XV

Графиня Ростова з дочками і вже з багатьма гостями сиділа у вітальні. Граф провів гостей-чоловіків до кабінету, пропонуючи їм свою мисливську колекцію турецьких люльок. Зрідка він виходив і питав: чи не приїхала? Чекали Марію Дмитрівну Ахросимову, даму славнозвісну не багатством, не почестями, а прямотою розуму й одвертою простотою обходження. Марію Дмитрівну знала царська родина, знала вся Москва і весь Петербург, і обидва міста, дивуючись із неї, нишком посміювалися з її грубості, розповідали про неї анекдоти; проте всі без винятку поважали й боялись її. [...]

П´єр приїхав перед самим обідом і незручно сидів посеред вітальні в першому кріслі, що трапилось під руку, загородивши всім дорогу. Графиня хотіла викликати його на розмову, але він наївно дивився крізь окуляри круг себе, ніби розшукуючи когось, і уривчасто відповідав на всі графинині запитання. Він був соромливий і лише сам не помічав цього. Більша частина гостей, знаючи його історію з ведмедем, з цікавістю дивилися на цю велику, товсту й сумирну людину, дивуючись, як міг такий теледень і скромник втяти таку штуку з квартальним. [...]

Марія Дмитрівна зупинилася в дверях і з висоти свого огрядного тіла, високо тримаючи свою з сивими буклями п´ятдесятилітню голову, оглянула гостей і, ніби закачуючи, нетерпляче поправила широкі рукави свого плаття.

— Іменинниці дорогій з діточками,— сказала вона своїм гучним, густим голосом, заглушуючи ним усі інші звуки. [...]

— Ну, що, козаче мій? (Марія Дмитрівна козаком називала Наташу) — казала вона, голублячи рукою Наташу, яка без страху й весело підходила, щоб поцілувати її в руку,— Знаю, що зілля-дівка, а люблю.

Вона вийняла з величезного ридикюля яхонтові сережки грушками і, віддавши їх іменинно-осяйній, почервонілій Наташі, зараз же одвернулася від неї і сказала вдавано тихим і тонким голосом до П´єра:

— Е, е! голубе! ходи-но сюди! Ходи-но, голубе. І вона грізно закачала рукави ще вище. П´єр підійшов, наївно дивлячись на неї крізь окуляри.

— Підійди, підійди, голубе! І твоєму батькові тільки я правду говорила, коли він дуже високо стояв, а тобі й Бог велить.

Вона помовчала. Всі мовчали, чекаючи, що буде, і почуваючи, що була лише передмова.

— Гарний, нема чого казати! гарний хлопчик!.. Батько на смертельній постелі лежить, а він забавляється, квартального на ведмедя верхи садовить. Соромно, хлопче, соромно! Краще б на війну йшов.

Вона одвернулася й подала руку графові, який ледве стримувався від сміху...

— Ну, що ж, до столу, я гадаю, пора? — сказала Марія Дмитрівна.

Попереду йшов граф з Марією Дмитрівною; потім графиня, яку вів

гусарський полковник, потрібний чоловік, що з ним Микола мав наздоганяти полк. Анна Михайлівна — з Шиншиним. Берг подав руку Вірі. Усміхнена Жулі Карагіна йшла з Миколою до столу. За ними йшли інші пари, розтягнувшись по цілій залі, і позад усіх поодинці діти, гувернери та гувернантки. Офіціанти заворушилися, стільці заторохтіли, на хорах заграла музика, і гості порозсідалися. [...]

XVII

Розсунули бостонні столи, склалися партії, і графові гості розташувались у двох вітальнях, диванній та бібліотеці.

Граф, розпустивши карти віялом, ледве переборював звичку пообіднього сну, і все його смішило. Графиня підохотила молодь зібратися біля клавікордів та арфи. Жулі перша, на просьбу всіх, зіграла на арфі п´єску з варіаціями і разом з іншими дівицями стала просити Наташу й Миколу, відомих своєю музикальністю, заспівати що-небудь. Наташа, до якої звернулися, як до великої, видно, дуже пишалася з цього, але разом з тим і ніяковіла.

— Що будемо співати? — спитала вона.

— «Ключ»,— відповів Микола.

— Ну, давайте скоріш. Борисе, ідіть сюди,— сказала Наташа.— А де ж Соня?

Вона оглянулася і, побачивши, що її друга нема в кімнаті, побігла за нею.

Вбігши до Сониної кімнати й не знайшовши там своєї подруги, Наташа пробігла в дитячу — й там не було Соні. Наташа зрозуміла, що Соня була в коридорі на скрині. Скриня в коридорі була місцем печалі жіночого молодого покоління в домі Ростових. Справді, Соня в своєму ефірному рожевому платтячку, приминаючи його, лежала ниць на брудній смугастій няниній перині, на скрині, і, закривши обличчя пальчиками, ревно плакала, здригаючись своїми оголеними плеченятами. Наташине обличчя, збуджене, цілий день іменинне, раптом змінилося: очі її зупинилися, потім здригнулася її широка шия, куточки губ опустилися.

— Соню! чого ти?.. Що, що з тобою? У-у-у!..

І Наташа, розпустивши свій великий рот і зробившись зовсім поганою, заревіла, як дитина, не знаючи причини, лише тому, що Соня плакала. Соня хотіла підвести голову, хотіла відповісти, та не могла і ще більш сховалася. Наташа плакала, сівши на синій перині і обіймаючи друга. Зібравши силу, Соня підвелася, почала обтирати сльози й розповідати.

— Миколенька їде через тиждень, його... папір... вийшов... він сам мені сказав... Та я б усе ж не плакала... (вона показала папірця, що тримала в руці: то був вірш, якого написав Микола) я б усе ж не плакала, але ти не можеш... ніхто не може зрозуміти... яка в нього душа.

І вона знову почала плакати про те, що душа в нього була така гарна.

— Тобі добре... я не заздрю... я тебе люблю, і Бориса теж,— казала вона, трохи зібравши силу,— він милий... для вас нема перепон. А Микола мені cousin... треба... сам митрополит... і то не можна. І потім, коли матусі... (Соня графиню і вважала й називала матір´ю) вона скаже, що я псую кар´єру Миколі, що в мене нема серця, що я невдячна, а далебі... ось їй-богу... (вона перехрестилася) я так люблю і її, і всіх вас, лише Віра одна... За що? Що я їй зробила? Я така вдячна вам, що рада б усім пожертвувати, та мені нема чим...

Соня не могла більш говорити і знову сховала голову в руках та в перині. Наташа починала заспокоюватись, але по обличчю її видно було, що вона розуміла всю значність горя свого друга. [...]

XX

П´єр добре знав цю велику, розділену колонами й аркою кімнату, всю оббиту персидськими килимами. Частина кімнати за колонами, де з одного боку стояло високе червоного дерева ліжко, під шовковими завісами, а з другого — величезний кіот з образами, була червоно і яскраво освітлена, як бувають освітлені церкви під час вечірньої служби. Під освітленими ризами кіота стояло довге вольтерівське крісло, і на кріслі, обкладеному вгорі сніжно-білими, не прим´ятими, видно, щойно переміненими подушками, вкрита до пояса яскраво-зеленою ковдрою, лежала знайома П´єру велична постать його батька, графа Безухова, з тією ж сивою гривою волосся над широким лобом, з якою він нагадував лева, і з тими ж характерно-благородними великими зморшками на гарному червоно-жовтому обличчі. Він лежав просто під образами; обидві товсті, великі руки його були вийняті з-під ковдри й лежали на ній. У праву руку, покладену долонею вниз, між великий і вказівний палець вставлено було воскову свічку, яку притримував, нагинаючись з-за крісла, старий слуга. Над кріслом стояли духовні особи в своїх величних блискучих шатах, з вийнятим на них довгим волоссям, з засвіченими свічками в руках, і повільно-урочисто правили. Трохи позад них стояли дві молодші княжни з хусточками в руках та біля очей, і перед ними старша, Катіш, із злим і рішучим виглядом; вона ні на мить не спускала очей з образів, неначе казала всім, що не відповідає за себе, якщо оглянеться. Анна Михайлівна, з покірливим смутком і всепрощенням на обличчі, і невідома дама стояли біля дверей. Князь Василь стояв по другий бік дверей, близько до крісла, за різьбленим оксамитовим стільцем, якого він повернув до себе спинкою, і, спершись на неї ліктем лівої руки зі свічкою, хрестився правою, щоразу зводячи очі вгору, коли приставляв персти до лоба. Обличчя його виявляло спокійну побожність і відданість волі Божій. «Якщо ви не розумієте цих почуттів, то тим гірше для вас»,— здавалось, говорило його обличчя.

Позад нього стояв ад´ютант, лікарі й чоловіча челядь; мовби в церкві, чоловіки й жінки розділилися. Все мовчало, хрестилося, лише чутно було церковне читання, стриманий, густий басовий спів і в хвилини пауз переставляння ніг та зітхання. Анна Михайлівна, з тим значущим виглядом, який показував, що вона знає, що робить, перейшла через цілу кімнату до П´єра й дала йому свічку. Він засвітив її і, захоплений спостереженням за присутніми, став хреститися тією самою рукою, в якій була свічка. [...] Під час цієї перерви П´єр помітив, що князь Василь вийшов з-за своєї спинки стільця і з тим самим виглядом, який показував, що він знає, що робить, і що тим гірше для інших, якщо вони не розуміють його, не підійшов до хворого, а, пройшовши повз нього, приєднався до старшої княжни і з нею разом попростував у глибину спальні до високого ліжка під шовковими завісами. Від ліжка і князь і княжна обоє зникли в задніх дверях, але перед кінцем відправи одне за одним повернулися на свої місця. П´єр звернув на цю обставину не більше уваги, ніж на всі інші, бо раз назавжди вирішив у своїй голові, що все, що учинялося перед ним нинішнього вечора, було конче потрібне.

Звуки церковного співу припинилися, почувся голос духовної особи, яка поважливо поздоровляла хворого з прийняттям таїнства. Хворий лежав так само мертво й нерухомо. Круг нього все заворушилося, почулися кроки й шепоти, з яких вирізнявся шепіт Анни Михайлівни. П´єр чув, як вона сказала:

— Неодмінно треба перенести на ліжко, тут ніяк не можна буде...

Хворого так обступили лікарі, княжни та слуги, що П´єр уже не бачив тієї червоно-жовтої голови з сивою гривою, яка, незважаючи на те, що він бачив і інші обличчя, ні на мить не виходила в нього з-перед очей за весь час відправи. П´єр догадався по обережному рухові між людьми, які обступили крісло, що вмираючого піднімали й переносили.

— За мою руку тримайся, упустиш так,— почув він зляканий шепіт одного з слуг,— знизу... ще один,— гомоніли голоси, і важкі віддихи й переступання ногами стали хапливішими, наче тягар, який вони несли, був над силу їхню.

Ті, що несли, між якими була й Анна Михайлівна, порівнялися з молодиком, і він на мить з-за спин та потилиць людей побачив високі, гладкі відкриті груди, опасисті плечі хворого, які люди підняли вгору, тримаючи його попід пахви, і сиву, кучеряву лев´ячу голову. Голова ця, з незвичайно широким лобом і вилицями, з гарним хтивим ротом і величним холодним поглядом, не була спотворена близькістю смерті. Вона була така сама, якою знав її П´єр три місяці тому, коли граф відпускав його до Петербурга. Але голова ця безпорадно похитувалась від нерівних кроків тих, що несли, і холодний байдужий погляд не знав, на чому зупинитися.

Минуло кілька хвилин метушні біля високого ліжка; люди, які переносили хворого, розійшлися. [...] Він лежав, високо спираючись головою на подушки. Руки його були симетрично викладені на зеленій шовковій ковдрі долонями вниз. Коли П´єр підійшов, граф дивився просто на нього, але дивився тим поглядом, смисл і значення якого не можна зрозуміти людині. Або цей погляд зовсім нічого не говорив, крім того, що поки є очі, треба ж дивитися будь-куди, або він говорив занадто багато. П´єр зупинився, не знаючи, що йому робити, і запитливо оглянувся на свою керівницю Анну Михайлівну. Анна Михайлівна зробила йому квапливий знак очима, показуючи на руку хворого і губами посилаючи їй поцілунок. П´єр, старанно витягаючи шию, щоб не зачепити за ковдру, виконав її пораду, поцілувавши ширококосту і тілисту руку. Ні рука, ні жоден мускул графового обличчя не здригнулися.

— На другий бочок повернутись хочуть,— прошепотів слуга й підвівся, щоб повернути обличчям до стіни важке графове тіло.

П´єр встав, щоб допомогти слузі. У той час, як графа перевертали, одна рука його безпорадно запала назад, і він зробив даремне зусилля, щоб перетягти її. Чи помітив граф той вражено-зляканий погляд, яким П´єр дивився на цю безживну руку, чи яка інша думка майнула в його вмираючій голові у цю хвилину, але він дивився на неслухняну руку, на вираз жаху в П´єровому обличчі, знову на руку, і на лиці його з´явилася квола, страдницька усмішка, яка так не пасувала до його рис обличчя і в якій відчувалася ніби іронія над його власним безсиллям. Несподівано побачивши цю усмішку, П´єр відчув, як щось здригнулося в грудях, защипало в носі, і сльози затуманили його зір. Хворого повернули на бік до стіни. Він зітхнув.

XXII

У Лисих Горах, маєтку князя Миколи Андрійовича Волконського, з дня на день чекали молодого князя Андрія з княгинею; але чекання не порушило налагодженого порядку, за яким точилося життя в домі старого князя. Генерал-аншеф князь Микола Андрійович, на прізвисько у громадянстві прусський король, відтоді, як за Павла був висланий у село, жив безвиїзно в своїх Лисих Горах з дочкою, княжною Марією, і при ній компаньйонкою, мамзель Бур´єн. І за нового царювання, хоч йому й дозволено було в´їзд до столиць, він так само й далі безвиїзно жив у селі, кажучи, що коли його кому треба, то той і від Москви півтораста верст доїде до Лисих Гір, а йому, мовляв, нікого й нічого не треба. Він казав, що є лише два джерела людських пороків: неробство і марновірство, і що є лише дві чесноти: діяльність і розум. Він сам виховував свою дочку і, щоб розвинути в ній обидві головні чесноти, давав їй уроки алгебри та геометрії і розподіляв усе її життя на безперервні заняття. Сам він завжди був зайнятий то писанням своїх мемуарів, то викладками з вищої математики, то точінням табакерок на верстаті, то роботою в саду і спостереженням за будуванням, яке не припинялося в його маєтку. Головною умовою для діяльності є порядок, тому в його житті порядок було доведено до найбільшої точності. Його виходи до столу відбувалися за одних і тих же незмінних умов і не тільки в одну і ту ж годину, а й хвилину. З людьми, які оточували його, від дочки до слуг, князь був різкий і незмінне вимогливий, і тому, не був жорстоким, він викликав до себе страх і шану, яких не легко могла б побитися найжорстокіша людина. Хоч він був у відставці і не мав тепер ніякої ваги в державних справах, кожен начальник тієї губернії, де був князів маєток, вважав за свій обов´язок завітати до нього і цілком так само, як архітектор, садівник чи княжна Марія, дожидався призначеної години виходу князя у високій офіціантській. І кожний у цій офіціантській зазнавав однакового почуття шаноби і навіть страху в той час, як відчинялись величезно високі двері кабінету, і з´являлася в напудреному парику невисока постать старенького, з маленькими сухими ручками й сірими навислими бровами, що іноді, коли він насуплювався, закривали блиск розумних і молодих блискучих очей.

В день приїзду молодих, уранці, за звичаєм, княжна Марія у визначений час входила для ранкового вітання до офіціантської і від страху хрестилася й читала внутрішньо молитву. Кожного дня вона входила і кожного дня молилася про те, щоб це щоденне побачення минуло щасливо.

Напудрений старий слуга сидів у офіціантській; він тихим рухом підвівся і пошепки сказав: «Будь ласка».

З-за дверей чутно було рівномірні звуки верстата. Княжна боязко потягнула за двері, які відчинялися легко й плавно, і зупинилася біля входу. Князь оглянувся, працюючи за верстатом, але не припинив своєї роботи.

Величезний кабінет був наповнений речами, очевидно безперестанку вживаними. Великий стіл, на якому лежали книжки та плани, високі скляні шафи бібліотеки з ключами в дверцятах, високий стіл для писання навстоячки, на якому лежав розгорнутий зошит, токарний верстат з розкладеними інструментами і з розсипаними навколо стружками — усе свідчило про постійну, різноманітну і впорядковану діяльність. По рухах невеликої ноги, взутої в татарський, гаптований сріблом, чобіток, по твердому наляганню жилавої, худорлявої руки видно було в князеві ще міцну й витривалу силу бадьорої старості. Зробивши кілька обертів, він зняв ногу з педалі верстата, обтер стамеску, кинув її в ремінну кишеню, прироблену до верстата, і, підійшовши до стола, покликав дочку. Він ніколи не благословляв своїх дітей і лише, підставивши їй щетинисту, ще не голену сьогодні щоку, сказав, суворо і разом з тим уважно-ніжно оглянувши її: ! — Здорова?.. Ну, то сідай!

Він узяв зошит геометрії, писаний його рукою, і підсунув ногою своє крісло.

— На завтра! — сказав він, швидко відшукуючи сторінку і від одного параграфа до другого позначаючи твердим нігтем.

Княжна пригнулася до стола над зошитом.

— Стривай, лист тобі,— раптом сказав старий, виймаючи з кишені, приробленої над столом, конверта, надписаного жіночою рукою, і кидаючи його на стіл.

Обличчя княжни вкрилося червоними плямами, коли вона побачила листа. Вона хапливо взяла його і пригнулась до нього.

— Від Елоїзи? — спитав князь, холодною усмішкою виказуючи ще міцні й жовтуваті зуби.

— Так, від Жулі,— сказала княжна, кинувши боязкий погляд і боязко усміхаючись.

— Ще два листи пропущу, а третього прочитаю,— суворо сказав князь, — боюсь, багато нісенітниць пишете. Третього прочитаю.

— Прочитайте хоч цього, татку,— відповіла княжна, червоніючи ще дужче і подаючи йому листа.

— Третього, я сказав, третього,— коротко вигукнув князь, відштовхуючи листа, і, спершись ліктями на стіл, підсунув зошита з геометричними рисунками.

— Ну, добродійко,— почав старий, пригнувшись близько до дочки над зошитом і поклавши одну руку на спинку крісла, в якому сиділа княжна, так що княжна почувала себе оточеною з усіх боків тим тютюновим і старечо-їдким запахом батька, який вона так давно знала.— Ну, добродійко, трикутники ці подібні: сама бачиш, кут abc...

Княжна злякано поглядала на близькі від неї блискучі батькові очі; червоні плями переливалися по її обличчю, і видно було, що вона нічого не розуміє і так боїться, що страх перешкодить їй зрозуміти всі дальші батькові тлумачення, хоч би які вони були ясні. Учитель був винен, чи винна була учениця, але щодня повторювалось те ж саме: у княжни мутніло в очах, вона нічого не бачила, не чула, тільки відчувала близько біля себе сухе обличчя суворого батька, відчувала його дихання й запах і думала лише про те, як би їй швидше піти з кабінету і в себе на просторі зрозуміти задачу. Старий втрачав самовладання: з гуркотом відсував і присував крісло, в якому сам сидів, робив зусилля над собою, щоб не спалахнути, і майже щоразу спалахував, лаявся, а інколи шпурляв зошитом.

Княжна помилилась у відповіді.

— Ну, хіба ж не дурна! — крикнув князь, відштовхнув зошита і рвучко відвернувся, але зараз же встав, пройшовся, доторкнувся руками до кіс княжни і знову сів.

Він присунувся й почав розтлумачувати далі.

— Не можна, княжно, не можна,— сказав він, коли княжна, взявши і згорнувши зошита з заданими уроками, готувалася вже йти,— математика велика річ, добродійко моя. А щоб ти була схожа на наших дурних паній, я не хочу. Звикнеш, то й полюбиш.— Він поплескав її рукою по щоці.— Дурість з голови вискочить.

Вона хотіла вийти, він зупинив її жестом і взяв з високого стола нову нерозрізану книжку.

— Ось іще якийсь Ключ таїнства тобі твоя Елоїза надсилає. Релігійна. А я ні в чию віру не втручаюся... Переглянув. На. Ну, йди, йди!

Він поплескав її по плечу і сам зачинив за нею двері.

Княжна Марія повернулась до своєї кімнати з сумним, зляканим виразом, який рідко покидав її і робив її негарне, хворобливе обличчя ще поганішим, і сіла за свій письмовий стіл, заставлений мініатюрними портретами й закиданий зошитами та книжками. Княжна була щодо порядку така ж недбайлива, як батько ЇЇ дбайливий. Вона поклала зошит геометрії і нетерпляче розпечатала листа. Лист був від найближчого змалку друга княжни; другом цим була та сама Жулі Карагіна, що була на іменинах у Ростових.

Жулі писала:

«Любий і безцінний друже, яка страшна і жахлива річ розлука. Хоч як запевняю себе, що половина мого існування і мого щастя в вас, що, незважаючи на відстань, яка нас розділяє, серця наші з´єднані нерозривними узами, моє серце обурюється проти долі, і, незважаючи на втіху та розваги, які мене оточують, я не можу затамувати якогось приховано смутку, що його почуваю в глибині свого серця, відколи ми розлучилися. Чому ми не разом, як минулого літа, у вашому великому кабінеті на блакитному дивані, на дивані «признань»? Чому я не можу, як три місяці тому, черпати нові моральні сили у вашому погляді, лагідному, спокійному і проникливому, який я так любила і який бачу перед собою в цю хвилину, коли пишу вам?..»

Прочитавши до цього місця, княжна Марія зітхнула й оглянулася в трюмо, що стояло праворуч від неї. Дзеркало відобразило негарне кволе тіло й худе обличчя.

Очі, завжди смутні, тепер особливо безнадійно дивились на себе в дзеркало. «Вона мені лестить»,— подумала княжна, одвернулася і стала читати далі. Жулі, проте, не лестила своєму другові: справді, очі княжни, великі, глибокі і променисті (наче промені теплого сяйва іноді снопами виходили з них), були такі гарні, що дуже часто, незважаючи на її некрасивість, очі ці робилися привабливішими за красу обличчя. Але княжна ніколи не бачила хорошого виразу своїх очей, того виразу, якого вони прибирали в ті хвилини, коли вона не думала про себе. Як і у всіх людей, обличчя її набувало вимушено-неприродного, поганого виразу, тільки-но вона починала дивитись на себе в дзеркало. Вона читала далі:

«Вся Москва тільки й говорить, що про війну. Один з моїх двох братів уже за кордоном, другий з гвардією, яка виступає в похід до кордону. Наш любий государ покидає Петербург і, кажуть, має намір сам рискувати своїм дорогим існуванням у випадковостях війни. Дай Боже, щоб корсиканське страховисько, яке порушує спокій Європи, скинув у безодню той ангел, якого всемогутній із своєї добрості поставив над нами повелителем. Не кажучи вже про моїх братів, ця війна відібрала в мене одного з найближчих моєму серцю. Я кажу про молодого Миколу Ростова, який при своєму ентузіазмі не міг стерпіти бездіяльності і залишив університет, щоб вступити до армії. Признаюсь вам, люба Марі, що, незважаючи на всю його молодість, від´їзд його в армію був для мене великим горем. В юнакові, про якого я казала вам минулого літа, стільки благородства, справжньої молодості, яку зустрічаєш так рідко в наші часи між нашими двадцятилітніми стариками! В нього особливо багато відвертості і серця. Він такий чистий і сповнений поезії, що мої взаємини з ним, при всій скороминучості своїй, були однією з найсолодших утіх мого бідного серця, яке вже так багато страждало. Я вам розкажу коли-небудь про наше прощання і все, що говорилось під час прощання. Все це ще надто свіже... Ох! любий друже, ви щасливі, що не знаєте цих палючих утіх, цих пекучих жалів. Ви щасливі, бо жалі звичайно сильніші за утіхи. Я дуже добре знаю, що граф Микола занадто молодий для того, щоб стати для мене чим-небудь іншим, ніж другом. Але ця солодка дружба, ці такі поетичні й такі чисті взаємини були потребою мого серця. Та годі про це. Головна новина, якою заклопотана вся Москва,— смерть старого графа Безухова і його спадщина. Уявіть собі, три княжни одержали якусь дрібницю, князь Василь — нічого, а П´єр — спадкоємець усього і, крім того, визнаний законним сином і тому графом Безуховим; він тепер власник найбільшого багатства в Росії. Кажуть, що князь Василь відігравав дуже гидку роль у всій цій історії і що він поїхав до Петербурга дуже збентежений. Признаюсь вам, я дуже погано розумію всі ці справи з духівницями; знаю лише, що відколи молодик, якого всі ми знали під іменем просто П´єра, зробився графом Безуховим власником однієї з кращих маєтностей Росії,— я забавляюся спостереженнями над зміною тону матусь, у яких є дочки-відданиці, і самих панночок у ставленні до цього добродія.

Уже два роки всі забавляються тим, що підшукують женихів для мене, яких я здебільшого не знаю, і тепер шлюбна хроніка Москви робить мене графинею Безуховою. Але ви розумієте, що я анітрохи цього не бажаю. До речі, про шлюби. Чи знаєте ви, що недавно громадська тіточка Анна Михайлівна довірила мені під непорушним секретом задум видати вас заміж. Це не більше й не менше, як син князя Василя, Анатоль, якого хочуть влаштувати, одруживши його з багатою і знатною дівицею, і на вас припав вибір батьків. Я не знаю, як ви подивитесь на цю справу, але я вважаю за свій обов´язок заздалегідь повідомити вас. Він, кажуть, дуже гарний і великий гультяй. От і все, що я могла дізнатися про нього.

Обіймаю вас від щирого серця.

Жулі» [...]

XXIII

Сивий камердинер сидів, дрімаючи і прислухаючись до хропіння князя у величезному кабінеті. З далекої сторони будинку, з-за зачинених дверей, чутно було по двадцять разів повторювані трудні пасажі Дюссекової сонати.

У цей час до ґанку під´їхала карета та бричка, і з карети вийшов князь Андрій, поміг вийти своїй маленькій дружині і пропустив її вперед. Сивий Тихін, у парику, виставившись з дверей офіціантської, пошепки повідомив, що князь сплять, і квапливо зачинив двері. Тихін знав, що ні приїзд сина, ні будь-які незвичайні події не повинні були порушити порядку дня. Князь Андрій, видно, знав це так само добре, як і Тихін; він подивився на годинник, наче для того, щоб перевірити, чи не змінилися батькові звички за той час, поки він не бачив його, і, переконавшись, що вони не змінилися, звернувся до дружини.

— Через двадцять хвилин він встане. Ходімо до княжни Марії,— сказав він.

Маленька княгиня потовщала за цей час, але очі й коротка губка з вусиками і усмішкою піднімалися так само весело й мило.[...] Вони підійшли до дверей диванної, з якої чутно було ще раз і ще раз повторюваний пасаж. Князь Андрій, зупинившись, скривився, ніби чекав чогось неприємного.

Княгиня увійшла. Музика урвалася серед пасажу; почувся вигук, важкі кроки княжни Марії і звуки поцілунків. Коли князь Андрій увійшов, княжка і княгиня, які лише раз недовго бачилися під час весілля князя Андрія, обхопившись руками, міцно припадали губами до тих місць, на які потрапили в першу мить. M-lle Bourienne стояла біля них, притиснувши руки до серця і побожно усміхаючись, очевидно, так само ладна заплакати, як і засміятись. Князь Андрій знизав плечима і скривився, як скривлюються аматори музики, почувши фальшиву ноту. Обидві жінки пустили одна одну, потім знову, неначе боячись спізнитися, схопили одна одну за руки, стали цілувати й відривати руки і потім знову почали цілувати одна одну в обличчя, і цілком несподівано для князя Андрія обидві заплакали ізнову стали цілуватися. M-lle Bourienne теж заплакала. Князеві Андрію було, очевидно, ніяково; але для двох жінок здавалося цілком природним, що вони плакали; здавалося, вони й не припускали, щоб могло інакше відбутися це побачення. [...]

Князь Андрій поцілувався з сестрою рука в руку і сказав їй, що вона така ж плакса, як завжди була. Княжна Марія повернулася до брата, і крізь сльози любовний, теплий і лагідний погляд її чудових У ту хвилину, великих променистих очей зупинився на обличчі князя Андрія.

Княгиня говорила не вгаваючи. Коротка верхня губка з вусиками раз ураз на мить злітала вниз, приторкувалась, де треба було, до рум´яної нижньої губки, і знову, з блиском зубів і очей, відкривалася усмішка. Княгиня розповідала пригоду, що була з ними на Спаській горі і загрожувала їй небезпекою в її становищі, і зараз же по цьому сповістила, що вона всі свої сукні залишила в Петербурзі, і тут буде ходити бозна в чому, і що Андрій зовсім змінився, і що Кітті Одинцова вийшла заміж за старого, і що є жених для княжни Марії справжнісінький, але що про це поговоримо згодом. Княжна Марія все ще мовчки дивилася на брата, і в чудесних очах її були і любов і смуток. Видно було, що в неї встановився тепер свій хід думок, незалежний від мови невістки. Вона посеред її розповіді про останнє свято в Петербурзі звернулася до брата:

— І ти остаточно їдеш на війну, Andre? — сказала вона, зітхнувши.

Lise зітхнула теж.

— Навіть завтра,— відповів брат. [...]

Коли минули ті двадцять хвилин, яких треба було для строку вставання старого князя, Тихін прийшов кликати молодого князя до батька. Старий зробив відхилення від встановленого порядку на честь синового приїзду: він сказав пустити його в свою половину під час одягання перед обідом. Князь ходив по-старовинному, в каптані і в пудрі. І в той час, як князь Андрій (не з тим невдоволеним виразом обличчя і манерами, яких він прибирав у вітальнях, а з тим бадьорим обличчям, що було в нього, коли він розмовляв з П´єром) входив до батька, старий сидів у вбиральні на широкому, сап´яном оббитому кріслі, в пудроманті, віддаючи свою голову Тихоновим рукам.

— А! Воїн! Бонапарта завоювати хочеш? — сказав старий і труснув напудреною головою, наскільки дозволяла це коса, яку тримав, заплітаючи, в своїх руках Тихін.— Візьмись хоч ти за нього як слід, а то він отак незабаром і нас своїми підданими запише. Здоров! — І він наставив свою щоку.

Старий був у гарному настрої після дообіднього сну. (Він казав, що по обіді срібний сон, а до обіду золотий.) Він радісно з-під своїх густих навислих брів косив поглядом на сина.

Князь Андрій підійшов і поцілував батька. Він не відповів на батькову улюблену тему розмови — глузування з теперішніх військових людей, а особливо з Бонапарта.

— Так, приїхав до вас, тату, із вагітною дружиною,— сказав князь Андрій, слідкуючи жвавим і шанобливим поглядом за порухом кожної риси батькового обличчя.— Як здоров´я ваше?

— Нездорові, брат, бувають лише дурні та розпусники, а мене ти знаєш: з ранку до вечора зайнятий, здержливий, ну і здоровий.

— Хвалити Бога,— сказав син, усміхаючись.

— Бог тут ні до чого. Ну, розповідай,— повернувся батько до своєї Улюбленої теми,— як вас німці з Бонапартом за вашою новою наукою, Що зветься стратегією, битися навчили.

Князь Андрій усміхнувся.

— Дайте опам´ятатися, тату,— сказав він з усмішкою, яка показувала, що батькові дошкульні місця не перешкоджають йому поважати й любити старого.— Я ж іще й не розташувався.

— Брешеш, брешеш,— вигукнув старий, стріпуючи косичкою, щоб спробувати, чи міцно вона заплетена, й хапаючи сина за руку.— Дім для твоєї дружини готовий. Княжна Марія поведе її і покаже і цілий міх набалакає. Це їхнє бабське діло. Я радий, що приїхала. [...]

Князь Андрій, бачачи наполегливість батькової вимоги, спочатку неохоче, а далі все більше й більше пожвавлюючись і мимохіть посеред розповіді за звичкою перейшовши з російської мови на французьку, почав викладати операційний план гаданої кампанії. Він розповів, як дев´яностотисячна армія повинна була загрожувати Пруссії, щоб вивести її з нейтралітету і втягти у війну, як частина цих військ повинна була у Штральзунді з´єднатися з шведськими військами, як двісті двадцять тисяч австрійців, з´єднавшись із ста тисячами росіян, повинні були діяти в Італії та на Рейні, і як п´ятдесят тисяч росіян і п´ятдесят тисяч англійців висадяться в Неаполі, і як разом п´ятсоттисячна армія повинна була з різних боків здійснити напад на французів. [...]

Коли князь Андрій закінчував опис, старий заспівав старечим і фальшивим голосом: «Мальбрук поїхав в похід. Чи вернеться ж назад».

Син тільки усміхнувся.

— Я не кажу, що це план, який я схвалюю,— сказав він,— я вам лише розповів, що є. Наполеон уже склав свій план, не згірш від цього.

— Ну, новенького ти мені нічого не сказав.— І старий промовив у задумі сам до себе скоромовкою:— «Dieu sait quand reviendra». Йди до їдальні.

XXIV

У призначений час князь, напудрений і виголений, увійшов до їдальні, де чекала його невістка, княжна Марія, m-lle Bourierme і князів архітектор, який з дивної примхи старого допускався до столу, хоч ця, незначна своїм становищем, людина аж ніяк не могла сподіватися на таку честь. [...] В їдальні, величезно-високій, як і всі кімнати в домі, чекали на вихід князя домашні й офіціанти, які стояли за кожним стільцем; дворецький з серветкою в руці оглядав сервіровку, значливо кліпаючи очима до лакеїв і раз у раз перебігаючи стурбованим поглядом від стінного годинника до дверей, у яких мав з´явитися князь. Князь Андрій дивився на величезну, нову для нього, золоту раму з зображенням генеалогічного дерева князів Волконських, що висіла навпроти такої ж величезної рами з погано зробленим (видно, рукою домашнього живописця) зображенням можновладного князя в короні, який мав походити від Рюрика й бути родоначальником роду Волконських. Князь Андрій дивився на це генеалогічне дерево, похитуючи головою, і посміювався з тим виглядом, з яким дивляться на схожий до смішного портрет.

— Як я впізнаю його всього тут! — сказав князь Андрій сестрі, що підійшла до нього.

Княжна Марія здивовано подивилась на брата. Вона не розуміла, чого він усміхається. Все, що зробив батько, викликало в неї шанобливий трепет і не підлягало обговоренню.

— У кожного своя ахіллесова п´ята,— казав далі князь Андрій.— З його величезним розумом піддаватися цій дріб´язковості!

Княжна Марія не могла зрозуміти сміливості братових міркувань і готувалась відповідати йому, коли з кабінету стало чутно очікувані кроки: князь входив швидко, весело, як він і завжди ходив, наче навмисно своїми квапливими манерами становлячи протилежність суворому порядкові дому. В ту ж мить великий годинник продзвонив двічі, і тонким голоском озвався у вітальні другий. Князь зупинився; з-під навислих густих брів жваві, блискучі, строгі очі оглянули всіх і зупинилися на молодій княгині. Молоду княгиню в цю мить охопило те почуття, що охоплює придворних на царському виході,— почуття страху та пошани, яке вселяв цей старий в усіх близьких до нього осіб. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.

— Я радий, я радий,— промовив він і, знову пильно глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце.— Сідайте, сідайте! Михайле Івановичу, сідайте.

Він показав невістці місце біля себе. Офіціант відсунув для неї стільця.

— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлу талію.— Поквапилась, не гаразд!

Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, самим лише ротом, а не очима.

— Ходити треба, ходити, якнайбільше, якнайбільше,—сказав він.

Маленька княгиня не чула чи не хотіла чути його слів. Вона мовчала і, здавалось, була збентежена. Князь спитав її про батька, і княгиня заговорила й усміхнулася. Він спитав її про спільних знайомих: княгиня ще більш пожвавішала і стала розповідати, передаючи князеві поклони та міські плітки.

У міру того, як вона жвавішала, князь все суворіше й суворіше дивився на неї, і раптом, наче достатньо вивчивши її і склавши собі про неї ясне уявлення, одвернувся від неї. [...]

XXV

Князь Андрій виїжджав другого дня увечері. Старий князь, не відступаючи від свого порядку, по обіді пішов до себе. Маленька княгиня була в зовиці. Князь Андрій, одягнувшись у дорожній сюртук без еполетів, у приділених йому покоях складав речі із своїм камердинером. Він сам оглянув коляску і, подивившись, як складено чемодани, сказав запрягати. В кімнаті залишалися тільки ті речі, що князь Андрій завжди брав з собою: шкатулка, великий срібний погрібець, два турецьких пістолети й шабля, батьків подарунок, привезений з-під Очакова. Усі ці дорожні речі були в князя Андрія у великому порядку: все було нове, чисте, в сукняних чохлах, старанно позав´язуване торочками.

У хвилини від´їзду і зміни життя на людей, здатних обдумувати свої вчинки, звичайно находить серйозний стрій думок. У такі хвилини звичайно перевіряється минуле і складаються плани майбутнього. Обличчя в князя Андрія було дуже замислене й ніжне. Він, заклавши руки назад, швидко ходив по кімнаті з кутка в куток, дивлячись перед себе, і в задумі похитував головою. Чи страшно йому було йти на війну, чи сумно покидати дружину,— можливо, і те і це, тільки, видно, не бажаючи, щоб його бачили в такому стані, почувши кроки в сінях, він квапливо звільнив руки, зупинився біля стола, наче зав´язував чохла шкатулки, і прибрав свого повсякчасного спокійного і непрозірного виразу. То були важкі кроки княжни Марії.

— Мені сказали, що ти велів запрягати,— промовила вона, задихавшись (вона, видно, бігла),— а мені так хотілося ще поговорити з тобою сам на сам. Бог знає, на який час знову розстаємося. Ти не сердишся, що я прийшла? Ти дуже змінився, Андрюша,— додала вона, ніби пояснюючи таке запитання.

Вона усміхнулася, вимовляючи слово «Андрюша». Видно, їй самій чудно було подумати, що цей суворий, вродливий мужчина — той самий Андрюша, худий, пустотливий хлопчик, товариш дитинства.

— А де Lise? — спитав він, лише усмішкою відповідаючи на її запитання.

— Вона так втомилася, що заснула в моїй кімнаті на дивані. Ах, Андрію! Яке золото твоя дружина,— сказала вона, сідаючи на диван навпроти брата.— Вона зовсім дитя, таке миле, веселе дитя. Я так її полюбила.

Князь Андрій мовчав, та княжна помітила іронічний і презирливий вираз його обличчя.

— Але треба бути поблажливим до маленьких вад; у кого їх нема, Andre! Ти не забудь, що вона вихована й виросла у вищому світі. І потім їй тепер не солодко. Треба входити у становище кожного. Хто все зрозуміє, той усе простить. Ти подумай, як їй, сердешній, після життя, до якого вона звикла, розлучитися з чоловіком і зостатися самій у селі і в її становищі? Це дуже тяжко.

Князь Андрій усміхався, дивлячись на сестру, як ми усміхаємося, слухаючи людей, яких, нам здається, ми наскрізь бачимо.

— Ти живеш у селі і не вважаєш це життя жахливим,— сказав він.

— Я інша річ. Що про мене говорити! Я не бажаю іншого життя, та й не можу бажати, бо не знаю ніякого іншого життя. А ти подумай, Andre, для молодої і світської жінки поховати себе в кращі роки життя в селі, самій одній, бо татко завжди зайнятий, а я... ти мене знаєш... яка я убога en ressources, для жінки, звиклої до кращого товариства. [...] Ти всім хороший, Andre, але в тебе є якась гордість мислі,— сказала княжна, більше йдучи за ниткою своїх думок, ніж за ниткою розмови,— і це великий гріх. [...]

— Andre,— сказала вона боязко по хвилині мовчання,— в мене є до тебе велика просьба.

— Що, мій друже?

— Ні, обіцяй мені, що ти не відмовиш. Це тобі буде зовсім не важко і нічого не гідного тебе в цьому не буде. А мене ти утішиш. Обіцяй, Андрюшо,— сказала вона, встромивши руку в ридикюль і в ньому тримаючи щось, але ще не показуючи, неначе те, що вона тримала, і становило об´єкт просьби і наче до того, як почує обіцянку, що просьбу буде виконано, вона не могла вийняти з ридикюля те щось.

Вона боязко, благальним поглядом дивилася на брата.

— Якби це й дуже важко мені було...— неначе догадуючись, у чім річ, відповів князь Андрій.

— Ти що хочеш думай! Я знаю, ти такий самий, як і топ реге. Що хочеш думай, але для мене це зроби. Зроби, будь ласка! Його ще батько мого батька, наш дідусь, носив у всіх війнах...— Вона все ще не виймала того, що тримала, з ридикюля.— То ти обіцяєш мені?

— Звичайно, в чому річ?

— Andre, я тебе благословлю образом, і ти обіцяй мені, що ніколи не зніматимеш його... Обіцяєш?

— Якщо він не в два пуди і шиї не відтягне... Щоб тобі зробити приємність...— сказав князь Андрій, але в ту ж мить, побачивши засмучений вираз, якого прибрало сестрине обличчя при цьому жарті, він розкаявся.— Дуже радий, справді, дуже радий, мій друже,—додав він.

— Проти твоєї волі він врятує і помилує тебе і приверне тебе до себе, бо тільки в ньому й істина і заспокоєння,— сказала вона тремтячим від хвилювання голосом, з урочистим жестом, тримаючи в обох руках перед братом овальний старовинний образок Спасителя з чорним ликом у срібній ризі на срібному ланцюжку дрібної роботи.

Вона перехрестилася, поцілувала образка й дала його Андрієві.

— Будь ласка, Andre, для мене...

У великих очах її світилось проміння доброго й боязкого сяйва. Очі ці освітлювали все хворобливе, худе обличчя і робили його прекрасним. Брат хотів узяти образка, але вона зупинила його. Андрій зрозумів, перехрестився й поцілував образка. Обличчя його одночасно було ніжне (він був зворушений) і глузливе.

— Дякую тобі, мій друже.

Вона поцілувала його в лоб і знову сіла на диван. Вони мовчали.

— То я тобі казала, Andre, будь добрим і великодушним, яким ти був завжди. Не осуджуй суворо Lise,— почала княжна.— Вона така мила, така добра, і становище її дуже важке тепер.

— Здається, я нічого не казав тобі, Машо, щоб я докоряв за що-небудь своїй дружині, чи був незадоволений з неї. До чого ти все це говориш мені?

Княжна Марія почервоніла плямами й замовкла, наче вона почувала себе винною.

— Я нічого не казав тобі, а тобі вже казали. І це мене смутить.

Червоні плями ще дужче виступили на лобі, на шиї та щоках у княжни Марії. Вона хотіла сказати щось і не могла вимовити. Брат угадав: маленька княгиня по обіді плакала, казала, що передчуває нещасливі роди, боїться їх, і скаржилася на свою долю, на свекра й на чоловіка. Поплакавши, вона заснула. Князеві Андрію стало жаль сестру.

— Знай одне, Машо, я не маю за що докоряти, не докоряв і ніколи не докорятиму моїй дружині, і сам собі нічого не можу закинути щодо неї; і це завжди так буде, хоч би в яких я був обставинах. Але, якщо ти хочеш знати правду... хочеш знати, чи щасливий я? Ні. Чи щаслива вона? Ні. Чому це? Не знаю...

Кажучи це, він встав, підійшов до сестри і, нагнувшись, поцілував її в лоб. Чудові очі його сяяли розумним і добрим, незвичним блиском, але він дивився не на сестру, а в темряву відчинених дверей, через її голову. [...]

Коли князь Андрій ввійшов до кабінету, старий князь у старечих окулярах і в своєму білому халаті, в якому він нікого не приймав, крім сина, сидів за столом і писав. Він оглянувся.

— їдеш? — І він знову став писати.

— Прийшов попрощатися.

— Цілуй сюди,— він показав щоку,— спасибі, спасибі!

— За що ви мені дякуєте?

— За те, що не прострочуєш, за жінчину спідницю не держишся. Служба передусім. Спасибі, спасибі! — І він усе писав, так що бризки летіли 3 тріскучого пера.— Коли треба сказати що, кажи. Ці дві справи можу Робити разом,— додав він.

— Про дружину... Мені й так совісно, що я вам її на руки залишаю...

— Що ти плетеш? Кажи, що треба.

— Коли жінці настане час народжувати, пошліть у Москву за акушером... Щоб він тут був.

Старий князь зупинився і, ніби не розуміючи, втупив строгі очі в сина.

— Я знаю, що ніхто зарадити не може, коли природа не поможе,— сказав князь Андрій, очевидно збентежений.— Я згоден, що з мільйону випадків один буває нещасний, але це її і моя фантазія, їй наговорили, вона уві сні бачила, і вона боїться.

— Гм... гм...— промовив сам до себе старий князь, дописуючи.— Зроблю.

Він розчеркнув підпис, раптом швидко повернувся до сина й засміявся.

— Погана справа, га?

— Що погано, тату?

— Дружина! — коротко і значуще сказав старий князь.

— Я не розумію,—сказав князь Андрій.

— Та нічого не вдієш, друже мій,— сказав князь,— вони всі такі, не розженишся. Ти не бійся: нікому не скажу; а ти сам знаєш.

Він схопив сина за руку своєю кощавою маленькою кистю, струснув її, глянув просто йому в лице своїми бистрими очима, що, здавалося, наскрізь бачили людину, і знову засміявся своїм холодним сміхом.

Син зітхнув, признаючись цим зітханням у тому, що батько зрозумів його. Старий, не перестаючи складати й печатати листи, із своєю звичною швидкістю хапав і кидав сургуч, печатку та папір.

— Що вдієш? Вродлива! Я все зроблю. Ти не турбуйся,— говорив він уривчасто під час печатания.

Андрій мовчав: йому і приємно було й неприємно, що батько зрозумів його. Старий встав і дав листа синові.

— Слухай,— сказав він,— про дружину не турбуйся: що можливо зробити, те буде зроблено. Тепер слухай: листа Михайлові Іларіоновичу віддай. Я пишу, щоб він тебе в хороших місцях використовував і довго ад´ютантом не держав: погана посада! Скажи ти йому, що я його пам´ятаю і люблю. Та напиши, як він тебе прийме. Коли гарно ставитиметься, служи. Миколи Андрійовича Волконського син нічиєї ласки не потребує. Ну, тепер іди сюди.

Він говорив такою скоромовкою, що не закінчував половини слів, але син звик розуміти його. Він підвів сина до бюро, відкинув віко, витягнув шухляду і вийняв списаного його крупним, довгим і стислим почерком зошита.

— Мабуть, мені раніш за тебе померти. Знай, тут мої записки, їх государеві передати по моїй смерті. Тепер тут ось ломбардний білет і лист: це премія тому, хто напише історію суворовських воєн. Надіслати до академії. Тут мої ремарки, після мене читай для себе, матимеш користь.

Андрій не сказав батькові, що, мабуть, він проживе ще довго. Він розумів, що цього казати не треба.

— Усе виконаю, тату,— сказав він.

— Ну, тепер прощавай! — Він дав поцілувати синові свою руку і обійняв його.— Пам´ятай одно, князю Андрію: коли тебе вб´ють, мені, старому, боляче буде...— Він несподівано замовк і раптом крикливим голосом загримав:— а коли дізнаюся, що ти повівся не як син Миколи Волконського, мені буде... соромно! — вереснув він.

— Цього ви могли б не казати мені, тату,— усміхаючись, промовив син.

Старий замовк.

— Ще я хотів просити вас,— заговорив далі князь Андрій,— якщо мене вб´ють і якщо в мене буде син, не відпускайте його від себе, як я вам вчора казав, щоб він виріс у вас... будь ласка.

— Дружині не віддавати? — сказав старий і засміявся.

Вони мовчки стояли один проти одного. Бистрі очі старого просто були спрямовані в очі сина. Щось сіпнулося в нижній частині обличчя старого князя.

— Попрощалися... іди! — раптом сказав він,— Іди! —крикнув він сердито й голосно, відчиняючи двері кабінету.

— Що таке, що? — питали княгиня і княжна, побачивши князя Андрія і постать старого в білому халаті, без парика і в старечих окулярах, який на хвилину виставився і вигукував сердитим голосом.

Князь Андрій зітхнув і нічого не відповів.

— Ну,— сказав він, звернувшись до дружини, і це «ну» звучало холодною насмішкою, неначе він казав: «тепер проробляйте ви свої штуки».

— Андрію, що вже? — промовила маленька княгиня, бліднучи і з острахом дивлячись на чоловіка.

Він обняв її. Вона зойкнула і впала непритомною на його плече.

Він обережно одвів плече, на якому вона лежала, заглянув у її обличчя і лагідно посадив її в крісло.

— Прощавай, Машо,— сказав він тихо до сестри, поцілувався з нею рука в руку і швидкими кроками вийшов з кімнати.

Княгиня лежала в кріслі, m-lle Бур´єн терла їй скроні. Княжна Марія, підтримуючи невістку, з заплаканими чудовими очима, все ще дивилася в двері, в які вийшов князь Андрій, і хрестила його. З кабінету лунали, як постріли, часто повторювані сердиті звуки старечого сякання. Тільки-но князь Андрій вийшов, двері кабінету швидко відчинилися і виглянула сувора постать старого в білому халаті.

— Поїхав? Ну й добре,— сказав він, сердито подивившись на непритомну маленьку княгиню, докірливо похитав головою і грюкнув дверима.