пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)

ЗЛОЧИН І КАРА (Роман) (частина друга)


Частина друга

Так пролежав він дуже довго. Траплялося, що він наче й не прокидав- ся, і тоді помічав, що вже давно ніч, але встати йому не спадало на дум. ку. Нарешті, він побачив, що вже видно по денному. Він лежав на дивані горілиць, ще не зовсім отямившись від недавнього забуття. [...] Він сів на дивані,— і тут усе пригадав! Раптом, враз усе пригадав!

В першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. «Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п´яний, але...» Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складений ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було. Раптом він згадав, що гаманець і речі, які він забрав у старої з скриньки, ще й досі у нього лежать в кишенях. Він і не подумав досі витягти їх і сховати! Не згадав про них навіть тепер, коли одяг оглядав! Що ж це? Миттю кинувся він витягати їх і викидати на стіл. Повибиравши все, навіть повивертавши кишені, щоб переконатись, чи не залишилося ще чого, він усю цю купу переніс в куток. Там, у самому кутку, внизу, в одному місці шпалери були розірвані і відстали од стіни: зараз же почав він усе запихати в цю дірку, під папір: «ввійшло! Все з-перед очей геть і гаманець теж!» — радісно думав він, підвівшись і тупо дивлячись в куток, на дірку, яка ще більше випнулася. Раптом він увесь здригнувся від жаху: «Боже мій,— шепотів він розпачливо,— що зі мною? Хіба це сховано? Хіба так ховають?»

Правда, він і не розраховував на речі; він гадав, що будуть самі тільки гроші, а тому й не приготував заздалегідь місця,— «але ж тепер, тепер я чого радію? — думав він.— Хіба так ховають? Справді розум мене зраджує». Знеможений, сів він на диван, і зараз же нестерпний озноб знову затрусив його. Машинально потяг він колишнє своє студентське зимове пальто, що лежало поблизу, на стільці, тепле, але вже майже вщент подране, укрився ним, і сон та марення враз охопили його. Він заснув.

Не більш як хвилин через п´ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. «Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!» Він зірвав петлю і скоріше почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. «Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!» — повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам´ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. «Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є!» Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! «Та що ж це зі мною!» — скрикнув він знову, мов несамовитий.

Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам´ять його ослабли... розум затьмарений... Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. «Ага! То, значить, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!» Миттю вивернув він кишеню, і — так і є — на матерії є сліди, плями! «Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам´ять, коли сам спохватився і догадавсь! — подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,— просто слабкість гарячкова, хвилинне марення», і він видер усю ліву кишеню з штанів. В ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з´явилися знаки. Він скинув чобіт: «справді знаки! Весь носок шкарпетки пройшов кров´ю», певно, він в ту калюжу необережно тоді вступив... «Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?»

Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. «В грубу? Але в грубі насамперед почнуть трусити. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! — повторював він, знову сідаючи на диван,— і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!..» Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що «от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-небудь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше!» Він кілька раз поривався :„ з дивана, хотів підвестися, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний І стукіт у двері.

— Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! — гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері, — цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!

— А може, і дома немає! — промовив чоловічий голос.

«Еге! Та це ж голос двірника... Чого йому треба?»

Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.

— А защіпнувся ж хто? — заперечила Настя,— ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!

«Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай...»

Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.

Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.

Так і є: стоять двірник і Настя.

Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.

— Повістка з контори,— сказав він, подаючи папірця.

— З якої контори?..

— В поліцію, значить, кличуть, у контору. Звісно, яка контора.

— В поліцію!.. Чого?..

— А мені звідки знати. Кличуть, то йди.— Він пильно подивився на юнака, озирнувся навколо і повернувся, щоб іти.

— Либонь зовсім занедужав? — зауважила Настя, не зводячи з нього очей. Двірник теж на мить обернув голову.— З учорашнього дня в жару,— додала вона.

Він не відповів і тримав в руках папірця, не розпечатуючи.

— Та вже не вставай,— вела далі Настя, розжалобившись і побачивши, що він спускає з дивана ноги.— Хворий, то й не йди, не згорить. Що це у тебе в руках?

Він подивився: в правій руці у нього відрізані шматки бахроми, шкарпетка і клапті видраної кишені. Так і спав з ними. Потім уже, думаючи про все це, згадав він, що й прокидаючись в жару, міцно-міцно стискував усе це в руці і так знову засинав.

— Ач, лахміття якогось назбирав і спить з ним, наче з скарбом...— І Настя зайшлася своїм хворобливо-нервовим сміхом.

Миттю впхнув він усе під шинель і втупився в неї очима. Хоч і не міг він в ту мить як слід розмірковувати, але відчував, що з людиною не так поводитимуться, коли прийдуть її забирати. «Але ж... поліція?»

— Чаю б випив? Хочеш, чи як? Принесу, лишилося...

— Ні... я піду, я зараз піду,— бурмотів він, зводячись на ноги.

— Та ти ж і з сходів не зійдеш.

— Піду...

— Ну, як хочеш.

Вона вийшла слідом за двірником. Зараз же кинувся він до світла оглядати шкарпетку і бахрому: «Плями є, та не так вже й помітно; все забруднилося, затерлось і вже вицвіло. Хто не знає наперед — нічого не розбере. Настя, виходить, нічого не могла помітити здалека, хвалити Бога!» Тоді з трепетом розпечатав він повістку і почав читати; довго читав він і нарешті зрозумів. Це була звичайнісінька повістка з кварталу, треба було з´явитися сьогодні, о пів на десяту, в контору квартального наглядача.

«Та що ж це таке? Ніяких я справ сам по собі не маю з поліцією! І чому саме сьогодні? — думав він з болісним здивуванням.— Господи, та швидше б уже!» Він було став на коліна молитись, але навіть сам засміявся,— не з молитви, а з себе. Поквапливо почав одягатись. «Пропаду так пропаду, байдуже! Шкарпетку надіти! — спало йому раптом на думку,— ще більше затреться в пилу, і сліди зникнуть». Та тільки він надів, зараз же і зірвав її з огидою і жахом. Зірвав, але, згадавши, що іншої немає, взяв і надів знову — і знову засміявся. «Все це умовно, все відносно, все самі тільки форми,— подумав він мигцем, самим тільки краєчком думки, а сам трусився усім тілом, — адже от і надів! Адже закінчив тим, що надів!» Сміх, проте, зараз же змінився розпачем. «Ні, не під силу...» — подумалося йому. Ноги його дрижали. «Від страху»,— пробурмотів він сам собі. Голова наморочилася і боліла від жару. «Це хитрість! Це вони хочуть заманути мене хитрістю і раптом збити на всьому», думав він далі, виходячи на сходи. «Погано те, що я майже в маренні... я можу ляпнути якусь дурницю...» [...]

Дійшовши до повороту на вчорашню вулицю, він з тяжкою тривогою заглянув у неї, на той будинок... і зразу ж відвів очі.

«Якщо спитають, я, може, і скажу», подумав він, підходячи до контори. [...]

Він показав повістку, і — Ідіть туди, до письмоводителя,— сказав писар і тицьнув вперед пальцем, показуючи на найдальшу кімнату.

Раскольников увійшов в цю кімнату (четверту числом), тісну і повну- повнісіньку публіки,— людей трохи краще вдягнених, ніж у попередніх кімнатах. Серед відвідувачів було дві дами. Одна в траурі, бідно вбрана, сиділа за столом навпроти письмоводителя і щось писала під його диктовку. Друга ж дама, огрядна і багрово-червона, з плямами, показна жінка, і вбрана щось уже надто пишно, з брошкою завбільшки з чайне блюдечко на грудях, стояла осторонь і чогось чекала. Раскольников сунув письмоводителеві свою повістку. Той побіжно глянув на неї, сказав «почекайте», і продовжував диктувати траурній дамі.

Раскольников відчув полегшення. «Мабуть, не те!» Потроху він почав сміливішати, він умовляв сам себе всіма силами підбадьоритися і опам´ятатись.

«Яка-небудь дурниця, яка-небудь зовсім незначна необережність, і я можу себе виказати! Гм... шкода, що тут повітря немає,— ще подумав він,— задуха... В голові ще більше наморочиться... і розум теж...»

Він відчув страшенне безладдя в думках, боявся, що кінець кінцем не зможе володіти собою. Він силкувався приліпитись думкою до чогось, думати про що-небудь зовсім стороннє, але це ніяк не вдавалося. Письмоводитель, проте, дуже цікавив його: йому весь час хотілося хоч що- небудь дізнатися, розгадати вже з самого його вигляду. Це був зовсім молодий чоловік, років двадцяти двох, з смаглявою і рухливою фізіономією, що виглядав старішим за свої роки, одягнений за модою і фатовато, з проділом на потилиці, розчесаний і напомаджений, з безліччю перснів і каблучок на білих, відчищених щітками пальцях і золотими ланцюжками на жилеті. До якогось іноземця, що був тут, він навіть промовив кілька слів по-французьки, і дуже задовільно. [...]

