Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)

ЗЛОЧИН І КАРА (Роман) (частина перша)


Частина перша І

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, з своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.

Він щасливо уникнув зустрічі з своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п´ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, в якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе бо я заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Але зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб´язок, до якого йому немає ніякого діла, всі ці приставання, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватись, просити вибачення, вибріхуватись,— ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі з своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

«На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою.— Гм... справді... все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю». [...]

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу,— все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п´яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, вірніше кажучи, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, в чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного роду закладів і скупченість в цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках переважно цехового і ремісничого населення, загальна панорама рябіла часом такими суб´єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він менш за все соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимсь із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатись... Проте, коли один п´яниця, якого невідомо чому і куди везли в цей час вулицею на величезному возі, запряженому величезним ломовиком, зненацька гукнув до нього: «Гей ти, німецький капелюшник!» і загорлав з усієї сили, показуючи на нього рукою,— юнак раптом зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх цей був високий, круглий, ціммерманівський, але геть уже зношений, зовсім рудий, весь у дірках і плямах; він уже не мав крисів і найпотворнішим чином заломився набік. Та не сором, а зовсім інше почуття, схоже навіть на переляк, поняло юнака.

— Я так і знав! — бурмотів він збентежено,— я так і думав! Оце вже найгірше! Отака тобі якась дурниця, якийсь найбезглуздіший дріб´язок, весь задум може зіпсувати! Справді, надто примітний капелюх... Кумедний, через те й примітний... До мого лахміття неодмінно потрібен картуз, хоча б стара покришка яка-небудь, а не це страховисько. Ніхто таких не носить, за версту помітять, запам´ятають... головне, потім згадають, ось тобі й доказ. Зараз треба бути якнайменш примітним... Дрібниці, дрібниці головне!.. Через отакі саме дрібниці завжди і гине все...

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість, «огидну» мрію якось навіть мимоволі звик приймати уже всерйоз, хоч усе ще сам собі не йняв віри. Він навіть ішов зараз робити пробу своєму задумові, і з кожним кроком хвилювання його зростало.

Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою — на вулицю. В цьому будинку було безліч дрібних квартир, і заселений він був різними майстровими — кравцями, слюсарями, кухарками, різними німцями, дівицями, що промишляють собою, дрібним чиновництвом та ін. Під обома ворітьми і в обох дворах будинку так і снували туди й сюди люди. Тут служили три чи чотири двірники. Юнак був дуже задоволений, що нікого з них не зустрів, і непомітно прослизнув одразу ж з воріт праворуч на сходи.,Сходи були темні й вузькі, «чорні», та він уже все це знав і вивчив, і йому вся ця обстановка підходила: в такій темряві навіть і цікавого ока можна було не боятися. «Якщо оце тепер я так всього боюся, то що було б, якби й справді якось дійшло до самого діла?..» — подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носії, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: «Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре... про всякий випадок...» — подумав він знову і подзвонив у квартиру старої. Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. В подібних малих квартирах таких будинків вони майже завжди такі. Він уже забув звук цього дзвоника, і тепер цей особливий брязкіт немовби зненацька щось нагадав йому і викликав чітке видіння... Він так і здригнувся, дуже вже ослабли нерви цього разу Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір´ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділену перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір´я, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

— Раскольников, студент, був у вас місяць тому,— поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

— Пам´ятаю, голубе, дуже добре пам´ятаю, що ви були,— виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

— Так-от... знову, в тій самій справі...— говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

«А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив»,— подумав він з неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

— Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. «І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..» — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам´ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках,— от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі і підлога аж блищали. «Лизаветина робота»,— подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. «Це в лютих і старих удовиць буває така чистота»,— і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.

— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.

— А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?

— Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.

— Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.

— Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.

— Півтора карбованця! — скрикнув юнак.

— Як хочете.— І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.

— Давайте! — сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду,— роздумував він,— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Всі на одній в´язці на сталевому кільці... І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це...»

Стара повернулася.

— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить з вас п´ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.

— Як! То тепер уже карбованець п´ятнадцять копійок!

— Еге ж.

Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти,´немовби ііце хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме...

— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу...— Він збентежився і замовк.

— Ну тоді й будемо говорити, голубе.

— Прощайте... А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

— А вам яке до неї, голубе, діло?

— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:

О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче.— І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць...»

Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. Він ішов по тротуару, наче п´яний, не помічаючи прохожих і наштовхуючись на них, і опам´ятався вже аж на іншій вулиці. Оглядівшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару по сходах вниз, у підвальний поверх. З дверей, саме в ту мить, виходили двоє п´яних і, один одного підтримуючи і лаючи, вибиралися на вулицю. Довго не думаючи, Раскольников зразу ж спустився вниз. Ніколи досі не ходив він у пивниці, але тепер у нього наморочилося в голові, і до того ж мучила пекуча спрага. Йому захотілося випити холодного пива, тим більше, що раптову слабість свою він пояснював і тим, що був голодний. Він сів у темному і брудному кутку коло липкого столика, замовив пива і жадібно випив першу склянку. Відразу ж усе одлягло, і думки його проясніли. «Все це дурниці,— сказав він з надією,— і нічого тут було бентежитись! Просто фізичний розлад. Одна тільки склянка пива, шматок сухаря — і от за якусь мить міцніє розум, яснішає думка, укріплюються наміри! Тьху, як все це гидко...» Та, незважаючи на цей презирливий плювок, він вже був веселий, неначе раптом звільнившись від якогось жахливого тягаря, і дружелюбно окинув очима присутніх. Але навіть і в ту мить він невиразно передчував, що вся ця сприйнятливість до кращого була теж хворобливою.

В пивниці на той час лишалося мало людей. Крім отих двох п´яних, що трапилися на сходах, слідом за ними ж вийшла ще ціла юрба, чоловік з п´ять, з однією дівкою і з гармонією. [...]

II

Раскольников не звик до гурту і, як уже сказано, уникав будь-якого товариства, особливо останнім часом. Але тепер його раптом потягло до людей. Щось відбувалося в ньому немовби нове, і водночас він відчував якусь потребу бачити людей коло себе. [...]

Трапляються часом зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на Раскольнико- ва той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного чиновника. Юнак кілька разів пригадував потім це перше враження і навіть пояснював його передчуттям. Він раз у раз поглядав на чиновника, звичайно ще й тому, що той і сам вперто дивився на нього, і видно було, що йому дуже хочеться почати розмову. На інших же, хто був у пивниці, не виключаючи і хазяїна, чиновник дивився якось звикло і навіть з нудьгою, а разом з тим і з відтінком певної гордовитої зневаги, наче на людей нижчої верстви й розвитку, з якими йому ні про що розмовляти.

Це був чоловік років уже за п´ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість,— може статися, там були і тяма, і розум,— та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на нього він і застібався, певно все ще стараючись дотримуватись вимог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка, вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але І давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий стіл. Нарешті, він прямо подивився на Раскольникова і голосно й твердо промовив:

— А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися до вас з розмовою пристойною. Бо хоч ви і не в значному вигляді, та досвід мій виявляє в вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебу. ваю в чині титулярного радника. Мармеладов — на прізвище; титуляр. ний радник. Дозвольте запитати: служили, добродію?

— Ні, вчуся...— відповів юнак, почасти здивований і особливою ви- тієватістю мови і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього. Хоч ще зовсім недавно його так тягло до людей, перше ж звернене до нього слово раптом повернуло звичайне для нього неприємне і дратівливе почуття огиди до всякого чужого, хто торкався або хотів тільки торкнутись його особи.

— Отже студент, або колишній студент! — вигукнув чиновник,— так я і думав. Досвід, шановний добродію, чималий досвід! — і він багатозначно приклав палець до свого лоба.— Були студентом або проходили науки! А дозвольте...— Він підвівся, похитнувсь, взяв свою пляшку, склянку і підсів до юнака, трохи від нього навскоси. Він був п´яний, але промовляв легко і жваво, тільки зрідка трохи збиваючись і розтягуючи слова. З якоюсь навіть жадібністю накинувся він на Раскольникова, неначе цілий місяць теж ні з ким не розмовляв.

— Шановний добродію мій,— почав він майже урочисто,— бідність не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво — це порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, а в убозтві — ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають з компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси — шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те що я! Розумієте? Дозвольте ще вас запитати, так, хоча б з простої цікавості: чи ночували ви коли-небудь на Неві, на барках з сіном?

— Ні, не траплялося,— відповів Раскольников.— Це що ж таке?

— Так-от, я звідти, і вже п´яту ніч...

Він налив склянку, випив і задумався. Справді, на його одязі і навіть у волоссі де-не-де видно було налиплі билинки сіна. Дуже ймовірно було, що він п´ять днів не роздягався і не вмивався. Особливо руки були брудні, масні, червоні, з чорними нігтями.

Його мова, здавалося, викликала загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопчаки за прилавком почали хихотіти. Хазяїн, здається, спеціально спустився з верхньої кімнати, щоб послухати «штукаря», і сів осторонь, час від часу ліниво, але статечно позіхаючи. Очевидно, Мармеладов був тут давно відомий. Та й нахилу до витієватої мови набув, певно, внаслідок звички до частих розмов у шинках з різними незнайомцями. Ця звичка переходить іноді в питущих у потребу, і переважно в тих із них, з якими дома поводяться суворо, роблять з них попихачів. Через те в компанії питців вони й стараються завжди немовби виклопотати собі виправдання, а коли вдасться, то навіть і повагу.

— Штукар! — голосно промовив хазяїн.— А чом не працюєш, чом не служите, коли чиновник?

— Чом я не служу, шановний добродію,— підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольникова, наче це той поставив йому запитання,— чом не служу? А хіба серце в мене не болить від того, що я принижуюсь марно. Коли пан Лебезятников вже місяць тому дружину мою власноручно побив, а я лежав п´яненький, хіба я не страждав. Дозвольте шановний юначе, чи траплялося вам... гм... ну хоча б випрошувати гроші в позичку безнадійно?

— Траплялося... тобто як же це безнадійно?

— А тобто цілком безнадійно, наперед знаючи, що з цього нічого не вийде. От ви знаєте, наприклад, наперед і досконально, що ця ось люди- на, цей найблагонаміреніший і найкорисніший громадянин, нізащо вам грошей не дасть, бо з якої речі, я вас питаю, він їх даватиме? Адже він знає, що я не віддам. Пожаліє? Але ж пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія. З якої ж речі, я вас питаю, він даватиме? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все-таки ідете і...

— Навіщо ж ходити? — спитав Раскольников.

— А коли немає до кого, коли йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь та піти! Коли рідна дочка моя вперше по жовтому білету пішла, і я теж тоді пішов... (дочка моя по жовтому білету живе...) — додав він у дужках, з деяким занепокоєнням дивлячись на юнака.— Нічого, шановний добродію, нічого! — поспішно з нарочитим спокоєм додав він, коли пирхнули обидва хлопчаки за прилавком і осміхнувся сам хазяїн.— Нічого! Цього кивання глав не соромлюсь, бо всім уже все відомо, і все таємне стає явним; і не з презирством, а з покорою до цього ставлюсь. Хай собі! Хай! Дозвольте, юначе: чи можете ви... Та ні, тут слід висловитись сильніше і виразніше: не чи можете ви, а чи насмілитесь ви, дивлячись зараз на мене, сказати ствердно, що я не свиня?

Юнак промовчав.

— Отже,— повів далі промовець, солідно і навіть з якоюсь особливою цього разу гідністю, переждавши хихотіння, що знову пройшло по кімнаті.— Отже, хай я свиня, а вона дама! Я звіриний образ маю, а Катерина Іванівна, дружина моя,— особа освічена і уроджена штабс-офіцер- ська дочка. Хай, хай я негідник, вона ж і серця високого і почуттів, облагороджених вихованням, сповнена. А тимчасом... о, коли б вона пожаліла мене! Шановний добродію, шановний добродію мій, та треба ж, щоб у кожної людини було хоч одне таке місце, де б і її пожаліли! А Катерина Іванівна дама хоч і великодушна, але несправедлива... І хоч я й сам розумію, що коли вона і чуба мого скубе, то скубе його не інакше, як від жалю сердечного (бо, повторюю це і не соромлюсь цього, вона таки скубе мені чуба, добродію,— підтвердив він з величезною гідністю, почувши знову хихотіння), але, Боже ж мій, що, коли б вона хоч раз... Та ні! ні! все це марно, і даремно говорити! даремно говорити!., бо вже й не раз бувало жадане і не раз уже жаліли мене, але... так уже мені судилося, а я природжена тварюка!

— Ще б пак! — зауважив, позіхаючи, хазяїн. Мармеладов з рішучим виглядом вдарив кулаком по столу.

