Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)

ЗЛОЧИН І КАРА (Роман) (частина четверта)


Частина четверта І

«Невже це ще триває сон?» — подумав ще раз Раскольников. Обережно й недовірливо вдивлявся він у несподіваного гостя.

— Свидригайлов? Дурниця якась! Бути не може! — промовив він, нарешті, вголос, зчудовано.

Здавалося, гість зовсім не здивувався, почувши цей вигук.

— З двох причин до вас завітав, по-перше, особисто познайомитись побажав, бо давно вже багато чув про вас дуже цікавого і вигідного для вас; а по-друге, сподіваюсь, що не відмовитесь, можливо, допомогти мені в одній справі, що прямо стосується інтересів сестриці вашої, Євдокії Романівни. Самого мене, без рекомендації, вона, може, й на поріг до себе тепер не пустить, через упередженість, ну а з вашою допомогою я, навпаки, сподіваюсь...

— Марно сподіваєтесь,— перебив Раскольников.

— Вони ж тільки вчора прибули, дозвольте спитати? Раскольников не відповів.

— Вчора, я знаю. Я ж сам прибув тільки цозавчора. Ну, то от що я скажу вам, щодо цього, Родіоне Романовичу; виправдуватись вважаю зайвим, але дозвольте ж і мені заявити: що ж тут, в усьому цьому, справді, такого особливо злочинного з мого боку, коли міркувати без упереджень, а розсудливо?

Раскольников все ще мовчки розглядав його.

— Те, що у своєму домі переслідував беззахисну дівчину і «ображав її своїми мерзотними пропозиціями», чи що? (Сам наперед забігаю!) Та зважте ж тільки, що і я — людина, що і я — можу захопитись і покохати (що вже, відома річ, не з нашої волі робиться), тоді все найприроднішим чином пояснюється. Тут питання ось у чому: злочинець я, чи сам жертва? Ну, а що, коли жертва? Адже пропонуючи дівчині, яку я покохав, тікати зі мною в Америку або в Швейцарію, я, може, найщиріших почуттів тоді був сповнений, та ще думав взаємне щастя збудувати!.. Адже розум пристрасті служить; я, може, себе ще більше занапащав, коли хочете!..

— Та зовсім не в тому річ,— з огидою перебив Раскольников,— просто ви противні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..

Свидригайлов зненацька зареготав.

— Одначе ж... одначе вас не обдуриш! — проказав він, одверто сміючись,— я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!

— Та ви й зараз ще хитруєте.

— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, одверто сміючись,— адже це добра війна, як кажуть, і цілком дозволена хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна...

— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.

— А ви й про це чули? А втім, як і не почути... Ну, відносно цьоїо вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління в найвищій мірі спокійне щодо цього. Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію, що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло... Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього... нещастя, як-небудь там роздратуванням моральним або чим-небудь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.

Раскольников засміявся.

— Варто ж так турбуватись!

— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив всього тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було... Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім, з цим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й живуть.

Спочатку Раскольников думав встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.

— Ви любите битися? — спитав він неуважливе.

— Ні, не дуже,— спокійно відповів Свидригайлов.— А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?.. хе-хе... А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище. Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно... чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі «німкені», що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!

Проказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.

— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.

— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?

— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.

— Через те, що за грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та... чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав,— додав він

з дивним виразом простодушності.— Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу,— говорив він далі якось наче в задумі.— Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь... А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше, що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів... Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.

Раскольников похмуро глянув на нього.

— Ви, може, навіть і зовсім не ведмідь,— сказав він.— Мені здається навіть, що ви людина хорошого товариства або принаймні вмієте при нагоді бути порядним.

— Але ж я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь,— сухо і мовби навіть з відтінком гордовитості відповів Свидригайлов, — а тому чом же й не побути пошляком, коли це убрання в нашому кліматі так зручно носити і... і особливо, коли і природний нахил до того маєш,— додав він, знову засміявшись.

— Я чув одначе, що у вас тут багато знайомих. Ви ж те, що називається «людина не без звязків». А коли так, то навіщо б вам було і до мене приходити, якби я вам не був для чогось потрібний?

— Це ви правду сказали, що у мене є знайомі,— підхопив Свидригайлов, обминаючи в запитанні головне,— я вже декого зустрічав: адже третій день вештаюсь; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно й зрозуміло, одягнений пристойно і вважаюсь людиною небідною; адже нас і селянська реформа не зачепила: ліси та луки заплавні, отже, прибутків і не втрачено; та... не піду я до них; давно вже набридло: ходжу третій день і не показуюсь ні в кого... А тут ще таке місто! І як це воно вийшло у нас таким, скажіть, будь ласка! Місто канцеляристів і всіляких семінаристів! Далебі, я багато чого раніше тут не помічав, років вісім тому, коли тут валандався... На саму тільки анатомію тепер і покладаюсь, їй-богу!

— На яку анатомію?

— А відносно цих клубів, Дюссотів, пуантів цих ваших або, можливо, от ще прогресу — ну, це хай буде без нас,— говорив він далі, начебто недочувши знову запитання.— Та чи й охота шулером бути?

— А ви були й шулером?

— Як же без цього? Ціла компанія нас була, щонайпристойніша, років вісім тому; проводили час; і все, знаєте, люди з манерами, поети були, грошовиті були. Та й взагалі у нас, в російському товаристві, найкращі манери у тих, кого не раз били,— звернули ви увагу на це? Це ж я, в селі живши, опустився. А все-таки посадовили мене тоді в тюрму за борги, грек один там ніжинський. Тут і нагодилася Марфа Петрівна, поторгува- лась і викупила мене за тридцять тисяч сребреників. (А всього я сімдесят тисяч заборгував). Побралися ми з нею законним шлюбом, і повезла вона мене зараз же до себе в маєток, мовби скарб якийсь. Вона ж на п´ять років старша за мене. Дуже любила. Сім років з маєтку не виїздив. І майте собі на увазі, все життя документ проти мене, на чуже ім´я, на ці тридцять тисяч тримала, так що, коли б надумав я як-небудь збунтуватись,— одразу б у пастку! І зробила б! Адже в жінок все це одне з одним уживається.

— А коли б не документ, накивали б п´ятами?

— Не знаю, що вам і сказати. Мене цей документ майже не зв´язував. Нікуди мені не хотілося, а за кордон Марфа Петрівна і сама мене разів зо два кликала, знаючи, що я нудився! Та що! За кордон я раніше їздив, і завжди мені нудно бувало. Не те, щоб там щось, а от на світ благословляється, затока Неаполітанська, море, дивишся, і якось сумно. Найгірше те, що справді за чимсь сумуєш! Ні, на батьківщині краще: тут принаймні в усьому інших звинувачуєш, а себе виправдовуєш. [...] Ні, документ мене не зв´язував,— говорив далі Свидригайлов роздумливо,— це я сам з маєтку не виїздив... Та вже скоро рік мине, як Марфа Петрівна на іменини мої і документ той мені повернула, та до того ж ще й суму значну подарувала. У неї ж був капітал. «Бачите, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу»,— далебі, так і сказала. Ви не ймете віри, що так сказала? А знаєте: адже я хазяїном неабияким зробився, в маєтку живши; мене в цілій окрузі знають. Книги теж передплачував. Марфа Петрівна спочатку схвалювала, а потім все побоювалась, що я заучуся.

— Ви за Марфою Петрівною, здається, дуже тужите?

— Я? Може. Далебі, може. А до речі, вірите ви в привиди?

— В які привиди?

— В звичайні привиди, в які ж ще!

— А ви вірите?

— Та, можливо... тобто не те, щоб не вірив...

— А що, з´являються?

Свидригайлов якось дивно глянув на нього.

— Марфа Петрівна навідувати почала,— проказав він, скрививши рота в якусь чудну посмішку. [...] — Прийде, поговорить хвилину й вийде в двері; завжди в двері. Навіть немовби ходу чути.

— Чому це я так і думав, що з вами неодмінно щось подібне трапляється! — промовив раптом Раскольников і в ту ж мить здивувався, що сказав це.

Він був дуже схвильований. [...]

— Зробіть же ласку,— роздратовано заговорив Раскольников,— дозвольте вас просити якнайшвидше сказати мені, чому ви удостоїли мене честі ваших відвідин... і... і... я поспішаю, мені ніколи, я хочу з дому йти...

— Прошу, прошу. Ваша сестриця, Євдокія Романівна, за пана Лужина йде, Петра Петровича?

— Чи не можна не згадувати про мою сестру і не називати її імені. Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її ім´я, якщо тільки ви справді Свидригайлов?

— Та я ж про неї і прийшов говорити, то як же не згадувати?

— Гаразд; говоріть, але швидше!

— Я певен, що ви про цього пана Лужина, родича мого по дружині, вже склали свою думку, коли хоч півгодини бачили його або хоч щось про нього вірно й точно чули. Євдокії Романівні він не до пари. На мою думку, Євдокія Романівна, віддаючись за нього, жертвує собою дуже великодушно і необачно, для... для своєї родини. Мені здалося, після усього, що я про вас чув, що ви, з свого боку, дуже були б задоволені, коли б цей шлюб міг не відбутися, і при цьому не були б порушені інтересі. А тепер, узнавши вас особисто, я навіть певний цього.

— З вашого боку все це дуже наївно; даруйте мені, я хотів сказати: нахабно,— вигукнув Раскольников.

— Тобто ви цим хочете сказати, що я стараюсь собі на користь. Не турбуйтесь, Родіоне Романовичу, коли б я старався собі на користь, то не став би так прямо висловлюватись, не дурень же я зрештою. Щодо цього відкрию вам одну психологічну дивину. Оце тільки, виправдуючи свою любов до Євдокії Романівни, я говорив, що сам був жертвою. Ну то знайте ж, що ніякої тепер любові я не почуваю, н-ніякої, так що мені самому навіть дивно це, бо я ж справді щось почував...

— Від неробства й розпусти,— перебив Раскольников.

— Це так, я людина розпусна і нероба. А втім, у вашої сестриці стільки хорошого, що не міг же і я не піддатися певному враженню. Але все це дурниця, як тепер і сам бачу.

— Чи давно ж побачили?

— Помічати почав ще раніше, остаточно ж переконався позавчора, майже в ту саму хвилину, як під´їхав до Петербурга. А проте ще в Москві вважав, що їду домагатися згоди від Євдокії Романівни на одруження з нею і суперничати з паном Лужиним.

— Пробачте, що вас переб´ю, зробіть ласку: чи не можна коротше і чи не перейти нам просто до мети ваших відвідин. Я поспішаю, мені треба йти з дому...

— З великою охотою. Прибувши сюди і надумавши тепер вирушити в один, так би мовити... вояж, я захотів зробити необхідні попередні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони багаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв тільки те, що подарувала мені рік тому Марфа Петрівна. З мене досить. Пробачте, зараз переходжу до самої справи. Перед вояжем, в який я, може-таки, відправлюсь, я хочу і з паном Лужиним покінчити. Не те, щоб я вже надто не любив його, та через нього ж ото і виникла ця сварка моя з Марфою Петрівною, коли я довідався, що вона цей шлюб злагодила. Я хочу тепер зустрітись з Євдо- кією Романівною, з вашою допомогою і, можливо, у вашій же присутності пояснити їй, по-перше, що від пана Лужина не тільки не буде їй найменшої вигоди, але навіть напевно вона буде в програші. Потім, попросивши в неї вибачення за усі ці недавні неприємності, я благав би дозволу запропонувати їй десять тисяч карбованців і таким чином полегшити розрив з паном Лужиним, розрив, якого, я певен, і вона сама б хотіла, коли б трапилась можливість.

— Але ж ви дійсно, дійсно божевільні! — скрикнув Раскольников, більше навіть здивований як розсерджений.— Як ви смієте так говорити!