Зненацька, шумно, з хвацьким виглядом, якось особливо поводячи в такт крокам плечима, ввійшов офіцер, кинув кашкета з кокардою на стіл і сів у крісло. Пишна дама так і підстрибнула з місця, угледівши його, і з якимсь особливим захватом почала присідати, але офіцер не звернув на неї найменшої уваги, а вона вже не сміла при ньому сісти. Це був помічник квартального наглядача. Він мав рудуваті вуси, що горизонтально стирчали в обидва боки, і надзвичайно дрібні риси обличчя, яке, проте, нічого особливого, крім хіба що нахабства, не виражало. Скоса і майже з обуренням подивився він на Раскольникова: занадто вже на ньому поганий був одяг, а осанка, незважаючи на все приниження, все Ще не відповідала одягові; Раскольников, з необережності, дивився на нього надто довго і пильно, так що той навіть образився.

— Тобі чого? — крикнув він, певно дивуючись, що такий обірванець і не думає знічуватись під його грізним оком.

— Викликали... за повісткою...— ледве відповів Раскольников.

— Це в справі про стягнення з них грошей, з студента,— заквапився письмоводитель, відриваючись від паперів.— Ось,— і він передав Раско- льникову зошит, показавши там місце,— читайте!

«Грошей? Яких грошей? — думав Раскольников,— але... значить, вже напевно не те!» І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.

— А о якій годині вам з´явитись написано, шановдобродь? — вигук, нув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись,— вам пищуТь о дев´ятій, а тепер уже дванадцята година!

— Мені принесли тільки чверть години тому,— голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе роз. сердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення.— І того досить що я, хворий, в гарячці, прийшов!

— А ви не кричіть тут!

— Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.

Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимови-" ти, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.

— Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії. Прошу не гр-р-ру-біянити!

— Та й ви в присутствії,— вигукнув Раскольников,— і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините.— Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.

Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, збентежений.

— Це не ваше діло! — прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно,— а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!

Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.

— Це що ж таке? — спитав він письмоводителя.

— Це гроші з вас за позичковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов´язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.

— Та я... нікому не винен!

— Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позичковий лист на сто п´ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев´ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив з цього приводу.

— Та вона ж моя хазяйка?

— Ну то що ж, що хазяйка?

Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш? » Але яке, яке було йому тепер діло до позичкового листа, до стягнення! Чи варте ще й це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки,— ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. [...]

— Прошу пробачити, капітан,— почав він дуже розв´язне, звертаючись раптом до Никодима Хомича,— зрозумійте ж моє становище... Я готовий навіть просити у них вибачення, коли в чому з свого боку був нечемний. Я бідний і хворий студент, пригнічений (він так і сказав: «пригнічений») бідністю. Я колишній студент, бо тепер не можу утримати себе, але я одержу гроші... У мене мати і сестра в -й губернії... Мені пришлють, і я... сплачу. Хазяйка моя добра жінка, але вона так озлилася від того, що я уроки втратив і не плачу четвертий місяць, що не посилає мені навіть обідати... І не розумію зовсім, який це вексель! Тепер вона з мене править за позичковим цим листом, та що ж я їй заплачу, розміркуйте самі!..

— Але ж це нас не обходить...— знову було зауважив письмоводитель.

— Стривайте, стривайте, я з вами цілком згоден, але дозвольте і мені сказати,— підхопив знову Раскольников, звертаючись не до письмоводителя, а все ще до Никодима Хомича, але стараючись з усіх сил звертатися також і до Іллі Петровича, хоч той вперто удавав, що копається в паперах і підкреслено не звертає на нього уваги,— дозвольте і мені з свого боку пояснити, що я живу в неї вже близько трьох років, від самого того часу, коли приїхав з провінції, і раніше... раніше... а втім, чому ж мені і не признатися зараз, з самого початку я пообіцяв, що одружуся з її дочкою, обіцянка була словесна, цілком вільна... Це була дівчина... а втім, вона мені навіть подобалась... хоч я і не був закоханий... словом, молодість, тобто я хочу сказати, що хазяйка мене тоді охоче кредитувала, і я провадив почасти таке життя... я дуже був легковажний...

— Від вас зовсім не вимагають таких інтимностей, шановдобродь, та й часу немає,— грубо і з торжеством перебив було Ілля Петрович, але Раскольников схвильовано і собі перебив його, хоч йому раптом надзвичайно важко стало говорити.

— Але дозвольте, дозвольте ж мені, хоч в якійсь мірі все розповісти... як було діло і... в свою чергу... хоч це й зайве, згоден з вами, розповідати,— але рік тому ця дівиця вмерла з тифу, я ж лишився жильцем, як був, і хазяйка, коли переїхала на теперішню квартиру, сказала мені... і сказала по-дружньому... що вона цілком у мені впевнена і все таке... але чи не погоджусь я, мовляв, дати їй цей позичковий лист на сто п´ятнадцять карбованців — стільки, як вона вважала, я їй заборгував. Дозвольте: вона так і сказала, що, коли я дам цей папір, вона знову кредитуватиме мене скільки потрібно і що ніколи, ніколи з свого боку,— це її власні слова були,— вона не скористається цим папером, аж поки я сам не сплачу... І от тепер, коли я і уроки втратив і їсти мені нічого, вона і подає до стягнення... Що ж я тепер скажу?

— Всі ці зворушливі подробиці, шановдобродь, нас не обходять,— зухвало відрізав Ілля Петрович,— ви повинні дати відзив і зобов´язання, а що ви там були закохані і всі ці трагічні місця, до цього нам зовсім немає діла.

— Ну це ти вже... жорстоко...— пробурмотів Никодим Хомич, сідаючи до стола і теж починаючи підписувати. Йому якось соромно стало.

— Пишіть же,— сказав письмоводитель Раскольникову.

— Що писати? — спитав той якось особливо грубо.

— А я вам продиктую.

Раскольникову здалося, що письмоводитель повівся з ним зневажливіше і презирливіше після його сповіді,— та, дивна річ,— йому раптом самому зробилося зовсім байдуже до чиєї б то не було думки, і зміна ця сталася якось миттю, одразу. Коли б він захотів подумати трохи, то, звичайно, здивувався б з того, як міг він так говорити з ними ще хвилину тому і навіть нав´язуватись з своїми почуттями? І звідки взялися ці почуття? Навпаки, тепер, коли б раптом кімната наповнилася не квартальними, а найщирішими друзями його, то й тоді, здається, у нього не знайшлося б для них жодного людського слова, так пусто раптом стало в його серці. Страшна свідомість нестерпної, безмірної самотності і від. чуженості вразила його душу. Не жалюгідність його сповіді Іллі Петро- вичу або власного приниження перед поручиком перевернули раптом так йому серце. О, яке йому діло тепер до власної підлоти, до всіх цих амбіцій, поручиків, німкень, стягнень, контор та всього іншого. Коли б в цю мить його присудили навіть спалити, то й тоді він не ворухнувся б, навіть навряд чи вислухав би уважно вирок. З ним робилося щось дивне. Відчуття було зовсім нове, незнайоме. Такого він ще ніколи не переживав. Не те, щоб він розумів, але він виразно відчував, усією силою відчуття, що не тільки зворушливі експансивні, як оце щойно, але навіть які б там не було розмови йому вже не можна більше заводити з цими людьми в квартальній конторі, і хай би тут усі були його рідні брати і сестри, а не квартальні поручики, то й тоді йому зовсім не слід було б звертатися до них і ні в якому навіть випадку життя; він ніколи ще досі не переживав такого дивного і жахливого відчуття. І що над усе нестерпніше — це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж розуміння; безпосереднє відчуття, найтяжче відчуття з усіх, які він пережив на своєму віку.

Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.

— Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає,— зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. — Ви хворі?

— Так... в голові наморочиться... кажіть далі!

— Та все, підпишіться.

Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших. Раскольников віддав перо, але замість того, щоб підвестися й піти, поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім´я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом з ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. Чи не подумати ще хоч хвилину? — майнуло в голові.— Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар з плечей!» Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:

— Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов з трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт і де живе у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте...

— Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виходить, що двері відімкнені?

— В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на защіпку; і неодмінно б його там застукали, коли б Кох не зробив дурниці, не

пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися по сходах і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: «Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою». Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..

— А вбивцю ніхто не бачив?

— Та де ж тут побачити? Будинок — Ноїв ковчег,— зауважив письмоводитель, який прислухався з свого місця.

— Справа ясна, справа ясна! — переконано повторив Никодим Хомич.

— Ні, справа дуже неясна,— скріпив Ілля Петрович. Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов...

Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік, і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся з стільця.

— Що це, ви хворі? — досить різко спитав Никодим Хомич.

— Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,— зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.

— А давно ви хворі? — гукнув Ілля Петрович з свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам´яті.

— З учорашнього...— пробурмотів у відповідь Раскольников.

— А вчора з дому виходили?

— Виходив.

— Хворий?

— Хворий.

— О якій годині?

— О восьмій годині вечора.

— А куди, дозвольте спитати?

— По вулиці пройшовся.

— Коротко і ясно.

Раскольников відповідав різко, уривисто, блідий, мов полотно, і не опускаючи чорних запалених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича.

— Він ледве на ногах стоїть, а ти...— почав Никодим Хомич.

— Ні-чо-го! — якось особливо проказав Ілля Петрович. Никодим Хомич хотів було додати ще щось, але, глянувши на письмоводителя, який теж дуже пильно дивився на нього, замовк.

Всі раптом замовкли. Дивно було.

— Ну, гаразд,— закінчив Ілля Петрович,— ми вас не затримуємо.

Раскольников вийшов. Він ще встиг подумати, що, як тільки за ним зачинилися двері, в кімнаті раптом почалася жвава розмова, найбільш виділявся голос Никодима Хомича, який щось запитував... На вулиці він зовсім опам´ятався.

Обшук, обшук, зараз обшук! — твердив він про себе, поспішаючи дійти,— прокляті! підозрівають!» Недавній страх знову охопив його всього, з ніг до голови.

II

А що, коли вже й був обшук? Що, коли їх зараз у себе й застану?»

Та от і його кімната. Нічого й нікого, ніхто не заглядав. Навіть Настя ні до чого не доторкалася. Але, Господи! Як же він міг лишити все в цій дірці?

Він кинувся в куток, засунув руку під шпалери і почав витягати pe4j і наповнювати ними кишені. Всього виявилося вісім штук: дві маленькі коробки з сережками чи з чимось подібним,— він добре не роздивився, потім чотири невеличкі сап´янові футляри. Один ланцюжок був просто загорну, тий в газетний папір. І ще щось у газетному папері, здається, орден.

Він поклав усе в різні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що лишалася ціла, дбаючи, щоб не було примітне... Гаманець теж узяв разом з речами. Потім вийшов з кімнати, покинувши тепер двері навіть зовсім навстіж.

Він ішов швидко, твердим кроком, і хоч почував себе так, ніби все в нього поламане, та свідомості не втрачав. Боявся він погоні, боявся, що через півгодини, через чверть години може вийти вже інструкція стежити за ним; значить, що б там не стало, треба вчасно сховати кінці. Треба впоратись, поки ще лишилося хоч скільки-небудь сил і хоч якась здатність розмірковувати... Куди ж іти?

Це було вже давно вирішено: «Кинути все в канаву, і кінці у воду, і край». Так вирішив він ще вночі, в маренні, в ті короткі хвилини, коли,— він пам´ятав це,— кілька раз поривався встати і йти: «Швидше, швидше, і все викинути». Але викинути, як виявилось, було дуже важко.

Він бродив по набережній Єкатерининського каналу вже з півгодини, а може, й більше, і кілька раз поглядав на сходи в канаву, де на них натрапляв. Але годі було й думати здійснити намір: тут або плоти стояли коло самих сходів, і на них жінки прали білизну, або човни були прив´язані, і скрізь людей хто й зна скільки, та й звідусіль з набережних, з усіх боків, можна бачити, помітити: підозріло, що людина навмисно зійшла вниз, спинилась і щось кидає у воду. А що коли футляри не потонуть, а попливуть? та й звичайно, це буде такі Кожен побачить. І без того вже всі так і дивляться, зустрічаючись, оглядають, наче їм тільки й діла. «Чого це так, чи мені, може, здається»,— думав він.

Нарешті, спало йому на думку, що чи не краще буде піти куди-небудь на Неву? Там і людей менше, і непомітніше, і, в усякому разі, зручніше, а головне — далі від тутешніх місць. І здивувався раптом: як це він цілих півгодини бродив у тузі та в тривозі, і в небезпечних місцях, а цього не міг надумати раніше! І тільки тому аж півгодини на безрозсудну справу згаяв, що так уже раз уві сні, в маренні вирішено було! Він ставав дуже неуважним і забутливим і знав це. Конче треба було поспішати!

Він пішов до Неви по В-му проспекту, але дорогою йому раптом ще спало на думку: «Навіщо на Неву? Навіщо у воду? Чи не краще зайти кудись дуже далеко, знову хоч на острови, і там десь у безлюдному місці, в лісі, під кущем,— закопати все це і дерево,-про всякий випадок, запам´ятати?» І хоч він відчував, що не в силі ясно і розумно обміркувати всього в цю мить, але думка йому здалася правильною.

Але на острови йому не судилося потрапити, а сталося інше: виходячи з В-го проспекту на площу, він зненацька побачив ліворуч від себе вхід у двір, оточений зовсім глухими стінами. Справа, од самих воріт, далеко в двір тяглася глуха небілена стіна сусіднього чотириповерхового будинку. Зліва, паралельно глухій стіні і теж од самих воріт, починався дерев´яний паркан, який, кроків за двадцять в глибині двору, завертав ліворуч. Це було глухе відгороджене місце, де лежали якісь матеріали. Далі, в глибині двору, виглядав з-за паркана ріг низького, закуреного цегляного сарая, мабуть, частина якоїсь майстерні, певно, каретної або слюсарної, чи щось подібне до того; скрізь, майже від самісіньких воріт, чорні та багато вугільного пилу. «От куди б підкинути й піти!» — спало йому раптом на думку. Не помічаючи нікого в дворі, він завернув у ворота і побачив, якраз поблизу воріт, прилаштовано до паркана жолоб (як це часто буває в таких будинках, де багато фабричних, артільних, візників та ін.), а над жолобом, тут-таки на паркані, написано крейдою звичайний в таких випадках дотеп: «Тута зупинятися заборонено». Отже, вже й те добре, що ніякого підозріння, чого зайшов і спинився. «Тут усе так разом і кинути де-небудь купкою і піти!»

Оглянувшись ще раз, він уже й руку встромив в кишеню, аж раптом біля самісінької зовнішньої стіни, між ворітьми і жолобом, де й всієї відстані було не більш як аршин, помітив він великий необтесаний камінь, вагою приблизно, може, пуда на півтора, що прилягав до цегляної вуличної стіни. За цією стіною була вулиця, тротуар, чути було, як сновигали прохожі, яких тут завжди чимало, але за ворітьми його ніхто не міг побачити, хіба що зайшов би хтось з вулиці, що, звичайно, цілком могло статися, а тому треба було поспішати.

Він нахилився до каменя, взяв його за край міцно, обома руками, зібрав усі свої сили і перевернув його. Під каменем була невелика заглибина: зараз же він почав викидати в неї все з кишені. Гаманець ліг на самий верх, і все-таки в заглибині лишалося ще місце. Потім він знову взявся за камінь, одним обертом повернув його тим боком, яким він лежав досі, і той став на своє місце, хіба що трошки здавався вищим. Але він підгріб землі і утоптав по краях ногою. Нічого не було помітно. [...]

Він прийшов до себе вже надвечір, отже, проходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам´ятав. Роздягтись, дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав...

Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи,— звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б´є хазяйку! [...]

Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя з свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.

— Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.

— Насте... за що били хазяйку?

Вона пильно подивилась на нього.

— Хто бив хазяйку?

— Зараз... півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах... За що він так її побив? і... чого приходив?

Настя мовчки і нахмурившись розглядала його і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.

— Настя, чого ж ти мовчиш? — несміло проказав він, нарешті, слабким голосом.

— Це кров,— відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.

— Кров... Кров!.. Яка кров?..—бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни. Настя мовчки дивилася на нього.

— Ніхто хазяйку не бив,— промовила вона знову суворим і рішучим голосом. Він дивився на неї, ледве дихаючи.

— Я сам чув... я не спав... я сидів,— ще несміливіше проказав він,— Я довго слухав... Приходив наглядачів помічник... На сходи всі повибігали, з усіх квартир...

— Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися... їсти будеш, чи як?

Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.

— Пити дай... Настенько...

Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам´ятав, що було далі. Пам´ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.

III

А втім, він не був увесь час повністю непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. [...]

Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз в цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, з вигляду він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.

— Хто це, Насте? — спитав він, показуючи на незнайомого.

— Бач, опритомнів! — сказала вона.

— Опритомніли,— озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка і опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і з себе навіть дуже непогана. Соромлива ж була над міру.

— Ви... хто? — продовжував допитуватись Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись,— він був надто високий,— увійшов Разуміхін.

— Чисто тобі морська каюта,— вигукнув він, заходячи,— завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.

— Оце тільки опритомнів,— сказала Настя.

— Оце тільки опритомніли,— підтакнув знову артільник, осміхаючись.

— А ви ж самі хто будете? — спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін.— Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви ж хто такий?

— А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди в справі.

— То сідайте он на той стілець,— сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика.— Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів,— говорив він далі, звертаючись до Раскольникова.— Четвертий день майже зовсім не їси і не п´єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте,— в голову, чи що, вдарило. Якась з нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую,— звернувся він знову до артільника,— чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?

— А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.

— Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?

— Еге ж; вони справді будуть солідніші.

— Похвально; ну, кажіть далі.

— А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ,— почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова.— Якщо ви вже при повній пам´яті перебуваєте — тридцять п´ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?

— Так... пам´ятаю... Бахрушин...— промовив Раскольников замислено.

— Ось тільки щодо розписочки слід би. [...]

— Не треба,— сказав Раскольников, відсторонивши перо.

— Чого це не треба?

— Не буду підписувати.

— Тьху, чорт, та як же без розписки?

— Не треба... грошей...

— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так... знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється... Ви людина розумна, і ми будемо над ним верховодити, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. [...]

— Облиш, я сам...— сказав той, взяв перо і розписався в книзі. Артільник поклав гроші і пішов. [...]

IV

Разуміхін розповідає про вбивство старухи-лйхварки, про те, що поліція підозрює одного із знайомих Разуміхіна — маляра.

— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.

— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.

— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.

Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.

— Ну, то що ж той маляр? — з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.

— А теж в убивці записали! — із запалом промовив Разуміхін.

— Докази є, чи як?

— Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак... Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає... Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали... [...] Рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,— хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! — виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр з золотими сережками і розповідає цілу повість: «Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев´ятої,— день і година! Міркуєш? — робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку з золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: — Де взяв? — відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував,— це Душкін так каже,— я виніс йому біле- тик-карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп´є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об´явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю». Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб «представити», у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: «А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії і повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські. А Миколай хоч і не п´яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом з Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок,— бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них в будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п´яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили,— це Душкін каже,— а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині,— тобто це вже на третій день, міркуєш? — бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п´яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. «Бачив, питаю, Дмитра?» — «Ні, каже, не бачив».— «І тут не був?» — «Не був, каже, від позавчора».— «А цю ніч де ночував?» — «А на Пісках, каже, у коломенських».— «А де, питаю, тоді сережки взяв?» — «А на панелі знайшов»,— і розповідає це він так, зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. «А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?» — «Ні, каже, не чув»,— а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: «Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип´єш?» — а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: тут він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок — тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше...»

— Ще б пак! — проказав Зосимов.

— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали і обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських,— аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу -ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив´язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: «То он ти який!» — «А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся». Ну, його належним чином і приставили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років — «двадцять два» — тощо. Запитують: «Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?» Відповідає: «Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися».— «А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?» — «Нічого не чули такого особливого».— «А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?» — «Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув».— «А сережки де взяв?» — «На панелі знайшов».— «Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?» — «Бо загуляв».— «А де гуляв?» — «А там і там».— «А чого тікав від Душкіна?» — «Бо дуже вже злякалися ми тоді».— «Чого злякався?» — «А що засудять».— «Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?..» Ну, віриш, чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, Це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?

— Ну, ні, докази ж одначе існують.

— Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!..,Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: «Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фа_ тері знайшов, в якій ми з Дмитром працювали».— «Яким же чином?» — «А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де з сходів у підворіття завертати — наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав - дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, та не наздогнав і повернувся на фатеру сам,— бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, в бумазі загорнута. Я бумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпоч- ки ті ми поскидали — аж у коробці сережки...»

— За дверима? За дверима лежала? За дверима? — скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.

— Еге... а що? Що з тобою? Чого ти так? — Разуміхін теж підвівся з місця.

— Нічого!..— ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.

— Задрімав, певно, спросоння,— проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.

— Ну, розповідай же,— сказав Зосимов,— що ж далі?

— Та що ж далі? Скоро тільки він побачив сережки, одразу ж, забувши і квартиру і Митьку, вхопив шапку і побіг до Душкіна і, як відомо, одержав від нього карбованця, а йому збрехав, що знайшов на панелі, і зараз же загуляв. А про вбивство твердить своє: «Нічого не знаю, нічого не відаю, тільки аж на третій день почув!» — «А чого ж ти досі не з´являвся?» — «З страху».— «А повіситись чого хотів?» — «Через думки».— «Через які думки?» — «А що засудять». Ну, от і вся історія. Тепер, як гадаєш, який вони з того висновок зробили?

— А чого там гадати, слід є, хоч який та є. Факт. Не на волю ж випустити твого маляра.

— Та вони ж його просто в убивці тепер записали! У них уже й сумнівів немає ніяких... [...]

V

Раптом в кімнату зайшов незнайомий чоловік.

Це був добродій не молодий уже віком, манірний, осанистий, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився на дверях, озираючись навкруги з образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: «Куди це я потрапив?» Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку «морську каюту» Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на нього. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою осанкою тут, у цій «морській каюті», нічогісінько не доб´єшся, добродій трохи пом´якшав, і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і відчеканюючи кожний склад в своєму запитанні:

— Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?

Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.

— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба? Це фамільярне «а вам чого треба?» так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.

— Ось Раскольников! — промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.

Сам Раскольников весь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав все уважнішим, потім в ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: «ось Раскольников», він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним І слабким голосом, що затинався, промовив:

— Так! Я Раскольников! Чого вам треба?

Гість пильно подивився і поважно проказав:

— Петро Петрович Лужин. Я сподіваюсь, що моє ім´я не зовсім вже вам не відоме.

Але Раскольников, який чекав чогось зовсім іншого, тупо й замислено подивився на нього і нічого не відповів, немовби ім´я Петра Петровича почув справді уперше.

— Як? Невже ви досі ще не одержали ніяких відомостей? — спитав Петро Петрович, трохи бентежачись.

У відповідь на це Раскольников повільно опустився на подушку, закинув руки за голову і почав дивитись на стелю. Нудьга відбилася на обличчі Лужина. Зосимов і Разуміхін ще з більшою цікавістю почали його розглядати, і він, видимо, нарешті, сконфузивея.

— Я гадав і сподівався,— замимрив він,— що лист, пущений уже з лишком десять днів тому, навіть замалим не два тижні...

— Слухайте-но, чого ж вам весь час стояти отак біля порога? — перебив раптом Разуміхін,— коли маєте що сповістити, то сідайте, а обом вам, з Настею, там тісно. Настенько, уступися трохи, дай пройти! Проходьте, ось вам стілець, сюди! Пролазьте ж!

Він одсунув свій стілець від стола, звільнив невеликий простір між столом і своїми коліньми і чекав в трохи напруженій позі, щоб гість «проліз» у цю щілину. Момент був обраний так, що ніяк не можна було відмовитись, і гість поліз через вузький прохід, кваплячись і спотикаючись. Добравшись до стільця, він сів і недовірливо подивився на Разуміхіна.

— Ви не конфузьтесь,— бовкнув той,— Родя п´ятий день уже хворий і три дні марив, а тепер опритомнів і навіть їв з апетитом. Це ось його лікар сидить, тільки що його оглянув, а я Родьчин товариш, теж колишній студент, і тепер от доглядаю його, так що ви на нас не зважайте і не соромтесь, а кажіть далі, що вам там потрібно.

— Дякую. Та чи не потурбую я хворого своєю присутністю і розмовами? — звернувся Петро Петрович до Зосимова.

— Н-ні,— промимрив Зосимов,— навіть розважити можете,— і знову позіхнув.

— О, він давно вже при пам´яті, з ранку! — провадив далі Разуміхін, фамільярність якого мала вигляд такої невдаваної простодушності, що Петро Петрович подумав і відчув себе бадьоріше, можливо почасти й тому, що цей обідранець і нахаба встиг-таки відрекомендуватись студентом.

— Ваша матуся...— почав Лужин.

— Гм! — голосно зробив Разуміхін. Лужин подивився на нього запитально.

— Нічого, я так; говоріть...

Лужин знизав плечима.

— ...Ваша матуся, ще коли я був з ними, почала до вас листа. Приїхавши сюди, я навмисно переждав кілька днів і не приходив до вас, щоб уже бути цілком певним, що ви повідомлені про все, але тепер, на мій подив...

— Знаю, знаю! — промовив раптом Раскольников з виразом найнетер- пеливішої досади.— Це ви? Жених? Ну, знаю... і годі!..

Петро Петрович остаточно образився, але змовчав. Він намагався якнайшвидше збагнути, що все це означає? На хвилину запанувала мовчанка.

Тимчасом Раскольников, що, відповідаючи, трохи повернувся до нього, почав раптом знову його розглядати, пильно і з якоюсь особливою цікавістю, наче до цього не встиг роздивитись його або наче його вразило в цьому добродії щось нове: навіть підвівся для цього навмисно з подушки. Справді, в загальному вигляді Петра Петровича вражало щось начебто особливе, завдяки чому назва «жених», так безцеремонно дана йому оце тільки, справді пасувала йому. По-перше, було видно і навіть дуже, що, чекаючи наречену, Петро Петрович поспішив скористатися з кількох днів, проведених у столиці, щоб нарядніше одягтися і причепуритись, що, проте, було річчю зовсім невинною і дозволенною. Навіть власне, може, трохи надмірне самовдоволення від усвідомлення приємної зміни в своїй зовнішності можна було зрозуміти заради такої нагоди, бо ж Петро Петрович стояв на лінії жениха. Весь одяг його був тільки що від кравця, і все було добре, крім хіба що того тільки, що все було занадто нове і занадто виказувало певну мету. Навіть елегантний новісінький круглий капелюх цю мету підкреслював: Петро Петрович якось уже надто шанобливо з ним поводився і надто обережно тримав його в руках. Навіть чудова пара справжніх женевських, бузкового кольору рукавичок свідчила про те ж саме, хоча б тільки тим, що їх не надівали, а тільки носили в руках для параду. В убранні ж Петра Петровича переважали кольори світлі, такі, що молодять. На ньому був гарненький літній піджак ясно- коричневого відтінку, світлі легкі брюки, така ж жилетка, тільки що куплена тонка білизна, батистовий, дуже легкий галстучок з рожевими смужками, і що найкраще: все це навіть личило Петрові Петровичу. Обличчя його, дуже свіже і навіть гарне, і без того здавалося дуже молодим як на сорок п´ять років. Темні бакенбарди, у вигляді двох котлет, приємно прикрашали його, і дуже гарно згущалися коло щойно виголеного до блиску підборіддя. І навіть те, що його волосся, в якому, правда, де- не-де вже проступала сивизна, було розчесане й завите у перукаря, не надавало йому смішного або дурного вигляду, що звичайно буває завжди, коли завивають волосся, бо це неминуче робить мужчину схожим на німця, який іде під вінець. Коли ж і було щось у цій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне, відразливе, то до цього спричинялося вже інше. Роздивившись без церемонії п. Лужина, Раскольников ущипливо посміхнувся, знову опустив голову на подушку і почав, як і перед тим, дивитись на стелю.

Але пан Лужин зкріпився і, здається, вирішив поки що не помічати всіх цих химер.

— Шкодую вельми й вельми, що застаю вас у такому стані,— роблячи над собою зусилля, знову порушив він мовчанку.— Коли б знав про вашу недугу, зайшов би раніше. Та, знаєте, зайнятість!.. Маю я до того ж дуже важливу справу в сенаті, як адвокат. Не кажу вже про ті турботи, про які й ви вгадуєте. Ваших, тобто матусю і сестру, чекаю з години на годину.

Раскольников поворушився і хотів щось сказати, обличчя його відбило деяке хвилювання. Петро Петрович замовк, виждав, але оскільки той нічого не сказав, повів далі:

— ...З години на годину. Підшукав їм на перший час квартиру...

— Де? — слабо вимовив Раскольников.

— Зовсім недалеко звідси, будинок Бакалєєва...

— Це на Вознесенському,— перебив Разуміхін,— там два поверхи під номерами, купець Юшин держить; бував.

— Еге ж, номери...

— Погань страшенна: бруд, сморід та й підозріле місце; історії траплялися; та й чорт зна, хто тільки там не живе!.. Я й сам заходив через скандальний випадок. А втім, дешево.

— Я, звичайно, не міг зібрати стільки відомостей, бо й сам людина нова,— ображено сказав Петро Петрович,— але ж дві вельми й вельми чистенькі кімнатки, а тому що це на дуже короткий строк... Я підшукав уже справжню, тобто майбутню нашу квартиру,— звернувся він до Раскольникова,— і тепер її опоряджають, а поки що і сам тіснюся в номерах, за два кроки звідси, у пані Ліппевехзель; у квартирі одного мого молодого друга, Андрія Семеновича Лебезятникова; він ото ж мені й будинок Бакалєєва порадив...

— Лебезятникова? — повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.

— Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?

— Та... ні...— відповів Раскольников.

— Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його... дуже мила людина, молодий ще... і додержує... Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового.— Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.

— Це ж в якому відношенні? — спитав Разуміхін.

— В найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи,— підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. — Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї — все це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався...

— Чому саме?

— Запитання вайіе обширне. Можу помилитись, але, здається мені, знаходжу ясніший погляд, більше, так би мовити, критики, більше діловитості...

— Це правда,— процідив Зосимов.

— Брешеш ти, діловитості немає,— вчепився Разуміхін.— Діловитість здобувається важко, і з неба дурно не падає. А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені... щодо ідей, то, може, й бродять,— звернувся він до Петра Петровича,— і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.

— Не погоджуюсь з вами,— з видимою насолодою заперечив Петро Петрович,— звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень... Одно слово, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія...

— Розбалакався! Рекомендується,— промовив зненацька Раскольников.

— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.

— Це все справедливо,— поспішив докинути Зосимов.

— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова.— Згодьтеся самі,— продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: «юначе»,— досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім´я науки і економічної правди.

— Загальне місце!

— Ні, не загальне місце! Коли мені, наприклад, досі казали: «возлюби» і я возлюбляв, то що з того виходило? — продовжував Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, — виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: «Хто два зайці гонить, жодного не догонить». А наука каже: возлюби, в першу чергу, самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід і каптан твій лишиться цілий. Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і виключно за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись...

— Пробачте, я теж не дуже великорозумний,— різко перебив Разуміхін,— а тому облишмо. Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина — самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальні місця і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних ловкачів і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!

— Шановний добродію! — обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,— чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я...

— О, даруйте, даруйте... Чи ж міг я!.. Ну, й досить! — відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.

Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.

— Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше,— звернувся він до Раскольникова,— після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше... Найбільше ж бажаю вам здоров´я...

Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись з стільця.

— Убив напевно той, хто давав речі в заставу,— переконливо говорив Зосимов.

— Безумовно! — погодився Разуміхін.— Порфирій своїх думок не виказує, а заставників все-таки допитує...

— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.

— Еге ж, а що?

— Нічого.

— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.

— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...

— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!

— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін.— Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, й не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять — двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб´ячій скриньці, в дранті,— а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!

— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці,— втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.

— Еге. Ви чули?

— Аякже, по сусідству...

— Подробиці знаєте?

— Не можу цього сказати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, так би мовити, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність в нижчому класі за останні років п´ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки і пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував; там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять; там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю,— і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії; там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової і загадкової... І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю в якійсь мірі розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?

— Змін економічних багато...— озвався Зосимов.

— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін.— А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.

— Тобто як же не?

— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв; «Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти». Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і об´явився, чим він дихає...

— Але ж, одначе, моральність? І, так би мовити, правила...

— Та ви власне чого хвилюєтесь? — несподівано втрутився Раскольников,— За вашою ж теорією вийшло!

— Як-то за моєю теорією?

— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...

— Та що це ви! — скрикнув Лужин.

— Ні, це не так! — озвався Зосимов.

Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.

— На все є міра,— гордовито вів далі Лужин,— економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити...

— А чи правда, що ви,— перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, в якому бриніла зловтіха із образливості своїх слів,— чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що більш за все раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?

— Шановний добродію! — злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись,— шановний добродію... так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я... підозріваю, хто... одно слово... ця стріла... одно слово, ваша матуся... Вона і без того здалася мені, при всіх своїх чудових якостях, трохи захопленого і романтичного відтінку в думках... Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити діло... І нарешті... нарешті...

— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись в нього блискаючим пронизливим поглядом,— знаєте що?

— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом. Якусь мить тривала мовчанка.

— А те, що коли ви ще раз... насмілитесь вимовити хоч слово... про мою матір... то я вас з сходів сторчака спущу!..

— Що з тобою! — вигукнув Разуміхін.

— А, так он воно що! — Лужин зблід і закусив губу.— Слухайте, добродію, мене,— почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе всіма силами, але все-таки задихаючись,— я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер... вам... ніколи...

— Я не хворий! — скрикнув Раскольников.

— Тим більше...

— Забирайтесь під три чорти!

Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень з плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть у згині спини його неначе виражалось при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.

— Та чи можна, чи можна ж так? — говорив збентежений Разуміхін, хитаючи головою.

— Залиште, залиште мене всі! — несамовито скрикнув Раскольников.— Та чи залишите ви мене, нарешті, мучителі! Я вас не боюсь! Я нікого, нічого тепер не боюсь! Геть від мене! Я сам хочу лишитися, сам, сам, сам!

— Ходім! — сказав Зосимов, кивнувши Разуміхіну.

— Що ти, та хіба можна його так залишати.

— Ходім! — настійливо повторив Зосимов і вийшов. Разуміхін подумав і побіг доганяти йото.

— Гірше могло фути, коли б ми його не послухалися, — сказав Зосимов уже на сходах.— Дратувати не можна.

— Що з ним?

— Коли б тільки моральний поштовх йому який-небудь сприятливий, от би чого! Оце зараз він був здатний... Знаєш, у нього щось є на думці! Щось нерухоме, гнітюче... Цього я дуже боюся; безумовно, щось є!

— Та оцей добродій, може, Петро Петрович! З розмови видно, що він одружується з його сестрою і що Родя про це, перед тим, як занедужати, листа одержав...

— І чорт його приніс тепер; може, розладнав усю справу. А помітив ти, що він до всього байдужий, на все відмовчується, крім одного пункту, який і дратує його: це вбивство...

— Ай справді! — підхопив Разуміхін,— ще й як помітив! Цікавиться, лякається. Це його в самий день занедужання налякали, в конторі у наглядача; знепритомнів навіть.

— Ти мені розповіси про це докладніше ввечері, а я тобі дещо потім скажу. Цікавить він мене дуже! Через півгодини зайду навідатись... А втім, запалення не буде...

— Спасибі тобі! А я у Пашеньки тимчасом почекаю і наглядатиму через Настю...

Раскольников, залишившись на самоті, з нетерпінням і тугою подивився на Настю; але та не поспішала виходити.

— Чаю, може, тепер вип´єш? — спитала вона.

— Потім! Я спати хочу! Залиш мене...

Він рвучко одвернувся до стіни; Настя вийшла.

VI

Та тільки вона вийшла, він встав, защепнув двері, розв´язав принесений Разуміхіним клунок з одягом, що його той знову зав´язав, і почав убиратися. Дивна річ: здавалося, він раптом став зовсім спокійним; не було ні напівбожевільного марення, як оце недавно, ні панічного страху, як всі останні дні. Це була перша хвилина якогось дивного, раптового спокою. Рухи його були точні й чіткі, за ними вгадувався твердий намір. Сьогодні ж, сьогодні ж!..» — бурмотів він сам собі. Він розумів, проте, що ще кволий, але велике душевне напруження, яке дійшло до спокою, до рішучості, додавало йому сил і впевненості; а втім, він надіявся, що не впаде на вулиці. Убравшись зовсім в усе нове, він глянув на гроші, які лежали на столі, подумав і поклав їх у кишеню. Грошей було двадцять п´ять карбованців. Узяв також і всі мідяки, решту з тих десяти карбованців, що витратив Разуміхін на одяг. Потім тихо відщепнув двері, вийшов з кімнати, зійшов сходами вниз і зазирнув у розчинену навстіж кухню: Настя стояла до нього спиною і, схилившись, роздмухувала хазяйчин самовар. Вона нічого не чула. Та й хто міг припустити, що він вийде? За якусь мить він був уже на вулиці.

Була, мабуть, восьма година, сонце сідало. Задуха стояла, як і в попередні дні, але він пожадливо вдихнув це смердюче, курне, отруєне містом повітря. Голова йому почала трохи паморочитись, якась дика енергія заблищала раптом у його запалених очах і в його схудлому блідо-жовтявому обличчі. Він не знав та й не думав про те, куди йти, він знав одне: що все це треба покінчити сьогодні ж, за одним разом, тепер-таки, що додому він інакше не повернеться, бо не хоче так жити». Як покінчити? Чим покінчити? Про це він не мав найменшого уявлення, та й думати не хотів. Він відгонив цю думку: вона мучила його. Він тільки відчував і знав, що треба, щоб усе змінилося так чи інакше, хоч як би там не було»,— повторював він з несамовитою, непорушною впевненістю і рішимістю.

За давньою звичкою, він попрямував на Сінну тією ж дорогою, яку завжди вибирав для прогулянок. Поблизу Сінної, на вулиці, перед крамничкою з дрібним товаром, стояв молодий чорнявий шарманщик і крутив якийсь дуже зворушливий романс. Він акомпанував дівчині, років п´ятнадцяти, яка стояла попереду, вдягнена мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в солом´яному капелюшку з вогняного кольору пером; усе це було старе і зношене. Вуличним, деренчливим, але досить приємним і сильним голосом вона співала романс, дожидаючи, чи не винесуть з крамнички якихось дві копійки. Раскольников спинився поряд з двома-трьома слухачами, послухав, витяг п´ятака і поклав в руку дівчині. Та раптом обірвала спів на високій ноті, в найбільш зворушливому місці, наче відтяла, різко гукнула шарманщикові: «годі!», і обоє поплентались далі, до іншої крамнички.

— Любите ви вуличний спів? — звернувся раптом Раскольников до якогось, уже немолодого прохожого, що стояв поруч нього коло шарманки і мав вигляд фланера. Той, не розуміючи, зирнув на нього і здивувався.— Я люблю,— говорив далі Раскольников, але з таким виглядом, наче зовсім не про вуличний спів вів мову.— Я люблю, коли співають під шарманку холодного, темного і вологого осіннього вечора, неодмінно вологого, коли в усіх прохожих блідо-зелені і хворі обличчя; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру, знаєте? а крізь нього ліхтарі газові просвічують...

— Не знаю... Пробачте... — пробурмотів добродій, зляканий і запитанням і дивним виглядом Раскольникова, і перейшов на другий бік вулиці.

Раскольников пішов вулицею прямо і вийшов до того рогу на Сінній, де торгували міщанин і жінка, які розмовляли тоді з Лизаветою, але їх тепер не було. Пізнавши місце, він став, оглядівся і звернувся до молодого хлопця в червоній сорочці, що байдикував біля входу в борошняний лабаз.

— Адже це міщанин торгує тут на розі, з жінкою, з дружиною, га?

— Всякі торгують,— відповів хлопець, звисока оглядаючи Раскольникова.

— Як його звуть?

— Як охрестили, так і звуть.

— Чи й ти часом не зарайський? Якої губернії?

Хлопець знову подивився на Раскольникова.

— У нас, ваша вельможність, не губернія, а повіт, а повіявся ж мій брат, а я дома сидів, отож і не знаю... Ви вже даруйте, ваша вельможність, великодушно.

— Це харчевня отам, нагорі?

— Це трахтир, і більярд є, і принцеси знайдуться... тільки ну!

Раскольников перейшов через площу. Там, на розі, юрмився великий натовп, переважно чоловіки. Він ввійшов у саму гущину, розглядаючи обличчя. Його чомусь тягло до кожного заговорити. Але люди не звертали на нього уваги і все щось гомоніли поміж себе, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, тротуаром, в напрямі до В-ма. Проминувши площу, він потрапив у провулок.

Він і раніше часто проходив цим недовгим провулком, що, вигинаючись коліном, вів з площі на Садову. Останнім часом його навіть часто тягнуло повештатись по всіх оцих місцях, коли нудьга ставала нестерпною, «щоб іще нестерпніше було». [...]

Раскольников дійшов до Садової і завернув за ріг. Разуміхін замислено дивився йому вслід. Нарешті, махнувши рукою, ввійшов в будинок, але спинився на середині сходів.

Чорт забирай! — міркував він майже вголос,— говорить розумно, а начебто... Але ж і я дурень! Та хіба божевільні не говорять розумно? А он Зосимов, як мені здалося, саме цього і побоюється! — Він стукнув пальцем по лобі.— А що, коли... ну як його самого тепер пускати? Чого доброго, втопиться... Ех, дав я маху! Не можна!» І він побіг назад, навздогін Раскольникову, але того вже й сліду не було. Він плюнув і швидкою ходою повернувся в Кришталевий палац» розпитати скоріше про все Замьотова.

Раскольников пішов просто на -ський міст, став посередині, біля перил, сперся на них обома ліктями і почав дивитись вздовж канави. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально дивився він на останній рожевий відблиск вечірньої заграви, на ряд будинків, які темніли в густіючому присмерку, на якесь віддалене віконце, десь у мансарді, на набережній ліворуч, наче полум´ям, осяяне останнім сонячним променем, що вдарив у нього на мить, на темну воду канави і, здавалось, уважно вдивлявся в цю воду. Нарешті, в очах його закрутилися якісь червоні кола, будинки захиталися, прохожі, набережні, екіпажі — все це закрутилося і застрибало навколо. Раптом він здригнувся, можливо, врятований знову від непритомності дикім і химерним видовищем. Він відчув, що хтось став коло нього, справа, поруч; він гляйув — і побачив високу жінку, в хустці, з жовтим довгастим змарнілим обличчям і з запалими почервонілими очима. Вона дивилася просто на нього, але, очевидно, нічого не бачила і нікого не розрізняла. Раптом вона сперлася правою рукою на перила, підняла праву ногу і закинула її за ґрати, потім ліву і кинулась у канаву. Брудна вода розступилась, на якусь мить поглинула жертву, але за хвилину утоплена спливла, і її повільно понесло вниз за течією, головою і ногами у воді, спиною вгору; спідницю на ній збило і підняло над водою, мов подушку.

— Втопилася! Втопилася! — кричали десятки голосів; люди збігалися, обидві набережні обнизувались глядачами, на мосту, навколо Раскольникова, з´юрмився натовп, напираючи і придавлюючи його ззаду.

— Ой, лишенько, та це ж наша Фросинка! — пролунав десь недалеко плачливий жіночий крик.— Людоньки, рятуйте! Батьки рідні, витягніть!

— Човна, човна! — кричали в юрбі.

Але човен був уже не потрібний: городовий збіг східцями вниз до канави, скинув з себе шинель, чоботи і кинувся у воду. Роботи було небагато: утоплену несло майже біля самих сходів, він схопив її за одяг правою рукою, лівою встиг ухопитись за жердину, яку простягнув йому товариш, і миттю утоплену витягли. Її поклали на гранітні плити сходів. Вона скоро прийшла до пам´яті, підвела голову, сіла, почала чхати і фиркати, не знати нащо обтираючи мокре плаття руками. Вона нічого не говорила.

— До нестями допилася, людоньки, до нестями,— вив той же жіночий голос, уже біля Фросинки,— недавно оце теж повіситись хотіла, з петлі вийняли. Пішла я тепер в крамничку, дівчисько коло неї наглядати лишила,— а воно ось гріх і стався! Міщаночка, людоньки, наша міщаночка, ондечки живе, другий будинок скраю, ось тут...

Люди розходились, поліцейські возилися ще з жінкою, хтось крикнув про контору. Раскольников дивився на все з чудним відчуттям бездумності й байдужості. Йому стало противно. Ні, гидко... вода... не варто,— бурмотів він сам до себе.— Нічого не буде,— додав він,— нічого чекати. [...]

В серці його було порожньо й глухо. Думати він не хотів. Навіть нудьга минула, не лишилося й сліду тієї недавньої енергії, що піднялася в ньому, коли він з дому вийшов, «щоб все кінчити!» Цілковита апатія змінила її.

«Що ж, це вихід! — думав він, повільно і мляво йдучи набережною канави.— Все-таки кінчу, бо хочу... А чи ж вихід це? Та, байдуже! Аршин простору залишиться,— хе! Який одначе кінець! Невже кінець? Скажу я їм чи не скажу? Е... чорт! Та й стомився ж я: де-небудь лягти або сісти б швидше! Найбільший сором, що дуже вже все по-дурному. Та наплювати і на це. Тьху, які нісенітниці весь час в голову лізуть...»

В контору треба було йти весь час прямо і на другому повороті взяти ліворуч: вона була тут, за два кроки. Але, дійшовши до першого повороту, він спинився, подумав, завернув у провулок і пішов в обхід, через дві вулиці,— може, так, без будь-якого наміру, а може, щоб хоч на якусь хвилину ще протягти час. Він ішов і дивився в землю. Раптом неначе хтось шепнув йому щось на вухо. Він підвів голову і побачив, що стоїть коло того будинку, біля самісіньких воріт. З того вечора він тут не був і не проходив мимо.

Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов в будинок, пройшов все підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами, на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. «Цього тоді не було»,— подумав він.— Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: «Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, значить, в найми». Ось і третій поверх... і четвертий... Тут!» Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся по останніх сходинках і ввійшов у квартиру.

Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.

Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.

Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і вернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.

— Вам чого треба? — спитав він раптом, звертаючись до нього. Замість відповіді Раскольников підвізся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той´же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.

— Та чого тобі треба? Хто такий? — крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову в кімнати.

— Квартиру хочу найняти,— сказав він,— оглядаю.

— Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.

— А підлогу вимили; фарбуватимуть? — говорив далі Раскольников,— Крові немає?

— Якої крові?

— А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.

— Та що ти за один? — вигукнув занепокоєно робітник.

- Я?

— Ти.

— А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.

Робітники здивовано подивились на нього.

— Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба,— сказав старший робітник.

— Ну, ходім! — відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами.— Гей, двірник! — гукнув він, виходячи в підворіття.

Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожи^с: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.

— Чого вам? — озвався один з двірників.

— В контору ходив?

— Зараз був. А вам чого?

— Там сидять?

— Сидять.

— І помічник там?

— Був якийсь час. Нащо вам?

Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.

— Фатеру дивитись приходив,— сказав, підходячи, старший робітник.

— Яку фатеру?

— А де ми працюємо. «Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати». І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.

Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.

— Та ви хто такі будете? — гримнув він якомога грізніше.

— Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у провулку, недалеко звідси, в квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай... мене знає.— Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю.

— А ви чого у фатеру ту приходили?

— Дивитись.

— А що там дивитись?

— А от взяти б та й одвести в контору? — втрутився зненацька міщанин і замовк.

Раскольников через плече скосив на нього очі, подивився уважно і сказав так само тихо й ліниво:

— Ходім!

— Та й одвести б! — підхопив вже сміливіше міщанин.— Чого він про ще допитувався, що в нього на думці, га?

— П´яний не п´яний, а Бог його знає,— пробурмотів робітник.

— Та вам чого? — гримнув знову двірник, який починав серйозно сердитись,— ти чого причепився?

— А злякався — в контору? — насмішкувато сказав йому Раскольников.

— Чого злякався? Ти чого причепився?

— Пройдисвіт! — вигукнула жінка.

— Та чого з ним балакати,— крикнув другий двірник, здоровезний чолов´яга в арм´яку нарозпашку і з ключами за поясом.— Забирайся звідси! І справді пройдисвіт якийсь... Забирайся!

І, вхопивши Раскольникова за плече, він виштовхнув його на вулицю. Той захитався було, але не впав, випростався, мовчки подивився на всіх глядачів і пішов собі. [...]

«То йти, чи ні»,— думав Раскольников, спиняючись серед бруківки на перехресті і роздивляючись навколо, немовби сподівався від когось для себе рішення. Але ніщо не озивалося нізвідки; все навкруги було глухе й мертве, як те каміння, що по ньому він ступав, для нього мертве, тільки для нього... Раптом далеко, кроків за двісті від нього, в кінці вулиці, в згустілій темряві, розрізнив він натовп, гомін, крики... Серед юрби стояв якийсь екіпаж... Замерехтів серед вулиці вогник. «Що це?» Раскольников повернув праворуч і пішов на юрбу. Він неначе чіплявся за все і холодно усміхнувся, подумавши про це, бо вже напевно вирішив про контору і твердо знав, що зараз усе скінчиться.

VII

Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч, коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали; кучер стояв збентежений і зрідка повторював:

— Гріх який! Господи, гріх же який!

Раскольников протиснувся, скільки можна було, і побачив, нарешті, що викликало цю метушню й цікавість. На землі лежав тільки що збитий кіньми чоловік, мабуть, непритомний, дуже погано вдягнений, але в «благородному» убранні, весь у крові. З обличчя, з голови бігла кров; все обличчя було побите, подряпане, знівечене. Видно було, що роздавили мало не на смерть.

— Ой, лишенько! — тужив кучер,— як тут угледіти! Коли б я гнав дуже або не кричав йому, а то їхав, не поспішаючи, рівно. Всі бачили: люди збрешуть, то і я брешу. П´яний свічки не поставить — звісно!.. Бачу його, вулицю переходить, хитається, мало не падає,— крикнув раз, вдруге, втретє, та й придержав коней; а він прямісінько їм під ноги так і ліг! Навмисне він чи дуже вже був нетверезий... Коні ж молоді, полохливі,— рвонули, а він скрикнув — вони дужче... от і сталося лихо.

— Чистісінька правда! — посвідчив хтось з натовпу. [...]

Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ще ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи; він пізнав його.

— Я його знаю, знаю! — закричав він, протовплюючись зовсім наперед,— це чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він живе тут, поблизу, в будинку Козеля... Лікаря швидше! Я заплачу, ось! — Він витяг з кишені гроші і показував поліцейському. Він був надзвичайно схвильований.

Поліцейські були задоволені, що дізналися, хто той роздавлений. Раскольников назвав і себе, дав свою адресу і з усіх сил, наче йшлося про рідного батька, умовляв щонайшвидше перенести непритомного Мармеладова в його квартиру.

— Ось тут, через три будинки,— клопотався він,— будинок Козеля, німця, багатого... Він оце, мабуть, п´яний, додому пробирався. Я його знаю... Він п´яниця... Там у нього сім´я, жінка, діти, дочка-одна є. Доки ще в лікарню довеземо, а тут, певно, в тому ж будинку лікар є! Я заплачу, заплачу!.. Все-таки свій догляд буде, допоможуть одразу ж, а то він і помре, поки до лікарні...

Він навіть устиг сунути непомітно в руку; зрештою, справа була ясна і законна, і, в усякому разі, тут допомога була ближче. Потерпілого підняли і понесли; знайшлися помічники. Будинок Козеля був кроків за тридцять. Раскольников ішов ззаду, обережно підтримував голову і показував дорогу.

— Сюди, сюди! На сходи треба головою вгору вносити; повертайте... отак! Я заплачу, я віддячу,— бурмотів він.

Катерина Іванівна, як і завжди, скоро тільки випадала вільна хвилина, починала ходити туди й сюди по своїй маленькій кімнаті, від вікна до груби і назад, схрестивши руки на грудях, розмовляючи сама з собою і кашляючи. Останнім часом вона щодалі частіше і довше стала розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятирічною Поленькою, яка хоч багато чого ще не розуміла, але зате дуже добре збагнула, що потрібна матері, і тому завжди стежила за нею своїми великими розумними оченятами і хитрувала, як могла, аби удати, що вона розуміє все чисто. Цього разу Поленька роздягала маленького брата, який цілий день нездужав, щоб покласти його спати. Чекаючи, поки йому змінять сорочечку, яку тієї ж ночі мали й випрати, хлопчик сидів на стільці мовчки, з серйозним виглядом, прямо й нерухомо, з простягнутими вперед ніжками, щільно стуленими докупи, п´яточками до публіки, носками нарізно. Він слухав, про що говорила матуся з сестрицею, надувши губки, витріщивши очки і не ворушачись, точнісінько так, як звичайно повинні сидіти всі розумні хлопчики, коли їх роздягають, щоб покласти спати. Ще менша за нього дівчинка, в самому лахмітті, стояла біля ширми і чекала своєї черги. Двері на сходи були відчинені, аби дати хоч якийсь вихід хвилям тютюнового диму, які виривалися з інших кімнат і весь час примушували довго і тяжко кашляти сердешну сухотну. Катерина Іванівна неначе ще більше схудла за цей тиждень, і червоні плями на щоках її горіли ще яскравіше, ніж раніше.

— Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько,— говорила вона, ходячи по кімнаті,— як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п´яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор; йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: «Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора». Коли я... кахи! Коли я... кахи-кахи-кахи... о, трикляте життя! — скрикнула-вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди,— коли я... О, коли на останньому балу... у пред-водителя... мене побачила княгиня Безземельна,— яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,— то зараз же спитала: «Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?»... (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра... кахи! завтра... кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! — крикнула вона надриваючись)...— Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер князь Щегольськой... протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився... А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо,—- звернулася вона до маленької доньки,— ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь... та панчішки теж поклади... Заразом випрати... Чого цей лахмітник не йде, п´яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто... Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату.— Що це? Що це несуть? Господи!

— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.

— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою,— показував Раскольников.

— Переїхали на вулиці! П´яного! — крикнув хтось з сіней.

Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались.

Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.

Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.

— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою,— він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам´ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!

— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.

Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.

Раскольников тимчасом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.

— Я послав по лікаря,— повторював він Катерині Іванівні,— не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений, а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!

Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Цим нічним пранням займалася сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім´ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд в домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рущ. ник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров´ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки,з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомега. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.

— Полю! — гукнула Катерина Іванівна,— біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди... коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!

— Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик з стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п´ятками вперед і носками нарізно, і витріщивши оченята.

Тим часом кімната наповнилася так, що яблуку впасти було ніде. Поліцейські пішли, крім одного, який залишився на якийсь час і намагався вигнати публіку, що натовпилася з сходів, знову назад на сходи. Натомість з внутрішніх кімнат повисипали мало не всі жильці пані Jlin- певехзель, і спочатку товпилися тільки коло порога, а потім юрбою посунули в саму кімнату. Катерина Іванівна скипіла.

— Хоч би померти дали спокійно! — закричала вона на людей,— бач, який спектакль знайшли! З цигарками! Кахи-кахи-кахи! В шапках ще позаходьте!.. Та он один і є в капелюху... Геть! До мертвого тіла хоч пошану майте!

Кашель не дав їй продовжувати, але острашка вплинула. Катерини Іванівни, очевидно, навіть побоювались; жильці, один по одному, проті- снилися назад до порога з тим дивним відчуттям задоволення, яке завжди можна спостерігти навіть серед найрідніших людей, коли раптом трапиться біда з їх близьким, і від якого не вільний жоден, без винятку, незважаючи навіть на найщиріші прояви жалю і співчуття. [...]

Хворий розплющив очі і, ще не пізнаючи і не розуміючи, почав вдивлятися в Раскольникова, що стояв над ним. Він дихав важко, глибоко й рідко; в кутках губ видавилася кров; піт виступив на лобі. Не пізнавши Раскольникова, він неспокійно почав водити очима. Катерина Іванівна дивилася на нього смутним, але суворим поглядом, а з очей її бігли сльози.

— Боже мій! У нього всі груди роздавлені! Крові, крові скільки! — промовила вона в розпачі.— Треба зняти з нього весь верхній одяг! Повернись трохи, Семене Захаровичу, коли можеш,— крикнула вона йому.

Мармеладов пізнав її.

— Священика! — проказав він хрипким голосом. Катерина Іванівна одійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами, з розпачем вигукнула:

— О, трикляте життя!

— Священика! — проказав знову помираючий після хвилинної мовчанки.

— Пішли-и-и! — крикнула йому Катерина Іванівна; він послухався окрику і замовк Боязким, тужливим поглядом відшукував він її очима; вона знову повернулась до нього і стала в головах. Він трохи заспокоївся, але ненадовго.

Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров´ю сорочку і оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом´яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку ноламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять по бруківці.

— Дивно, як він ще опритомнів,— шепнув стиха лікар Раскольникову.

— Що ви скажете? — спитав той.

— Зараз помре.

— Невже ніякої надії?

— І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже поранено... Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п´ять або десять хвилин помре неодмінно.

— То краще вже пустіть кров!

— Ну нехай... А втім, я попереджаю вас, це буде зовсім даремно.

В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з´явився священик із запасними дарами, старенький і сивий. За ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.

Всі відступили. Сповідь тривала недовго. Помираючий навряд чи розумів гаразд що-небудь, і міг видавати тільки уривисті, невиразні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з стільця хлопчика і, одійшов- ши в куток до груби, стала навколішки, а дітей поставила на коліна перед собою. Дівчинка тільки тремтіла; а хлопчик, стоячи голими колінцями на підлозі, розмірено підносячи рученятко, хрестився повним хрестом і вклонявся до землі, стукаючись лобом, що, видно, давало йому особливу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і стримувала сльози; вона теж молилась, зрідка обсмикуючи сорочечку на дитині і встигнувши накинути на занадто оголені плечі дівчатка косинку, яку взяла з комода, не підводячись з колін і молячись. Тим часом цікаві знову почали відчиняти двері з внутрішніх кімнат. А в сінях усе щільніше й щільніше стовплювалися глядачі, жильці з усіх квартир, не переступаючи, проте, поріг кімнати. Один тільки недогарок освітлював усю сцену.

В цю мить з сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: Йде! На вулиці зустріла!» Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; убрання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи, здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рук шовкове, непристойне тут, квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вона взяла з собою, і про химерний солом´яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.

Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.

— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.

— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього,— почав священик.

— Е-ет! Милостивий, та не до нас!

— Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.

— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.

— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів...

— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою.—Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п´яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п´яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава Богу, що помирає! Витрат менше!

— Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття, великий гріх!

Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла з священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.

— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п´яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла,— от моя й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!

Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула в хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи другою рукою груди. Хусточка була вся в крові...

Священик схилив голову і не сказав нічого.

Мармеладов був в останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:

— Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..— І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню...

Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.

— Хто це? Хто це? — мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.

— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула Катерина Іванівна. Але він з неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.

— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу: кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.

— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп,— ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?

Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.

— Катерино Іванівно,— почав він,— минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини... Будьте певні, що він говорив про вас з захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями... Дозвольте ж мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут... двадцять карбованців, здається,— і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одно слово, я зайду,— я обов´язково зайду... я, може, ще завтра зайду... Прощайте!

І він швидко вийшов з кімнати, настійливо протискуючись через натовп на сходи. [...]

Хтось наздоганяв його. Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: «Слухайте-но! Слухайте!»

Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходило з двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона прибігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.

— Слухайте, як вас звуть?., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.

Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись,— він сам не знав чому.

— А хто вас прислав?

— А мене прислала сестриця Соня,— відповіла дівчинка, ще веселіше усміхаючись.

— Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.

— Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: «Швидше біжи, Поленько!»

— Любите ви сестрицю Соню?

— Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердістю проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозною.

— А мене любити-будете?

Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнулися поцілувати його. Раптом тоненькі, як ниточки, руки її охопили його міцно-міц. но, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.

— Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози,— все такі тепер нещастя пішли,— додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити як «дорослі». [...]

— Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за мене: «і раба Родіона» — більш нічого.

— Все своє дальше життя молитимусь за вас,— гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.

Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов´язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п´ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.

«Досить! — проказав він рішуче й урочисто,— геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом з старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і... і волі, і сили... і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її.— А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору! [...]

Він легко відшукав Разуміхіна; в будинку Починкова нового жильця вже знали, і двірник зараз же показав йому, куди йти. Вже з половини сходів можна було почути шум і жвавий гомін чималого товариства. Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п´ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд з пирогом і закусками, принесених з хазяйської кухні. Раскольников послав за Разуміхіним. Той прибіг зраділий. З першого погляду помітно було, що він дуже багато випив, і хоч Разуміхін майже ніколи не міг напитися доп´яну, але цього разу щось було помітно.

— Слухай,— кваплячись заговорив Раскольников,— я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь...

— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то...

— А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?

— Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов... Я з ними лишу дядька; це наймиліша в світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю... Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть... Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.

— Негайно спати,— вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта,— а на ніч прийняти б одну штучку? Приймете? Я ще вранці заготовив... порошочок один.

— Хоч два,— відповів Раскольников. Порошок був тут-таки прийнятий.

— Це дуже добре, що ти сам його поведеш,— зауважив Зосимов Разуміхіну,— що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись...

— Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили,— брякнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю.— Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея... що ти... божевільний або близький до того. [...]

Якусь мить обидва помовчали.

— Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер... я там всі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив і^ого-небудь, то теж... одно слово, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...

— Піп з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.

— В голові трохи наморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!

— Що таке?

— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину... Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірЦі Раскольникова світиться.

— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.

— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!

— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!

— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!

— Що з тобою, Родю?

— Нічого, ходім, ти будеш свідком...

Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. «Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!» — пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.

— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.

Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.

Мати і сестра його сиділи^на дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він менш за все їх сподівався і менш за все про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні. Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він «сьогодні втік», хворий і, як видно з розповіді, не інакше, як в маренні «Боже, що з ним!» Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.

Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив вперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.

Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам´яті, ну, от і опритомнів!..

І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він нахилив її подивитись на те, що «ось він уже й опритомнів». І мати і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їх Роді, під час усієї хвороби, цей «меткий юнак», як назвала його, того ж вечора, в інтимній розмові з Дунею, сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС