Частина шоста

І

Для Раскольникова настав дивний час: наче туман ліг зненацька перед ним і відділив його від усіх в безвихідній і тяжкій самотності. Викликаючи в пам´яті цей час згодом, уже через довгі роки по тому, він догадувався, що свідомість його іноді начебто затьмарювалась і що так тривало, з деякими проміжками, аж до остаточної катастрофи. [...]

Особливо тривожив його Свидригайлов: можна навіть сказати, що той ніяк не йшов з його думки. [...] За ці два-три дні після смерті Катерини Іванівни він уже разів зо два зустрічався з Свидригайловим, майже кожного разу в Сониній квартирі, куди він заходив якось безцільно, майже завжди на короткий час. Вони перекидалися короткими фразами, але й разу не заговорили про основне, начебто між ними так, сама собою, виникла умова, щоб мовчати про це до якогось часу. Тіло Катерини Іванівни ще лежало в труні. Свидригайлов розпоряджався підготовкою до похорону і був заклопотаний. Соня теж була дуже зайнята. Під час останньої зустрічі Свидригайлов розповів Раскольникову, що справу з дітьми Катерини Іванівни він якось покінчив, і покінчив щасливо; що в нього, завдяки певним зв´язкам, знайшлись такі особи, з допомогою яких можна було влаштувати всіх трьох сиріт, тепер-таки, в дуже непогані як для них заклади; що покладені на їх ім´я гроші теж багато допомогли, бо сиріт з капіталом улаштувати значно легше, ніж сиріт бідних. Сказав він щось і про Соню, пообіцяв якось цими днями зайти до Раскольникова і згадав, що «бажав би порадитись»; що «дуже вже треба б побесідувати, бо є такі справи...» Розмова ця відбувалась у сінях, коло сходів. Свидригайлов пильно дивився в очі Раскольникову і раптом, помовчавши і притишивши голос, спитав:

— Та чого ви, Родіоне Романовичу, такий сам не свій? Справді! Слухаєте і дивитесь, а наче й не розумієте. Ви підбадьортесь. От давайте поговоримо: шкода тільки, що клопоту багато і чужого і свого... Ех, Родіоне Романовичу,— додав він зненацька,— усім людям потрібне повітря, повітря, повітря... Перш за все!

Він раптом уступився з дороги, щоб пропустити священика і дячка, які піднімались сходами. Вони йшли правити панахиду. За розпорядженням Свидригайлова панахиди правили два рази на день, акуратно. Свидригайлов пішов собі. Раскольников постояв, подумав і ввійшов слідом за священиком у квартиру Соні.

Він став у дверях. Починалася служба тихо, добропристойно, журливо. В думці про смерть і у відчутті присутності смерті завжди для нього було щось тяжке і містично жахливе, з самого дитинства; та й давно вже він не чув панахиди. Але було ще тут і щось інше, дуже страшне і тривожне. Він дивився на дітей; всі вони стояли біля труни навколішках, Поленька плакала. Позад них, тихо і начебто боязко плачучи, молилась Соня. «А вона ж за ці дні й разу на мене не глянула і слова до мене не промовила»,— подумалося раптом Раскольникову. [...]

Сонце яскраво освітлювало кімнату; кадильний дим підіймався клубами; священик читав: «Упокой Господи». Раскольников вистояв усю відправу. Благословляючи і прощаючись, священик якось дивно оглядався. Після відправи Раскольников підійшов до Соні. Вона зненацька взяла його за обидві руки і схилила на його плече голову. Цей короткий жест навіть вразив Раскольникова і здивував; навіть чудно було: як це? і найменшої відрази і найменшої огиди до нього, і найменшого дрожу в її руці! Це вже була якась безмірна зневага до самої себе. Так принаймні він це зрозумів. Соня нічого не говорила. Раскольников потиснув їй руку і вийшов. Йому зробилося дуже тяжко. [...] Все змотувалося в якийсь клубок. «Ні, вже краще б якась боротьба! Краще б знову Порфирій... або Свидригайлов. Швидше б знову який-небудь виклик, чий-небудь напад... Так! так!» — думав він. Він вийшов з харчевні і Мало не кинувся бігти. Думка про Дуню і матір нагнала на нього раптом чомусь наче панічний страх. Цієї саме ночі, вдосвіта, він і прокинувся в кущах, на Крестовсь- кому острові, змерзлий, в гарячці; він рушив додому і прийшов уже вранці. Після кількох годин сну гарячка минула, але прокинувся він уже пізно: була друга година після полудня.

Він згадав, що на цей день призначено похорон Катерини Іванівни, і зрадів, що не був присутній на ньому. Настя принесла пому їсти; він їв і пив з апетитом, мало не з жадністю. Голова його була свіжішою, і сам він спокійнішим, ніж у ці останні три дні. Він навіть подивувався побіжно припливам свого панічного страху. Двері відчинились, і ввійшов Разуміхін.

— А! їсть, значить не хворий! — сказав Разуміхін, взяв стілець і сів коло стола проти Раскольникова. Він був стривожений і не старався цього приховати. [...]

— Євдокія Романівна листа якогось одержала, сьогодні, дуже її він стривожив. Дуже. Навіть надзвичайно стривожив. Я заговорив про тебе — просила замовкнути. Потім... потім сказала, що, може, ми дуже скоро розстанемось, потім почала мені за щось гаряче дякувати; потім пішла до себе й замкнулася.

— Вона листа одержала? — задумливо перепитав Раскольников.

— Еге ж, листа; а ти не знав? Гм.

Обидва вони помовчали.

— Прощай, Родюне. Я, брат... був такий час... а втім, прощай, бачиш, був такий час... Ну, прощай! Мені теж треба йти. Пити не буду. Тепер не треба... чорта лисого!

Він поспішав; та, вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, зненацька відчинив їх і сказав, дивлячись кудись убік:

— До речі! Пам´ятаєш те вбивство, ну, от що Порфирій: стару оту? Ну, то знай, що вбивця цей знайшовся, признався сам і докази всі подав. Це один з тих самих робітників, малярів, уяви собі, пам´ятаєш, я ще їх тут захищав? Чи повіриш, що всю цю сцену бійки і реготу на сходах з своїм товаришем, коли оті йшли назустріч, двірник і два свідки, він навмисно підстроїв, щоб очі відвести. Яка хитрість, яке самовладання в такому щеняті! Повірити важко; але ж сам роз´яснив, сам в усьому признався! І як же я тоді вклепався! Що ж, на мою думку, це тільки геній прикидання і знахідливості, геній юридичного відводу,— отже, нема чого особливо дивуватись! Хіба таких не може бути? А що він не видержав характеру і признався, то я йому за це ще більше вірю. Правдоподібніше... Але як же я, як же я тоді вклепався! За них на стінку дерся!

— Скажи, будь ласка, звідки ти про це довідався і чого тебе це так цікавить? — з помітним хвилюванням спитав Раскольников.

— Ото ще! Чого мене цікавить! Спитав!.. А довідався я від Порфирія та від інших. А втім, від нього майже все й довідався.

— Від Порфирія?

— Від Порфирія.

— Що ж... що ж він? — злякано спитав Раскольников.

— Він усе чудово мені роз´яснив. Психологічно роз´яснив, по-своєму.

— Він роз´яснив? Сам же тобі й роз´ясняв?

— Сам, сам; прощавай! Потім ще дещо розповім, а тепер справа є. [...]

Раскольников, скоро тільки вийшов Разуміхін, встав, повернувся до вікна, поткнувся в куток, в другий, наче забувши про тісноту своєї конури, і... знову сів на диван. Він увесь мовби обновився; знову боротьба — значить, знайшовся вихід!

«Так, значить знайшовся вихід! А то вже занадто все сперлось і закупорилося, тяжко душити почало, дурман налягав якийсь. Аж від самої сцени з Миколкою у Порфирія почав він задихатись, не бачачи виходу. Після Миколки того ж дня була сцена у Соні». [...]

Раскольников узяв кашкет і, замислений, рушив до дверей. Вперше за всі ці дні він відчув, що принаймні голова в нього свіжа. «Треба кінчити з Свидригайловим,— думав він,— і що б то не було, якнайшвидше цей теж, здається, чекає, щоб я сам До нього прийшов». І в цю мить така ненависть піднялася раптом з його стомленого серця, що, можливо, він міг би вбити кого-небудь з цих двох: Свидригайлова або Порфирія. Принаймні він відчув, що коли не тепер, то далі він здатний буде це зробити. «Побачимо, побачимо»,— повторював він сам собі.

Та тільки-но він одчинив двері в сіни, як раптом зіткнувся з самим Порфирієм, той ішов до нього. Раскольников на якусь мить завмер. Було чудно, що він не дуже здивувався Порфирієві і майже його не злякався. Він тільки здригнувсь, але швидко, враз приготувався. «Може, розв´язка! Але як же це він підійшов тихенько, мов кішка, і я нічого не чув. Невже підслухував?»

— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу,— скрикнув, сміючись, Порфирій Петрович.— Давно завітати збирався, а це йду мимо, думаю — чому б не зайти хвилин на п´ять навідати. Кудись зібралися? Не затримаю. От тільки одну цигарочку, якщо дозволите.

— Та сідайте, Порфирію Петровичу, сідайте,— запрошував гостя Раскольников, з таким, здавалось, привітним і дружнім виглядом, що, далебі, сам би здивувався, коли б міг подивитись на себе збоку. Рештки самовладання десь із самого дна душі вискрібалися! Він прямо сів навпроти Порфирія і, не змигнувши, дивився на нього. Порфирій примружився і почав закурювати цигарку.

«Ну, кажи ж, кажи ж,— начебто так і хотіло вихопитись з серця Раскольникова.— Ну, чого ж, чого ж, чого ж ти нічого не кажеш?»

II

— От, ці цигарки! — заговорив, нарешті, Порфирій Петрович, закінчивши закурювати і віддихнувши,— шкодять же, та ще й як шкодять, а покинути не можу! [...]

«Що це він, до своєї улюбленої казенщини вдається, чи що!» — з огидою подумав Раскольников. Вся недавня сцена останньої їх зустрічі раптом пригадалася йому, і тодішнє почуття хвилею прилило до його серця.

— А я до вас уже заходив позавчора ввечері; ви й не знаєте? — говорив далі Порфирій Петрович, оглядаючи кімнату, — в кімнату, в цю саму, заходив. Теж, як і сьогодні, йду мимо — дай, думаю, візитик йому віддам. Зайшов, а кімната навстіж: оглядівся, почекав та й, служниці вашій не сказавши, пішов собі. Не замикаєте?

Обличчя Раскольникова хмурніло дедалі більше. Порфирій мовби вгадав його думки.

— Пояснити дещо прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, поговорити! Змушений і зобов´язаний перед вами до такої розмови,— вів він далі з усмішечкою і навіть злегенька плеснув долонею по коліну Раскольникова, але майже в ту ж мить обличчя його раптом зробилося серйозним і заклопотаним; навіть мовби смутком повилося, на подив Раскольникову. Він ніколи ще не бачив і не підозрівав у нього такого виразу.— Дивна сцена сталася останнього разу між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і під час першої нашої зустрічі між нами теж відбувалася дивна сцена; але тоді... Ну, тепер уже все одне до одного! От що: я, може, і дуже винен перед вами; це я відчуваю. Адже як ми розійшлися, чи пам´ятаєте: у вас нерви аж кричать і підколінки тремтять, і в мене нерви кричать і підколінки тремтять. І знаєте, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по-джентльменски

Цей клятий міщанин сидів ме не тоді за перегородкою,— можете собі уявити? Ви, звичайно, це вже знаєте; та й самому мені відомо, що він до вас потім заходив; але те, що ви тоді гадали, того не було: ні за ким я не посилав і ніяких розпоряджень я ще тоді не давав. Спитаєте, чому не давав? Та як вам сказати: самого мене це все тоді неначе приголомшило. [...] Дратівливі ви вже дуже, Родіоне Романовичу, зроду; навіть занадто вже, при всіх інших основних властивостях вашої вдачі і серця, які я, тішу себе щодо цього надією, почасти збагнув. Ну, вже, звичайно, і я міг, навіть і тоді, зміркувати, що не завжди так трапляється, щоб отак встала людина та й бовкнула вам усю підноготну. Це хоч і трапляється, особливо коли людину з останнього терпіння виведеш, але в усякому разі рідко. Це і я міг зміркувати. Ні, думаю, мені б хоч рисочку! хоч малюсіньку рисочку, однісіньку, та тільки таку, щоб уже так руками можна взяти було, щоб уже річ була, а не сама тобі психологія. Тому, думав я, якщо людина винна, то вже, звичайно, можна в усякому разі чогось істотного від неї діждатись, дозволено навіть і на найбільш несподіваний результат розраховувати. На вдачу вашу я тоді розраховував, Родіоне Романовичу, більш за все на вдачу! Надіявся вже дуже тоді на вас.

— Та ви... та чого ж ви тепер оце все так говорите,— пробурмотів, нарешті, Раскольников, навіть не обдумавши як слід запитання. «Про що він говорить,— губився він в здогадах,— невже ж справді за невинного мене вважає?»

— Чого так кажу? Я пояснити свої вчинки прийшов, так би мовити, за обов´язок святий вважаю. Хочу вам все до останку викласти, як усе було, всю цю історію всього цього тодішнього, так би мовити, затьмарення. Багато примусив я вас перестраждати, Родіоне Романовичу. Я не звір якийсь. Адже ж і я розумію, як ото все перенести людині, пригніченій обставинами, але гордій, владній і нетерпеливій, особливо нетерпеливій! Я вас в усякому разі за людину найблагороднішу маю, і навіть із зачатками великодушності, хоч і не згоден з вами в усіх переконаннях ваших, про що за обов´язок вважаю заявити наперед, прямо і з цілковитою одвертістю, бо насамперед не хочу обманювати. Пізнавши вас, став почувати до вас симпатію. Ви, може, сміятиметесь з цих моїх слів? Маєте право. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, по суті, не було ж за що і полюбити. Але вважайте, як собі знаєте, а я тепер хочу, з свого боку, всім, що в моїх силах, змінити в вас те враження і довести, що і я людина з серцем та совістю. Щиро кажу.

Порфирій Петрович примовк з гідністю. Раскольников відчув приплив якогось нового переляку. Думка про те, що Порфирій вважає його за невинного, почала зненацька лякати його.

— Розповідати все по порядку, як це почалося тоді, навряд чи потрібно,— вів далі Порфирій Петрович,— я гадаю, навіть і зайве. Та навряд чи й зможу. Бо, як це пояснити докладно? Спочатку чутки пішли. Про те, які це були чутки і від кого і коли... і з якого приводу, власне, до вас діло дійшло,— теж, я гадаю, казати зайве. [...] Признаюсь одверто, бо коли вже признаватись, то в усьому,— це я перший на вас тоді і натрапив.