— Я так і знав, що ви обуритесь; але, по-перше, я хоч і небагатий, але ці десять тисяч карбованців у мене вільні, тобто зовсім, зовсім мені не потрібні. Не візьме Євдокія Романівна, то я, може, ще більш по-дур- ному їх спущу. Це раз. Друге: совість моя зовсім спокійна; я без будь- якого прихованого наміру пропоную. Вірите чи ні, а згодом дізнаєтесь і ви і Євдокія Романівна. Вся річ у тому, що я справді завдав певних неприємностей і турбот шановній вашій сестриці; отже, щиро шкодуючи про це, сердечно бажаю,— не відкупитись, не заплатити за неприємності, а просто зробити для неї що-небудь корисне на тій підставі, що не заприсягався ж я справді робити тільки лихе. Коли б у моїй пропозиції була хоч мільйонна частка прихованого наміру, то не став би я пропонувати тільки десять тисяч, тим часом як усього п´ять тижнів тому пропонував їй більше. Крім того, я, може, дуже й дуже скоро одружуся з однією дівчиною, отже всі підозріння про якісь мої заміри щодо Євдокії Романівни повинні відпасти. На закінчення скажу, що, йдучи за пана Лужина, Євдокія Романівна ті ж самі гроші бере, тільки з іншого боку... Та ви не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, розміркуйте спокійно і холоднокровно.

Кажучи це, Свидригайлов був сам надзвичайно холоднокровний і спокійний.

— Прошу вас, кінчайте,— сказав Раскольников.— В усякому разі, це непростима зухвалість.

— Зовсім ні. Після цього, виходить, людина людині на цьому світі може чинити саме тільки зло і, навпаки, не має права зробити ані крихти добра тільки через те, що це суперечить заведеним формальностям. Це безглуздо. Адже коли б я, наприклад, помер і відказав би цю суму сестрі вашій за духівницею, невже б вона й тоді відмовилась прийняти?

— Цілком можливо.

— Ну, це вже нікуди не годиться. А втім, ні то ні, нехай буде так. Але ж десять тисяч — прекрасна річ, коли вони є. В усякому разі, прошу переказати мою пропозицію Євдокії Романівні.

— Ні, не перекажу.

— Коли так, Родіоне Романовичу, я сам змушений буду домагатись особистого побачення, отже, турбувати.

— А коли перекажу, ви не будете домагатись особистого побачення?

— Не знаю, по правді, що вам і сказати. Зустрітися один раз я б дуже хотів.

— Не надійтесь.

— Шкода. А втім, ви мене не знаєте. От, може, зійдемось ближче.

— Ви гадаєте, що ми зійдемось ближче?

— А чом би й ні? — усміхнувшись, сказав Свидригайлов, підвівся і взяв капелюха,— я ж не те щоб так вже дуже хотів вас турбувати і, йдучи сюди, навіть не покладав великих надій на наше побачення, хоч, проте, фізіономія ваша ще вранці сьогодні мене вразила....

— Де ви мене бачили вранці? — занепокоєно спитав Раскольников.

— А випадково... Мені весь час здається, що ви чимсь схожі на мене... [...] Але з Євдокією Романівною один раз зустрітись дуже хочу. Серйозно прошу. Ну, до побачення... ага, до речі! Та як же це я забув! Перекажіть, Родіоне Романовичу, вашій сестриці, що в духівниці Марфи Петрівни їй відказано три тисячі. Це точно. Марфа Петрівна розпорядилася за тиждень до смерті, і при мені це було. Тижнів за два-три Євдокія Романівна може й гроші одержати.

— Ви правду говорите?

— Правду. Перекажіть. Ну, завжди до ваших послуг. Я ж од вас не дуже далеко мешкаю.

Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разуміхіним.

II

Була вже майже восьма година; обидва поспішали до Бакалєєва, щоб прийти раніше від Лужина.

— Ну, хто ж це був? — спитав Разуміхін, скоро тільки вийшли на вулицю.

— Це був Свидригайлов, той самий поміщик, у домі якого образили сестру, коли вона служила у них гувернанткою. Через його любовні домагання вона від них пішла, вигнана його дружиною, Марфою Петрівною. Ця Марфа Петрівна просила потім у Дуні пробачення, а тепер раптом померла. Це про неї тут говорили. Не знаю чому, але я його дуже боюся. Він приїхав одразу ж після похорону жінки. Він якийсь чудний і на щось наважився... Він начебто щось знає... Від нього треба Дуню оберігати... це я й хотів сказати тобі, чуєш?

— Оберігати! Що ж він може мати проти Євдокії Романівни? Ну, спасибі тобі, Родю, що мені так говориш... Будемо, будемо оберігати!.. Де живе?

— Не знаю.

— Чому ж не спитав? Ех, шкода! А втім, дізнаюсь!

— Ти його бачив? — спитав Раскольников після короткої мовчанки.

— Аякже, запам´ятав; добре запам´ятав.

— Ти його дійсно бачив? Ясно бачив? — наполягав Раскольников.

— Авжеж, добре пам´ятаю; серед тисячі пізнаю, я завжди запам´ятовую обличчя. Знову помовчали.

— Гм... гаразд...— пробурмотів Раскольников.— А ;го знаєш... мені спало на думку... мені все здається... що це, може, й фантазія.

— Та про що ти? Я тебе не зовсім розумію.

— От ви всі кажете,— проговорив Раскольников, скрививши рота в усмішку,— що я божевільний; мені й здалося тепер, що може, я й справді божевільний і тільки привид бачив!

— Та що це ти?

— А хто ж його знає! Може, я справді божевільний, і все, що за всі ці дні було, все, може, тільки так, в уяві...

— Ой Родю! Розстроїли тебе знову!.. Та що він говорив, чого приходив?

Раскольников не відповів, Разуміхін подумав трохи.

— Ну, слухай же мій звіт,— почав він.— Я до тебе заходив, ти спав. Потім обідали, а далі я пішов до Порфирія. Замьотов все ще був у нього. Я хотів поговорити, і нічого не вийшло. Все не міг почати як слід. Вони начебто не розуміють і зрозуміти не можуть, але зовсім не бентежаться. Відвів я Порфирія до вікна і почав говорити, але знову чомусь не так як треба вийшло: він дивиться вбік, і я дивлюсь убік. Я, нарешті, підніс до його пики кулак і сказав, що відлупцюю його, по-родичівськи. Він тільки подивився на мене. Я плюнув і пішов, от і все. Дурниця якась. Із За- мьотовим я ані слова. Тільки, бачиш, я спершу думав, що нашкодив, а коли спускався сходами, думка мені одна спала, так і сяйнула: чого це ми з тобою турбуємось? Адже коли б тобі небезпека загрожувала або там що-небудь, ну, тоді звичайно. А то що тобі! Ти тут ні при чому, то й наплювати на них; ми ж з них поглузуємо потім, а я б на твоєму місці їх ще й містифікувати почав. Адже як їм соромно буде потім! Плюнь; потім і віддубасити можна буде, а тепер посміємось!

— Твоя правда! — відповів Раскольников. «А що ти завтра скажеш?» — подумав він про себе. Дивна річ, досі ще й разу не приходило йому в голову: «Що скаже Разуміхін, коли дізнається?» Подумавши це, Раскольников пильно подивився на нього. Теперішнім же звітом Разуміхіна про відвідання Порфирія він не дуже був зацікавлений: так багато сталося відтоді змін...

В коридорі вони зіткнулися з Лужиним: він прибув рівно о восьмій годині і розшукував номер, так що всі троє ввійшли разом, але не дивлячись один на одного і не вітаючись. Молоді люди пройшли вперед, а Петро Петрович для солідності затримався трохи в передпокої, знімаючи пальто. Пульхерія Олександрівна одразу ж вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом.

Петро Петрович увійшов і досить люб´язно, хоч і з підкресленою солідністю, розкланявся з дамами. Проте він мав такий вигляд, мовби трохи розгубився і ще не опанував себе. Пульхерія Олександрівна, що теж неначе зніяковіла, одразу ж поспішила розсадити всіх за круглий стіл, на якому кипів самовар. Дуня і Лужин сіли навпроти одне одного на різних кінцях стола. Разуміхін і Раскольников опинилися навпроти Пульхерії Олександрівни,— Разуміхін ближче до Лужина, а Раскольников біля сестри.

Настала раптова мовчанка, Петро Петрович неквапливо витяг батистову хусточку, від якої запахло духами, і сякнувся з виглядом людини, що додержує вимог пристойності, хоч її гідність і зневажено, але разом з тим твердо вирішила зажадати пояснень. Йому ще в передпокої спало було на думку: не знімати пальто, піти звідси і тим суворо і дошкульно покарати обох дам, так щоб вони одразу ж все як слід відчули. Але він не наважився. Притому ця людина не любила бути в невіданні, а тут треба було все з´ясувати. Коли так явно порушено його наказ, значить щось та є, отже, дізнатись краще наперед, а покарати завжди буде час, та й це в його волі.

— Гадаю, подорож пройшла благополучно? — офіціально звернувся він до Пульхерії Олександрівни.

— Хвалити Бога, Петре Петровичу.

— Дуже приємно. І Євдокія Романівна теж не стомилися?

— Та я молода й дужа, не стомлюсь, а матусі то дуже важко було,— відповіла Дунечка.

— Що ж робити; наші національні дороги дуже довгі. Велика так звана «матінка Росія»... Я ж, при всьому бажанні, ніяк не міг вчора встигнути, щоб зустріти вас. Гадаю одначе, що обійшлося без особливих турбот?

— Ба ні, Петре Петровичу, ми були зовсім безпорадні,— з особливою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Олександрівна,— і здається, коли б сам Бог не послав нам учора Дмитра Прокоповича, то ми просто б пропали. Ось вони, Дмитро Прокопович Разуміхін,— додала вона, рекомендуючи того Лужину.

— Як же, мав приємність... вчора,— пробурмотів Лужин, неприязно і скоса глянувши на Разуміхіна, потім нахмурився і змовк. Та й взагалі Петро Петрович очевидно належав до категорії людей, які надзвичайно люб´язні в товаристві і особливо претендують на люб´язність, але які, коли щось їм не до вподоби, одразу ж і гублять усе своє вміння щодо цього і стають схожими скоріше на лантухи з борошном, ніж на спритних кавалерів, що пожвавлюють товариство. Всі знову змовкли. Раскольников уперто мовчав, Євдокія Романівна поки що не хотіла переривати мовчанки, Разуміхіну нічого було говорити, так що Пульхерія Олександрівна знову стривожилась.

— Марфа Петрівна вмерла, ви чули,— почала вона, вдаючись до свого капітального засобу.

— Аякже, чув. Одразу ж був повідомлений і навіть приїхав вас тепер сповістити, що Аркадій Іванович Свидригайлов, негайно після похорону дружини, вирушив поспішно в Петербург. Так принаймні за найточнішими відомостями, які я дістав.

— У Петербург? Сюди? — тривожно спитала Дунечка і перезирнулася з матір´ю.

— Еге ж, саме так, і вже, відома річ, не без певного наміру, коли зважити на поспішність від´їзду і взагалі на попередні обставини.

— Господи! Та невже він і тут не дасть Дунечці спокою? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— Мені здається, особливо тривожитись нема чого ні вам, ні Євдокії Романівні, звичайно, коли самі не забажаєте входити в стосунки з ним Щодо мене, я увесь час маю це на увазі, і тепер розшукую, де він зупинився

— Ой Петре Петровичу, ви не повірите, до якої міри ви мене тепер злякали,— говорила Пульхерія Олександрівна.— Я його всього тільки два рази бачила, і він здався мені жахливим, жахливим. Я певна, що це він винен в смерті небіжчиці Марфи Петрівни.

— Відносно цього не можна робити якогось певного висновку. Я маю відомості точні. Не заперечую, може, він сприяв прискоренню подій, так би мовити, за допомогою морального впливу, образи; а що стосується поводження і взагалі моральної характеристики особи, то я з вами згоден. Не знаю, чи багатий він тепер і що саме відказала йому Марфа Петрівна; про це невдовзі дізнаюся; та вже, звичайно, тут, у Петербурзі, маючи хоч якісь кошти, він одразу ж візьметься за старе. Це найбільш розбещений і пропащий серед людей, що погрузли в розпусті! Я маю неабиякі підстави гадати, що Марфа Петрівна, яка мала нещастя так любити його і викупити з боргів, вісім років тому, зробила послугу йому ще й в іншому: виключно завдяки її зусиллям і жертвам зам´ята була, на самому початку, карна справа, з домішкою звірячого і, так би мовити, фантастичного душогубства, за яке він вельми й вельми міг би прогулятись у Сибір. От який він, коли хочете знати.

— О Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна. Раскольников уважно слухав.

— Ви правду кажете, що маєте про це точні відомості? — спитала Дуня суворо і значуще.

— Я кажу тільки те, що чув сам, по секрету, від небіжчиці Марфи Петрівни. Треба мати на увазі, що з юридичної точки зору справа ця дуже темна. Тут жила, та й тепер, здається, живе якась Рессліх, чужоземка і до того дрібна лихварка, яка займається й іншими справами. От з цією Рессліх пан Свидригайлов був здавна в деяких дуже близьких і таємних стосунках. У неї жила далека родичка, племінниця, здається, глухоніма, дівчинка років п´ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти, яку ця Рессліх безмежно ненавиділа і кожним шматком їй дорікала; навіть люто била. Якось її знайшли на горищі із зашморгом на шиї. Було визнано, що наклала на себе руки. Після звичайних процедур на тому справа й кінчилася, згодом, проте з´явився донос, що дитину... жорстоко скривдив Свидригайлов. Правда, все це було неясно, донос був від іншої ж таки німкені, жінки з певним заняттям, що не заслуговувала на довір´я; зрештою, вийшло, що й доносу не було, завдяки старанням і грошам Марфи Петрівни; все звелося до чутки. [...]

— Петре Петровичу, прошу вас,— сказала Дуня,— облишмо про пана Свидригайлова. На мене це нагонить нудьгу.

— Він зараз приходив до мене,— сказав раптом Раскольников, уперше перериваючи мовчанку.

З усіх боків пролунали вигуки, всі повернулися до нього. Навіть Петро Петрович схвилювався.

— Години півтори тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і відрекомендувався,— говорив далі Раскольников.— Він був досить жвавий і веселий і сподівається, що я з ним зійдусь. Між іншим, він дуже просить і шукає побачення з тобою, Дуню, а´мене просив бути посередником при цьому побаченні. У нього є до тебе одна пропозиція; що саме, він мені розповів. Крім того, він твердо запевнив мене, що Марфа Петрівна, за тиждень до смерті, встигла відказати тобі, Дуню, за духівницею три тисячі карбованців, і гроші ці ти можеш одержати найближчим часом.

— Слава Богу! — скрикнула Пульхерія Олександрівна і перехрестилася.— Молись за неї, Дуню, молися!

— Це справді так,— вихопилося в Лужина.

— Ну-ну, що ж далі? — квапила Дунечка.

— Потім він сказав, що сам він небагатий і весь маєток переходить його дітям, які тепер у тітки. Далі, що зупинився десь близько від мене, а де — не знаю, не спитав...

— То що ж, що ж він хоче запропонувати Дунечці? — спитала перелякана Пульхерія Олександрівна.— Сказав він тобі?

— Сказав.

— Що ж?

— Потім розповім.— Раскольников замовк і почав пити чай.

Петро Петрович витяг годинник і подивився.

— Треба йти в справі, отже, й не заважатиму,— додав він з дещо пікі- руваним виглядом і почав підводитись.

— Залишіться, Петре Петровичу,— сказала Дуня,— адже ви мали намір просидіти вечір. До того ж ви самі писали, що хочете про щось поговорити з матусею.

— Мав намір, Свдокіє Романівно,— значуще промовив Петро Петрович, сівши знову на стілець, але все ще не випускаючи з рук капелюха,— я справді хотів поговорити і з вами і з вельмишановною вашою матусею, і навіть про дуже важливі речі. Але як і брат ваш не може при мені говорити про деякі пропозиції пана Свидригайлова, так і я не бажаю і не можу розмовляти... в присутності інших... про деякі вельми й вельми важливі речі. До того ж капітальне і настійне прохання моє не було виконане...

Лужин набрав ображеного вигляду і поважно примовкнув.

— Прохання ваше, щоб брата не було при нашому побаченні, не виконано виключно на мою настійну вимогу,— сказала Дуня.— Ви писали, що брат образив вас; я гадаю, що це треба негайно з´ясувати і ви повинні помиритись. І якщо Родя вас справді образив, то він мусить і буде просити у вас пробачення.

Петро Петрович одразу ж закомизився.

— Є деякі образи, Свдокіє Романівно, яких, і при найщирішому бажанні, забути не можна. В усьому є межа, яку переходити небезпечно; бо, раз переступивши, повернутись назад уже не можна.

— Я вам не про те, власне, говорила, Петре Петровичу,— з деяким нетерпінням перебила Дуня,— зрозумійте як слід, що все наше майбутнє залежить тепер від того, чи з´ясується і уладнається все це якнайшвидше, чи ні? Я прямо, з першого слова кажу, що інакше не можу собі це мислити, і коли я хоч трохи дорога вам, то, хоч і важко, а з усією цією історією треба сьогодні ж покінчити. Повторюю, якщо брат винен, він проситиме пробачення.

— Дивуюсь, що ви ставите так питання, Свдокіє Романівно,— дедалі більш роздратовувався Лужин,— цінуючи і, так би мовити, обожуючи вас, я водночас вельми й вельми можу не любити когось з ваших домашніх. Претендуючи на щастя стати вашим чоловіком, разом з тим не можу взяти на себе зобов´язання, що не відповідають...

- Ах, покиньте весь час ображатися, Петре Петровичу,— схвильовано перебила Дуня,— і будьте тією розумною і благородною людиною, за яку я вас завжди вважала і хочу вважати. Я подала вам слово, я ваша наречена: довіртесь же мені в цій справі і повірте, я зможу розсудити без- сторонньо. Те, що я беру на себе роль судді, це такий же сюрприз моєму братові, як і вам. Коли я, одержавши вашого листа, запросила його сьогодні неодмінно прийти на наше побачення, я йому нічого не сказала про мої наміри. Зрозумійте, що коли ви не помиритесь, то я ж муситиму вибирати між вами: або ви, або він. Так поставлено питання і з вашого і з його боку. Я не хочу і не повинна помилитись у виборі. Для вас я мушу розірвати з братом; для брата я мушу розірвати з вами. Я хочу й можу дізнатися тепер напевно: брат він мені чи ні?

— Євдокіє Романівно,— роздратовано мовив Лужин,— ваші слова багато що мені одкривають, скажу більше, навіть ображають мене, зважаючи на те становище, яке я маю честь займати у відношенні до вас. Не кажучи вже про те, що ви ставите ніби в один ряд мене і... зарозумілого юнака, що для мене дивно і образливо. Я зрозумів вас так, що ви припускаєте можливість порушення слова, яке ви дали мені. Ви кажете: «або ви, або він?», отже, тим самим показуєте мені, як небагато важу я для вас... я не можу допустити цього, зважаючи на відносини і... зобов´язання, які існують між нами.

— Як! — спалахнула Дуня,— я ставлю ваш інтерес поряд з усім, що досі було мені дороге в житті, що досі становило все´моє життя, і раптом ви ображаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!

Раскольников мовчки і в´їдливо усміхнувся. Разуміхіна всього пересмикнуло; але Петра Петровича це не переконало; навпаки, він щодалі ставав більш причепливим і дратівливим, наче добираючи в цьому смаку.

— Любов до майбутнього супутника життя, до чоловіка, повинна переважати любов до брата,— проказав він сентенційно,— і, в усякому разі, я не можу стояти в одному ряду... Хоч я й казав оце зараз, що в присутності вашого брата не бажаю і не можу викласти всього, з чим прийшов, проте я тепер же маю намір звернутись до вельмишановної вашої матусі, бо вважаю, що необхідно вияснити дуже капітальний і образливий для мене момент. Син ваш,— звернувся він до Пульхерії Олександрівни,— вчора, в присутності пана Разсудкіна (чи... здається, так? даруйте, забув ваше прізвище,— люб´язно уклонився він Разуміхіну), образив мене, перекрутивши мою думку, яку я виклав вам тоді в приватній розмові, за кавою, а саме, що одруження з бідною дівчиною, яка вже зазнала життєвого горя, по-моєму, вигідніше з точки зору подружнього життя, ніж з такою, що зазнала розкошів, бо це корисніше для моральності. Ваш син умисно перебільшив значення слів до безглуздя, закинувши мені злісні наміри і, на мою думку, ґрунтуючись на вашій кореспонденції. Вважатиму себе щасливим, якщо ви, Пульхеріє Олександрівно, будете спроможні переконати мене в протилежному і тим значною мірою заспокоїти. Скажіть же мені, в яких саме виразах виклали ви слова мої у вашому листі до Родіона Романовича.

— Я не пам´ятаю,— збилася Пульхерія Олександрівна,— я виклала так, як сама зрозуміла. Не знаю, як переказав вам Родя... Може, він щось і перебільшив.

— Без вашої намови він перебільшити не міг.

— Петре Петровичу,— з гідністю промовила Пульхерія Олександрівна,— доказом того, що ми з Дунею не сприйняли ваших слів як щось дуже погане, є те, що ми тут.

— Правильно, мамо! — схвально сказала Дуня.

— Виходить, я й тут винен! — образився Лужин.

— От ви, Петре Петровичу, все Родіона винуватите, а ви й самі про нього неправду написали у своєму листі,— додала, посміливішавши, Пульхерія Олександрівна.

— Я не пам´ятаю, щоб написав якусь там неправду.

— Ви написали,— різко промовив Раскольников,— не обертаючись до Лужина,— що я вчора віддав гроші не вдові роздавленого, як це справді було, а його дочці (якої до вчорашнього дня я ніколи не бачив). Ви написали це, щоб посварити мене з рідними, і для того додали, в мерзотних виразах, про поведінку дівчини, якої ви не знаєте. Все це плітка й підлота.

— Пробачте, добродію,— трясучись від злості, відповів Лужин,— у листі моєму я дуже багато писав про вас і про ваші вчинки виключно тому, що хотів виконати просьбу вашої сестриці і матері — описати їм, яким я вас знайшов і яке ви на мене справили враження. Щодо листа мого, то знайдіть хоч рядок неправди тобто що ви не витратили грошей і що в сімействі тому, хоча б і нещасному, немає недостойних осіб.

— А по-моєму, то ви, з усіма вашими чеснотами, не варті мізинця тієї нещасної дівчини, в яку ви кидаєте камінь.

— Отже, ви б зважилися ввести її в товариство вашої матері й сестри?

— Я це вже й зробив, коли хочете знати. Я посадив її сьогодні поруч з мамою і Дунею.

— Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна..

Дунечка почервоніла; Разуміхін нахмурив брови. Лужин уїдливо і зарозуміло осміхнувся.

— Самі бачите, Євдокіє Романівно,— сказав він,— чи можливе тут порозуміння? Сподіваюсь тепер, що питання це вичерпане і з´ясоване остаточно. Я ж залишаю вас, щоб не заважати дальшій приємності родинного побачення і передачі секретів (він підвівся з місця і взяв капелюх). Але, йдучи, дозволю собі висловити надію, що надалі мені не загрожуватиме можливість подібних зустрічей і, так би мовити, компромісів. А вас же особливо проситиму, вельмишановна Пульхеріє Олександрівно, подбати про це тим паче, що й лист мій був адресований вам, а не комусь іншому. Пульхерія Олександрівна трохи образилась.

— Щось ви вже зовсім нас під владу свою берете, Петре Петровичу. Дуня вам розповіла причину, чому ми не виконали вашого бажання: вона добрі наміри мала. Та й пишете ви мені, наче наказуєте. Невже ж нам кожне бажання ваше за наказ вважати? А я от вам скажу, що, навпаки, вам слід тепер з нами бути особливо делікатним і вибачливим, бо ми все кинули і, на вас звірившись, сюди приїхали, отже, і без того вже майже у вашій владі перебуваємо.

— Це не зовсім справедливо, Пульхеріє Олександрівно, і особливо тепер, коли вас повідомлено про ті три тисячі, які Марфа Петрівна відказала, і які, здається, дуже до речі, судячи з нового тону, яким заговорили ви зі мною,— додав він ущипливо.

— А взявши до уваги оці ваші слова, можна справді припустити, що ви розраховували на нашу безпорадність,— роздратовано сказала Дуня.

— Але тепер принаймні не можу на це розраховувати і особливо не бажав би перешкодити передачі секретних пропозицій Аркадія Івановича Свидригайлова, на що він уповноважив вашого братика і які, я бачу, мають для вас капітальне значення, а може, й вельми приємні.

— Ой Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

Разуміхін не міг всидіти на стільці.

— І тобі не соромно тепер, сестро? — спитав Раскольников.

— Соромно, Родю,— сказала Дуня.— Петре Петровичу, ідіть геть звідси! — сполотнівши від гніву, звернулася вона до Лужина.

Петро Петрович, здається, зовсім не сподівався такого кінця. Він надто покладався на себе, на свою владу і на безпорадність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він зблід, і губи його затрусились.

— Свдокіє Романівно, якщо я вийду тепер у ці двері, при такому напутті, то — зважте це — я вже не повернуся ніколи. Обміркуйте як слід! Моє слово тверде.

— Яке нахабство! — скрикнула Дуня, схоплюючись з місця,— та я й не хочу, щоб ви повертались!

— Як? Так он воно що-о! — закричав Лужин, який до останньої хвилини не міг повірити в таку розв´язку, а тому зовсім змішався,— так он що-о! А чи знаєте, ви, Свдокіє Романівно, що я міг би й протестувати.

— Яке право ви маєте так говорити з нею! — палко оступилася Пульхерія Олександрівна,— на якій підставі ви можете протестувати? І які це ваші права? Ну, чи віддам я вам, отакому, мою Дуню? Ідіть собі геть, залиште нас зовсім! Ми самі винні, що на таке недобре діло пішли, а найбільше я...

— Одначе ж, Пульхеріє Олександрівно,— гарячився розлютований Лужин,— подавши слово, якого тепер зрікаєтесь, ви зв´язали мене ним... і, нарешті... нарешті, я втягнений був, так би мовити, через те у витрати...

Ця остання претензія так відповідала вдачі Петра Петровича, що Раскольников, блідий від гніву і від зусиль стримати його, раптом не стримався і — зареготав. Але Пульхерія Олександрівна втратила терпець:

— У витрати? В які ж це витрати? Часом чи не про скриню нашу згадуєте? Та вам же її кондуктор задурно провіз. Господи, ми ж вас і зв´язали! Та схаменіться, Петре Петровичу, це ви нам руки і ноги зв´язали, а не ми вам!

— Годі, мамо, прошу тебе, годі! — благала Євдокія Романівна.— Петре Петровичу, зробіть ласку, ідіть собі!

— І піду, але одне тільки останнє слово! — сказав він, уже майже не володіючи собою,— ваша матуся, здається, зовсім забула, що я зважився вас узяти, так би мовити, після міського поговору, який поширився по всій окрузі відносно репутації вашої. Знехтувавши для вас громадську думку і знімаючи ганьбу з вас, я, звичайно, міг вельми й вельми сподіватись, що ви це оціните, і навіть зажадати від вас вдячності... І тільки тепер відкрились мені очі! Бачу сам, що, може, повівся вельми й вельми необачно, нехтуючи громадський голос.

— Та чи він при своєму розумі! — крикнув Разуміхін, схоплюючись з стільця і вже готовий кинутись на Лужина.

— Негідна ви і зла людина,— сказала Дуня.

— Ні слова! Ні жеста! — вигукнув Раскольников, удержуючи Разуміхіна, потім підійшов мало не впритул до Лужина:

— Прошу одразу ж вийти! — проказав він тихо і роздільно,— і жодного слова більше, бо...

Петро Петрович якусь мить дивився на нього з блідим і скривленим від злості обличчям, потім повернувся, вийшов, і вже, звичайно, мало хто ніс коли-небудь у серці своєму стільки злісної ненависті до когось, скільки цей добродій до Раскольникова. Його, і тільки його, він обвинувачував в усьому. Дивно, що, вже спускаючись сходами, він усе ще тішив себе надією, що, може, не все ще втрачено і, щодо самих дам, справа навіть «вельми й вельми» поправна.

III

Головне було в тому, що він, аж до останньої хвилини, ніяк не сподівався такої розв´язки. Він комизився до останнього, не припускаючи навіть можливості, що дві бідні й беззахисні жінки можуть вийти з-під його влади. Переконанню цьому великою мірою спричинилися пиха і той ступінь самовпевненості, який вірніше буде назвати самозакоханістю. Петро Петрович, пробившись з дуже маленьких людей, до хворобливості звик милуватись собою, високо цінив свій розум і здібності і навіть іноді, наодинці, милувався своїм обличчям у дзеркалі. Але більш за все на світі любив і цінив він, добуті працею і іншими засобами, свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище від нього.

Нагадуючи тепер з гіркотою Дуні про те, що він вирішив взяти її, незважаючи на поговір, Петро Петрович говорив зовсім щиро і навіть відчував глибоке обурення проти такої «чорної невдячності». А тим часом, сватаючи тоді Дуню, він цілком уже був переконаний в безглуздості всіх цих пліток, які сама Марфа Петрівна привселюдно спростувала, а все маленьке місто давно вже облишило, палко виправдуючи Дуню. Та він тепер і сам не зрікся б того, що все це знав уже й тоді. І проте він все- таки високо цінив свою рішимість піднести Дуню до себе і вважав це за подвиг. Говорячи про це зараз Дуні, він виказував свою таємну, виплека- ну ним думку, якою він уже не раз милувався, і зрозуміти не міг, як інші могли не милуватися його подвигом. Прибувши тоді з візитом до Раскольникова, він увійшов з почуттям благодійника, що готується пожати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І, вже звичайно, тепер, спускаючись сходами, він вважав себе в найвищій мірі зневаженим і невизнаним.

Дуня ж була йому просто необхідна, одмовитись від неї для нього було неможливо. Давно вже, кілька років, з насолодою мріяв він про одруження, але все призбирував гроші й чекав. Він із захопленням мріяв, у найбільшому секреті, про дівчину благонравну і бідну (неодмінно бідну), дуже молоденьку, дуже гарну з себе, благородну й освічену, дуже залякану, таку, що зазнала дуже багато лиха і зовсім би перед ним схилялася, яка б усе своє життя вважала його рятівником своїм, благоговіла перед ним, корилася, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скільки сцен, скільки солодких епізодів створив він в уяві на цю принадну і пікантну тему, спочиваючи в затишку від справ! І от мрія стількох років уже майже справджувалася: краса і освіченість Євдокії Романівни вразили його; безпорадне становище її заохотило його страшенно. Тут було навіть трохи більше того, про що він мріяв: була дівчина горда, з характером, доброчесна, вихованням і розвитком вища від нього (він відчував це), і така істота буде рабськи вдячна йому все життя за його подвиг і благоговійно схилиться перед ним, а він безмежно і повністю владарюватиме!.. Мов навмисно, незадовго перед тим, після тривалих міркувань і вичікувань, він вирішив, нарешті, остаточно змінити кар´єру, щоб мати ширше коло діяльності, а разом з тим поступово перейти й у вище товариство, солодкі мрії про яке давно вже не залишали його... Одно слово, він наважився скуштувати Петербурга. Він знав, що з допомогою жінок можна «вельми й вельми» багато виграти. Принадність чарівної, доброчесної і освіченої дружини могла надзвичайно полегшити його шлях, привернути до нього, створити ореол... і от — усе гинуло! Цей теперішній раптовий, химерний розрив подіяв на нього, мов удар грому. Це був якийсь неподобний жарт, безглуздя! Він тільки трішечки покомизився; він навіть не встиг і висловитись, він просто пожартував, захопився, а кінчилося так серйозно! Нарешті, він уже навіть любив по-своєму Дуню, він уже владарював над нею в мріях своїх — і раптом!.. Ні! Завтра ж, завтра ж усе це треба відновити, загоїти, виправити. [...]

— Бог врятував! Бог врятував! — бурмотіла Пульхерія Олександрівна, але якось несвідомо, мовби ще не зовсім збагнувши все, що сталося.

Всі раділи, через п´ять хвилин навіть сміялись. Іноді тільки Дунечка блідла і хмурила брови, пригадуючи те, що сталося. Пульхерія Олександрівна і не уявляла, що вона сама теж буде рада; розрив з Лужиним здавався їй ще вранці страшним лихом. Але Разуміхін був у захопленні. Він не смів ще цілком цього виявити, але весь тремтів, мов у гарячці, наче п´ятипудова гиря спала з його серця. Тепер він має право віддати їм усе своє життя, служити їм... Та мало чого тепер! А втім, він ще полохливіше відгонив думки про те, що буде далі, і боявся своєї уяви. Один тільки Раскольников сидів на тому ж місці і здавався похмурим і неуважливим. Він, що більш від усіх наполягав на випровадженні Лужина, неначе менш за всіх цікавився тепер тим, що сталося. Дуня мимоволі подумала, що він усе ще на неї дуже сердиться, а Пульхерія Олександрівна придивлялась до нього боязливо.

— Що ж сказав тобі Свидригайлов? — підійшла до нього Дуня.

— Ага, а й справді! — вигукнула Пульхерія Олександрівна.

Раскольников підвів голову.

— Він неодмінно хоче подарувати тобі десять тисяч карбованців і при цьому висловлює бажання, зустрітись з тобою один раз у моїй присутності.

— Зустрітись! Ні за що в світі! — скрикнула Пульхерія Олександрівна,— і як він сміє їй гроші пропонувати!

Потім Раскольников переказав (досить сухо) свою розмову з Свидри- гайловим, пропустивши про привид Марфи Петрівни, щоб не вдаватись у зайву матерію, і з огидою відкидаючи навіть саму думку про можливість переказати їм будь-що, крім найнеобхіднішого.

— Що ж ти йому відповів? — спитала Дуня.

— Спочатку — що не перекажу тобі нічого. Тоді він заявив, що сам, усіма засобами, шукатиме зустрічі. Він запевняв, що пристрасть його до тебе була дурістю, і що тепер він нічого до тебе не почуває... Він не хоче, щоб ти йшла за Лужина... Взагалі ж говорив плутано.

— Що ти сам про нього думаєш, Родю? Яким він тобі здався?

— Сказати правду, нічого до ладу не розумію. Пропонує десять тисяч, а сам каже, що не багатий. Запевняє, що хоче кудись виїхати, і за десять хвилин забуває, що про це говорив. Або раптом каже, що хоче одружитись і що йому вже дівчину сватають... Звичайно, у нього є якийсь намір, і найповніше — поганий. Але й тут дивно якось припустити, щоб він так по-дурному починав справу, мавши щодо тебе поганий намір... Я, звичайно, відмовив йому, за тебе, щодо цих грошей, раз і назавжди. Взагалі він мені дуже чудним здався, і... навіть... мовби трохи божевільним. Та я міг і помилитись; тут просто, може, своєрідний обман. Смерть Марфи Петрівни, здається, справді вразила його...

— Упокой, Господи, її душу! — промовила Пульхерія Олександрівна,— вік, вік за неї Бога молитиму! Ну, що б з нами було тепер, Дуню, без цих трьох тисяч! Господи, наче з неба впали! Ой, Родю, адже в нас уранці всього три карбованці за душею лишалося, і ми з Дунечкою на те тільки й покладалися, як би годинник де-небудь швидше в заставу віддати, аби тільки не просити в цього, поки сам не догадається.

Дуню якось уже занадто вразила пропозиція Свидригайлова. Вона все стояла замислившись.

— Він щось жахливе надумав! — проказала вона пошепки, про себе, майже злякано.

Раскольников помітив цей надмірний страх.

— Мабуть, доведеться мені не раз ще його бачити,— сказав він Дуні.

— Будемо стежити! Я його вистежу! — енергійно крикнув Разуміхін.— Очей не спущу! Мені Родя дозволив. Він мені сам сказав оце недавно: Бережи сестру». А ви дозволите, Євдокіє Романівно?

Дуня усміхнулась і простягнула йому руку, але неспокій не сходив з її обличчя. Пульхерія Олександрівна боязко на неї поглядала; проте три тисячі її, очевидно, заспокоювали.

За чверть години всі дуже жваво розмовляли. Навіть Раскольников хоч і мовчав, але якийсь час уважно слухав. Ораторствував Разуміхін:

— І чого, чого вам їхати звідси! — захоплено і палко розливався він,— і що ви робитимете в тому поганенькому місті? А головне, ви тут усі вкупі і одне одному потрібні,— вже ж так потрібні, зрозумійте мене! Ну, хоч якийсь час... Мене ж візьміть у друзі, в компаньйони, і вже будьте певні, що почнемо вигідне діло. Слухайте, я вам докладно все це розтлумачу — весь проект! У мене ще вранці, коли нічого ще не трапилось, в думці вже крутилось. От у чому річ: є у мене дядько (я вас познайомлю; найлагідні- ший і найповажніший дідуган!), а в цього дядька є тисяча карбованців капіталу; а сам живе на пенсіон і не бідує. Другий рік, як він пристає до мене, щоб я взяв у нього цю тисячу, а йому б по шість процентів платив. Я його хитрість бачу: йому просто хочеться допомогти мені; але торік мені не треба було, а цього року я тільки й чекав, коли приїде, і надумав узяти. Далі ви дасте другу тисячу, з ваших трьох, і от і досить на перший випадок, от ми й об´єднаємось. Що ми будемо робити?

Тут Разуміхін заходився розвивати свій проект і багато говорив про те, як майже всі наші книгопродавці і видавці мало тямлять у своєму товарі, а тому вони звичайно й погані видавці, тим часом як порядні видання взагалі окупаються і дають процент, іноді значний. Саме про видавничу діяльність і мріяв Разуміхін, який уже два роки працював на інших і непогано знав три європейські мови, хоч днів шість тому і сказав Раскольникову, що в німецькій «швах», щоб умовити його взяти на себе половину перекладацької роботи і три карбованці завдатку; він тоді сказав неправду, і Раскольников знав, що він каже неправду.

— Ну, чого, чого ж нам своє втрачати, коли в нас один з найголовніших засобів опинився — власні гроші? — гарячився Разуміхін.— Звичайно, треба докласти праці, та ми й будемо працювати, ви, Євдокіє Романівно, я, Родіон... деякі видання дають тепер чималий процент! А головна основа нашого починання в тому, що знатимемо, що саме треба перекладати. Будемо і перекладати, і видавати, і вчитись, все разом. Тепер я можу бути корисним, бо маю досвід. От уже мало не два роки по видавцях швендяю і всю їх підноготну знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І чого, чого мимо рота шматок проносити! Та я сам знаю і в таємниці держу творів два-три таких, що за саму тільки думку перекласти і видати їх можна карбованців по сто взяти за кожну книжку, а за одну з них я й п´ятсот карбованців за саму думку не візьму. І що ви гадаєте, скажи я кому, ще й не повірить, чого доброго, такі твердолобі! А вже щодо клопоту різного, друкарень там, паперу, продажу, це ви мені доручіть! Усі закапелки знаю! Помаленьку почнемо, до більшого дійдемо, принаймні на харч заробимо, і вже, в усякому разі, своє повернемо.

У Дуні очі блищали.

— Те, що ви кажете, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу,— сказала вона.

— Яв таких справах, звичайно, нічого не розумію,— озвалася Пульхерія Олександрівна,— може, воно й добре, та знову ж і Бог знає, як воно вийде. Що не кажіть, діло нове. Звичайно, нам лишитись тут необхідно хоч на якийсь час...

Вона подивилася на Родю.

— Як ти гадаєш, брате? — спитала Дуня.

— Я гадаю, що в нього дуже розумна думка,— відповів він.— Про фірму, звичайно, мріяти наперед не слід, але п´ять-шість книжок дійсно можна видати з вигодою. Я й сам знаю один твір, який неодмінно піде. А щодо того, що він зуміє повести діло, то в цьому немає й сумніву: він на цьому розуміється... А втім, у вас ще буде час домовитись...

— Ура! — закричав Разуміхін,— тепер стривайте, тут є одна квартира, в цьому ж будинку, тих же хазяїв. Вона окрема, з цими номерами не сполучається і мебльована, ціна помірна, три кімнатки. От на перший випадок і займіть. Годинник ваш я завтра віддам у заставу і принесу гроші, а далі все уладнається. А головне, можете всі троє разом жити, і Родя з вами... Та куди ж ти, Родю?

— Як, Родю, ти вже йдеш! — навіть злякалася Пульхерія Олександрівна.

— І в такий момент? — крикнув Разуміхін.

Дуня дивилась на брата з недовірливим подивом. В руках його був кашкет; він збирався йти.

— Що це ви наче ховаєте мене або навіки прощаєтесь,— якось дивно промовив він.

Він наче усміхнувся, але мовби це була й не усмішка.

— А втім, хто ж знає, може, востаннє бачимось,— вихопилося в ньо- го. [...]

Не стану тепер описувати, що було того вечора у Пульхерії Олександрівни, коли повернувся до них Разуміхін, як він їх заспокоював, як палко запевняв, що треба дати відпочити Роді, поки він нездужає, присягався, що Родя прийде неодмінно, ходитиме щодня, що він дуже, дуже розстроєний, що не треба дратувати його; змальовував, як він, Разуміхін, доглядатиме його, знайде йому доброго лікаря, відомого, цілий консиліум... Одно слово, з того вечора Разуміхін став у них сином і братом.

А Раскольников пішов просто до будинку на канаві, де жила Соня. Будинок був триповерховий, старий, зеленого кольору. [...]

Поки він блукав у темряві, не розуміючи, де б міг бути вхід до Капе- рнаумова, зненацька за три кроки від нього відчинились якісь двері; він вхопився за них машинально.

— Хто тут? — тривожно спитав жіночий голос.

— Це я... до вас,— відповів Раскольников і ввійшов у малюсінький передпокій. Тут, на продавленому стільці, в скривленому мідному свічнику, горіла свічка.

— Це ви! Господи! — слабо скрикнула Соня і стала наче вкопана.

— Куди до вас? Сюди?

І Раскольников, силкуючись не дивитись на неї, швидше пішов у кімнату.

За хвилину ввійшла з свічкою і Соня, поставила свічку і стала сама перед ним, зовсім розгублена, в невимовному хвилюванні і, видно, злякана таким несподіваним його приходом. Її завжди бліде обличчя заша- рілося і навіть сльози виступили на очах... їй було і тоскно, іс< ромно, і солодко... Раскольников швидко одвернувся і сів на стілець коло стола. Мигцем устиг він оглянути кімнату.

Це була велика кімната, але дуже низька, єдина, яку Капернаумови здавали внайми, замкнені двері до них були в стіні ліворуч. З протилежного боку, в стіні праворуч, були ще другі двері, завжди замкнені наглухо. Там уже була інша, сусідня квартира, під іншим номером. Сонина кімната скидалася на сарай, мала вигляд дуже неправильного чотирикутника, і це робило її потворною. Стіна з трьома вікнами, що виходила на канаву, перерізала кімнату якось навскіс, через що один куток, дуже гострий, заглиблювався кудись далеко, так що його, при поганому освітленні, навіть і розглядіти не можна було як слід; другий же куток був уже надто, до потворного тупий. В усій цій великій кімнаті майже не було меблів. В кутку, праворуч, стояло ліжко; біля нього, ближче до дверей, стілець. Вздовж тієї ж стіни, де було ліжко, біля самих дверей в чужу квартиру, стояв простий, збитий з дощок стіл, покритий синенькою скатеркою, і біля стола два плетених стільці. Коло протилежної стіни, поблизу від гострого кутка, стояв невеликий простого дерева комод, немовби загубившись у пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтуваті, подерті й заяложені шпалери почорніли в усіх кутках; певно, тут бувало сиро і чадно взимку. Бідність прозирала тут звідусюди, і навіть на ліжку не було завісок.

Соня мовчки дивилась на свого гостя, що так уважно й безцеремонно оглядав її кімнату, і зрештою навіть почала дрижати зо страху, наче стояла перед суддею і вершителем своєї долі.

— Я пізно... Одинадцята година є? — спитав він, все ще не підводячи на неї очей.

— Є,— пробурмотіла Соня.— А так, звичайно, є! — заквапилася вона раптом, наче в цьому був для неї весь порятунок,— зараз у хазяїв годинник бив... і я сама чула... Є.

— Я до вас востаннє прийшов,— похмуро говорив далі Раскольников, хоч і оце тільки вперше,— я, може, вас не побачу більше.

— Ви... їдете?

— Не знаю... все завтра...

— То ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — здригнувся голос у Соні.

— Не знаю. Все завтра вранці... Не в тому річ: я прийшов одне слово сказати...

Він підвів на неї свій задумливий погляд і раптом помітив, що сидить, а вона все ще стоїть перед ним.

— Чого ж ви стоїте? Сідайте,— промовив він голосом, що раптом змінився і став тихим і ласкавим.

Вона сіла. Він привітно і майже з жалем дивився на неї якийсь час.

— Яка ви худенька! Он яка у вас рука! Зовсім прозора. Пальці, мов у мертвої.

Він узяв її руку. Соня блідо усміхнулась.

— Я й завжди така була,— сказала вона.

— Коли й дома жили?

— Атож.

— Ну, та звичайно! — проказав він уривисто, і враз обличчя його і звук голосу знову змінилися. Він ще раз оглядівся навколо. [...]

— Я прийшла тоді,— говорила вона, плачучи,— а батько і каже: «почитай мені, каже, Соню, у мене щось голова болить, почитай мені... ось книжечка», якась книжка в нього, у Андрія Семеновича добув, у Лебезят- никова, тут живе, він такі кумедні книжки все приносив. А я кажу: «мені йти час», так і не схотіла почитати, а зайшла до них більше для того, щоб комірчики показати Катерині Іванівні; мені Лизавета, торговка, комірчики і нарукавники дешево продала, гарненькі, новісінькі і з візерунком. А Катерині Іванівні дуже сподобалися, вона наділа і в дзеркало подивилась на себе, і дуже, дуже їй сподобалися: «подаруй мені, каже, їх, Соню, прошу тебе». Прошу тебе сказала, і вже так їй хотілося. А куди їй одягати? Так ото: колишня, щаслива пора тільки згадалась. Дивиться на себе в дзеркало, любується, і ніяких же, ніяких же у неї суконь немає, ніяких же речей, от уже кілька років! І нічого ж вона ніколи і ні в кого не попросить; горда, сама радніше віддасть останнє, а тут от попросила,— так уже їй сподобалися! А я й пошкодувала віддати, «нащо вам, кажу, Катерино Іванівно?» Так і сказала, нащо. А цього ж і не слід було б їй говорити! Вона так на мене подивилась, і так їй тяжко-тяжко стало від того, що я відмовила, і так це було жаль бачити... І не через комірчики тяжко, а через те, що я відмовила, я це бачила. Ой, так ото б, здається, тепер усе повернула, все переробила, всі ці колишні слова... Ой, я!., та що!., адже вам все одно!

— Цю Лизавету торговку ви знали?

— Еге ж... А ви хіба знали? — з якимсь подивом перепитала Соня.

— Катерина Іванівна в сухотах, в лютих; вона незабаром помре,— сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.

— Ой, ні, ні, ні! — І Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби упрошуючи, щоб ні.

— Та це ж краще, коли помре.

— Ні, не краще, не краще, зовсім не краще! — злякано і якось ніби сама не усвідомлюючи, що каже, повторювала вона.

— А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?

— Ой, і не знаю вже!..— скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато раз у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.

— Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте, і вас у лікарню одвезуть, ну що тоді буде? — безжально наполягав він.

— Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! — і обличчя Соні скривив страшний переляк.

— Як це не може бути? — провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою,— не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну де-небудь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть... А там упаде, в часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти...

— Ой, ні!.. Бог цього не допустить! — вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.

Раскольников підвівся і почав ходити по кімнаті. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі.

— А збирати гроші не можна? На чорний день відкладати? — спитав він, раптом зупиняючись перед нею.

— Ні,— прошептала Соня.

— Певна річ, ні! А пробували? — додав він мало не з насмішкою.

— Пробувала.

— І не вийшло! Ну, та зрозуміло! Чого й питати!

І знову він заходив по кімнаті. Минув ще якийсь час.

— Не щодня ж дістаєте?

Соня ще більше засоромилась, і обличчя її знову зашарілося.

— Ні,— прошептала вона з тяжким зусиллям.

— З Поленькою, певно, те ж саме буде,— сказав він зненацька.

— Ні, ні! Не може бути, ні! — мов несамовита, голосно скрикнула Соня, наче її раптом ножем поранили.— Бог, Бог такого жаху не допустить!..

— А як інші — то допускає ж.

— Ні, ні! Її Бог укриє, Бог!..— говорила вона, не тямлячись.

— Та може, Бога того зовсім і немає,— з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.

Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судороги. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити, і тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.

Минуло хвилин п´ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня хитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.

— Що ви, що це ви? Переді мною! — пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце. Він одразу ж підвівся.

— Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився,— якось дико промовив він і одійшов до вікна.— Слухай,— додав він, повернувшись до неї за якусь мить,— я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця... і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.

— Ой, що це ви їм сказали! І при ній? — злякано скрикнула Соня,— сидіти зі мною! Честь! Та я ж... безчесна... Ой, що це ви сказали!

— Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так,— додав він майже з якимсь піднесенням,— а більш усього тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Ще б не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті,— промовив він, майже несамовито,— як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та в воду і враз усе кінчити!

— А з ними що ж буде? — тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам. Раскольников дивно глянув на неї.

Він усе прочитав в одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато раз і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би одразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила. Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. Що ж, що ж би могло досі, думав він, спиняти рішимість її покінчити одразу? І тут тільки збагнув він до кінця, що важили для неї ці бідолашні, маленькі діти-сироти і ця безпорадна напівбожевільна Катерина Іванівна з її сухотами й биттям головою об стіну.

А проте йому знов-таки було ясно, що Соня з своїм характером і з хоч невеликим, та все-таки розвитком, ні в якому разі не могла так лишатись. Все-таки йому було незрозуміло: чому вона так уже довго могла лишатись в такому стані і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він зрозумів, що становище Соні — явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро тільки ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним...

«їй три дороги,— думав він: — кинутись у канаву, потрапити в дім для божевільних, або... або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам´янить серце». Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальної дійсності, отже, і жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.

«Та невже ж це правда,— вигукнув він в думці,— невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! — вигукував він, як недавно Соня,— ні, від канави вдержувала її досі думка про гріх, і вони, ті... Якщо ж вона досі ще не збожеволіла... Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? Хіба так можна говорити, як вона? Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?»

Він з упертістю спинився на цій думці. Це пояснення йому навіть подобалося більш, ніж будь-яке інше. Він почав пильніше вдивлятися в неї.

— Так ти багато молишся Богу, Соню? — спитав він її. Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.

— Що ж би я була без Бога? — швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.

«Ну, так воно і є!» — подумав він.

— А тобі Бог що за це дає? — спитав він, випитуючи далі. Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенькі плечики її аж колихалися від хвилювання.

— Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!..— скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього.

«Так воно і є! так воно і є!» — повторював він настійливо в думці.

— Все дає! — швидко прошептала вона, знову опустивши очі.

«От і все! От і пояснення всьому!» — подумав він, з жадібною цікавістю розглядаючи її.

З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він в це бліде, худе й неправильне, зовсім дитяче личко, в ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, в це маленьке тільце, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. «Юродива! юродива!» — твердив він у думці.

На комоді лежала якась книжка. Він щораз, проходячи повз комод, помічав її, а тепер узяв і подивився. Це був Новий завіт у російському перекладі. Книжка була стара, в потертій шкіряній оправі.

— Це звідки? — крикнув він їй через кімнату. Вона стояла на тому ж місці, коло стола.

— Принесли мені,— відповіла вона, мовби нехотя і не дивлячись на нього.

— Хто приніс?

— Лизавета принесла, я просила.

«Лизавета! дивно!» — подумав він. Все в Соні ставало для нього щодалі більш дивним і чудним. Він переніс книжку до свічки і почав гортати.

— Де тут про Лазаря? — спитав він раптом.

Соня недовірливо дивилася вниз і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.

— Про воскресіння Лазаря де? Відшукай мені, Соню.

Вона скоса глянула на нього.

— Не там дивитесь... в четвертому Євангелії...— суворо прошептала вона, не підходячи до нього.

— Знайди і прочитай мені,— сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро втупився кудись убік, приготувавшись слухати.

Тижнів через три на сьому версту просимо уклінно! Я, здається, сам там буду, коли ще гірше чого не станеться»,— бурмотів він сам собі.

Соня нерішуче ступила до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку.

— Хіба ви не читали? — спитала вона, подивившись на нього через стіл спідлоба. Голос її ставав чимдалі суворішим.

— Давно... Коли вчився. Читай!

— А в церкві не чули?

— Я... не ходив. А ти часто ходиш?

— Н-ні,— прошептала Соня.

Раскольников усміхнувся.

— Розумію... Батька, виходить, завтра не підеш ховати?

— Піду. Я й минулого тижня була... панахиду замовляла.

— По кому?

— По Лизаветі. Її сокирою вбили.

Він нервував щодалі більше. В голові почало паморочитись.

— Ти з Лизаветою приятелювала?

— Атож... Вона була справедлива... вона приходила... рідко... їй не можна було. Ми з нею читали і... розмовляли. Вона Бога узрить.

Дивно звучали для нього ці книжні слова, і знову новина: якісь таємні зустрічі з Лизаветою, і обидві — юродиві.

«Тут і сам зробишся юродивим! це ж заразливе!» — подумав він.— Читай! — скрикнув він раптом настійливо і роздратовано.

Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на «нещасну божевільну»,

— Навіщо вам? Ви ж не віруєте?..— прошептала вона тихо і мовби задихаючись.

— Читай! Я так хочу! — наполягав він,— читала ж Лизаветі!

Соня розгорнула книгу і відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.

«Був хворий один чоловік, на ім´я Лазар, з Віфанії...» — проказала вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.

Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і чим більше розумів це, тим якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці дійсно немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім´ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер — «що б там не сталося потім!»... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і продовжувала читати одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:

«І багато хто з іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішати їх у печалі по брату їхньому. Марфа, почувши, що йде Ісус, пішла назустріч йому; Марія ж сиділа дома. Тоді Марфа сказала Ісусові: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Але й тепер знаю, що коли ти щось попросиш у Бога, дасть тобі Бог».

Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...

«Ісус говорить їй: воскресне брат твій. Марфа сказала йому: знаю, що воскресне у воскресения, в останній день. Ісус сказав їй: Я єсть воскресения і життя; той, хто вірує в мене, хоч і вмре, оживе. І всяк, хто живе і вірує в мене, не вмре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить йому: ...Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, син Божий, грядущий у світ».

Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але одразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го стиха.

«Марія ж, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши його, впала до ніг його; і сказала йому: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Ісус, коли побачив її в сльозах і іудеїв, що прийшли з нею в сльозах, сам уболів серцем і засмутився. І сказав: де ви поклали його? Говорять йому: Господи! піди і подивись. Ісус заплакав. Тоді іудеї сказали: дивись, як він любив його. А деякі з них сказали: хіба не міг він, що отверз очі сліпому, зробити так, щоб і цей не вмер?»

Раскольников обернувся і з хвилюванням дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким, мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам´ять те, що читала. Проказуючи останній стих: «хіба не міг він, що отверз очі сліпому...» — вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених іудеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають і увірують... «Ісус же, знов уболіваючи серцем, іде до гробу. То була печера, і камінь лежав на ній. Ісус говорить: Одсуньте камінь. Сестра померлого Марфа говорить йому: Господи! вже смердить: бо чотири дні, як він у гробі».

Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.

«Ісус говорить їй: хіба не сказав я тобі, що коли будеш вірувати, побачиш славу Божу? Отже, одсунули камінь від печери, де лежав померлий. Ісус же звів очі до неба і сказав: отче, дякую тобі, що ти почув мене. Я й знав, що ти завжди почуєш мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що ти послав мене. Сказавши це, покликав голосно: Лазар! вийди. І вийшов померлий, з обвитими погребальними сповивачами руками й ногами: і лице його обв´язане було хусткою. Ісус говорить їм: розв´яжіть його; хай іде.

Тоді багато хто з іудеїв, які прийшли до Марії і узріли, що сотворив Ісус, увірували в нього».

Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася з стільця.

— Все про воскресіння Лазаря,— уривисто і суворо прошептала вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п´ять, а може, й більше.

— Я про діло прийшов говорити,— голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість І світилася в ньому.

— Я сьогодні рідних покинув,— сказав він,— матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір´ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

— У мене тепер одна ти,— додав він.— Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!

Очі його блищали. «Мов божевільний!» — подумала в свою чергу Соня.

— Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.

— Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю,— та й годі. Однакова мета!

Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.

— Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм,— провадив він далі,— а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.

— Не розумію...— прошептала Соня.

— Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє. Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!

— Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бунтівливо схвильована його словами. [...]

— Що ж, що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.

— Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам´ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай! [...]

Соня здавна звикла вважати цю кімнату нежилою. А тимчасом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і, притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки у свою кімнату, суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась,— так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб в майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручніше, щоб уже в усіх відношеннях мати цілковите задоволення.

V

Коли другого ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников увійшов в будинок -ї часті, у відділ пристава слідчих справ, і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу, то навіть здивувався, як довго його не приймали: минуло принаймні десять хвилин, поки його покликали. А він гадав, що повинні були б, здається, так одразу на нього й накинутись. Тимчасом він стояв у приймальні, а повз нього ходили туди й сюди люди, яким, здається, ніякого не було до нього діла. В другій кімнаті, схожій на канцелярію, сиділо й писало кілька писарів, і, видно було, що ніхто з них навіть уявлення не мав, хто і що таке Раскольников. Неспокійним і підозріливим поглядом позирав він навколо, роздивляючись: чи немає часом хоч якогось конвойного, якогось таємного ока, призначеного його стерегти, щоб він, бува, кудись не втік? Та нічого подібного не було: він бачив самі тільки канцелярські, дрібно заклопотані обличчя, потім ще якихось людей, і нікому з них не було до нього ніякого діла: хоч іди він зараз, куди забажає. [...]

Коли Раскольников увійшов, Порфирій Петрович одразу ж причинив за ним двері, і вони лишилися віч-на-віч. Він зустрів свого гостя, здавалося, з найвеселішим і найпривітнішим виглядом, і тільки вже трохи згодом Раскольников, за деякими ознаками, помітив у ньому начебто замішання, мовби його зненацька збили з пантелику або застукали на чомусь дуже приховуваному і потайному.

— А, шановний друже! От і ви... у наших краях...— почав Порфирій, простягнувши йому обидві руки.— Ну, сідайте ж, голубчику! А може, ви не любите, щоб вас називали шановним другом і... голубчиком? За фамільярність, будь ласка, не вважайте... Сюди ось, на диванчик. [...]

— Я вам приніс той папірець... про годинник тобто... ось. Чи так написано, чи знову, може, переписати?

— Що? Папірець? Так, так... Не турбуйтесь, саме так, як треба,— озвався, немовби в поспіху, Порфирій Петрович і, вже сказавши це, взяв папір і переглянув його.— Еге ж, саме так, як треба. Більше нічого й не потрібно,— підтвердив він тією ж скоромовкою і поклав папірець на стіл. Потім, за хвилину, вже говорячи про щось інше, взяв його знову з стола і переклав до себе на бюро.

— Порфирію Петровичу,— почав він рішуче, але з досить помітною роздратованістю,— ви вчора виявили бажання, щоб я прийшов для якогось допиту. (Він особливо зробив наголос на слові допиту). Я прийшов, і коли вам потрібно щось, то питайте, а ні, то дозвольте вже мені піти. Мені ніколи, у мене справи... Мені треба бути на похороні того самого роздавленого кіньми чиновника, про якого ви., теж знаєте...— додав він, одразу ж розсердившись на себе за цей додаток і ще більше роздратувавшись,— мені все це обридло, чуєте, і давно вже... я почасти через те й хворий був... одно слово,— майже скрикнув він, відчувши, що фраза про хворобу ще більш недоречна,— одно слово, або питайте мене, або відпустіть зараз же... а коли питати, то не інакше, як за всіма правилами! Інакше не дозволяю; а тому поки що прощайте, бо нам удвох тепер нема чого робити.

— Господи! Та що це ви! Та про що вас питати,— засокотів раптом Порфирій Петрович, тон і весь вигляд його одразу ж змінився, і він враз перестав сміятись,— та не турбуйтесь, будь ласка,— клопотався він, то знову кидаючись на всі боки, то раптом заходжуючись садовити Раскольникова,— ще є час, ще є час, і все це самі дурниці! Я, навпаки, такий радий, що ви нарешті до нас прийшли... Я як гостя вас приймаю. А за цей сміх проклятий ви, голубчику, Родіоне Романовичу, даруйте мені. Родіон Романович? Адже так, здається, вас по батькові?.. Нервова я людина, розсмішили ви мене дуже дотепністю вашого зауваження; іншим разом, далебі, затрушуся, мов гумовий, та отак на півгодини... Смішливий такий. З комплекцією моєю навіть паралічу побоююсь. Та сідайте ж, що це ви?.. Прошу вас, голубчику, а то подумаю, що ви розсердились...

Раскольников мовчав, слухав і стежив за ним, усе ще гнівно нахмурившись. Він, проте, сів, але не випускав з рук кашкета. [...]

— Адже ви на юриста готуєтесь, Родіоне Романовичу?

— Так, готувався...

— Ну, то от вам, так би мовити, і невеличкий приклад на майбутнє,— тобто не подумайте, що я вас учити насмілився: адже он ви які статті про злочини друкуєте! Ні, а так, мовляв, як факт, маленький приклад насмілюся навести,— отож, коли б вважав я, приміром, що той, або другий, або третій — злочинець, ну навіщо, спитаю я вас, став би я його до часу турбувати, хоча б я й докази проти нього мав? Одного я повинен, наприклад, заарештувати якнайшвидше, а інший же не такого характеру; то чом би й не дозволити йому погуляти по місту, хе-хе-хе! Ні, ви, я бачу, не зовсім розумієте, то я вам ясніше це зображу: коли б посадив я його, наприклад, передчасно, то ж цим я йому, чого доброго, моральну, так би мовити, опору дав би, хе-хе! ви смієтеся? (Раскольников і не думав сміятись: він сидів, міцно стуливши губи, не одводячи свого запаленого погляду від очей Порфирія Петровича). А тим часом це ж так, з деякими суб´єктами особливо, бо люди дуже різні, а практика до всіх однакова. Ви он теперечки кажете: докази; воно правда, що докази, але ж докази, голубчику, з двома кінцями, здебільшого, а я ж слідчий, отже, слабка людина, каюсь: хотілося б слідство, так би мовити, математично ясно подати, хотілося б такий доказ добути, щоб на двічі по два — чотири було подібно. Щоб ним прямо й незаперечне все було доведено! А посади того суб´єкта передчасно — хоч би я був і конче переконаний, що це він,— то я ж, може статися, сам у себе засоби відберу до дальшого його викриття, а чому? А тому, що я йому, так би мовити, певне становище надам, так би мовити, психологічно його улаштую і заспокою, от він і укриється від мене в свою шкаралупу: зрозуміє, нарешті, що він арештант. [...] Та коли б лишив я отакого добродія зовсім самого: не брав би його і не турбував, але щоб знав він щогодини і щохвилини, або принаймні підозрівав, що я все знаю, всю підноготну, і вдень і вночі пильную його, невсипуще його стережу, і щоб відчував він підозріння і страх, то ж, їй-богу, закрутився б, запевняю вас, сам прийшов би, та, чого доброго, ще й зробив би щось, що вже на двічі по два було б подібне´, так би мовити, математичний вигляд мало б,— воно ж і приємно.

Раскольников не відповів, він сидів блідий і нерухомий, все так само напружено вдивляючись в обличчя Порфирія.

Наука добра! — думав він, холодіючи.

— Порфирію Петровичу! — проказав він голосно і виразно, хоч ледве стояв на тремтячих ногах,— я, нарешті, бачу ясно, що ви рішуче підозріваєте мене в убивстві тієї старої і її сестри Лизавети. З свого боку заявляю вам, що все це мені давно набридло. Коли ви певні, що маєте право мене законно переслідувати, то переслідуйте; арештувати, то арештуйте. Але сміятись собі в очі і мучити себе я не дозволю...

Раптом губи його затремтіли, очі запалились люттю, і стриманий досі голос набрав сили.

— Не дозволю! — крикнув він раптом, вдаривши кулаком по столу,— чуєте ви це, Порфирію Петровичу? Не дозволю!

— Ой Господи, та що це знову! — скрикнув, здається, зовсім переляканий, Порфирій Петрович,— голубчику! Родіоне Романовичу! Рідний! Батечку! Та що це з вами?

— Не дозволю! — голосно почав знову Раскольников.

— Батечку, тихше! Адже почують, прибіжать! Ну що ми тоді їм скажемо, подумайте! — прошепотів охоплений жахом Порфирій Петрович, наближаючи своє обличчя до самого обличчя Раскольникова.

— Не дозволю, не дозволю! — машинально повторив Раскольников, але теж зненацька зовсім тихо. Порфирій швидко обернувся і побіг одчинити вікно. [...]

— Одно слово,— впевнено і голосно сказав він, підводячись і трохи відштовхнувши при цьому Порфирія,— одно слово, я хочу знати: чи визнаєте ви мене остаточно вільним від підозрінь чи ні? Кажіть, Порфи- рію Петровичу, кажіть, рішуче і остаточно, та швидше, зараз!

— Біда та й годі! Ну, й біда ж мені з вами,— вигукнув Порфирій з зовсім веселим, лукавим і анітрохи не збентеженим виглядом.— Та й нащо вам знати, нащо вам так багато знати, коли вас ще й не починали турбувати анітрохи! Адже ви, наче та дитина: дай та подай вогонь в руки! І чого ви так турбуєтесь? Чого самі ви так до нас напрошуєтесь, з якої причини? Га? хе-хе-хе!

— Повторюю вам,— крикнув розлючений Раскольников,— що не можу довше терпіти...

— Чого саме? Невідомості? — перебив Порфирій.

— Не знущайтесь з мене! Я не хочу... Кажу вам, що не хочу! Не можу й не хочу!.. Чуєте! Чуєте! — крикнув Раскольников, стукнувши знову кулаком по столу.

— Та тихше ж, тихше! Почують же! Серйозно попереджаю: побережіть себе. Я не жартую! — промовив пошепки Порфирій, але цього разу в обличчі його вже не було недавнього по-баб´ячому добродушного і зляканого виразу; навпаки, тепер він прямо наказував, суворо насупивши брови і мовби разом відкидаючи машкару з таємниць і двозначностей. Але це було тільки на мить. Спантеличений спочатку Раскольников раптом впав у справжню несамовитість; та дивно: він знову послухався наказу говорити тихше, хоч і був у найвищому пароксизмі люті.

— Я не дозволю себе мучити! — зашептав він раптом, як і недавно, з болем і ненавистю вмить усвідомлюючи, що не може не скоритись наказові, і розлютовуючись від цієї думки ще більше,— заарештуйте мене, обшукайте мене, але ж дійте за всіма правилами, а не грайтеся зі мною! Не смійте!..

— Та не турбуйтесь ви про форму, — перебив Порфирій з тією ж лукавою усмішкою і начебто навіть з насолодою милуючись Раскольниковим,— я вас, голубчику, запросив тепер по-домашньому, зовсім по-дружньому!

— Не хочу я вашої дружби і плюю на неї! Чуєте ви? І от вам: беру кашкет і йду. Ану, що тепер скажеш, коли маєш намір заарештувати?

Він схопив кашкет і рушив до дверей.

— А сюрпризик хіба не хочете подивитись? — захихотів Порфирій, знову беручи його вище ліктя і зупиняючи біля порога. Він ставав дедалі веселіший і грайливіший, що остаточно позбавляло Раскольникова будь- якого самовладання.

— Який сюрпризик? що таке? — спитав він, раптом спиняючись і злякано дивлячись на Порфирія.

— Сюрпризик, ось тут, за дверима в мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на замкнені двері в перегородці, що вели в його казенну квартиру).— Я навіть замкнув, щоб не втік.

— Що таке? де? що?..— Раскольников підійшов був до дверей і хотів відчинити, але вони були замкнені.

— Замкнено, ось і ключ!

І справді, він витяг з кишені і показав йому ключ.

— Брешеш ти все! — закричав Раскольников, уже не стримуючись,— брешеш, полішинель проклятий! — і кинувся на Порфирія, який метнувся до виходу, хоч і трохи не злякався.

— Я все, все розумію! — підскочив до нього Раскольников.— Ти брешеш і дратуєш мене, щоб я себе виказав...

— Та вже більше й не можна себе виказати, голубчику, Родіоне Романовичу! Адже ви шаленіти почали. Не кричіть, бо я людей покличу.

— Брешеш, нічого не буде! Клич людей. Ти знав, що я хворий, і роздратувати мене хотів до шалу, щоб я себе виказав, от який твій намір! Ні, ти факти давай! Я все зрозумів! У тебе фактів немає, у тебе самі тільки мізерні, незначні догадки замьотовські!.. Ти знав мій характер, до шалу мене довести хотів, а потім приголомшити раптом попами та депутатами... Ти їх чекаєш, га? Чого чекаєш? Давай сюди!

— Ну, які тут депутати, голубчику! Приверзеться ж людині! Та як же тут за формою діяти, як ви кажете, діла ви, рідний мій, не знаєте... А форма не втече, самі побачите!..— бурмотів Порфирій, прислухаючись до дверей.

Справді, в цей час біля самих дверей в другій кімнаті почувся якійсь гомін.

— А, йдуть! — скрикнув Раскольников,— ти за ними послав!..Ти їх чекав!.. Ти розрахував... Ну, давай сюди всіх: депутатів, свідків, що хочеш... давай! Я готовий, готовий!

Але тут сталося щось дивне, настільки несподіване при звичайному ході речей, що вже, звичайно, ні Раскольников, ні Порфирій Петрович такої розв´язки не могли передбачити.

VI

Вже потім, коли Раскольников згадував про цю подію, все поставало в його пам´яті в такому вигляді:

Гомін, що почувся за дверима, раптом збільшився, і двері трохи прочинилися.

— Що там? — крикнув з досадою Порфирій Петрович.— Я ж попередив...

Якусь мить ніхто не відповідав, але чути було, що за дверима товпилися кілька чоловік і начебто когось відштовхували.

— Та що там таке? — стривожено повторив Порфирій Петрович.

— Арештанта привели, Миколая,— озвався чийсь голос.

— Не треба! Геть! Почекати!.. Чого він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфирій, кидаючись до дверей.

— Та він...— почав був знову той самий голос і враз осікся. Секунди зо дві, не більше, тривала справжня боротьба; потім раптом начебто хтось когось з силою відштовхнув, і якийсь дуже блідий юнак ступив прямо в кабінет Порфирія Петровича.

Вигляд того юнака з першого погляду був дуже чудний. Він дивився просто перед собою, але начебто нікого не бачив. В очах його блискала рішимість, але водночас смертельна блідість вкривала його обличчя, наче його привели на страту. Зовсім побілілі губи злегка здригалися.

Він був дуже молодий, одягнений по-простому, середній на зріст, худорлявий, з волоссям, остриженим кружальцем, з тонкими, мовби сухими рисами обличчя. Той, кого він відштовхнув коло дверей, одразу ж кинувся за ним у кімнату і встиг схопити йоію за плече: це був конвойний; але Миколай смикнув руку і знову вирвався від нього.

У дверях збилось кілька цікавих. Дехто з них хотів увійти. Все описане сталося в якусь мить.

— Геть, рано ще! Почекай, поки покличуть!.. Нащо його передчасно привели? — бурмотів надзвичайно роздосадуваний, мовби спантеличений Порфирій Петрович. Але Миколай раптом став на коліна.

— Чого тобі? — крикнув Порфирій здивовано.

— Винен! Мій гріх! Я вбивця! — раптом проказав Миколай, трохи мовби задихано, але досить голосно.

Якийсь час тривала мовчанка, всі наче остовпіли; навіть конвойний відсахнувся і вже не підходив до Миколая, а позадкував машинально до дверей і став там нерухомо.

— Що таке? — скрикнув Порфирій Петрович, виходячи з раптового заціпеніння.

— Я... убивця...— повторив Миколай, помовчавши трохи.

— Як... ти... Як... Кого ти вбив? Порфирій Петрович, видимо, розгубився. Миколай знову помовчав трохи.

— Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я... вбив... сокирою. Затьмарення найшло...— додав він раптом і знову замовк. Він усе не підводився з колін.

Порфирій Петрович якусь мить стояв, мовби роздумуючи, потім враз отямився і замахав руками на непроханих свідків. Ті вмить подалися назад, і двері зачинились. Потім він глянув на Раскольникова, який стояв у кутку, дико дивлячись на Миколая, рушив був до нього, але одразу ж спинився, глянув знову на нього, перевів погляд на Миколая, потім знову на Раскольникова, далі ще раз на Миколая і раптом, наче вжалений якоюсь думкою, знову напустився на Миколая.

— Ти мені чого з своїм затьмаренням наперед вириваєшся? — крикнув він на нього майже із злістю.— Я тебе ще не питав: находило що на тебе чи ні... кажи: ти вбив?

— Я вбивця... признаюся...— відповів Миколай.

— Е-ех! Чим ти вбив?

— Сокирою. Припас.

— Ач, квапиться! Сам?

Миколай не зрозумів запитання.

— Сам убив?

— Сам. А Митька не винен і до всього того не причетний.

— Та не поспішай ти з Митькою твоїм! Е-ех!.. Як же ти, ну, як же ти з сходів тоді збіг? Адже двірники вас обох зустріли?

— Це я тоді... щоб очі відвести... біг з Митькою,— поквапливо, наче заздалегідь приготувався, відповів Миколай.

— Ну, так воно і є! — злісно крикнув Порфирій,— не свої слова говорить! — пробурмотів він, мовби сам до себе. І раптом погляд його знову впав на Раскольникова.

Він так захопився з Миколаем, що на якусь мить навіть забув про Раскольникова. Тепер же раптом опам´ятався, навіть схвилювався.

— Родіоне Романовичу, голубчику! Пробачте,— кинувся він до нього,— так же не можна; прошу вас... вам тут нема чого... я й сам... бачите, які сюрпризи! Прошу вас!..

І, взявши його за руку, він показав йому на двері.

— Ви, здається, цього не сподівались? — промовив Раскольников, який, звичайно, нічого ще не розумів ясно, але вже встиг значно заспокоїтись.

— Та й ви, голубе, не сподівались. Ач, ручка як он труситься, хе-хе!

— Та й ви труситесь, Порфирію Петровичу.

— І я трушуся; не сподівався ж!

Вони вже стояли на дверях. Порфирій нетерпляче чекав, щоб Раскольников пішов.

— А сюрпризик отой так і не покажете? — промовив раптом Раскольников.

— Говорить, а в самого он ще зубки в роті один об одний клацають, хе-хе! Іронічна ви людина! Ну, то до побачення.

— По-моєму, то прощайте!

— Як Бог дасть, як Бог дасть! — пробурмотів Порфирій з якоюсь кривою посмішкою.

Проходячи через канцелярію, Раскольников помітив, що багато хто на нього пильно подивився. В прихожій, у натовпі, він встиг розглядіти обох двірників з того будинку, яких він тоді вночі кликав з собою до квартального. Вони стояли і чогось чекали. Та тільки він вийшов на сходи, аж раптом знову почув за собою голос Порфирія Петровича. Обернувшись, він побачив, що той, засапавшись, доганяв його.

— Одне слівце, Родіоне Романовичу; там відносно всього цього іншого як Бог дасть, а все-таки за формою дещо доведеться спитати... Отже, ми ще побачимось, отак!

І Порфирій спинився перед ним з посмішкою.

— Отак! — проказав він ще раз.

Здавалося, що йому ще щось хотілося сказати, та якось не вимовлялося.

— А ви мене, Порфирію Петровичу, вибачте відносно того, що сталося оце... я погарячився,— почав було Раскольников, який уже зовсім підбадьорився, аж до непереборного бажання похизуватись.

— Нічого, нічого,— майже радісно підхопив Порфирій.— Та я й сам... Уїдливий характер у мене, каюсь, каюсь! Та от ми зустрінемось. Якщо Бог дасть, то й скоро, скоро зустрінемось!

— І остаточно пізнаєм один одного? — підхопив Раскольников.

— І остаточно пізнаєм один одного,— підтримав Порфирій Петрович і, примружившись, дуже серйозно подивився на нього.— А тепер на іменини?

— На Похорон.

— Чи то пак, на похорон! Здоров´я ж своє бережіть, здоров´я...

— А я вже й не знаю, чого вам побажати з свого боку! — сказав Раскольников, вже спускаючись сходами, але раптом знову обернувшись до Порфирія,— побажав би більших успіхів, але ж бачите, яка ваша посада кумедна! [...]

Раскольников пішов просто додому. Він був такий спантеличений, що, прийшовши додому і кинувшись на диван, з чверть години тільки відпочивав і намагався хоч трохи зібратися з думками. Про Миколая він і не брався міркувати: він відчував, що вражений; що в признанні Миколая є щось непоясненне, дивне, чого йому не збагнути нізащо. [...]

Тільки-но він хотів відчинити двері, аж вони зненацька почали прочинятись самі. Він задрижав і одскочив назад. Двері відчинялися повільно й тихо, і раптом перед ним з´явився — вчорашній незнайомець з-під землі.

Незнайомий спинився коло порога, подивився мовчки на Раскольникова і ступив у кімнату. Він був такий же, як і вчора, така ж фігура, так само одягнений, але в обличчі і погляді його сталася велика зміна: він дивився тепер якось зажурено і, постоявши трохи, глибоко зітхнув. Не вистачало тільки, щоб він підніс при цьому долоню «до щоки, а голову схилив набік, щоб уже зовсім скидатись на бабу.

— Чого вам? — спитав помертвілий Раскольников. Незнайомий помовчав і зненацька низько, мало не до землі, вклонився йому. Принаймні доторкнувся до підлоги пальцем правої руки.

— Що таке? — скрикнув Раскольников.

— Винен,— тихо промовив незнайомий.

— В чому?

— У злобних думках.

Вони дивились один на одного.

— Прикро зробилося. Коли ви ото приходили тоді, може, напідпитку, і двірників у квартал кликали та про кров розпитували, прикро мені зробилося, що даремно полишили це і за пьяного вас вважали. І так прикро, що сну позбувся. А що запам´ятали тоді адресу, то ми вчора сюди й приходили і питали...

— Хто приходив? — перебив Раскольников, раптом починаючи пригадувати.

— Я, тобто, вас скривдив.

— То ви з того будинку?

— Та я ж там, тоді ж коло воріт з ними стояв, чи забули? Ми й майстерню свою там держимо, здавна. Кушніри ми, міщани, на дому працюємо... дуже вже прикро зробилось...

І раптом Раскольникову виразно пригадалася вся сцена того вечора коло воріт; він згадав, що, крім двірників, там стояло тоді ще кілька чоловік, стояли й жінки. Він пригадав один голос — хтось пропонував вести його просто у квартал. Обличчя того, що говорив це, не міг він пригадати і навіть тепер не пізнавав, але він пам´ятав, як навіть щось відповів йому тоді, обернувся до нього...

Так он, значить, чим завершився весь цей вчорашній жах. Найстрашніше було подумати, що він справді мало не загинув, мало не занапастив себе через таку незначну обставину. Отже, крім найму квартири і розмов про кров, цей міщанин нічого не може розповісти. Отже, і у Порфирія теж немає нічого, нічого, крім того марення, ніяких фактів, крім психології, яка з двома кінцями, нічого ґрунтовного. Отже, якщо не випливе більше ніяких фактів (а вони не повинні вже більше випливти, не повинні, не повинні), то... то що ж можуть з ним зробити? Чим же можуть його викрити остаточно, хоч і заарештують? І, отже, Порфирій тільки тепер, тільки оце зараз довідався про квартиру, а досі й не знав.

— Це ви сказали сьогодні Порфирію... що я приходив? — скрикнув він, вражений раптовим здогадом.

— Якому ІІорфирію?

— Приставу слідчих справ.

— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я й пішов.

— Сьогодні?

— Перед вами за хвильку був. І все чув, все, як він вас мучив.

— Де? Що? Коли?

— Та там-таки, у нього за перегородкою, весь час просидів.

— Як? То це ви й були сюрприз? Та як це могло статися? Скажіть, будь ласка!

— Коли побачив я ото,— почав міщанин,— що двірники з моєї намови йти не хочуть, бо, кажуть, уже пізно, і, чого доброго, ще розгнівається, що зразу ж не прийшли, прикро мені зробилося, і сну позбувся, і почав розпитуватись. А розпитавшись вчора, сьогодні й пішов. Уперше прийшов — його не було. Годину перегодом прийшов — не прийняли, а втретє прийшов — допустили. Почав я йому докладати все, як було, і почав він по кімнаті стрибати, і все себе в груди кулаком бив: «Що ви, каже, зі мною, розбишаки, робите? Коли б знав я таке, його б з конвоєм сюди до мене привели!» Потім вибіг, когось покликав і почав з ним в кутку говорити, а далі знову до мене і почав розпитувать та лаяти. 1 довго докоряв; а доповів я йому про все: і те, як на мої вчорашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали, І почав він тут знову бігати, і все бив себе в груди, і гнівався, і бігав, а коли сказали йому, що ви прийшли,— ну, каже, лізь за перегородку, сиди поки що, не ворушись, що б там ти не почув, і стілець мені туди сам приніс І мене замкнув; може, каже, я тебе й покличу. А як привели Миколая, тут він мене, після вас, і вивів: я тебе ще, каже, викличу, і ще допитуватиму...

— А Миколая при тобі допитував?

— Коли вас вивів, і мене зразу ж вивів, а Миколая допитувати почав.

Міщанин спинився і раптом знову вклонився, торкнувшись пальцем

підлоги.

— За обмову і за злобу мою простіть.

— Бог простить,—відповів Раскольников, і як тільки проказав це, міщанин ще раз вклонився йому, але вже не до землі, хоч і низько, повільно повернувся і вийшов з кімнати. «Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями»,— твердив Раскольников і бадьоріший, ніж будь-коли, вийшов з кімнати.

«Тепер ми ще поборемось»,— із злісною усмішкою промовив він, ідучи сходами. Злостився ж він на самого себе; він з презирством і соромом згадував про свою «малодушність».Ґ



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС