Частина третя І

Князь Василь не обдумував своїх планів. Він ще менше думав зробити людям зло для того, щоб дістати вигоду. Він був лише світською людиною, яка мала успіх у вищому світі і зробила звичку з цього успіху. В нього раз у раз, залежно від обставин, від зближень з людьми, складалися різні плани й міркування, яких він сам добре не усвідомлював, але

які становили весь інтерес його життя. Не один і не два таких плани й міркування бувало в нього в ужитку, а десятки, з яких одні тільки починали уявлятися йому, другі досягалися, треті касувалися. Він не казав собі, наприклад: «Ця людина тепер у силі, я повинен здобути її довіру та дружбу і через неї влаштувати собі надання одноразової допомоги»; або—він не казав собі: «Ось П´єр багатий, я повинен заманити його одружитися з дочкою і позичити потрібні мені сорок тисяч»; але людина в силі зустрічалась йому, і в ту ж хвилину інстинкт підказував йому, що ця людина може бути корисною, і князь Василь зближувався з нею і при першій нагоді, не готуючись, з інстинкту, лестив, ставав фамільярним, говорив про те, про що треба було.

П´єр був у нього під рукою в Москві, і князь Василь влаштував для нього призначення камер-юнкером, що тоді дорівнювало чинові статського радника, і наполіг на тому, щоб молодик із ним разом їхав до Петербурга і зупинився в його домі. Начебто без наміру і разом з тим із безсумнівною впевненістю, що так повинно бути, князь Василь робив усе, що треба було для того, щоб одружити П´єра із своєю дочкою. Якби князь Василь обдумував заздалегідь свої плани, він не міг би мати такої природності в обходженні й такої простоти і фамільярності у стосунках з усіма людьми, вище і нижче за себе поставленими. Щось тягло його завжди до людей сильніших чи багатших за нього, і він обдарований був винятковим умінням ловити саме ту хвилину, коли треба й можна було користуватися людьми.

П´єр, зробившись несподівано багачем і графом Безуховим, після недавньої самотності й безтурботності, відчув себе до такої міри оточеним, заклопотаним, njo йому тільки в ліжку вдавалося залишитися наодинці з самим собою. Йому треба було підписувати папери, знатися з присутственими місцями, про значення яких він не мав ясного уявлення, питати про щось головного управителя, їхати в підмосковний маєток і приймати безліч осіб, які раніш і знати не хотіли про його існування, а тепер були б ображені й засмучені, якби він не захотів їх бачити. Всі ці різноманітні особи — ділові, родичі, знайомі — всі були однаково приязні до молодого спадкоємця; всі вони, очевидно й безсумнівно, були впевнені у високих П´єрових гідностях. Безперестанно він чув слова; «З вашою незвичайною добротою», або: «При вашому прекрасному серці», або: «Ви самі такі чисті, графе...», або: «Якби він був такий розумний, як ви» і т. ін., так що він щиро починав вірити в свою незвичайну доброту і в свій незвичайний розум, тим більше що й завжди, у глибині душі, йому здавалося, що він справді дуже добрий і дуже розумний. Навіть люди, які раніш були злими й очевидно ворожими, ставали з ним ніжними й починали любити його. [...]

П´єру таким природним здавалося, що всі його люблять, таким здавалось би неприродним, якби будь-хто не полюбив його, що він не міг не вірити у щирість людей, які оточували його. До того ж у нього не було часу питати себе про щирість чи нещирість цих людей. Йому весь час було ніколи, він увесь час почував себе в стані лагідного й веселого сп´яніння. Він почував себе центром якогось важливого загального руху; почував, Що від нього чогось увесь час чекають; що коли він не зробить того-то, він засмутить багатьох і позбавить їх сподіваного, а коли зробить те-то й те-то, все буде добре,— і він робив те, чого вимагали від нього, але це щось Добре все залишалося попереду.

Більше всіх інших в цей перший час як П´єровими справами, так і ним самим оволодів князь Василь. Відколи помер граф Безухов, князь Василь не випускав з рук П´єра.[...]

В Петербурзі, так само як і в Москві, атмосфера людської ніжності, любові оточила П´єра. Він не міг відмовитися від місця, чи, скоріше, звання (бо він нічого не робив), яке здобув йому князь Василь, а знайомств, запросин та громадських справ було стільки, що П´єра ще більше, ніж у Москві, опанувало відчуття запаморочення, квапливості і якогось блага, яке все наставало, але не здійснювалось.

З колишнього його холостого товариства багатьох не було в Петербурзі. Гвардія пішла в похід. Долохов був розжалуваний, Анатоль перебував у армії, в провінції, князь Андрій був за кордоном, і тому П´єру не вдавалося ні проводити ночей, як він раніш любив проводити їх, ні одводити зрідка душу в дружній бесіді із старшим, поважаним другом. Увесь час його минав на обідах, балах та здебільшого у князя Василя — в товаристві товстої княгині, його дружини, і красуні Елен.

Анна Павлівна Шерер, так само як і інші, виказала П´єру зміну, що сталася в погляді громадянства на нього.

Раніш П´єр у присутності Анни Павлівни завжди почував, що він говорить неналежне, безтактне, не те, що треба; що слова його, такі розумні, поки він готує їх у своїй уяві, стають дурними, тільки-но він їх голосно вимовить. [...]

Тепер усе, що говорив він, усе виходило charmant. Коли навіть Анна Павлівна не казала цього, то він бачив, що їй хотілось це сказати, і вона, тільки зважаючи на його скромність, утримувалась від цього.

На початку зими з 1805 на 1806 рік П´єр одержав від Анни Павлівни звичайну рожеву записку з запрошенням, у якому було додано: «У мене буде чарівна Елен, якою ніколи не намилуєшся».

Читаючи це місце, П´єр вперше відчув, що між ним і Елен утворився якийсь зв´язок, визнаний іншими людьми, і ця думка одночасно і злякала його, наче на нього накладалося зобов´язання, якого він не міг дотримати, і разом з тим сподобалась йому, як кумедне припущення.

Вечір Анни Павлівни був такий самий, як і перший, тільки цього разу Анна Павлівна вгощала своїх гостей не Мортемаром, а дипломатом, що приїхав з Берліна і привіз найновіші подробиці про перебування царя Олександра в Потсдамі та про те, як два височайших други поклялися там у нерозривному союзі обстоювати справедливу справу проти ворога людського роду. Анна Павлівна прийняла П´єра з відтінком смутку, що стосувався, очевидно, недавньої втрати, яка спіткала молодика, смерті графа Безухова (усі повсякчас вважали за обов´язок запевняти П´єра, що він дуже засмучений смертю батька, якого він майже не знав). [...]

Анна Павлівна, перебуваючи в тому збудженому стані полководця на полі бою, коли з´являються тисячі нових блискучих думок, які ледве встигаєш здійснювати,— побачивши П´єра, торкнула його пальцем за рукав. [...]

— Правда ж, вона чарівна? — сказала Анна Павлівна, показуючи на величну красуню (Елен).— І як тримається! Така молода дівчина і такий такт, таке майстерне вміння триматися! Це походить від серця! Щасливий буде той, чиєю вона буде! З нею хоч який несвітський чоловік мимохіть посідатиме найвизначніше місце у вищому світі. Хіба не так? Я лише хотіла знати вашу думку,— і Анна Павлівна відпустила П´єра.

П´єр щирим ствердженням відповів Анні Павлівні на запитання її про майстерне вміння Елен тримати себе. Коли він іноді думав про Елен, то думав саме про її красу і про те незвичайне її спокійне вміння бути мовчазно-гідною у світі. Вона була, як і завжди на вечорах, у вельми відкритому за тодішньою модою спереду і ззаду платті. Її бюст, який завжди здавався П´єру мармуровим, був на такій близькій відстані від його очей, що він своїми короткозорими очима мимоволі бачив живі чари її плечей і шиї, і так близько від його губ, що йому досить було трохи нагнутися, щоб приторкнутись до неї. Він відчував тепло її тіла, запах духів і чув скрипіння її корсета, коли вона ворушилася. Він бачив не її мармурову красу, що становила одне ціле з її платтям, він бачив і відчував усю принаду її тіла, що було закрите лише одягом, і, раз побачивши це, він не міг бачити інакше, як ми не можемо повернутися до раз з´ясованого обману.

То ви досі не помічали, яка я чарівна? — неначе сказала Елен.—Ви не помічали, що я жінка? Так, я жінка, яка може належати кожному і вам теж»,— сказав її погляд. І в ту ж хвилину П´єр відчув, що Елен не тільки може, але повинна бути його дружиною, що це не може бути інакше. [...]

Повернувшись додому, П´єр довго не міг заснути, думаючи про те, що з ним сталося. Що ж сталося з ним? Нічого. Він лише зрозумів, що жінка, яку він знав дитиною, про яку він байдуже казав «Так, гарна», коли йому казали, що Елен красуня,— він зрозумів, що ця жінка може належати йому.

Але ж вона дурна, я сам казав, що вона дурна,— думав він.— Щось гидке є в тому почутті, яке вона збудила в мені, щось заказане. Мені казали, що її брат Анатоль був закоханий в неї, і вона закохана в нього, що була ціла історія і що саме тому відіслали Анатоля.

І знову він казав собі, що це неможливо; що огидне щось, протиприродне, як йому здавалося, нечесне було б у цьому одруженні. Він згадував її давнішні слова, погляди і слова й погляди тих, хто їх бачив разом. Він згадав слова й погляди Анни Павлівни, коли вона казала йому про будинок, згадав тисячі таких натяків з боку князя Василя та інших, і його охопив жах, чи не зв´язав він уже себе чим-небудь у виконанні такої справи, яка, очевидно, негожа і якої він не повинен робити. Але в той самий час, як він сам собі висловлював це рішення, з другого боку душі спливав її образ з усією своєю жіночою красою.

II

В листопаді 1805 року князь Василь мав їхати на ревізію в чотири губернії. Він влаштував для себе це призначення з метою побувати за одним разом у своїх розладнаних маєтках і, захопивши з собою (у місці розташування його полку) сина Анатоля, з ним разом заїхати до князя Миколи Андрійовича Волконського з метою одружити сина з дочкою цього багатого старика. Але до від´їзду і до цих нових справ князеві Василю треба було вирішити справи з П´єром, який, щоправда, останнім часом проводив цілі дні вдома, тобто у князя Василя, в якого він жив, і був смішний, схвильований і дурний (як повинен бути закоханий) у присутності Елен, та все ще не освідчувався. [...]

Вона зверталась до нього завжди з радісною, довірливою усмішкою, яка стосувалася лише його; в ній було щось значніше від того, що було

в загальній її усмішці, яка прикрашувала завжди її обличчя. П´єр знав, що всі чекають лише того, щоб він, нарешті, сказав одно слово, переступив через певну межу, і він знав, що рано чи пізно переступить через неї; але якийсь незрозумілий жах охоплював його від самої думки про цей страшний крок. Тисячу разів за ці півтора місяця, протягом яких він почував, що його все далі й далі втягає в ту страшну для нього безодню, П´єр казав собі: «Та що ж це? Треба рішучості! Хіба нема її в мене?»

Він хотів наважитися, але з жахом почував, що в цьому разі не було в нього тієї рішучості, яку він знав у собі і яка справді була в ньому. П´єр належав до тих людей, що бувають сильними лише тоді, коли вони почувають себе цілком чистими. [...]

Під час вечірки на честь іменин Елен П´єр відчував, що всі тільки і чекають від нього, щоб він нарешті зробив княжні пропозицію. Безухов вагався. Не дочекавшись пропозиції графа, князь Василь вирішив прискорити його одруження із своєю дочкою.

Він обійняв однією рукою П´єра, другою — дочку.

—Друже мій Льолю! Я дуже, дуже радий.— Голос його затремтів.— Я любив твого батька... і вона буде тобі хорошою дружиною... хай вас Бог благословить..

Він обняв дочку, потім знову П´єра і поцілував його своїм старечим ротом. Сльози справді потекли по його щоках.

— Княгине, іди ж сюди,— гукнув він. Княгиня вийшла й заплакала теж. Літня дама теж утиралась хусточкою. П´єра цілували, і він кілька разів цілував у руку прекрасну Елен. Через якийсь час їх знову залишили самих.

«Усе це так повинно було бути і не могло бути інакше,— думав П´єр,— тому нема чого питати, чи добре це, чи погано? Добре, тому що певно, і нема попереднього тяжкого сумніву». П´єр мовчки тримав руку своєї нареченої і дивився на її чудові груди, що піднімалися й опускались.

— Елен! — сказав він уголос і зупинився. «Щось таке особливе кажуть у цих випадках»,— думав він, та ніяк не міг згадати, що саме таке кажуть у цих випадках. Він глянув їй в обличчя. Вона присунулась до нього ближче. Лице її зарум´яніло. [...]

Через півтора місяця він був обвінчаний і оселився, як казали, щасливим володарем красуні-дружини та мільйонів, у великому петербурзькому заново опорядженому будинку графів Безухових.

III

Старий князь Микола Андрійович Волконський у грудні 1805 року одержав листа від князя Василя, який сповіщав його про свій приїзд разом з сином. («Я їду на ревізію, і, певна річ, мені сто верст не гак, щоб одвідати вас, вельмишановний благодійнику,— писав він,— і Анатоль мій проводить мене і їде до армії; і я сподіваюся, що ви дозволите йому особисто висловити вам ту глибоку пошану, яку він, наслідуючи батька, почуває до вас».)

— От Марі й вивозити не треба: женихи самі до нас їдуть,— необережно сказала маленька княгиня, почувши про це.

Князь Микола Андрійович скривився й нічого не сказав.

Через два тижні по одержанні листа, увечері, приїхали спочатку слуги князя Василя, а другого дня приїхав і він сам із сином.

Старий Волконський завжди був невисокої думки про характер князя Василя, і тим більш останнім часом, коли князь Василь за нових царювань при Павлі та Олександрі далеко пішов у чинах та почестях. А тепер, з натяків листа й маленької княгині, він зрозумів, у чому річ, і невисока думка про князя Василя перейшла в душі князя Миколи Андрійовича в почуття недоброзичливого презирства. Він раз у раз фиркав, говорячи про нього. Того дня, як мав приїхати князь Василь, князь Микола Андрійович був особливо незадоволений і не в настрої. [...]

Маленька княгиня жила в Лисих Горах повсякчасно під почуттям страху та антипатії до старого князя, якої вона не усвідомлювала, бо страх так переважав, що вона не могла її почувати. З боку князя була теж антипатія, але вона заглушувалася презирством. Княгиня, обжившись у Лисих Горах, особливо полюбила m-lle Bourienne, проводила з нею дні, просила її до себе ночувати і часто говорила з нею про свекра й судила його. [...]

Увечері приїхав князь Василь, його зустріли на прешпекті (так називався проспект) кучери й офіціанти, з галасом провезли його візки та сани до флігеля навмисно засипаною снігом дорогою.

Князеві Василю й Анатолеві було приділено окремі кімнати.

Анатоль сидів, скинувши камзол і взявшись у боки, перед столом, у ріг якого він, усміхаючись, зосереджено й неуважно втупив свої чудові великі очі. На все життя своє він дивився, як на безперервні веселі розваги, які хтось там такий чомусь зобов´язався влаштувати для нього. Так само й тепер він дивився на свою поїздку до злого діда та до багатої препоганої спадкоємниці. Все це могло вийти, як він припускав, дуже добре й кумедно. «А чому ж не одружитися, коли вона дуже багата? Це ніколи не вадить»,— думав Анатоль.

Він виголився, напахтився старанно і франтовито,— це стало його звичкою,— і з природженим у нього добродушно-переможним виразом, високо несучи красиву голову, ввійшов у кімнату до батька. Коло князя Василя поралися два його камердинери, одягаючи його; він сам бадьоро оглядався круг себе і, побачивши сина в дверях, весело кивнув йому, наче сказав: «Так, мені таким тебе і треба!»

— Ні, без жартів, татку, вона дуже потворна? Га? — по-французькому спитав Анатоль, ніби продовжуючи розмову, яка не раз точилася під час подорожі.

— Годі-бо, дурниці! Головне — намагайся бути шанобливим і розсудливим із старим князем.

— Якщо він буде лаятись, я вийду,— сказав Анатоль.— Я цих дідів терпіти не можу. Га?

— Пам´ятай, що для тебе від цього залежить усе.

В цей час у дівочій не тільки було відомо про приїзд міністра з сином, а й зовнішній вигляд обох їх було вже докладно описано. Княжна Марія сиділа сама в своїй кімнаті і марно намагалася вгамувати своє внутрішнє хвилювання.

«Нащо вони писали, нащо Ліза говорила мені про це? Цього ж не може бути! — казала вона собі, поглядаючи в дзеркало.— Як я вийду до вітальні? Якби він навіть мені сподобався, я б не могла тепер бути з ним собою». Сама думка про погляд її батька жахала її.

Маленька княгиня і m-lle Bourienne одержали вже всі потрібні відомості від покоївки Маші про те, який рум´яний, чорнобривий красень міністерський син, і про те, як татко їхній насилу ноги проволік на сходи, а він, як орел, переступаючи по три східці, пробіг за ним. Одержавши ці відомості, маленька княгиня і m-lle Bourienne, ще з коридора чутні своїми жваво-гомінливими голосами, ввійшли до кімнати княжни.

— Вони приїхали, Марі, ви знаєте? — сказала маленька княгиня, перевалюючись своїм животом, і важко сіла у крісло.

Вона вже не була в тій блузі, в якій сиділа вранці,— на ній була одна з кращих її суконь; голова в неї була старанно зачесана. [...]

Княжна Марія почувала себе зневаженою в почутті власної гідності тим, що приїзд обіцяного їй жениха хвилював її, а ще більш вона була зневажена тим, що обидві її подруги й не гадали, що це могло бути інакше. Сказати їм, як їй совісно за себе й за них, це означало виявити своє хвилювання; крім того, відмова від убирання, яке пропонували їй, призвела б до тривалих жартів і наполягань. Вона спалахнула, прекрасні очі її погасли, обличчя її вкрилося плямами, і з тим некрасивим виразом жертви, що найчастіше застигав на її обличчі, вона віддалася у владу m-lle Bourienne та Лізи. Обидві жінки турбувалися цілком щиро про те, щоб зробити її вродливою. Вона була така погана, що жодній з них не могла спасти думка про суперництво з нею; тому вони цілком щиро, з наївним і твердим переконанням жінок, що вбрання може зробити обличчя гарним, заходилися вбирати її.

— Ні, далебі, та люба моя, це плаття погане,— казала Ліза, здалеку боком кидаючи погляд на княжну,— скажи подати, там у тебе є масака. Справді! Що ж, адже це, може, доля життя вирішується. А це занадто світле, негарне, ні, негарне!

Негарне було не плаття, а обличчя і вся постать княжни, але цього не почували m-lle Bourienne і маленька княгиня; їм усе здавалося, що коли прикласти блакитну стрічку до волосся, зачесаного вгору, і спустити блакитний шарф з коричневого плаття і т. ін., то все буде гаразд. Вони забували, що злякане обличчя й постать не можна було змінити, і тому, хоч як вони замінювали раму й оздобу цього обличчя, само обличчя лишалось жалюгідним і поганим. [...]

Вона, безсило опустивши очі й руки, мовчки сиділа й думала, їй уявлявся чоловік, мужчина, сильна, переважна і незрозуміло-приваблива істота, яка переносить її враз у свій, зовсім інший, щасливий світ. Дитина своя, така, яку вона бачила вчора у дочки годівниці,— уявлялася їй біля своїх власних грудей. Чоловік стоїть і ніжно дивиться на неї і на дитину. «Але ні, це неможливо, я занадто негарна»,— думала вона.

— Будь ласка, до чаю. Князь зараз вийдуть,— сказав з-за дверей голос покоївки.

Вона опам´яталася й жахнулася з того, про що вона думала. І раніше, ніж іти вниз, вона встала, ввійшла до образної і, втупивши очі в освітлений лампадою чорний лик великого образа спасителя, простояла перед ним кілька хвилин із складеними руками. В душі княжни Марії був тяжкий сумнів. Чи можлива для неї радість любові, земної любові до мужчини? У роздумах про заміжжя княжні Марії мріялося і родинне щастя, і діти, але головною, найсильнішою і затаєною її мрією була любов земна. Почуття було тим сильніше, чим більш вона намагалася приховувати його від інших і навіть від самої себе. «Боже мій,— казала вона,— як мені заглушити в серці своєму ці думки диявола? Як мені відмовитися так, назавжди від поганих помислів, щоб спокійно учиняти волю твою?» І тільки вона так спитала, як Бог уже відповів їй у її власному серці: «Не бажай нічого для себе; не шукай, не хвилюйся, не заздри. Майбутнього людей і твоєї долі тобі не можна знати; але живи так, щоб бути готовою до всього. Якщо Бог волітиме випробувати тебе в обов´язках шлюбу, будь готова учинити його волю». З цією заспокійливою думкою (але все-таки з надією на справдження своєї заказаної земної мрії) княжна Марія, зітхнувши, перехрестилася і зійшла вниз, не думаючи ні про своє плаття, ні про зачіску, ні про те, як вона війде і що скаже. Яке могло все це мати значення порівнюючи з приреченням Бога, без волі якого не впаде жодна волосина з голови людської.

IV

[...] Спочатку до неї підійшов князь Василь, і вона поцілувала лису голову, нахилену над її рукою, і відповіла на його слова, що вона, навпаки, дуже добре пам´ятає його. Потім до неї підійшов Анатоль. Вона все ще не бачила його. Вона тільки відчула ніжну руку, яка твердо взяла її за руку, і ледь торкнулася до білого лоба, над яким було припомаджене чудове русе волосся. Коли вона глянула на нього, краса його вразила її. Анатоль, заклавши великого пальця правої руки за застебнутий ґудзик мундира з випнутими вперед грудьми, а назад — спиною, похитуючи однією відставленою ногою і трохи схиливши голову, мовчки, весело дивився на княжну, видно зовсім про неї не думаючи. Анатоль був не дотепний, не бистрий і не красномовний у розмовах, та в нього зате була дорогоцінна для вищого світу здатність до спокою і нічим не змінюваної впевненості. [...]

Старий князь неквапливо одягався в кабінеті, насуплено обдумуючи, що йому робити. Приїзд цих гостей сердив його. «Що мені князь Василь та його синок? Князь Василь хвалько, пустий, ну, і син десь-то хороший»,— бурмотів він сам до себе. Його сердило те, що приїзд цих гостей піднімав у його душі нерозв´язане питання,— питання, яке старий князь щоразу заглушував і в якому завжди сам себе обманював. Питання полягало в томуг чи наважиться він будь-коли розстатися з княжною Марією і віддати її чоловікові. Князь ніколи прямо не наважувався ставити собі це запитання, знаючи наперед, що він відповів би справедливо, а справедливість суперечила більше, ніж почуттю, суперечила всій можливості його життя. Життя без княжни Марії князеві Миколі Андрійовичу, незважаючи на те, що він, здавалося, мало дорожив нею, було немислиме. «І нащо їй виходити заміж? — думав він.— Напевно, бути нещасною. Он Ліза за Андрієм (кращого чоловіка тепер, здається, трудно знайти), а хіба вона задоволена із своєї долі? І хто її візьме з любові? Погана, незграбна. Візьмуть за зв´язки, за багатство. І хіба не живуть дівками? Ще щасливіше!» Так думав, одягаючись, князь Микола Андрійович, а разом з тим весь час відкладуване питання вимагало негайного розв´язання. Князь Василь привіз свого сина, очевидно, з наміром посватати його з княжною і> певно, сьогодні або завтра зажадає прямої відповіді. Ім´я, становище У вищому світі пристойне. «Що ж, я не від того,— казав сам собі князь,— але хай він буде вартий її. Оце ось ми й подивимося». [...]

Князь Микола Андрійович сів на своє звичне місце в куток дивана, підсунув до себе крісло для князя Василя, показав на нього і став розпитувати про політичні справи й новини. Він слухав неначе уважно розповідь князя Василя, але раз у раз поглядав на княжну Марію.

— То вже з Потсдама пишуть? — повторив він останні слова князя Василя і раптом, вставши, підійшов до дочки.

— Це ти для гостей так убралася, га? — сказав він.— Гарна, дуже гарна. Ти при гостях причесана по-новому, а я при гостях кажу тобі, що надалі не смій ти переодягатися без мого дозволу.

— Це я, татку, винна,— червоніючи, заступилася маленька княгиня.

— Вам повна воля,— сказав князь Микола Андрійович, розшаркуючись перед невісткою,— а їй потворити себе нема чого — і так погана.

І він знову сів на місце, не звертаючи більш уваги на доведену до сліз дочку.

— Навпаки, ця зачіска дуже до лиця княжні,— сказав князь Василь.

— Ну, голубе, молодий князю, як його звуть? — сказав князь Микола Андрійович, звертаючись до Анатоля,—ходи сюди, поговоримо, познайомимось.

«Ось коли починається потіха»,— подумав Анатоль і з усмішкою підсів до старого князя.

— Ми, ось що: ви, дорогий мій, кажуть, за кордоном виховувались. Не так, як нас із твоїм батьком дяк грамоти навчав. Скажіть мені, мій голубе, ви тепер служите в кінній гвардії? — спитав старий, зблизька і пильно дивлячись на Анатоля.

— Ні, я перейшов до армії,— відповів Анатоль, ледве стримуючись од сміху.

— А! добре діло. Що ж, хочете, голубе мій, послужити цареві й вітчизні? Час воєнний. Такому бравому хлопцеві служити треба, служити треба. Що ж, у строю?

— Ні, князю. Полк наш виступив. А я лічуся... При чому я лічуся, татку? — сміючись, звернувся Анатоль до батька.

— Гарно служить, гарно. При чому я лічуся! Ха-ха-ха! — засміявся князь Микола Андрійович.

І Анатоль засміявся ще голосніше. Раптом князь Микола Андрійович насупився.

— Ну, йди,— сказав він до Анатоля.

Анатоль з усмішкою підійшов знову до дам.

— Адже ти їх там за кордоном виховував, князю Василю? Га? — звернувся старий князь до князя Василя.

— Я робив, що міг; і я вам скажу, що тамтешнє виховання значно краще за наше.

— Так, нині все інше, все по-новому. Молодець хлопець! молодець! Ну, ходім до мене.

Він узяв князя Василя під руку й повів до кабінету. Князь Василь, залишившись сам на сам з князем, відразу ж повідомив його про своє бажання і надії.

— Що ж ти думаєш,— сердито сказав старий князь,— що я її держу, не можу розстатися? Заберуть собі в голову! — промовив він сердито.— Про мене хоч завтра! Тільки скажу тобі, що я свого зятя знати хочу краще. Ти знаєш мої правила: все відкрито! Я завтра при тобі спитаю: хоче вона, тоді хай він поживе. Хай поживе, я подивлюсь.— Князь фиркнув,— Хай виходить, мені однаково,— закричав він тим різким голосом, яким він кричав при прощанні з сином.

— Я вам прямо скажу,— сказав князь Василь тоном хитрої людини, яка переконалася, що не потрібно хитрувати перед проникливістю співрозмовника.— Ви ж наскрізь людей бачите. Анатоль не геній, але чесний, добрий хлопець, прекрасний син і рідний.

— Ну, ну, гаразд, побачимо. [...]

Княжна Марія зовсім не думала й не пам´ятала про своє обличчя і зачіску. Красиве, одверте обличчя мужчини, який, можливо, буде її чоловіком, заполонювало всю її увагу. Він здавався їй добрим, хоробрим, рішучим, мужнім і великодушним. Вона була певна цього. Тисячі мрій про майбутнє родинне життя безперестанку виникали в її уяві. Вона відгонила і намагалася приховати їх.

«Але чи не занадто я холодна з ним? — думала княжна Марія.— Я намагаюся стримувати себе, бо в глибині душі почуваю себе до нього вже занадто близькою; але ж він не знає всього того, що я про нього думаю, і в нього може скластися враження, що він мені неприємний».

І княжна Марія намагалася і не вміла бути люб´язною з новим гостем.

«Бідолашна! З біса погана»,— думав про неї Анатоль.

М-11е Bourienne, в якої приїзд Анатоля теж викликав надзвичайне збудження, думала інакше. Звичайно, вродлива молода дівчина без певного становища в світі, без рідних і друзів і навіть без батьківщини не думала присвятити своє життя послугам князеві Миколі Андрійовичу, читанню для нього книжок та дружбі до княжни Марії. M-lle Bourienne давно чекала того російського князя, який відразу зуміє оцінити її вищість від російських поганих, погано одягнених, незграбних княжен, закохається в неї і вкраде її; і ось цей російський князь, нарешті, приїхав. [...]

Товариство після чаю перейшло до диванної, і княжну попросили пограти на клавікордах. Анатоль сперся ліктями перед нею біля m-lle Bourienne, і очі його, сміючись і радіючи, дивилися на княжну Марію. Княжна Марія з болісним і радісним хвилюванням почувала на собі його погляд. Улюблена соната переносила її у найвищий задушевно-поетичний світ, а погляд, який вона почувала на собі, надавав цьому світові ще більшої поетичності. Тимчасом Анатолів погляд, хоч і був спрямований на неї, стосувався не її, а рухів ніжки m-lle Bourienne, яку він у цей час торкав своєю ногою під фортепіано. M-lle Bourienne дивилася теж на княжну, і в її чудових очах був теж новий для княжни Марії вираз зляканої радості й надії.

Як вона мене любить! — думала княжна Марія.— Яка я щаслива тепер і яка можу бути щаслива з таким другом і з таким чоловіком! Невже чоловіком?» — думала вона, не сміючи глянути на його обличчя, почуваючи все той самий погляд, спрямований на неї.

Увечері, коли, вставши з-за столу, почали розходитись, Анатоль поцілував княжну в руку. Вона сама не знала, як у неї вистачило сміливості, але вона прямо глянула на чудове обличчя, що наблизилося до її короткозорих очей. Після княжни він підійшов поцілувати в руку m-lle Bourienne (це було непристойно, але він робив усе так впевненої просто), і m-lle Bourienne спалахнула і злякано глянула на княжну. [...]

І, піднявши пальчика і усміхаючись, вона вийшла з кімнати.

Усі розійшлися, і, крім Анатоля, який заснув відразу ж як ліг на ліжко, всі довго не спали тієї ночі.

«Невже він мій чоловік, саме цей чужий, вродливий, добрий мужчина; головне— добрий»,— думала княжна Марія, і страх, який майже ніколи не находив на неї, охопив її. Вона боялась озирнутися; їй видавалося, що хтось стоїть тут за ширмами, в темному кутку. І цей хтось був він — диявол, і він — цей мужчина з білим лобом, з чорними бровами й Рум´яним ротом.

Вона дзвінком покликала покоївку і попросила її лягти в її кімнаті.

Старий князь теж не спав. Тихін крізь сон чув, як він сердито ходив і фиркав носом. Старому князеві здавалося, що він ображений за свою дочку. Образа найболючіша, бо вона стосувалася не його, а іншого, дочки, яку він любив більше за себе. Він сказав собі, що він передумає всю цю справу і знайде те, що справедливе і що слід зробити, але замість того він лише більше роздратовував себе.

«Перший зустрічний з´явився — і от батька і все забуто, і біжить, угору зачісується і хвостом виляє, і сама на себе не схожа! Рада покинути батька! І знала, що я помічу. Фр... фр... фр... І хіба я не бачу, що цей дурень дивиться лише на Бур´єнку (треба її прогнати)! І як гордості настільки нема, щоб зрозуміти це! Хоч не для себе, коли нема гордості, то для мене принаймні. Треба їй показати, що цей йолоп про неї й не думає, а тільки дивиться на Bourienne. Нема в неї гордості, але я покажу їй це...»

Старий князь знав, що, сказавши дочці про її оману, про те, що Анатоль має намір залицятися до Bourienne, він роздратує самолюбність княжни Марії, і його справа (бажання не розставатися з дочкою) буде виграна, і тому заспокоївся на цьому. Він гукнув Тихона й почав роздягатися.

«І чорт їх приніс! — думав він у той час, як Тихін накривав нічною сорочкою його сухе, старече тіло, обросле на грудях сивим волоссям.— Я їх не кликав. Приїхали розладжувати моє життя. І небагато його залишилось».

— К бісу! — промовив він тоді, як голова його була ще вкрита сорочкою.

Тихін знав князеву звичку іноді вголос висловлювати свої думки, а

тому без зміни на виду зустрів запитливо-сердитий погляд обличчя, що з´явилося з-під сорочки.

— Полягали? — спитав князь.

Тихін, як і всі хороші лакеї, знав чуттям напрям панових думок. Він угадав, що питали про князя Василя з сином.

— Зволили лягти і вогонь погасили, ваше сіятельство.

— Нема чого, нема чого...—швидко промовив князь і, встромивши ноги в туфлі і руки в халат, пішов до дивана, на якому він спав.

Незважаючи на те, що між Анатолем і m-lle Bourienne нічого не було сказано, вони цілком зрозуміли одне одного щодо першої частини романа, зрозуміли, що їм треба багато чого сказати одне одному таємно, і тому зранку шукали нагоди побачитися сам на сам. У той час, як княжна пройшла в заведену годину до батька, m-lle Bourienne зійшлася з Анатолем у зимовому саду.

Княжна Марія підходила того дня з особливим трепетом до дверей кабінету, їй здавалося, що всі знають не тільки про те, що сьогодні вирішиться її доля, але й те, що вона про це думає. Вона читала цей вираз на Тихоновому обличчі і на обличчі камердинера князя Василя, який з гарячою водою зустрівся їй у коридорі і низько вклонився їй.

Старий князь цього ранку був надзвичайно лагідний і старанний у своєму обходженні з дочкою. Цей вираз старанності добре знала княжна Марія. Це був той вираз, що бував на його обличчі у хвилини, коли сухі руки його стискалися в кулаки від досади на те, що княжна Марія не розуміла арифметичної задачі, і він вставав, відходив від неї і тихим голосом повторював кілька разів ті самі слова.

Він одразу ж почав розмову по суті, називаючи дочку на «ви».

— Мені зробили пропозицію щодо вас,— сказав він, неприродно усміхаючись.— Ви, я думаю, догадалися,— говорив він далі,— що князь Василь приїхав сюди і привіз свого вихованця (чомусь князь Микола Андрійович називав Анатоля вихованцем) не заради моїх чудових очей. Мені вчора зробили пропозицію щодо вас. А ви ж знаєте мої правила,— я звернувся до вас.

— Як мені вас розуміти, татку? — промовила княжна, бліднучи і червоніючи.

— Як розуміти! — сердито крикнув батько.— Князь Василь вважає тебе гідною стати його невісткою і робить тобі пропозицію за свого вихованця. Ось як розуміти, як розуміти?! А я тебе питаю.

— Я не знаю, як ви, татку,— пошепки промовила княжна.

— Я? я? що ж я? Мене вже не займайте. Не я піду заміж. Як ви? Ось це бажано знати.

Княжна бачила, що батько недоброзичливо дивиться на цю справу, але їй тієї ж хвилини спало на думку, що тепер або ніколи вирішиться доля її життя. Вона опустила очі, щоб не бачити погляду, під впливом якого почувала, що не може думати, а тільки може за звичкою підкорятися.

— Я бажаю лише одного — виконати вашу волю,— сказала вона,— але якби моє бажання треба було висловити...

Вона не встигла договорити. Князь перебив її.

— І чудово! — закричав він.—Він тебе візьме з приданим, та до речі захопить m-lle Bourienne. Та буде дружиною, а ти...

Князь зупинився. Він помітив враження, справлене цими словами на дочку. Вона опустила голову і збиралася плакати.

— Ну, ну, жартую, жартую,— сказав він.— Пам´ятай одне, княжно: я дотримуюсь тих правил, що дівчина має повне право вибирати. І даю тобі волю. Пам´ятай одне: від твого рішення залежить щастя життя твого. Про мене нема чого говорити.

— Та я не знаю... тату.

— Нема чого говорити! Йому звелять, він не тільки з тобою, з ким хочеш одружиться; а ти вільна вибирати... Йди до себе, обдумай і через годину прийди до мене і при ньому скажи: так чи ні. Я знаю, ти будеш молитися. Ну, хай так, молись. Тільки краще подумай. [...]

Доля її вирішилась і вирішилась щасливо. Але що сказав батько про ra-lle Bourienne,— цей натяк був жахливий. Неправда, припустімо, а все ж таки це жахливо, вона не могла не думати про це. Вона йшла просто перед собою через зимовий сад, нічого не бачачи й не чуючи, як раптом знайомий шепіт m-lle Bourienne розбудив її. Вона звела очі і за два кроки від себе побачила Анатоля; він обнімав француженку і щось шептав їй. Анатоль із страшним виразом на вродливому обличчі оглянувся на княжну Марію і не випустив у першу секунду стану m-lle Bourienne, яка не бачила її.

«Хто тут? Чого? Стривайте!» — неначе говорило Анатолеве обличчя. Княжна Марія мовчки дивилася на них. Вона не могла зрозуміти цього. Нарешті m-lle Bourienne скрикнула і втекла. Анатоль з веселою усмішкою вклонився княжні Марії, начебто запрошуючи її посміятися з цієї чудної пригоди, і, знизавши плечима, пройшов у двері на його половину.

Через годину Тихін прийшов кликати княжну Марію. Він кликав її До князя і додав, що й князь Василь Сергійович там. Княжна, в той час як прийшов Тихін, сиділа на дивані в своїй кімнаті, і в її обіймах плакала m-lle Bourienne. Княжна Марія повільно гладила її по голові. Прекрасні очі княжни з усім своїм колишнім спокоєм і променистістю дивилися з ніжною любов´ю і жалем на гарненьке личко m-lle Bourienne. [...]

Через годину всі зібралися в гостинній і князь Микола Андрійович звернувся до доньки:

— Князь від імені свого вихованця... сина, робить тобі пропозицію. Чи хочеш ти, чи ні бути дружиною князя Анатоля Курагіна? Ти кажи: так чи ні! — закричав він,— а потім я залишаю за собою право сказати й свою думку. Так, свою думку, і тільки свою думку,— додав князь Микола Андрійович, звертаючись до князя Василя і відповідаючи на його благальний вираз,— Так чи ні?

— Моє бажання, татку, ніколи не покидати вас, ніколи не розділяти свого життя з вашим. Я не хочу виходити заміж,— сказала вона рішуче, глянувши своїми прекрасними очима на князя Василя й на батька.

— Дурниці, безглуздя! Дурниці, дурниці, дурниці! — насупившись, закричав князь Микола Андрійович, узяв дочку за руку, пригнув до себе і не поцілував, лише, нахиливши голову лобом до її лоба, приторкнувся до неї і так стиснув руку, за яку він тримав, що вона скривилася і скрикнула. [...]

VI

Довго Ростови не мали звісток про Миколеньку; лише в середині зими графові було передано листа, на адресі якого він упізнав синову руку. Одержавши листа, граф злякано і квапливо, намагаючись не бути поміченим, навшпиньках пробіг до свого кабінету, зачинився і став читати. Анна Михайлівна, дізнавшись (як вона і все знала, що робилося в домі) про одержання листа, тихим кроком ввійшла до графа і застала його з листом у руках; граф ридав і разом сміявся.

— Миколенька... листа... поранений... бу... був... та chere... поранений... голубчик мій... графинечка... в офіцери підвищений... хвалити Бога... Графинечці як сказати?.. [...]

Анна Михайлівна стисло розповіла Наташі зміст листа з умовою не казати нікому.

— Чесне, благородне слово,— хрестячись, казала Наташа,— нікому не скажу,— і зараз же побігла до Соні.

— Миколенька... поранений... лист...— промовила вона урочисто й радісно.

— Nicolas! — тільки вимовила Соня і в ту ж мить почала бліднути.

Наташа, побачивши враження, справлене на Соню звісткою про братову рану, вперше відчула весь тужний бік цієї звістки.

Вона кинулась до Соні, обняла її і заплакала.

— Трошки поранений, але підвищений в офіцери; він тепер здоровий, він сам пише,— казала вона крізь сльози.

— От видно, що всі ви, жінки,— плакси,— сказав Петя, рішучими великими кроками походжаючи по кімнаті.— Я то дуже радий і, далебі, дуже радий, що брат так відзначився. Усі ви рюмси! Нічого не розумієте.

Наташа усміхнулася крізь сльози.

— Ти не читала листа? — спитала Соня.

— Не читала, але вона сказала, що все пройшло і що він уже офіцер...

— Хвалити Бога,— сказала Соня, хрестячись.— Але, може, вона обманула тебе? Ходім до maman.

Петя мовчки ходив по кімнаті.

— Якби я був на місці Миколеньки, я б ще більше французів забив,— сказав він,— такі вони мерзенні! Я б їх побив стільки, що купу з них зробили б,— провадив далі Петя.

— Мовчи, Петю, який ти дурень!..

— Не я дурень, а дурки ті, що від дрібниць плачуть,— сказав Петя.

— Ти його пам´ятаєш? — раптом по хвилинній мовчанці спитала Наташа. Соня усміхнулася. [...]. Віра, Наташа, Соня і Петя ввійшли до кімнати, і почалось читання. В листі було стисло описано похід і дві битви, в яких брав участь Миколенька, підвищення в офіцери і сказано, що він цілує руки maman і рара, просячи їх благословення, і цілує Віру, Наташу, Петю. Крім того він кланяється m-r Шелінгу, і m-me Шосе та няні, і, крім того, просить поцілувати дорогу Соню, яку він так само любить і про яку так само згадує. Почувши це, Соня почервоніла так, що сльози виступили їй на очі. І, не можучи витримати звернених на неї поглядів, вона побігла в залу, розбіглася, закрутилася і, розвіявши балоном плаття своє, розчервонівшись і усміхаючись, сіла на підлогу. [...]

VII

12-го листопада кутузовська бойова армія, стоячи табором коло Ольмюца, готувалась до наступного дня на огляд двох імператорів — російського і австрійського. Гвардія, щойно підійшовши з Росії, ночувала за п´ятнадцять верст від Ольмюца і другого дня просто на огляд, на десяту годину ранку, вступила на ольмюцьке поле.

Микола Ростов цього дня одержав від Бориса записку, яка сповіщала його, що Ізмайловський полк ночує за п´ятнадцять верст не доходячи до Ольмюца і що Борис чекає його, щоб передати листа і гроші. Грошей особливо треба було Ростову тепер, коли, повернувшися з походу, війська зупинилися під Ольмюцом, і добре споряджені маркітанти та австрійські євреї, пропонуючи всілякі спокуси, наповнювали табір. У Павлоград ців ішли бенкети за бенкетами, святкування одержаних за похід нагород. [...]

Ростов іще не встиг обмундируватися. На ньому була заношена юнкерська куртка з солдатським хрестом, такі ж, підбиті повитираною шкірою, рейтузи і офіцерська з китицею шабля; кінь, на якому він їхав, був донський, куплений в поході у козака; гусарська пом´ята шапочка була хвацько надіта назад і набік. Під´їжджаючи до табору Ізмайловського полку, він думав про те, як він приголомшить Бориса і всіх його товаришів-гвардійців своїм обстріляним бойовим гусарським виглядом.

Гвардія увесь похід пройшла, як на гулянні, хизуючись своєю чистотою та дисципліною. Переходи були малі, ранці везли на підводах, офіцерам австрійське начальство готувало на всіх переходах прекрасні обіди. Полки вступали в міста й виступали з них з музикою і весь похід (цим пишалися гвардійці), з наказу великого князя, солдати йшли в ногу, а офіцери пішки на своїх місцях. Борис увесь час походу йшов і стояв з Бергом, тепер уже ротним командиром. Берг, під час походу одержавши роту, встиг своєю старанністю й ретельністю заслужити довіру начальства і влаштував вельми вигідно свої економічні справи; Борис під час походу зробив багато знайомств з людьми, які могли йому стати в пригоді, і через Рекомендаційний лист, що його в}н привіз від П´єра, познайомився з князем Андрієм Волконським; через нього він сподівався дістати місце в штабі головнокомандуючого. Берг і Борис, чисто й акуратно одягнені, відпочивши після останнього денного переходу, сиділи в чистій приділеній їм квартирі перед круглим столом і грали в шахи. [...]

— Ось він, нарешті! — вигукнув Ростов.— І Берг тут! Ах ти, діти, йдіть лягати спати і — закричав він, повторюючи слова няньки, з яких вони частенько сміялися колись разом з Борисом.

— Матінко! як ти змінився! — Борис встав назустріч Ростову, але, встаючи, не забув притримати й поставити на місце зачеплені шахи і хотів обняти свого друга, та Микола відхилився від нього. З тим особливим почуттям молодості, яка боїться битих шляхів, хоче, не наслідуючи інших, по-новому, по-своєму виявляти свої почуття, тільки б не так, як це виявляють, часто вдавано, старші, Микола хотів якось особливо привітатися з другом: він хотів як-небудь ущипнути, штовхнути Бориса, аби тільки не поцілуватись, як це робили всі. А Борис, навпаки, спокійно і дружелюбно обняв і тричі поцілував Ростова.

Вони майже півроку не бачились; і в тому віці, коли молоді люди роблять перші кроки на шляху життя, обидва побачили один в одному величезні зміни, цілком нові віддзеркалення тих середовищ, у яких вони зробили свої перші кроки життя. Обидва дуже змінилися після свого останнього побачення і обидва хотіли швидше показати один одному ті зміни.

— Ах ви, шаркуни прокляті! Чистенькі, свіженькі, наче з гуляння, не то, що ми грішні, армійщина,— казав Ростов з новими для Бориса баритонними звуками в голосі та армійськими манерами, показуючи на свої забризкані болотом рейтузи.

Господиня-німкеня виставилася з дверей на гучний голос Ростова.

— Що, гарненька? — сказав він, підморгнувши.

— Чого ти так кричиш? Ти їх налякаєш,— сказав Борис.— А я тебе не чекав сьогодні,— додав він.— Я вчора тільки передав тобі записку через одного знайомого ад´ютанта Кутузовського — Волконського. Я не думав, що він так скоро тобі доставить... Ну, що ти, як? Уже обстріляний? — спитав Борис.

Ростов, не відповідаючи, труснув по солдатському георгіївському хресту, що висів на шнурках мундира, і, показуючи на свою підв´язану руку, усміхаючись, глянув на Берга.

— Як бачиш,— сказав він.

— Он як, так, так! — усміхаючись, сказав Борис.— А ми теж гарний похід зробили. Адже ти знаєш, цесаревич увесь час їхав при нашому полку, так що в нас були всі зручності і всі вигоди. В Польші що за прийоми були, що за обіди, бали — я не можу тобі розповісти. І цесаревич дуже ласкавий був з усіма нашими офіцерами.

І обидва приятелі розповідали один одному — цей про свою гусарську гульню та про бойове життя, той про приємності і вигоди служби під командою високопоставлених осіб іт. ін. [...] У листах рідних був ще вкладений рекомендаційний лист до князя Багратіона, якого, за порадою Анни Михайлівни, через знайомих дістала стара графиня й посилала синові з просьбою віднести його за призначенням і ним скористатися.

— От дурниці! Дуже мені потрібно,— сказав Ростов, кидаючи листа під стіл.

— Нащо ти це кинув? — спитав Борис.

— Лист якийсь рекомендаційний, на біса мені лист!

— Як на біса лист? — піднімаючи і читаючи надпис, сказав Борис.— Лист цей дуже потрібний для тебе.

— Мені нічого не треба, і я в ад´ютанти ні до кого не піду.

— Чому ж це? — сказав Борис.

— Лакейська посада!

— Ти все такий самий мрійник, я бачу,— киваючи головою, сказав Борис.

— А ти все такий самий дипломат. Ну, та не в тім річ... Ну, ти як? — спитав Ростов.

— Та от, як бачиш. Досі все добре; але признаюсь, бажав би, і дуже, потрапити в ад´ютанти, а не залишатись у строю.

— Чого?

— Того, що, раз уже обравши кар´єру військової служби, треба намагатися зробити, по можливості, блискучу кар´єру.

— Ага, он як! — сказав Ростов, видно, думаючи про інше.

Він пильно й запитливо дивився у вічі своєму другові, марно шукаючи розв´язання якогось питання. [...] Борис попросив Ростова розповісти про те, як і де його поранено. Ростову це було приємно, і він почав розповідати, дедалі більше запалюючись. Він розповів їм свій Шенграбенський бій цілком так, як звичайно розповідають про битви ті, що брали в них участь, тобто так, як їм хотілося б, щоб воно було, так, як вони чули від інших оповідачів, так, як красивіше було розповідати, але зовсім не так, як воно було. Ростов був правдивий юнак, він нізащо не сказав би неправди. Серед його розповіді, в той час, як він казав: «Ти не можеш уявити, яке чудне почуття люті охоплює тебе під час атаки », до кімнати ввійшов князь Андрій Волконський, на якого чекав Борис. Князь Андрій любив протегувати молодикам, йому було приємно, що до нього зверталися за протекцією, а до Бориса, який зумів йому сподобатися напередодні, він ставився приязно, і тепер хотів здійснити його бажання. Присланий від Кутузова з паперами до цесаревича, він зайшов до молодика, сподіваючись застати його самого. Ввійшовши до кімнати й побачивши армійського гусара, що розповідав воєнні пригоди (сорт людей, яких терпіти не міг князь Андрій), він привітно усміхнувся до Бориса, скривився, прищурився на Ростова і, злегка вклонившись, утомлено й ліниво сів на диван. Йому неприємно було, що він потрапив у погане товариство. Ростов спалахнув, зрозумівши це. Та до цього було йому байдуже: це була чужа людина. Але, глянувши на Бориса, він побачив, що й йому наче соромно за армійського гусара. Незважаючи на неприємний, глузливий тон князя Андрія, незважаючи на загальне презирство, яке зі своєї армійської бойової точки зору мав Ростов до всіх цих штабних ад´ютантиків, до яких, очевидно, належав і той, що ввійшов, Ростов почув себе збентеженим, почервонів і замовк. Борис спитав, які новини в штабі і що, без нескромності, чути про наші наміри.

— Певне, підуть уперед,— очевидно, не бажаючи при сторонніх говорити більше, відповів Волконський.

Берг скористався з нагоди спитати з особливою чемністю, чи видаватимуть тепер, як чутно було, подвоєне фуражне армійським ротним командирам. На це князь Андрій з усмішкою відповів, що він не може обмірковувати такі важливі державні розпорядження, і Берг радісно розсміявся.

— Про вашу справу,— звернувся князь Андрій знову до Бориса,— ми поговоримо згодом,— і він оглянувся на Ростова.— Ви приходьте до мене після огляду, ми все зробимо, що можна буде.

І, оглянувши кімнату, він звернувся до Ростова, навіть не удостоюючи помітити його стан дитячого непереборного збентеження, що переходить у злість, і сказав:

— Ви, здається, про Шенграбенський бій розповідали? Ви були там?

— Я був там,— із злобою сказав Ростов, неначе цим бажаючи образити ад´ютанта.

Волконський помітив стан гусара, і цей стан здався йому кумедним. Він трошки презирливо усміхнувся.

— Так! багато тепер розповідають про цей .бій!

— Так, розповідають,— голосно заговорив Ростов, дивлячись то на Бориса, то на Волконського, і очі його зробилися раптом лютими.— Так, розповідають багато, але наші розповіді — розповіді тих, які були в самому вогні ворога, наші розповіді мають вагу, а не розповіді тих штабних молодчиків, які одержують нагороди, нічого не роблячи.

— До яких, ви гадаєте, я належу? — спокійно й особливо приємно усміхаючись, промовив князь Андрій.

Чудне почуття озлоблення і разом з тим пошани до спокою цієї людини поєдналося в цей час у душі Ростова.

— Я кажу не про вас,— сказав він,— я вас не знаю і, признаюсь, не бажаю знати. Я кажу взагалі про штабних.

— А я вам ось що скажу,— зі спокійною владою в голосі перебив його князь Андрій.— Ви хочете образити мене, і я ладен погодитися з вами, що це дуже легко зробити, якщо ви не матимете достатньої поваги до самого себе; але погодьтеся, що й час і місце вельми погано для цього вибрано. Днями всім нам доведеться бути на великій, більш серйозній дуелі, а крім того. Друбецькой, який каже, що він ваш давній приятель, анітрохи не винен у тому, що моя фізіономія мала нещастя вам не сподобатись. А втім,— сказав він встаючи,— ви знаєте моє прізвище і знаєте, де знайти мене; але не забудьте,—додав він,—що я не вважаю анітрохи ні себе, ні вас ображеним, і моя порада, як людини старшої за вас, облишити цю справу! Так у п´ятницю, після огляду, я чекаю вас, Друбецькой; до побачення,— закінчив князь Андрій і вийшов, вклонившись обом.

Ростов згадав те, що йому треба було відповісти, лише тоді, коли він уже вийшов. І ще більш був він сердитий за те, що забув це сказати. Ростов зараз же звелів подати свого коня і, сухо попрощавшися з Борисом, поїхав до себе. [...]