Пригадав я тут і вашу статейку, в журналі, пам´ятаєте, ще коли вперше приходили, докладно про неї говорили. Я тоді поглузував, але ж для того тільки, щоб вас на дальше під´юдити. Повторюю, нетерпеливі і хворі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви сміливі, завзяті, серйозні і... переживали, багато чого переживали, все це я давно вже знав. Мені всі ці переживання знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому. Безсонними ночами і в запалі страшному вона замишлялася, з завмиранням і колотінням серця, з ентузіазмом придушеним. А небезпечний цей придушений, гордий ентузіазм у молоді! [...] Статейку вашу я тоді прочитав, та й відклав набік, і... як відклав її тоді, то й подумав: «Ні, з цією людиною так не минеться!» Ну, то як же, скажіть тепер, коли передувало ось таке, та не захопитись було наступним! А Господи! Та хіба я кажу що-небудь? Хіба я щось тепер тверджу? Я тільки тоді помітив.

Що тут, думаю? Тут нічого, тобто зовсім нічого, і, може, в найвищій мірі нічого. Та й захоплюватись отак мені, слідчому, зовсім навіть не годиться: у мене он Миколка на руках, і вже з фактами,— там як собі хочете, а факти! І теж свою психологію підводить; коло нього треба заходитись, бо тут справа життя і смерті. Навіщо я вам тепер усе це пояснюю? А щоб ви знали і з вашим умом і серцем не винуватили мене за моє злісне тоді поводження. Не злісне воно, щиро кажу. [...]

Та як почув тоді про ці дзвінки, то весь навіть так і завмер, навіть дрож пройняв. «Ну, думаю, ось вона, рисочка, і є! Вона!» Та вже й не міркував я тоді, просто не хотів. Тисячу б карбованців в ту мить я дав, своїх власних, щоб тільки на вас своїми очима подивитись: як ви тоді сто кроків з міщанином поряд ішли, після того, як він вам «убивця» в очі сказав, і нічого в нього, аж цілих сто кроків, спитати не посміли!.. Ну, а холод отой в спинному мозку? Дзвінки оті, в хворобі, в напівмаренні? Отже, Родіоне Романовичу, чого ж вам після того й дивуватись, що я з вами тоді такі жарти заводив? І чого ви самі в той самий час прийшли? Адже й вас хтось начебто підштовхував, їй-богу, і коли б не розвів нас Миколка, то... а Миколку ж тоді пам´ятаєте? Добре запам´ятали? Та це ж був грім! Адже це грім ударив з хмари, громова стріла! Ну, а як я його зустрів? Стрілі тій іла стілечки не повірив, ви ж самі бачили! Та де там! Вже потім, після вас, коли він став дуже й дуже доладно на деякі пункти відповідати, так що я сам здивувався, і тоді й на копійку йому не повірив! [...]

— Мені Разуміхін оце тільки говорив, що ви й тепер обвинувачуєте Миколая і самі Разуміхіна в тому запевняли...

Дух йому перехопило і він не докінчив. Він слухав у невимовному хвилюванні, як людина, що наскрізь його розкусила, сама себе зрікалась. Він боявся повірити і не вірив. А в двозначних словах він жадібно шукав і ловив щось більш певне і остаточне.

— Пан Разуміхін! — скрикнув Порфирій Петрович, мовби зрадівши запитанню Раскольникова, який досі мовчав,— хе! хе! хе! Та пана Разуміхіна треба було відсторонити: де два б´ються, третій не встрявай. Пан

Разуміхін не та людина, та й не має до цього відношення, прибіг до мене вейь такий блідий... Ну, та Бог з ним, чого його сюди плутати! А щодо Миколки, то чи хочете знати, що це за сюжет, у тому вигляді тобто, як я його розумію! Передусім це ще дитина нетямуща, і не те щоб боягуз, а так, мовби художник якийсь. Далебі, ви не смійтесь, що я його так змальовую. Невинний і до всього податливий. Серце має; фантаст. Він і до співу, він ідо танцю, він і казки, кажуть, так розповідає, що з інших місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготати до знемоги через те, що пальця покажуть, і пиячити до нестями, не те щоб від розпусти, а так, коли-не-коли, якщо напоять, по-дитячому ще. Він тоді он і вкрав, а й сам цього не знає; бо «коли на землі лежало, хіба це вкрав?» [...] Відомо мені, що його художник один тут полюбив, до нього ходити почав, аж тут оця пригода і трапилась! Ну, злякався — вішатись! Тікати! Що ж робити з уявленням, яке склалося в народі про нашу юридистику! Іншому ж страшне саме те слово «засудять». Хто винен? Побачимо, що нові суди скажуть. Ой, дав би Бог! Ну от; у в´язниці і згадав він, певно, тепер святого старця; Біблія теж з´явилася знову. Чи знаєте ви, Родіоне Романовичу, що означає у деяких з них «постраждати»? Це не те щоб за когось там, а так просто «постраждати треба»; страждання, значить, прийняти, а від властей — то тим краще. Так от, я і підозріваю тепер, що Миколка хоче «страждання прийняти» або щось подібне до цього.

Це я напевно, навіть з фактів знаю. Він тільки не знає, що я знаю. Що, хіба не припускаєте, щоб з такого люду виходили характери фантастичні? Ще й скільки. Старець тепер знову почав діяти, особливо ж після петлі пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви гадаєте, витримає? Заждіть, ще зречеться! З години на годину чекаю, що прийде зізнання зрікатись. Я цього Миколку полюбив і його досконально досліджую. І що б ви думали! Хе! хе! На деякі пункти вельми доладне мені відповідав, очевидно потрібні відомості дістав, хитро приготувався; ну а в інших пунктах просто мов у калюжу, нічогісінько не знає, не відає, та й сам не підозріває, що не відає! Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров «освіжає»; коли життя проповідується, як комфорт. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну,— зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов. Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а в двері добивались і дзвоник калатав,— ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з´явилась потреба... Ну та це, щоправда, в хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить,— ні, який вже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!

Ці останні слова, після всього раніше сказаного і такого схожого на зречення, були занадто вже несподівані. Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.

— То... хто ж убив?..— спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.

— Як хто вбив?..— перепитав він, наче не вірячи своїм вухам,— та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили...— додав він майже пошепки, цілком переконано.

Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.

— А губка он знову, як і тоді, тремтить,— пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович.— Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли,— додав він, трохи помовчавши,— через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.

— Це не я вбив,— прошептав Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.

— Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше,— суворо і переконано прошептав Порфирій.

Обидва вони замовкли, і мовчанка тривала надзвичайно довго, хвилин з десять. Раскольников сперся ліктями на стіл і мовчки куйовдив собі пальцями волосся. Порфирій Йетрович сидів смирно і чекав. Раптом Раскольников презирливо подивився на нього.

— Знову ви за старе, Порфирію Петровичу! Все за ті самі ваші прийоми: як ото вам не набридне, справді?

— Е, годі, що мені тепер прийоми! Інша б річ, коли б тут були свідки; а то ж ми сам на сам шепчемо. Самі бачите, я не для того до вас прийшов, щоб гнати й ловити вас, мов зайця. Признаєтесь чи ні — зараз мені все одно. Для себе ж я й без вас переконаний.

— А коли так, то чого ж ви прийшли? — роздратовано спитав Раскольников.— Я вам знову те саме запитання ставлю: якщо ви мене винним вважаєте, чому не берете ви мене в острог?

— Ну, оце так запитання! По пунктах вам і відповім: по-перше, ув´язнити вас так прямо мені невигідно.

— Як це невигідно! Коли ви переконані, то ви повинні...

— Ет, що ж, що я переконаний? Адже все це поки що самі тільки мої гадки. Та й що ж я вас на спочинок, чи що, туди посаджу? Самі знаєте, якщо проситесь. Приведу я, наприклад, викривати вас отого дурного міщанина, і ви йому скажете: «Ти п´яний, чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе просто за п´яного і вважав, та ти й був п´яний»,— ну, що я вам тоді на це скажу, тим більше, що ваше ж правдоподібніше, ніж його, бо в його свідченні сама лиш психологія,— яка його пиці навіть і не личить, а ви ж у самісіньку точку влучаєте, бо п´є негідник день і ніч, це ж усі знають. Та й сам я казав вам одверто вже не раз, що психологія ця на два кінці і що другий кінець довший буде, та й багато правдоподібніший, а крім цього, проти вас у мене поки що і немає нічого. І хоч я вас все- таки посаджу і навіть сам-от я прийшов (зовсім не так, як це у людей робиться) вас про все попередити, а все-таки прямо вам скажу (теж не так, як у людей робиться), що мені це буде невигідно. Ну, а по-друге, я того до вас прийшов...

— Еге ж, по-друге? (Раскольников усе ще задихався).

— Того, що, як я вже і сказав, коли ввійшов, визнаю себе зобов´язаним перед вами все пояснити. Не хочу, щоб ви мене за недолюдка вважали, тим більше, що щиро до вас прихильний, вірте чи не вірте. Внаслідок чого, по-третє, і прийшов до вас з одвертою і прямою пропозицією — принесіть повинну самі. Це вам буде незрівнянно вигідніше, та й мені теж вигідніше — бо з плечей спаде. Ну що, одверто чи ні з мого боку?

Раскольников якийсь час думав.

— Слухайте-но, Порфирію Петровичу, ви ж говорите: сама лиш психологія, а тимчасом заїхали в математику. А що, коли ви і тепер поми ляєтесь?

— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Рисочку таку маю. Рисочку ж цю я тоді ж і знайшов; послав Господь!

— Яку рисочку?

— Не скажу, Родіоне Романовичу. Та й в усякому разі тепер і права не маю більше зволікати; ув´язню. Ви от розміркуйте: мені тепер уже все одно, отже, я виключно це тільки для вас. їй-богу, краще буде, Родіоне Романовичу!

Раскольников злісно усміхнувся.

— Та це ж не тільки смішно, це навіть уже безсоромно. Ну, хоч би я був і винним (чого я зовсім не кажу), ну з якої речі мені приносити вам повинну, коли самі ви вже кажете, що я сяду до вас туди на спочинок?

— Е-е, Родіоне Романовичу, не всім словам вірте; може, і не зовсім буде на спочинок! Адже це тільки теорія, та ще ж і моя, а який же я для вас авторитет? Я, може, й сам від вас дещо навіть і тепер таю? Не все ж мені вам так взяти та й викласти, хе! хе! По-друге: як-то яка вигода? А відомо вам, скільки вам за це знижки вийде? Адже ви коли прийдете, в який час? Ви це тільки розміркуйте! Коли інший вже на себе злочин перейняв і всю справу сплутав? А я вам, от самим Богом присягаюсь, так там» підроблю і влаштую, що ваша повинна буде мовби зовсім несподіваною. Всю цю психологію ми зовсім відкинемо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що злочин ваш матиме вигляд чогось подібного до затьмарення, бо по совісті, це ж затьмарення і було. Я чесна людина, Родіоне Романовичу, і свого слова додержу.

Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна.

— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія.— Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!

— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій,— оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.

Раскольников сумно і виразисте подивився на нього.

— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій,— багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!

— Чого попереду багато буде?

— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете. Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани...

— Знижка буде...— засміявся Раскольников.

— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте,— бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись принести повинну.

— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.

— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригіналь- но вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий вже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягі/и, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів,— якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й має рацію, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується,— а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь,— прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за орацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б вчинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. [...]

Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова. Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.

III

Він поспішав до Свидригайлова. Чого він міг сподіватись від цієї людини, він і сам не знав. Але в цій людині таїлася якась влада над ним. Усвідомивши це раз, він уже не міг заспокоїтись, а тепер до того ж і настав час.

Дорогою одне питання особливо мучило його: чи був Свидригайлов у Порфирія?

Скільки він міг розібратися і в чому міг би заприсягнутись,— ні, не був! Він подумав ще й ще, пригадав крок за кроком усю сцену з Порфирі- єм, прийшов до висновку: ні, не був, звичайно, не був!

А коли ще не був, то піде чи не піде він до Порфирія?

Тепер, поки що, йому здавалося, що не піде. Чому? Він не міг би пояснити й цього, а коли б і міг пояснити, то тепер він не став би над цим особливо сушити голову. Все це його мучило, і водночас йому було якось не до того. Дивна річ, ніхто б, може, не повірив цьому, але про свою теперішню, найближчу долю він турбувався якось мало, думав байдужне. Мучило його щось інше, набагато важливіше, надзвичайне,— до нього ж самого стосовне, не до когось іншого, але щось інше, щось головне. До того ж він відчував безмежну моральну втому, хоч розум його цього ранку працював краще, ніж в усі ці останні дні.[...]

Але ж одначе, що може бути між ними спільного? Навіть і злочини в них не могли бути однаковими. Цей чоловік до того ж був дуже неприємний, очевидно надзвичайно розпусний, неодмінно хитрий і облудний, можливо і злий. Про нього багато говорять такого. Правда, він клопотався за дітей Катерини Іванівни; та хто знає, для чого і що це може означати? У цього чоловіка завжди ото якісь наміри і проекти.

Зринала раз у раз в усі ці дні в Раскольникова ще одна думка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався гнати її від себе, така вона тяжка була для нього.

В усякому разі Свидригайлова треба побачити якнайшвидше, остаточно вирішив він. Хвалити Бога, тут не стільки потрібні подробиці, скільки суть справи; але якщо, якщо тільки він здатний, якщо Свидригайлов якось інтригує проти Дуні — то... [...]

Раскольников піднявся в трактир.

Він знайшов його в дуже маленькій задній кімнаті з одним вікном, вхід в яку був з великої зали, де за двадцятьма маленькими столиками, під викрики хвацького хору, пили чай купці, чиновники і безліч різного люду. Звідкись долинав стукіт більярдних куль... На столику перед Сви- дригайловим стояла почата пляшка шампанського і склянка, до половини наповнена вином. В кімнаті були ще хлопчик-шарманщик з маленьким ручним органчиком і рум´яна, що аж пашіла здоров´ям, дівчина в підтиканій смугастій спідниці і в тірольському капелюшку з стрічками, співачка, років вісімнадцяти, яка, незважаючи на викрики хору в другій кімнаті, співала під акомпанемент органщика досить сиплим контральто якусь лакейську пісню.

— Ну й годі! — перебив її Свидригайлов, коли зайшов Раскольников.

Дівчина одразу ж перестала співати і стояла в шанобливому чеканні.

Співала вона своєї римованої лакейщини теж з якимсь серйозним і шанобливим виразом на обличчі.

— Гей, Пилипе, склянку! — гукнув Свидригайлов.

— Я не питиму,— сказав Раскольников.

