але кого я люблю, того я люблю так, що життя віддам, а решту перечавлю всіх, коли стануть на дорозі. У мене є люба, неоціненна мати, двоє-троє друзів, ти серед них, а на решту я зважаю лише настільки, наскільки вони корисні чи шкідливі. І майже всі шкідливі, особливо жінки. Так, голубе мій,— говорив він далі,— чоловіків я зустрічав сповнених любові, благородних, високих; а жінок, крім продажних істот — графинь чи куховарок, однаково,— я ще не зустрічав. Я не зустрічав іще тієї небесної чистоти, відданості, яких я шукаю в жінці. Якби я знайшов таку жінку, я б життя віддав за неї. А ці!..— він зробив презирливий жест.— І повір мені, коли я ще дорожу життям, то дорожу лише тому, що досі сподіваюся зустріти таку небесну істоту, яка б відродила, очистила і піднесла мене. Але ти не розумієш цього.

— Ні, я добре розумію,— відповів Ростов. Він був під впливом свого нового друга.

Восени родина Ростових повернулася в Москву. На початку зими повернувся й Денисов і зупинився у Ростових. Цей перший час зими 1806 року, Що Микола Ростов провів у Москві, був одним з найщасливіших і найвеселіших для нього і для всієї його родини, [...]

В домі Ростових утворилася в цей час якась особлива атмосфера любовності, як це буває в домах, де дуже милі й дуже молоді дівчата. Кожен молодик, приїжджаючи до Ростових, дивлячись на ці молоді, сприйнятливі дівочі обличчя, що чомусь (певне, від свого щастя) усміхаються, Дивлячись на цю жваву біганину, слухаючи цей непослідовний, але привітний до всіх, сповнений готовості, надії, щебет жіночої молоді, слухаючи ці непослідовні звуки то співів, то музики,— переймався тим самим почуттям готовості до любові й чекання щастя, що ним сповнена була й сама молодь дому Ростових.

Серед молодиків, введених Ростовим, був одним з перших— Долохов; він сподобався всім у домі, крім Наташі. За Долохова вона мало не посварилася з братом. Вона наполягала на тому, що він лиха людина, що в його дуелі з Безуховим правда була на боці П´єра, що Долохов винний, що він неприємний і вимушений.

— Нічого мені розуміти! — з упертим свавільством кричала Наташа.— Він злий і без почуттів. Ось же я люблю твого Денисова, він і гульвіса, і все, а я проте його люблю; отже, я розумію. Не знаю, як тобі сказати; у нього все призначено, а я цього не люблю. Денисова...

— Ну, Денисов інша річ,— відповів Микола, даючи відчути, що в порівнянні з Долоховим навіть і Денисов був ніщо,— треба розуміти, яка душа в цього Долохова, треба бачити його з матір´ю, це таке серце!

— Цього вже я не знаю, але мені з ним ніяково. І чи знаєш ти, що він закохався в Соню?

— Які дурниці...

— Я впевнена, от побачиш.

Наташине завбачення справджувалось. Долохов, який не любив жіночого товариства, став часто бувати в домі, і питання про те, заради кого він їздить, невдовзі (хоч ніхто й не казав про це) було розв´язане так, що він їздить заради Соні. І Соня, хоча ніколи не посміла б сказати цього, знала це і щоразу страшенно червоніла, коли з´являвся Долохов.

Долохов часто обідав у Ростових, ніколи не пропускав спектакля, де вони були, й бував на балах в Йогеля, де завжди бували Ростови. Він найуважніше ставився до Соні і дивився на неї такими очима, що не тільки вона без рум´янцю не могла витримати цього погляду, а й стара графиня і Наташа червоніли, помітивши цей погляд.

Видно було, що цей сильний, чудний мужчина перебував під невідпорним впливом цієї чорненької, граціозної, закоханої в іншого дівчинки.

Ростов помічав щось нове між Долоховим і Сонею; але він не визначав собі, які це були взаємини. «Вони там усі закохані в когось»,— думав він про Соню і Наташу. Але йому було не так, як раніш, легко з Сонею та Долоховим, і він рідше став бувати вдома. [...]

XI

На третій день різдва Микола обідав удома, а це останнього часу рідко траплялося з ним. То був офіціально-прощальний обід, бо він з Денисовим виїжджав у полк по Водохрещах. Обідало чоловік зо двадцять, серед них Долохов і Денисов.

Ніколи в домі Ростових любовна атмосфера, атмосфера закоханості не давалася так взнаки, як у ці дні свят. «Лови хвилини щастя, викликай любов до себе, закохуйся сам! Тільки це одне є справжнє на світі, решта все дурниці. І цим лише ми тут захоплені»,— звучало в цій атмосфері.

Микола, як і завжди, замучивши дві пари коней і то не встигши побувати в усіх місцях, де йому треба було бути і куди його запрошували, приїхав додому перед самим обідом. Тільки-но він увійшов, як відразу помітив і відчув напруженість любовної атмосфери в домі, але, крім того, помітив чудне збентеження, що панувало між деякими з членів товариства. Особливо схвильовані були Соня, Долохов, стара графиня і трохи Наташа. Микола зрозумів, що щось мало статися до обіду між Сонею та Долоховим, і, з властивою йому чуйністю серця, був дуже ніжний і обережний під час обіду в обходженні з ними обома. Цього ж вечора, на тре-

день свят мав бути один з тих балів у Йогеля (вчителя танців), що там справляв на свята для всіх своїх учнів та учениць. Миколенька, ти поїдеш до Йогеля? Будь ласка, їдь,— звернулась

нього Наташа, — він тебе особливо просив, і Василь Дмитрович (мовилося про Денисова) теж їде.

—Куди я не поїду з наказу графині! — сказав Денисов, який жартома поставив себе в домі Ростових в роль Наташиного рицаря,— танець з шаллю ладен танцювати.

— Якщо встигну! Я обіцяв Архаровим, у них вечір, — сказав Микола.

— А ти?..— звернувся він до Долохова. І тільки-но спитав це, помітив, що цього не треба було питати.

— Поїду, можливо...— холодно й сердито сказав Долохов, глянувши на Соню, і, насупившись, таким самим поглядом, яким він на клубному обіді дивився на П´єра, знову глянув на Миколу.

«Що-небудь є»,— подумав Микола і ще більш упевнився в цьому припущенні після того, як Долохов зараз же по обіді поїхав. Він викликав Наташу і спитав, що трапилось.

— А я тебе шукала,— промовила Наташа, вибігши до нього.— Я казала, ти все не хотів вірити! — з переможним виглядом додала вона.— Він освідчився Соні!

Хоч як мало за цей час Микола приділяв уваги Соні, але, коли він почув це, щось наче відірвалось у ньому. Долохов являв собою пристойну і з деяких поглядів блискучу партію для сироти-безприданниці Соні.

На думку старої графині і вищого світу не можна було відмовити йому. І тому першим почуттям Миколи, коли він почув це, була злість проти Соні. Він готувався до того, щоб сказати: «І чудово! Певна річ, треба забути дитячі обіцянки і прийняти освідчення». Але не встиг він ще сказати цього...

— Можеш собі уявити! Вона відмовила, зовсім відмовила! — заговорила Наташа,— Вона сказала, що любить іншого,— додала вона, трохи помовчавши.

«Та інакше й не могла зробити моя Соня!» — подумав Микола.

— Хоч як мама просила її, вона відмовила, і я знаю, вона не змінить, коли що сказала...

— А мама просила її? — докірливо сказав Микола.

— Просила,— сказала Наташа.— Знаєш, Миколенька, не сердься; але я знаю, що ти з нею не одружишся. Я знаю, бозна-чому, я знаю певно, ти не одружишся.

— Ну, цього ти зовсім не знаєш,— сказав Микола,— але мені треба поговорити з нею. Яка чудова ця Соня! — додав він, усміхаючись.

— Вона така чудова! Я тобі пришлю її.— І Наташа, поцілувавши брата, побігла.

Через хвилину прийшла Соня, злякана, розгублена й винувата. Микола підійшов до неї і поцілував її в руку. Це вперше у цей приїзд вони Розмовляли віч-на-віч і про свою любов.

— Sophie,— почав він боязко, а далі говорив усе сміливіше і сміливіше,— коли ви хочете відмовитись не тільки від блискучої, від вигідної партії... але він прекрасна, благородна людина... він мій друг...

Соня перебила його.

— Я вже відмовилася,— сказала вона квапливо.

— Якщо ви відмовляєтесь заради мене, то я боюсь, що на мені...

Соня знову перебила його. Вона благальним, зляканим поглядом подивилась на нього.

— Nicolas, не кажіть мені цього,— сказала вона.

— Ні, я повинен. Якщо ви відмовитесь заради мене, то я повинеа сказати вам щиру правду. Я вас люблю, я думаю, більш за всіх...

— Мені й досить,— спалахнувши, сказала Соня.

— Ні, але я тисячу разів закохувався й буду закохуватись, хоч такого почуття дружби, довіри, любові у мене ні до кого нема, як до вас. Потім я молодий. Магаап не хоче цього. Ну, просто, я нічого не обіцяю. І я прощу вас подумати про освідчення Долохова,— сказав він, насилу вимовляючи прізвище свого друга. -

— Не кажіть мені цього. Я нічого не хочу. Я люблю вас, як брата, і завжди любитиму і більше мені нічого не треба.

— Ви ангел, я вас не вартий, але я лише боюся обманути вас.— Микола ще раз поцілував її в руку.

XIII

Два дні по цьому Ростов не бачив Долохова у своїх і не заставав його вдома; на третій день він одержав від нього записку.

«Бувати в домі у вас я більш не маю наміру з відомих тобі причин і їду в армію, тому сьогодні ввечері я влаштовую для моїх приятелів прощальну вечірку — приїжджай до Англійського готелю». Ростов о десятій годині, з театру, де він був разом зі своїми і з Денисовим, призначеного дня приїхав до Англійського готелю. Його зараз же провели в найкраще приміщення готелю, яке зайняв на цю ніч Долохов.

Чоловік зо двадцять юрмилися біля стола, перед столом між двома свічками сидів Долохов. На столі лежало золото та асигнації, і Долохов банкував. Після освідчення і Сониної відмови Микола ще не бачився з ним і почував ніяковість, думаючи про те, як вони побачаться.

Ясний холодний погляд Долохова зустрів Ростова ще в дверях, наче він давно чекав його.

— Давно не бачилися,— сказав він,— спасибі, що приїхав. Ось тільки добанкую, і прибуде Ілюшка з хором.

— Я до тебе заїжджав,— сказав Ростов, червоніючи.

Долохов не відповів йому.

— Можеш поставити,— сказав він.

Ростов згадав у цю хвилину чудну розмову, що одного разу була в нього з Долоховим. «Грати на щастя можуть тільки дурні»,— сказав тоді Долохов.

— Чи ти боїшся зі мною грати? — сказав тепер Долохов, наче вгадавши думку Ростова, і усміхнувся. З-за цієї усмішки його Ростов побачив той настрій, що був у нього під час обіду в клубі і взагалі в ті часи, коли, ніби знудьгувавшись у повсякденному житті, Долохов почував необхідність яким-небудь чудним, здебільшого жорстоким, вчинком виходити з нього.

Ростову стало ніяково; він шукав і не знаходив у своїй голові жарту, що був би відповіддю на слова Долохова. Та перш ніж він встиг це зробити, Долохов, дивлячись просто в обличчя Ростову, повільно і виразно, так, що всі могли чути, сказав до нього:

— А пам´ятаєш, ми розмовляли з тобою про гру... дурень, хто на щастя хоче грати; грати треба напевно; а я хочу спробувати.

«Спробувати на щастя чи напевно?» — подумав Ростов.

__ Та й краще не грай,— додав Долохов і, тріснувши розірваною колодою. сказав: — Банк, панове!

Присунувши спершу гроші, Долохов зібрався банкувати. Ростов сів біля нього і спочатку не грав. Долохов позирав на нього.

__ Чого ж не граєш? — сказав Долохов. І чудно, Микола відчув потребу взяти карту, поставити на неї незначну ставку і почати гру.

__ При мені грошей нема,— сказав Ростов.

— Повірю!

Ростов поставив п´ять карбованців на карту і програв, поставив ще і знову програв. Долохов убив, тобто виграв у Ростова десять карт підряд.

— Панове,сказав він, пробанкувавши якийсь час,— прошу класти гроші на карти, а то я можу заплутатись у рахунках.

Один з картярів сказав, що, він сподівається, йому можна повірити.

´ — Повірити можна, але боюсь заплутатись; прошу класти гроші на карти,— відповів Долохов.— Ти не турбуйся, ми з тобою поквитаємось,— додав він, звертаючись до Ростова.

Гра тривала; лакей, не перестаючи, розносив шампанське.

Усі карти Ростова було бито і запис його боргу зріс до восьмисот карбованців. Він надписав був над однією картою вісімсот карбованців, але в той час, як йому подавали шампанське, передумав і написав знову звичайну ставку, двадцять карбованців.

— Залиши,— сказав Долохов, хоч він, здавалось, і не дивився на Ростова,— скоріше відіграєшся. Іншим даю, а тобі б´ю. Чи ти мене боїшся? — повторив він.

Ростов послухався, залишив написані вісімсот і поставив чирвову сімку з одірваним ріжком, яку він підняв з землі. Він добре її потім пам´ятав. Він поставив чирвову сімку, надписавши над нею уламком крейдяної палички вісімсот, круглими, рівними цифрами; випив подану склянку потеплілого шампанського, усміхнувся на слова Долохова і, з завмиранням серця чекаючи сімки, став дивитися на руки Долохова, який тримав колоду. Виграш чи програш цієї чирвової сімки багато важив для Ростова. В неділю минулого тижня граф Ілля Андрійович дав своєму синові дві тисячі карбованців і, хоч ніколи не любив говорити про грошову скруту, сказав йому, що грощі ці останні до травня і що тому він просить сина бути цього разу ощадливішим. Микола сказав, що йому й цього занадто багато і що він дає слово честі не брати більш грошей до весни. Тепер з цих грошей залишалося тисяча двісті карбованців. Отже, чирвова сімка означала не тільки програш тисячі шестисот карбованців, але й необхідність зрадити своє слово. Він з завмиранням серця дивився на руки Долохова і думав: «Ну, швидше дай мені цю карту, і я беру кашкета, їду додому вечеряти з Денисовим, Наташею та Сонею, і вже напевно ніколи в руках моїх не буде карти». В цю хвилину домашнє життя його — жартики з Петею, розмови з Сонею, дуети з Наташею, пікет з батьком і навіть спокійна постіль у Поварському домі — так відчутно, ясно і принадно уявилось йому, наче все це було давно минуле, втрачене і знехтуване щастя. Він не міг припустити, щоб дурна випадковість, змусивши сімку лягти раніше праворуч, ніж ліворуч, могла позбавити його всього цього наново відчутого, наново освітленого щастя і кинути його в безодню ще непережитого і невизначеного нещастя. Цього не могло бути, але він, проте, чекав, завмираючи, поруху рук Долохова. Ширококості,

червонуваті руки ці з волоссям, що виднілося з-під сорочки, поклали колоду карт, узялися за подану склянку і люльку.

— То ти не боїшся зі мною грати? — повторив Долохов і, наче дЛя того, щоб розповісти веселу історію, поклав карти, відкинувся на спинку стільця й повільно з усмішкою почав розповідати:

— До речі, панове, мені казали, що в Москві пущено чутку, ніби я шулер, тому раджу вам бути зі мною обережнішими.

— Ну, банкуй же! — сказав Ростов.

— Ох, московські тіточки! — сказав Долохов і з усмішкою взявся д0 карт.

— Ааах! — мало не крикнув Ростов, піднімаючи обидві руки до волосся. Сімка, що була потрібна йому, вже лежала зверху, першою картою в колоді. Він програв більше, ніж міг заплатити.

— Однак ти не заривайся,— сказав Долохов, мигцем зиркнувши на Ростова і продовжуючи банкувати.

XIV

Через півтори години більшість картярів уже як на жарт дивилися на свою власну гру.

Уся гра зосередилася на самому Ростові. Замість тисячі шестисот карбованців за ним було записано довгу колону цифр, яку він рахував до десятої тисячі, але яка тепер, як він гадав, підвищилася вже до п´ятнадцяти тисяч. Насправді запис уже перевищував двадцять тисяч карбованців. Долохов уже не слухав і не розповідав історій; він стежив за кожним порухом рук Ростова і бистрим поглядом зрідка оглядав свій запис його боргу. Він вирішив продовжувати гру доти, поки запис цей не виросте до сорока трьох тисяч. Число це він вибрав тому, що сорок три становили суму складених його років з роками Соні. Ростов, сперши голову на обидві руки, сидів перед списаним, залитим вином, закиданим картами столом. Одно тяжке враження не покидало його: ці ширококості, червонуваті руки з волоссям, що виднілося з-під сорочки, ці руки, які він любив і ненавидів, тримали його в своїй владі. [...]

Запис дійшов фатального числа — сорока трьох тисяч. Ростов приготував карту, яка мала йти кутом від трьох тисяч карбованців, щойно даних йому, коли Долохов стукнув колодою, відклав її і, взявши крейду, почав швидко, своїм чітким, міцним почерком, ламаючи крейдяну паличку, підбивати підсумок запису Ростова.

— Вечеряти, вечеряти час! Ось і цигани! — Справді, зі своїм циганським акцентом, уже входячи з холоду, гомоніли щось якісь чорні чоловіки й жінки. Микола розумів, що всьому кінець; але він байдужим голосом сказав:

— Що, не будеш більше? А в мене гарна карточка приготовлена.— Наче над усе його цікавила веселість самої гри.

«Всьому кінець, я пропав! — думав він.— Тепер куля в лоб — одно залишається»,— і разом з тим він сказав веселим голосом:

— Ну, ще одну карточку.

— Добре,— відповів Долохов, закінчивши з підсумком, — добре! двадцять один карбованець іде,— сказав він, показуючи на цифру двадцять один, що порушувала рівний рахунок — сорок три тисячі, і, взявши колоду, приготувався банкувати. Ростов покірно відігнув ріжок і замість приготовлених шести тисяч старанно написав двадцять один.

Це мені однаково,— сказав він,— мені тільки цікаво знати, уб´єш

чи даси мені цю десятку.

Долохов серйозно став банкувати. О, як ненавидів Ростов у цю хвилину руки червонуваті, з короткими пальцями і з волоссям, що видалося з-під сорочки, руки, які владали ним... Десятку було дано — За вами сорок три тисячі, графе,— промовив Долохов і, потягаючись, встав з-за столу.— А стомлює, однак, таке довгочасне сидіння,— подав він.

— Це правда; я теж втомився,—сказав Ростов. Долохов, наче нагадуючи, що йому непристойно жартувати, перебив його.

— Коли скажете одержати гроші, графе?

Ростов спалахнув, викликав Долохова в другу кімнату.

— Я не можу відразу сплатити все, ти візьмеш вексель, — сказав він.

— Слухай, Ростов,— сказав Долохов, світло усміхаючись і дивлячись У вічі Миколі,— ти знаєш приказку: «Щасливий у коханні, нещасливий у картах». Кузина твоя закохана в тебе. Я знаю.

«О! це жах — почувати себе таким залежним від цієї людини»,— думав Ростов. Ростов розумів, якого удару завдасть він батькові, матері, сказавши про цей програш; він розумів, яке було б щастя звільнитися від усього цього, і розумів, що Долохов знає, що може звільнити його від цього сорому і горя, і тепер хоче ще гратися з ним, як кіт з мишею.

— Твоя кузина...— почав казати Долохов, але Микола перебив його. Моя кузина тут ні при чому, і про неї говорити нічого! — крикнув

він люто.

— То коли одержати? — спитав Долохов.

— Завтра,— сказав Ростов і вийшов з кімнати.

XV

Сказати «завтра» й дотримати тону пристойності було не важко, але приїхати самому додому, побачити сестер, брата, матір, батька, признаватися і просити грошей, на які не маєш права після того, як дав слово честі,— це був жах.

Вдома ще не спали. Молодь дому Ростових, повернувшись з театру, повечерявши, сиділа біля клавікордів. Тільки-но Микола увійшов до зали, його огорнула та любовна, поетична атмосфера, що панувала цієї зими в їхньому домі і яка тепер, після освідчення Долохова та балу Йогеля, здавалося, ще більш згустилася, як повітря перед громовицею, над Сонею і Наташею. Соня і Наташа, в блакитних платтях, в яких вони були в театрі, гарненькі і свідомі цього, щасливі, усміхаючись стояли біля клавікордів. Стара графиня, чекаючи сина й чоловіка, розкладала пасьянс з бабусею-дворянкою, що жила в них у домі. [...]

— А! Ось і Миколенька! —Наташа підбігла до нього.

— Татко вдома? — спитав він.

— Яка я рада, що ти приїхав! — не відповідаючи, сказала Наташа.— Нам так весело! Василь Дмитрович залишився заради мене ще на день, ти знаєш?

— Ні, ще не приїжджав тато,— сказала Соня.

— Коко, ти приїхав, іди до мене, друже мій,— сказав графинин голос з вітальні. Микола підійшов до матері, поцілував її в руку і, мовчки підсівши до її стола, став дивитися на її руки, що розкладали карти. З зали все лунали сміх і веселі голоси, які вмовляли Наташу.

Графиня оглянулася на мовчазного сина.

— Що з тобою? — спитала мати Миколу.

— Ах, нічого,— сказав він, ніби йому вже набридло це все одне й те ж запитання.— Татко скоро приїде?

— Я думаю.

«В них усе те ж саме. Вони нічого не знають! Куди мені подітися?» —подумав Микола і пішов знову до зали, де стояли клавікорди.

Соня сиділа за клавікордами і грала прелюдію тієї баркароли, яку особливо любив Денисов. Наташа збиралася співати. Денисов захопленими очима дивився на неї. [...]

XVI

Давно вже Ростов не зазнавав такої насолоди від музики, як цього дня. Але тільки-но Наташа скінчила свою баркаролу, дійсність знову згадалася йому. Він, нічого не сказавши, вийшов і пішов униз до своєї кімнати. Через чверть години старий граф, веселий і задоволений, приїхав з клубу. Микола, почувши, що він уже вдома, пішов до нього.

— Ну що, повеселився? — спитав Ілля Андрійович, з радісною і гордою усмішкою дивлячись на свого сина.

Микола хотів відповісти ствердно, але не міг: він мало не заридав. Граф розкурював люльку і не помітив, в якому стані був син.

«Ех, неминуче!» — подумав Микола вперше і востаннє. І раптом зовсім недбалим тоном, таким, що він сам собі гидким здався,— наче просив екіпажа поїхати в місто,— сказав до батька:

— Тату, а я до вас у справі прийшов. Я мало не забув. Мені грошей треба.

— Он як,— сказав батько, бувши в особливо веселому настрої.— Я тобі казав, що не вистачить. Багато?

— Дуже багато,— червоніючи і з дурною, недбалою усмішкою, якої він довго потім не міг собі пробачити, сказав Микола.— Я трохи програв, власне, багато, навіть дуже багато, сорок три тисячі.

— Що? Кому?.. Жартуєш!..— крикнув граф, раптом апоплексичне червоніючи шиєю і потилицею, як червоніють старі люди.

— Я обіцяв заплатити завтра,— сказав Микола.

— Ну!..— сказав старий граф, розводячи руками, і безсило сів на диван.

— Нічого не вдієш! З ким цього не траплялося,— сказав син невимушеним, сміливим тоном, тимчасом як у душі своїй він вважав себе за негідника, мерзотника, який цілим життям своїм не міг спокутувати свого злочину. Йому хотілося б цілувати руки своєму батькові, навколішки просити в нього прощення, а він недбалим і навіть грубим тоном говорив, що це з кожним трапляється.

Граф Ілля Андрійович опустив очі, почувши ці синові слова, і захапався, шукаючи чогось.

— Так, так,—промовив він,— трудно, боюсь, що трудно дістати... з ким не бувало! справді, з ким не бувало...— І граф мигцем глянув синові в обличчя і пішов пріч з кімнати... Микола готувався до відсічі, але зовсім не сподівався цього.

— Таточку! та...точку! — крикнув він услід, ридаючи,— простіть мені! — І, схопивши батька за руку, він припав до неї губами й заплакав.

Під той час, як батько розмовляв з сином, у матері з дочкою точилася не менш важлива розмова. Наташа, схвильована, прибігла до матері.

_ Мамо!.. Мамо!., він мені...

— Що — він тобі?

— Він... він освідчився. Мамо! Мамо! — вигукувала вона.

Графиня не вірила своїм вухам. Денисов освідчився. Кому? Цій малесенькій дівчинці Наташі, яка ще недавно гралася ляльками і тепер ще бере уроки.

— Наташо, годі-бо, дурниці! — сказала вона, ще сподіваючись, що це був жарт.

— Ну от, дурниці! Я вам серйозно кажу,— сердито промовила Наташа.— Я прийшла спитати, що робити, а ви мені кажете — «дурниці»...

Графиня знизала плечима.

— Якщо правда, що мосьє Денисов освідчився тобі, то скажи йому, що він дурень, та й годі.

— Ні, він не дурень,— ображено й серйозно сказала Наташа.

— Ну, то чого ж ти хочеш? Ви ж нині всі закохані. Ну, закохана, то виходь за нього заміж,— сердито сміючись, промовила графиня,— з Богом!

— Ні, мамо, я не закохана в нього... мабуть, не закохана в нього.

— Ну, то так і скажи йому.

— Мамо, ви сердитесь? Ви не сердьтеся, голубонько, ну, в чому ж я винна?

— Ні, та що ж це, мій друже? Хочеш, я піду скажу йому,— сказала графиня, усміхаючись.

— Ні, я сама, тільки навчіть. Вам усе легко,— додала вона, відповідаючи на її усмішку.— Д якби ви бачили, як він мені це сказав! Адже я знаю, що він не хотів цього сказати, та вже ненароком сказав.

— Ну, все ж треба відмовити.

— Ні, не треба. Мені так його шкода! Він такий хороший.

— Ну, то прийми освідчення. І справді, час іти заміж,— сердито і глузливо сказала мати.

— Ні, мамо, мені так шкода його. Я не знаю, як я скажу.

— Та тобі й нема чого казати, я сама скажу,— промовила графиня, обурена з того, що насмілились дивитися як на дорослу на цю маленьку Наташу.

— Ні, нізащо, я сама, а ви слухайте під дверима,— і Наташа побігла через вітальню до зали, де на тому самому стільці, біля клавікордів, затуливши обличчя руками, сидів Денисов. Він схопився на звук її легких кроків.

— Наталі,— сказав він, швидкими кроками підходячи до неї,— вирішуйте мою долю. Вона в ваших руках!

— Василю Дмитровичу, мені вас так жаль!.. Ні, але ви такий хороший... та не треба... це... а так я вас завжди любитиму.

Денисов нагнувся над її рукою, і вона почула чудні, незрозумілі для неї звуки. Вона поцілувала його в чорну скуйовджену, кучеряву голову. В цей час поспішно зашелестіло графинине плаття. Вона підійшла до них.

— Василю Дмитровичу, я дякую вам за честь,— сказала графиня збентеженим голосом, який, проте, здавався Денисову строгим,— але моя Дочка така молода, і я думала, що ви, як друг мого сина, звернетеся перше до мене. В такому разі ви не змусили б мене відмовляти.

— Графине...— сказав Денисов з опущеними очима і провинним виглядом, хотів сказати ще щось і запнувся.

Наташа не могла спокійно бачити його таким жалюгідним. Вона почала голосно схлипувати. [...]

Після від´їзду Денисова Ростов, чекаючи на гроші, які не відразу міг зібрати старий граф, пробув ще два тижні в Москві, не виїжджаючи з дому, і здебільшого в кімнаті панночок.

Соня була до нього ніжніша і відданіша, ніж перше. Вона, здавалося, хотіла показати йому, що його програш був подвигом, за який вона тепер ще дужче любить його; та Микола тепер вважав себе не гідним її.

Він списав альбоми дівчаток віршами й нотами і, не попрощавшись ні з ким зі своїх знайомих, відіславши, нарешті, всі сорок три тисячі й одержавши розписку від Долохова, поїхав наприкінці листопада доганяти подк, що був уже в Польщі.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС