XI

[...] У вищих сферах армії з полудня 19-го числа почався великий метушливо-збуджений рух і тривав до ранку наступного дня, 20-го листопада, коли дано було такий пам´ятний Аустерліцький бій.

До полудня 19-го числа рух, збуджені розмови, біганина, посилання ад´ютантів обмежувались самою головною квартирою імператорів; після полудня того ж дня рух передався в головну квартиру Кутузова та в штаби колонних начальників. Увечері через ад´ютантів розійшовся цей рух по всіх кінцях і частинах армії, і вночі з 19-го на 20-те піднялася з нічлігів, загула гомоном і загойдалася і рушила величезним дев´ятиверстним полотном вісімдесятитисячна маса союзного війська. [...]

Князь Андрій цього дня чергував і невідлучно перебував при головнокомандуючому.

О шостій годині вечора Кутузов приїхав до головної квартири імператорів і, недовго пробувши в царя, пішов до обергофмаршала графа Толстого.

Волконський скористався цим часом, щоб зайти до Долгорукова довідатись про подробиці справи. Князь Андрій почував, що Кутузов чимось розстроєний і незадоволений, і що з нього незадоволені в головній квартирі, і що всі особи імператорської головної квартири дотримуються з ним тону людей, які знають щось таке, чого інші не знають; і тому він хотів поговорити з Долгоруковим.

— Ну, здрастуйте, mon cher,— сказав Долгоруков. Він сидів з Білібіним за чаєм,— Свято на завтра. Що ваш старий? Не в настрої?

— Не скажу, щоб був не в настрої, але йому, здається, хотілося б, щоб його вислухали.

— Та його слухали на військовій раді і слухатимуть, коли він говоритиме до діла; але баритися й чекати чогось тепер, коли Бонапарт більш за все боїться генерального бою,— неможливо.

— До речі, ви його бачили? — сказав князь Андрій.—Ну, що Бонапарт? Яке враження він справив на вас?

— Так, бачив і переконався, що він боїться генерального бою більш за все на світі,— повторив Долгоруков, очевидно цінуючи цей загальний висновок, який він зробив зі свого побачення з Наполеоном.— Якби він не боявся бою, для чого б йому було вимагати цього побачення, провадити переговори і, головне, відступати, тимчасом як відступ так суперечить усьому його методові війни? Повірте мені він боїться, боїться генерального бою, його час настав. Це я вам кажу.

— Але розкажіть, як він, що? — знову спитав князь Андрій.

— Він людина в сірому сюртуку; він дуже бажав, щоб я казав йому «ваша величність», але, на прикрість свою, не одержав від мене ніякого титулу. Ось яка це людина, і більш нічого,— відповів Долгоруков, оглядаючись з усмішкою на Білібіна.

— Незважаючи на мою цілковиту пошану до старого Кутузова,— говорив він далі,— гарні були б ми всі, чогось чекаючи і тим даючи йому нагоду втекти або обдурити нас, тимчасом як тепер він напевно в наших руках. Ні, не треба забувати Суворова і його правила: не ставити себе в становище атакованого, а атакувати самому. Повірте, на війні енергія молодих людей часто вірніше показує шлях, ніж уся досвідченість старих кунктаторів. [...]

Повертаючись додому, князь Андрій не міг стриматися, щоб не спитати Кутузова, який мовчазно сидів біля нього, що він думає про завтрашній бій.

Кутузов суворо подивився на свого ад´ютанта і, помовчавши, відповів:

— Я думаю, що бій буде програно, і я так сказав графу Толстому і просив його переказати це государеві. Що ж, ти думаєш, він мені відповів? — Ет, дорогий генерале! Я заклопотаний рисом та котлетами, а ви клопочіться воєнними справами.

Так... Ось що мені відповіли!

XV

[...] Князь Андрій почував себе схвильованим, роздратованим і разом з тим стримано спокійним, як буває завжди, коли настає давно жадана хвилина. Він твердо був упевнений, що сьогоднішній день — це день його

Тулона чи його Аркольського мосту. Як це станеться, він не знав, але він твердо був упевнений, що це буде. Місцевість і положення наших військ були йому відомі, наскільки вони могли бути відомі кому-небудь з нашої армії. Про свій власний стратегічний план, який, очевидно, тепер нічого було й думати здійснити, він забув. Тепер, уже входячи у план Вейротера, князь Андрій обдумував несподіванки, що могли трапитись, і вносив у план нові деталі, такі, в яких могли б стати потрібними його кмітливість і рішучість.

Ліворуч унизу, в тумані, лунала перестрілка між невидними військами. Там, здавалося князеві Андрію, зосередиться бій, там зустрінеться перепона і «туди-ось мене буде послано,— думав він,— з бригадою чи дивізією, там-ось із прапором у руці я піду вперед і зламаю все, що буде передо мною».

Князь Андрій не міг байдуже дивитися на знамена батальйонів. Коли їх несли повз нього, йому все думалось: може, це той самий прапор, з яким мені доведеться йти попереду військ.

Нічний туман на ранок залишив на висотах тільки іній, що переходив у росу, а в улоговинах туман розстилався молочно-білим морем. Нічого не було видно в тій улоговині ліворуч, куди спустилися наші війська і звідки долітали звуки стрілянини. Над висотами було темне ясне небо, і праворуч — величезна куля сонця. Попереду, далеко, на тому березі туманного моря, видніли, виступаючи, лісисті горби, на яких повинна була бути ворожа армія, і було видно щось. Праворуч вступала у смугу туману гвардія, вона звучала тупотом та колесами і зрідка блискала багнетами; ліворуч, за селом, такі ж маси кавалерії підходили і зникали в морі туману. Попереду й позаду ішла піхота. Головнокомандуючий стояв на виїзді з села, пропускаючи повз себе війська. Кутузов цього ранку здавався змореним і дразливим. [...]

XVI

Кутузов у супроводі своїх ад´ютантів поїхав ступою за карабінерами.

• Проїхавши з півверсти у хвості колони, він зупинився біля самотнього покинутого будинку (певно, колишнього трактиру) на розгалуженні двох шляхів. Обидва шляхи спускалися з гори, і по обох ішли війська.

Туман починав розходитися, і невиразно, версти за дві, видно було вже ворожі війська на протилежних пагорбах. Ліворуч унизу стрілянина ставала чутнішою. Кутузов зупинився, розмовляючи з австрійським генералом. Князь Андрій, стоячи трохи позаду, вдивлявся в них і, бажаючи попросити підзорну трубу в ад´ютанта, звернувся до нього.

— Подивіться, подивіться,— казав цей ад´ютант, дивлячись не на далеке військо, а вниз по горі перед собою.— Це французи!

Два генерали й ад´ютанти стали хапатися за трубу, видираючи її один в одного. Усі обличчя враз змінилися, і на всіх виявився жах. Гадалося, що французи за дві версти від нас, а вони зненацька з´явилися перед нами.

— Це ворог?.. Ні!.. Авжеж, дивіться, він... напевно... Що ж це? — загомоніли голоси.

Князь Андрій неозброєним оком побачив унизу праворуч, не далі як за п´ятсот кроків від того місця, де стояв Кутузов, густу колону французів, що піднімалися назустріч апшеронцям.

«Ось вона, настала вирішальна хвилина! Дійшла до мене справа»,— подумав князь Андрій і, вдаривши коня, під´їхав до Кутузова.

— Треба зупинити апшеронців, ваше високопревосходительство! — вигукнув він.

Але в ту ж мить усе оповилося димом, залунала близька стрілянина, і наївно зляканий голос за два кроки від князя Андрія закричав: «Ну, братця, шабаш!» І неначе голос цей був командою. За цим голосом усе кинулось тікати.

Змішані юрми, усе збільшуючись, бігли назад до того місця, де п´ять хвилин тому війська проходили повз імператорів. Не тільки важко було зупинити цей натовп, але й неможливо було самим не податися назад разом з натовпом. Волконський лише намагався не відставати від нього й оглядався, дивуючись і не можучи зрозуміти того, що робилося перед ним. Несвицький з озлобленим виглядом, червоний і на себе не схожий, кричав до Кутузова, що коли він не поїде звідси зараз, його візьмуть у полон напевно. Кутузов стояв на тому самому місці і, не відповідаючи, витягав хусточку. Зі щоки його текла кров. Князь Андрій протиснувся до нього.

— Вас поранено? — спитав він, ледве стримуючи тремтіння нижньої щелепи.

— Рана не тут, а ось де! — сказав Кутузов, притискаючи хусточку до пораненої щоки і показуючи на тих, що втікали.

— Зупиніть їх! — крикнув він і в той самий час, мабуть, переконавшись, що неможливо було їх зупинити, вдарив коня і поїхав праворуч.

Новий натовп втікачів хвилею ринув до нього, захопив його з собою і потягнув назад.

Війська бігли таким густим натовпом, що, раз потрапивши в середину юрми, важко було з неї вибратись. Хто кричав: «Тікай! чого баришся?» Хто тут-таки, обертаючись, стріляв у повітря; хто бив коня, на якому їхав сам Кутузов. Ледве-ледве вибравшися з потоку юрми в лівий бік, Кутузов із почтом, якого залишилося менше половини, поїхав на гуркіт близьких гарматних пострілів. Князь Андрій намагався не відставати від Кутузова. Вибравшися з натовпу втікачів, він побачив на схилі гори, в диму, російську батарею. Вона ще стріляла, але до неї підбігали французи. Трохи вище стояла російська піхота, не рухаючись ні вперед — на допомогу батареї, ні назад — в одному напрямі з втікачами. Генерал на коні відділився від цієї піхоти ї під´їхав до Кутузова. З почту Кутузова залишилось лише чотири чоловіка. Усі були бліді і мовчки переглядалися.

— Зупиніть цих мерзотників! — задихаючись, промовив Кутузов до полкового командира, показуючи на втікачів; але в ту ж мить, наче на покарання за ці слова, як рій пташечок, із свистом пролетіли кулі по полку і по почту Кутузова.

Французи атакували батарею і, побачивши Кутузова, вистрілили по ньому. При цьому залпі полковий командир схопився за ногу; впало кілька солдатів, і підпрапорщик, що стояв із прапором, випустив його з рук: прапор захитався і впав, затримавшись на рушницях сусідніх солдатів. Солдати без команди почали стріляти.

— Ооох! — з виразом розпачу простогнав Кутузов і озирнувся. — Волконський,— прошептав він тремтячим від свідомості свого старечого безсилля голосом.— Волконський,— прошептав він, показуючи на розстроєний батальйон і на ворога,— що ж це таке?

Але перше, Ніж він доказав це слово, князь Андрій, почуваючи, що сльози сорому і злоби підступають йому до горла, уже зіскакував з коня и біг до прапора.

— Хлопці, вперед! — вигукнув він по-дитячому верескливо.

«Ось воно!» — думав князь Андрій, схопивши древко прапора і з насолодою чуючи свист куль, очевидно спрямованих саме проти нього. Кілька солдатів упало.

— Ура! — вигукнув князь Андрій, ледве втримуючи у руках важкого прапора, і побіг уперед з глибокою певністю, що весь батальйон побіжить за ним.

Справді, він пробіг сам один лише кілька кроків. Рушив один, другий солдат, і весь батальйон з вигуками «ура!» побіг вперед і випередив його. Унтер-офіцер батальйону, підбігши, взяв прапора, який хитався від ваги в руках князя Андрія, але зараз же його було вбито. Князь Андрій знову схопив прапора і поволік його за древко, біжачи з батальйоном. Попереду себе він бачив наших артилеристів, з яких одні билися, другі кидали гармати й бігли йому назустріч; він бачив і французьких піхотних солдатів, що хапали артилерійських коней і повертали гармати. Князь Андрій з батальйоном уже був за двадцять кроків від гармат. Він чув над собою безперестанний свист куль і раз у раз праворуч і ліворуч від нього охали й падали солдати. Але він не дивився на них, він вдивлявся лише в те, що відбувалося перед ним — на батареї. Він ясно бачив уже одну постать — рудого артилериста із збитим набік ківером: той тягнув банника за один бік до себе, а за другий бік тягнув до себе французький солдат. Князь Андрій бачив уже ясно розгублений і разом лютий вираз облич цих двох людей, які, видно, не розуміли, що вони роблять.

«Що вони роблять? — думав князь Андрій, дивлячись на них.— Чому не тікає рудий артилерист, коли в нього нема зброї? Чому не коле його француз? Не встигне добігти, як француз згадає про рушницю й заколе його».

Справді, другий француз, з рушницею навпереваги, підбіг до тих, що боролися, і доля рудого артилериста, який, усе ще не розуміючи, що його чекає, з тріумфом вишарпнув банника, повинна була вирішитись. Та князь Андрій не бачив, чим це кінчилося. Ніби з усього розмаху міцною палицею хтось із найближчих солдатів, як йому здалося, вдарив його по голові. Це було трохи боляче, а головне, неприємно, бо цей біль привертав його увагу і заважав йому бачити те, на що він дивився.

«Що це? я падаю? у мене ноги підломлюються»,— подумав він і впав на спину. Він розплющив очі, сподіваючись побачгіти, чим кінчилася боротьба французів з артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано гармати. Але він нічого не бачив. Над ним уже не було нічого, крім неба — високого неба, не ясного, а проте безмірно високого, з повільними сірими хмарками на ньому. «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг,— подумав князь Андрій,— не так, як ми бігли, кричали й билися; зовсім не так, як з лютими і зляканими обличчями тягли один у одного банника француз і артилерист,— зовсім не так повзуть хмарки по цьому високому безкрайому небі. Чому ж я не бачив раніш цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його нарешті. Так! усе пусте, все омана, крім цього безкрайого неба. Нічого, нічого нема, крім нього. Але й того навіть нема, нічого нема, крім тиші, заспокоєння. І хвалити Бога!..»

XVIII

[...] О п´ятій годині вечора битва була програна на всіх пунктах. Понад сто гармат було вже в руках французів.

[...] Французька кавалерія переслідувала росіян. В ар´єргарді Дохтуров та інші, збираючи батальйони, відстрілювалися від неї. Починало смеркати. На вузькій греблі Аугеста, на якій частенько стільки років сидів старенький мельник, у ковпаку, з вудочками, тимчасом як онук його, закачавши рукави сорочки, перебирав у лійці сріблясту трепетливу рибу; на цій греблі, по якій стільки років мирно проїжджали на своїх парних возах, навантажених пшеницею, у волохатих шапках і в синіх куртках, морави і виїжджали тією Ж греблею, запилені мукою, з білими возами,— на цій вузькій греблі тепер між фурами й гарматами, під кіньми і між колесами юрмилися спотворені страхом смерті люди, давлячи один одного, помираючи і вбиваючи один одного для того лише, щоб, пройшовши кілька кроків, бути так само вбитими.

Кожні десять секунд, нагнітаючи повітря, ляскало ядро або вибухала граната в середині цього густого натовпу, вбиваючи й забризкуючи кров´ю тих, що стояли близько. Долохов, поранений у руку, піший, з десятком солдатів своєї роти (він був уже офіцером), і його полковий командир, на коні,— це було все, що залишилось від цілого полку, їх тягнув натовп; вони втислися у вхід до греблі і, здушені з усіх боків, зупинилися, бо спереду впав кінь під гарматою, і юрма витягала його. Одно ядро вбило когось позад них, друге вдарилося спереду і забризкало кров´ю Долохова. Юрма одчайдушне наперла, стиснулася, просунулася кілька кроків і знову зупинилася.

Пройти цих сто кроків — і, напевно, врятований; простояти ще дві хвилини — і загинув, напевно»,— думав кожен.

Долохов, стоячи в середині натовпу, рвонувся до краю греблі, збивши з ніг двох солдатів, і збіг на слизький лід, що вкрив ставок.

— Звертай! — закричав він, підстрибуючи на льоду, що тріщав під ним,— звертай! — кричав він в бік гармати.— Тримає!..

Лід тримав його, але гнувся і тріщав, і очевидно було, що не тільки під гарматою чи натовпом людей, але й під ним самим він зараз проламається. На нього дивились і тиснулись до берега, не наважуючись ступити на лід. Командир полку, стоячи верхи біля в´їзду, підняв руку й розкрив рота, звертаючись до Долохова. Раптом одно з ядер так низько засвистіло над натовпом, що всі нагнулися. Щось ляпнуло в мокре, і генерал упав з конем у калюжу крові. Ніхто не глянув на генерала, не подумав підняти його.

— Рушай на лід! Давай по льоду! Давай! звертай! Не чуєш, чи що?! Рушай! — раптом після того, як ядро влучило в генерала, залунали незчисленні голоси, і люди самі не знали, що і для чого вони кричать.

Одна з задніх гармат, вступаючи на греблю, звернула на лід. Юрми солдатів стали збігати з греблі на замерзлий ставок. Під одним з передніх солдатів лід тріснув, і одна нога ввійшла у воду, він хотів стати краще і заломився по пояс. Найближчі солдати зам´ялися, гарматний їздовий зупинив свого коня, але ззаду все ще лунали вигуки: «Давай на лід, чого стоїш? Рушай! Рушай!» І вигуки жаху почулися в натовпі. Ті, що були біля гармати, махали на коней і били їх, щоб вони звертали і просувалися. Коні рушили з берега. Лід, який тримав піших, заломився величезною крижиною, і чоловік сорок, що були на ставку, кинулися хто вперед, хто назад, потопляючи один одного.

Ядра так само рівномірно свистіли і ляскали в кригу, у воду, а найчастіше в натовп, що вкривав греблю, берег і ставки.

XIX

На Праценській горі, на тому самому місці, де він упав з древком прапора в руках, лежав князь Андрій Волконський, спливаючи кров´ю, і, сам не знаючи того, стогнав тихим, жалісним дитячим стогоном.

Надвечір він перестав стогнати і зовсім затих. Він не знав, скільки часу тривало його забуття. Раптом він знову відчув, що живий і що пекучий біль мучить його, розриває щось у нього в голові.

«Де воно, це високе небо, якого я не знав досі й побачив-сьогодні? — було першою його думкою.— І муки цієї я не знав також,— подумав він.— Так, я нічого, нічого не знав досить. Але де я?»

Він став прислухатися і почув тупіт коней і звуки голосів: якісь люди наближались до нього, розмовляючи по-французькому. Він розплющив очі. Над ним було знову все те ж саме високе небо з хмарками, які піднялися ще вище і пливли, і крізь них синіла безконечність. Він не повертав голови і не бачив тих, що, судячи по звуку копитів та голосів, під´їхали до нього і зупинились.

Це були Наполеон і два його ад´ютанти. Бонапарте, об´їжджаючи поле бою, давав останні накази про посилення батарей, що стріляли по греблі Аугеста, і розглядав убитих та поранених.

— Гарні люди! — сказав Наполеон, дивлячись на вбитого російського гренадера, що з уткнутим у землю обличчям і з почорнілою потилицею лежав ниць, далеко відкинувши одну вже задубілу руку.

— Батарейних зарядів більш нема, ваша величність! — сказав у цей час ад´ютант; він приїхав з батарей, що стріляли по Аугесту.

— Накажіть привезти з резервів,— сказав Наполеон і, від´їхавши кілька кроків, зупинився над князем Андрієм, який лежав горілиць з кинутим біля нього древком прапора (прапор уже, як трофей, узяли французи).

— Оце прекрасна смерть,— сказав Наполеон, дивлячись на Волконського.

Князь Андрій зрозумів, що це сказано про нього і що каже це Наполеон. Він чув, як називали «ваша величність» того, хто сказав ці слова. Але він чув ці слова, ніби він чув дзижчання мухи. Він не тільки не цікавився ними, але й не помітив і зараз же забув їх. Йому палило голову; він почував, що спливає кров´ю, і він бачив над собою далеке, високе і вічне небо. Він знав, що це був Наполеон — його герой, але в цю хвилину Наполеон здавався йому такою маленькою, нікчемною людиною порівняно до того, що відбувалося тепер між його душею і цим високим, безконечним небом з хмарками, що пливли по ньому. Йому було цілком однаково в цю хвилину, хоч би хто стояв над ним, хоч би що говорив про нього; він радий був лише з того, що зупинилися над ним люди, й бажав лише, щоб ці люди допомогли йому й повернули його до життя, яке здавалося йому таким прекрасним, бо він так інакше розумів його тепер. Він зібрав усю свою силу, щоб поворушитися і зробити який-небудь звук. Він трошки поворушив ногою, кволо, болісно застогнав, і цей стогін викликав у нього жаль до самого себе.

— А! він живий,— сказав Наполеон.— Підняти цього молодика віднести на перев´язочний пункт!

Сказавши це, Наполеон поїхав далі назустріч маршалові Ланну, який, знявши капелюха, усміхаючись і поздоровляючи з перемогою, під´їжджав до імператора.

Князь Андрій не пам´ятав нічого далі: він знепритомнів від страшного болю, якого йому завдали вкладання на ноші, поштовхи під час руху й зондування рани на перев´язочному пункті. Він прийшов до пам´яті уже тільки наприкінці дня, коли його, приєднавши до інших російських поранених та полонених офіцерів, понесли до госпіталю. На цьому пересуванні він почував себе трохи свіжішим і міг оглядатися і навіть говорити.

Перші слова, які він почув, прийшовши до пам´яті, були слова французького конвойного офіцера, що квапливо казав:

Треба тут зупинитися: імператор зараз проїде; йому буде приємно бачити цих полонених добродіїв.

— Сьогодні так багато полонених, мало не вся російська армія, що йому, певно, це надокучило,— сказав другий офіцер.

— Ну, однак! Цей, кажуть, командир всієї гвардії імператора Олександра,— сказав перший, показуючи на пораненого російського офіцера в білому кавалергардському мундирі.

Волконський упізнав князя Рєпніна, кого він зустрічав у петербурзькому світі. Поруч з ним стояв другий, дев´ятнадцятилітній юнак, теж поранений кавалергардський офіцер.

Бонапарте, під´їхавши галопом, зупинив коня.

— Хто старший? — сказав він, побачивши полонених.

Назвали полковника, князя Рєпніна.

— Ви командир кавалергардського полку імператора Олександра? — спитав Наполеон.

— Я командував ескадроном,— відповів Рєпнін.

— Ваш полк чесно виконав обов´язок свій,— казав Наполеон.

— Похвала великого полководця є кращою нагородою солдатові,— сказав Рєпнін.

— З задоволенням віддаю її вам,— сказав Наполеон.— Хто цей юнак коло вас?

Князь Рєпнін назвав поручика Сухтелена. Глянувши на нього. Наполеон сказав, усміхаючись:

— Молодим же він піткнувся битися з нами.

— Молодість не перешкоджає бути хоробрим,— промовив зривистим голосом Сухтелен.

— Прекрасна відповідь,— сказав Наполеон,— юначе, ви далеко підете!

Князь Андрій, для повноти трофею полонених виставлений також вперед, на очі імператора, не міг не привернути його уваги. Наполеон, очевидно, згадав, що він бачив його на полі і, звертаючись до нього, вжив те саме найменування молодика, під яким Волконський першого разу відбився в його пам´яті.

— Ну, а ви, молодче? — звернувся він до нього.— Як ви себе почуваєте?

Незважаючи на те, що за п´ять хвилин до цього князь Андрій міг сказати кілька слів солдатам, які переносили його, він тепер, спрямувавши свій погляд просто на Наполеона, мовчав... Йому такими нікчемними здавалися в ці хвилини всі інтереси, що заполонювали Наполеона, таким дріб´язковим здавався йому сам герой його, з цим порожнім гонором і радістю перемоги, у порівнянні з тим високим, справедливим і добрим небом, яке він бачив і зрозумів,— що він не міг відповідати йому.

Та й усе здавалося таким непотрібним і марним у порівнянні з тим строгим і величним строєм мислі, що його викликали в ньому виснаження від витеклої крові, страждання та чекання близької смерті. Дивлячись Наполеону у вічі, князь Андрій думав про марноту величності, про

марноту життя, значення якого ніхто не міг зрозуміти, і про ще більшу марноту смерті, смислу якої не міг збагнути й пояснити ніхто з людей.

Імператор, не дочекавшись відповіді, одвернувся і, від´їжджаючи, сказав одному з начальників:

— Хай подбають про цих добродіїв і відвезуть їх до мого бівуаку; хай мій лікар Ларрей огляне їх рани. До побачення, князю Рєпнін,— і він, торкнувши коня, галопом поїхав далі.

На обличчі в нього було сяйво самовдоволення і щастя.

Солдати, що принесли князя Андрія і зняли з нього золотого образка, якого навісила на брата княжна Марія і який трапився їм під руку, побачивши ласкавість у обходженні імператора з полоненими, поспішили повернути образка.

Князь Андрій не помітив, хто і як надів його знову, але на грудях у себе поверх мундира раптом побачив образок на дрібному золотому ланцюжку.

«Добре б це було,— подумав князь Андрій, глянувши на цей образок, що його з таким почуттям і побожністю навісила на нього сестра,— добре б це було, якби все було таким ясним і простим, як воно здається княжні Марії. Як добре було б знати, де шукати допомоги в цьому житті і чого чекати після нього там, за гробом! Який би щасливий і спокійний я був, коли б міг сказати тепер: Господи, помилуй мене!.. Але кому я скажу це? Чи сила — невизначна, незбагненна, до якої я не тільки не можу звертатися, але якої я не можу висловити,— велике все чи нічого,— казав він сам до себе,— чи це той Бог, якого ось тут, у цій ладанці, зашила княжна Марія? Нічого, нічого нема певного, крім марноти всього того, що мені зрозуміле, і величі чогось незрозумілого, але найважливішого!»

Ноші рушили. При кожному поштовху він знову почував нестерпний біль; гарячка посилилася, і він починав марити. Ті мрії про батька, дружину, сестру та про майбутнього сина і ніжність, яку він почував уночі перед боєм, постать маленького, нікчемного Наполеона і над усім цим високе небо,— становили головну основу його гарячкових уявлень.

Тихе життя і спокійне родинне щастя в Лисих Горах уявлялись йому. Він уже втішався цим щастям, коли раптом з´являвся маленький Наполеон із своїм байдужим, обмеженим і щасливим від нещастя інших поглядом, і починалися сумніви, муки, і лише небо обіцяло заспокоєння. На ранок усі мрії змішалися і злилися в хаос і морок непритомності й забуття, які значно ймовірніше, на думку самого Ларрея, лікаря Наполеонового, повинні були завершитися смертю, ніж одужанням.

— Це суб´єкт нервовий і жовчний,— сказав Ларрей,— він не одужає. Князя Андрія, серед інших безнадійних поранених, було здано на опікування жителів.