— Як хочете, я не для вас. Пий, Катю! Сьогодні нічого більше не потрібно буде, іди! — Він налив їй повну склянку вина і поклав жовтеньку кредитку. Катя випила склянку разом, як п´ють вино жінки, тобто не відриваючись, ковтнувши разів з двадцять, взяла гроші, поцілувала у Свидригайлова руку, яку той дуже серйозно дозволив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею почвалав і хлопчисько з органом.

— Я до вас ішов і вас розшукував,— почав Раскольников,— але чого це я тепер раптом завернув на -ський проспект з Сінної! Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я завертаю з Сінної праворуч. Та й дорога до вас не сюди. І тільки завернув, от і ви! Дивно!

— Чом же ви прямо не скажете: чудо!

— Тому що це, може, тільки випадок.

— Але ж і вдача яка в усіх цих людей! — зареготав Свидригайлов,— не признається, хоч би в душі й вірив у чудо! Адже ж самі кажете, що, «може», тільки випадок. І які тут усе боягузи щодо своєї власної думки, ви й уявити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте власну думку і не побоялися мати її. Тим ви й викликали в мене цікавість.

— Більш нічим?

— Та й цього ж досить.

Свидригайлов був, очевидно, в збудженому стані, але тільки трошечки; вина випив він лише півсклянки. [...]

— Та куди це ви так поспішаєте? — спитав Свидригайлов, з цікавістю розглядаючи його.

— У кожного свої кроки,— похмуро і нетерпеливо промовив Раскольников.

— Ви самі ж викликали зараз на одвертість, а на перше ж запитання і не хочете відповісти,— зауважив Свидригайлов, усміхаючись.— Вам усе здається, що в мене якісь заміри, а тому й дивитесь на мене підозріливо. Що ж, це цілком зрозуміло у вашому становищі. Та хоч як я бажаю зійтися з вами, але ж і рота не відкрию, щоб переконувати вас у протилежному, їй-богу, справа не варта заходу, та й говорити з вами я ні про що таке особливе не мав наміру.

— Навіщо ж у такому разі я був вам такий потрібний? Адже ви коло мене так упадали? [...] Хто ви такий і чого сюди прибули?

— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив дра роки в кавалерії, потім так отут в Петербурзі вештався, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у маєтку. Ось моя біографія!

— Ви, здається, картяр?

— Ні, який я картяр. Шулер — не картяр.

— А ви були шулером?

— Еге ж, був шулером.

— Що ж, вас часом били?

— Траплялося. А що?

— Ну, виходить, викликати на дуель могли... та й взагалі, оживляє.

— Не заперечую та до того ж не майстер я філософствувати. Признаюсь вам, я сюди, мабуть, більше задля жінок приїхав.

— Тільки що поховавши Марфу Петрівну?

— Атож,— усміхнувся з переконливою одвертістю Свидригайлов.— То що ж? Ви, здається, бачите щось погане в тому, що я про жінок так кажу?

— Тобто бачу я чи ні погане в розпусті?

— В розпусті! Ну, он ви куди! А втім, по черзі відповім вам відносно жінок взагалі; знаєте, я маю настрій побалакати. Скажіть, для чого я буду себе стримувати? Навіщо ж уникати жінок, коли я хоч до них охочий? Принаймні — заняття.

— То ви тут тільки на саму розпусту й надієтесь!

— Ну то що ж, ну й на розпусту. Далася їм розпуста. Але ж люблю принаймні пряме запитання. В цій розпусті принаймні є щось постійне, основане навіть на природі, що не піддається фантазії, щось таке, що завжди жаринкою розпаленою жевріє в крові, що завжди підпалює, що і довго ще, і з роками, можливо, не так швидко заллєш. Згодьтесь самі, хіба це не своєрідне заняття?

— Чого ж тут радіти? Це хвороба, й небезпечна.

— А, он ви куди? Я згоден, що це хвороба, як і все, що над міру,— а тут неодмінно доведеться переступити міру,— але ж це, по-перше, в одного таі§ в іншого інакше, а по-друге, звичайно, в усьому додержуй міри, обачливості, хоч і підлої, та що ж робити? Адже, коли б не було цього, то застрелитись, певно, довелось би. Я згоден, що порядна людина мусить нудитись, але ж...

— А ви могли б застрелитись?

— Ну от! — з огидою відпарирував Свидригайлов,— зробіть ласку, не говоріть про це,— додав він поквапливо і навіть без усякого фанфаронства, яке відчувалося в усіх його попередніх словах. Він навіть на обличчі наче змінився.— Признаюсь в непростимій слабості, та що подієш: боюся смерті і не люблю, коли говорять про неї. [...]

IV

— Ви, можливо, знаєте (а втім, я ж сам вам і розповідав),— почав Свидригайлов,— що я сидів тут у борговій тюрмі, за великий борг, зовсім не маючи звідки взяти хоч трохи грошей, щоб його сплатити. Не варт вдаватись у подробиці того, як викупила мене тоді Марфа Петрівна; чи знаєте, до якої міри засліплення може іноді покохати жінка? Це була жінка чесна, досить недурна (хоч і зовсім неосвічена). Уявіть же собі, що ця дуже ревнива і чесна жінка дійшла до того, що погодилась, після багатьох жахливих сцен і докорів, на своєрідний контракт зі мною, якого й додержувала протягом усього нашого шлюбу. Річ у тому, що вона була набагато старша від мене, крім того, завжди тримала в роті якусь гвоздичку. Я мав стільки свинства в душі і своєрідної чесності, щоб заявити їй прямо, що вірним цілком їй бути не можу. Це признання довело її до нестями, але, здається, моя груба одвертість їй до деякої міри сподобалася: «Значить, мовляв, не хоче обманювати, коли наперед так заявляє», ну, а для ревнивої жінки це найголовніше. Після довгих сліз склався між нами отакий собі неписаний контракт: перше, я ніколи не покину Марфу Петрівну і назавжди залишусь її чоловіком; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної коханки не заведу ніколи; четверте, за це Марфа Петрівна дозволяє мені накидати оком іноді на якусь з покоївок, але не інакше, як з її відома; п´яте, боронь мене Боже, полюбити жінку нашого кола; шосте, якщо трапиться таке, боронь Боже, що прийде до мене коли-небудь кохання, велике й серйозне, то я повинен відкритись Марфі Петрівні. А втім, щодо останнього пункту Марфа Петрівна була весь час досить спокійна; це була розумна жінка, отже, й не могла ж на мене дивитись інакше, як на розпусника, потаскуна, що неспроможний полюбити серйозно. Але розумна жінка і ревнива жінка — різні речі, і в тому ж і біда. Проте, щоб безсторонньо робити висновок про декотрих людей, треба заздалегідь одмовитись від деяких упереджених поглядів і від повсякденної звички до людей і предметів, що весь час нас оточують. На вашу думку, більш ніж на чию іншу, я маю право покладатись. Може, ви вже дуже багато чули про Марфу Петрівну смішного і безглуздого. Справді, у неї були деякі дуже смішні звички; але скажу вам прямо, що я щиро шкодую про незчисленні прикрості, яких я був причиною. Коли виникали між нами сварки я, здебільшого, мовчав і не роздратовувався, і це джентльменни- чання майже завжди досягало мети; воно на неї впливало і їй навіть подобалося; часом вона мною навіть пишалася. Але сестриці вашої все-таки не перенесла. І як це сталося, що вона рискнула взяти таку красуню в свій дім, в гувернантки! Я пояснюю це тим, що Марфа Петрівна була жінка палка, яка легко піддається всьому, і що вона просто сама закохалась,— буквально закохалась,— у вашу сестрицю. Ну, та і Євдокія Романівна!

Я дуже добре зрозумів з першого ж погляду, що тут справа кепська і,— що ви думаєте? — вирішив очей навіть на неї не зводити. Але Євдокія Романівна сама зробила перший крок — вірите чи ні? Чи вірите ви також, що Марфа Петрівна до того доходила, що навіть на мене сердилась спочатку за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я такий байдужий до її безперервних і закоханих розповідей про Євдокію Романівну? Сам не розумію, чого їй хотілось! Ну, вже звичайно, Марфа Петрівна розповіла Євдокії Романівні про мене всю підноготну. У неї була нещасна риса геть усім розповідати про наші сімейні таємниці і всім безперестану на мене скаржитись; як же було пропустити такого нового і прекрасного друга? Гадаю, що в них і мови іншої не було, як про мене, і, вже, безперечно, Євдокії Романівні стали відомі всі ці темні, таємничі казки, які мені приписують... Готовий закластися, що ви теж уже щось подібне чули?

— Чув. Лужин обвинувачував вас, що ви навіть були причиною смерті дитини. Правда це?

— Зробіть ласку, не ворушіть всі ці пошлості,— з огидою буркотливо відказав Свидригайлов,— коли ви так неодмінно захочете довідатись про всю цю нісенітницю, то я коли-небудь розповім вам окремо, а тепер...

— Говорили ще про якогось там вашого лакея в маєтку і що нібито ви були теж причиною чогось такого.

— Зробіть ласку, годі! — перебив знову з неприхованим роздратуванням Свидригайлов.

— Це не той часом лакей, який вам після смерті люльку приходив набивати... Ще ж самі мені розповідали? — дедалі більше роздратовувався і Раскольников.

Свидригайлов уважно подивився на Раскольникова, і тому здалося, що в погляді цьому майнула раптом, мов блискавка, злісна усмішка, але Свидригайлов стримався і дуже ввічливо відповів:

— Той самий. Я бачу, що вас теж усе це надзвичайно цікавить, і вважатиму за обов´язок, при першій нагоді, по всіх пунктах задовольнити вашу цікавість. Чорт забирай! Я бачу, що справді можу здатися комусь особою романтичною. Міркуйте ж самі, якою мірою я повинен після цього дякувати небіжчиці Марфі Петрівні за те, що вона наговорила вашій сестриці про мене стільки таємничого й цікавого. Не смію робити висновку про враження; але в усякому разі це було для мене вигідно. При всій природній відразі до мене Євдокії Романівни, і незважаючи на мій постійний похмурий і відворотний вигляд, їй зробилося, нарешті, шкода мене, шкода пропащої людини. А коли дівочому серцю стане шкода, то вже, зрозуміло, це для неї найнебезпечніше. Тут уже неодмінно захочеться і «врятувати», і навести на розум, і воскресити, і закликати дй більш благородних цілей, і відродити до нового життя та діяльності,— ну, відомо, що можна намріяти в цьому напрямі. Я одразу ж зміркував, що пташка сама летить у сильце, і в свою чергу приготувався. Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, справа, як ви знаєте, обійшлася дурничками. (Чорт забирай, скільки я п´ю вина!) Знаєте, мені завжди було шкода, з самого початку, що доля не дала народитись вашій сестрі в другому або в третьому сторіччі нашої ери, десь дочкою можновладного князька або там якогось правителя чи проконсула в Малій Азії. Вона, безперечно, була б однією з тих, які перетерпіли мучеництво, і, вже б звичайно, усміхалася, коли б їй пекли груди розжареними щипцями. Вона б пішла на це навмисно, сама, а в четвертому і в п´ятому сторіччях подалася б в Єгипетську пустиню і жила б там тридцять років, живлячись корінням, екстазом і видіннями. Сама вона тільки того й жадає і мріє, щоб за когось якусь муку якнайшвидше прийняти, а не дай їй цієї муки, то вона, чого доброго, і у вікно вистрибне. Я чув щось про якогось добродія Разуміхіна. Він хлопець, кажуть, розумний (що й прізвище його доводить, семінарист, певно), ну то хай і береже вашу сестру. Одно слово, я, здається, її зрозумів, що й вважаю за честь для себе. Але тоді, тобто на початку знайомства, самі знаєте, буваєш завжди якимсь легковажнішим і дурнішим, дивишся хибно, бачиш не те. Чорт забирай, нащо ж вона така гарна? Я не винен! Одно слово, у мене почалося з нестримного любо- страсного пориву. Євдокія Романівна цнотлива страшенно, нечувано й небачене. (Майте собі на увазі, я вам розповідаю це про вашу сестру як факт. Вона цнотлива, може, до хворобливості, незважаючи на свій широкий розум, і це їй пошкодить). Тут у нас трапилася одна дівчина, Параша, чорноока Параша, покоївка, яку тільки що привезли з іншого села і якої я ще ніколи не бачив,— гарненька дуже, але дурна неймовірно: в сльози, почала голосити на весь двір, і стався скандал. Якось, після обіду, Євдокія Романівна навмисно одшукала мене самого в алеї і, блискаючими очима, зажадала від мене, щоб я дав спокій бідолашній Параші. Це була чи не перша розмова наша наодинці. Я, звичайно, визнав за честь виконати її бажання, постарався удати, що я вражений, засоромлений, ну, одно слово, зіграв роль непогано. Почалися зустрічі, таємні розмови, напучення, повчання, упрошування, умолювання, навіть сльози,— вірите, навіть сльози! От до якої сили доходить в інших дівчат любов до пропаганди! Я, звичайно, все звернув на свою приреченість, прикинувся прагнучим і жадаючим світла і, нарешті, вдався до найповнішого і непохитного засобу підкорення жіночого серця, засобу, який ніколи й нікого не зрадить і який діє геть на всіх до одної, без будь-якого винятку. Цей засіб відомий — лестощі. Немає нічого в світі важчого від щирості, і немає нічого легшого від лестощів. Якщо в щирості тільки якась сота частка нотки фальшива, то одразу ж виникає дисонанс, а за ним — скандал. Якщо ж у лестощах навіть усе до останньої нотки фальшиве, то й тоді вони приємні і слухати їх сама насолода; хай і груба насолода, а все ж таки насолода. І які б не були грубі лестощі, в них неодмінно принаймні половина здається правдою. Однаково для всіх людей — різних верств і різного розвитку. Навіть весталку можна звести лестощами. А про звичайних людей нічого й казати. Без сміху не можу й згадати, як колись зводив я одну, вірну своєму чоловікові, своїм дітям і своїм чеснотам, панійку. Як це було весело і як мало було клопоту! А пані справді була доброчесною, принаймні по-своєму. Вся моя тактика полягала в тому, що я просто був весь час роздавлений і падав ниць перед її доброчесністю. Я лестив безбожно, і якщо тільки було доб´юся потиску руки, навіть погляду, то докоряю собі, що це я вирвав його в неї силою, що вона опиралась, що вона так опиралась, що я, напевно б, ніколи нічого не дістав, коли б я сам не був такий порочний; що вона, в невинності своїй, не передбачила підступності і піддалася неумисне, сама того не знаючи, не відаючи, і таке інше. Одно слово, я досяг усього, а моя панійка лишалася цілком впевненою, що вона невинна і цнотлива і виконує всі призначення та обов´язки, а впала зовсім випадково. І як же вона розгнівалась на мене, коли я сказав їй кінець кінцем, що, за моїм щирим переконанням, вона так само прагнула насолоди, як і я. Сердешна Марфа Петрівна теж страшенно здавалася на лестощі, і коли б тільки я захотів, то, звичайно, відписав би все її добро на себе ще за її життя. (Одначе я дуже багато п´ю вина і багато говорю). Сподіваюсь, ви не розсердитесь, якщо я згадаю тепер, що такий самий ефект почав виявлятись і з Євдокією Романівною. Та я сам був дурний і нетерпеливий і всю справу зіпсував. Євдокії Романівні ще кілька раз і до того (а один раз якось особливо) дуже не сподобався погляд очей моїх, чи вірите ви цьому? Одно слово, в них чимраз сильніше і необережніше спалахував певний вогонь, що лякав її і став їй, нарешті, ненависний. Не треба розповідати подробиці, але ми розійшлися. Тут я знову вчинив дурницю. Почав у найгрубі- ший спосіб глузувати.з усієї цієї пропаганди і навернень, Параша знову з´явилася на сцену, та й не тільки вона,— одно слово, почався содом. Ой, коли б ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз в житті оченята вашої сестриці так, як вони іноді вміють виблискувати! Це байдуже, що я тепер п´яний і от уже цілу склянку вина випив, я правду кажу; запевняю вас, що цей погляд мені снився; шелесту сукні її я вже, кінець кінцем, не міг переносити. Далебі, я думав, що у мене дійде до падучої, ніколи не уявляв, що можу бути таким несамовитим. Одно слово, треба було помиритись; але це стало вже неможливим. І уявіть собі, що я тоді вчинив? До якої міри отупіння може лють довести людину! Ніколи не робіть нічого в люті, Родіоне Романовичу. Розраховуючи, що Євдокія Романівна, по суті ж, злидарка (ой, даруйте, я не те хотів... але ж хіба не все одно, коли висловлюється те ж саме поняття?), одно слово, живе трудами рук своїх, що в неї на утриманні і мати і ви (ат, чорт, знову кривитесь..,), я й зважився запропонувати їй усі мої гроші (тисяч до тридцяти я міг і тоді дістати), з тим, щоб вона втекла зі мною хоча б сюди, в Петербург. Звичайно, я б при цьому поклявся в довічному коханні, блаженстві, і таке інше. Вірите, так тоді закохався, що, коли б сказала вона мені: заріж або підкинь отрути Марфі Петрівні і одружись зі мною,— це одразу ж було б зроблено! Але скінчилося все катастрофою, вам уже відомою, і самі можете зробити висновок, до якої люті міг я дійти, довідавшись, що Марфа Петрівна добула тоді цього паскудного приказного, Лужина, і замалим не злагодила весілля,— що, по суті, нічим не відрізнялось від того, що і я пропонував. Хіба не так? Хіба не так? Адже так? Я помічаю, що ви щось дуже уважно почали слухати... цікавий юначе...

Свидригайлов нетерпляче вдарив кулаком по столу. Він розчервонівся. Раскольников бачив ясно, що склянка чи півтори шампанського, які він випив, відсьорбуючи непомітно, ковтками, подіяли на нього хворобливо, і вирішив скористатись з нагоди. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.

— Ну, після цього я вже цілком переконаний, що ви й сюди приїхали, маючи на думці мою сестру,— сказав він Свидригайлову прямо, нітрохи не криючись, щоб ще більше роздражнити його.

— Е-е, годі вам,— начебто спохватився раптом Свидригайлов,— адже я вам казав... і до того ж, ваша сестра терпіти мене не може.

— Та і я переконаний, що не може, але ж не в тому тепер річ.

— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прищулився і насмішкувато посміхнувся). Ваша правда, вона мене не любить, але ніколи не ручіться, коли йдеться про справи, які були між чоловіком і дружиною або коханцем і коханкою. Тут завжди є такий куток, який завжди цілому світові лишається невідомим, а відомий тільки їм двом. [...]

— Все це дурниця,— сказав Свидригайлов, намочуючи рушник і прикладаючи його до голови,— а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння на порох розвіяти. А чи знаєте ви, наприклад, що я одружуюсь?

Є один такий паралізований батько, відставний чиновник, у кріслі сидить і третій рік на ноги не стає. Є і мати, дама розсудлива, матуся ота. Син десь в губернії служить, не допомагає. Дочка вийшла заміж і не навідує, а на руках двоє маленьких племінників (своїх начебто мало), та взяли, не давши курсу закінчити, з гімназії дівчинку, дочку свою найменшу, через місяць ще тільки шістнадцять мине, значить через місяць її і віддати можна. Це за мене тобто. Ми поїхали; як це у них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв´язками, з капіталом,— ну що з того, що мені п´ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну, а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха! ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказано їй, звичайно). Не знаю, як ви відносно жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості,— як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, в маленькі локончики баранчиком закручені, губки пухкенькі, ясночервоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю... Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; а матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одно слово, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє. [...] А знаєте, у неї личко наче у Рафаелевої Мадонни. У Сікстинської ж Мадонни обличчя фантастичне, обличчя скорботної юродивої, вам це не впало в очі? Ну, то отаке воно. Тільки ото нас благословили, я другого дня на півтори тисячі й привіз: діамантовий убір один, перловий другий та срібну дамську туалетну шкатулку — отаку завбільшки, з усякою всячиною, то навіть у неї, у тієї мадонни, личко зашарілося. Посадовив я її вчора на коліна, та, мабуть, дуже вже безцеремонно,— вся спалахнула і слізки бризнули, та виказати не хоче, а сама аж палає. Вийшли всі на якийсь час, ми з нею самі лишились, раптом кидається мені на шию (сама вперше), обнімає мене обома рученятами, цілує і присягається, що вона буде мені послушною, вірною і доброю дружиною, що вона зробить мене щасливим, що вона все своє життя покладе, кожну мить свого життя, все, все віддасть, а за все те хоче мати від мене тільки саму лиш мою повагу і більше мені, каже, «нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!». Згодьтесь самі, що вислухати таке признання віч-на-віч від такого шістнадцятирічного янголяти з рум´янцем дівочої соромливості і сльозинками ентузіазму в очах,— згодьтесь самі, воно досить приємно. Приємно ж, правда? Адже варт чого-небудь, га? Ну, адже варт? Ну... ну, слухайте... ну, поїдемо до моєї нареченої... тільки не зараз!

— Одно слово, у вас ця жахлива різниця Віку та розвитку і розпалює похіть! І невже ви справді так одружитесь?

— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити.

— Ви одначе влаштували дітей Катерини Іванівни. А втім... втім, ви мали на це свої причини... я тепер уже розумію.

— Дітей я взагалі люблю, я дуже люблю дітей,— зареготав Свидригайлов.— Щодо цього я можу навіть розповісти один дуже цікавий епізод, дія якого і досі триває. Першого ж дня по приїзді пішов я по різних цих клоаках, ну, після семи років так і допався. Ви, певно, помічаєте, що я з своєю компанією не поспішаю сходитись, з колишніми тобто друзями і приятелями. Ну, та й скільки можна довше без них протягну.[...]

Свидригайлов був, проте, не дуже захмелілий; в голову ударило тільки на мить, хміль поступово вивітрювався. Він був чимсь дуже заклопотаний, чимсь надзвичайно важливим, і хмурився. Сподівання чогось, очевидно, хвилювало його й непокоїло. З Раскольниковим в останні хвилини він якось раптом змінився і чимраз ставав грубішим і насмішкуватішим. Раскольников усе це помітив і навіть стривожився. Він став щось підозрівати і вирішив піти за Свидригайловим.

V

Раскольников пішов слідом за ним.

— Це що! — скрикнув Свидригайлов, обертаючись,— я ж, здається, сказав...

— Це значить те, що я од вас тепер не відстану.

— Що-о?

Обидва спинились, і обидва якийсь час дивилися один на одного, мовби міряючись.

— З усіх ваших напівп´яних розповідей,— різко відказав Раскольников,— я рішуче прийшов до висновку, що ви не тільки не залишили своїх найпідліших замірів щодо моєї сестри, але навіть більш ніж-будь- коли зайняті ними. Мені відомо, що сьогодні вранці сестра моя одержала якогось листа. Вам увесь час не сиділося на місці... Ви, правда, водночас могли відкопати яку-небудь дружину; та це нічого не значить. Я хочу переконатись особисто...

Раскольников навряд чи й сам міг визначити, чого йому саме тепер хотілося і в чому саме хотів він особисто переконатись.

— Он як! А хочете, я зараз поліцію покличу?

— Клич!

Вони знову постояли якийсь час один проти одного. Нарешті, обличчя Свидригайлова змінилося. Упевнившись, що Раскольников не злякався погрози, він набрав раптом скільки міг веселого і дружнього вигляду.

— От який! Я навмисно про вашу справу не заводив розмови з вами, хоч мене, зрозуміло, мучить цікавість. Справа фантастична. Відклав до іншого разу, та, далебі, ви здатні й мертвого роздражнити... Ну, ходімте, тільки наперед скажу: я тепер лише на хвилинку додому, щоб грошей узяти; потім замикаю квартиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну куди ж вам за мною?

— Я поки що на квартиру, та й то не до вас, а до Софії Семенівни, пробачення просити, що на похороні не був.

— Це як ви собі хочете, але ж Софії Семенівни дома немає. Вона всіх дітей одвела до однієї дами, до однієї знатної старенької дами, до моєї колишньої знайомої і розпорядниці в якихось там сирітських закладах. Я очарував цю даму, внісши їй гроші за всіх трьох пташат Катерини Іванівни, крім того, і на заклади пожертвував дещо; нарешті розповів їй історію Софії Семенівни, нічого не утаюючи. Ефект справило надзвичайний. От чому Софії Семенівні і призначено було прибути сьогодні ж, прямо в -ий готель, де тимчасово, наїздом з дачі, зупинилася моя пані.

— Байдуже, я все-таки зайду.

— Як хочете, тільки ж я вам не товариш; та мені що! От ми зараз і дома. Скажіть, я певен, ви через те на мене дивитесь підозріливо, що я сам був настільки делікатний і досі не турбував вас розпитами... ви розумієте? Вам здалося це незвичайним; готовий закластися, що так! Ну от і будь після того делікатним.

— І підслухуй під дверима!

— А, ви про це? — засміявся Свидригайлов,— а я б і справді здивувався, коли б, після всього, ви лишили це без зауваження. Ха-ха! Я хоч дещо й зрозумів з того, що ви тоді... там... накоїли і Софії Семенівни самі розповідали, але, одначе, що воно таке? Я, може, зовсім відстала людина і нічого вже розуміти не можу. Поясніть, заради Бога, голубчику! Просвітіть найновішими началами.

— Нічого ви не могли чути, брешете ви все! [...]

Було щось в Свидригайлові, що принаймні надавало йому хоч якоїсь оригінальності, коли не таємничості. Що ж стосувалося сестри, то Раскольников був все-таки переконаний, що Свидригайлов не дасть їй спокою. Та занадто вже тяжко й нестерпно ставало про все це думати і передумувати!

За звичкою своєю, він, лишившись на самоті, вже через якісь двадцять кроків поринув у задуму. Зійшовши на міст, він спинився коло перил і почав дивитись у воду. А тим часом за ним стояла Євдокія Романівна.

Він зустрівся з нею, входячи на міст, але пройшов мимо, не пізнавши її. Дунечка ще ніколи не бачила його таким на вулиці і була вражена до переляку. Вона спинилась і не знала: гукнути його чи ні? Раптом вона помітила Свидригайлова, який поспішно підходив з боку Сінної.

Але видно було, що він від когось ховається і наближається дуже обережно. Він не зійшов на міст, а спинився збоку, на тротуарі, стараючись з усіх сил, щоб Раскольников не помітив його. Дуню він уже давно побачив і став робити їй знаки, їй здалося, що знаками своїми він упрошував її не озиватися до брата і лишити його так, а кликав її до себе.

Дуня так і зробила. Вона потихеньку обминула брата і підійшла до Свидригайлова.

— Ходімте швидше,— прошептав їй Свидригайлов.— Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про нашу зустріч. Попереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко, в трактирі, де він розшукав мене сам, і я насилу від нього відкараскався. Він знає звідкись про мій до вас лист і щось підозріває. Вже ж, звичайно, не ви йому сказали? А коли не ви, то хто ж?

— От ми вже завернули за ріг,— перебила Дуня,— тепер брат нас не побачить. Заявляю вам, що я не піду з вами далі. Скажіть мені все тут; усе це можна сказати й на вулиці.

— По-перше, цього ніяк не можна сказати на вулиці; по-друге, ви повинні вислухати й Софію Семенівну; по-третє, я покажу вам деякі документи... Ну та, нарешті, якщо ви не погодитесь зайти до мене, то я відмовляюсь від будь-яких роз´яснень і зараз же йду геть. При цьому прошу вас не забувати, що дуже цікава таємниця вашого улюбленого братика перебуває цілком у моїх руках.

Дуня спинилась в нерішучості і пронизливим поглядом дивилася на Свидригайлова.

— Чого ви боїтесь! — зауважив той спокійно,— місто не село. І в селі шкоди наробили більше ви мені, ніж я вам, а тут...

— Софію Семенівну попереджено?

— Ні, я не казав їй жодного слова і навіть не зовсім певен, чи дома вона тепер. А втім, мабуть, дома. Вона сьогодні поховала свою родичку: не такий день, щоб по гостях ходити. До певного часу я нікому не хочу говорити про це і навіть шкодую почасти, що вам написав. Тут найменша необережність дорівнює вже доносові. Я живу отут, в оцьому будинку, от ми й підходимо. Оце двірник нашого будинку; двірник дуже добре мене знає; он він вітається; він бачить, що я йду з дамою, і вже, звичайно, встиг роздивитися ваше обличчя, а це вам стане у пригоді, якщо ви дуже боїтесь і мене підозріваєте. Вибачте, що я висловлююсь так грубо. Сам я наймаю у жильців. Софія Семенівна живе поряд, за стіною, теж у жильців. На всьому поверсі скрізь жильці. Чого ж ви боїтесь, мов та дитина? Чи вже я такий дуже страшний?

Обличчя Свидригайлова скривилося в поблажливу посмішку; але йому було вже не до сміху. Серце його колотилося, і дух спирало в грудях. Він навмисно говорив голосно, щоб приховати своє хвилювання, що дедалі зростало; але Дуня не встигла помітити цього особливого хвилювання; занадто вже роздратувало її зауваження про те, що вона боїться його, мов дитина, і що він для неї такий страшний.

— Хоч я й знаю, що ви людина... без честі, та я вас анітрохи не боюсь. Ідіть вперед,— сказала вона, здавалось, спокійно, але обличчя її було дуже бліде.

Свидригайлов спинився біля Сониної кімнати.

