В липні 1805 року відома Анна Павлівна Шерер, фрейліна, близька до імператриці Марії Федорівни особа, зустрічала важного й чиновного князя Василя, який першим приїхав на її вечір.

Князь Василь у придворному гаптованому мундирі, в панчохах, туфлях і в зірках, із світлим виразом плоского обличчя говорив тією вишуканою французькою мовою, якою не тільки говорили, але й думали наші діди, і з тими тихими, поблажливими інтонаціями, які властиві значній людині, що зістарілась у вищому світі та при дворі. Він підійшов до Анни Павлівни, поцілував її в руку, підставивши їй свою напахчену осяйну лисину, і зручно вмостився на дивані. [...]

Князь Василь говорив завжди ліниво, як актор говорить роль старої п´єси. Анна Павлівна Шерер, навпаки, незважаючи на свої сорок років, була сповнена піднесення та поривань.

Бути ентузіасткою стало її громадським становищем, і іноді, коли їй навіть того не хотілося, вона, щоб справдити сподівання людей, які знали її, ставала ентузіасткою. Стримана усмішка весь час грала в неї на обличчі і, хоч не пасувала до її віджилих рис, свідчила, як у розбещених дітей, що Анна Павлівна завжди свідома своєї милої вади, якої зона не хоче, не може і не вважає за потрібне виправляти. [...]

— Ви ніколи не думали про те, щоб оженити вашого блудного сина Анатоля. Кажуть,— сказала вона,— що старі дівиці мають манію одружувати. Я ще не почуваю за собою цього уподобання, але в мене є одна дівчина, дуже нещаслива з батьком, наша родичка, княжна Волконська.— Князь Василь не відповів, хоча з властивою світським людям кмітливістю й пам´яттю показав рухом голови, що він узяв до уваги ці відомості.

— Ні, чи знаєте ви, що цей Анатоль коштує мені сорок тисяч на рік,— сказав він, видно, неспроможний стримувати сумний хід своїх думок. Він помовчав.

— Що буде через п´ять років, коли це так триватиме? Ось вигода бути батьком. Вона багата, ваша княжна?

— Батько дуже багатий і скупий. Він живе в селі. Знаєте, отой відомий князь Волконський, відставлений ще за покійного імператора і прозваний «прусським королем». Він дуже розумний чоловік, але чудний і важкий. У неї брат, от що недавно одружився з Lise Мейнен, ад´ютант Кутузова. Він буде сьогодні в мене. [...]

II

Вітальня Анни Павлівни почала потроху наповнюватись. Приїхала вища знать Петербурга, люди найрізноманітніші віком і характерами, але однакові по громадянству, в якому всі жили; приїхала дочка князя Василя, красуня Елен; вона заїхала за батьком, щоб із ним разом їхати на свято посланника. Вона була в шифрі і в бальній сукні. Приїхала й відома як найчарівніша жінка в Петербурзі, молода, маленька княгиня Волконська; минулої зими вона вийшла заміж і тепер не виїжджала у великий світ через свою вагітність, але їздила ще на невеликі вечори. [...]

Молода княгиня Волконська приїхала з роботою в гаптованій золотом оксамитовій торбинці, її гарненька, з ледь помітними чорненькими вусиками верхня губка була коротка по зубах, але тим миліше вона відкривалася і тим ще миліше витягалася іноді й опускалася на нижню. Як це завжди буває у цілком привабливих жінок, вада її — короткість губи і напіввідкритий рот — здавалася її особливою, власне її красою. Всім було весело дивитися на´цю, сповнену здоров´я і життя, гарненьку майбутню матір, що так легко переносила свій стан. [...]

Незабаром після маленької княгині увійшов/масивний, товстий молодик з обстриженою головою, в окулярах, у світлих штанах за тодішньою модою, з високим жабо і в коричневому фраку. Цей товстий молодик був незаконний син знаменитого катерининського вельможі, графа Безухова/який помирав тепер у Москві. Він ніде ще не служив, щойж) приїхав з-за кордону, де він виховувався^ і вперше був у вищому світі Анна Павлівна привітала його поклоном, що призначався для найнижчих людей за ієрархією її салону. Проте, незважаючи на це найнижче своїм сортом вітання, на обличчі в Анни Павлівни, коли вона побачила в дверях П´єра, виявився неспокій і страх, подібний до того, який виявляється, коли бачиш що-небудь неприродно величезне й невідповідне до місця. Хоча, справді, П´єр був трохи більший за інших чоловіків у кімнаті, але цей страх міг стосуватися лише того розумного й разом несміливого, спостережливого і природного погляду, що відрізняв його від усіх у цій вітальні. [...] Позбувшись молодика, який не вміє жити, вона (Анна Павлівна) повернулася до своїх занять господині дому і далі прислухалася і приглядалася, готова дати допомогу на той пункт, де слабшала розмова. Як господар прядильні, посадивши робітників по місцях, походжає по підприємству, помічаючи нерухомість чи незвичний, скрипучий, занадто голосний звук веретена, квапливо йде, стримує або пускає його в належний рух,— так і Анна Павлівна, походжаючи по своїй вітальні, підходила до замовклого чи до занадто гомінливого гуртка і одним словом або переміщенням знову заводила рівномірну, за всіма правилами, розмовну машину. Але серед цих турбот весь час видно було в ній особливий страх за П´єра. [...] Для П´єра, вихованого за кордоном, цей вечір Анни Павлівни був першим, який він бачив у Росії. Він знав, що тут зібрано всю інтелігенцію Петербурга, і в нього, як у дитини в крамниці іграшок, розбігалися очі. Він усе боявся пропустити розумні розмови, які він може почути. Спостерігаючи впевнені й витончені вирази облич зібраних тут людей, він усе чекав чогось особливо розумного. Нарешті, він підійшов до Моріо.

Розмова здалася йому цікавою, і він зупинився, чекаючи нагоди висловити свої думки, як це люблять молоді люди.

III

Вечір Анни Павлівни було пущено. Веретена з різних боків рівномірно і не змовкаючи фурчали. [...]

— Переходьте сюди, дорога Елен,— сказала Анна Павлівна до красуні-княжни, яка сиділа віддалік, становлячи центр іншого гуртка.

Княжна Елен усміхалася; вона встала з тією ж незмінною усмішкою цілком вродливої жінки, з якою вона ввійшла до вітальні. З легким шелестом своєї білої бальної роби, оздобленої плющем та мохом, виблискуючи білістю плечей, глянсом волосся та брильянтів, вона пройшла поміж чоловіками, які розступилися, і прямо, не дивлячись ні на кого, але всім усміхаючись і ніби люб´язно даючи кожному право любуватися красою свого стану, повних плечей, дуже відкритих, за тодішньою модою, грудей і спини, неначе вносячи з собою пишноту балу, підійшла до Анни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було помітно в ній і тіні кокетства, а, навпаки, їй неначе совісно було за свою безсумнівну і занадто сильно й переможно діючу красу. Вона неначе бажала й не могла послабити вплив своєї краси.

— Яка красуня! — казав кожен, хто бачив її. [...]

