Частина друга

У жовтні 1805 року російські війська займали села та міста ерцгерцогства Австрійського, і нові полки приходили з Росії і, постоєм обтяжуючи населення, розташовувались біля фортеці Браунау. В Браунау була головна квартира головнокомандуючого Кутузова.

Одинадцятого жовтня 1805 року один із щойно прибулих під Браунау піхотних полків, чекаючи огляду головнокомандуючого, стояв за півмилі від міста. Незважаючи на неросійську місцевість і обстановку (фруктові сади, кам´яні огорожі, черепичні дахи, видні вдалині гори), на неросійський народ, що з цікавістю дивився на солдатів, полк мав такий самий вигляд, який мав усякий російський полк, готуючись до огляду де-небудь в середині Росії.

Звечора, на останньому переході, було одержано наказ, що головнокомандуючий оглядатиме полк на поході. Хоч слова наказу і здалися неясними полковому командирові і виникло питання, як розуміти слова наказу: в похідній формі чи ні? — в раді батальйонних командирів було вирішено представити полк у парадній формі на тій підставі, що завжди краще перекланятися, ніж недокланятися. І солдати, після тридцятиверстного переходу, не склепляли очей, цілу ніч лагодилися, чистились; ад´ютанти й ротні розраховували, відчисляли; і на ранок полк, замість розтягненої, безладної юрми, якою він був напередодні на останньому переході, являв собою струнку масу в дві тисячі чоловік, з яких кожен знав своє місце, свою справу, з яких на кожному кожен ґудзичок і поясок були на своєму місці і блищали чистотою. Не тільки зовнішнє було справне, а якби забажалося головнокомандуючому заглянути під мундири, то на кожному він побачив би чисту сорочку і в кожному ранці знайшов би узаконену кількість речей, «шильце і мильце», як кажуть солдати. Була лише одна річ, щодо якої ніхто не міг бути спокійним. Це було взуття. Більш як у половини людей чоботи були подрані. Але це сталося не з вини полкового командира, бо, незважаючи на неодноразові вимоги, йому не було видано товару від австрійського відомства, а полк пройшов тисячу верст.

Полковий командир був літній, сангвінічний, з сивуватими вже бровами й бакенбардами генерал, опасистий і широкий більше від грудей до спини, ніж від одного плеча до другого. На ньому був новісінький, із злежаними складками мундир і густі золоті еполети, які ніби не донизу опускали, а піднімали вгору його гладкі плечі. Полковий командир мав вигляд людини, яка щасливо здійснює одну з найурочистіших справ життя. Він походжав перед строєм і, походжаючи, подригував за кожним кроком, трошки вигинаючись у спині. Видно було, що полковий командир милується своїм полком, тішиться ним, і що всі його сили душевні заполонені тільки полком. [...]

Полковий командир сам підійшов до рядів і розпорядився переодягатися знову в шинелі. Ротні командири розбіглися по ротах, фельдфебелі заметушилися (шинелі були не зовсім справні), і в ту ж мить заколивалися, розтяглися і гомоном загуділи досі правильні, мовчазні чотирикутники. [...]

— А це що? що це? — вигукнув він, зупиняючись.— Командира третьої роти!..

— Командир третьої роти до генерала! командира до генерала, третьої роти до командира! — залунали голоси по рядах, але офіцер забарився, і ад´ютант побіг його розшукувати.

Коли звуки старанних голосів, що перебріхували, вигукуючи вже «генерала до третьої роти», дійшли за призначенням, викликаний офіцер з´явився з-за роти і, хоч був він людиною вже літньою і не мав звички бігати, риссю попростував, незграбно зашморгуючись носками, до генерала. Капітанове обличчя виявляло неспокій школяра, якому кажуть відповісти невивчений урок. На червоному (очевидно від нездержливості) обличчі виступали плями, і рот не знаходив положення. Полковий командир з ніг до голови оглядав капітана, поки він, захекавшись, підходив, у міру наближення стримуючі крок.

— Ви скоро людей у сарафани повбираєте! Це що? — крикнув полковий командир, виставляючи нижню щелепу й показуючи в рядах третьої роти на солдата в шинелі кольору фабричного сукна, що відрізнялась від інших шинелей.— Самі де були? Має прибути головнокомандуючий, а ви відходите від свого місця? Га?.. Я вас навчу, як на огляд солдатів у жупани одягати.. Га?

Ротний командир, не зводячи очей з начальника, все дужче й дужче притискав свої два пальці до козирка, наче тільки в цьому притисканні вбачав він свій порятунок.

— Ну, чого ж ви мовчите? Хто в вас там у венгерку вбраний? — суворо жартував полковий командир.

— Ваше превосходительство...

— Ну, що «ваше превосходительство»? Ваше превосходительство! Ваше превосходительство! А що ваше превосходительство — нікому не відомо.

— Ваше превосходительство, це Долохов, розжалуваний...— сказав тихо капітан.

— Що, він у фельдмаршали, чи що, розжалуваний чи в солдати? А солдат, то повинен бути одягнений, як усі, за формою.

— Ваше превосходительство, ви самі дозволили йому в поході.

— Дозволив? Дозволив? Ось ви завжди так, молоді люди,— сказав полковий командир, заспокоюючись трохи.— Дозволив? Вам що-небудь скажеш, а ви й...— Полковий командир помовчав.— Вам що-небудь скажеш, а ви й... Що? — сказав він, знову спалахнувши.— Одягніть людей пристойно...[...]

І полковий командир, оглядаючись на ад´ютанта, підійшов до третьої роти.

— Я-а-ак стоїш? Де нога? Нога де? — закричав полковий командир з виразом страждання в голосі, ще чоловік за п´ять не доходячи до Долохова, одягненого в синювату шинель.

Долохов повільно вирівняв зігнуту ногу і просто, своїм ясним і зухвалим поглядом, подивився в обличчя генералові.

— Чому синя шинель? Геть! Фельдфебель! Переодягти його... мерзо...— Він не встиг доказати.

і — Генерале, я зобов´язаний виконати накази, але не зобов´язаний терпіти...— квапливо сказав Долохов.

— В строю без балачок! Без балачок, без балачок!..

— Не зобов´язаний терпіти образи,— голосно, звучно доказав Долохов.

Очі генерала і солдата зустрілися. Генерал замовк, сердито відтягаючи донизу тугого шарфа.

— Негайно переодягніться, прошу вас,— сказав він, відходячи.

II

— їде! — вигукнув у цей час махальний.

Полковий командир, почервонівши, підбіг до коня, тремтячими руками взявся за стремено, перекинув тіло, вмостився, вийняв шпагу і з щасливим, рішучим обличчям, набік розкривши рота, приготувався крикнути. Полк стрепенувся, як стріпується птах, оправляючи пір´я, і завмер.

— Стрру-у-унко! — закричав полковий командир голосом, що приголомшує душу, радісним для себе, суворим щодо полку і привітним щодо начальника, який під´їжджав.

Широким, обсадженим деревами, великим небрукованим шляхом, стиха погуркуючи ресорами, швидкою риссю їхала висока блакитна віденська коляска цугом. Біля Кутузова сидів австрійський генерал у чудному, серед чорних російських, білому мундирі. Коляска зупинилася перед полком. [...]

Пролунав вигук команди, знову полк, брязкаючи, здригнувся, роблячи на караул. У мертвій тиші почувся кволий голос головнокомандуючого. Полк гаркнув:

«Здравія бажаємо, ваше го-го-го-ство!» І знову все завмерло. Спочатку Кутузов стояв на одному місці, поки полк просувався; потім Кутузов поруч з білим генералом пішки, у супроводі почту, став ходити по рядах.

З того, як полковий командир салютував головнокомандуючому, впиваючись у нього очима, витягаючись і підбираючись, як нахилений уперед ходив за генералами по рядах, ледве стримуючи подригування, як підскакував за кожним словом і порухом головнокомандуючого,— видно було, що він виконував свої обов´язки підлеглого ще з більшою насолодою, ніж обов´язки начальника. Полк, внаслідок строгості та дбайливості полкового командира, був у чудовому стані порівняно до інших, які приходили в той час до Браунау. Відсталих та хворих було лише двісті сімнадцять чоловік. І все було справне, крім взуття.

Кутузов пройшов по рядах, зрідка зупиняючись і кажучи по кілька привітних слів офіцерам, яких він знав по турецькій війні, а іноді й солдатам. Поглядаючи на взуття, він кілька разів сумно похитував головою і показував на нього австрійському генералові з таким виразом, начебто нікому не докоряв за це, але не міг не бачити, як це погано. Полковий командир щоразу при цьому забігав уперед, боячись пропустити слово головнокомандуючого щодо полку. Позад Кутузова, на такій відстані, що кожне стиха промовлене слово могло бути почутим, йшло чоловік двадцять почту. Вони розмовляли між собою й інколи сміялися. Найближче за головнокомандуючим ішов вродливий ад´ютант. Це був князь Волконський. Поруч з ним ішов його товариш Несвицький, високий штаб-офіцер, надзвичайно товстий, з добрим, усміхненим гарним обличчям і вологими очима.[...]

Кутузов ішов повільно і мляво повз тисячі очей, які викочувались із своїх орбіт, стежачи за начальником. Порівнявшись із третьою ротою, він раптом зупинився. Почет, не передбачаючи цієї зупинки, мимоволі наштовхнувся на нього.

— А, Тимохін! — сказав головнокомандуючий, впізнаючи того капітана з червоним носом, що зазнав прикрощів за синю шинель. Здавалось, не можна було витягтися більше, ніж витягався Тимохін тоді, як полковий командир робив йому зауваження. Але в цю хвилину, коли до нього звернувся головнокомандуючий, капітан витягся так, що, здавалося, якби Кутузов подивився на нього ще якийсь час, капітан не витримав би; і тому Кутузов, видно, зрозумівши його становище й бажаючи, навпаки, всякого добра капітанові, квапливо одвернувся. По пухлому, спотвореному раною обличчю Кутузова майнула ледве помітна усмішка.

— Ще ізмайловський товариш,— сказав він.— Хоробрий офіцер! Ти задоволений з нього? — спитав Кутузов полкового командира.

І полковий командир, відбиваючись, як у дзеркалі, невидимо для себе, в гусарському офіцерові, здригнувся, підійшов уперед і відповів:

— Дуже задоволений, ваше високопревосходительство. [...]

Третя рота була останньою, і Кутузов замислився, видно, пригадуючи щось. Князь Андрій виступив із почту і по-французькому тихо сказав:

— Ви наказали нагадати про розжалуваного Долохова в цьому полку.

— Де тут Долохов? — спитав Кутузов.

Долохов, уже переодягнений у солдатську сіру шинель, не дожидався, щоб його викликали. Струнка постать білявого, з ясними блакитними очима солдата вийшла з строю. Він підійшов до головнокомандуючого і зробив на караул.

— Претензія? — трохи насупившись, спитав Кутузов.

— Це Долохов,— сказав князь Андрій.

— А! — сказав Кутузов.— Сподіваюся, ця наука тебе виправить, служи добре. Государ ласкавий. I я не забуду тебе, якщо ти заслужиш.

Блакитні ясні очі дивилися на головнокомандуючого так само зухвало, як і на полкового командира, неначе своїм виразом розриваючи завісу умовності, що відділяла так далеко головнокомандуючого від солдата.

— Про одно прошу, ваше високопревосходительство,— сказав він своїм звучним, твердим, неквапливим голосом.— Прошу дати мені нагоду загладити мою провину і довести мою відданість государеві імператору і Росії.

Кутузов одвернувся. На обличчі в нього промайнула така сама усмішка очей, як і тоді, коли він одвернувся від капітана Тимохіна. Він одвернувся і скривився, неначе хотів показати цим, що все, що йому сказав Долохов, і все, що він міг сказати йому, він давно, давно знає, що все це вже надокучило йому і що все це зовсім не те, що треба. Він одвернувся й попрямував до коляски. [...]

III

Повернувшись з огляду, Кутузов у супроводі австрійського генерала зайшов до свого кабінету і, гукнувши ад´ютанта, сказав подати собі деякі папери відносно стану військ, що прибували з Росії, та листи, одержані від ерцгерцога, начальника передової армії, Фердінанда. Князь Андрій Волконський з цими паперами увійшов до кабінету головнокомандуючого. [...]

Незважаючи на те, що ще не багато часу минуло відтоді, як князь Андрій виїхав з Росії, він дуже змінився за цей час. У виразі його обличчя, в рухах, у ході майже не було помітно колишньої вдаваності, втоми та лінощів; він мав вигляд людини, що не має часу думати про враження, яке вона справляє на інших, заклопотаної справою приємною і цікавою. Обличчя його виявляло більше задоволення з себе і з навколишніх; усмішка і погляд його були веселіші і привабливіші.

Кутузов, якого він наздогнав ще в Польщі, зустрів його дуже привітно, обіцяв йому не забувати його, вирізняв з-між інших ад´ютантів, брав з собою до Відня й давав серйозніші доручення. З Відня Кутузов писав своєму давньому товаришеві, батькові князя Андрія:

«Ваш син,— писав він,— надію подає бути офіцером визначним своєю роботою, твердістю і старанністю. Я вважаю себе щасливим, маючи під рукою такого підлеглого».

У штабі Кутузова, між товаришами по службі і взагалі в армії князь Андрій, так само як і в петербурзькому вищому світі, мав дві цілком протилежні репутації. Одні, менша частина, визнавали князя Андрія чимось відмінним від себе і від усіх інших людей, чекали від нього великих успіхів, слухали його, захоплювались ним і наслідували його; і з цими людьми князь Андрій був простим і приємним. Другі, більшість, не любили князя Андрія, вважали його за бундючну, холодйу і неприємну людину. Але з цими людьми князь Андрій умів поставити себе так, що його поважали і навіть боялися.[...]

Князь Андрій був одним з тих небагатьох офіцерів у штабі, які вбачали свій головний інтерес у загальному перебігу воєнної справи. Побачивши Мака і почувши подробиці його поразки, він зрозумів, що половину кампанії програно, зрозумів усю скрутність становища російських військ і виразно уявив собі те, що чекає армію, і ту роль, яку він повинен буде

відігравати в ній. Думка про осоромлення самовпевненої Австрії і про те, що через тиждень, можливо, доведеться йому побачити і взяти участь у зіткненні, вперше після Суворова, росіян з французами, мимо його волі викликала в нього хвилююче радісне почуття. Але він боявся генія Бонапарта, який міг виявитися сильнішим за всю хоробрість російських військ, і разом з тим не міг припустити ганьби для свого героя. [...]

IV

Гусарський Павлоградський полк стояв за дві милі від Браунау. Ескадрон, у якому служив юнкером Микола Ростов, розташований був у німецькому селі Зальценек. Ескадронному командирові, ротмістру Денисову, відомому цілій кавалерійській дивізії під іменем Васька Денисова, було приділено найкращу квартиру в селі. Юнкер Ростов з того самого часу, як він наздогнав полк у Польщі, жив разом з ескадронним командиром. [...]

IX

Терплячи переслідування стотисячної французької армії під начальством Бонапарта, зустрічаючи вороже настроєне населення, не довіряючи більше своїм союзникам, зазнаючи нестатку продовольства, російська тридцятип´ятитисячна армія під начальством Кутузова, вимушена діяти поза всіма умовами війни, поспішно відступала вниз по Дунаю, зупиняючись там, де її наздоганяв ворог, і відбиваючись ар´єргардними боями, лише наскільки це потрібно було для того, щоб відступати, не втрачаючи важкого майна. [...]

Австрійські війська, які уникнули полону під Ульмом і приєдналися до Кутузова біля Браунау, відділилися тепер від російської армії, і Кутузов був полишений тільки на кволі, виснажені сили. Захищати далі Відень не можна було й думати. Замість наступальної, глибоко обдуманої за законами нової науки — стратегії, війни, план якої передав Кутузову під час його перебування у Відні австрійський гофкрігсрат, єдина, майже недосяжна мета, що стояла тепер перед Кутузовим, полягала в тому, щоб, не занапастивши армії, як занапастив Мак під Ульмом, з´єднатися з військами, що йшли з Росії.

Двадцять восьмого жовтня Кутузов з армією перейшов на лівий берег Дунаю і вперше зупинився, поклавши Дунай між собою і головними силами французів. Тридцятого він атакував дивізію Мортьє, що була на лівому березі Дунаю, і розбив її. В цьому бою вперше взято трофеї: прапор, гармати і двох ворожих генералів. Вперше по двотижневому відступі російські війська зупинилися і, зіткнувшись з ворогом, не тільки вдержали поле бою, але й прогнали французів. Незважаючи на те, що війська були роздягнені, виснажені, на одну третину ослаблені відсталими, пораненими, вбитими та хворими; незважаючи на те, що на тім боці Дунаю було залишено хворих і поранених з листом Кутузова, який полишав їх на людяність ворога; незважаючи на те, що великі госпіталі й будинки у Кремсі, перетворені на лазарети, не могли вже вміщувати в собі усіх хворих та поранених,— незважаючи на все це, зупинка під Кремсом і перемога над Мортьє дуже підбадьорили військо. По всій армії і в головній квартирі ходили радісні, хоч і неправдиві чутки про наближення колон з Росії, про якусь перемогу, здобуту австрійцями, і про відступ зляканого Бонапарта.

Князь Андрій під час битви перебував при австрійському генералові Ціміті, якого потім вбили в цьому бою. Під Волконським було поранено коня і самого його трохи дряпнуло в руку кулею. Виявляючи особливу ласку до нього, головнокомандуючий послав його із звісткою про цю перемогу до австрійського двора, що був уже не у Відні, якому загрожували французькі війська, а в Брюнні. В ніч бою, схвильований, але не втомлений (незважаючи на свою неміцну на вигляд будову, князь Андрій міг переносити фізичну втому значно краще за дуже сильних людей), верхи приїхавши з донесенням від Дохтурова в Креме до Кутузова, князь Андрій був тієї ж ночі виряджений кур´єром у Брюнн. Посилання кур´єром, крім нагород, означало важливий крок до підвищення. [...]

Князь Андрій зупинився в Брюнні у свого знайомого, російського дипломата Білібіна. [...]

Білібін був чоловік років тридцяти п´яти, нежонатий, одного товариства з князем Андрієм. Вони були знайомі ще в Петербурзі, але ближче познайомилися за останнього приїзду князя Андрія до Відня з Кутузовим. Як від князя Андрія можна було чекати великих успіхів на військовому полі діяльності, так, і ще більше, від Білібіна — на дипломатичному. Він був ще молодою людиною, але вже немолодим дипломатом, бо почав він служити з шістнадцяти років, був у Парижі, в Копенгагені і тепер у Відні посідав досить значне місце. І канцлер, і наш посланник у Відні знали його й дорожили ним. Він був не з тих багатьох дипломатів, які зобов´язані мати лише Від´ємні гідності, не робити певних речей і говорити по-французькому для того, щоб бути дуже хорошими дипломатами; він був одним з тих дипломатів, які люблять і вміють працювати, і, незважаючи на свої лінощі, він іноді проводив ночі за письмовим столом. [...]

— Сьогодні вранці був тут граф Ліхтенфельс,— говорив далі Білібін,— і показував мені листа, в якому докладно описано парад французів у Відні. Ви бачите, що ваша перемога не дуже така радісна і що ви не можете бути прийняті як рятівник...

— Далебі, для мене однаково, цілком однаково! — сказав князь Андрій, починаючи розуміти, що звістка його про бій під Кремсом справді не мала великої ваги в зв´язку з такими подіями, як захоплення австрійської столиці. [...]

Коли князь Андрій прийшов до приготовленої для нього кімнати і в чистій білизні ліг на пуховики й пахучі нагріті подушки,— він відчув, що той бій, про який він привіз звістку, був далекий, далекий йому. Прусський союз, зрада Австрії, новий тріумф Бонапарта, вихід та парад і прийом імператора Франца на завтра заполонили його. [...]

XI

Другого дня він прокинувся пізно. Поновлюючи враження минулого, він найперше згадав, що сьогодні треба представлятися імператорові Францу, згадав військового міністра, чемного австрійського флігель-ад´ютанта, Білібіна і розмову вчорашнього вечора. Одягнувшись для поїздки До палацу в повну парадну форму, якої він уже давно не одягав, він, свіжий, бадьорий і вродливий, з підв´язаною рукою, ввійшов до кабінету Білібіна. В кабінеті були чотири добродії з дипломатичного корпусу. З князем Іполитом Курагіним, який був секретарем посольства, Волконський був знайомий; з іншими його познайомив Білібін. [...]

На виході імператор Франц тільки пильно придивився до обличчя князя Андрія, який стояв у призначеному місці між австрійськими офіцерами, і кивнув йому своєю довгою головою. Але після виходу вчорашній флігель-ад´ютант чемно передав Волконському бажання імператора дати йому аудієнцію. Імператор Франц прийняв його, стоячи посеред кімнати. Перед початком розмови князя Андрія вразило те, що імператор ніби зніяковів, не знаючи, що сказати, й почервонів.

— Скажіть, коли почався бій? — спитав він квапливо.

Князь Андрій відповів. Після цього запитання йшли інші, такі ж прості запитання: «Чи здоровий Кутузов? Коли він виїхав з Кремса і т. ін. Імператор говорив з таким виразом, наче вся мета його полягала лише в тому, щоб поставити певну кількість запитань. А відповіді на ці запитання, як було надто очевидно, не могли цікавити його.

— О котрій годині почався бій? —спитав імператор.

— Не можу донести вашій величності, о котрій годині почався бій з фронту, але в Дюренштейні, де я перебував, військо почало атаку о шостій годині вечора,— жвавіше заговорив Волконський, сподіваючись, що з цієї нагоди йому вдасться викласти вже готовий у його голові правдивий опис усього того, що він знав і бачив.

Та імператор усміхнувся й перебив його:

— Скільки миль?

— Звідки й куди, ваша величність?

— Від Дюренштейна до Кремса.

— Три з половиною милі, ваша величність.

— Французи залишили лівий берег?

— Як доносили лазутчики, вночі на плотах переправились останні.

— Чи досить фуражу у Кремсі?

— Фуражу не було доставлено в тій кількості...

Імператор перебив його:

— О котрій годині вбито генерала Шміта?

— О сьомій годині, здається.

— О сьомій годині? Дуже сумно! Дуже сумно!

Імператор сказав, що він дякує, і вклонився. Князь Андрій вийшов і зараз же його оточили придворні. З усіх боків дивились на нього привітні очі і чути було привітні слова. Вчорашній флігель-ад´ютант робив йому докори, чому він не зупинився в палаці, і пропонував йому свій дім. Військовий міністр підійшов, поздоровляючи його з орденом Марії-Терезії 3-го ступеня, яким нагородив його імператор. Камергер імператриці запрошував його до її величності. Ерцгерцогиня теж бажала його бачити. Він не знав, кому відповідати, і кілька секунд збирав думки. Російський посланник узяв його за плече, одвів до вікна і почав розмовляти з ним.

Всупереч словам Білібіна, звістка, яку він привіз, була прийнята радісно. Призначено було подячний молебень. Кутузова було нагороджено Марією-Терезією великого хреста, і вся армія одержала нагороди. Волконський одержував запрошення звідусіль і цілий ранок мусив робити візити головним сановникам Австрії. [...]

XUI

Тієї ж ночі, відкланявшись військовому міністрові, Волконський їхав до армії, сам не знаючи, де він знайде її, і побоюючись, щоб по дорозі до Кремса його не перехопили французи. [...]

По краях шляху раз у раз впадали в око то здохлі оббіловані й необбіловані коні, то поламані повозки, біля яких, чогось чекаючи, сиділи самотні солдати, то юрми солдатів, що, відділившись від команд, простували в сусідні села або несли з сіл курей, овець, сіно чи мішки, чимось наповнені. На спусках і підйомах юрми густішали, і стояв безперервний стогін галасу. Солдати, вгрузаючи по коліна в болото, руками підхоплювали гармати й фури; билися батоги, сковзали копита, рвались посторонки і надсаджувалися від вигуків груди. Офіцери, що керували рухом, проїжджали то вперед, то назад між обозами. Голоси їх було погано чути серед загального гудіння, і по обличчях їхніх видно було, що вони зневірялися в можливості припинити це безладдя.

Бажаючи спитати кого-небудь з цих людей, де головнокомандуючий, він під´їхав до обозу. Просто проти нього їхав чудний, однокінний екіпаж, очевидно, влаштований домашніми солдатськими засобами, щось середнє між возом, кабріолетом і коляскою. В екіпажі поганяв солдат і сиділа під шкіряним верхом за фартухом жінка, вся обв´язана хустками. Князь Андрій під´їхав і вже звернувся з запитанням до солдата, коли його увагу привернув одчайдушний крик жінки, що сиділа в халабудці. Офіцер, який завідував обозом, бив солдата, що сидів кучером у цій колясці, за те, що він хотів об´їхати інших, і нагайка влучала по фартуху екіпажа. Жінка верещала. Побачивши князя Андрія, вона виставилася з-під фартуха і, махаючи худими руками, вийнятими з-під килимової хустки, кричала:

— Ад´ютанте! Пане ад´ютант!.. Змилуйтеся... захистіть... Що ж це буде?.. Я лікарська дружина сьомого єгерського... не пускають; ми відстали, своїх загубили...[...]

— Негайно пропустіть цю повозку. Хіба ви не бачите, що це жінка? — сказав князь Андрій, під´їжджаючи до офіцера.

Офіцер глянув на нього і, не відповідаючи, повернувся знову до солдата:

і — Я тебе об´їду... Назад!

— Пропустіть, я вам кажу,— знову сказав, підбираючи губи, князь Андрій.

— А ти хто такий? — раптом з п´яною люттю звернувся до нього офіцер.— Ти хто такий? Ти (він особливо напирав на ти) начальник, чи що? Тут я начальник, а не ти. Ти, назад,— повторив він,— на гамуз зіб´ю!

Цей вислів, видно, сподобався офіцерові.

— Гарно відчухрав ад´ютантика,— почувся голос ззаду.

Князь Андрій бачив, що офіцер був у тому п´яному припадку безпричинної люті, в якому люди не пам´ятають, що говорять. Він бачив, що його заступництво за лікарську дружину в халабудці сповнене того, чого він боявся більш за все на світі, того, що називається смішним, але інстинкт його говорив інше. Не встиг офіцер доказати останніх слів, як князь Андрій із спотвореним од люті обличчям під´їхав до нього і підняв нагайку:

— Не-гай-но, про-пу-стіть!

Офіцер махнув рукою і квапливо від´їхав геть.

— Усе через цих, через штабних, безладдя все,— пробурчав він.— Робіть же, як знаете.

Князь Андрій квапливо, не зводячи очей, від´їхав од лікарської дружини, яка називала його рятівником, і, з огидою згадуючи найменші подробиці цієї принизливої сцени, помчав далі до того села, де, як йому сказали, перебував головнокомандуючий. [...]

— Честь маю з´явитися,— повторив досить голосно князь Андрій, подаючи конверта.

— А, з Відня? Гаразд. Потім, потім!

Кутузов вийшов з Багратіоном на ґанок.

— Ну, князю, прощавай,— сказав він до Багратіона.— Христос з тобою. Благословляю тебе на великий подвиг.

Обличчя Кутузова несподівано стало лагіднішим, і сльози з´явилися в його очах. Він притягнув до себе лівою рукою Багратіона, а правою, на якій був перстень, явно звичним жестом перехрестив його і підставив йому пухлу щоку, замість якої Багратіон поцілував його в шию.

— Христос з тобою,— повторив Кутузов і підійшов до коляски.— Сідай зі мною,— сказав він до Волконського.

— Ваше високопревосходительство, я бажав би бути корисним тут. Дозвольте мені зостатися в загоні князя Багратіона.

— Сідай,— сказав Кутузов і, помітивши, що Волконський бариться, додав: — Мені хороші офіцери самому потрібні, самому потрібні.

Вони сіли в коляску і мовчки проїхали кілька хвилин.

— Ще попереду багато, багато всього буде,— сказав він із старечим виразом прозорливості, неначе зрозумівши все, що робилося в душі Волконського.— Якщо з загону його прийде завтра одна десята частина, я хвалитиму Бога,— додав Кутузов, ніби розмовляючи з самим собою.

Князь Андрій глянув на Кутузова, і йому мимоволі впали в око, за піваршина від нього, чисто промиті зборки шраму на скроні в Кутузова, де ізмаїльська куля пронизала йому голову, і його витекле око. «Еге ж, він має право отак спокійно говорити про загибель цих людей!» — подумав Волконський.

— Тому я й прошу послати мене в цей загін,— сказав він.

Кутузов не відповів. Він, здавалося, вже забув про те, що сказав недавно, і сидів задумавшись. Через п´ять хвилин, плавно розгойдуючись на м´яких ресорах коляски, Кутузов повернувся до князя Андрія. На обличчі його не було й сліду хвилювання. Він з тонкою глузливістю розпитував князя Андрія про подробиці його побачення з імператором, про відгуки на кремсівський бій, чуті при дворі, і про деяких спільних знайомих жінок.

XIV

Кутузов через свого лазутчика дістав першого листопада звістку, яка ставила російську армію майже в безвихідне становище. Лазутчик доносив, що французи величезними силами, перейшовши віденський міст, вирушили на шлях сполучення Кутузова з військами, які йшли з Росії. [...]

XV

О четвертій годині вечора князь Андрій, наполігши на своїй просьбі перед Кутузовим, приїхав у Грунт і з´явився до Багратіона. Ад´ютант Бонапарте ще не приїхав у загін Мюрата, і битва ще не починалася. [...]

.Багратіон, знаючи Волконського за улюбленого і довіреного ад´ютанта, прийняв його з особливою начальницькою прихильністю і ласкою, пояснив йому, що, мабуть, сьогодні або завтра буде бій, і дав йому повну волю бути при ньому під час бою чи в ар´єргарді стежити за порядком відступу, «що теж дуже багато важить».

А втім, сьогодні, мабуть, бою не буде,— сказав Багратіон, ніби заспокоюючи князя Андрія.

«Коли це один із звичайних штабних франтиків, яких посилають для одержання хрестика, то він і в ар´єргарді одержить нагороду, а коли хоче зі мною бути, хай... придасться, коли хоробрий офіцер»,— подумав Багратіон. Князь Андрій, нічого не відповівши, попросив дозволу об´їхати позицію і ознайомитися з розташуванням військ, щоб у разі доручення знати, куди їхати. Черговий офіцер загону, чоловік вродливий, чепуристе одягнений і з алмазним перснем на вказівному пальці, погано, але охоче розмовляючи по-французькому, зголосився проводити князя Андрія.

Куди не глянь, очі натрапляли на мокрих, з сумними обличчями офіцерів, що ніби чогось шукали, і на солдатів, які несли з села двері, лави й паркани.

— От не можемо, князю, позбутися цього народу,— сказав штаб-офіцер, показуючи на цих людей.— Розпускають командири. А ось тут,— він показав на розкинутий намет маркітанта,— зіб´ються й сидять. Сьогодні вранці всіх вигнав: подивіться, знову повний. Треба під´їхати, князю, сполохнути їх. Одна хвилина.

— Заїдьмо, і я візьму в нього сиру й булку,— сказав князь Андрій, який не встиг ще поїсти.

— Чому ж ви не сказали, князю? Я б запросив до свого хліба-солі.

Вони позлазили з коней і ввійшли під намет маркітанта. Кілька чоловік офіцерів, розчервонівшись, із стомленими обличчями, сиділи за столами, пили і їли.

— Ну, що ж це, панове! — сказав штаб-офіцер тоном докору, як людина, що кілька разів уже повторювала те саме.— Адже не можна так залишати свої місця. Князь наказав, щоб нікого не було. Ну, ось ви, пане штабс-капітан,— звернувся він до маленького, брудного, худого артилерійського офіцера, який без чобіт (він віддав їх маркітантові сушити), в самих панчохах, встав перед ним і князем Андрієм, усміхаючись не зовсім природно.

— Ну, як вам, капітане Тушин, не соромно,— говорив штаб-офіцер,— вам би, здається, як артилеристові, треба приклад показувати, а ви без чобіт. Ударять тривогу, а ви без чобіт,— дуже гарний у вас вигляд буде. (Штаб-офіцер усміхнувся.) Негайно вирушайте до своїх місць, панове, всі, всі,— додав він по-начальницькому.

Князь Андрій мимохіть усміхнувся, глянувши на штабс-капітана Тушина. Мовчки усміхаючись і переступаючи з босої ноги на ногу, Тушин запитливо дивився великими, розумними й добрими очима то на князя Андрія, то на штаб-офіцера.

— Солдати кажуть: роззувшись ловкіше,— сказав капітан Тушин, усміхаючись і ніяковіючи, видно, бажаючи зі свого незручного становища перейти на жартівливий тон.

Але ще він не доказав, як відчув, що жарт його не прийнятий і не вийшов. Він збентежився.

— Зараз же рушайте, сказав штаб-офіцер, намагаючись дотримати серйозності.

Князь Андрій ще раз глянув на маленьку постать артилериста. В ній було щось особливе, зовсім не військове, трохи комічне, але надзвичайно привабливе. [...]

Вони виїхали на протилежну гору. Звідси вже видно було французів. Князь Андрій зупинився й почав роздивлятися.

— Ось тут наша батарея стоїть,— сказав штаб-офіцер, показуючи на найвищий пункт,— того самого дивака, що без чобіт сидів; звідти все видно: давайте поїдемо, князю.

— Щиро дякую, я тепер сам проїду,—сказав князь Андрій, бажаючи позбутися штаб-офіцера,— не турбуйтесь, будь ласка.

Штаб-офіцер відстав, і князь Андрій поїхав сам. Що далі просувався він вперед, ближче до ворога, то більш впоряджений і веселіший вигляд мали війська. Найбільше безладдя і зневіра були в тому обозі перед Цнаймом, що його об´їжджав князь Андрій вранці і що був за десять верст від французів. У Грунті теж почувалась якась тривога і страх перед чимсь. Але чим ближче під´їжджав князь Андрій до цепу французів, тим самовпевненішим ставав вигляд наших військ. Вистроєні в ряд, стояли в шинелях солдати, і фельдфебель і ротний розраховували людей, тикаючи пальцем у груди крайньому в відділенні солдатові і наказуючи йому піднімати руку; розсипані по всьому простору, солдати несли дрова та хмиз і будували курені, весело сміючись і перемовляючись; сидячи біля багать, одягнені й голі, сушили сорочки, онучі або лагодили чоботи й шинелі, юрмилися коло казанів і кашоварів. У одній роті обід був готовий, казани парували, і солдати з жадібними обличчями дивилися на них, чекаючи проби, яку каптенармус підносив у дерев´яній мисці офіцерові, що сидів на колоді проти свого куреня.

У другій, щасливішій роті, бо не в усіх була горілка, солдати, товплячись і по черзі підставляючи покришки манірок, стояли коло рябого плечистого фельдфебеля, який, нагинаючи барильце, наливав. [...]

Князь Андрій зупинився розглядати французів.

— Глянь-но, глянь,— казав один солдат до товариша, показуючи на російського мушкетера-солдата, який з офіцером підійшов до цепу і щось швидко й гаряче говорив з французьким гренадером.— Бач, лепече як ловко! Аж хранцуз он за ним не встигає. Ну-бо ти, Сидоров!

— Стривай, послухай. Ач, ловко! — відповів Сидоров, якого вважали мастаком на розмови по-французькому.

Солдат, на якого показували ті, що сміялися, був Долохов. Князь Андрій упізнав його і прислухався до його розмови. Долохов разом із своїм ротним прийшов у цеп з лівого флангу, де стояв їх полк.

— Ну, ще, ще! — підбивав ротний командир, нагинаючись вперед і намагаючись не пропустити жодного незрозумілого йому слова.— Будь ласка, швидше. Що він?

Долохов не відповідав ротному; він втягнувся в гарячу суперечку з французьким гренадером. Вони розмовляли, як і повинно було бути, про кампанію. Француз доводив, змішуючи австрійців з росіянами, що росіяни здалися і втікали від самого Ульма. Долохов доводив, що росіяни не здавалися, а били французів.

— Тут наказують прогнати вас і проженемо,— казав Долохов.

І— Тільки пильнуйте, щоб вас не забрали з усіма вашими козаками,— сказав гренадер-француз.

Глядачі і слухачі-французи засміялися.

— Вас примусять танцювати, як за Суворова ви танцювали,— сказав Долохов.

— Що він там співає,— сказав один француз.

— Стародавня історія,— сказав другий, догадавшись, що йшлося про колишні війни.— Імператор покаже вашому Сувара, як і іншим.

— Бонапарте...— почав був Долохов, але француз перебив його.

— Нема Бонапарте. Є імператор! — сердито крикнув він.

— Чорти б його взяли, вашого імператора!

І Долохов по-російськи, грубо, по-солдатському вилаявся й, закинувши на плече рушницю, відійшов.[...]

XVI

Об´їхавши всю лінію військ од правого до лівого флангу, князь Андрій зійшов на ту батарею, що з неї, як казав штаб-офіцер, усе поле було видно. Тут він зліз з коня і зупинився біля крайньої з чотирьох знятих з передків гармат. Попереду гармат ходив вартовий артилерист; він витягнувся був перед офіцером, але за зробленим йому знаком поновив своє рівномірне скучне ходіння. [...]

Справді, з батареї відкривалась картина майже всього розташування російських військ і більшої частини ворога. Якраз навпроти батареї, на обрії протилежного горба, видно було село Шенграбен; лівіше і правіше можна було розібрати в трьох місцях серед диму їхніх вогнищ маси французьких військ, яких, очевидно, більша частина була в самому селі та за горою. Лівіше села, в диму, неясно видніло щось схоже на батарею, але неозброєним оком не можна було добре розглядіти. Правий фланг наш розташовувався на досить високому пагорку, що панував над позицією французів. По ньому розташована була наша піхота, і на самому краю видно було драгунів. У центрі, де й стояла та батарея Тушина, з якої розглядав позицію князь Андрій, був найпологіший і найрівніший спуск до струмка та підйом від нього до Шенграбена. Ліворуч війська наші примикали до лісу, де наша піхота рубала дрова і диміли вогнища. Лінія французів була ширша за нашу, і ясно було, що французи легко могли обійти нас з обох боків. Позад нашої позиції був крутий і глибокий яр, яким важко було відступати артилерії і кінноті. Князь Андрій, спершись ліктями на гармату й вийнявши бумажника, накреслив для себе план розташування військ. [...]

В цей час у повітрі розлігся свист; ближче, ближче, швидше й чутніше, чутніше і швидше, і ядро, неначе не договоривши всього, що треба було, з нелюдською силою розбризкуючи землю, гупнуло недалеко від куреня. Земля неначе ахнула від страшного удару.

В ту ж мить з куреня першим вискочив маленький Тушин з закушеною набік люлечкою; добре, розумне обличчя його було трохи бліде.

XVII

Князь Андрій верхи зупинився на батареї, дивлячись на дим гармати, з якої вилетіло ядро. Очі його розбігалися по широкому простору. Він бачив лише, що раніш нерухомі маси французів загойдалися і що ліворуч дійсно була батарея. На ній ще не розійшовся димок. Французькі два

кінні, певне, ад´ютанти, промчали по горі. З гори, мабуть для посилення цепу, спускалася, ясно видніючи, невелика ворожа колона. Ще дим першого пострілу не розвіявся, як з´явився другий димок і постріл. Бій почався. Князь Андрій повернув коня і помчав назад у Грунт розшукувати князя Багратіона. Він чув, як позад нього канонада ставала частішою і гучнішою. Видно, наші починали відповідати. [...]

«Почалося! Ось воно!» — думав князь Андрій, відчуваючи, як кров частіше почала приливати до його серця. «Але де ж? У чому полягатиме мій Тулон?» — думав він.

Проїжджаючи між тими самими ротами, що їли кашу й пили горілку чверть години тому, він скрізь бачив одні й ті ж швидкі рухи солдатів, що шикувалися й розбирали рушниці, і на всіх обличчях пізнавав він те почуття збудження, яке було в його серці. «Почалось! Ось воно! Страшно і весело!» —говорило обличчя кожного солдата й офіцера.

Не доїхавши ще до будованого укріплення, він побачив при вечірньому світлі похмурого осіннього дня верхових, що їхали йому назустріч. Передній, у бурці й кашкеті зі смушком, їхав на білому коні. Це був князь Багратіон. Князь Андрій зупинився, чекаючи його. Князь Багратіон припинив свого коня і, пізнавши князя Андрія, кивнув йому головою. Він не переставав дивитися вперед у той час, як князь Андрій розповідав йому, що він бачив.

Вираз «Почалося! ось воно!» був навіть на міцному карому обличчі князя Багратіона з напівзаплющеними, мутними, неначе невиспаними очима. Князь Андрій з неспокійною цікавістю вдивлявся в це нерухливе обличчя, і йому хотілося знати, чи думає і почуває, і що думає, що почуває ця людина в цей час. «Чи є взагалі що-небудь там, за цим нерухливим обличчям?» — питав себе князь Андрій, дивлячись на нього. Князь Багратіон нахилив голову на знак згоди з князем Андрієм і сказав «Добре» з таким виразом, наче все те, що відбувалось і про що його сповіщали, було саме те, що він уже передбачав. Князь Андрій, задихавшись від швидкої їзди, говорив швидко. Князь Багратіон вимовляв слова із своїм східним акцентом особливо повільно, ніби підказуючи думку, що квапитись нема куди. Він пустив, проте, свого коня риссю в напрямі батареї Тушина. Князь Андрій разом із почтом поїхав за ним. [...]

Вони під´їхали до тієї самої батареї, біля якої стояв Волконський, коли розглядав поле бою.

— Чия рота? — спитав князь Багратіон феєрверкера, що стояв біля ящиків.

Він питав: «Чия рота?», а по суті питав: «Чи, бува, не боїтесь ви тут?» І феєрверкер зрозумів це.

— Капітана Тушина, ваше превосходительство,— виструнчившись, веселим голосом вигукнув рудий, з густим ластовинням на всьому обличчі, феєрверкер.

— Так, так,— промовив Багратіон, щось міркуючи, і повз передки проїхав до крайньої гармати.

У той час, як він під´їжджав, з гармати цієї, оглушуючи його і почет, задзвенів постріл, і в диму, що раптом огорнув гармату, видно було артилеристів, які підхопили гармату і, квапливо напружуючись, накочували її на попереднє місце. Багратіон гукнув офіцера, і Тушин, боязким і незграбним рухом, зовсім не так, як салютують військові, а так, як благословляють священики, приклавши три пальці до козирка, підійшов до

генерала. Хоч гармати Тушина були призначені для того, щоб обстрілювати видолинок, він стріляв брандскугелями по селу Шенграбен, яке виднілося попереду і перед яким виступали великі маси французів.

Ніхто не наказував Тушину, куди і чим стріляти, і він, порадившись із своїм фельдфебелем Захарченком, якого дуже поважав, вирішив, що добре було б підпалити село. «Добре!» — сказав Багратіон на доповідь офіцера і став, ніби щось міркуючи, оглядати на весь простір відкрите перед ним поле бою. З правого боку найближче підійшли французи. Нижче висоти, на якій стояв Київський полк, у долині річки лунало, беручи за душу, розкотисте тріскотіння рушниць, і значно правіше, за драгунами, куди показував князеві почтовий офіцер, колона французів обходила наш фланг. Ліворуч обрій обмежувався близьким лісом. Князь Багратіон наказав двом батальйонам з центра йти на підкріплення, на правий бік. Почтовий офіцер насмілився зауважити князеві, що по відході цих батальйонів гармати залишаться без прикриття. Князь Багратіон обернувся до почтового офіцера і тьмяними очима подивився на нього мовчки. Князеві Андрію здавалося, що зауваження почтового офіцера було справедливе і що сказати таки було нічого. Але в цей час примчав ад´ютант від полкового командира, який був у видолинку, з вісткою, що величезні маси французів ідуть низом, що полк розладнаний і відступає до київських гренадерів. Князь Багратіон нахилив голову на знак згоди і схвалення. Ступою поїхав він праворуч і послав ад´ютанта до драгунів з наказом атакувати французів. Але посланий туди ад´ютант приїхав через півгодини з вісткою, що драгунський полковий командир уже відступив за яр, бо проти нього було спрямовано сильний вогонь, і він марно втрачав людей і тому спішив стрільців у ліс.

— Добре! — сказав Багратіон.

У той час, як він від´їжджав від батареї, з лівого боку теж залунали постріли в лісі, а що було занадто далеко до лівого флангу, щоб встигнути самому приїхати вчасно, то князь Багратіон послав туди Жеркова сказати старшому генералові, тому самому, який представляв полк Кутузову в Браунау, щоб він якомога поспішніше відступив за яр, бо правий фланг, певне, не буде спроможний довго стримувати ворога. А про Тушина та про батальйон, що прикривав його, було забуто. Князь Андрій пильно прислухався до розмов князя Багратіона з начальниками та до наказів його і на подив свій помічав, що наказів ніяких не давалося, а князь Багратіон лише намагався показати, що все, що робилося з доконечної потреби, з випадковості та волі окремих начальників,— робилося хоч не за його наказом, але згідно з його намірами. Князь Андрій помічав, що, завдяки тактові, який виявляв князь Багратіон, незважаючи на цю випадковість подій і незалежність їх од волі начальника, присутність його зробила надзвичайно багато. Начальники, із стурбованими обличчями під´їжджаючи до князя Багратіона, ставали спокійними, солдати й офіцери весело віталися з ним і ставали жвавішими в його присутності і, видно, пишалися перед ним своєю хоробрістю.

ХІХ

Атака 6-го єгерського забезпечила відступ правого флангу. В центрі дія забутої батареї Тушина, який підпалив-таки Шенграбен, зупиняла рух Французів. Вітер розносив пожежу, французи гасили її і давали час відступати. Відступ центра через яр провадився поспішно й галасливо; про

те війська, відступаючи, не плутались командами. Але лівий фланг, що складався з Азовського й Подольського піхотних та Павлоградського гусарського полків, одночасно атакували і обходили значно більші сили французів під командою Ланна, і він був розладжений. Багратіон послав Жеркова до генерала лівого флангу з наказом негайно відступати.

Жерков жваво, не віднімаючи руки від кашкета, торкнув коня і помчав. Але тільки-но він від´їхав від Багратіона, як у нього невистачило духу. Його охопив непереборний страх, і він не міг їхати туди, де було небезпечно.

Під´їхавши до військ лівого флангу, він поїхав не вперед, де була стрілянина, а став шукати генерала й начальників там, де їх не могло бути, і тому не передав наказу. [...]

XX

Піхотні полки, захоплені зненацька в лісі, вибігали з лісу, і роти, змішуючись із іншими ротами, втікали безладними юрмами. Один солдат з переляку промовив страшне на війні й безглузде слово: «відрізали», і слово разом з почуттям страху передалося всій масі.

— Обійшли! Відрізали! Пропали! — кричали люди, біжачи.

Полковий командир, у ту саму хвилину, як він почув стрільбу і крик позаду, зрозумів, що сталося щось жахливе з його полком, і думка, що він, зразковий офіцер, за багато років служби ні в чому не завинивши, міг бути винним перед начальством у необачності чи нерозпорядливості, так вразила його, що в ту саму хвилину, забувши й непокірного кавалериста-полковника і свою генеральську поважність, а головне — зовсім забувши про небезпеку й почуття самозбереження, він, ухопившись за луку сідла і шпорячи коня, помчав до полку під градом куль, що обсипали, але щасливо минали його. Він бажав одного: дізнатися, в чому річ, і допомогти і, хоч би там що, виправити помилку, якщо вона була з його боку, і не бути винним йому, який Служив двадцять два роки, будучи бездоганним, зразковим офіцером.[...]

Усе, здавалося, втрачено, але в цю хвилину французи, що наступали на наших, раптом без видимої причини побігли назад, зникли з узлісся, і в лісі з´явилися російські стрільці. Це була рота Тимохіна, єдина в лісі, яка втрималася в порядку і, засівши в канаву край лісу, несподівано атакувала французів. Тимохін з таким одчайдушним криком кинувся на французів і з такою шаленою і п´яною рішучістю, з самою тільки шпажкою налетів на ворога, що французи, не встигши отямитись, покидали зброю і почали втікати. Долохов, біжачи поруч зТимохіним, зблизька вбив одного француза і перший узяв за барки офіцера, який здався. Ті, що втікали, вернулися, батальйони зібрались, і французів, що розділили були на дві частини війська лівого флангу, на мить було відкинуто. Резервні частини встигли з´єднатись, і втікачі зупинилися. Полковий командир стояв з майором Економовим біля мосту; роти відступали, і він пропускав їх, коли до нього підійшов солдат, узяв його за стремено і майже схилився на нього. На солдатові була синювата, фабричного сукна шинель, ранця і ківера не було, голова була зав´язана, і через плече була надіта французька зарядна сумка. Він у руках тримав офіцерську шпагу. Солдат був блідий, блакитні очі його зухвало дивилися в обличчя полковому командирові, а рот усміхався. Незважаючи на те, що полковий командир саме давав наказ майорові Економову, він не міг не звернути уваги на цього солдата.

— Ваше превосходительство, ось два трофеї,— сказав Долохов, показуючи на французьку шпагу і сумку.— Я взяв у полон офіцера. Я зупинив роту.— Долохов важко дихав од утоми; він говорив з зупинками.— Вся рота може свідчити. Прошу запам´ятати, ваше превосходительство.

— Добре, добре,— сказав полковий командир і повернувся до майора Економова.

Але Долохов не відійшов; він розв´язав хустину, шарпнув її і показав закипілу на волоссі кров.

— Рана багнетом, я залишився у строю. Запам´ятайте, ваше превосходительство.

Про батарею Тушина було забуто, і лише зовсім наприкінці бою, все ще чуючи канонаду в центрі, князь Багратіон послав туди чергового штаб-офіцера і потім князя Андрія, щоб наказати батареї відступати якнайскоріше. Прикриття, що стояло біля гармат Тушина, пішло за чиїмсь наказом серед бою; але батарея не переставала стріляти, і французи не взяли її лише тому, що вважали занадто неймовірною таку зухвалу дію чотирьох ніким не захищених гармат. Навпаки, зважаючи на енергійну дію цієї батареї, вони припускали, що тут, у центрі, зосереджено головні сили росіян, і два рази пробували атакувати цей пункт і обидва рази їх проганяли картечними пострілами чотирьох гармат, що самотньо стояли на цьому пагорку.

Незабаром по від´їзді князя Багратіона Тушину пощастило підпалити Шенграбен.

— Ач, заметушилися! Горить! Бач, дим он! Ловко! Здорово! Дим який, дим! — загомоніла обслуга, жвавішаючи.

Усі гармати без наказу били в напрямі пожежі. Неначе підганяючи, підгукували солдати до кожного пострілу: «Ловко! От так-так! Ач... Здорово!» Пожежу розносило вітром, і вона швидко поширювалася. Французькі колони, виступивши за село, пішли назад, але, немов на покарання за цю невдачу, ворог виставив правіше села десять гармат і став бити з них по Тушину.

Через дитячу радість, викликану пожежею, та азарт вдалої стрільби по французах, наші артилеристи помітили цю батарею лише тоді, коли двоє ядер та слідом за ними ще чотири вдарили між гарматами і одно повалило двох коней, а друге одірвало ногу ящиковому вожатому. Пожвавлення, раз встановившись, проте не послабшало, а тільки змінило настрій. Коней замінили іншими з запасного лафета, поранених прибрали, і чотири гармати повернули проти десятигарматної батареї. Офіцера, Тушинового товариша, було вбито на початку бою, і протягом години з сорока чоловік обслуги вибули сімнадцять, але артилеристи все такі ж були веселі й бадьорі. Двічі вони помічали, що внизу, близько них, з´являлися французи, і тоді вони били по них картеччю.

Маленький чоловік, з кволими, незграбними рухами, вимагав собі безперестанку від денщика ще люлечку за це, як він казав, і, розсипаючи з неї вогонь, вибігав наперед і з-під маленької ручки дивився на французів.

— Трощи, хлопці! — приказував він і сам підхоплював гармати за колеса й викручував гвинти.

У диму, в безперервному гуркоті пострілів, від яких він глухнув і щоразу здригався, Тушин, не випускаючи своєї носогрійки, бігав від однієї гармати до другої, то прицілюючись, то рахуючи заряди, то розпоряджаючись зміною і перепряганням убитих та поранених коней, і покрикував своїм кволим, тоненьким, нерішучим голоском. Обличчя його дедалі більш

пожвавлював запал. Лише коли вбивали або ранили людей, він скривлявся і, одвертаючись від убитого, сердито гримав на солдатів, що, як завжди, барилися підняти пораненого або трупа. Солдати, здебільшого гарні браві хлопці (як і завжди в батарейній роті), на дві голови вищі за свого офіцера і вдвоє ширші за нього, всі, як діти у скрутному становищі, дивилися на свого командира, і той вираз, що був на його обличчі, незмінно відбивався на їх обличчях.

Внаслідок цього страшного гуркоту, галасу, потреби в зосередженості й діяльності, Тушин не зазнавав ані найменшого неприємного почуття страху і йому й на думку не спадало, що його можуть убити чи боляче поранити. Навпаки, йому ставало все веселіше й веселіше. Йому здавалося, що вже дуже давно, мало не вчора, була та хвилина, коли він побачив ворога і зробив перший постріл, і що клаптик поля, на якому він стояв, був йому давно знайомим, рідним місцем. [...]

— Капітан Тушин! Капітан!

Тушин злякано оглянувся. Це був той штаб-офіцер, що вигнав його з Грунта. Він задиханим голосом кричав до нього:

— Що ви, збожеволіли? Вам двічі наказано відступати, а ви...

«Ну, за що вони мене?..» — думав Тушин, з острахом дивлячись на

начальника.

— Я... нічого...— промовив він, приставляючи два пальці до козирка.— Я...

Але полковник не доказав усього, що хотів. Ядро, близько пролітаючи, примусило його, пірнувши, зігнутися на коні. Він замовк і тільки-но хотів сказати ще щось, як нове ядро зупинило його. Він повернув коня і помчав геть.

— Відступати! Усім відступати! — прокричав він здалеку.

Солдати засміялися. За хвилину приїхав ад´ютант з тим самим наказом.

Це був князь Андрій. Перше, що він побачив, виїжджаючи на ту місцину, яку займали гармати Тушина, був випряжений кінь з перебитою ногою; він стояв коло запряжених коней і іржав. З ноги його, як з джерела, текла кров. Між передками лежало кілька вбитих. Ядра одно за одним пролітали над ним у той час, як він під´їжджав, і він відчув, як нервовий дрож пробіг по його спині. Але сама думка про те, що він боїться, знову піднесла його. «Я не можу боятися»,— подумав він і повільно зліз з коня між гарматами. Він передав наказ і не поїхав з батареї. Він вирішив, що сам зніме гармати з позиції і відведе їх. Разом з Тушиним, переступаючи через тіла, під страшним вогнем французів, він заходився рихтувати гармати до відходу.

— А то приїжджало щойно начальство, то скоріше навтіки,— сказав фейєрверкер князеві Андрію,— не так, як ваше благородіє.

Князь Андрій нічого не говорив з Тушиним. Вони обидва були такі заклопотані, що, здавалося, й не бачили один одного. [...]