— Дозвольте подивитись, чи дома. Нема. Невдача! Але я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Якщо вже вона кудись пішла, то не інакше, як до однієї дами, в справі своїх сиріт. У них мати померла. Я тут також втрутився і розпоряджався. Якщо Софія Семенівна не повернеться за десять хвилин, то я пришлю її до вас саму, коли хочете, сьогодні ж; ну ось і мій номер. Ось тут мої дві кімнати. За дверима приміщення моєї хазяйки, пані Рессліх. Тепер дивіться сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні оці двері ведуть у зовсім порожні дві кімнати, які здаються внай- ми. Ось вони... на це вам треба подивитись трохи уважніше.

Свидригайлов займав дві умебльовані, досить просторі кімнати. Дунечка недовірливо роздивлялася, але нічого особливого не помітила ні в обстановці, ні в розташуванні кімнат, хоч і можна було б дещо помітити, наприклад, що квартира Свидригайлова містилась якось між двома майже незаселеними квартирами. Вхід до нього був не прямо з коридора, а через дві хазяйчині кімнати, майже порожні. З спальні ж Свидригайлов, відімкнувши двері, що були замкнені на ключ, показав Дунечці теж незайняту квартиру, яку здавали внайми. Дунечка спинилася на порозі, не розуміючи, для чого її запрошують дивитись, але Свидригайлов поспі-і шив з поясненням:

— От, подивіться сюди, в цю другу велику кімнату. Запам´ятайте ці двері, вони замкнені на ключ. Біля дверей стоїть стілець, тільки один стілець на дві кімнати. Це я приніс з своєї квартири, щоб зручніше було слухати. Отут зараз же за дверима стоїть стіл Софії Семенівни; коло нього вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичем. А я тут підслухував, сидячи на стільці, два вечори підряд, обидва рази години по дві,— і, вже звичайно, міг почути дещо, як ви гадаєте?

— Ви підслухували?

— Еге ж, я підслухував; тепер ходімте до мене, бо тут і сісти ніде.

Він привів Євдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що була в нього залом, і запросив її сісти на стілець. Сам сів з другого кінця стола, від неї принаймні за сажень, але, певно, в очах його вже блищав той самий пломінь, який так злякав колись Дунечку. Вона здригнулася і ще раз недовірливо огляділась. Жест її був мимовільний; їй, мабуть, не хотілося виявляти недовірливості. Але відокремлене розташування квартири Свидригайлова, нарешті, її вразило. їй хотілося спитати, чи дома хоч його хазяйка, але вона не спитала... з гордості. До того ж і інше, непомірно більше страждання, ніж страх за себе, було в її серці. Вона нестерпно мучилася.

— Ось ваш лист,— почала вона і поклала конверт на стіл.— Хіба ймовірне те, що ви пишете? Ви натякаєте на злочин, який нібито вчинив мій брат. Ви дуже одверто натякаєте, ви не смієте тепер відмовлятись. Знайте ж, що я ще до вас чула цю безглузду казку і не вірю їй, жодному слову в ній. Це мерзенне і смішне підозріння. Я знаю цю історію та як і через що її вигадали. У вас не може бути ніяких доказів. Ви обіцяли довести: говоріть же! Та знайте наперед, що я вам не вірю! Не вірю!

Дунечка проказала все це скоромовкою, кваплячись, і на мить обличчя її зашарілося.

— Коли б ви не вірили, то чи могло б статися, щоб ви рискнули прийти до мене, одна? Чого ж ви прийшли? З самої цікавості?

— Не мучте мене, говоріть, говоріть!

— Нічого й казати, ви хоробра дівчина, їй-богу, я думав, що ви попросите добродія Разуміхіна супроводити вас сюди. Але його ні з вами, ні поблизу вас не було, я таки дивився: це відважно, хотіли, значить, пощадити Родіона Романовича. А втім, у вас все божественно. Що ж до вашого брата, то що я можу вам сказати? Ви зараз його зустріли самі. Бачили який?

— Не на цьому ж тільки ви ґрунтуєтесь?

— Ні, не на цьому, а на його власних словах. От сюди два вечори поспіль він приходив до Софії Семенівни. Я вам показував, де вони сиділи. Він виклав їй повну свою сповідь. Він убивця. Він убив стару чиновницю, лихварку, якій і сам носив речі в заставу; вбив також сестру її, торговку, на ім´я Лизавету, що несподівано ввійшла під час убивства сестри. Зарубав він їх обох сокирою, яку приніс із собою. Він їх убив, щоб пограбувати, і пограбував; взяв гроші і деякі речі... Він сам усе це розповідав слово в слово Софії Семенівні, яка одна тільки й знає секрет, але в убивстві участі не брала ні словом, ні ділом, а, навпаки, жахнулася так само, як і ви тепер. Будьте певні, вона його не викаже.

— Цього бути не може! — бурмотіла Дунечка блідими, помертвілими губами; вона задихалася,— бути не може, немає ніякої, і найменшої причини, ніякого приводу... Це неправда! Неправда!

— Він пограбував, от і вся причина. Він узяв гроші і речі. Правда, він, за власним його признанням, не скористався ні грішми, ні речами, а відніс їх кудись під камінь, де вони й досі лежать. Але це тільки через те, що він не посмів скористатись.

— Та хіба імовірно, щоб він міг украсти, пограбувати? Щоб він міг про це навіть тільки помислити? — скрикнула Дуня і схопилася з стільця.— Та ви ж його знаєте, бачили? Хіба він може бути грабіжником?

Вона начебто благала Свидригайлова; вона весь свій страх забула.

— Тут, Свдокіє Романівно, тисячі й мільйони комбінацій і припущень. Грабіжник грабує, зате вже він про себе й знає, що він негідник; а я от чув про одного благородного добродія, який пошту розбив; то хто його знає, може, він і справді думав, що добре діло вчинив! Зрозуміло, я б і сам не повірив, як от і ви, коли б мені сказав хто інший. Але власним вухам я повірив. Він Софії Семенівні і причини всі пояснював; але та й вухам своїм спочатку не повірила, та очам, нарешті, повірила, своїм власним очам. Адже він сам їй особисто розказував.

— Які ж... причини!

— Справа довга, Свдокіє Романівно. Тут, як би це вам висловити, певна теорія, та ж сама, за якою я визнаю, наприклад, що поодинокий злочин річ дозволена, якщо головна мета добра. Єдине зло і сто добрих справ! А ще й те, що, звичайно, прикро для юнака з певними позитивними рисами і з самолюбством непомірним знати, що коли були б у нього, наприклад, всього тільки тисячі три, вся кар´єра, вся доля його життєвої мети склалася б інакше, а тим часом цих трьох тисяч немає». Додайте до цього рознервованість через голодування, через тісну квартиру, через поганий одяг, через ясне усвідомлення непривабливості свого соціального стану, а разом з тим становища сестри і матері. Гірш за все гонор, гордість і гонор, а втім, Бог його знає, може при хороших нахилах... Я ж його не винувачу, не думайте, будь ласка; та й що мені до того. Тут була теж одна власна теорійка,— така собі теорія,— за якою люди поділяються, бачите, на матеріал і на особливих людей, тобто на таких людей, для яких, зважаючи на їх високий стан, закон не писаний, а які, навпаки, самі творять закони для всіх інших людей, для матеріалу тобто, для сміття. Наполеон його дуже захопив, тобто, власне, захопило його те, що дуже багато геніальних людей на поодиноке зло не зважали, а переступали через нього не замислюючись. Він, здається, уявив собі, що й він геніальний,— тобто був у цьому якийсь час переконаний. Він дуже страждав і тепер страждає від думки, що от теорію вигадати зумів, а переступити, не замислюючись, і не спроможний, виходить — зовсім він і не геніальний. Ну, а це вже для юнака з самолюбством й принизливо, а як на наш час — то й особливо...

— А докори совісті? Ви заперечуєте в ньому, виходить, будь-яке моральне почуття? Та хіба ж він такий?

— Ах, Євдокіє Романівно, тепер усе перевернулося, а втім, воно ніколи й не було в особливому порядку. Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам´ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно: хіба що хтось собі по книжках складе... або з літописів щось виведе. Але ж це здебільшого вчені і, знаєте, у певному розумінні все простаки, так що навіть і не личить таке світській людині. А втім, мої думки взагалі ви знаєте; я зовсім нікого не обвинувачую. Сам я ледащо, цього й додержуюсь. Та ми про це вже не раз говорили. Я навіть мав щастя зацікавлювати вас моїми міркуваннями... Ви дуже бліді, Євдокіє Романівно!

— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено... Мені приносив Разуміхін...

— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От десь, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?

— Я хочу бачити Софію Семенівну,— проказала слабким голосом Дунечка.— Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона...

Євдокія Романівна не могла договорити; дихання її буквально припинилося.

— Софія Семенівна не повернеться до ночі. Я так гадаю. Вона мала прийти дуже скоро, коли ж ні, то вже дуже пізно...

— А, то ти брешеш! Я бачу... ти брехав... ти все брехав!.. Я не вірю тобі! Не вірю! Не вірю! — кричала Дунечка несамовито, зовсім не тямля- чись.

Майже непритомною впала вона на стілець, якого поспішив підставити їй Свидригайлов.

— Євдокіє Романівно, що з вами, опам´ятайтесь! Ось вода. Ковтніть хоч трохи...

Він бризнув на неї водою. Дунечка здригнулася і отямилась.

— Дуже вплинуло! — бурмотів про себе Свидригайлов, нахмурившись.— Євдокіє Романівно, заспокойтесь! Знайте, що в нього є друзі. Ми його врятуємо, визволимо. Хочете, я повезу його за кордон? У мене є гроші; я за три дні добуду квиток. А відносно того, що він убив, то він ще зробить багато добрих справ, так що все це загладиться, заспокойтесь. Великою людиною ще може бути. Ну, що з вами? Як ви себе почуваєте?

— Лиха людина! Він ще насміхається. Пустіть мене...

— Куди ви? Та куди ви?

— До нього. Де він? Ви знаєте? Чого ці двері замкнені? Ми ввійшли сюди в ці двері, а тепер вони замкнені на ключ. Коли ви встигли їх замкнути?

— Не можна ж було кричати на всі кімнати те, про що ми тут говорили. Я зовсім не насміхаюсь; мені тільки говорити цією мовою обридло. Ну куди ви така підете? Чи ви хочете пошкодити йому? Ви його доведете до люті, і він сам себе викаже. Знайте, що за ним уже стежать, вже натрапили на слід. Ви тільки йому пошкодите. Почекайте: я бачив його і говорив з ним зараз; його ще можна врятувати. Почекайте, сядьте, обміркуємо разом. Я для того й кликав вас, щоб поговорити про це віч-на- віч і добре обміркувати. Та сядьте ж!

— Як же саме ви можете його врятувати? Хіба його можна врятувати?

Дуня сіла. Свидригайлов сів поруч.

— Все це від вас залежить, від вас, тільки від вас,— почав він, блискаючи очима, майже пошепки, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від хвилювання.

Дуня злякано одхитнулася від нього. Він теж весь тремтів.

— Ви... одне ваше слово, і він врятований! Я... я його врятую. У мене є гроші й друзі. Я зараз же відправлю його, а сам візьму паспорт, два паспорти. Один його, другий мій. У мене друзі, у мене є ділові люди... Хочете? Я візьму ще й вам паспорт... вашій матері... навіщо вам Разуміхін? Я вас теж люблю... Я вас безмірно люблю. Дайте мені край вашої сукні поцілувати, дайте, дайте! Я не можу чути, як вона шелестить. Скажіть мені: зроби ось це, і я зроблю! Я все зроблю! Я неможливе зроблю. У що ви віруєте, в те і я віруватиму. Я все, все зроблю! Не дивіться, не дивіться на мене так! Ви ж мене вбиваєте...

Він почав навіть марити. З ним щось раптом зробилося, наче йому в голову щось ударило. Дуня схопилася й кинулась до дверей.

— Відчиніть! відчиніть! — кричала вона крізь двері, кличучи на допомогу і трясучи двері.— Відчиніть же! Невже нікого немає?

Свидригайлов опам´ятався і встав. Губи його повільно розтягалися в злісну і глузливу усмішку, але ще не перестали тремтіти.

— Там нікого немає,— проказав він тихо і повільно,— хазяйка пішла, і даремно так кричати; тільки себе марно хвилюєте.

— Де ключ? Відчини зараз двері, зараз, негідна людина!

— Я ключ загубив і не можу його знайти.

— А? То це насильство! — скрикнула Дуня, сполотніла і кинулася в куток, де вмить загородилась столиком, що потрапив їй під руку. Вона не кричала; але вона вп´ялася поглядом у свого мучителя і пильно стежила за кожним його рухом. Свидригайлов теж не зрушував з місця і стояв проти неї в другому кінці кімнати. Він навіть оволодів собою, принаймні зовні. Але обличчя все ще було бліде і насмішкувата посмішка не сходила з нього.

— Ви сказали зараз «насильство», Євдокіє Романівно. Коли насильство, то ви ж самі можете зміркувати, що я вжив заходів. Софії Семенівни дома немає; до Капернаумових дуже далеко, п´ять замкнених кімнат. Нарешті, я принаймні вдвоє дужчий за вас, і, крім того, мені боятись нічого, бо вам і потім не можна скаржитись: адже не захочете ж ви справді виказати вашого брата? Та й не повірить вам ніхто: ну, з якої речі дівчина пішла сама до одинокого на квартиру? Так що, коли навіть і братом пожертвуєте, однаково нічого не доведете: насильство дуже важко довести, Євдокіє Романівно.

— Негідник! — прошептала Дуня обурено.

— Як собі хочете, але майте на увазі, я говорив усе це поки що тільки як припущення. За моїм же особистим переконанням ви цілком праві: насильство — мерзота. Я говорив тільки тому, що на совісті вашій зовсім нічого не лишиться, навіть коли б... навіть коли б ви і захотіли врятувати вашого брата добровільно, так, як я вам пропоную. Ви просто, значить, скорилися б обставинам, ну силі, нарешті, коли вже без цього слова не можна. Подумайте про це; доля вашого брата і вашої матері у ваших руках. Я ж буду ваш раб... на все життя... я отут ждатиму...

Свидригайлов сів на диван, кроків за вісім від Дуні. Вона вже не мала й найменшого сумніву, що він не відступить. До того ж вона його знала...

Раптом вона витягла з кишені револьвер, звела курок і поклала руку з револьвером на столик. Свидригайлов схопився з місця.

— Ага! То он як! — скрикнув він з подивом, але злісно усміхаючись,— ну, це зовсім змінює хід справи! Ви мені надзвичайно полегшуєте все самі, Євдокіє Романівно! Та де це ви револьвер добули? Часом чи не пан той Разуміхін? Чи ба! Та револьвер же мій! Давній знайомий! А я ж його тоді як шукав!.. Наші сільські уроки стрільби, які я мав честь вам давати, не минули-таки марно.

— Не твій револьвер, а Марфи Петрівни, яку ти вбив, лиходію! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, відколи почала підозрівати, на що ти здатний. Насмілься зробити хоч крок уперед, і, присягаюсь, я вб´ю тебе!

Дуня була в нестямі. Револьвер вона тримала напоготові.

— Ну, а брат? З цікавості запитую,— спитав Свидригайлов, все ще не рухаючись з місця.

— Донось, коли хочеш! Ані з місця! Не руш! Я стрілятиму! Ти дружину свою отруїв, я знаю, ти сам убивця!..

— А ви твердо впевнені, що я Марфу Петрівну отруїв?

— Ти! Ти мені сам натякав; ти мені говорив про отруту... я знаю, ти по неї їздив... у тебе було все наготовлене... Це неодмінно ти... мерзотник!

— Коли б навіть це була й правда, то через тебе ж... все-таки ти ж була причиною.

— Брешеш! Я тебе ненавиділа завжди, завжди...

— Еге, Євдокіє Романівно! Певно, забули, як у запалі пропаганди вже схилялися й мліли... Я по оченятах бачив; пам´ятаєте, колись увечері, при місяці, ще й соловейко тоді співав?

— Брешеш! (лють заблищала в Дуниних очах) брешеш, наклепнику!

— Брешу? Ну, хай і брешу. Збрехав. Жінкам про ці речі нагадувати не слід. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звірятко гарненьке. Ну й стріляй!

Дуня підняла револьвер і, страшенно бліда, з побілілою, тремтячою нижньою губкою, з блискучими, мов огонь, великими чорними очима, дивилася на нього, наважившись, виміряючи і вижидаючи першого руху з його боку. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною. Вогонь, блиснувши з очей її в ту мить, коли вона піднімала револьвер, наче обпалив його, і серце його з болем стиснулося. Він ступив вперед, і пролунав постріл. Куля слизнула по його волоссю і вдарила ззаду в стіну. Він спинився і тихо засміявся:

— Вжалила оса! Просто в голову цілить... Що це? Кров! — Він витяг хусточку, щоб обтерти кров, яка тоненькою цівочкою стікала по його правій скроні; мабуть, куля трошки зачепила шкіру на голові. Дуня опустила револьвер і дивилася на Свидригайлова не те щоб з страхом, а з якимсь диким подивом. Вона начебто сама вже не розуміла, що таке вона вчинила і взагалі, що це коїться!

— Ну що ж, промах! Стріляйте ще, я чекаю,— тихо промовив Свидригайлов, усе ще всміхаючись, але якось похмуро,— а то так я вас схопити встигну, перш ніж ви зведете курок!

Дунечка здригнулася, швидко звела курок і знову підняла револьвер.

— Облиште мене! — проказала вона в розпачі,— присягаюсь, я знову стрілятиму... Я... вб´ю!..

— Ну що ж... за три кроки і не можна не вбити. Ну, а не вб´єте... тоді...— Очі його блиснули, і він ступив ще два кроки. Дунечка вистрілила, осічка!

— Зарядили неакуратно. Нічого! У вас там є ще один капсуль. Поправте, я почекаю.

Він стояв перед нею за два кроки, чекав і дивився на неї з дикою рішимістю, запалено-жагучим, важким поглядом. Дуня зрозуміла, що він швидше помре, ніж відпустить її. «І... і, вже звичайно, вона вб´є його тепер, за два кроки!..»

Раптом вона відкинула револьвер.

— Кинула! — з подивом промовив Свидригайлов і глибоко звів дух. Щось немовби враз одійшло у нього від серця, і, може, не самий тільки тягар смертного страху; та навряд чи він і відчував його в ту мить. Це був порятунок від іншого, більш сумного і тяжкого почуття, якого б він і сам не міг цілком визначити.

Він підійшов до Дуні і тихо обняв її рукою за стан. Вона не опиралася, але, вся затремтівши, мов лист, з благанням в очах дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але губи його тільки кривилися, а вимовити він нічого не міг.

— Випусти мене! — благально сказала Дуня.

Свидригайлов здригнувся: це ти було вимовлене якось уже не так, як перед тим.

— То не любиш? — тихо спитав він.

Дуня заперечливо похитала головою.

— І... не можеш?.. Ніколи? — з розпачем прошептав він.

— Ніколи! — прошептала Дуня.

Минула мить жахливої німої боротьби в душі Свидригайлова. Невимовно сумним поглядом дивився він на неї. Раптом опустив руку, одвернувся, швидко відійшов і став біля вікна.

Збігла ще мить.

— Ось ключ! (Він витяг його з лівої кишені пальта і поклав позад себе на стіл, не дивлячись і не повертаючись до Дуні). Беріть; ідіть швидше!..

Він невідривно дивився у вікно.

Дуня підійшла до стола взяти ключ.

— Швидше! Швидше! — повторив Свидригайлов, усе ще не рухаючись і не повертаючись. Але в цьому «швидше», видно, забриніла якась страшна нотка.

Дуня відчула її, вхопила ключ, кинулася до дверей, швидко відімкнула їх і вирвалася з кімнати. За хвилину, мов несамовита,´ не пам´ятаючи себе, вибігла вона на канаву і метнулася в напрямку до -го мосту.

Свидригайлов постояв ще біля вікна хвилин зо три; нарешті, повільно обернувся, оглядівся навколо і тихо провів долонею по лобі. Дивна усмішка скривила його обличчя, жалібна, смутна, слабка усмішка, усмішка розпачу. Кров, що вже засихала, забруднила йому долоню; він подивився на кров із злістю, потім намочив рушника і вимив собі скроню. Револьвер, який Дуня відкинула аж до дверей, раптом потрапив йому на очі. Він підняв і оглянув його. Це був маленький, кишеньковий тризаряд- ний револьвер старої системи; в ньому лишилося ще два заряди і один капсуль. Один раз можна було вистрілити. Він подумав, поклав револьвер у кишеню, взяв капелюх і вийшов.

VI

Увесь той вечір аж до десятої години він пробув у різних трактирах і клоаках, переходячи з одного в інший. [...] Було близько десятої години. Сам він не випив за весь час і краплі вина і лише замовив собі у вокзалі чаю та й то більше для годиться. А тим часом вечір був душний і похмурий. На десяту годину наступили звідусіль чорні хмари: вдарив грім, і дощ линув, як водоспад. Вже не краплі, а цівки води періщили по землі. Раз у раз спалахувала блискавка, і можна було полічити аж до п´яти протягом кожного спалаху. Змоклий геть до нитки, добрів він додому, защепнув двері, відімкнув своє бюро, витяг усі свої гроші і порвав два-три документи. Потім, поклавши гроші в кишеню, він хотів був переодягтися, але, глянувши у вікно і прислухавшись до грози й дощу, махнув рукою, взяв капелюха і вийшов, не замкнувши квартири. Він пройшов просто до Соні. Та була вдома.

Вона була не сама: навколо неї сиділо четверо маленьких дітей Капер- наумова. Софія Семенівна поїла їх чаєм. Вона мовчки і шанобливо зустріла Свидригайлова, з подивом оглянула його змоклий одяг, але не сказала й слова. Перелякані ж діти усі одразу ж подалися геть з кімнати.

Свидригайлов сів до стола, а Соню попросив сісти поруч. Та боязко приготувалась слухати.

— Я, Софіє Семенівно, може, в Америку поїду,— сказав він,— а через те, що бачимось ми з вами, мабуть, востаннє, то я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви ту даму сьогодні бачили? Я знаю, що вона вам говорила, не варт розповідати. Щодо сестриць і до братика вашого, то вони справді влаштовані, і гроші, що належать їм, я видав на кожного, під розписки, куди слід, у певні руки. Ви, проте, ці розписки візьміть собі, так, про всякий випадок. Ось, візьміть! Ну, з цим тепер покінчено. Ось три п´ятипроцентні білети, разом на три тисячі. Це ви візьміть собі, самій собі, і хай це так між нами й буде, щоб ніхто й не знав, хоч би ви там що почули. Вони ж вам придадуться, бо, Софіє Семенівно, так жити, як досі,— не можна, та й потреби вам більше нема ніякої.

— Ви ж мене так облагодіяли, і сиріт, і небіжчицю,— залепетала Соня,— що коли досі я вам так мало дякувала, то... не вважайте...

— Та годі, годі.

— А ці гроші, Аркадію Івановичу, я вам дуже вдячна, але ж вони мені тепер не потрібні. Саму себе я завжди прогодую, не зважте це за невдячність: коли ви такі добрі, то ці гроші...

— Вам, вам, Софіє Семенівно, і, будь ласка, без зайвих розмов, бо мені навіть і ніколи. А вам знадобляться. У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоб, або по Владимирці. (Соня дико глянула на нього і затремтіла). Не турбуйтесь, я все знаю, від нього ж самого, і не люблю я язиком ляпати, нікому не скажу. Це ви його добре вчили тоді, щоб він сам пішов і повинився. Це йому буде багато вигідніше. Ну, а як випаде Владимирка — він по ній, а ви ж за ним? Адже так? Ну, а коли так, то, виходить, гроші і знадобляться. Для нього ж знадобляться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. До того ж, ви он обіцяли і Амалїї Іванівні борг сплатити; я ж чув. [...] Родіонові Романовичу привіт. До речі: тримайте гроші до певного часу хоча б у пана Разуміхіна. Знаєте пана Разуміхіна? Та, звичайно, знаєте. Це хлопець хороший. Однесіть до нього завтра або... коли настане час. А доти якнайдалі заховайте.

Соня теж схопилась з стільця і перелякано дивилась на нього. їй дуже хотілося щось сказати, щось запитати, але вона в першу мить не сміла, та й не знала, як їй почати.

— Як же це ви... як же ви, тепер під такий дощ і підете?

— Ну, в Америку збиратися, та дощу боятись, хе-хе! прощавайте, голубонько, Софіє Семенівно! Живіть і довго живіть, ви іншим в пригоді станете. До речі... скажіть панові Разуміхіну, що я велів привіт йому передати. Так-таки й перекажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов привіт вам передає. Тільки неодмінно.

Він пішов, лишивши Соню враженою і переляканою, з якимсь невиразним і тяжким передчуттям.

Як з´ясувалося потім, того ж вечора, після одинадцятої години він зробив ще один зовсім уже ексцентричний і несподіваний візит. Дощ усе ще не вщухав. Змоклий до рубця, прийшов він в двадцять хвилин на дванадцяту в невелику квартиру батьків своєї нареченої, на Васильєвсь- кому острові, в третій лінії, на Малому проспекті. Насилу достукався і спочатку викликав був велике замішання; але Аркадій Іванович, коли хотів, міг очарувати своїми манерами, так що перший (хоч проте дуже глибокодумний) здогад розсудливих батьків нареченої, що Аркадій Іванович, мабуть, так уже десь напився, що вже й не знає, що робить,— одразу ж відпав сам собою. Паралізованого батька викотила в кріслі до Аркадія Івановича жаліслива і розсудлива мати нареченої і, за своїм звичаєм, одразу ж почала свої розпитування здалеку. Іншим часом все це, звичайно, викликало велику пошану, але цього разу Аркадій Іванович був якийсь дуже нетерплячий і рішуче зажадав, щоб наречена вийшла до нього, хоч йому й доповіли з самого початку, що вона лягла вже спати. Зрозуміла річ, наречена прийшла. Аркадій Іванович зразу ж сказав їй, що на якийсь час мусить в дуже важливій справі виїхати з Петербурга, а тому й приніс їй п´ятнадцять тисяч карбованців на срібло в різних білетах, і просить взяти їх від нього в подарунок, бо він давно мав намір подарувати їй цю дрібничку перед весіллям. Особливо логічного зв´язку між подарунком і негайним від´їздом та неодмінною потребою прийти для того під дощ і опівночі, в цих поясненнях, звичайно, зовсім не було, але все проте обійшлося. Навіть неминучі охання і ахання, розпити і дивування зробились якось раптом незвичайно помірні і стримані; зате вдячність була виявлена щонайпалкіша і підкріплена навіть сльозами дуже розсудливої матері. Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував наречену, поплескав її по щічці, сказав, що скоро повернеться, і, помітивши в її очицях хоч і дитячу цікавість, але разом з тим і якесь дуже серйозне, німе запитання, подумав, поцілував її вдруге і тут же щиро подосадував в душі, що подарунок буде негайно забрано на схов під замок найрозсудливі- шої з матерів. [...]

Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов слизькою, брудною дерев´яною мостовою в напрямі Малої Неви. Йому ввижалися вода Малої Неви, що високо піднялася за ніч, Петровський острів, мокрі стежки, мокра трава, мокрі дерева й кущі і, нарешті, той самий кущ... З досадою почав він розглядати будинки, щоб думати про щось інше. Ні прохожого, ні візника не траплялося на проспекті. Похмурі й брудні стояли яскраво-жовті дерев´яні будиночки з закритими віконницями. Холод і вогкість проймали все його тіло, і його почало морозити. [...]

Хтось п´яний, як ніч, у шинелі, лицем униз, лежав впоперек тротуару. Він подивився на нього і пішов далі. Висока каланча мелькнула зліва. «Диви! — подумав він,— та ось і місце, навіщо на Петровський? Принаймні при офіціальному свідку...» Він замалим не усміхнувся цій новій думці і повернув на -ську вулицю. Тут і був той великий будинок з каланчею. Біля замкнених великих воріт стояв, притулившись до них плечем, невеличкий чоловічок, закутаний у сіре солдатське пальто і в мідній ахіллесівській касці. Дрімотним поглядом холодно подивився він скоса, коли Свидригайлов підійшов до нього. На обличчі його була та одвічна похмура скорбота, що так кисло відбилася на всіх без винятку обличчях єврейського племені. Обидва вони, Свидригайлов і Ахіллес, якийсь час, мовчки, розглядали один одного. Ахіллесові, нарешті, здалося непорядком, що людина не п´яна, а стоїть перед ним за три кроки, дивиться в очі і нічого не говорить.

— А сцо зь вам тутецька треба? — промовив він, все ще не ворушачись і не змінюючи своєї позиції.

— Та нічого, брат, здрастуй! — відповів Свидригайлов.

— Тутецька не місце.

— Я, брат, їду в чужі краї.

— В цузі краї?

— В Америку.

— В Америку?

Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок. Ахіллес трохи підвів брови.

— А насцо зь оці зарти (жарти), тутецька не місце!

— Та чому ж би й не місце?

— А тому зь, сцо не місце.

— Ну, брат, це байдуже. Місце хороше; коли тебе почнуть питати, так і відповідай, що поїхав, мовляв в Америку. Він приставив револьвер до своєї правої скроні.

— Але зь тутецька не мозна, тутецька не місце! — стрепенувся Ахіллес, розширяючи все більше й більше зіниці. Свидригайлов спустив курок...

VII

Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї,— до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. «До того ж однаково, вони ще нічого не знають,— думав він,— а мене вже звикли вважати за дивака...» Костюм його мав жахливий вигляд: все брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпане, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.

Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату.

— Ну, от і ти! — почала вона, затинаючись від радості.— Не сердься на мене, Родю, що я тебе так по-дурному зустрічаю, з сльозами; це я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, це я радію, а вже в мене така дурна звичка: сльози самі ллються, це в мене після смерті твого батька, від усього плачу. Сідай, голубчику, втомився, десь певно, бачу. Ой, як ти забруднився.

— Я під дощем вчора був, мамо...— почав Раскольников.

— Та ні ж, ні! — сполошилася Пульхерія Олександрівна, перебиваючи його,— ти думав, я тебе так одразу ж і почну допитувати, за бабською давньою звичкою, не турбуйся. Я ж розумію, все розумію, тепер я вже навчилася по-тутешньому і, далебі, сама бачу, що тут розумніше. Я раз назавжди вирішила: де вже мені втямити, які в тебе думки та питати у тебе звіту? У тебе, може, й бозна-які справи і плани на думці, або наміри там які-небудь народжуються, то мені тебе й штовхати під руку: про що, мовляв, думаєш? Я от... А, Господи! Та чого ж я бігаю туди й сюди, як очманіла... Я от, Родю, твою статтю в журналі читаю вже втретє, мені Дмитро Прокопович приніс. Я так і ойкнула, як побачила, та й дурна ж, думаю про себе, он у нього яка робота, ось і розгадка всього! У нього, може, нові думки в голові на ту пору, він їх обмірковує, а я його мучу й бентежу. Читаю, друже мій, і, звичайно, багато чого не розумію; та воно, проте, так і повинно бути: де вже мені?

— Покажіть-но, мамо.

Раскольников взяв газету і глянув мигцем на свою статтю. Хоч і чудно це було в його становищі і настрої, але ж його охопило те дивне і ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки. Це тривало якусь мить. Прочитавши кілька рядків, він нахмурився, і страшна туга стисла йому серце. Вся його душевна боротьба останніх місяців пригадалася йому разом. З огидою і досадою кинув він статтю на стіл.

— Та тільки, Родю, хоч і дурна я, але ж таки можу зробити висновок, що ти дуже скоро будеш одним з перших людей, коли не найпершим у нашому вченому світі. І сміли вони про тебе думати, що ти збожеволів. Ха-ха-ха! ти не знаєш — вони ж так думали! От, хробаки нікчемні, та чи їм же знати, що таке розум! Адже й Дунечка теж замалим не повірила — бач як! Небіжчик батько твій двічі посилав у журнали — спершу вірші (у мене й зошит зберігся, я тобі коли-небудь покажу), а потім уже й цілу повість (я сама випросила, щоб дав мені переписати), і вже як молились ми обоє, щоб прийняли! Я, Родю, днів шість-сім тому он як побивалася, дивлячись на твій одяг, як ти живеш, що їси і в чому ходиш. А тепер бачу, що і в цьому дурна була, бо захочеш, все тепер одразу добудеш, розумом і хистом. Це ти, поки що, значить, не хочеш тепер, бо важливішими справами зайнятий...

— А що, Дуні вдома немає, мамо?

— Нема, Родю. Дуже часто її не бачу дома, залишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибі йому, заходить зі мною посидіти і все про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Про сестру ж не кажу, щоб вона вже була така до мене непоштива. Я не нарікаю. У неї свій характер, у мене свій; у неї свої таємниці якісь завелися, ну а в мене таємниць від вас нема ніяких. Звичайно, я твердо впевнена, що Дуня надто розумна і, крім того, і мене і тебе любить... та не знаю вже, до чого воно дійдеться. От ти мене ощасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона, бач, і прогуляла, прийде, я й скажу: а без тебе брат заходив, а ти ж де це була? Ти мене, Родю, дуже не балуй: можна тобі — зайди, не можна — нічого не поробиш, і так підожду. Я все ж таки знатиму, що ти мене любиш, з мене й того досить. Буду ось твої твори читати, буду про тебе чути від усіх, а коли-не-коли — і сам зайдеш провідати, чого ж ще? От зайшов же зараз, щоб утішити матір, я ж бачу... Тут Пульхерія Олександрівна раптом заплакала. [...]

— Мамо, облиште це, я зараз піду. Я не для того прийшов. Прошу вас, вислухайте мене.

Пульхерія Олександрівна боязко підійшла до нього.

— Мамо, що б не сталося, що б про мене ви не почули, що б вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене так, як тепер? — спитав він раптом від повноти серця, мовби не думаючи про свої слова і не зважуючи їх.

— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про це питати можеш? Та хто про тебе мені що скаже? Та й не повірю я нікому, хто б до мене не поткнувся, просто вижену.

— Я прийшов вас запевнити, що я вас завжди любив, і тепер радий, що ми самі, радий навіть, що Дунечки немає,— говорив він далі в тому ж пориві,— я прийшов вам сказати прямо, що хоч ви й нещасні будете, а все ж знайте, що син ваш любить вас тепер більше, ніж себе, і що все, що ви думали про мене, ніби я жорстокий і не люблю вас, все це була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну й досить; мені здавалось, що так треба було зробити і з цього почати...

Пульхерія Олександрівна мовчки обнімала його, пригортала до серця і тихо плакала.

— Що з тобою, Родю, не знаю,— сказала вона, нарешті,— думала я весь оцей час, що ми просто надокучаємо тобі, а тепер бачу з усього, що тобі велике горе готується, через те ти й тужиш. Давно вже я передчуваю це, Родю. Даруй мені, що про це заговорила: про це тільки й думаю і ночами не сплю. Цю ніч цілісіньку і сестра твоя в маренні пролежала і все про тебе згадувала. Чула я щось, але нічого не второпала. Весь ранок мов перед стратою ходила, чогось чекала, передчувала і от дочекалась! [...]

— Прощайте, мамо. [...]

— Дай же я перехрещу тебе, благословлю тебе! Отак, отак. О Боже, що це ми робимо!

Справді, він був радий, він був дуже радий, що нікого не було, що вони були тільки вдвох з матір´ю. Наче за весь цей страшний час враз розм´якло його серце. Він упав перед нею, він ноги їй цілував, і обоє, обнявшись, плакали. І вона не дивувалась і не розпитувала вже його. Вона вже давно розуміла, що з сином коїться щось жахливе, а тепер настала якась страшна для нього хвилина.

— Родю, любий ти мій, дитино моя,— говорила вона, ридаючи,— ти ж тепер такий самий, як був маленький, так само приходив до мене, так само обнімав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили й бідували, ти втішав нас самим уже тим, що був з нами, а як поховала я батька,— то скільки раз ми, обнявшись, з тобою отак, як тепер, на могилці його плакали. А що я давно плачу, то це серце материнське біду передчувало. Я скоро тільки вперше тебе побачила, тоді, ввечері, пам´ятаєш, коли ми тільки приїхали сюди, все з одного твого погляду вгадала, так серце у мене тоді й здригнулось, а сьогодні, як відчинила тобі, глянула, ну, думаю, година лиха, мабуть, прийшла. [...]

Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. «Чи нема, часом, кого в мене?» — подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він став на порозі. Вона підвелась з дивана злякано і стала перед ним. В її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо.

— Що ж, мені заходити, чи йти геть? — спитав він недовірливо.

— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.

Раскольников зайшов до кімнати і знесилении сів на стілець.

— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком. Він недовірливо глянув на неї.´

— Де ж ти був цілу ніч?

— Не пам´ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам´ятаю. Я хотів там і покінчити, але... не зважився...— прошептав він, знову недовірливо глянувши на Дуню...

— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу! Раскольников гірко усміхнувся.

— Я не вірував, а оце зараз разом з матір´ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись. Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.

— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?

— Ні, не сказав... словами; але вона багато чого зрозуміла. Вона чула вночі, як ти марила. Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Вже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.

— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?

— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся,— сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?

— Гордість, Родю.

Мовби вогонь блиснув в його погаслих очах; йому начебто приємно зробилось, що він ще гордий.

— А не думаєш ти, сестро, що я просто злякався води? — спитав він з потворною усмішкою, заглядаючи їй в очі.

— О Родю, досить! — гірко вигукнула Дуня.

Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край другого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.

— Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.

Сльози текли по її щоках.

— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?

— І ти сумнівався в цьому?

Вона міцно обняла його.

— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш вже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.

— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом в якійсь несподіваній люті.— те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: «злочин, злочин!» Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..

— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — в розпачі скрикнула Дуня.

— Яку всі проливають,— підхопив він мало не в нестямі,— яка ллєті_ч і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за як. вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!

— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!

— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим в своїй правоті, ніж тепер!..

Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною...

— Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти... А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав... [...]

Обоє, нарешті, вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Відійшовши кроків п´ятдесят, вона обернулася ще раз, щоб подивитись на нього. Його ще було видно. Дійшовши до рогу, обернувся й він; востаннє вони зустрілись поглядами; але, помітивши, що вона на нього дивиться, він нетерпеливо і навіть з досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам круто повернув за ріг. [...]

VIII

Коли він увійшов до Соні, вже починало сутеніти. Цілий день Соня прождала його в страшенному хвилюванні. Вони ждали разом з Дунею. Та прийшла до неї ще зранку, згадавши вчорашні слова Свидригайлова, що Соня «про це знає». Йе будемо переказувати докладно їх розмову і говорити про сльози обох жінок та наскільки зійшлися вони між собою. Дуні це побачення додало принаймні одну надію, що брат не буде самотній: до неї, Соні, до першої прийшов він з своєю сповіддю; в ній шукав він людину, коли йому стала потрібна людина; вона ж і піде за ним, куди пошле доля. Дуня й не питала, але знала, що це буде так. Вона дивилась на Соню навіть з якимсь благоговінням і спочатку майже бентежила її цим своїм благоговійним почуттям. Соня готова була мало не заплакати: вона, навпаки, вважала себе не гідною навіть глянути на Дуню. [...]

Соня пригадувала, як вчора Свидригайлов сказав їй, що у Раскольникова два шляхи — Владимирка, або... Вона знала до того ж його гордість, зарозумілість, самолюбство й невір´я... «Невже ж сама тільки малодушність і страх смерті можуть примусити його жити?» — подумала вона, нарешті, в розпачі. Сонце тим часом уже заходило. Сумна стояла вона коло вікна і пильно дивилася в нього,— але у вікно видно було тільки капітальний небілений мур сусіднього будинку. Нарешті, коли вже вона дійшла до остаточного переконання, що його вже немає на світі,— він увійшов в її кімнату.

Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя, вона раптом зблідла.

— Атож! — сказав, усміхаючись, Раскольников,— я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на перехрестя посилала; що ж тепер, як´дійшло до діла, то й злякалася?

Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг по її тілу, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці — все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.

— Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше. Тут є обставина... Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати,— показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство — такий стан? До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?

Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.

Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.

— Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! [...]

— Перехрестись, помолися хоч раз,— тремтячим, боязким голосом попросила Соня.

— О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця...

Йому хотілося, проте, сказати щось інше.

Він перехрестився кілька раз. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. Це була зелена драдедамова хустка, певно та сама, про яку згадував тоді Мармеладов, «фамільна». У Раскольникова майнула про це думка, але він не спитав. Справді, він уже сам став відчувати, що дуже неуважний і якось неподобне стривожений. Він злякався цього. Його раптом вразило і те, що Соня хоче піти з ним.

— Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам,— скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. — І навіщо тут цілий почет! — бурмотів він, виходячи.

Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він • уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів піднявся в душі його.

Та чи те, чи те я роблю? — знову подумав він, спускаючись сходами,— невже не можна ще зупинитись і знову все виправити... і не ходити?»

Але він все-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати, у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб вразити його остаточно. [...]

Він раптом пригадав Сонині слова:

Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: ^Я вбивця!» Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм´якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...

Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.

— Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок. Залунав сміх.

— Це він в Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує,— додав якийсь п´яненький з міщан.

— А хлопець ще молодий! — кинув третій.

— З благородних! — відзначив хтось солідним голосом.

— Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.

Всі ці слова й вигуки розхолодили Раскольникова і слова я вбив», які, може, готові були зірватись у нього з язика, завмерли в ньому. Він спокійно, проте, зніс усі ці вигуки і, не оглядаючись, пішов провулком, в напрямі контори. Одне видіння майнуло перед ним дорогою, але він не здивувався йому; він уже передчував, що так воно і повинно було бути. В той час, коли він, на Сінній, вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п´ятдесят від себе Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев´яних бараків, що стояли на площі, значить вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів у цю хвилину, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось... та — ось уже він і дійшов до фатального місця...

Він досить бадьоро ввійшов у двір. Треба було піднятись вгору по сходах. Поки ще піднімуся»,— подумав він. Взагалі йому здавалося, що до фатальної хвилини ще далеко, ще багато часу лишається, багато про що можна ще передумати.

Знову те саме сміття, та сама шкаралупа на гвинтоподібних сходах, знову двері квартир відчинені навстіж, знову ті самі кухні, з яких іде чад і сморід. Раскольников від того самого дня тут не був. Ноги його німіли і підгинались, але він ішов. Спинився тільки на мить, щоб звести дух, щоб заспокоїтись, щоб увійти людиною. А для чого? навіщо? — подумав він раптом, усвідомивши свій рух.— Коли вже треба випити цю чашу, то чи не однаково? Чим огидніше, тим краще». [...]

Похоловши і погано вже пам´ятаючи, що робить, відчинив він двері в контору. Цього разу тут було дуже мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. «Може, ще можна буде і не говорити»,— майнула думка. Якийсь чоловік з писарів контори, в цивільному сюртуку, готувався щось писати біля бюро. В другому кутку сідав до стола ще один писар. Замьотова не було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.

— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.

— А вам кого?

— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.

Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати. «Це сама доля,— подумав Раскольников,— чого він тут?»

— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої).— Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково... А втім, чим можу. Я, знаєте... як? як? Даруйте...

— Раскольников.

— Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не вважайте мене за такого... Родіон Ро... Ро... Ро- діонович, адже так, здається?

— Родіон Романович.

— А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз розпитував, як ви там. По щирості скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами... мені потім пояснили... я дізнався, що молодий літератор і навіть учений... і, так би мовити, перші кроки... Господи! Та хто ж з літераторів і вчених з самого початку не робив оригінальних кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!.. Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами, знанням, розумом, генієм! [...] До вас, кажуть, рідні приїхали?

— Еге ж, мати й сестра.

— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру,— освічена і прекрасна особа. Скажу вам, я пошкодував, що ми тоді з вами так погарячилися. Казус! А що я на вас тоді, з приводу вашої непритомності, таким поглядом глянув,— то потім воно якнайкраще з´ясувалося! Бузувірство і фанатизм! Розумію ваше обурення. Може, з приводу прибуття родини квартиру міняєте?

— Ні-ні, я тільки так... Я зайшов спитати... Я думав, що знайду тут Замьотова.

— А так! Ви ж заприятелювали; чув, аякже. Ну, Замьотова у нас вже немає,— не застали. Еге ж, втратили ми Олександра Григоровича! З учорашнього дня немає вже його в нас; перейшов... і, йдучи, з усіма навіть посварився... так якось неввічливо навіть... Легковажний хлопчисько, правду казати; а надії подавав; та от, що з ним вдієш, з блискучим юнацтвом нашим! Іспит, чи що, якийсь складати хоче, адже у нас же тільки б побазікати та пофанфаронити, на тому іспит і кінчиться. Це ж не те, що, наприклад, ви або там пан Разуміхін, ваш друг! Ваша кар´єра — вчена частина, і вас уже не зіб´ють невдачі! Он скільки цих самогубств пішло,— ви цього уявити собі не можете. Отак проживає останні гроші і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж... Он ще сьогодні вранці повідомлено про якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його, джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?

— Свидригайлов,— сипло і байдуже відповів хтось з другої кімнати.

Раскольников здригнувся.

— Свидригайлов! Свидригайлов застрелився! — скрикнув він.

— Як! Ви знаєте Свидригайлова?

— Еге ж... знаю... Він недавно приїхав...

— А так, недавно приїхав, дружину поховав, людина зовсім безшабашна, і раптом застрелився, і так скандально, що уявити не можна... залишив у своїй записній книжці кілька слів, що вмирає при здоровому розумі і просить нікого не винуватити в його смерті. Цей гроші, кажуть, мав. А ви звідки його знаєте?

— Я... знайомий... моя сестра жила у них в домі гувернанткою...

— Он що... То ви нам, виходить, можете про нього розповісти. А ви і не підозрівали?

— Я його вчора бачив... він пив вино... я нічого не знав. Раскольников відчував, що на нього мовби щось упало і придушило його.

— Ви знову начебто зблідли. У нас тут таке важке повітря...

— Еге ж, мені вже пора,— пробурмотів Раскольников,— пробачте, потурбував...

— О, будь ласка, скільки завгодно! приємність зробили, і я радий сказати...

Ілля Петрович навіть руку простягнув.

— Я хотів тільки... я до Замьотова...

— Розумію, розумію, і зробили нам приємність.

— Я... дуже радий... до побачення...— усміхався Раскольников. Він вийшов; він хитався. В голові йому наморочилось. Він не відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами, тримаючись правою рукою за стіну. [...]

Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.

Ілля Петрович вже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись по сходах.

— А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами? Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.

— Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води! Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя дуже неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.

— Це я...— почав було Раскольников.

— Випийте води.

Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:

— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.

Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.

Раскольников повторив своє зізнання...

Епілог

І

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, в фортеці тюрма. В тюрмі вже дев´ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду, Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин, минуло півтора року.

Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом´якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. Він змалював до найменшої дрібниці весь процес убивства: пояснив таємницю застави (дерев´яної дощечки з металевою пластинкою), яку знайшли тоді в руках у старої, розповів докладно про те, як взяв в убитої ключі, описав, які вони були, згадав про скриньку і що в ній було; навіть перелічив деякі з предметів, що там лежали; пояснив загадку вбивства Лизавети. [...]

Словом, справа з´ясувалася цілком. Слідчих і суддів дивувало, між іншим, те, що він сховав гаманець і речі під камінь, не покористувавшись ними, а найбільше те, що він не тільки не пам´ятав докладно, які саме речі взяв, а навіть і скільки їх було, не міг сказати до ладу. Саме ця обставина, що він і разу не розкрив гаманця і не знав навіть, скільки ж у ньому лежить грошей, здалася неймовірною (в гаманці виявилося триста сімнадцять карбованців на срібло і три двогривеники; від довгого лежання під каменем деякі верхні, найцінніші, кредитки дуже попсувалися). Довго домагалися: чому саме обвинувачений тільки про цю обставину говорить неправду, тим часом як в усьому іншому признається добровільно, нічого не приховуючи? Нарешті, дехто (особливо з психологів) припустили навіть можливість того, що й справді він не заглядав у гаманець, а тому й не знав, що в ньому було, і, не знаючи, так і поклав під камінь, а вже з цього і робили висновок, що сам злочин не міг інакше й статися, як в стані певного тимчасового божевілля, так би мовити, в стані хворобливої мономанії вбивства і грабунку, без будь-якої дальшої мети і корисливого розрахунку. Тут, до речі, приспіла найновіша модна теорія тимчасового божевілля, яку так часто намагаються застосувати в наш час до деяких злочинців. До того ж давній іпохондричний стан Раскольникова упевнено посвідчили багато людей, лікар Зосимов, колишні його товариші, хазяйка, служниця. Все це значно сприяло висновку, що Раскольников не зовсім скидається на звичайного вбивцю, лиходія і грабіжника, бо тут щось інше. На превелику досаду тих, хто обстоював цю думку, сам злочинець майже не намагався обороняти себе; на останні запитання: що саме Могло схилити його до вбивства і що спонукало його вчинити грабунок, він відповідав цілком ясно, з найгрубішою точністю, що причиною всього були його скрутний стан, його злидні і безпорадність, бажання зміцнити перші кроки своєї життєвої кар´єри за допомогою принаймні трьох тисяч карбованців, які він сподівався знайти у вбитої. Зважився ж він на вбивство через свій легкодумний і малодушний характер, роздратований до того ж нестатками і бідуванням. А на запитання, що саме спонукало його прийти із зізнанням, прямо відповів, що чисто- серде каяття. Все це було вже занадто одверто...

Вирок, проте, був м´якшим, ніж можна було сподіватись, зважаючи на вчинений злочин, і, може, саме через те, що злочинець не тільки не хотів виправдуватись, але навіть мовби сам докладав зусиль, щоб іще більше звинуватити себе. Всі дивні і особливі обставини були взяті до уваги. Хворобливого і скрутного стану злочинця перед тим, як він вчинив злочин, ніхто не брав під сумнів. Те, що він не скористався пограбованим, пояснили почасти пробудженням каяття, почасти тим, що під час учинення злочину він був у не зовсім здоровому розумі. Обставини несподіваного вбивства Лизавети навіть правили за доказ на підтвердження останнього припущення; людина вчиняє два вбивства і водночас забуває, що двері не зачинені! Нарешті, добровільне зізнання, саме тоді, коли справа так заплуталась внаслідок неправдивого показання на себе занепалого духом фанатика (Миколая), а також і те, що проти справжнього злочинця не тільки безперечних доказів, а навіть і підозрінь майже не було (Порфирій Петрович цілком додержав свого слова),— все це остаточно сприяло пом´якшенню долі обвинуваченого.

Виявилися, крім того, зовсім несподівано й інші обставини, що дуже допомогли підсудному. Колишній студент Разуміхін розшукав десь відомості і подав докази, що злочинець Раскольников, під час свого перебування в університеті, останні свої гроші витрачав, щоб допомогти своєму бідному і сухотному університетському товаришеві і майже цілком утримував його протягом півроку. Коли ж той помер, піклувався про старого і хворого батька померлого товариша (який утримував і годував свого батька своєю працею мало не з тринадцятирічного віку), улаштував, нарешті, старого в лікарню, і коли той теж помер, поховав його. Всі ці відомості також до деякої міри сприятливо вплинули на вирішення долі Раскольникова. Сама колишня хазяйка його, мати померлої нареченої Раскольникова, вдова Зарніцина, посвідчила теж, що коли вони ще жили в іншому будинку, коло П´яти Рогів, Раскольников під час пожежі, вночі, виніс з якоїсь квартири, що вже зайнялася, двох маленьких діток, сам же при цьому дістав серйозні опіки. Цей факт був докладно розслідуваний і досить повно засвідчений багатьма людьми. Отже, закінчилося тим, що злочинець був засуджений до каторжних робіт другого розряду, на строк всього тільки вісім років, зважаючи на добровільне зізнання і на деякі обставини, що пом´якшували його провину.

Ще на початку процесу мати Раскольникова тяжко захворіла. Дуня й Разуміхін визнали за потрібне вивезти її з Петербурга на весь час суду. Разуміхін вибрав місто в районі залізниці і недалеко від Петербурга, щоб мати могла регулярно стежити за ходом процесу і водночас якнайчастіше бачитися з Євдокією Романівною. [...]

Через п´ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок. Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж. Нарешті, настала й година розлуки; Дуня поклялася братові, що ця розлука не навік; Разуміхін теж. У молодій і гарячій голові Разуміхіна твердо усталилася думка в наступні три-чотири роки закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало; оселитись там у тому самому місті, де буде Родя, і... всім разом почати нове життя. Прощаючись, всі плакали. Раскольников в ті останні дні був дуже задумливий, багато розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу спохмурнів. З Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які залишив їй Свидригайлов, давно вже зібралась і приготувалася рушити за партією арештантів, з якою відправлять і його. Про це ніколи й слова не було мовлено між нею і Раскольниковим; та обоє знали, що це так буде. [...]

Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і тихе. А втім, серед запрошених були Порфирій Петрович і Зосимов. Останнім часом Разуміхін мав вигляд людини, яка на щось твердо зважилася. Дуня вірила сліпо, що він виконає всі свої наміри, та й не могла не вірити; в цій людині відчувалася залізна воля. До речі, він почав знову слухати університетські лекції щоб закінчити курс. Вони обоє раз у раз складали плани майбутнього; обоє твердо розраховували через п´ять років обов´язково переселитись у Сибір. До того ж часу покладалися там на Соню...

Пульхерія Олександрівна з радістю благословила дочку на шлюб з Разуміхіним, але після їх одруження стала наче ще більш зажуреною і занепокоєною. Щоб хоч трохи розрадити її, Разуміхін розповів їй між іншим про того студента і старого його батька і про те, що Родя дістав опіки і навіть хворів, врятувавши від смерті минулого року двох діток. Обидві звістки довели Пульхерію Олександрівну, яка і без того вже майже втрачала розум, до стану надзвичайного захоплення. [...]

Соня раз у раз повідомляла, що він завжди похмурий, мовчазний і навіть майже нітрохи не цікавиться тим, що вона розповідає йому щоразу з їх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам угадує правду, сказала йому, нарешті, про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть матері на нього начебто не дуже сильно вплинула, принаймні так здалося їй на перший погляд. Вона повідомляла, між іншим, що хоч він, як видно, дуже заглиблений в самого себе і від усіх мовби замкнувся,— до нового життя свого він поставився дуже прямо і просто; що він ясно розуміє своє становище, не сподівається для себе нічого кращого, не має ніяких легковажних надій (що цілком зрозуміло в його стані) і нічому майже не дивується в новій обстановці, яка оточує його, так мало схожій на будь-що колишнє. Повідомила вона, що здоров´я його задовільне. Він ходить на роботи, від яких не ухиляється і на які не напрошується. До їжі майже байдужий, а що їжа ця, крім неділь і свят, така погана, що, нарешті, він охоче взяв від неї, Соні, трохи грошей, щоб пити щодня чай; щодо всього іншого просив її не турбуватись, запевняючи, що всі ці турботи про нього викликають у нього тільки досаду. Далі Соня повідомляла, що живе він в тюрмі разом з усіма, які там казарми всередині, вона не бачила, але гадає, що там тісно, брудно і нездорово; що спить він на нарах, стелячи собі повстину, і що нічого не хоче собі придбати. Але живе він так грубо і бідно зовсім не через те, що поклав це собі наперед, умисно, а так, просто від того, що не виявляє будь-якої зацікавленості у поліпшенні своєї долі. Соня одверто писала, що він, особливо спочатку, не тільки не цікавився її відвідинами, але навіть наче вони викликали в нього незадоволення і він був мовчазний і навіть грубий з нею, але що зрештою ці побачення перейшли у нього в звичку і навіть мало не в потребу, так що він дуже навіть журився, коли вона кілька днів хворіла і не могла навідуватись до нього. [...]

Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у лікарні, в арештантській палаті...

II

Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його: о! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного сну. І що важила для нього їжа — ці пісні щі з тарганами? Студентом бувши, він часто і того не бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї бритої голови і короткої куртки? І перед ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?

Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм зневажливим і грубим поводженням. Та не бритої голови і кайданів він соромився: дуже вже була вражена його гордість; він і захворів через свою уражену гордість. 0, який би він був щасливий, коли б сам міг обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, з якогось присуду сліпої долі, і мусить смиритись і упокоритись перед «безглуздям» якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись. [...]

І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив.

Принаймні він міг би злоститись на свою дурість, як і злостився він колись на огидні й дурні дії, які й довели його до тюрми. Але тепер, уже в тюрмі, на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки г зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше. [...]

Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть? Чого він стояв тоді над рікою, а за краще зважив признатись? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її? Подолав же Свидригайлов, хоч він і боявся смерті?

Він з мукою запитував себе про це і не міг збагнути, що вже й тоді, коли стояв над рікою, може, відчував у собі, в своїх переконаннях глибоку неправду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його, майбутнього воскресения його, майбутнього нового погляду на життя, в тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись. Але кінець кінцем багато що почало дивувати його, і він, якось мимоволі, почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільш почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз´єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні. [...]

Нерозв´язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла вона на всіх в´язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними і Сонею зав´язалися деякі більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні і носила на пошту, їх родичі і родички, приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в´язнів, у Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона з´являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи,— всі скидали шапки, всі віталися: «Серденько, Софіє Семенів- но, ненько ти наша, ніжна, жаліслива!» — говорили ці грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй вслід, як вона йде, і хвалили її, хвалили її навіть за те, що вона така маленька, та вже й не знали, за що ще похвалити. До неї навіть ходили лікуватись.

Нарешті його виписали. Повернувшись в тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить.

Звістка ця його дуже стривожила, він посилав розпитатись про неї. І незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. Дізнавшись у свою чергу, що він за нею так тужить і побивається, Соня надіслала йому записку, олівцем, в якій повідомляла, що їй вже легше, що в неї звичайна, незначна простуда і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав цю записку, серце йому дуже й боляче колотилося.

День знову був ясний і теплий. Рано-вранці годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь інструментом; другий почав колоти дрова і кидати в піч. Раскольников вийшов з сарая до самого берега, сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди. Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей; думка його переходили в мрії, в споглядання; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і мучила.

Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. Було ще дуже рано, холод ще не спав. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, схудло, зблідло й змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою, несміливо простягла йому руку. [...] Тепер їх руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся.

Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що прийшла, нарешті, ця хвилина...

Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх очах. Вони обоє були бліді й виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя, їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого.

Вони вирішили чекати й терпіти, їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона — та вона ж і жила самим тільки його життям! [...]

Переклад з російської І. М. Сергеева