У цей час до вітальні ввійшла нова особа. Цією новою особою був молодий князь Андрій Волконський, чоловік маленької княгині. Князь Волконський був невеликий на зріст, дуже вродливий, з виразними й сухими рисами. Усе в його постаті, починаючи від втомленого, сповненого нудьги погляду до повільного розміреного кроку, являло собою різку протилежність його маленькій жвавій дружині. Всі присутні у вітальні, видно, були йому не тільки знайомі, але й уже так набридли, що й дивитись на них і слухати їх йому було дуже скучно. А з усіх облич, які йому надокучили, обличчя його гарненької дружини, здавалося, найбільше обридло йому. З гримасою, що псувала його гарне обличчя, він одвернувся від неї. Він поцілував у руку Анну Павлівну і примружено оглянув усе товариство. [...] П´єр, не зводячи з князя Андрія, відколи той увійшов до вітальні, радісних, приязних очей, підійшов до нього і взяв його за руку. Князь Андрій, не оглядаючись, скривив обличчя у гримасу, виявляючи нею досаду на того, хто торкається до його руки, але, побачивши усміхнене П´єрове обличчя, посміхнувся несподівано-доброю і приємною посмішкою.

— Он як!.. І ти в великому світі! — сказав він до П´єра.

— Я знав, що ви будете,— відповів П´єр,— Я приїду до вас вечеряти,— додав він тихо, щоб не перешкоджати віконтові, який вів далі свою розповідь.— Можна?

— Ні, не можна,— сказав князь Андрій, сміючись і потиском руки даючи знати П´єру, що про це не треба питати. Він щось хотів сказати ще, але в цей час підвівся князь Василь з дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу. [...]

Дочка його, княжна Елен, злегка підтримуючи складки сукні, пішла поміж стільці, і усмішка сяяла ще ясніше на її прекрасному обличчі. П´єр дивився майже зляканими, захопленими очима на цю красуню, коли вона проходила повз нього.

— Дуже гарна,— сказав князь Андрій.

— Дуже,— сказав П´єр.

Проходячи мимо, князь Василь схопив П´єра за руку й повернувся до Анни Павлівни.

— Просвітіть мені цього ведмедя,— сказав він.— Ось він місяць живе у мене, і вперше я його бачу у світі. Ніщо так не потрібне молодикові, як товариство розумних жінок.

IV

Анна Павлівна усміхнулася й пообіцяла взятися за П´єра, який, вона знала, доводився родичем по батькові князеві Василю. Літня дама, що сиділа раніше з тіткою Анни Павлівни, квапливо встала й наздогнала князя Василя в передпокої. З обличчя її зникла вся нещирість недавнього зацікавлення. Добре, сплакане, воно виявляло лише неспокій і страх.

— Що ж ви мені скажете, князю, про мого Бориса? — спитала вона, наздоганяючи його в передпокої. (Вона вимовляла ім´я Борис з особливим наголосом на о).— Я не можу довше залишатися в Петербурзі. Скажіть, які вісті я можу привезти моєму бідному хлопчикові?

Незважаючи на те, що князь Василь неохоче і майже нечемно слухав літню даму і навіть виявляв нетерплячку, вона приязно і зворушливо усміхалась до нього і, щоб він не пішов від неї, взяла його за руку.

— Вам не важко сказати слово государеві, і Бориса просто переведуть до гвардії,— просила вона.

— Повірте, я зроблю все, що зможу, княгине,— відповів князь Василь,— але мені трудно просити государя; я б радив вам звернутися до Румянцева, через князя Голіцина: це було б розумніше.

Літня дама мала ім´я княгині Друбецької, однієї з найкращих фамілій Росії, але вона була бідна, давно вийшла з вищого світу і втратила колишні зв´язки. Вона приїхала тепер, щоб виклопотати призначення до гвардії своєму єдиному синові. Лише для того, щоб побачити князя Василя, вона напросилася і приїхала на вечір до Анни Павлівни, лише для того вона слухала віконтову історію, її злякали слова князя Василя; колись гарне обличчя її виявило злість, але це тривало лише хвилину. Вона знов усміхнулася і міцніше схопилася за руку князя Василя.

— Слухайте, князю,— сказала вона,— я ніколи не просила вас, ніколи не проситиму, ніколи не нагадувала вам про дружбу мого батька до вас. Але тепер я Богом заклинаю вас, зробіть це для мого сина, і я вважатиму вас за благодійника,— квапливо додала вона. [...]

Але вплив у вищому світі є капітал, який треба берегти, щоб він не зник. Князь Василь знав це, і, раз зміркувавши, що якби він став просити за всіх, хто його просить, то незабаром йому не можна було б просити за себе, він рідко застосовував свій вплив. У справі княгині Друбецької він відчув, проте, після її нового заклику, щось схоже на докір совісті. Вона нагадала йому правду: першими кроками своїми на службі він завдячував її батькові. Крім того, він бачив по її прийомах, що вона одна з тих жінок, особливо матерів, які, раз узявши собі що-небудь у голову, не відчепляться доти, поки не виконаєш їх бажання, а в противному разі ладні на щоденне, щохвилинне приставання і навіть на сцени. Це останнє міркування похитнуло його.

— Дорога Анно Михайлівно,— сказав він, як завжди, фамільярно і з нудьгою в голосі,— для мене майже неможливо зробити те, що ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную пам´ять небіжчика

батька вашого, я зроблю неможливе: сина вашого буде переведено до гвардії, ось вам моя рука. [...]

V

Подякувавши Анні Павлівні за її чарівний вечір, гості стали розходитись.

П´єр був незграбний. Товстий, вищий, ніж звичайного зросту, широкий, з величезними червоними руками, він, як то кажуть, не вмів увійти до салону і ще менше умів з нього вийти, тобто перед виходом сказати що-небудь особливо приємне. Крім того, він був неуважливий. Встаючи, він замість свого капелюха захопив трикутного капелюха з генеральським плюмажем і тримав його, смикаючи за султан, доти, поки генерал не попросив повернути його. Але вся його неуважливість і невміння ввійти до салону й говорити в ньому компенсувались виразом добродушності, простоти і скромності. Анна Павлівна повернулася до нього і, з християнською покірливістю виявляючи прощення за його вихватку, кивнула йому і сказала:

— Сподіваюсь побачити вас ще, але сподіваюсь також, що ви зміните свої погляди, мій дорогий мсьє П´єр,— сказала вона.

Коли вона сказала йому це, він нічого не відповів, тільки нахилився, і показав усім ще раз свою усмішку, яка нічого не говорила, хіба лише ось що: «Погляди поглядами, а ви бачите, який я добрий і славний хлопець». І всі, й Анна Павлівна, мимоволі відчули це. [...]

П´єр, приїхавши раніш, пройшов, як своя людина, до кабінету князя Андрія і зараз же, за звичкою, ліг на диван, узяв з полички першу-ліпшу книгу (це були Записки Цезаря) і почав, спершись на лікті, читати її з середини.

— Що ти зробив з m-lle Шерер? Вона тепер зовсім занедужає,— сказав князь Андрій, входячи до кабінету і потираючи маленькі, білі ручки.

П´єр повернувся всім тілом, так що диван заскрипів, обернув жваве обличчя до князя Андрія, усміхнувся й махнув рукою. [...]

— Не можна, mon cher*, скрізь говорити все, що тільки думаєш. Ну, що ж, ти зважився, нарешті, на що-небудь? Кавалергардом ти будеш чи дипломатом? — спитав князь Андрій по хвилинній мовчанці. П´єр сів на диван, підібрав під себе ноги.

— Можете собі уявити, я все ще не знаю. Ні те, ні це мені не подобається.

— Але ж треба на що-небудь зважитися? Батько твій чекає.

П´єра десятирічним хлопчиком було послано з гувернером-абатом за кордон, де він пробув до двадцяти років. Коли він повернувся в Москву, батько відпустив абата і сказав юнакові: «Тепер ти їдь до Петербурга, роздивись і вибирай. Я на все згоден. Ось тобі лист до князя Василя і ось тобі гроші. Пиши про все, я тобі в усьому поміч». П´єр уже три місяці вибирав кар´єру і нічого не робив. Про це вибирання і казав йому князь Андрій. П´єр потер собі лоба.

— Але він масоном повинен бути,— сказав він, маючи на увазі абата, якого бачив на вечорі.

— Все це дурниці,— зупинив його знову князь Андрій,— поговоримо краще про діло. Був ти у кінній гвардії?..

— Ні, не був, але ось що мені спало на думку, і я хотів вам сказати. Тепер війна проти Наполеона. Якби це була війна за свободу, я б зрозу

мів, я б перший вступив на військову службу; але допомагати Англії та Австрії проти найвеличнішої людини в світі... це негоже...

Князь Андрій тільки знизав плечима на дитячі П´єрові слова. Він зробив вигляд, що на такі дурниці не можна відповідати; але й справді на це наївне запитання трудно було відповісти що-небудь інше, ніж те, що відповів князь Андрій.

— Якби всі воювали тільки за своїми переконаннями, війни не було б,— сказав він.

— Оце й було б чудово,— промовив П´єр.

Князь Андрій усміхнувся.

— Дуже можливо, що це було б чудово, але цього ніколи не буде...

— Ну, чого ви йдете на війну? — спитав П´єр.

— Чого? Я не знаю. Так треба. Крім того, я йду...— Він зупинився.— Я йду тому, що це життя, яке я проваджу тут, це життя — не для мене!

VI

В сусідній кімнаті зашелестіла жіноча сукня. Наче прокинувшись, князь Андрій струснувся, і його обличчя набрало того самого виразу, що мало у вітальні Анни Павлівни. П´єр спустив ноги з дивана. Увійшла княгиня. Вона була вже в іншому, домашньому, але такому ж елегантному і свіжому платті. Князь Андрій встав, чемно підсунув їй крісло.

— Чому, я часто думаю,— заговорила вона, як завжди, по-французькому, поспішно й метушливо сідаючи в крісло,— чому Анет не вийшла заміж? Які ви всі дурні, messieurs, що з нею не одружилися? Ви мені пробачте, але ви зовсім не добираєте в жінках толку. Який ви суперечник, мсьє П´єр!

— Я і з чоловіком вашим усе сперечаюся; не розумію, чого він хоче йти на війну,— сказав П´єр, без усякої ніяковості (такої звичайної у взаєминах молодого мужчини з молодою жінкою) звертаючись до княгині.

Княгиня стрепенулася. Видно, П´єрові слова дійняли їй до живого.

— Ах, я ось те саме кажу! — промовила вона.— Я не розумію, зовсім не розумію, чому чоловіки не можуть жити без війни? Чому ми, жінки, нічого не хочемо, нічого нам не треба? Ну, ось ви будьте за суддю. Я йому весь час кажу: тут він ад´ютант у дяді, таке високе становище. Усі його так знають, так цінять. [...]

П´єр подивився на князя Андрія і, помітивши, що розмова ця не подобалась його другові, нічого не відповів.

— Коли ви їдете? — спитав він.

— Ой, не кажіть мені про цей від´їзд, не кажіть! Я не хочу про це чути,— заговорила княгиня тим капризно-грайливим тоном, яким вона розмовляла з Іполитом у вітальні і який так, очевидно, не пасував до сімейного гуртка, де П´єр був ніби членом.— Сьогодні, коли я подумала, що треба перервати всі ці дорогі стосунки... І потім, ти знаєш, Andre? — Вона значливо кліпнула чоловікові.— Мені страшно, страшно! — прошептала вона, здригаючись спиною.

Чоловік дивився на неї з таким виглядом, неначе він був вражений, помітивши, що хтось ще, крім його та П´єра, був у кімнаті; проте з холодною чемністю запитально звернувся до дружини:

— Чого ти боїшся, Лізо? Я не можу зрозуміти,— сказав він.

— Ось які всі мужчини егоїсти; всі, всі егоїсти! Сам зі своїх примх, бозна-нащо, кидає мене, запроторює в село саму одну.

— З батьком і сестрою, не забудь,— тихо сказав князь Андрій.

і — Однаково сама одна, без моїх друзів. І хоче, щоб я не боялася. , Тон її був уже буркотливий, губка піднялася, надаючи обличчю не радісного, а звірячого, білячого виразу. Вона замовкла, певне вважаючи, до непристойно говорити при П´єрі про свою вагітність, тимчасом, як у цьому й полягала суть справи. [...] І — Твій лікар велить тобі раніш лягати,— сказав князь Андрій.—Ти б ішла спати.

Княгиня нічого не сказала, і раптом коротка з вусиками губка затремтіла; князь Андрій, вставши і знизавши плечима, пройшовся по кімнаті.

П´єр здивовано й наївно дивився крізь окуляри то на нього, то на княгиню й заворушився, неначе він теж хотів встати, та передумав.

— Що мені до того, що тут мсьє П´єр,— раптом сказала маленька княгиня, і гарненьке обличчя її враз розпустилось у слізливу гримасу.— Я тобі давно хотіла сказати, Andre: за що ти до мене так змінився? Що я тобі зробила? Ти їдеш до армії, ти мене не жалієш. За що?

— Lise! —тільки сказав князь Андрій; але в цьому слові були і просьба, і погроза, і, головне, запевнення в тому, що вона сама покається в своїх словах; але вона квапливо говорила далі:

— Ти обходишся зі мною, як із хворою або з дитиною. Я все бачу. Хіба ти такий був півроку тому?

— Lise, я вас прошу перестати,— сказав князь Андрій ще виразніше. [...]

Друзі мовчали. Ні той, ні цей не починав говорити. П´єр поглядав на

князя Андрія, князь Андрій потирав собі лоба своєю маленькою ручкою.

— Ходім вечеряти,— сказав він зітхнувши, встав і попрямував до дверей.

Вони ввійшли до їдальні, вишукано, заново, розкішно опорядженої. Все, від серветок до срібла, фаянсу і кришталю, мало на собі відбиток тієї особливої новизни, що буває в господарстві молодого подружжя. Під час вечері князь Андрій сперся ліктями і, як людина, що давно має щось на серці і раптом наважується висловитись, з нервовим роздратованням, в якому П´єр ніколи ще не бачив свого приятеля, почав говорити:

— Ніколи, ніколи не одружуйся, дорогий мій: ось тобі моя порада, не одружуйся доти, поки ти не скажеш собі, що ти зробив усе, що міг, і поки ти не перестанеш любити ту жінку, яку ти вибрав, поки не цобачиш її ясно, а то ти помилишся тяжко й непоправно. Одружуйся старим, ні на що не здатним... А то пропаде всё, що в тобі є хорошого й високого. Усе витратиться на дрібниці. Так, так, так! Не дивись на мене з таким подивом. Якщо ти чекаєш від себе чого-небудь у майбутньому; то на кожному кроці ти почуватимеш, що для тебе все скінчено, все закрито, крім вітальні, де ти будеш стояти на одній дошці з придворним лакеєм і ідіотом... Та що!..

Він енергійно махнув рукою.

П´єр скинув окуляри,— від цього обличчя його змінилося, ще більш виявляючи добрість,— і здивовано глянув на друга.

— Моя дружина,— говорив далі князь Андрій,— прекрасна жінка. Це одна з тих небагатьох жінок, з якою можна бути спокійним за свою честь; але, Боже мій, чого б я не дав тепер, щоб не бути жонатим! Це я тобі одному і першому кажу, бо я люблю тебе.

Князь Андрій, кажучи це, був ще менш схожий, ніж перше, на того Волконського, який, розкинувшись, сидів у кріслі в Анни Павлівни і крізь

зуби, примружившись, говорив французькі фрази. Його сухе обличчя все тремтіло нервовим збудженням кожного мускула; очі, в яких раніш здавався погашеним вогонь життя, тепер блищали променистим, яскравим блиском. Видно було, що чим млявішим здавався він у звичайний час, тим енергійнішим був він у хвилини роздратовання.

— Ти не розумієш, чому я це кажу,— продовжував він.— Адже це ціла історія життя. Ти кажеш, Бонапарте і його кар´єра,— сказав він, хоч П´єр і не говорив про Бонапарте.— Ти кажеш Бонапарте; але ж Бонапарте, коли він працював, крок по кроку йдучи до своєї мети, він був вільний, в нього нічого не було, крім його мети,— і він досягнув її. А зр´яжи себе з жінкою — і, як скований кайданник, втрачаєш усяку свободу. І всі, які є в тобі, надії і сили лише обтяжують і каяттям мучать тебе. Вітальні, плітки, бали, пиха, нікчемність — ось зачароване коло, з якого я не можу вийти. Я тепер іду на війну, на найбільшу війну, яка тільки бувала, а я нічого не знаю і ні на що не здатний. [...]

— Мені смішно,— сказав П´єр,— що ви себе, себе вважаєте нездатним, своє життя — зіпсованим життям. У вас усе, все попереду. І ви...

Він не сказав, що ви, але вже тон його показував, як високо цінить він друга і як багато чекає від нього в майбутньому.

Як він може це говорити?» — думав П´єр. П´єр вважав князя Андрія зразком усіх довершеностей саме тому, що князь Андрій найвищою мірою поєднував у собі всі ті якості, яких не було у П´єра і які найближче можна висловити поняттям — сила волі. П´єра завжди дивувало вміння князя Андрія спокійно обходитися з усякими людьми, його незвичайна пам´ять, начитаність (він усе читав, усе знав, про все мав уявлення) і найбільше — його здатність до праці й навчання. Коли часто П´єра вражало те, що Андрій не вміє мрійливо філософствувати (а до цього особливо був схильний П´єр), то і в цьому він вбачав не ваду, а силу.

В найкращих, дружніх і простих взаєминах лестощі чи похвала конче потрібні, як мастило потрібне для коліс, щоб вони котилися. [...]

Князь Андрій добрими очима дивився на нього. Але в погляді його, дружньому, лагідному, все ж виявлялася свідомість своєї вищості.

— Ти мені дорогий, особливо тому, що ти одна жива людина серед усього нашого вищого світу. Тобі добре. Вибери, що хочеш; це однаково. Ти скрізь будеш хорошим, але одно: перестань ти їздити до цих Курагіних, провадити це життя. Так це не пасує тобі: вся ця гульня, і гусарство, і все... [...]

П´єр жив у князя Василя Курагіна і брав участь у гультяйському житті його сина Анатоля, того самого, якого для виправлення збиралися оженити з сестрою князя Андрія.

— Знаєте що? — сказав П´єр, неначе в нього зненацька майнула рятівна думка,— серйозно, я давно це думав. З цим життям я нічого не можу ні вирішити, ні обдумати. Голова болить, грошей нема. Сьогодні він мене кликав, я не поїду.

— Дай мені слово честі, що ти не їздитимеш.

— Слово честі!

Уже була друга година ночі, коли П´єр вийшов від свого друга. Ні< була червнева петербурзька, безсутінна ніч. П´єр сів у візницьку коляску з наміром їхати додому. Але що ближче він під´їжджав, то більше почував, що не зможе заснути цієї ночі, схожої більш на вечір або на ранок. Далеко було видно по порожніх вулицях. Дорогою П´єр згадав, що в Ана-

толя Курагіна сьогодні ввечері мало зібратися постійне картярське товариство, яке після гри звичайно починало пиятику, що кінчалась однією з улюблених П´єрових розваг.

«Добре було б поїхати до Курагіна»,— подумав він. Але зараз же згадав дане князеві Андрію слово честі не бувати в Курагіна.

Та в ту ж мить, як це буває з людьми, яких звуть безхарактерними, йому так жагуче захотілося ще раз зазнати цього, такого знайомого йому безпутного життя, що він вирішив їхати. І зараз же йому спало на думку, що дане слово не має ніякого значення, бо ще раніш, ніж князеві Андрію, він дав також князеві Анатолю слово бути в нього; нарешті, він подумав, що всі ці слова честі — такі умовні речі, вони не мають ніякого певного смислу, особливо коли зміркувати, що, можливо, завтра ж або він помре, або з ним трапиться що-небудь таке незвичайне, що не буде вже ні чесного, ні безчесного. Такі міркування, знищуючи всі його рішення і передбачення, часто спадали на думку П´єрові. Він поїхав до Курагіна.

Під´їхавши до ґанку великого будинку біля кінногвардійських казарм, в якому жив Анатоль, він зійшов на освітлений ґанок, на сходи, і ввійшов у відчинені двері. В передпокої нікого не було; валялися порожні пляшки, плащі, калоші; пахло вином, чути було далекий гомін і крик.

Гра й вечеря вже закінчились, але гості ще не роз´їжджалися. П´єр скинув плаща і ввійшов до першої кімнати, де стояли залишки вечері і один лакей, думаючи, що його ніхто не бачить, потай допивав недопиті склянки. З третьої кімнати чутно було возню, регіт, вигуки знайомих голосів і рев ведмедя. Чоловік із вісім молодиків заклопотано юрмилися біля відчиненого вікна. Троє возилися з молодим ведмедем, якого один водив на цепу, лякаючи ним другого.

— Ставлю за Стівенса сто! — вигукував один.

— Гляди, не підтримувати! — вигукував другий.

— Я за Долохова! — вигукував третій.— Розніми, Курагін.

— Ну, облиште Мішку, тут парі.

— За одним духом, інакше програно,— вигукував четвертий.

— Якове! Давай пляшку, Якове! — вигукував сам господар, високий красень, стоячи посеред юрми в самій тонкій сорочці, розхристаній на середині грудей.— Стривайте, панове. Ось він Петруша, любий друг,— обернувся він до П´єра.

Другий голос невисокої людини, з ясними блакитними очима, який особливо вражав серед усіх цих п´яних голосів своїм тверезим виразом, гукнув од вікна: — йди сюди — розніми парі! — Це був Долохов, семеновський офіцер, відомий картяр і бретер, який жив разом з Анатолем. П´єр усміхався, весело дивлячись круг себе.

— Нічого не розумію. В чому річ? — спитав він.

— Стривайте, він не п´яний. Дай пляшку,— сказав Анатоль і, взявши зі столу склянку, підійшов до П´єра.

— Найперше пий.

П´єр став пити склянку за склянкою, спідлоба оглядаючи п´яних гостей, що знову з´юрмилися біля вікна, і прислухаючись до їх гомону. Анатоль наливав йому вино і розповідав, що Долохов іде в парі з присутнім тут англійцем-моряком Стівенсом, у тому, що він, Долохов, вип´є пляшку рому, сидячи на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами.

— Ну, пий же всю! — сказав Анатоль, подаючи останню склянку П´єру,— а то не пущу!

— Ні, не хочу,— сказав П´єр, відштовхуючи Анатоля, і підійшов до вікна.

Долохов тримав за руку англійця і ясно, виразно проказував умови парі, звертаючись переважно до Анатоля і П´єра.

Долохов був чоловік середній на зріст, кучерявий і з світлими блакитними очима. Йому було років з двадцять п´ять. Він не запускав вусів, як і всі піхотні офіцери, і рот його, найбільш разюча риса його обличчя, було весь видно. Лінії цього рота були напрочуд тонко вигнуті. Посередині верхня губа енергійно опускалася на міцну нижню гострим клином, і в кутках раз у раз утворювалося щось ніби дві усмішки, по одній з кожного боку; і все разом, а особливо в поєднанні з твердим, зухвалим, розумним поглядом, справляло враження таке, що не можна було не помітити цього обличчя. Долохов був небагатий, він не мав ніяких зв´язків. І хоч Анатоль проживав десятки тисяч, Долохов жив з ним і зумів поставити себе так, що Анатоль поважав його і всі, хто знав їх обох, поважали Долохова більше, ніж Анатоля. Долохов грав у всі гри і майже завжди вигравав. Хоч би скільки він пив, ніколи він не втрачав ясності розуму. І Курагін, і Долохов тоді були знаменитостями у світі джиґунів і гультяїв Петербурга. [...]

Долохов з пляшкою рому в руці вискочив на вікно.

— Слухати! — вигукнув він, стоячи на підвіконні і звертаючись у кімнату. Всі замовкли.

— Я йду в парі (він говорив по-французькому, щоб його зрозумів англієць, і говорив не вельми добре цією мовою).— Іду в парі на п´ятдесят імперіалів, хочете на сто? — додав він, звертаючись до англійця.

— Ні, п´ятдесят,— сказав англієць.

— Добре, на п´ятдесят імперіалів,— що я вип´ю пляшку рому, всю, не віднімаючи від рота, вип´ю, сидячи за вікном, ось на цьому місці (він нагнувся й показав спадистий виступ стіни за вікном) і не тримаючись ні за що... Так?

— Дуже добре,— сказав англієць.

Анатоль повернувся до англійця і, взявши його за ґудзик фрака і згори дивлячись на нього (англієць був малий на зріст), почав по-англійському повторювати йому умови парі.

— Стривай! — крикнув Долохов, стукаючи пляшкою по вікну, щоб привернути до себе увагу.— Стривай, Курагін; слухайте. Якщо хто зробить те саме, то я плачу сто імперіалів. Розумієте? .

Англієць кивнув головою, і з цього не можна було розібрати, має він намір прийняти це нове парі, чи не має. Анатоль не відпускав англійця і, незважаючи на те, що той кивками давав знати, що він усе зрозумів, перекладав йому слова Долохова на англійську мову. [...]

Поставивши пляшку на підвіконня, щоб зручно було дістати її, Долохов обережно й поволі поліз у вікно. Спустивши ноги і впершись обома руками в краї вікна, він примірився, вмостився, відняв руки, посунувся праворуч, ліворуч і дістав пляшку. Анатоль приніс дві свічки й поставив їх на підвіконня, хоч було вже зовсім видно. Спина Долохова в білій сорочці й кучерява голова його були освітлені з обох боків. Усі з´юрмилися біля вікна. Англієць стояв спереду. П´єр усміхався й нічого не казав. Один з присутніх, трохи старший за інших, із зляканим і сердитим обличчям, раптом виступив вперед і хотів схопити Долохова за сорочку.

— Панове, це дурощі; він уб´ється на смерть,— сказав цей розсудливіший за інших чоловік.

Анатоль зупинив його.

— Не займай, ти його злякаєш, він уб´ється. Га?.. Що тоді?..

Долохов обернувся, поправляючись і знову впершись руками.

— Якщо хто до мене ще піткнеться,— сказав він, рідко пропускаючи слова крізь міцно стулені тонкі губи,— я того зараз спущу ось сюди. Ну!..

Сказавши «ну!», він повернувся знову, відняв руки, взяв пляшку і підніс до рота, закинув назад голову і підняв угору вільну руку для рівноваги. Один з лакеїв, почавши збирати скло, зупинився в зігнутому положенні, не зводячи очей з вікна й зі спини Долохова. Анатоль стояв рівно, витріщивши очі. Англієць, випнувши вперед губи, дивився збоку. Той, що зупиняв, утік у куток кімнати і ліг на диван обличчям до стіни. П´єр затулив лице, і тиха усмішка забуто зосталася на його обличчі, хоч воно тепер виявляло жах і сторопіння. Усі мовчали. П´єр відняв від очей руки. Долохов сидів усе в тому самому положенні, тільки голова закинулась назад, так що кучеряве волосся на потилиці торкалось коміра сорочки, і рука з пляшкою підіймалася дедалі вище, здригаючись, роблячи зусилля. Пляшка помітно спорожнювалась і разом з тим піднімалася, відхиляючи йому голову. «Чого ж це так довго?» — подумав П´єр. Йому здавалося, що минуло понад півгодини. Раптом Долохов зробив порух назад , спиною, і рука його нервово здригнула; цього здригання було досить, щоб, ´ сидячи на спадистому укосі, зрушилося все тіло. Він зрушився весь, і ще дужче задрижали, роблячи зусилля, рука й голова його. Одна рука піднялася, щоб схопитися за підвіконня, але знову опустилася. П´єр знову затулив очі і сказав собі, що ніколи вже не відтулить їх. Раптом він відчув, що все навколо заворушилося. Він глянув:

Долохов стояв на підвіконні, обличчя в нього було бліде й веселе.

— Порожня!

Він кинув пляшку англійцеві, який спритногвпіймав її. Долохов зіскочив з вікна. Від нього дуже пахло ромом.

— Чудово! Молодець! От так парі! Хай вас чорт візьме з усім! — вигукували з різних боків.

Англієць, вийнявши гаманця, відлічував гроші. [...]

VII

Князь Василь виконав обіцянку, дану на вечорі в Анни Павлівни княгині Друбецькій, яка просила його про свого єдиного сина Бориса. Про нього доповіли цареві, і, на відміну від інших, він був переведений до гвардії Семеновського полку прапорщиком. Але ад´ютантом, чи перебуваючим при Кутузові Бориса так і не призначили, незважаючи на всі клопотання та хитрощі Анни Михайлівни. Незабаром після вечора Анни Павлівни Анна Михайлівна повернулася в Москву, просто до своїх багатих родичів Ростових, у яких вона зупинялася в Москві і в яких змалку виховувався й не раз роками жив її коханий Боренька, щойно підвищений в армійські і зараз же переведений у гвардійські прапорщики. Гвардія вже вийшла з Петербурга 10 серпня, і син, залишившись для обмундирування в Москві," повинен був наздогнати її по дорозі до Радзівілова.

У Ростових були іменинниці Наталії, мати й менша дочка. З ранку, не перестаючи, під´їжджали й від´їжджали цуги, підвозячи поздоровників по велинию, цілій Москві відомого будинку графині Ростової на варській. Графиня сиділа у вітальні з вродливою старшою дочкою та з гостями, що безперестанку змінювали одні одних.

Графиня була жінка з худим обличчям східного типу, років сорока п´яти, виснажена, як видно, дітьми, яких в неї було дванадцять душ. Від кволості вона повільно рухалася і говорила, і це надавало їй значущого вигляду, що викликав пошану до неї. Княгиня Анна Михайлівна Друбецька, як людина своя в домі, сиділа тут-таки, допомагаючи приймати й розважати гостей розмовами. Молодь була в задніх кімнатах, не вважаючи за потрібне брати участь у прийманні візитів. Граф зустрічав і проводив гостей, запрошуючи всіх до обіду. [...]

— Марія Львівна Карагіна з дочкою! — басом повідомив величезний графинин виїзний лакей, входячи у двері вітальні. Графиня подумала й понюхала з золотої табакерки з чоловіковим портретом.

— Замучили мене ці візити,— сказала вона.— Ну, вже її останню прийму. Бундючна дуже. Запрошуй,— промовила вона до лакея сумним голосом, ніби кажучи цим: «Ну, добивайте вже!»

Висока, огрядна, з гордим виглядом дама і її кругловида усміхнена донька у шумливих сукнях ввійшли до вітальні. [...]

— Вже так давно... Графиня... Хвора була, бідолашна... на балу в Розумовських... графиня Апраксіна... я була така рада...— почулися жваві жіночі голоси, перебиваючи один одного і зливаючись із шелестом суконь та пересуванням стільців. [...] Розмова зайшла про головну міську новину того часу — про хворість відомого багача і красеня катерининських часів старого графа Безухова та про його незаконного сина П´єра, який так непристойно поводився на вечорі вАнни Павлівни Шерер.

— Мені дуже жаль сердешного графа,— промовила гостя,— здоров´я в нього й так погане, а тепер ще ця прикрість від сина, це його вб´є!

— Що таке? — спитала графиня, наче не знаючи, про що говорить гостя, хоча вона разів п´ятнадцять уже чула причину досади графа Безухова.

— Ось нинішнє виховання! Ще за кордоном,— промовила гостя,— цей юнак був полишений на самого себе, і тепер у Петербурзі, кажуть, він таких страхіть накоїв, що його з поліцією вислали звідти.

— Подумати тількиї — промовила графиня.

— Він погано вибирав свої знайомства,— втрутилася княгиня Анна Михайлівна.— Син князя Василя, він і один там Долохов, вони, кажуть, бозна-що робили. І обидва постраждали. Долохова розжалувано в солдати, а сина Безухова вислано в Москву. Анатоля Курагіна — того батько якось зам´яв. Але вислали-таки з Петербурга.

— Та що, пак, вони зробили? — спитала графиня.

— Це викінчені розбишаки, особливо Долохов,— казала гостя.— Він син Марії Іванівни Долохової, такої поважної дами. І що ж? Можете собі уявити: вони втрьох роздобули десь ведмедя, посадили з собою в карету й повезли до актрис. Прибігла поліція вгамовувати їх. Вони спіймали квартального і прив´язали його спиною до спини до ведмедя й пустили ведмедя в Мойку; ведмідь плаває, а квартальний на ньому.

— Гарна, та chere, фігура квартального,— вигукнув граф, помираючи зо сміху.

— Ой, жах який! З чого тут сміятися, графе? Та дами й самі мимохіть сміялися.

— Ледве врятували цього нещасного,— говорила далі гостя.— І це син Аафа Кирила Володимировича Безухова так розумно розважається! — згадала вона.— А казали, що так добре вихований і розумний. [...]

VIII

Настала мовчанка. Графиня дивилась на гостю, приємно усміхаючись, проте не приховуючи того, що не засмутиться тепер анітрохи, якщо гостя встане й поїде. Гостина дочка вже поправляла плаття, питально дивлячись на матір, коли раптом з сусідньої кімнати почулось тупотіння декількох чоловічих і жіночих ніг, що бігли до дверей, гуркіт зачепленого й перекинутого стільця, і до кімнати вбігла тринадцятилітня дівчинка, загорнувши щось короткою серпанковою спідницею, і зупинилася посеред кімнати. Очевидно було, вона ненароком, не розрахувавши, з бігу, заскочила так далеко. У дверях тієї ж хвилини з´явилися студент з малиновим коміром, гвардійський офіцер, п´ятнадцятилітня дівчинка і товстий рум´яний хлопчик у дитячій курточці.

Граф схопився і, розгойдуючись, широко розставив руки навкруг меншої дівчинки.

— А, ось вона! — сміючись вигукнув він.— Іменинниця! Ма chere іменинниця! [...]

Чорноока, з великим ротом, негарна, але жвава дівчинка, із своїми дитячими відкритими плеченятами, що вискочили з корсажа від швидкого бігу, із своїми збитими назад чорними кучерями, з тоненькими оголеними руками й маленькими ніжками в мереживних панталончиках і відкритих черевичках, була в тому милому віці, коли дівчинка вже не дитина, а дитина ще не дівчина. Викрутнувшись від батька, вона підбігла до матері і, зовсім не зважаючи на її строгі слова, сховала своє зашаріле обличчя в мереживах материної мантильї і засміялася. Вона сміялася з чогось, уривчасто говорячи про ляльку, яку вийняла з-під спіднички.

— Бачите?.. Лялька... Мімі... Бачите.

І Наташа не могла більш говорити (їй усе смішним здавалося). Вона впала на матір і розреготалася так голосно і дзвінко, що всі, навіть бундючна гостя, проти волі засміялися.

— Ну йди. Йди із своєю потворою! — сказала мати, вдавано сердито відштовхуючи дочку.— Це моя менша,— звернулась вона до гості.

Наташа, одірвавши на хвилину обличчя від материної мереживної косинки, глянула на неї знизу крізь сльози сміху і знову сховала обличчя. [...]

Тимчасом усе це молоде покоління: Борис — офіцер, син княгині Анни Михайлівни, Микола — студент, старший син графа, Соня — п´ятнадцятилітня графова небога і маленький Петруша — менший син, усі розташувались у вітальні і, очевидно, намагалися втримати в межах пристойності збудження і веселість, якими ще віяло від кожної їх риси. Видно було, що там, у задніх кімнатах, звідки вони всі так бурхливо прибігли, в них були розмови веселіші, ніж тут — про міські плітки.

Два юнаки, студент і офіцер, друзі змалку, були одних років і обидва гарні, але не схожі один на одного. Борис був високий білявий юнак з правильними тонкими рисами спокійного і вродливого обличчя. Микола був невисокий кучерявий молодик з одвертим виразом обличчя. На верхній губі в нього вже засіявся чорний пушок, і в усьому обличчі виявлялися поривчастість і захват. Микола почервонів, як тільки увійшов до вітальні. Видно було, що він шукав і не знаходив, що сказати; Борис, навпаки, зараз же зметикував і розповів спокійно, жартівливо, як цю Мімі, ляльку, він знав ще молодою дівицею з незіпсованим ще носом, як вона за п´ять років на його пам´яті зістарілась і як у неї через увесь череп тріснула голова. Сказавши це, він глянув на Наташу. Наташа одвернулася від нього, глянула на молодшого брата, який, зажмурившись, трусився від беззвучного сміху, і, неспроможна стримуватись далі, стрибнула й побігла з кімнати так швидко, як тільки могли нести її прудкі ніжки. [...]

IX

З молоді, крім старшої графининої дочки (що була на чотири роки старша за сестру і поводилась уже, як велика) та гості-панночки, у вітальні залишились Микола і Соня-небога. Соня була тоненька, мініатюрненька брюнетка з м´яким, відтіненим довгими віями поглядом, з густою чорною косою, що двічі обвивала її голову, і жовтявим відтінком шкіри на обличчі й особливо на оголених худорлявих, але граціозних мускулистих руках та шиї. Плавністю рухів, м´якою гнучкістю маленьких рук і ніг та трошки хитрою і стриманою манерою вона нагадувала красиве кошеня, яке ще не сформувалося і яке буде чарівною кішечкою. Вона, видно, вважала за пристойне виявляти усмішкою цікавість до загальної розмови; але проти волі її очі з-під довгих густих вій дивилися на кузена, який мав їхати в армію, з такою дівочою пристрасною любов´ю, що усмішка її не могла ні на мить обманути нікого. [...]

 

X

Коли Наташа вийшла з вітальні й побігла, вона добігла лише до квіткової. У цій кімнаті вона зупинилася, прислухаючись до гомону у вітальні й чекаючи, коли вийде Борис, її вже брала нетерплячка, і, тупнувши ніжкою, Наташа збиралась була заплакати від того, що він не відразу йшов, коли стало чутно неповільні, нешвидкі, пристойні кроки юнака. Наташа швидко кинулась між діжками з квітами і сховалася.

Борис зупинився серед кімнати, оглянувся, змахнув рукою смітинки з рукава мундира і підійшов до дзеркала, розглядаючи своє гарне обличчя. Наташа принишкла, визираючи з своєї засідки й чекаючи, що він буде робити. Борис постояв якийсь час перед дзеркалом, усміхнувся й пішов до вихідних дверей. Наташа хотіла його гукнути, але передумала.

— Хай шукає,— сказала вона собі. Тільки-но Борис вийшов, як з других дверей вийшла розшаріла Соня, крізь сльози щось сердито шепчучи. Наташа стримала свій перший порух — вибігти назустріч їй і залишилась у своїй засідці, як під шапкою-невидимкою, розглядаючи, що робиться на світі. Вона почувала особливу нову насолоду. Соня шепотіла щось і оглядалася на двері вітальні. З дверей вийшов Микола.

— Соню! що з тобою? хіба так можна? — сказав Микола, підбігаючи до неї.

— Нічого, нічого, облиште мене! — Соня заридала.

— Ні, я знаю що.

— Ну знаєте, і чудово, і йдіть до неї.

— Соню! одно слово! Хіба можна так мучити себе й мене через фантазію? — казав Микола, взявши її за руку.

Соня не випручувала в нього руки й перестала плакати.

Наташа, не ворушачись і не дихаючи, блискучими очима дивилася з своєї засідки. «Що тепер буде?» — думала вона.

— Соню! мені цілий світ не потрібен! Ти одна для мене все,—казав Микола. — Я доведу тобі.

— Я не люблю, коли ти так говориш.

, — Ну, не буду, ну, пробач, Соню! — Він притягнув її до себе й поцілував.

«Ой, як гарно!» подумала Наташа і, коли Соня з Миколою вийшли з кімнати, вона пішла за ними й викликала до себе Бориса.

— Борисе, йдіть сюди,— сказала вона із значущим і хитрим виглядом.— Мені треба сказати вам одну річ. Сюди, сюди,— сказала вона і провела його в квіткову на те місце між діжками, де вона ховалася. Борис, усміхаючись, ішов за нею.

— Яка ж це одна річ? — спитав він. Вона збентежилася, озирнулася круг себе і, побачивши кинуту на діжці свою ляльку, взяла її в руки.

— Поцілуйте ляльку,— сказала вона. Борис уважним, приязним поглядом дивився на її збуджене обличчя і нічого не відповідав.

— Не хочете? Ну, то йдіть сюди,— сказала вона і глибше зайшла в квіти й кинула ляльку.— Ближче, ближче! — шептала вона. Вона піймала руками офіцера за вилоги, і в зашарілому обличчі її видно було урочистість і страх.

— А мене хочете поцілувати? — прошепотіла вона ледве чутно, спідлоба дивлячись на нього, усміхаючись і мало не плачучи від хвилювання.

Борис почервонів.

— Яка ви смішна! — промовив він і нагнувся до неї, ще більш червоніючи, але нічого не розпочинав, вичікував.

Вона раптом вискочила на діжку, від цього стала вищою за нього, обійняла його обома руками, так що тонкі голі ручки зігнулися вище його шиї, і, відкинувши порухом голови волосся назад, поцілувала його в самі губи.

Вона прошмигнула між вазонами на другий бік квітів і, опустивши голову, зупинилася.

— Наташо,— сказав він,— ви знаєте, що я вас люблю, але...

— Ви закохані в мене? — перебила його Наташа.

— Так, закоханий, але, будь ласка, надалі не робімо того, що зараз... Ще чотири роки... Тоді я буду просити вашої руки.

Наташа подумала.

— Тринадцять, чотирнадцять, п´ятнадцять, шістнадцять...— вголос лічила вона по тоненьких пальчиках.— Добре! Отже, кінець?

І усмішка радості й заспокоєння осяяла її жваве обличчя.

— Кінець! — сказав Борис.

— Назавжди? — сказала дівчинка.— До самої смерті?

І взявши його під руку, вона зі щасливим обличчям повільно пішла з ним поруч до диванної.

XI

Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не приймати більш нікого, і швейцарові наказано було лише неодмінно запрошувати на обід Усіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленням. Графині хотілося вічна-віч поговорити з другом свого дитинства, княгинею Анною Михайлівною, якої вона не бачила як слід, відколи та приїхала з Петербурга. Анна Михайлівна із своїм сплаканим і приємним обличчям підсунулась ближче до графининого крісла.

— З тобою я буду цілком одверта,— сказала Анна Михайлівна.— Вже мало залишилось нас, старих друзів! Тим-то я так і дорожу твоєю дружбою.

Анна Михайлівна подивилася на Віру і зупинилася. Графиня потиснула руку своєму другові.

— Віро,— сказала графиня, обертаючись до старшої дочки, очевидно нелюбої.— Як ви ні в чому не тямите! Хіба ти не почуваєш, що ти тут зайва? Піди до сестер, чи...

Вродлива Віра презирливо усміхнулася, видно, не почуваючи ні найменшої образи. [...]

— Ну, як же, кого ти просила про Бореньку? — спитала графиня.— Адже твій ось уже офіцер гвардії, а Миколенька йде юнкером. Нема кому поклопотатися. Ти кого просила?

— Князя Василя. Він був дуже привітний. Відразу на все погодився, доповів государеві,— говорила княгиня Анна Михайлівна захоплено, зовсім забувши все приниження, через яке вона пройшла, щоб досягнути своєї мети. [...]

Вона вийняла хусточку й заплакала.

— Мені треба п´ятсот карбованців, а в мене один двадцятип´ятикарбованцевий папірець. Я в такому становищі... Одна моя надія тепер на графа Кирила Володимировича Безухова. Якщо він не захоче підтримати свого хрещеника,— він же хрестив Борю,— і призначити йому що-небудь на утримання, то всі мої клопотання пропадуть: мені не буде за що обмундирувати його.

Графиня пустила сльозу і мовчки обмірковувала щось.

— Часто думаю... може, це й гріх,— сказала княгиня,— а часто думаю: от граф Кирило Володимирович Безухов живе сам один... це величезне багатство... і для чого живе? Йому життя тягарем стало, а Борис лише починає жити.

— Він, певне, залишить щось Борисові,— сказала графиня.

— Бог знає, chere amie! Ці багачі й вельможі такі егоїсти. Та я все ж поїду зараз до нього з Борисом і прямо скажу, в чому річ. Хай про мене думають, що хочуть, мені, далебі, однаково, коли синова доля залежить від цього.— Княгиня підвелася,— Тепер друга година, а о четвертій ви обідаєте. Я встигну з´їздити. [...]

XIII

П´єр так і не встиг вибрати собі кар´єри в Петербурзі і, справді, був висланий у Москву за бешкетування. Історія, яку розповідали у графа Ростова, була правдива. П´єр брав участь у зв´язуванні квартального з ведмедем. Він приїхав кілька днів тому і зупинився, як завжди, в домі свого батька. Хоч він і передбачав, що історія його вже відома в Москві і що дами, які оточують його батька, завжди недоброзичливі до нього, скористаються з цієї нагоди, щоб роздратувати графа,— він, проте, в день приїзду пішов на батькову половину. Ввійшовши до вітальні, де звичайно перебували княжни, він привітався з дамами, що сиділи за п´яльцями і за книгою, яку вголос читала одна з них. їх було три. Старша, охайна, з довгою талією, строга дівиця; молодші, обидві рум´яні й гарненькі, неоднакові лише тим, що в однієї була родимка над губою, яка дуже красила її, вишивали в п´яльцях. П´єра зустріли, як мерця або зачумленого. Старша княжна перестала читати й мовчки подивилася на нього зляканими очима; молодша, без родимки, прибрала точно такого ж виразу; найменша, з родимкою, веселої і смішливої вдачі, нагнулася до п´ялець, щоб приховати усмішку, викликану, певне, сценою, яка мала відбутися і кумедність якої вона передбачала. Вона притягнула вниз шерстинку й нагнулася, ніби розбираючи узори і ледве стримуючись від сміху. [...]

— Можу я бачити графа? — спитав П´єр.

— Гм!.. Якщо ви хочете вбити його, зовсім убити, то можете бачити. Ольго, піди подивись, чи готовий бульйон для дядечка, скоро час,— додала вона, показуючи цим П´єру, що вони заклопотані й заклопотані заспокоюванням його батька, тимчасом як він, очевидно, заклопотаний лише нервуванням.

Ольга вийшла. П´єр постояв, подивився на сестер і, вклонившись, сказав:

— То я піду до себе. Коли можна буде, ви мені скажіть.

Він вийшов, і дзвінкий, але неголосний сміх сестри з родимкою пролунав за ним. [...]

XIV

Коли Анна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа сама, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.

— Що це ви, дорога моя,— сказала вона сердито до дівчини, яка примусила чекати себе кілька хвилин.— Не хочете служити, чи що? То я вам знайду місце.

Графиня була схвильована горем і принизливою бідністю своєї подруги, і тому була в поганому настрої, а це завжди виявлялося в неї найменуванням покоївки «дорога моя» і «ви».

— Пробачте,— сказала покоївка.

— Попросіть до мене графа.

Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з трохи винуватим виглядом, як і завжди.

— Ну, графинечко! Яке соте з мадерою з рябчиків буде, mon chere. Я покуштував; недарма я за Тараску тисячу карбованців дав. Вартий!

Він сів біля дружини, браво спершись руками в коліна і кошлаючи сиве волосся.

— Що накажете, графинечко?

— Ось що, мій друже,— чого це в тебе забруднено тут? — сказала вона, показуючи на жилет.— Це соте, мабуть,— додала вона, усміхаючись.— Ось що, графе, мені грошей треба.

Обличчя її посмутніло.

— Ой, графинечко!..— і граф заметушився, витягаючи бумажника.

— Мені багато треба, графе, мені п´ятсот карбованців треба.— І вона, вийнявши батистову хусточку, витирала нею чоловіків жилет.

— Зараз, зараз. Гей, хто там? — вигукнув він таким голосом, яким вигукують лише люди, впевнені, що ті, кого вони кличуть, прожогом кинуться на їх поклик.— Послать до мене Митеньку!

Митенька, той вихований у графа дворянський син, який тепер відав Усіма його справами, тихими кроками увійшов до кімнати.

— Ось що, дорогий мій,— звернувся граф до цього поважливого молодого чоловіка.— Принеси ти мені...— він задумався.— Так, сімсот карбованців, так. Та дивись, таких драних і брудних, як того разу, не принось, а гарних, для графині.

— Справді, Митенька, будь ласка, щоб чистенькі,— сказала графиня, сумно зітхаючи.

— Ваше сіятельство, коли накажете доставити? — спитав Митенька.— Ви ж знаєте, що... А втім, будь ласка, не турбуйтеся,— додав він, помітивши, як граф уже почав важко й прискорено дихати, а це завжди було ознакою того, що починається гнів.— Я забув... Цю ж хвилину накажете доставити?

— Аякже, то ж то, принеси. Ось графині віддай.

— Яке золото в мене цей Митенька,— додав граф, усміхаючись, коли молодий чоловік вийшов,— Нема того, щоб не можна. А я цього терпіти не можу. Усе можна.

— Ах, гроші, графе, гроші, скільки від них горя на світі! — сказала графиня.— А ці гроші мені дуже потрібні.

— Ви, графинечко, марнотратка відома,— промовив граф і, поцілувавши дружину в руку, пішов знову до кабінету.

Коли Анна Михайлівна повернулася від Безухова, у графині лежали вже гроші, все новенькими папірцями, під хустиною на столику, і Анна Михайлівна помітила, що графиня чимось стурбована.

— Ну, що, мій друже? — спитала графиня.

— Ах, у якому він жахливому стані! Його впізнати не можна, він такий слабий, такий слабий; я хвилинку побула і двох слів не сказала...

— Annette, будь ласка, не відмов мені! —сказала раптом графиня, беручи з-під хустини гроші і червоніючи, що так дивно було при її немолодому, худому й поважному обличчі.

Анна Михайлівна вмить зрозуміла, в чому річ, і вже нагнулася, щоб у належну хвилину спритно обняти графиню.

— Ось від мене Борисові, на пошиття мундира...

Анна Михайлівна вже обнімала її і плакала. Графиня плакала теж. Плакали вони того, що вони дружні; і того, що вони добрі; і того, що подруги молодості заклопотані такою низькою річчю — грішми; і того, що молодість їх минула... Але сльози обох були приємні...