Том другий

Частина перша І

На початку 1806 року Микола Ростов приїхав додому, у відпустку. Денисов їхав теж додому, у Воронеж, і Ростов умовив його їхати з ним до Москви й зупинитися в них у домі. [...]

Нарешті сани взяли праворуч до під´їзду; над головою своєю Ростов побачив знайомий карниз із відбитою штукатуркою, ґанок, тротуарний стовп. Він на ходу вискочив з саней і побіг у сіни. Будинок так само стояв нерухомо, негостинно, наче йому було байдуже, хто приїхав до нього.

В сівях нікого не було. «Боже мій! чи все гаразд?» — подумав Ростов, зупиняючись на мить з завмерлим серцем і зараз же пускаючись бігти далі через сіни і знайомими, перекошеними східцями. Усе та ж сама дверна клямка за нечистоту якої сердилася графиня, так само погано відчинялася. В передпокої горіла одна лойова свічка.

Старий Михайло спав на скрині. Прокіп, той дужий виїзний лакей, що за задок піднімав карету, сидів і плів з прутів личаки. Він глянув на відчинені двері, і байдужий, сонний вираз його раптом змінився на

захоплено-зляканий.

— Матінко рідна! Граф молодий! — вигукнув він, впізнавши молодого пана.— Що ж це? голубчику мій! — І Прокіп, трясучись від хвилювання, кинувся до дверей вітальні, певно, для того, щоб повідомити, але, видно, передумав, вернувся назад і припав до плеча молодого пана.

— Здорові? — спитав Ростов, висмикуючи в нього свою руку.

— Хвалити Бога! Усе хвалити Бога! Щойно ось повечеряли! Дай на себе подивитися, ваше сіятельство!

— Усе цілком гаразд?

— Хвалити Бога, хвалити Бога!

Ростов, зовсім забувши про Денисова, не бажаючи нікому дати випередити себе, скинув шубу і навшпиньки побіг у темну велику залу. Усе те саме*— ті ж ломберні столи, та ж люстра в чохлі; але хтось уже бачив молодого пана, і не встиг він добігти до вітальні, як щось навальне, як буря, вилетіло з бічних дверей, обійняло і стало цілувати його. Далі друга, третя така ж істота вискочила з других, третіх дверей; ще обійми, ще поцілунки, ще вигуки, сльози радості. Він не міг розібрати, де і хто тато, хто Наташа, хто Петя. Усі кричали, говорили й цілували його одночасно. Тільки матері не було серед них — це він пам´ятав.

— А я ж бо не знав... Миколенька... друже мій!

— Ось він... наш... Друже мій, Колю... Змінився! Нема свічок! Чаю!

— Та мене ж бо поцілуй!

— Серденько... а мене ж.

Соня, Наташа, Петя, Анна Михайлівна, Віра, старий граф обіймали його; і слуги, й покоївки, наповнивши кімнату, примовляли й ахали.

Петя повис на його ногах.

— А мене ж бо! — кричав він.

Наташа, по тому, як вона, пригнувши його до себе, розцілувала все його обличчя, відскочила від нього і, тримаючись за полу його венгерки, стрибала, як коза, все на одному місці і пронизливо вищала.

З усіх боків були блискучі від сліз радості очі, сповнені любові, з усіх боків були губи, що домагалися поцілунку.

Соня, червона, як кумач, теж трималася за його руку і вся сяяла в блаженному погляді, спрямованому в його очі, яких вона чекала. Соні минуло вже шістнадцять років, і вона була дуже гарна, особливо в цю хвилину щасливої піднесеної радості. Вона дивилася на нього, не зводячи очей, усміхаючись і затримуючи віддих. Він вдячно глянув на неї; але все ще чекав і шукав когось. Стара графиня ще не виходила. І ось почулися кроки в дверях. Кроки були такі швидкі, що вони не могли належати його матері.

Але це була вона, в новій, незнайомій ще йому, пошитій без нього сукні. Всі розступилися, і він побіг до неї. Коли вони зійшлися, вона впала на його груди ридаючи. Вона не могла підвести обличчя, тільки припадала ним до холодних шнурків його венгерки. Денисов, ніким не помічений, увійшовши до кімнати, стояв тут-таки і, дивлячись на них, тер собі очі.

— Василь Денисов, друг вашого сина,— сказав він, рекомендуючись графові, який запитливо дивився на нього.

— Ласкаво прошу. Знаю, знаю,— сказав граф, цілуючи і обіймаючи Денисова.— Миколенька писав... Наташо, Віро, ось він, Денисов.

Ті самі щасливі, захоплені обличчя обернулися на кошлату постать Денисова й оточили його.

— Голубчику, Денисов! — вискнула Наташа, не пам´ятаючи себе від захвату, підскочила до нього, обняла й поцілувала його. Наташин вчинок усіх збентежив. Денисов теж почервонів, але усміхнувся і, взявши Наташину руку, поцілував її.

Денисова одвели у приготовлену для нього кімнату, а Ростови всі зібралися в диванну біля Миколеньки.

Стара графиня, не випускаючи його руки і щохвилини цілуючи її, сиділа з ним поруч; усі інші, з´юрмившись навколо них, ловили кожен його рух, слово, погляд і не зводили з нього захоплених, закоханих очей. Брат і сестри сперечалися й перехоплювали місця одне в одного якнайближче до нього й билися за те, кому принести чай, хусточку, люльку.

Всі виявляли любов до Миколи, і він почував себе дуже щасливим; але перша хвилина його зустрічі була така блаженна, що теперішнього його щастя йому здавалося мало, і він усе чекав чогось ще, і ще, і ще.

Другого ранку приїжджі спали з дороги до десятої години.

В передній кімнаті валялися шаблі, сумки, відкриті чемодани, брудні чоботи. Вичищені дві пари з острогами були щойно поставлені біля стіни. Слуги приносили вмивальники, гарячу воду для гоління і вичищений одяг. [...]

— Миколенька, вставай! — знову почувся Наташин голос біля дверей.

— Зараз!

У цей час Петя в першій кімнаті, побачивши і схопивши шаблі і почуваючи той захват, що його почувають хлопчики, бачачи войовничого старшого брата, забув, що сестрам непристойно бачити роздягнених мужчин, і відчинив двері.

— Це твоя шабля? — кричав він.

Дівчатка відскочили. Денисов із зляканими очима сховав свої волохаті ноги в ковдру, оглядаючись по допомогу на товариша. Двері пропустили Петю і знову зачинилися. З-за дверей стало чутно сміх.

— Миколенька, виходь у халаті,— промовив Наташин голос.

— Це твоя шабля? — спитав Петя.—Чи це ваша? — з догідливою пошаною звернувся він до вусатого, чорного Денисова.

Ростов поспішно взувся, надів халат і вийшов. Наташа вступила в один чобіт з острогою і влазила у другий. Соня крутилася і тільки-но хотіла розвіяти плаття і присісти, коли він вийшов. Обидві були в однакових, новеньких, блакитних платтях,— свіжі, рум´яні, веселі. Соня втекла, а Наташа, взявши брата під руку, повела його до диванної, і в них почалася розмова. Вони не встигали питати одне одного й відповідати на запитання про тисячі дрібниць, що могли цікавити лише їх. Наташа сміялася на кожне слово, яке він казав і яке вона казала, не тому, що було смішне те, що вони говорили, а тому, що їй було весело і вона неспроможна була стримувати своєї радості, яка виявлялася сміхом.

Ах, як гарно, чудесно! — примовляла вона до всього. Ростов відчув, як під впливом гарячого проміння любові, вперше за півтора року, на дуіші його і на обличчі розпускалася та дитяча усмішка, якою він ні пазу не усміхався, відколи виїхав з дому.

— Ні, слухай,— сказала вона,— ти тепер зовсім мужчина? Я страшенно рада, що ти мій брат.— Вона торкнула його вуса.— Мені хочеться знати, які ви, мужчини? Чи такі, як ми? Ні?

— Чому Соня втекла? — спитав Ростов.

— Ат! Це ще ціла історія. Як ти казатимеш на Соню? Ти чи ви?

— Як трапиться,— відповів Ростов,

— Кажи їй ви, будь ласка, я тобі згодом розповім.

— Та що таке?

— Ну, я тепер скажу. Ти знаєш, що Соня мій друг, такий друг, що я руку обпечу для неї. Ось подивися.— Вона підняла свій серпанковий рукав і показала на своїй довгій, худій і ніжній ручці під плечем, значно вище ліктя (у тому місці, що буває закрите й бальними платтями), червоний знак.

— Це я обпекла, щоб довести їй любов. Просто лінійку розпекла на вогні та й притиснула.

Сидячи у своїй колишній класній кімнаті, на дивані з подушечками на підлокітниках, і дивлячись у ці шалено-збуджені Наташині очі, Ростов знов увійшов у той свій сімейний, дитячий світ, який не мав ні для кого ніякого смислу, лише для нього, але який давав йому одну з найкращих утіх у житті; і обпечення руки лінійкою для виявлення любові здалося йому не марним; він розумів і не дивувався з цього.

— І що ж? тільки? — спитав він.

— Ну, такі дружні, такі дружні! Це що, дурниці — лінійкою; але ми назавжди друзі. Вона кого полюбить, то назавжди; а я цього не розумію, я забуду відразу.

— Ну, і що ж?

— Отож, так вона любить мене і тебе.— Наташа раптом почервоніла.— Ну, ти пам´ятаєш, перед від´їздом... То вона каже, що ти це все забудь... Вона сказала: я буду любити його завжди, а він хай буде вільний. Справді ж, це прекрасно, благородно! — Так же, га? дуже благородно? правда ж? — питала Наташа так серйозно і схвильовано, що можна було догадатись: ці самі слова раніш вона говорила зі сльозами. Ростов задумався.

— Я ні в чому не беру назад свого слова,— сказав він.— І потім, Соня така чарівна, що який же дурень буде відмовлятися від свого щастя?

— Ні, ні,— вигукнула Наташа.— Ми про це вже з нею розмовляли. Ми знали, що ти це скажеш. Але так не можна, бо, розумієш, коли ти так говориш — вважаєш, що зв´язаний словом, то виходить, що вона ніби навмисне це сказала. Виходить, що ти все ж силувано а нею одружишся, і виходить зовсім не те.

Ростов бачив, що все це вони добре придумали. Соня і вчора вразила його своєю красою. Сьогодні, коли він побачив її мигцем, вона здалася йому ще кращою. Це була чарівна шістнадцятилітня дівчинка, і вона, очевидно, пристрасно його любила (у цьому він не мав сумніву ні на хвилину). Чому ж йому було не любити її тепер і не одружитися навіть, думав Ростов, але... тепер стільки радощів і занять крім цього! «Так, вони це прекрасно придумали,— подумав він,— треба зоставатися вільним».

— Ну і чудово,— сказав він,— згодом поговоримо. Ах, як я тішусь тобою! — додав він.

— Ну, а що ж ти, Бориса не зрадила? — спитав брат.

— От дурниці! — сміючись вигукнула Наташа.— Ні про нього і ні про кого я не думаю і знати не хочу.

— Он воно що! То як же ти?

— Я? — перепитала Наташа, і щаслива усмішка осяяла її обличчя.— Ти бачив Duporfa?

— Ні.

— Знаменитого Дюпора, танцівника, не бачив? Ну, то ти не зрозумієш. Я ось що таке.— Наташа взяла, округливши руки, свою спідницю, як танцюють, відбігла кілька кроків, повернулася, зробила антраша, постукала ніжкою об ніжку і, ставши на самі кінчики носків, пройшла кілька кроків.

— Таж стою? ти ж дивися! — сказала вона, але не втрималася навшпиньках.—Так ось я що таке! Ніколи ні за кого не піду заміж, а стану танцівницею. Тільки нікому не кажи.

Ростов так голосно й весело зареготав, що Денисову в його кімнаті стало заздрісне, і Наташа не могла стриматися, засміялася з ним разом.

— Ні, а гарно ж? — усе говорила вона.

— Гарно. За Бориса вже не хочеш виходити заміж?

Наташа спалахнула.

—Я не хочу ні за кого йти заміж. Я йому те саме скажу, коли побачу.

— Он як! — сказав Ростов.

— Авжеж, усе це пусте,— безугавно щебетала Наташа.

— А що, Денисов хороший? — спитала вона.

— Хороший.

— Ну і прощавай, одягайся. Він страшний, Денисов?

— Чого страшний? — спитав Nicolas.— Ні, Васька славний.

— Ти його Ваською звеш?.. Чудно. А що, він дуже хороший?

— Дуже хороший.

— Ну, приходь скоріше чай пити.

І Наташа стала навшпиньки і пройшлася з кімнати так, як роблять танцівниці, але усміхаючись так, як усміхаються лише щасливі п´ятнадцятилітні дівчатка. Зустрівшись у вітальні з Сонею, Ростов почервонів. Він не знав, як обійтися з нею. Вчора вони поцілувалися в першу хвилину радості побачення, але сьогодні почували, що не можна цього зробити; він почував, що всі, і мати і сестри, дивилися на нього запитливо і від нього чекали, як він триматиметься з нею. Він поцілував її в руку і назвав її ви — Соня. Але очі їх, зустрівшись, сказали одні одним «ти» і ніжно поцілувалися. Вона своїм поглядом просила його пробачити їй те, що в посольстві Наташі вона сміла нагадати йому про його обіцянку, і дякувала йому за його любов. Він своїм поглядом дякував їй за те, що вона не зв´язувала його і казав, що так чи інакше, він ніколи не перестане любити її, бо не можна не любити її. [...]

II

Коли Микола Ростов повернувся в Москву з армії, його прийняли домашні як найкращого сина, героя і любого Миколеньку; родичі — як милого, приємного і поважливого молодика; знайомі — як вродливого гусарського поручика, гарного танцюриста і одного з кращих женихів Москви.

Знайомство у Ростових було — вся Москва; грошей цього року в старого графа було доволі, бо були перезакладені всі маєтки, і тому Миколенька, завівши собі власного рисака і наймодніші рейтузи, особливі, яких ні в кого ще в Москві не було, і чоботи, наймодніші, з найгострішими носками і з маленькими срібними острогами, проводив час дуже весело. Повернувшись додому, Ростов відчув приємність лише після якогось часу, поки він примірював себе до старих умов життя. Йому здавалося, що він дуже змужнів і виріс. Розпач з приводу нескладеного екзамену з закону Божого, позичання грошей у Гаврила на візника, таємні поцілунки з Сонею,— про все це Микола згадував як про хлоп´яцьку наївність, від якої він був безмірно далекий тепер. Тепер він — гусарський поручик у срібному ментику, з солдатським Георгієм, готує свого рисака до перегонів, разом з відомими любителями, літніми, поважними. У нього знайома дама на бульварі, до якої він їздить увечері. Він диригував мазурку на балу в Архарових, розмовляв про війну з фельдмаршалом Каменським, бував у Англійському клубі і був на ти з одним сорокалітнім полковником, з яким познайомив його Денисов.[...]

В це коротке перебування Ростова у Москві, до від´їзду в армію, він не зблизився з Сонею, а навпаки, відійшов від неї. Вона була дуже гарна, мила, і, очевидно, пристрасно закохана в нього; але він був у тій порі молодості, коли здається, що так багато справ, що нема коли цим займатися, і молодик боїться зв´язуватись — дорожить своєю волею, необхідною йому на багато чого іншого. Коли він думав про Соню в це нове перебування в Москві, він казав собі: «Е! ще багато таких буде і є там, десь, мені ще невідомих. Ще встигну, коли захочу, зайнятися і коханням, а тепер нема коли». Крім того, він вбачав щось принизливе для своєї мужності у жіночому товаристві. Він їздив на бали і в жіноче товариство, вдаючи, що робить це проти волі. Перегони, Англійський клуб, гульня з Денисовим, поїздка туди — це була інша річ: це личило бравому гусарові.

На початку березня старий граф Ілля Андрійович Ростов був заклопотаний влаштуванням обіду в Англійському клубі для прийому князя Багратіона.

Граф у халаті ходив по залі, даючи накази клубному економові і знаменитому Феоктистові, старшому куховарові Англійського клубу, про спаржу, про свіжі огірки, про суниці, про теля і рибу для обіду князеві Багратіону. З дня заснування клубу граф був його членом і старшиною. Йому було доручено від клубу влаштування свята на честь Багратіона, бо рідко хто вмів так розкішно, гостинно влаштувати бенкет, а головне, рідко хто вмів і хотів прикласти свої гроші, коли їх бракуватиме на влаштування бенкету. Куховар і економ клубу з веселими обличчями слухали накази графа, бо вони знали, що ні при кому, як при ньому, не можна краще поживитися на обіді, який коштує кілька тисяч.

— Ну, гляди ж, гребінчиків, гребінчиків у тортю поклади, знаєш!

— То виходить, холодців три?..—спитав куховар.

Граф задумався.

— Не можна менше, три... майонез раз,— сказав він, загинаючи палець...

— То накажете стерлядей великих узяти? — спитав економ.

— Що ж діяти, візьми, коли не спускають. Ага, матінко ти моя, я мало не забув. Треба ж іще одну антре на стіл. Ох, лишенько! — він схопився за голову.—Та хто ж мені квіти привезе? Митенька! Гов, Митенька! Лети, Митенька, у підмосковну,— звернувся він до управителя, який увійшов на його поклик,— лети в підмосковну і накажи ти Максимкові садівникові зараз спорядити валку. Скажи, щоб усі оранжереї сюди волік, щоб закутав повстю. Та щоб мені двісті вазонів тут на п´ятницю були.

Давши ще кілька різних наказів, він вийшов був відпочити до графинечки, але знову згадав щось потрібне, вернувся сам, вернув куховара та економа і знову став наказувати. У дверях почулася легка чоловіча хода, бренькання острог, і гарний, рум´яний, з чорненькими вусиками, увійшов молодий граф, який, видно, відпочив і виплекався на спокійному житті в Москві.

— Ах, братику мій! Голова йде обертом,—сказав старий, немов соромлячись, усміхаючись перед сином. — Хоч би ти ось допоміг! Ще ж треба співаків. Музика в мене є, та циган, може, покликати? Ваша братія, військові, це люблять.

— Далебі, татку, я думаю, князь Багратіон, готуючись до Шенграбенської битви, менше завдавав собі клопоту, ніж ви тепер,— сказав син, усміхаючись.

Старий граф прикинувся розсердженим.

— Авжеж, ти балакай, ти спробуй!

І граф звернувся до куховара, який з розумним і поважним обличчям спостережливо і привітно поглядав на батька й на сина.

Під цей час нечутними кроками, з діловим, заклопотаним і разом похристиянському покірливим виглядом, що ніколи не покидав її, увійшла до кімнати Анна Михайлівна. Незважаючи на те, що кожного дня Анна Михайлівна заставала графа в халаті, він щоразу бентежився при ній і просив пробачення за свій костюм.

— Нічого, графе, голубчику,— сказала вона, покірливо заплющуючи очі.— А до Безухова я поїду,— сказала вона.— Молодий Безухов приїхав, і тепер, графе, ми все дістанемо з його оранжерей. Мені й треба було бачити його. Він мені прислав листа від Бориса. Хвалити Бога, Боря тепер при штабі.

Граф зрадів, що Анна Михайлівна брала одну частину його доручень, і наказав запрягти для неї маленьку карету.

— Ви Безухову скажіть, щоб він приїжджав. Я його запишу. Як він з дружиною? — спитав Ілля Андрійович.

Анна Михайлівна пустила під лоб очі, і обличчя її пойняла глибока скорбота...

— Ах, мій друже, він дуже нещасний,—сказала вона.— Якщо правда те, що ми чули, то це жах. І чи думали ми, коли так раділи його щастям! І така висока, небесна душа, цей молодий Безухов! Так, мені від душі шкода його, і я постараюся його втішити, наскільки це від мене залежатиме.

— Та що таке? — спитали обидва Ростови, старший і молодший.

Анна Михайлівна глибоко зітхнула.

— Долохов, Марії Іванівни син,— сказала вона таємничим шепотом,— кажуть, зовсім скомпрометував її. Він його вивів, запросив до себе в дім у Петербурзі, і ось... Вона сюди приїхала, і цей шибайголова за нею,— сказала Анна Михайлівна, бажаючи виявити своє співчуття П´єру, але в мимовільних інтонаціях і напівусмішкою виказуючи співчуття шибайголові, як вона назвала Долохова.— Кажуть, сам П´єр зовсім пригнічений своїм горем.

__ Ну, все ж скажіть йому, щоб він приїжджав до клубу,—трохи розважиться. Бенкет буде он який!

Другого дня, 3 березня, о другій годині пополудні, двісті п´ятдесят чоловік членів Англійського клубу та п´ятдесят чоловік гостей чекали на обід дорогого гостя і героя австрійського походу князя Багратіона. Перший час по одержанні звістки про Аустерліцьку битву Москва була вражена. В ті часи росіяни так звикли до перемог, що, одержавши звістку про поразку, одні просто не вірили, другі шукали пояснення такій дивній події у яких-небудь незвичайних причинах. В Англійському клубі, де збиралося все, що було знатного і що мало правдиві відомості і вагу, У грудні місяці, коли почали приходити вісті, нічого не говорили про війну і про останню битву, неначе всі змовилися мовчати про неї. [...]

Тому, що Багратіона обрано було героєм у Москві, сприяло й те, що він не мав зв´язків у Москві і був чужий. В особі його віддавали шану бойовому, простому, без зв´язків та інтриг, російському солдатові, ще зв´язаному спогадами Італійського походу з іменем Суворова. Крім того, у такому вшановуванні його найкраще показували осуд і неприхильність до Кутузова.

— Якби не було Багратіона, треба було б видумати його,— сказав жартівник Шиншин, пародіюючи слова Вольтера. Про Кутузова ніхто не говорив, і деякі пошепки лаяли його, називаючи придворною вертушкою і старим сатиром.

З усіх боків чути було нові й нові оповідання про окремі приклади мужності, виявленої нашими солдатами та офіцерами під Аустерліцом. Той урятував прапора, той убив п´ять французів, той сам один заряджав п´ять гармат. Говорили і про Берга, хто його не знав, що він, поранений у праву руку, взяв шпагу в ліву і пішов уперед. Про Волконського нічого не говорили, і лише його близькі знайомі жалкували, що він рано помер, покинувши вагітну дружину й дивака-батька.

III

З березня в усіх кімнатах Англійського клубу аж гуло від гомону, і, як бджоли на весняному прольоті, снували туди й сюди, сиділи, стояли, сходилися й розходились у мундирах, у фраках і ще дехто у пудрі й каптанах, члени і гості клубу. Пудрені, в панчохах і туфлях, ліврейні лакеї стояли біля кожних дверей і напружено намагалися вловити кожен порух гостей та членів клубу, щоб запропонувати свої послуги. Більшість присутніх були старі поважні люди з широкими самовпевненими обличчями, товстими пальцями, твердими рухами й голосами. [...]

Граф Ілля Андрійович Ростов заклопотано, квапливо походжав у своїх м´яких чоботях з їдальні до вітальні, поспішно й цілком однаково вітаючися з важними й не важними особами, яких він знав усіх, і, зрідка розшукуючи очима свого стрункого молодця-сина, радісно зупиняв на ньому свій погляд і підморгував йому. Молодий Ростов стояв біля вікна. Долоховим, з яким він нещодавно познайомився і знайомством якого він дорожив. Старий граф підійшов до них і потиснув руку Долохову.

— До мене прошу ласкаво, ось ти з моїм молодцем знайомий... разом там, разом геройствували... А! Василю Гнатовичу... Здоров був, старий,— звернувся він до старенького, що проходив близько від них, але не встиг Ще доказати привітання, як усе заворушилося, і лакей, прибігши із зляканим обличчям, сповістив: «Завітали!»

Залунали дзвінки; старшини кинулися вперед; розкидані в різних кімнатах гості, як струснуте жито на лопаті, стовпилися в одну купу і зупинилися у великій вітальні біля дверей зали.

У дверях передпокою з´явився Багратіон, без капелюха і шпаги, які він, за клубним звичаєм, залишив у швейцара. Він був не у смушковому кашкеті, з нагайкою через плече, як бачив його Ростов уночі напередодні Аустерліцької битви, а в новому вузькому мундирі з російськими та іноземними орденами і з георгіївською зіркою на лівому боці грудей. [...]

, Старшини зустріли його біля перших дверей. Сказавши йому кілька слів про радість бачити такого дорогого гостя і не дочекавшись його відповіді, ніби заволодівши ним, вони оточили його й повели до вітальні. У дверях вітальні не було можливості пройти — так з´юрмилися там члени й гості; вони тиснули одні одних і через плечі одні одних намагалися, як рідкого звіра, розглядіти Багратіона. Граф Ілля Андрійович, проштовхуючись через натовп, вийшов з вітальні і з другим старшиною за хвилину з´явився, несучи велике срібне блюдо, яке він підніс князеві Багратіону. На блюді лежав скомпонований і надрукований на честь героя вірш. Багратіон, побачивши блюдо, злякано оглянувся, немов шукаючи допомоги, але в усіх очах була вимога, щоб він скорився. Почуваючи себе у їх владі, Багратіон рішуче, обома руками, взяв блюдо і сердито, докірливо подивився на графа. Хтось прислужливо вийняв блюдо з Багратіонових рук (а то він, здавалося, мав намір тримати його так до вечора і так іти до столу) і звернув його увагу на вірш. «Ну і прочитаю»,— неначе сказав Багратіон і, втупивши втомлені очі в папір, почав читати зосереджено і серйозно. Сам автор узяв вірша і став читати. Князь Багратіон схилив голову і слухав.[...]

Перед самим обідом граф Ілля Андрійович відрекомендував князеві свого сина. Багратіон, впізнавши його, сказав кілька недоладних, ніякових слів, як і всі слова, що він говорив цього дня. Граф Ілля Андрійович радісно і гордо оглядав усіх у той час, як Багратіон розмовляв з його сином.

Микола Ростов з Денисовим і новим знайомим Долоховим сіли разом майже посередині столу. Навпроти них сів П´єр поруч з князем Несвицьким. Граф Ілля Андрійович сидів навпроти Багратіона з іншими старшинами і пригощав князя, втілюючи в собі московську гостинність.

Праця його не пропала марно. Обіди його, пісний і скоромний, були розкішні, але цілком спокійним він, проте, не міг бути до кінця обіду. Він підморгував буфетникові, пошепки наказував лакеям і не без хвилювання чекав кожної знайомої йому страви. Усе було прекрасно. За другою стравою, разом з велетенською стерляддю (побачивши яку, Ілля Андрійович почервонів від радості і збентеження), уже лакеї почали бахкати корками й наливати шампанське. Після риби, яка справила певне враження, граф Ілля Андрійович переглянувся з іншими старшинами. «Багато тостів буде, пора починати!» — шепнув він і, взявши келих у руки, встав. Усі замовкли, чекаючи, що він скаже.

— Здоров´я государя імператора! — вигукнув він, і в ту ж хвилину Добрі очі його заблищали сльозами радості і захвату. [...]

IV

П´єр сидів навпроти Долохова і Миколи Ростова. Він багато й жадібно їв і багато пив, як і завжди. Але ті, що знали його близько, бачили, що в ньому сьогодні відбулася якась велика зміна. Він мовчав увесь час обіду, мружився і скривлявся, дивлячись круг себе або втупивши у що небудь очі, забувши про все навколишнє, потирав пальцем перенісся. Обличчя його було сумне й понуре. Він, здавалося, не бачив і не чув, що круг нього відбувалося, і думав про щось одно, важке й нерозв´язне.

Цим нерозв´язним, тяжким для нього, питанням були натяки княжни в Москві на близькість Долохова до його дружини й анонімний лист, одержаний цього ранку, де було сказано з підлою жартівливістю, властивою всім анонімним листам, що він погано бачить крізь свої окуляри і що зв´язок його дружини з Долоховим — таємниця лише для нього. П´єр зовсім не повірив ні натякам княжни, ні листу, але йому страшно було тепер дивитись на Долохова, який сидів перед ним. Щоразу, коли ненароком погляд його зустрічався з прекрасними, нахабними очима Долохова, П´єр почував, як щось жахливе, потворне піднімалося в його душі, і він скоріше одвертався. Мимоволі згадуючи все минуле своєї дружини та її взаємини з Долоховим, П´єр бачив ясно, що те, що сказано було в листі, могло бути правдою, могло принаймні здаватися правдою, якби це стосувалося не його дружини. П´єр згадував мимохіть, як Долохов, якому було повернуто все після кампанії, знов прибув до Петербурга і приїхав до нього. Користуючись своїми гультяйськими стосунками дружби з П´єром, Долохов просто приїхав до нього в дім, і П´єр прийняв його і позичив йому грошей. П´єр згадав, як Елен, усміхаючись, висловлювала своє незадоволення з того, що Долохов живе в їх домі, і як Долохов цинічно хвалив йому красу його дружини, і як він з того часу до приїзду в Москву ні на хвилину не розлучався з ними.

«Так, він дуже вродливий,— думав П´єр,— я знаю його. Для нього була б особлива втіха в тому, щоб осоромити моє ім´я і посміятися з мене, саме тому, що я клопотався за нього і взяв на своє піклування, допоміг йому. Я знаю, я розумію, якої солі це в його очах повинно б надавати його обманові, якби це була правда. Так, якби це була правда; але я не вірю, не маю права і не можу вірити». Він згадував той вираз, якого набирало обличчя Долохова, коли на нього находили хвилини жорстокості, як-от ті, в які він зв´язував квартального з ведмедем і пускав його на воду, або коли він викликав людину без усякої причини на дуель, або вбивав з пістолета візникового коня. Цей вираз часто був на обличчі в Долохова, коли він дивився на нього. «Так, він бретер,— думав П´єр,— йому за іграшки вбити людину, йому повинно здаватися, що всі бояться його, йому це повинно бути приємним. Він, мабуть, думає, що і я боюсь його. І справді, я боюсь його»,—думав П´єр, і знову почував, як щось страшне й потворне піднімалося в його душі. Долохов, Денисов і Ростов сиділи тепер навпроти П´єра і здавалися дуже веселими. Ростов весело перемовлявся із своїми двома приятелями, з яких один був бравий гусар, другий відомий бретер і гультяй, і зрідка глузливо поглядав на П´єра, який на цьому обіді вражав своєю зосередженою, неуважною, масивною постаттю. Ростов недоброзичливо дивився на П´єра, по-перше, тому, що П´єр, У його гусарських очах, був цивільний багач, чоловік красуні, взагалі баба; по-друге, тому, що П´єр у зосередженості й неуважності свого настрою не впізнав Ростова і не відповів на його уклін. Коли стали пити за здоров´я царя, П´єр, задумавшись, не підвівся і не взяв келиха.

— Що ж ви? — крикнув Ростов, захоплено-злісними очима дивлячись на нього.—Хіба ви не чуєте: здоров´я государя імператора! — П´єр, зітхнувши, слухняно підвівся, випив свій келих і, дочекавшись, коли всі сіли, із своєю доброю усмішкою звернувся до Ростова.

— А я вас і не впізнав,— сказав він. Та Ростову було не до того, він кричав «ура!»

— Чому ж ти не відновиш знайомства,— сказав Долохов до Ростова.

— Бог з ним, дурень,— сказав Ростов.

— Треба леліяти чоловіків гарненьких жінок,— сказав Денисов.

П´єр не чув, про що вони говорили, але знав, що розмовляють про

нього. Він почервонів і одвернувся.

— Ну, тепер за здоров´я вродливих жінок,— сказав Долохов і з серйозним виразом, але з усмішкою в куточках рота, з келихом звернувся до П´єра.

— За здоров´я вродливих жінок, Петруша, та за їх коханців,— сказав він.

П´єр, опустивши очі, пив із свого келиха, не дивлячись на Долохова і не відповідаючи йому. Лакей, роздаючи кантату Кутузова, поклав аркуш П´єру, як одному з почесніших гостей. Він хотів узяти його, але Долохов перехилився, вихопив аркуш з його руки і став читати. П´єр глянув на Долохова, зіниці його опустилися: щось страшне і потворне, що мутило його ввесь час обіду, піднялося й оволоділо ним. Він нагнувся всім огрядним тілом через стіл.

— Не смійте брати! — крикнув він.

Почувши цей крик і побачивши, кого він стосується, Несвицький і сусіда з правого боку злякано і квапливо звернулися до Безухова.

— Годі-бо, годі, що це ви? — шепотіли злякані голоси. Долохов подивився на П´єра ясними, веселими, жорстокими очима, з тією ж усмішкою, неначе він казав: «А, оце я люблю».

— Не дам,— промовив він виразно.

Блідий, з тремтячою губою, П´єр шарпнув за аркуш.

— Ви... ви... негідник!., я вас викликаю,— сказав він і, посунувши стільця, встав з-за столу. В ту саму секунду, як П´єр зробив це і промовив ці слова, він відчув, що питання про винуватість його дружини, яке мучило його цю останню добу, остаточно й безперечно розв´язалося ствердно. Він ненавидів її і назавжди порвав з нею. Незважаючи на просьби Денисова, щоб Ростов не втручався в цю справу, Ростов погодився бути секундантом Долохова, і після столу переговорив з Несвицьким, секундантом Безухова, про умови дуелі. П´єр поїхав додому, а Ростов з Долоховим і Денисовим до пізнього вечора просиділи в клубі, слухаючи циган та співаків. [...]

Другого дня, о восьмій годині ранку, П´єр і Несвицький приїхали в Сокольницький ліс і застали там уже Долохова, Денисова й Ростова. П´єр мав вигляд людини, заклопотаної якимсь міркуванням, що зовсім не стосувалося майбутньої справи. Змарніле обличчя його було жовте. Він, видно, не спав цю ніч. Він неуважно оглядався круг себе і/скривлявся, наче від яскравого сонця. Два міркування цілком заполонювали його: винуватість його дружини, в якій після безсонної ночі вже не залишалося і найменшого сумніву, і невинуватість Долохова, який не мав ніякої причини берегти честь чужої для нього людини. «Можливо, я те ж саме зробив би на його місці,—думав П´єр.— Навіть напевне я зробив би те ж саме; до чого ж ця дуель, це вбивство? Або я вб´ю його, або він влучить мені у голову, в лікоть, у коліно. Піти звідси, втекти, заховатися куди небудь»,— спадало йому на думку. Але саме в ті хвилини, коли в нього виникали такі думки, він з особливо спокійним і неуважним виглядом,

вселяв пошану в тих, хто дивився на нього, питав, чи скоро там і чи підготувались уже.

Коли все було готове, шаблі ввіткнуті у сніг, означаючи бар´єр, до якого слід було сходитися, і пістолети заряджені, Несвицький підійшов до П´єра.

— Я б не виконав свого обов´язку, графе,— сказав він несміливо,— і не справдив би вашої довіри й честі, яку ви мені зробили, обравши мене своїм секундантом, якби я в цю важливу хвилину, дуже важливу хвилину, не сказав вам усієї правди. Я гадаю, справа ця не має достатньо причин і не варта того, щоб за неї проливати кров... Ви не мали рації, ви погарячилися...

— Ой, справді, страшенне безглуздя...— сказав П´єр.

— То дозвольте мені передати, що ви жалкуєте, і я певний, що наші супротивники погодяться на замирення,— сказав Несвицький (так само, як і інші учасники справи і як і всі в таких справах, ще не вірячи, щоб дійшло до справжньої дуелі).— Ви знаєте, графе, значно благородніше визнати свою помилку, ніж довести діло до непоправного. Образи ні з одного боку не було. Дозвольте мені переговорити...

— Ні, про що там говорити! — сказав П´єр.— Однаково... Отже, готово? — спитав він.— Ви мені скажіть тільки, як куди йти і стріляти куди? — промовив він, неприродно покірливо усміхаючись.— Він взяв у руки пістолета, став розпитувати про спосіб спускання, бо досі не тримав пістолета в руках, і в цьому не хотів признатися.— Ага, правда, ось так, я знаю, я забув лише,— сказав він.

— Ніяких вибачань, зовсім нічого,— казав Долохов Денисову, який зі свого боку теж зробив спробу замирення, і теж підійшов до призначеного місця.

Місце для поєдинку було вибрано кроків за вісімдесят від дороги, на якій залишились сани, на невеличкій галявинці в сосновому лісі, вкритій підталим од відлиги останніх днів снігом. Супротивники стояли кроків за сорок один від одного, по краях галявини. Секунданти, розмірюючи кроки, пропечатали по мокрому глибокому снігу сліди від того місця, де вони стояли, до шабель Несвицького та Денисова, що означали бар´єр і були увіткнуті за десять кроків одна від одної. Відлига і туман тривали; за сорок кроків нічого не було видно. Хвилин зо три все вже було готове, і проте барилися з початком. Усі мовчали.

— Ну, починати! — сказав Долохов.

— Що ж,— сказав П´єр, все так само усміхаючись. Ставало страшно. Очевидно було, що справу, яка почалася так легко, вже нічим не можна відвернути, що вона йде сама собою, вже незалежно від волі людей, і повинна учинитися. Денисов перший вийшов уперед до бар´єра і виголосив:

— Супротивники відмовились від замирення, тому чи не ласка ваша почати: взяти пістолети і за словом три починати сходитися.

— Р...аз! Два! Три! — сердито прокричав Денисов і відійшов убік. Обидва рушили протоптаними стежками всё ближче й ближче, в тумані пізнаючи один одного. Супротивники мали право, сходячись до бар´єра, стріляти, коли хто захоче. Долохов ішов поволі, не піднімаючи пістолета, вдивляючись своїми ясними блискучими блакитними очима в обличчя свого супротивника. Рот його, як і завжди, мав на собі подобу усмішки.

При слові три П´єр швидкими кроками пішов уперед, збиваючись з протоптаної стежки і ступаючи по цілинному снігу. П´єр тримав пістолета, витягнувши вперед праву руку, видно, боячись, щоб з цього пістолета не

вбити самого себе. Ліву руку він старанно відставляв назад, бо йому хотілося підтримати нею праву руку, а він знав, що цього не можна робити. Пройшовши ступнів зо шість і збившись зі стежки в сніг, П´єр оглянувся під ноги, знову кинув бистрий погляд на Долохова і, потягнувши пальцем, як його вчили, вистрілив. Зовсім не чекаючи такого сильного звуку, П´єр здригнувся від свого пострілу, потім усміхнувся сам зі свого враження і зупинився. Дим, особливо густий від туману, перешкодив йому бачити в першу мить; але другий постріл, якого він чекав, не пролунав. Тільки чутно було квапливі кроки Долохова, і з-за диму виникла його постать. Однією рукою він тримався за лівий бік, другою стискав опущений пістолет. Обличчя його було бліде. Ростов підбіг і щось сказав до нього.

— Н-н... ні,— промовив крізь зуби Долохов,— ні, не кінець,— і, зробивши ще кілька хитких, кульгавих кроків до самої шаблі, впав на сніг біля неї. Ліва рука його була в крові, він обтер її об сюртук і сперся на неї. Обличчя його було бліде й насуплене, воно дрижало.

— Будь...— почав Долохов, та не міг відразу вимовити...— будь ласка,— доказав він з зусиллям. П´єр, ледве стримуючи ридання, побіг до Долохова і хотів уже перейти відстань між бар´єрами, як Долохов крикнув:— До бар´єра! — і П´єр, зрозумівши, в чому річ, зупинився біля своєї шаблі. Лише десять кроків відділяло їх. Долохов опустився головою до снігу, жадібно вкусив снігу, знову підвів голову, сперся зручніше на руки, підібрав ноги і сів, прибираючи тривкішу позу. Він ковтав холодний сніг і смоктав його; губи його тремтіли, але не переставали усміхатися; очі блищали зусиллям і злістю останньої зібраної сили. Він підняв пістолета і став цілитися.

— Боком, закрийтеся пістолетом,— промовив Несвицький.

— Закрийтесь! — не витримавши, крикнув навіть Денисов своєму супротивникові.

П´єр з покірливою усмішкою жалю і каяття, безпорадно розставивши ноги й руки, своїми широкими грудьми стояв просто перед Долоховим і сумно дивився на нього. Денисов, Ростов і Несвицький зажмурилися. Одночасно вони почули постріл і злий вигук Долохова.

— Не влучив! — крикнув Долохов і безсило ницьма ліг на сніг. П´єр схопився за голову і, повернувшись назад, пішов до лісу, ступаючи по цілинному снігу і вголос примовляючи незрозумілі слова:

— Безглуздо... безглуздо! Смерть... брехня...— говорив він, скривившись. Несвицький зупинив його й повіз додому.

Ростов і Денисов повезли пораненого Долохова.

Долохов мовчки, з заплющеними очима, лежав у санях і ні слова не відповідав на запитання; але в´їхавши в Москву, він раптом прийшов до пам´яті і, насилу підвівши голову, взяв за руку Ростова, який сидів біля нього. Ростова вразив зовсім новий для нього і несподівано захопленоніжний вираз обличчя Долохова.

— Ну, що? як ти почуваєш себе? — спитав Ростов.

— Погано! та не в тім річ. Друже мій,—сказав Долохов уриваним голосом,—де ми? Ми в Москві, я знаю. Я нічого, але я вбив її, убив... Вона не витримає цього. Вона не витримає...

— Хто? — спитав Ростов.

— Мати моя. Моя мати, мій ангел, мій коханий ангел, мати,— і Долохов заплакав, стискаючи руку Ростова. Трохи заспокоївшись, він пояснив Ростову, що живе з матір´ю, що коли мати побачить його при смерті, вона не витримає цього. Він благав Ростова їхати до неї і підготувати її.

ростов поїхав уперед виконувати доручення і на великий свій подив знав, ЩО Долохов, цей буян, бретер Долохов, жив у Москві зі старенькою матір´ю та з горбатою сестрою і був дуже ніжний син і брат.

VI

П´єр останнього часу рідко бачився з дружиною віч-на-віч. І в Петербурзі і в Москві дім їх завжди був повен гостей. Наступної ночі після дуелі він, як і часто робив, не пішов до спальні, а залишився в своєму величезному батьківському кабінеті, у тому самому, де помер граф Безухов.

Він приліг на диван і хотів заснути, щоб забути все, що з ним сталося, та сон не брав його. Така буря почуттів, думок, спогадів раптом знялася в його душі, що він не тільки не міг спати, але й сидіти на місці не міг і мусив схопитися з дивана і швидкими кроками ходити по кімнаті. То перед ним поставала вона в перший час після одруження, з відкритими плечима і з втомленим, пристрасним поглядом, то зараз же поруч з нею виникало вродливе, нахабне і твердо-глузливе обличчя Долохова, яким воно було на обіді, і те саме обличчя Долохова, бліде, тремтяче і стражденне, яким воно було, коли він повернувся і впав на сніг.

«Що ж було? — питав він сам себе.— Я вбив коханця, так, убив коханця своєї дружини. Так, це було. Чому? Як я дійшов до цього? — Тому, що ти одружився з нею»,— відповів внутрішній голос.

«Але в чому ж я винен? — питав він.— У тому, що ти одружився, не люблячи її, в тому, що ти обманув і себе і її,— і йому виразно уявилася та хвилина на вечері в князя Василя, коли він через силу сказав ці слова:

«Я вас люблю». Усе через це! Я й тоді почував,— думав він,— я почував тоді, що це було не те, що я не мав на це права. Так і вийшло». Він згадав медовий місяць і почервонів від цього спогаду. Особливо яскравим, образливим і ганебним був для нього спогад про те, як одного разу, невдовзі по своєму одруженні, він о дванадцятій годині дня, в шовковому халаті, прийшов зі спальні до кабінету і в кабінеті застав головного управителя, який шанобливо вклонився, подивився на П´єрове обличчя, на його халат і ледь-ледь усміхнувся, ніби виявляючи цією усмішкою поважливе співчуття своєму принципалові в його щасті.

«А скільки разів я пишався нею, пишався її величною красою, її світським тактом,— думав він,— пишався тим своїм домом, у якому вона приймала весь Петербург, пишався її недоступністю і красою. Так ось чим я пишався? Я тоді думав, що не розумію її. Як часто, вдумуючись у її характер, я казав собі, що я винен, що не розумію її, не розумію цього постійного спокою, вдоволеності і відсутності всяких захоплень та бажань, а вся розгадка була в тому страшному слові: вона розпутна жінка,— сказав собі це страшне слово, і все стало ясно!

Анатоль їздив до неї позичати в неї грошей і цілував її в голі плечі. Вона не давала йому грошей, але дозволяла цілувати себе. Батько жартома збуджував її ревнощі; вона зі спокійною усмішкою казала, що вона не така дурна, щоб бути ревнивою; хай робить, що хоче, казала вона про мене. Я спитав її одного разу, чи не почуває вона ознак вагітності. Вона засміялася презирливо і сказала, що вона не така дурепа, щоб хотіти мати Дітей, і що від мене дітей у неї не буде». [...]

Вранці, коли камердинер, несучи каву, увійшов до кабінету, П´єр лежав на отоманці і з розгорненою книжкою в руці спав.

Він прокинувся і довго злякано озирався, не можучи зрозуміти, де він.

— Графиня звеліла спитати, чи вдома ваше сіятельство,—сказав камердинер.

Але не встиг ще П´єр вирішити, іцо відповісти, як сама графиня, в білому атласному халаті, гаптованому сріблом і в простій зачісці (дві величезні коси двічі обвивали її чарівну голову) ввійшла до кімнати спокійно і велично; лише на мармуровому трохи опуклому лобі її була зморщечка гніву. Спокійно-витримана за всяких обставин, вона не почала говорити при камердинері. Вона знала про дуель і прийшла говорити про неї. Вона дочекалася, поки камердинер розставив каву і вийшов. П´єр боязко крізь окуляри подивився на неї, і, як заєць, оточений собаками, прищуливши вуха, лежить перед очима своїх ворогів і не втікає, так і він намагався і далі читати; але почував, що це безглуздо й неможливо, і знову боязко глянув на неї. Вона не сіла і з презирливою усмішкою дивилася на нього, чекаючи, поки вийде камердинер.

— А це що таке? Що ви наробили, я вас питаю? — сказала вона строго.

— Я? що я? — сказав П´єр.

— Он який хоробрий знайшовся! Ну, відповідайте, що це за дуель? Що ви хотіли цим довести? Що? Я вас питаю.— П´єр важко повернувся на дивані, розтулив рота, але не міг відповісти.

— Коли ви не відповідаєте, то я вам скажу...— говорила далі Елен,— Ви вірите всьому, що вам скажуть. Вам сказали...— Елен засміялася,— що Долохов мій коханець,— сказала вона по-французькому, із своєю грубою точністю мови, вимовляючи слово «коханець», як і всяке інше слово,— і ви повірили! Але що ж ви цим довели? Що ви довели цією дуеллю? Те, що ви дурень, то це ж усі знали! До чого це призведе? До того, щоб я стала посміховищем усієї Москви; до того, щоб кожен сказав, що ви з п´яних очей, не тямлячи себе, викликали на дуель чоловіка, до якого ви без підстав ревнуєте,— Елен дедалі більш підвищувала голос і запалювалась,— який є кращим за вас з усіх поглядів...

— Гм... гм,— мимрив П´єр, скривляючись, не дивлячись на неї і завмерши всім тілом.

— І чому ви могли повірити, що він мій коханець?.. Чому? Тому, що я люблю бути в його товаристві? Якби ви були розумніші і приємніші, то я б віддавала перевагу вашому.

— Не говоріть зі мною... благаю,— хрипко прошепотів П´єр.

— Чому мені не говорити! Я можу говорити і сміливо скажу, що виняткова та жінка, яка з таким чоловіком, як ви, не взяла б собі коханців, а я цього не зробила,— сказала вона. П´єр хотів щось промовити, глянув на неї чудними очима, виразу яких вона не зрозуміла, і знову ліг. Він фізично страждав у цю хвилину: йому спирало дух у грудях, і він не міг дихати. Він знав, що йому треба щось зробити, щоб припинити цю муку, але те, що він хотів зробити, було занадто страшне.

— Нам краще розстатися,— промовив він уривчасто.

— Розстатися, будь ласка, тільки якщо ви дасте мені маєтність,— сказала Елен...— Розстатися, ото чим злякали!

П´єр схопився з дивана і, хитаючись, кинувся до неї.

— Я тебе вб´ю! — крикнув він і, схопивши зі стола мармурову дошку з невідомою ще йому силою, ступив крок до неї і замахнувся на неї.

Обличчя в Елен зробилося страшним; вона вереснула й відскочила від нього. Батькова порода виявилася в ньому. П´єр відчув, як його втягає втішний шал люті. Він кинув дошку, розбив її і, з розкритими руками і одступаючи до Елен, вигукнув: «Геть!» таким страшним голосом, що П усьому домі з жахом почули цей крик. Бозна-що зробив би П´єр у цю хвилину, якби Елен не вибігла з кімнати.

Через тиждень П´єр видав дружині довіреність на управління всіма великоруськими маєтками, що становило більшу частину його багатства, і сам один поїхав до Петербурга.