— Так уже мені судилося! А чи знаєте ви, чи знаєте ви, добродію мій, що я навіть панчохи її пропив? Не черевики, бо це хоч скільки-небудь було б природно, а панчохи, панчохи її пропив! Косиночку її з козячого пуху теж пропив, даровану, давню, її власну, не мою; а живемо ми в холодному кутку, і вона цієї зими застудилася і кашляти почала, вже кров´ю. А діток маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна в роботі з світанку аж до смерку, скребе і миє і дітей обмиває, бо до чистоти змалку звик- ла, а у самої груди кволі і до сухот схильні, і я це відчуваю. Хіба я не відчуваю? І чим більше п´ю, тим більш і відчуваю. Через те й п´ю, щ0 пияцтво жалість і співчуття в мені будить... П´ю, бо сугубо страждати хочу! — І він, наче в розпачі, похилив голову на стіл.

— Шановний юначе,— повів він далі, знову підводячи голову,— на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Скоро тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хочу перед цими цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й освічену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль... ну, медаль ту продали... давно вже... гм... похвальний лист і досі у неї в скрині лежить, і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця-краю чвари, та захотілося хоч би перед ким- небудь попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не осуджую, не осуджую, бо останнє, що у неї ще лишилося — це спогади її, а все інше пішло прахом! Еге ж; дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилить. Підлогу сама миє і на самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, то не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв її, з трьома дітками, одне одного дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не дарувала цього йому, що мені достеменно і з документів відомо, але й досі згадує його з сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, бо хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою... І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний. Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда... І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку мавши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можете уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні! Цього ви ще не розумієте... І цілий рік я обов´язок свій сповняв благочестиво і свято і не доторкався до цього (він ткнув пальцем в пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, а через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам´ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав... Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов... А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас... Содом найнеподобніший... гм... еге ж... А тимчасом виросла і донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама гаряча і дратівлива, і обірве... Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки... гм!.. ну, їх уже тепер і немає-, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання. На Кірі Персидському спинились. Потім, уже зрілого віку дійшовши, прочитала вона кілька книжок змісту романтичного, та недавно ще, стараннями пана Лебезятникова, одну книжку — «Фізіологію» Льюїса — мабуть, знаєте? — з великим інтересом прочитала, і навіть нам уривки вголос вичитувала: оті вся її освіта. А тепер звернусь я до вас, шановний добродію мій, сам від себе із запитанням приватним: чи багато може, на вашу думку, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?.. П´ятнадцять копійок на день, добродію, не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! Та й то статський радник Клопшток, Іван Іванович,— може, чували? — не тільки грошей за пошиття півдюжини голландських сорочок досі не віддав, ба навіть вигнав її, образивши, ногами затупотівши і обізвавши непристойно, буцімто комірчики на сорочках пошито не за міркою і криво. А тут дітки голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають,— що в хворобі цій завжди буває: «Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п´єш, і теплом користуєшся», а що тут п´єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді... ну, та що вже! лежав п´яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: «Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?» А вже Дар´я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів зо три через хазяйку навідувалася. «А чого ж,— відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою,— що там берегти? Ач, скарб який!» Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в прямому значенні... Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як розплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шостій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев´ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову зелену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються... А я, як ідо того, втому ж стані лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві і заснули разом, обнявшись... обидві... обидві... еге ж... а я... лежав п´яненький.

Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.

— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши,— відтоді у зв´язку з одним неприємним випадком і по доносу недобрих людей,— чому особливо сприяла Дар´я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї — відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар´ї Францівні сприяла), та й пан Лебезятников... гм... Саме ж через Соню ото й вийшла в нього ця історія з Катериною Іванівною. Спочатку сам добивався від Сонечки, а тут і в амбіцію раптом вдалися:

«Як, мовляв, я, вельми освічена людина, в одній квартирі з отакою житиму?» А Катерина Іванівна не стерпіла, заступилася... ну й сталося... І заходить до нас Сонечка тепер більше смерком і Катерині Іванівні допомагає, і грошей, скільки може, приносить... А живе вона на квартирі у кравця Капернаумова, квартиру в них наймає, а Капернаумов кульгавий і недорікуватий, і все численне сімейство його теж недорікувате. І жінка теж недорікувата. В одній кімнаті мешкають, а Соня свою має, окрему, з перегородкою... Гм... еге ж... Люди хто й зна які бідні і недорікуваті... еге ж... Тільки встав я тоді вранці, убрався в лахміття своє, здійняв руки до неба і пішов до його превосходительства Івана Опанасо- вича. Його превосходительство Івана Опанасовича, може, знаєте?.. Ні? Ну, то божого чоловіка не знаєте! Це — віск... віск перед лицем Господнім; яко тане віск!.. Навіть сльозу пустили, зводивши все вислухати. «Ну, каже, Мармеладов, ти вже раз не справдив моїх сподівань... Беру тебе ще раз під особисту свою відповідальність,— так і сказали,— пам´ятай, мовляв, іди!» Поцілував я слід його ніг, мислено, бо насправді не дозволили б, бо ж сановник і людина нових державних і освічених думок; повернувся додому, і як сказав, що на службу знову зарахований, і жалування одержую, Господи, що тоді було!..

Мармеладов знову замовк, дуже схвилювавшись. В цей час увійшла з вулиці ціла компанія п´яниць уже й без того п´яних, і почулися біля входу звуки найнятої шарманки і надтріснутий голос дитини років, може, семи, що співав «Хуторок». Стало шумно. Хазяїн і обслуга зайнялися прибулими. Мармеладов, не звертаючи на них уваги, вів далі свою розповідь. Він, здавалося, вже дуже ослаб, але чим більше п´янів, тим ставав балакучішим. Спогади про недавній успіх на службі немовби оживили його і навіть відбилися на обличчі його якимсь сяйвом. Раскольников слухав уважно.

— А було це, добродію мій, п´ять тижнів тому. Отож... як тільки почули вони обоє, Катерина Іванівна і Сонечка, Господи, наче я в царство Боже переселився. То було лежиш, як тварюка, тільки лайку й чуєш! А тепер: навшпиньки ходять, дітей вгамовують: «Семен Захарович на службі втомився, відпочиває, цитьте!» Кавою мене перед службою напувають, вершки кип´ятять! Вершки справжні купувати почали, чуєте! І яким побитом назбирали мені на обмундировку пристойну, одинадцять карбованців п´ятдесят копійок, не розумію? Взуття, манишки коленкорові — чудові, віцмундир, все за одинадцять з полтиником одстукали в щонайкращому вигляді. Повернувся я першого дня вранці з служби, аж дивлюся: Катерина Іванівна дві страви приготувала, суп і солонину з хріном, про що досі й думати ніхто не міг. Суконь у неї немає ніяких, тобто зовсім ніяких, а тут наче в гості зібралась, причепурилась, і не те щоб було у неї щось, а так з нічого все зробити зуміють: причешуться, комірчок там який-небудь чистенький, нарукавнички, гляди — зовсім інша людина виходить, і помолодшала і покращала. Сонечка, голубка моя, тільки грішми допомагала, а самій, каже, мені тепер, поки що, у вас часто бувати не випадає, хіба що смерком, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте? Прийшов я по обіді заснути, то що ж би ви думали, адже не витерпіла Катерина Іванівна: ще за тиждень перед тим з хазяйкою, з Амалією Федорівною, страшенно посварилася, а тепер на чашку кави запросила. Дві години просиділи і все шепталися: «Мовляв, тепер уже Семен Захарович на службі і жалування одержує, і до його превосходительства сам ходив, і його превосходительство сам вийшов, усім чекати звелів, а Семена Захаровича мимо всіх під руку в кабінет провів». Чуєте, чуєте? «Я, звичайно, каже, Семене Захаровичу, пам´ятаючи ваші заслуги, і хоч ви й дотримувалися цієї легковажної слабості, але раз ви вже тепер обіцяєте, і, крім того, без вас у нас все шкереберть пішло (чуєте, чуєте!), то і покладаюсь, каже, тепер на ваше благородне слово», тобто все це, не вам кажучи, взяла та й вигадала, і не те щоб з легковажності, для самої тільки похвальби! Та ні ж, сама всьому вірить, власними фантазіями сама себе потішає, їй-богу! І я не осуджую, ні, цього я не осуджую!.. Коли ж, шість днів тому, я перше жалування моє — двадцять три карбованці сорок копійок — сповна приніс, котиком мене назвала: «Ах ти, котику, каже, ти мій!» І віч-на-віч, розумієте? А яка вже там в мені краса і який з мене муж? Та, бач, ущипнула за щоку: «Котику ти мій!» — каже.

Мармеладов замовк, хотів був посміхнутись, але раптом підборіддя його засіпалося. Він, однак, стримався. Цей шинок, розтерзаний вигляд, п´ять ночей на барках з сіном і штоф, а разом з тим ця болісна любов до дружини і сім´ї збивали його слухача з пантелику. Раскольников слухав напружено, але з болісним відчуттям. Він жалкував, що зайшов сюди.

— Шановний добродію, шановний добродію! — вигукнув Мармеладов, трохи заспокоївшись,— о, добродію мій, вам, може, все це смішно, як і іншим, і тільки даремно турбую я вас безглуздими цими мізерними дрібницями домашнього життя мого, ну, а мені не до сміху! Бо я все це можу відчувати... І протягом всього того райського дня мого життя і всього того вечора я і сам на крилах мрій ширяв: і, значить, як я все це улаштую, і діток одягну, і їй спокій забезпечу і дочку мою рідну від безчестя в лоно сім´ї поверну. І ще, і ще... Зрозуміла річ, юначе. Ну, добродію ти мій (Мармеладов раптом неначе здригнувся, підвів голову і подивився своєму слухачеві просто у вічі), ну, а другого ж дня, після всіх цих своїх мріянь (тобто сталося це рівно п´ять діб тому) надвечір, я хитрим обманом, яко тать у нощі, викрав у Катерини Іванівни ключ від її скрині, витяг, що лишилося від принесеного жалування, скільки там було, вже не пам´ятаю, і от, дивіться на мене, все! П´ятий день з дому, і там мене шукають, і службі кінець, і віцмундир в пивниці біля Єгипетського мосту в заставу віддав, а замість того одержав це одіяння... і всьому кінець!

Мармеладов стукнув себе кулаком по лобі, зціпив зуби, заплющив очі і міцно сперся ліктем на стіл. Та за хвилину обличчя його раптом змінилося, і він з якимсь напускним лукавством і удаваною розв´язністю глянув на Раскольникова, засміявся і проказав:

— А сьогодні у Соні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!

— Невже дала? — крикнув хтось із відвідувачів, крикнув і зареготав що мав сили.

— Оцей самий півштоф на її гроші й куплено,— промовив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольникова.— Тридцять копійок винесла, своїми руками, останні, все, що мала, сам бачив... Нічого не сказала, тільки мовчки на мене подивилася... Так не на землі, а там... За людей печаляться, плачуть, а не докоряють, не докоряють! а це ж гірщ болить, гірш болить, коли не докоряють!.. Тридцять копійок, еге ж. А вони ж і їй тепер потрібні, га? Як ви гадаєте, добродію мій? Адже вона тепер чистоти пильнувати мусить. А вона ж чимало коштує, ця чистота, особлива, розумієте. Розумієте? Ну, там помадки теж купити, бо не можна ж; спіднички крохмальні, черевичок такий собі, щоб був фіглярніший, щоб ніжку виставити, коли калюжку доведеться переступати. Розумієте, розумієте, добродію мій, що означає ця чистота? Ну, а я от, кровний, сказати, батько її, тридцять отих копійок і забрав собі на похмілля! І п´ю оце. І вже пропив!.. Ну, хто ж такого, як я, пожаліє? га? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Кажи, добродію, жаль, чи ні? Хе-хе-хе-хе!

Він хотів ще налити, та вже нічого було. Півштоф був порожній.

— А навіщо тебе жаліти? — крикнув хазяїн, що опинився знову біля них.

Вибухнув сміх, хтось навіть вилаявся. Сміялися і лаялись і ті, хто слухав, і хто не слухав, а так, дивлячись тільки на саму фігуру відставного чиновника.

— Жаліти! навіщо мене жаліти! — раптом заволав Мармеладов, підводячись з простягненою вперед рукою, в рішучому запалі, мовби тільки й ждав цих слів.— Навіщо жаліти, кажеш ти? Справді! Мене жаліти немає за що! Мене розіп´яти треба, розіп´яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судія, розіпни і, розіп´явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп´яття, бо не веселощів жадаю,— а скорботи й сліз!.. Може, думаєш ти, торгаш, що цей півштоф твій мені солодкий був? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і зазнав, і знайшов, а пожаліє нас той, хто всіх пожалів і хто всіх і вся розумів, він єдиний, він і судія. Прийде в той день і спитає: «А де дщерь, що мачусі лютій і сухотній, що дітям чужим і малим себе пожертвувала? Де дщерь, що отця свого земного, п´яницю непутящого, не жахаючись звірства його, пожаліла?» І скаже: «Приіді! Я вже простив тебе раз... Простив тебе раз... Прощаються ж і тепер гріхи твої мнозі, за те, що возлюбила много...» І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить... Я це тоді, коли в неї був, у своєму серці відчув! І всіх розсудить і простить, і добрих і лихих, і премудрих і смирних... І коли вже кінчить над усіма, тоді возглаголить і до нас: «Виходьте, скаже, і ви! Виходьте п´яненькі, виходьте слабенькі, виходьте соромітники!» І вийдемо ми всі, не стидаючись, і станемо. І скаже: «Свині ви! образу звіриного і печаті його; але приідіть і ви!» І возгла- голять премудрі, возглаголять розумні: «Господи! навіщо цих приємлеш?» І скаже: «Тому їх приємлю, премудрі, тому приємлю, розумні, що жоден з них сам не вважав себе гідним цього...» І простягне до нас руки свої, і ми припадемо... і заплачемо... і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!.. і всі зрозуміють... і Катерина Іванівна... і вона зрозуміє... Господи, хай прийде царствіє твоє!

І він сів на ослін, виснажений і знесилений, ні на кого не дивлячись, немов забувши про все довкола і глибоко замислившись. Слова його справили деяке враження; на хвилину запанувала мовчанка, та незабаром знову залунали сміх і лайка:

— Розсудив!

—Забрехався!

— Чиновник!

І так далі, і тому подібне, і — Ходімо, добродію,— сказав раптом Мармеладов, підводячи голову і звертаючись до Раскольникова,— доведіть мене.... Будинок Козеля, у дворі. Пора... до Катерини Іванівни...

Раскольникову давно вже хотілося піти, допомогти ж тому він думав і сам. Мармеладов виявився багато слабший на ноги, ніж на мову, і всією вагою обперся на юнака. Пройти треба було кроків двісті-триста. Чим ближче вони підходили до будинку, тим більше опановували п´яницю збентеження і страх.

— Я не Катерини Іванівни тепер боюся,— бурмотів він, хвилюючись,— і не того, що вона мені чуба скубти почне. Що там чуб! Дурниця чуб! Це я кажу! Воно навіть і краще, коли скубти почне, а я не того боюся... я... погляду її боюсь... еге ж... погляду... Червоних плям на щоках теж боюсь... і ще — її дихання боюсь... Чи бачив ти, як при цій хворобі дихають... коли схвильовані? Дитячого плачу теж боюсь... Бо, коли Соня не нагодувала, то... вже не знаю що! не знаю! А того, що битиме, не боюсь... Знай, чоловіче, що для мене такі побої не кара, а насолода... Бо без цього я й сам не можу обійтись. Воно краще. Хай попоб´є, душу розважить... воно краще... А от і будинок. Козелів будинок. Слюсаря, німця, багатого... веди!

Вони ввійшли з двору і піднялися на четвертий поверх. На сходах щодалі ставало темніше. Була вже майже одинадцята година, і хоч цієї пори в Петербурзі немає справжньої ночі, та вгорі на сходах було дуже темно.

Маленькі темні від бруду двері в самому кінці сходів були відчинені. Недогарок освітлював убогу кімнату кроків на десять завдовжки; всю її було видно з сіней. В кімнаті панувало безладдя, скрізь було розкидане різне дитяче дрантя. Задній куток був завішаний дірявим простиралом. За ним, певно, стояло ліжко. В самій же кімнаті були всього тільки два стільці і клейончатий, дуже обідраний диван, перед яким стояв старий кухонний сосновий стіл, нефарбований і нічим не покритий. На краю стола догорав лойовий недогарок у залізному свічнику. Виходило, що Мармеладов мешкав в окремій кімнаті, а не в кутку, але кімната його була прохідною. Двері в дальші приміщення чи клітки, на які була поділена квартира Амалії Ліппевехзель, були прочинені. Там стояв шум і галас. Реготали. Здається, грали в карти і пили чай. Долинали часом слова досить безцеремонні.

Раскольников одразу ж пізнав Катерину Іванівну. Це була страшенно схудла жінка, тонка, досить висока і струнка, з прекрасним ще темнору- сявим волоссям і справді з розчервонілими до плям щоками. Вона ходила туди й сюди по своїй невеликій кімнаті, притиснувши руки до грудей, з засмаглими губами і нерівно, уривчасто дихала. Очі її блищали, мов у пропасниці, але погляд був різкий і нерухомий, і болісне враження справляло це сухотне і схвильоване обличчя при прощальному світлі згасаючого недогарка, що тремтіло на обличчі її. Раскольникову вона здалася років тридцяти, і справді була не пара Мармеладову... Прибулих вона не почула і не помітила, здавалося, вона була в якомусь забутті, не слухала і не бачила. В кімнаті було душно, але вона не відчинила вікна, зі сходів ішов сморід, але двері на сходи були не зачинені, з внутрішніх приміщень крізь прочинені двері, пливли хвилі тютюнового диму, вона кашляла´ але дверей не зачиняла. Найменша дівчинка, років шести, спала на під! лозі, якось еидячи, скорчившись і уткнувши голову в диван. Хлопчик на рік старший за неї, весь тремтів у кутку і плакав. Його, певно, тільки що били. Старша дівчинка, років дев´яти, височенька і тоненька, як ниточка, в самій благенькій і геть подертій сорочечці і в накинутому на голі плечі старому драдедамовому бурнусику, пошитому їй, певно, два роки тому, бо він не сягав тепер і до колін, стояла в кутку біля маленького брата, обхопивши його шию своєю довгою, висохлою, як тріска, рукою. Вона, здається, заспокоювала його, щось нашіптувала йому, всіляко стримувала, щоб він, бува, знову не захникав, і водночас з острахом стежила за матір´ю своїми великими-великими темними очима, які здавалися ще більшими на її схудлому і зляканому личку. Мармеладов, не заходячи в кімнату, став біля порога навколішки, а Раскольникова проштовхнув наперед. Жінка, побачивши незнайомого, машинально спинилася перед ним, на мить опам´ятавшись і немовби міркуючи: чого це він увійшов? Та, певно, їй зразу ж здалося, що він іде в дальші кімнати, бо їхня була прохідною. Зміркувавши це і не звертаючи вже більше на нього уваги, вона підійшла до дверей у сіни, щоб зачинити їх, і раптом скрикнула, побачивши чоловіка, що стояв біля порога навколішках.

— А! — закричала вона несамовито,— повернувся! Арештант! Недолюдок!.. А де гроші? Що в тебе в кишені, показуй! І одяг не той! Де твій одяг? Де гроші? Кажи!..

І вона кинулася його обшукувати. Мармеладов зараз же слухняно і покірливо розвів руки на обидва боки, щоб тим полегшити обшук кишень. Грошей не було й копійки.

— Де ж гроші? — кричала вона.— О Господи, невже він усе пропив! Адже дванадцять карбованців у скрині лишалося!..— і раптом, розлютившись, вона вхопила його за волосся і потягла в кімнату. Мармеладов сам полегшував ЇЇ зусилля, покірливо повзучи за нею на колінах.

— І це для мене насолода! І це для мене не кара, а на-со-ло-да, ша- нов-ний до-бро-ді-ю! — вигукував він, струшуваний за волосся і навіть раз стукнувшись лобом об підлогу. Дитина, що спала долі, прокинулась і заплакала. Хлопчик в кутку не витримав, задрижав, закричав і кинувся до сестри страшенно переляканий, мало не в припадку. Старша дівчинка тремтіла зо сну, мов лист.

— Пропив! Усе, усе пропив! — кричала в розпачі сердешна жінка,— і одяг не той! Голодні, голодні! (і, ламаючи руки, вона показувала на дітей). О, трикляте життя! А вам, вам не сором,— раптом напустилася вона на Раскольникова,— з шинку! Ти з ним пив? Ти теж з ним пив! Геть!

Юнак поспішив піти, не кажучи й слова. До того ж внутрішні двері широко відчинилися, і з них виглянуло кілька цікавих. Визирали зухвалі осміхнені голови з цигарками і люльками, в ярмулках. Видно було фігури в халатах і зовсім розхристані, у легких до непристойності костюмах, деякі з картами в руках. Особливо потішалися вони, коли Мармеладов, якого тягали за волосся, кричав, що це для нього насолода. Почали навіть входити в кімнату; розлігся, нарешті, зловісний вереск; це продиралася вперед сама Амалія Ліппевехзель, щоб навести порядок по-своєму, всоте налякати сердешну жінку лайливим наказом завтра ж звільнити квартиру. Виходячи, Раскольников устиг засунути руку в кишеню, загріб скільки потрапило мідяків, що залишалися з розміняного в пивниці карбованця, і непомітно поклав на вікно. Потім уже на сходах він схаменувся і хотів був повернутися.

«Ну й дурницю я зробив,— подумав він,— тут у них Соня є, а мені самому потрібно». Та зміркувавши, що взяти назад уже не можна і що все-таки він і без того не взяв би, він махнуЬ рукою і пішов додому. «Соні яс помадки теж треба,— міркував він далі, йдучи вулицею, і ущипливо всміхнувся,— щось же коштує ця чистота... Гм! А Сонечка ж, десь певно, сьогодні і сама збанкрутує, бо риск же, полювання на красного звіра... золотопромисловість... от вони всі, виходить, і на бобах завтра без моїх би грошей... Он яка Соня! Однак який же колодязь зуміли викопати! і користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!» і Він задумався,

— Ну, а коли я збрехав1,— мимоволі аж вигукнув він раптом,— коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, то значить, що інше все — забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..

III

Наступного дня він прокинувся вже пізно, після тривожного сну, що анітрохи не підкріпив його. Прокинувся він жовчний, роздратований, злий і з ненавистю озирнув свою кімнату. Ця малюсінька комірчина, кроків на шість завдовжки, мала жалюгідний вигляд з своїми жовтенькими запиленими шпалерами, що скрізь повідліплювалися від стін, і була така низенька, що хоч трохи високій людині ставало в ній моторошно, і все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю. Меблі пасували до приміщення: було три старих стільці, не зовсім справних, фарбований стіл в кутку, на якому лежало кілька зошитів і книжок; вже з самого того, який товстий шар пилу укривав їх, видно було, що до них давно вже не доторкалася нічия рука; і, нарешті,— незграбна велика софа, яка займала мало не всю стіну і вшир половину всієї кімнати, колись оббита ситцем, але тепер геть уся обідрана, що правила Раскольникову за ліжко. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, вкриваючись своїм старим, зношеним студентським пальтом і користуючись невеликою подушечкою, під яку підкладав усе, що мав з білизни, чисте і брудне, щоб було вище в головах. Перед софою стояв маленький столик.

Важко було б більш опуститись і обрости брудом; але Раскольникову це було навіть приємно в його теперішньому душевному стані. Він зовсім замкнувся в собі, мов черепаха у своїй шкаралупі, і навіть обличчя служниці, яка повинна була йому прислужувати і заглядала іноді в його кімнату, викликало в нього приплив жовчі і конвульсії. Так буває у деяких мономанів, що занадто на чомусь зосередилися. Квартирна хазяйка його вже два тижні не посилала йому їжі, а йому й на думку не спадало досі піти й порозумітися з нею, хоч і сидів без обіду. Настя, куховарка і єдина хазяйчина служниця, почасти рада була такому настроєві пожильця і зовсім перестала в нього прибирати й замітати, так тільки, раз на тиждень, раптом бралася за віник. Вона ж і розбудила його тепер.

— Вставай, чого спиш! — гримнула вона над ним,— десята година. Я тобі он чаю принесла; може, вип´єш чайку? Охляв, мабуть?

Пожилець розплющив очі, здригнувся і пізнав Настю.

— А чай від хазяйки, чи як? — спитав він, повільно і з хворобливим виглядом підводячись на софі.

— Де там від хазяйки!

Вона поставила перед ним свій власний надтріснутий чайник, з уже спитим чаєм, і поклала дві жовті грудочки цукру.

— Ось, Насте, візьми, будь ласка,— сказав він, пошукавши в кишені (він так і спав одягнений) і витягши кілька мідяків,— піди і купи мені сайку. Та візьми там в ковбасній ковбаси трохи, яка найдешевша.

— Сайку я тобі зараз принесу, а чи не хочеш часом замість ковбаси щів? Добрі щі, вчорашні. Ще вчора тобі залишила, а ти прийшов пізно. Добрі ці.

Коли щі були принесені і він почав їсти, Настя сіла проти нього на софі і завела балачку. Вона була з села родом і дуже балакуча.

— А Парасковія Павлівна в поліцію он на тебе хоче скаржитись,— сказала вона.

Він дуже скривився.

— В поліцію? Чого їй треба?

— Грошей не платиш і хватири не звільняєш. Звісно, чого треба.

— Ат, до біса, ще цього не вистачало,— бурмотів він, зціплюючи зуби,— ні, це мені тепер... не до речі... Дурна вона,— додав він уголос.— Я сьогодні до неї зайду, поговорю.

— Що дурна вона, то це так, така ж, як і я, а ти чого ж, розумний, лежиш, як той лежень, пуття від тебе не видно? Раніш, кажеш, дітей ходив учити, а тепер чом нічого не робиш?

— Я роблю...— неохоче й суворо промовив Раскольников.

— Що робиш?

— Діло...

— Яке діло?

— Думаю,— серйозно відповів він, помовчавши. Настя так і зайшлася сміхом. Вона була сміхотлива, і коли бувало розсмішить хто, сміялася нечут- но, колихаючись і трясучись усім тілом, аж поки й самій робилося млосно.

— Десь, певно, грошей купу надумав? — спромоглася вона, нарешті, вимовити.

— Без чобіт не можна дітей вчити. Та й наплювати!

— А ти в колодязь не плюй!

— За дітей мідяками платять. Що на копійки зробиш,— неохоче казав він далі, мовби відповідаючи на власні думки.

— А тобі б зразу весь капітал?

Він зчудовано глянув на неї.

— Еге ж, весь капітал,— твердо відповів він, помовчавши.

— Ну, ти легше, а то злякаєш; дуже вже страшно. Ну, то по сайку йти чи ні?

— Про мене.

— Стривай! От і забула! Тобі ж лист вчора без тебе прийшов.

— Лист! мені! Від кого?

— Від кого, не знаю. Три копійки листоноші своїх дала. Повернеш, чи як?

— Та неси ж, Бога ради неси! — закричав, хвилюючись, Раскольников.— Господи!

За хвилину з´явився лист. Так і є: від матері, з Р-ї губернії. Він навіть зблід, беручи його. Давно вже не одержував він листів; а тепер іще щось інше зненацька стиснуло йому серце.

— Настя, йди собі Бога ради, ось твої три копійки, тільки йди швидше!

Лист тремтів в руках його, він не хотів розпечатувати при ній: хотів лишитися один з цим листом. Коли Настя пішла, він швидко підніс його до губів і поцілував,— потім довго ще вдивлявся в почерк адреси, в знайомий і милий йому дрібний і косенький почерк його матері, яка вчила його колись читати й писати. Він зволікав, він навіть немовби боявся чогось. Нарешті, розпечатав: лист був чималий, важкий, на два лоти: два великі поштові аркуші були списані дрібно-дрібнесенько.

«Любий мій Родю,— писала мати,— от уже більш як два місяці я не розмовляла з тобою листовно, через що сама страждала і навіть іншим разом ночі не спала, думаючи. Та, певно, ти не закинеш мені це вимушене моє мовчання. Ти знаєш, як я люблю тебе; ти один у нас, у мене і в Дуні, ти наше все, вся надія, сподівання наше. Що було зі мною, коли я довідалася, що ти вже кілька місяців як залишив університет, бо не маєш чим утримувати себе, і що уроків та інших заробітків твоїх вже не стало. Чим могла я з моїми стома двадцятьма карбованцями на рік пенсіону допомогти тобі? П´ятнадцять карбованців, які я послала тобі чотири місяці тому, я позичала, як ти й сам знаєш, в рахунок того ж таки пенсіону, в тутешнього нашого купця Опанаса Івановича Бахрушина. Він добра людина і був ще приятелем твого батька. Але, давши йому право на одержання за мене пенсіону, я змушена була чекати, поки виплачу весь борг, а це тільки тепер здійснилося, отож я нічого не могла´за весь цей час послати тобі. Але тепер, хвалити Бога, я, здається, можу тобі ще вислати, та й взагалі ми можемо тепер навіть похвалитися фортуною, про що й поспішаю повідомити тебе. І, по-перше, чи здогадуєшся ти, мій любий Родю, що сестра твоя от уже півтора місяця як живе зі мною, і ми вже більше не розлучимось ніколи. Слава тобі Господи, кінчилися її муки, але розповім тобі все докладно, щоб ти узнав, як усе було і що ми від тебе досі приховували. Коли ти писав мені, два місяці тому, що чув від когось, нібито Дуня терпить багато грубощів у домі панів Свидригайло- вих, і допитувався у мене докладних пояснень,— що могла я тоді написати тобі у відповідь? Коли б я написала тобі всю правду, то ти, десь певно, все б кинув і хоч пішки, а прибув би до нас, бо я і характер і серце твоє знаю, і ти б не дав скривдити твою сестру. Я ж сама була в розпачі, та що ж мала робити. Я ж і сама всієї правди тоді не знала. Головна ж трудність була в тому, що Дунечка, ставши минулого року в їх дім гувернанткою, взяла наперед аж сто карбованців з умовою, що кожного місяця робитимуть вираховання з її платні, отже, і не можна було кинути роботу, не сплативши боргу. Гроші ж ті (тепер можу тобі все розповісти, серденько моє, Родю) взяла вона більше для того, щоб надіслати тобі шістдесят карбованців, які тобі були такі потрібні тоді, ті самі, що їх ти одержав від нас торік. Ми тоді тебе обманули, написали, що це з грошей, які Дунечка відклала раніше, але це було не так, а тепер пишу тобі всю правду, бо все тепер змінилося раптом, з волі Божої, на краще, і щоб ти знав, як любить тебе Дуня і яке в неї неоціненне серце. Справді, пан Сви- дригайлов спочатку поводився з нею дуже брутально і дозволяв собі різні нечемності і насмішки за столом... Але не хочу вдаватися в усі ці тяжкі подробиці, щоб не хвилювати тебе даремно, коли вже все тепер скінчилося. Коротко кажучи, незважаючи на добре і благородне ставлення Марфи Петрівни, дружини п. Свидригайлова, і всіх домашніх, Дунечці було дуже тяжко, особливо коли п. Свидригайлов перебував, за старою полковою звичкою своею, під впливом Бахуса. Та що ж виявилося згодом? Уяви собі, що цей навіжений давно вже почував до Дуні пристрасть, але все приховував під виглядом грубощів і зневаги до неї. Може, він і сам соромився і жахався власних легкодумних надій, згадуючи, що він же в літах і батько сімейства, а тому й злостився мимоволі на Дуню. А може, брутальністю свого поводження і насмішками хотів тільки приховати від інших усю істину. Та, нарешті, не стримався і насмілився зробити Дуні неприховану і мерзотну пропозицію, обіцяючи всіляко її обдарувати і, крім того, кинути все і виїхати з нею в інший маєток, а то і за кордон. Можеш уявити всі її страждання! Залишити одразу роботу не можна було не тільки через той борг, але й жаліючи Марфу Петрівну, яка могла б що-небудь запідозрити, таким чином довелося б посіяти в родині чвари. Та й для Дунечки був би великий скандал, вже б так не минулося. Були тут ще й різні інші причини, отже, раніше як за шість тижнів Дуня ніяк не могла сподіватися вирватись з цього жахливого дому. Ти, звичайно, знаєш Дуню, знаєш, яка вона розумна і з яким твердим характером. Дунечка багато може стерпіти і навіть в крайньому разі знайти в собі стільки самовладання, щоб не втратити своєї твердості. Вона навіть мені не написала про все, щоб не засмутити мене, а ми часто обмінювалися вістями. Кінець цьому прийшов несподівано. Марфа Петрівна випадково підслухала свого чоловіка, який умовляв Дунечку в саду, і, зрозумівши все зовсім неправильно, в усьому її ж і звинуватила, гадаючи, що то вона всьому причиною. Сталася у них тут же в саду жахлива сцена: Марфа Петрівна навіть ударила Дуню, не хотіла нічого слухати, а сама цілу годину репетувала і, нарешті, наказала зараз же одвезти Дуню до мене в місто простим селянським возом, на який поскидали всі її речі, білизну, плаття, так як брали, нескладене і незв´язане. А тут ще почалася злива, і Дуня, скривджена і ославлена, змушена була проїхати з візником аж сімнадцять верст на відкритому возі. Подумай тепер, що могла я тобі написати в листі, відповідаючи на твій, якого одержала два місяці тому, і про що писати? Сама я була в розпачі, правду написати тобі не сміла, бо надто великого тобі б це завдало болю, надто засмутило б тебе і обурило, та й що міг би ти вдіяти? Ще б себе занапастив, та й Дунечка забороняла, а писати про всякі дрібнички, про те, про се, тоді як на душі таке горе, я не могла. Цілий місяць у нас по всьому місту ходили плітки про цю історію, і до того вже дійшло, що нам навіть до церкви не можна було ходити з Дунею через зневажливі погляди й перешіптування, і навіть уголос при нас бували розмови. Усі знайомі від нас відвернулися, всі перестали навіть вітатись, і я достеменно дізналася, що купецькі прикажчики і деякі канцеляристи намірялися учинити нам страшну образу, вимазавши дьогтем ворота нашої оселі, так що хазяїн почав вимагати, щоб ми вибралися з квартири. А причиною всього цього була Марфа Петрівна, яка встигла звинуватити і ославити Дуню в усіх домах. Вона у нас з усіма знайома і того місяця раз у раз приїздила в місто, і через те, що вона таки любить поговорити і розповідати про свої сімейні справи, а особливо скаржитись на свого чоловіка всім і кожному, що дуже негарно, то й рознесла всю історію за короткий час не тільки в місті, але й по цілому повіті. Я захворіла, Дунечка ж виявила більше твердості, і коли б ти бачив, як вона все зносила і мене ж розважала і підбадьорювала! Вона ангел! Та, завдяки милосердю Божому, наші муки скінчилися: пан Свидригайлов схаменувся і розкаявся і, певно, пожалівши Дуню, дав Марфі Петрівні повні й переконливі докази всієї Дунеччиної безвинності, а саме: лист, який Дуня ще до того, як Марфа Петрівна застала їх в саду, змушена була написати і передати йому, щоб відхилити особисті розмови і таємні зустрічі, що їх він домагався, і який, після від´їзду Дунечки, залишився у п. Свидригайлова. В цьому листі вона щонайпалкіше і з величезним обуренням докоряла йому саме за неблагородність його поведінки щодо Марфи Петрівни, нагадувала йому, що він батько і сім´янин і, нарешті, як негідно з його боку мучити і робити нещасною і без того вже нещасну і беззахисну дівчину. Словом, любий Родю, лист той так благородно і зворушливо написаний що я ридала, читаючи його, і досі не можу читати його без сліз. Крім того, на користь Дуні, були й свідчення слуг, які бачили і знали багато більше, ніж гадав сам п. Свидригайлов, як це і завжди буває. Марфа Петрівна була страшенно вражена і «знову вбита», як сама вона нам признавалася, та зате цілком переконалася в безвинності Дунеччиній і наступного ж дня, в неділю, приїхавши просто в собор, на колінах і з слізьми благала владичицю послати їй силу знести це нове випробування і виконати свій обов´язок. Потім, просто з собору, ні до кого не заїжджаючи, прибула до нас, розповіла нам усе, гірко плакала і, щиро каючись, обнімала Дуню і благала простити її. Того ж ранку, не гаючись, просто від нас поїхала по всіх знайомих у місті і скрізь в найприємніших для Дунечки словах, проливаючи сльози, зняла ганьбу з неї і вихваляла благородство її почуттів і поведінки. Мало того, всім показувала і читала вголос власноручний лист Дунеччин до пана Свидригайлова і навіть давала списувати з нього копії (що, мені здається, вже й зайве). Таким чином, їй довелося кілька днів поспіль об´їжджати всіх у місті, бо деякі почали ображатись, що іншим віддано перевагу, і, таким чином, завелися черги, так що в кожному домі вже чекали і всі наперед знали, що такого ось дня Марфа Петрівна ось там читатиме цей лист, і на кожне читання знову збиралися навіть і ті, хто той лист вже кілька раз слухали і в себе вдома і в інших знайомих по черзі. На мою думку, багато, дуже багато тут було зайвого, але Марфа Петрівна такої вже вдачі. Принаймні вона цілком зняла ганьбу з Дунечки, і весь бруд цієї справи ліг незгладимою ганьбою на її чоловіка, як на головного винуватця, так що мені навіть і шкода його; занадто вже суворо обійшлися з цим навіженим. Дуню одразу ж почали запрошувати давати уроки в деяких домах, та вона відмовилась. Взагалі всі раптом почали до неї ставитись з особливою повагою. Все це допомогло, головним чином, і тому несподіваному випадкові, через який тепер багато що змінюється, можна сказати, вся доля наша. Знай, любий Родю, що до Дуні посватався жених і що вона встигла вже дати свою згоду, про що і поспішаю сповістити тебе якнайшвидше. І хоч справа ця уладналася і без твоєї поради, та ти, мабуть, не будеш ні на мене, ні на сестру в претензії, бо як сам побачиш з усього, чекати і відкладати, поки одержимо твою відповідь, було б для нас неможливо. Та й сам ти не міг би заочно зважити все як слід. А сталося так. Він уже надвірний радник, Петро Петрович Лужин, і далекий родич Марфи Петрівни, яка багато цьому сприяла. Почав з того, що через неї сповістив про бажання з нами познайомитись, був як слід прийнятий, пив каву, а наступного дня надіслав листа, в якому дуже чемно освідчився і просив, щоб відповіли, не гаючись і остаточно. Людина він ділова, і зайнята, і поспішає тепер до Петербурга, так що йому кожна хвилина дорога. Звичайно, ми спочатку були дуже вражені, бо сталося все це занадто швидко і несподі- вано. Міркували і роздумували ми разом увесь той день. Він цілком благонадійний і забезпечений, служить на двох посадах і вже має свій капітал. Правда, йому вже сорок п´ять років, але він досить непоганий на вроду і ще може подобатись жінкам, та й взагалі людина він дуже солідна і пристойна; трохи тільки похмурий і немовби гордовитий. Але це, може, тільки так здається з першого погляду. Та й попереджаю тебе, любий Родю, коли зустрінешся з ним у Петербурзі, що станеться дуже скоро, то не роби висновку надто швидко, зопалу, як це властиво тобі, коли на перший погляд тобі щось у ньому і не сподобається. Кажу це про всякий випадок, хоч і впевнена, що він справить на тебе приємне враження. Та й крім того, щоб пізнати будь-яку людину, треба підходити до неї поступово і обережно, щоб не помилитися, не піддатися упередженню, бо помилку дуже важко потім виправити і загладити. А Петро Петрович, принаймні за багатьма ознаками, людина вельми поважна. Під час першого ж свого візиту він заявив нам, що він людина статечна, але багато в чому поділяє, як сам він висловився, «переконання нових поколінь наших» і ворог усіх забобонів. Говорив він і ще багато чого, бо трохи начебто гонористий і дуже любить, щоб його слухали, але ж це майже не порок. Я, звичайно, мало зрозуміла, та Дуня пояснила мені, що він хоч і невеликої освіти, але розумний і, здається, добрий. Ти знаєш характер сестри твоєї, Родю. Це дівчина тверда, розсудлива, терпелива і великодушна, хоч і з палким серцем, це я добре в ній вивчила. Звичайно, ні з її, ні з його боку особливої любові тут немає, та Дуня, крім того що дівчина розумна,— водночас і благородна, мов ангел, і за обов´язок вважатиме зробити щасливим свого чоловіка, який у свою чергу дбатиме про її щастя, а в останньому ми не маємо, поки що, великих причин сумніватися, хоч і швидко щось, правду кажучи, уладналася справа. До того ж він дуже розважливий і, звичайно, сам побачить, що його власне подружнє щастя буде тим певнішим, чим щасливішою буде за ним Дунечка. А що там які-небудь нерівності в характері, які-небудь старі звички і навіть деяка розбіжність у поглядах (чого і в найщасливіших подружжях уникнути не можна), то щодо цього Дунечка сама мені сказала, що вона на себе надіється, що турбуватися тут нічого і що вона багато чого може стерпіти, з умовою, коли дальші стосунки будуть чесні і справедливі. Він, наприклад, і мені здався спочатку начебто різким, але ж це можливо саме через те, що він прямодушний. Напевно це саме так. Наприклад, при другому візиті, вже діставши згоду, в розмові він висловився, що ще й раніше, не знаючи Дуні, вирішив узяти дівчину чесну, але без посагу, і обов´язково таку, що вже зазнала злиднів; бо, як пояснив він, чоловік нічим не повинен бути зобов´язаний своїй дружині, а багато краще, коли дружина вважає чоловіка за свого благодійника. Додам, що він висловився трохи м´якше і лагідніше, ніж я написала, бо я забула його справжні слова, а пам´ятаю саму тільки думку, і, крім того, сказав він це аж ніяк не умисне, а, певно, проговорився, захопившись розмовою, так що навіть старався потім виправитись і пом´якшити, та мені все-таки здалося це трохи начебто різким, і я сказала потім Дуні. А Дуня з досадою навіть відповіла мені, що «слова ще не дія», і це, звичайно, правильно. Перед тим, як вирішити все, Дунечка не спала цілу ніч і, гадаючи, що я вже сплю, встала з ліжка і цілу ніч ходила туди й сюди по кімнаті; нарешті, стала навколішки і довго та гаряче молилася перед іконою, а вранці об´явила мені, що дає згоду.

Я вже згадала, що Петро Петрович їде тепер до Петербурга. У нього там великі справи, і він хоче відкрити в Петербурзі публічну адвокатську контору. Він уже давно займається клопотанням по судах у позовах та інших справах і цими днями виграв один великий позов. А в Петербург йому тим потрібніше, що там у нього одна велика справа в сенаті. Отже, любий Родю, він і тобі може стати в пригоді, навіть в усьому, і ми з Дунею вже вирішили, що ти, навіть з сьогоднішнього дня, міг би напевно почати свою майбутню кар´єру і вважати долю свою вже ясно визначеною, О, коли б це справдилося! Це була б така вигода, що треба вважати її не інакше, як за пряму до нас милість Вседержителя. Дуня тільки й мріє про це. Ми вже рискнули сказати кілька слів щодо цього Петрові Петровичу. Він висловився обережно і сказав, що, звичайно, оскільки йому без секретаря обійтись не можна, то, певна річ, краще платити жалування родичеві, ніж чужому, коли тільки він виявиться здібним до такої роботи (ще б пак ти та не був би здібним!), але ж тут-таки висловив і сумніви, мовляв, університетські заняття твої не залишать тобі часу для роботи в його конторі. Розмова тоді на тому й скінчилася, але Дуня ні про що, крім цього, тепер і не думає. Вона тепер, уже кілька днів, просто в якомусь запалі і склала вже цілий проект про те, що згодом ти зможеш стати товаришем і навіть компаньйоном Петра Петровича в його позовних справах, тим паче, що ти сам на юридичному факультеті. Я, Родю, цілком з нею згодна і поділяю всі її плани і сподівання, бо бачу в них повну ймовірність, і, незважаючи на теперішню, цілком зрозумілу ухильність Петра Петровича (бо він тебе ще ж не знає), Дуня твердо впевнена, що досягне всього своїм добрим впливом на майбутнього свого чоловіка, і в цьому вона переконана. Певна річ, ми остереглися проговоритись Петрові Петровичу хоч про що-небудь з цих дальших мріянь наших і, головне, про те, що ти будеш його компаньйоном. Він людина статечна і, можливо, сприйняв би дуже сухо, бо все це здалося б йому самим тільки мріянням. Ні я, ні Дуня й півслова ще не говорили з ним про велику надію нашу, що він допоможе нам сприяти тобі грішми, поки ти в університеті, тому не говорили, що, по-перше, це й само собою влаштується згодом, і він, напевно, без зайвих слів, сам запропонує (ще б пак у цьому та відмовив би він Дунечці). Тим більше, що ти й сам можеш стати його правою рукою по конторі і діставати цю допомогу не як благодіяння, а як заслужену тобою платню. Так хоче влаштувати Дунечка, і я з нею цілком згодна. По-друге, тому не говорили, що мені особливо хотілося, щоб коли відбудеться теперішня ваша зустріч, ви залишилися б як рівний з рівним. Коли Дуня захоплено говорила йому про тебе, він відповів, що всяку людину треба спочатку роздивитися самому, і якнайближче, щоб робити якийсь висновок, і що він уже сам, познайомившись з тобою, складе про тебе свою думку. Знаєш що, серце моє, Родю, мені здається, з деяких міркувань (які, проте, зовсім не стосуються Петра Петровича, а так, з деяких моїх власних, особистих, навіть, може, старечих, баб´ячих капризів),— мені здається, що я, можливо, краще зроблю, якщо житиму після їх шлюбу окремо, як і тепер живу, а не разом з ними. Я переконана цілком, що він буде такий благородний і делікатний, що й сам запросить мене і запропонує мені не розлучатися більше з дочкою, і коли ще не говорив досі, то, певна річ, тому, що й без слів це само собою зрозуміло; але я відмовлюсь. Я помічала в житті не раз, що тещі не дуже вже бувають чоловікам до серця, а я не тільки не хочу бути хоч комусь навіть найменшим тягарем, але й сама хочу бути зовсім вільною, поки у мене хоч який-небудь шматок та такі діти, як ти і Дунечка. Якщо можна буде, то оселюся біля вас обох, тому що, Родю, найприємніше ж я приберегла на кінець листа: знай же, любий друже мій, що, може, дуже скоро ми зійдемось всі разом знову і обнімемось усі троє після майже трирічної розлуки! Вже напевно вирішено, що я і Дуня виїжджаємо до Петербурга, коли саме, не знаю, але, в усякому разі, дуже, дуже скоро, навіть, може, через тиждень. Усе залежить від розпоряджень Петра Петровича, який тільки-но роздивиться в Петербурзі, зараз же і повідомить нас. Він хоче, з деяких міркувань, якнайшвидше поспішити з церемонією шлюбу і навіть, коли можна буде, справити весілля в ці ж м´ясниці, а якщо не пощастить, бо дуже вже короткий строк, то зразу ж після пречистої. О, з яким щастям пригорну я тебе до мого серця! Дуня страшенно хвилюється, думаючи про радісну зустріч з тобою, і сказала якось, жартома, що вже тільки задля цього пішла б за Петра Петровича. Ангел вона! Вона тепер нічого тобі не приписує, а веліла тільки мені написати, що їй так багато треба сказати тобі, так багато, що тепер у неї і рука не піднімається взятися за перо, бо в кількох рядках нічого не напишеш, а тільки себе розстроїш, веліла ж тебе обійняти якнайміцніше і передати тобі без ліку поцілунків. Але, незважаючи на те, що ми, може, дуже скоро самі зійдемося особисто, я все-таки тобі цими днями пошлю грошей, скільки зможу більше. Тепер, як довідалися всі, що Дунечка виходить за Петра Петровича, і мій кредит раптом збільшився і я напевно знаю, що Опанас Іванович повірить мені тепер, в рахунок пенсіону, навіть до сімдесяти п´яти карбованців, так що я тобі, може, карбованців двадцять п´ять або навіть тридцять пришлю. Прислала б і більше, та побоююсь за наші витрати подорожні, і хоч Петро Петрович був такий добрий, що взяв на себе частину витрат на переїзд наш до столиці: сам запропонував власним коштом доставити наш вантаж і велику скриню (якось у нього там через знайомих), але все-таки нам треба мати дещо і на перший час по приїзді до Петербурга, куди не можна з´явитися без копійки, хоч на перші дні. А втім, ми вже розрахували з Дунечкою все до найменших дрібниць, і вийшло, що дорога коштуватиме небагато. До залізниці від нас усього тільки дев´яносто верст, і ми вже про всякий випадок домовилися з одним знайомим нам дядьком- візником, а там ми з Дунечкою преблагополучно прокатаємося в третьому класі. Отож, може, я тобі не двадцять п´ять, а усі тридцять карбованців примудрюся прислати. Але досить, два аркуші кругом списала, і місця вже більше не залишається, от така наша історія; ну та й пригод же скільки назбиралося! А тепер серденько моє, Родю, обнімаю тебе до близької зустрічі нашої і благословляю тебе материнським благословенням моїм. Люби Дуню, свою сестру, Родю, люби так, як вона тебе любить, і знай, що вона тебе безмірно, більш за себе саму любить. Вона ангел, а ти, Родю, ти у нас все — вся надія наша, всі сподівання. Аби ти був щасливий, і ми тоді будемо щасливі. Чи молишся ти Богові, Родю, як і колись, і чи віриш ти в благість Творця і визволителя нашого? Боюсь я, в серці своєму, чи не зачепило і тебе нове модне безвір´я? Коли так, то я за тебе молюся. Згадай, любий, як ще в дитинстві своєму, за життя твого батька, ти лепетав молитви свої у мене на колінах і які ми всі були тоді щасливі! Прощай, або, краще, до побачення! Обнімаю тебе міцно-міцно і цілую без ліку.

Твоя до смерті Пульхерія Раскольникова».

Майже весь час, поки читав Раскольников, від самого початку листа, обличчя його було мокре від сліз, але коли він закінчив, воно було бліде, скривлене судорогою, і тяжка, Жовчна, зла усмішка зміїлася на його губах. Він припав головою до своєї благенької і заяложеної подушки і думав, довго думав. Дуже колотилося його серце, збурювались його думки. Нарешті йому зробилося душно і тісно в цій жовтій комірчині, схожій на шафу або на скриню. Зору і думці невистачало простору. Він ухопив капелюха і вийшов, цього разу вже не побоюючись зустрітися з кимсь на сходах: забув він про це. Прямував же він до Васильєвського острова через В-й проспект, наче поспішаючи туди в якійсь справі, але, за своїм звичаєм, він не помічав дороги, ішов, щось шепочучи, і навіть промовляв уголос до себе, чим дуже дивував зустрічних. Багато хто вважав його за п´яного.

IV

Лист матері змучив його. Але відносно найголовнішого, капітального пункту сумнівів у нього не виникло й на мить, навіть тоді ще, як він читав листа. Найголовніше в цій справі він уже вирішив, і вирішив остаточно: «Не бути цьому шлюбові, поки я живий, і під три чорти добродія Лужина!»

«Бо ця справа очевидна,— бурмотів він сам до себе, осміхаючись і наперед злісно торжествуючи від думки, що буде тільки так, як він вирішив.— Ні, матусю, ні, Дуню, не обманути мене вам!.. І ще просять вибачити, що моєї поради не спитали і без мене справу вирішили! Ще б пак! Думають, що тепер уже й розірвати не можна, та ще побачимо — можна чи ні! А відмовка ж яка капітальна: «вже така, мовляв, ділова людина Петро Петрович, така ділова людина, що й одружитися інакше не може, як на поштових, мало не на залізниці». Ні, Дунечка, все бачу і знаю, про що саме ти мені багато сказати збираєшся, знаю й те, про що ти всю ніч думала, по кімнаті ходячи, і про що молилася перед казанською Божою матір´ю, яка в матусі в спальні стоїть. На Голгофу ж тяжко сходити. Гм... Так, значить, вирішено все остаточно: за ділову і раціональну людину наміряєтесь віддаватися, Євдокіє Романівно, що має свій капітал (вже має свій капітал, це солідніше, значливіше), служить на двох посадах і поділяє переконання нових наших поколінь (як пише матуся) і «здається, добрий», як зауважує сама Дунечка. Оце здається найчудовіше! І ця ж Дунечка за оте здається заміж іде!.. Чудово! Просто чудово!

...А цікаво, однак, для чого матуся мені про оті «нові покоління написала? Чи просто для характеристики особи, чи з далекосяжнішою метою: задобрити мене на користь пана Лужина? О, хитрунки! Цікаво б з´ясувати ще одну обставину: до якої міри вони обидві були одверті одна з одною того дня, і тієї ночі, і увесь наступний час? Чи всі слова між ними були вимовлені прямо, чи обидві зрозуміли, що в тієї і в другої одне на серці і на думці, то й не варто вголос все вимовляти та даремно проговорюватись. Мабуть, воно почасти так і було, з листа видно: матусі він здався різким, трохи, і наївна матуся й полізла до Дуні з своїми зауваженнями. А та, звичайно, розсердилася і «відповіла з досадою». Ще б пак! Кого не розлютує, коли все зрозуміло і без наївних запитань і коли вирішено, що вже ні про що говорити. І чого це вона пише мені:

«Люби Дуню, Родю, а вона тебе більш за себе саму любить»,— часом чи не докори совісті її саму в глибині душі мучать за те, що дочкою синові згодилася пожертвувати. «Ти наше сподівання, ти наше все!» матусю!.. Злість накипала в ньому дедалі більше, і коли б тепер зустрівся йому пан Лужин, він, здається, вбив би його!

«Гм, це правда,— міркував він далі, йдучи за вихором думок, що крутився в його голові,— це правда, що до людини треба «підходити поступово і обережно, щоб пізнати її», але пан Лужин весь на видноті. Головне, «людина ділова і, здається, добра»: ще б пак, тяжкий тягар взяв на себе — велику скриню своїм коштом доставляє! Ну де ж таки не добрий? А вони собі обидві, наречена й мати, візника наймають, на возі, рогожею вкритім їдуть (знаю, і я так їздив)! Байдуже! Адже тільки дев´яносто верст, «а там преблагополучно прокатаємося в третьому класі», верст тисячу. І розумно: по своєму ліжку простягай ніжку, але ж ви, пане Лужин, де ж ви? Адже це ваша наречена... І не могли ж ви не знати, що мати під свій пенсіон на дорогу позичає? Звичайно, тут у вас спільний комерційний розрахунок, справа на взаємних вигодах і на однакових паях, отже, і витрати порівну, хліб-сіль разом, а тютюнець нарізно, за приказкою. Та й тут ота ділова людина їх обдурила трошки: адже вантаж коштує дешевше за їхній проїзд, а чого доброго, і задурно перевезеться. А що ж вони обидві, не бачать, чи що, цього, чи умисне недобачають? І раді, раді ж як! І подумати ж, що це ще тільки цвіт, а справжні ягоди ще будуть! Адже тут що головне: тут не скупість, не скаредність головне, а тон усього цього. Адже це майбутній тон після шлюбу, провіщення... А матуся ж з якої речі гроші тринькає? З чим вона до Петербурга прибуде? З трьома карбованцями або з двома «білетиками», як каже та... стара... гм! На що ж жити в Петербурзі вона сподівається потім? Адже ж вона вже з якихось причин встигла догадатися, що їй з Дунею не можна буде жити разом після шлюбу, навіть і перший час? Добра людина ота, певно, якось тут проговорилася, виказала себе, хоч матуся і відмахується обома руками від цього: «Сама, мовляв, відмовлюсь». Як же вона, на кого ж сподівається: на сто двадцять карбованців пенсіону, з відрахуванням на сплату боргу Опана- сові Івановичу? Косиночки вона там зимові в´яже та нарукавнички вишиває, очі свої старечі псує. Але ж косиночки всього тільки двадцять карбованців на рік додають до тих ста двадцяти карбованців, це я знаю. Виходить, все-таки на благородство почуттів пана Лужина сподіваються: «Сам, мовляв, запропонує, проситиме». Аякже, наставляй кишеню! І отак воно завжди у цих шіллерівських прекрасних душ буває: до останнього моменту вбирають людину в павині пера, до останнього моменту на добре, а не на лихе сподіваються, і хоч передчувають, що медаль зворотним боком повернеться, та нізащо собі загодя в цьому не признаються, коробить їх від самої думки про це, обома руками від правди одмахуються, аж доти, поки ота прикрашена людина їм власноручно носа не наставить. А цікаво, чи є у пана Лужина ордени; об заклад битимусь, що Анна в петлиці є і що він її на обіди в підрядчиків та в купців надіває. Мабуть, і на весілля своє надіне! А втім, хай йому біс!

...Ну, та нехай вже там матуся, Бог з нею, вона вже така, але Дуня ж як? Дунечко, люба, та я ж знаю вас! Адже вам уже двадцятий ішов тоді, коли ми востаннє бачились: характер же ваш я вже збагнув. Матуся он пише, що «Дунечка багато може стерпіти». Це я знав, люба! Це я два з половиною роки тому вже знав і відтоді два з половиною роки про те думав, про те саме, що «Дунечка багато може стерпіти». Вже коли пана Свидригайлова, з усіма наслідками, може стерпіти, значить, справді багато може стерпіти. А тепер от уявили, разом з матусею, що й пана Лужина можна стерпіти, того, що викладає теорію про перевагу дружин, узятих із злиднів і облагодіяних чоловіками, та ще й викладає мало не при першій зустрічі. Ну та, правда, він «проговорився», хоч і раціональна людина (так що, може, зовсім і не проговорився, а саме й мав на увазі якнайшвидше все роз´яснити), але ж Дуня, Дуня? Адже для неї він як на видноті, а з ним же жити. Адже вона самий чорний хліб їстиме і водою запиватиме, але ж душу свою не продасть, але ж моральну волю свою не віддасть за комфорт. [...] І хай навіть пан Лужин буде весь з найщирі- шого золота або з цілого діаманта, і тоді не згодиться стати законною наложницею пана Лужина! Чому ж тепер згоджується? В чому ж тут причина? В чому ж розгадка? Справа ясна: для себе, для комфорту свого, навіть для врятування себе від смерті, не продасть себе, а для іншого он і продає! Для любої, для обожнюваної людини, продасть! От у чому вся наша причина й полягає: за брата, за матір продасть! Усе продасть! О, тут ми при нагоді і почуття свої моральні приборкаємо; волю, спокій, навіть совість, все, все на товкучий ринок понесемо. Пропадай життя! Тільки б ті улюблені істоти були щасливі. Мало того, ще й свою власну казуїстику вигадаємо, в єзуїтів запозичимо і на якийсь час, може, і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, дійсно треба, для доброї мети. Отакі ми і є, і все ясно, як день. Ясно, що тут не хто інший, як Родіон Романович Раскольников є причиною всього і на першому плані стоїть. Аякже, щастя його може влаштувати, в університеті утримувати, компаньйоном зробити в конторі, всю долю його забезпечити, можливо, багатим згодом буде, почесним, поважаним, а може статися, навіть славним громадянином закінчить життя! А мати? Та тут же Родя, неоціненний Родя, первісток! Ну як для того первістка хоч і такою дочкою не пожертвувати! О любі й несправедливі серця! Та де там; ми і від Сонеччиної долі, чого доброго, не відмовимось! Сонечка, Сонечка Мармеладова, довічна Сонечка, аж поки світ стоятиме! А чи ж жертву, жертву ту обоє виміряли до кінця? Чи правильно це? Чи під силу? Чи на користь? І чи розумно? Та чи знаєте ви, Дунечко, що Сонеччина доля анітрохи не огидніша від долі з паном Лужиним? «Любові тут не може бути»,— пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поважання не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знову- таки, «чистоти пильнувати» доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота однакова, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все-таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться! «Дорого, дорого коштує, Дунечко, ця чистота!» Ну, а якщо потім не під силу буде, розкаєтеся? Скорботи ж скільки, туги, прокльонів, сліз, прихованих від усіх, скільки, бо не Марфа ж ви Петрівна? А з матір´ю що тоді буде? Адже ж вона і тепер вже неспокійна, мучиться, а тоді, коли все виразно побачить? А зі мною?.. Та що ж це ви справді про мене подумали? Не хочу я вашої жертви, Дунечко, не хочу, матусю! Не бути цьому, поки я живий, не бути, не бути! Не приймаю!»

Він раптом схаменувся і зупинився.

«Не бути? А що ж ти зробиш, щоб цьому не бути? Заборониш? А яке маєш право? Що ти їм можеш обіцяти у свою чергу, щоб право таке мати? Всю долю свою, все майбутнє їм присвятиш, коли закінчиш курс і посаду дістанеш? Чули ми це, але ж це буки, а тепер? Адже тут треба тепер- таки що-небудь зробити, розумієш ти це? А ти що тепер робиш? Оббираєш їх же. Адже гроші їм під сторублевий пенсіон та під панів Свидригай- лових під заставу дістаються! Від Свидригайлових тих, від Опанаса Івановича Бахрушина того чим їх порятуєш, мільйонере майбутній, Зевес, що їх долею розпоряджається? Аж через десять років? Та за тих десять років мати встигне осліпнути від косинок, а може, що й від сліз, від посту зачахне, а сестра? Ану, продумай лиш, що може статися з сестрою через десять років або за ці десять років? Догадався?»

Так мучив він себе і піддразнював цими запитаннями навіть з якоюсь насолодою. А втім, усі ці запитання були не нові, не несподівані, а старі, наболілі. Давно вже вони почали краяти і геть зранили його серце. Здавна вже зародилася в ньому оця теперішня туга, наростала, нагромаджувалася і останнім часом дозріла і сконцентрувалася, набравши форми жахливого, дикого і фантастичного питання, яке змучило його серце й розум, невідхильно вимагаючи розв´язання. А тепер цей лист матері раптом мов громом в нього вдарив. Ясно, що тепер треба було не тужити, не страждати пасивно, не обмежуватися самими міркуваннями про те, що питання нерозв´язні, а обов´язково щось зробити, і зараз же, і якнайшвидше. Хоч би що там було, треба зважитись хоч на що-небудь, або...

«Або відмовитись від життя зовсім! — вигукнув він раптом несамовито,— слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитись від усякого права діяти, жити і любити!»

«Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? — згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова,— бо треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти...»

Раптом він здригнувся: одна, теж учорашня, думка знову промайнула в його голові. Але здригнувся він не через те, що промайнула ця дуМка. Адже він знав, він передчував, що вона неодмінно «промайне», і вже чекав її, та й думка ця була зовсім не вчорашня. Але тут була різниця: місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер... тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це... Йому вдарило в голову, і потемніло в очах.

Він квапливо оглядівся, він шукав чогось. Йому хотілося сісти, і він шукав лаву, йшов він тоді по К-му бульвару. Лава виднілася попереду, кроків за сто. Він пішов скільки міг швидше, але не дійшов ще до лави, як сталася г ним невеличка пригода, що на якийсь час привернула до себе всю його увагу.

Роздивляючись навкруги, коли шукав лаву, він помітив жінку, що йшла кроків за двадцять попереду, але спочатку не звернув на неї ніякої уваги, як і на всі предмети, що досі мелькали перед ним. Йому вже не раз траплялося пройти, наприклад, додому і зовсім не пам´ятати дороги, якою йшов, і він уже звик так ходити. Але в цій жінці було щось дивне, що з першого ж погляду впадало в очі, поступово він почав до неї придивлятися, спочатку нехотя і начебто з досадою, а далі все пильніше й пильніше. Йому раптом захотілося збагнути, що саме в цій жінці такого дивного? По-перше, вона, мабуть, дівчина дуже молоденька, йшла в таку спеку простоволоса, без парасольки і без рукавичок, якось смішно розмахуючи руками. На ній було шовкове, з легкої матерії («матер´яне») платтячко, але теж якось дуже чудно надіте, ледь застебнуте, і ззаду біля талії, там, де починається спідничка, розірване, цілий шмат звисав теліпаючись. Маленька косиночка була накинута на оголену шию, але стирчала якось криво, набік. До того ж, дівчина йшла нетвердо, спотикаючись і навіть хитаючись на всі боки. Ця зустріч, нарешті, остаточно зацікавила Раскольникова. Він наздогнав дівчину біля самої лави, але, дійшовши до лави, вона так і впала на неї, скраю, закинула на спинку лави голову і заплющила очі, видно, від надмірної втоми. Вдивившись в неї, він зараз же догадався, що вона зовсім п´яна. Дивним і диким було це видовище. Він навіть подумав, чи не помиляється часом. Перед ним було напрочуд молоденьке личко дівчини років шістнадцяти, навіть, може, тільки п´ятнадцяти,— маленьке, білявеньке, гарненьке, але зовсім розчервоні- ле і немовби припухле. Дівчина, здається, вже мало що розуміла: одну ногу заклала за другу, причому виставила її багато більше, ніж годилося, і, за всіма ознаками, не усвідомлювала, що вона на вулиці.

Раскольников не сів і йти далі не хотів, а стояв перед нею, вагаючись. Цей бульвар і завжди буває безлюдний, а тепер, о другій годині і в таку спеку, тут нікого майже не було. А проте збоку, кроків за п´ятнадцять, на краю бульвару, спинився якийсь добродій, з усього видно було, що йому дуже хотілося також підійти до дівчини з певною метою. Він теж, мабуть, побачив її ще здалека і наздоганяв, але йому перешкодив Раскольников, і він кидав на нього люті погляди, стараючись, однак, щоб той їх не помітив, і нетерпляче чекав своєї черги, коли надокучливий обірванець піде. Річ була зрозуміла. Добродій цей був років тридцяти, кремезний, опасистий, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками і дуже чепурно одягнений. Раскольников вкрай розлютився, йому раптом захотілося якось зневажити цього гладкого франта. Він на хвилину залишив дівчину і підійшов до нього.

— Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? — гримнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злості губами.

— Що це значить? — суворо спитав той, нахмуривши брови з погордливим здивуванням.

— Забирайтесь геть, ось що!

— Як ти смієш, каналія!..

І він змахнув хлистом. Раскольников кинувся на нього з кулаками не зваживши навіть і на те, що огрядний пан міг управитись і з двома такими, як він. Але в ту ж мить хтось міцно схопив його ззаду, між ними став городовий.

— Годі, панове, не годиться битися в публічних місцях. Вам чого треба? Хто такий? — суворо звернувся він до Раскольникова, розглядівши його лахміття.

Раскольников подивився на нього уважно. Це було браве солдатське обличчя з сивими вусами і бакенами і з розумним поглядом.

— От ви мені й потрібні,— крикнув він, хапаючи його за руку.— Я колишній студент, Раскольников... Це й вам слід знати,— звернувся він до панка,— а ви йдіть лишень сюди, я вам щось покажу...

І, вхопивши городового за руку, він потяг його до лави.

— Ось, дивіться, зовсім п´яна, зараз тільки йшла по бульвару: хто її знає, з яких, а не схоже, щоб повія. Найпевніше, що десь напоїли і насміялися... в перший раз... розумієте? та так і пустили на вулицю. Подивіться, як розірване плаття, подивіться, як його надіто: адже її одягали, а не сама вона одяглася, та й одягали невмілі руки, чоловічі. Це видно. А тепер дивіться-но туди. Отой франт, з яким я оце хотів битися, мені незнайомий, вперше бачу його, але він її теж помітив, коли вона йшла, п´яну, що себе не тямить, і йому страшенно хочеться підійти і перехопити її,— бо вона в такому стані,— завезти куди-небудь... І вже це напевно так: уже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею йшов назирці, тільки я йому перешкодив, він і тепер все чекає, коли я піду. Он він тепер відійшов трохи, стоїть, немовби цигарку запалює... Як би нам йому не дати? Як би нам її додому відправити,— поміркуйте-но!

Городовий вмить все зрозумів і зміркував. Гладкий панок був, звичайно, певної породи, лишалася дівчинка. Служивий нахилився над нею, щоб розглядіти ближче, і щирий жаль відбився в його погляді.

— Ой, сердешна! — сказав він, хитаючи головою,— ще ж зовсім дитина. Насміялися, це так воно і є. Слухайте, панночко,— почав він кликати її,— де ви мешкаєте? — Дівчина розплющила стомлені і посоловілі очі, тупо глянула на них і відмахнулася рукою.

— Слухайте,— сказав Раскольников,— ось (він пошукав в кишені і витяг двадцять копійок, знайшлися), ось, візьміть візника і накажіть йому одвезти ЇЇ додому. От тільки б адресу нам узнати!

— Панночко, чуєте, панночко! — знову почав городовий, взявши гроші,— я зараз візника для вас найму і сам вас припроводжу. Куди накажете? Га? Де ви квартируєте?

— Геть ідіть!., пристають...— пробурмотіла дівчинка і знову відмахнулася рукою.

— Ой, негарно ж як! Та й соромно ж, панночко! Страм же який! — Він знову похитав головою, присоромлюючи, жаліючи і обурюючись.— Але ж і задача! — звернувся він до Раскольникова і ще раз побіжно знову оглянув його від голови до ніг. Дивним, мабуть, і він йому здався: в такому лахмітті, а сам гроші дає!

— А ви далеко звідси їх знайшли? — спитав він.

— Кажу ж вам: попереду мене йшла, хитаючись, тут-таки на бульварі. Як до лави дійшла, так і впала.

— Ой, страм який тепер пішов по світу, Господи! Отаке немудряче, а вже п´яне! Насміялися, це так воно і є! Он і платтячко їхнє розірване... Ой, розпуста яка нині пішла!.. А мабуть, з благородних буде, з бідних тільки... Нині таких багато завелося. На вигляд наче з ніжних, не інакше, як панночка,— і він знову схилився над нею.

Може, і в нього росли такі ж доньки — «наче панночки і з ніжних», з замашками добре вихованих і з усяким перейнятим уже модничанням...

— Головне,— клопотався Раскольников,— оцьому мерзотникові як би не дати! Бо він же з неї теж насміється! Видно ж, чого він хоче; ач падлюка, не йде!

Раскольников говорив голосно і показував на панка рукою. Той почув і хотів було знову розсердитись, але схаменувся і обмежився самим тільки зневажливим поглядом. Потім повільно відійшов ще кроків на десять і знову спинився.

— Не дати їм — це можна,— відповів унтер-офіцер, замислившись.— От коли б вони сказали, куди їх приставити, а то... Панночко, чуєте, панночко! — схилився він знову.

Та раптом зовсім розплющила очі, подивилась уважно, неначе збагнула щось таке, підвелася з лави і пішла назад у той бік, звідки прийшла.— От, безсоромні, чіпляються! — промовила вона, ще раз відмахнувшись. Пішла вона швидко, але як і перед тим, дуже хитаючись. Франт пішов за нею, але іншою алеєю, не зводячи з неї очей.

— Не турбуйтеся, не дам,— рішуче сказав вусач і рушив слідом за ними.

— Ой, розпуста яка нині пішла! — повторив він уголос, зітхаючи.

В ту ж мить щось немов ужалило Раскольникова, враз його наче підмінило.

— Стривайте, гей! — закричав він вслід вусачеві. Той обернувся.

— Облиште! Що вам? Киньте! Нехай собі потішиться (він показав на франта). Вам який клопіт?

Городовий не розумів і пильно дивився на нього. Раскольников засміявся.

— Е-ех! — проказав служивий, махнувши рукою, і пішов слідом за франтом і за дівчиною, певно вважаючи Раскольникова або за божевільного, або за щось ще гірше.

Двадцять копійок мої забрав,— злісно промовив Раскольников, залишившись один. — Ну хай і з того теж візьме та й пустить з ним дівчинку, на тому і скінчиться... І чого я вплутався тут допомагати? Та й чи мені ж допомагати комусь? Чи маю я право? Та хай вони поковтають один одного живцем,— мені ж що? І як я смів віддати ці двадцять копійок. Хіба вони мої?»

Незважаючи на ці дивні слова, йому зробилося дуже тяжко. Він сів на залишену лаву. Думки не держалися купи... Та й взагалі тяжко йому було думати в ту хвилину про що б то не було. Він би хотів зовсім забутися, все забути, потім прокинутись і почати зовсім заново...

— Сердешна дівчинка! — сказав він, подивившись на спустілий край лави.— Прийде до пам´яті, поплаче, потім мати дізнається... Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене... А не прожене, однаково пронюхають Дар´ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди у тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі... а далі знову лікарня... вино... шинки... і ще лікарня... років через два-три каліка, а всього й прожила дев´ятнадцять або вісімнадцять років од сили... Хіба я не бачив таких? А як вони такими ставали? Та отак всі й ставали... Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку... кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент! А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді... було б, може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..

«А куди ж я йду? — подумав він зненацька.— Дивно. Адже я чогось ішов. Як листа читати закінчив, так і пішов... На Васильєвський острів, до Разуміхіна я йшов, он куди, тепер... пригадав. Але навіщо ж, одначе? І яким чином думка йти до Разуміхіна впала мені в голову саме тепер? Чудно як!»

Він дивувався з себе. Разуміхін був один з його колишніх товаришів по університету. Цікаво, що Раскольников, перебуваючи в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і у себе приймав неохоче. А втім, і від нього незабаром усі відвернулися. Ні в загальних сходках, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чому він якось не брав участі. Вчився він посилено, не жаліючи себе, і за це його поважали, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось зарозуміло гордий і відлюдний, начебто щось ховав у собі. Деяким товаришам його здавалося, щ0 він дивиться на них усіх, мов на дітей, згорда, ніби він усіх їх випередив за переконаннями, знаннями та розвитком, і що на їх переконання та інтереси він дивиться як на щось несерйозне.

А з Разуміхіним він чомусь зійшовся, тобто не те щоб зійшовся, а був з ним говіркішим, одвертішим. А втім, з Разуміхіним і не можна було бути в інших відносинах. Це був надзвичайно веселий і компанійський хлопець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глибина і гідність. Кращі з його товаришів бачили це, всі його любили. Був він розумний, хоч і справді часом дуже простуватий. Зовнішність його привертала увагу, був він високий, худий, завжди погано голений, чорноволосий. Іноді він буянив і мав славу силача. Колись уночі, в компанії, він одним ударом збив якогось поліцейського вершків дванадцяти на зріст. Пити він міг хтозна-скільки, але міг і зовсім не пити; часом він бешкетував навіть надміру, але міг і зовсім не бешкетувати. Разуміхін відзначався ще тим, що ніякі невдачі його ніколи не бентежили, і ніякі погані обставини, здавалося, не могли пригнітити його. Він міг квартирувати хоч на даху, зносити страшенний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам один утримував себе, добуваючи гроші різною роботою. Він знав безліч джерел, де міг почерпнути хоч сякий-такий заробіток. Якось він цілу зиму зовсім не топив своєї кімнати і твердив, що це навіть приємно, бо в холоді краще спиться. Тепер він теж був змушений вийти з університету, але ненадовго, і з усіх сил намагався виправити становище, щоб можна було продовжувати навчання. Раскольников не був у нього вже місяців з чотири, а Разуміхін і не знав навіть, де він живе. Раз якось, місяців зо два тому, вони було зустрілися на вулиці, але Раскольников одвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не помітив. А Разуміхін хоч і помітив, та пройшов мимо, не бажаючи тривожити приятеля.

V

«Справді, я у Разуміхіна недавно ще хотів роботи просити, щоб він мені уроки знайшов або що-небудь інше,— додумувався Раскольников,— але чим же тепер він мені може допомогти? Припустимо, уроки знайде, припустимо, навіть останньою копійкою поділиться, коли є у нього копійка, так що можна навіть і чоботи купити і костюм справити, щоб на уроки ходити... гм... Ну, а далі? На мідяки що ж я зроблю? Мені хіба це тепер потрібно? Справді, смішно, що я пішов до Разуміхіна...»

Питання, чому він пішов тепер до Разуміхіна, тривожило його більше, ніж навіть йому самому здавалося, занепокоєно відшукував він якийсь зловісний для себе зміст у цьому, здавалося б, най-звичайнісінь- кому вчинку.

«Що ж, невже я все хотів виправити самим Разуміхіним і всьому вихід знайшов у Разуміхіні?» — запитував він себе, дивуючись.

Він думав і тер собі лоба, і, дивна річ, якось випадково, зненацька і майже само собою, після довгого роздуму, впала йому в голову дивна думка.

«Гм... до Разуміхіна,— промовив він раптом зовсім спокійно, наче дійшовши остаточного вирішення,— до Разуміхіна я піду, це звичайно... але — не тепер... Я до нього... другого дня після того піду, коли вже те буде зроблено і коли все по-новому піде...» І раптом він отямився.

«Після того,— скрикнув він, схоплюючись з лави,— та хіба те буде? Невже справді буде?»

Він залишив лаву і пішов, майже побіг, він хотів було повернути назад, звідки прийшов, але власний дім йому раптом став дуже противним: саме там, в кутку, в цій жахливій шафі, і визрівало все це от уже більше як місяць, і він пішов просто вперед.

Нервовий дрож його перейшов в якийсь гарячковий, він відчував навіть, що його морозить, в таку спеку йому робилось холодно. Немовби із зусиллям почав він, майже несвідомо, з якоїсь внутрішньої потреби, вдивлятися в усі зустрічні предмети, наче посилено шукав розваги, але це погано вдавалося йому, і він щохвилини поринав у задуму. Коли ж знову, здригаючись, підводив голову і озирався навколо, то зразу ж забував, про що оце тільки думав і навіть де проходив. Отак пройшов він весь Васильєвський острів, вийшов на Малу Неву, перейшов міст і завернув на Острови. Спочатку зелень і свіжість дали відраду його стомленим очам, звиклим до міської куряви, до вапна ідо величезних будинків, що душать і гнітять. Тут не було ні задухи, ні смороду, ні пивниць. Але скоро і ці нові, приємні відчуття перейшли в болісні і дратівні. Іноді він зупинявся перед якою-небудь прикрашеною зеленню дачею, дивився на огорожу, бачив здалеку, на балконах і терасах, вичепурених жінок, в саду бігали діти. Особливо цікавили його квіти, він на них дивився найдовше. Зустрічалися йому також розкішні коляски, вершники і вершниці, він проводжав їх цікавим поглядом і забував про них, перш ніж вони зникали з очей. Раз він спинився і перелічив свої гроші, залишилося близько тридцяти копійок. «Двадцять городовому, три Насті за листа...— значить, Мармеладовим дав учора копійок сорок сім або п´ятдесят»,— нащось підрахував він, але скоро забув навіть для чого і гроші витяг з кишені. Він згадав про це, проходячи повз якусь харчевню, і відчув, що хоче їсти. Зайшовши всередину, він випив чарку горілки і з´їв шматок пирога з якоюсь начинкою. Доїв він його вже на вулиці. Він дуже давно не пив горілки, і вона враз подіяла, хоч і випив всього тільки одну чарку. Ноги його зненацька обважніли, і він відчув, що його змагав сон. Він рушив додому; але, дійшовши вже до Петровського острова, спинився, зовсім знесилений, зійшов з дороги в кущі, ліг на траву і ту ж мить заснув.

У хворобливому стані сни відзначаються часто дивною виразністю, яскравістю і надзвичайною подібністю до справжнього життя. Виникає часом дивовижна картина, але обстановка і весь процес усього видіння бувають при цьому такі ймовірні і з такими тонкими, несподіваними подробицями, які, проте, художньо відповідають всій повноті картини, що їх і не вигадати наяву цьому ж самому сновидцеві, хоч би він був такий же художник, як Пушкін або Тургенев. Такі сни, хворобливі сни, завжди надовго запам´ятовуються і справляють сильне враження на розстроєний і вже збуджений організм людини.

Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося йому його дитинство, ще в їх маленькому місті. Йому років сім, і гуляє він у святковий день, надвечір, з своїм батьком за містом. Небо сіре, день задушливий, місцевість зовсім така ж, якою він її пам´ятав: навіть у пам´яті його вже стерлися ті подробиці, які ожили, коли він бачив її у сні. Маленьке місто стоїть відкрите, мов на долоні, навколо ані деревця; десь дуже далеко, біля самого обрію неба, чорніє лісок. За кілька кроків від останнього міського городу стоїть шинок, великий шинок, що завжди викликав у нього дуже неприємне почуття і навіть страх, коли він проходив повз нього, гуляючи з батьком. Там завжди юрмилося стільки людей, так горлали, реготали, лаялися, так погано і сипло співали і так часто билися; біля шинку тинялися завжди п´яні з такими страшними пиками... Зустрічаючись з ними, він пригортався до батька і весь тремтів. Біля шинку польова дорога, завжди курна, і курява на ній завжди така чорна. Йде вона, звиваючись, далі і кроків за триста огинає вправо міське кладовище. Серед кладовища цегляна, з зеленим куполом, церква, куди він разів зо два на рік ходив з батьком і матір´ю до обідні, коли правили панахиди по його бабусі, яка вмерла вже давно і якої він ніколи не бачив. Йдучи до церкви, вони завжди брали з собою коливо на білому блюді, в салфетці, а коливо було рисове з цукром і родзинками, вдавленими в рис у вигляді хреста. Він любив цю церкву і старовинні ікони в ній, здебільшого без оправи, і старого священика з тремтячою головою. Поруч бабусиної могили, де лежала плита, була й маленька могилка його меншого брата, який умер, коли йому було шість місяців, і якого він теж зовсім не знав і не міг пам´ятати: але йому сказали, що в нього був маленький брат, і він щоразу, коли відвідував кладовище, побожно і поштиво хрестився над могилкою, вклонявся їй і цілував її. І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їх чоловіків і різного наброду. Всі п´яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, в які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. Він завжди любив дивитись на цих величезних ломовиків, довгогривих, з товстими ногами, коли вони, йдучи спокійною, мірною ходою, везуть за собою цілу гору якої-небудь поклажі, анітрохи не надсаджуючись, мовби їм з возами навіть легше, ніж без возів. Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина, одна з тих, які,— він не раз це бачив,— надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б´ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п´яні-п´янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. «Сідай, усі сідай! — кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м´ясистим, червоним, мов буряк, обличчям,— усіх довезу, сідай!» Але зараз же вибухає сміх, вигуки:

— Отака шкапина та повезе!

— Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!

— А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!

— Сідай, усіх довезу! — знову кричить Миколка, першим скакуючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст,— Гнідим кудись Матвій поїхав,— кричить він з воза,— а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай!

Навскач пущу! Навскач піде! — І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.

— Та сідай, чого там! — регочуть в натовпі.— Чуєш, навскач піде!

— Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.

— Побіжить!

— Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!

— Ай справді! Бий її!

Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть з собою якусь жінку, гладку й рум´яну. Вона в кумачах, в кичці з бісером, на ногах коти, лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: «но!», шкапина смикає з усієї сили, але не те, що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сиплються на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.

— Пусти й мене, братця! — кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.

— Сідай! Усі сідай! — горлає Миколка.— Всіх повезе. Зашмагаю.— І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.

— Татусю, татусю,— кричить хлопчик батькові,— татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б´ють.

— Ходімо, ходімо,— каже батько,— п´яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! — і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.

— Бий до смерті! — репетує Миколка,— на те пішлося. Зашмагаю!

— Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! — кричить якийсь дідок з натовпу.

— Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла,— додає інший.

— Заганяєш! — кричить третій.

— Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб безпремінно навскач пішла!..

Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицати. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й хвицає.

Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить з свого боку.

— По морді її, по очах шмагай, по очах! — викрикує Миколка.

— Пісню, братця! — гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи і осміхається.

...Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.

— Стривай, проклята! — скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.

— Доконає! — кричать навколо.

— Уб´є!

— Моє добро! — репетує Миколка і з усього розмаху б´є голоблею.

Чути важкий удар.

— Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! — вигукують з натовпу.

А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б´є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.

— Живуча! — вигукують навколо.

— Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить з натовпу якийсь любитель.

— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,— репетує третій.

— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,— несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.— Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.

— Добивай! — кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п´яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю — і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.

— Доконав! — кричать у натовпі.

— А чого ж навскач не йшла!

— Моє добро! — репетує Миколка, очі його налиті кров´ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.

— Ай справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать з натовпу вже багато голосів.

Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.

— Ходімо, ходімо! — каже він йому,— додому ходімо!

— Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.

— П´яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається.

Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.

— Слава Богу, це тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух.— Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!

Все тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

— Боже! — скрикнув він,— та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, буду бити по голові, розітну їй череп... буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров´ю... з сокирою... Господи, невже?

Він тремтів, наче лист, кажучи це.

— Та що ж це я,— продовжував він, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві,— адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю!., спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю... То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько... адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв...

Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі...

Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на Т-в міст. Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати. .

Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно.

«Господи! — благав він,— покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!»

Ідучи через міст, він тихо й спокійно дивився на Неву, на яскраво- червону вечірню заграву. Незважаючи на слабкість свою, він навіть не почував втоми. Наче веред на серці його, що наривав весь місяць, раптом прорвало. Воля, воля! Він вільний тепер від цієї спокуси, від мари, чар, від мани!

Згодом, коли він пригадував цей час і все, що сталося з ним у ці дні, хвилина за хвилиною, пункт за пунктом, риса за рисою, його до марновірного жаху вражала завжди одна обставина, хоч, по суті, і не зовсім незвичайна, але така, що повсякчас здавалася йому потім немовби якимсь приреченням долі. А саме: він ніяк не міг збагнути і з´ясувати собі, чому він, стомлений і знесилений, коли найвигідніше за все було повертатися додому короткою і прямою дорогою, пішов через Сінну площу, через яку йти йому було зовсім ні для чого. Гак був невеликий, але очевидний і зовсім не потрібний. Звичайно, десятки раз траплялося йому повертатися додому, не пам´ятаючи вулиць, якими він йшов. Але чому ж, запитував він завжди, чому ж така важлива, така вирішальна для нього і водночас така цілком випадкова зустріч на Сінній (якою навіть і йти йому ні для чого було) сталася саме тепер, в такий час, у таку хвилину в його житті, саме під такий настрій і саме за таких обставин, при яких тільки й могла вона, ця зустріч, найбільш вирішальне плинути на всю його долю? Немовби тут умисно підстерігала його!

Було близько дев´ятої години, коли він проходив по Сінній. Всі торговці на столах, на лотках, у крамницях і крамничках замикали все або знімали і прибирали свій товар і йшли додому, як і їх покупці. Коло харчевень у нижніх поверхах, у брудних і смердючих дворах Сінної площі, а найбільше коло пивниць, юрмилося чимало різного і всякого сорту торговців і голодранців. Раскольников віддавав перевагу цим місцям, так само як і всім провулкам поблизу, коли виходив без діла на вулицю. Тут на лахміття його ніхто не кидав зневажливих поглядів, і можна було ходити в якому хоч одязі, нікого не скандалізуючи. Коло самого К-ного провулка, на розі, міщанин і жінка, дружина його, торгували на двох столах крамом: нитками, тасьмою, хустками ситцевими тощо. Вони теж збиралися додому, але забарились, розмовляючи із знайомою, що випадково нагодилася. Знайома ця була Лизавета Іванівна, або просто, як всі звали її, Лизавета, менша сестра тієї самої бабки Альони Іванівни, колезької реєстраторші і лихварки, до якої вчора ходив Раскольников, щоб здати їй в заставу годинника і зробити свою спробу... Він давно вже знав усе про цю Лизавету, і навіть вона теж знала його трохи. Це була висока, незграбна, тиха й покірлива дівка, мало не ідіотка, тридцяти п´яти років, що перебувала в повному рабстві у сестри своєї, працювала на неї день і ніч, тремтіла перед нею і зносила від неї навіть побої. Вона стояла з нерішучим виглядом, тримаючи в руках клунок, перед міщанином і жінкою і уважно слухала їх. Ті щось їй з особливим запалом доводили. Коли Раскольников зненацька побачив її, якесь дивне відчуття, схоже на найглибший подив, охопило його, хоч в зустрічі тій не було нічого дивного.

— Ви б, Лизавето Іванівно, і вирішили самі, особисто,— голосно говорив міщанин.— Приходьте лишень завтра, годині так о сьомій. І ті прибудуть.

— Завтра? — протяжно і задумано перепитала Лизавета, наче не зважуючись.

— От якого вам ота Альона Іванівна страху завдала! — заторохтіла дружина торговця, моторна молодичка.— Подивлюсь я на вас, зовсім ви мов мала дитина. І сестра ж вона вам не рідна, а зведена, а он яку волю взяла.

— Та ви цього разу Альоні Іванівні нічого й не кажіть,— перебив чоловік,— така вам моя порада, а зайдіть до нас, не питаючи. Справа та вигідна. А потім і сестриця самі зрозуміють це.

— Хіба й справді зайти?

— О сьомій годині, завтра, і від тих прийдуть, самі особисто й вирішите.

— І самоварчик наставимо,— додала жінка.

— Гаразд, буду,— промовила Лизавета, все ще вагаючись, і зібралася йти.

Раскольников в цей час вже пройшов далі і не чув нічого більше. Він проходив тихо, непомітно, намагаючись не пропустити жодного слова. Подив, що охопив його спочатку, мало-помалу змінився жахом, аж наче мороз пройшов по його спині. Він дізнався, отак зненацька, зовсім несподівано дізнався, що завтра, рівно о сьомій годині вечора, Лизавети, сестри старої лихварки і єдиної її сожительки, дома не буде, і що, значить, стара рівно о сьомій годині вечора залишиться дома сама.

До його квартири було вже лише кілька кроків. Він увійшов до себе, мов засуджений до смерті. Ні про що він не міркував і зовсім не міг міркувати, але всім єством своїм раптом відчув, що немає у нього більше ні можливості вільно роздумувати, ні власної волі і що все раптом вирішено остаточно.

Звичайно, коли б навіть цілі роки довелося йому чекати, то й тоді не можна було б напевно сподіватись, що трапиться випадок, який становитиме більш очевидний крок до успішного здійснення задуму, ніж той, що несподівано стався тепер. В усякому разі, важко було б дізнатись напередодні і напевно, з більшою точністю і з найменшим риском, без усяких небезпечних розпитувань і висліджувань, що завтра, саме о такій-от годині, та стара, на яку готується замах, буде дома сама-самісінька.

VI

Згодом Раскольникову трапилося якось дізнатись, навіщо саме міщанин і жінка запрошували до себе Лизавету. Справа була найзвичайнісі- нька, і не було в ній нічого такого особливого. Приїждже і збідніле сімейство спродувало речі, одяг тощо, все жіноче. А через те, що на ринку продавати невигідно, то й шукали перекупки, а Лизавета цим промишляла: брала комісії, виконувала різні доручення і мала велику практику, бо була дуже чесною і завжди визначала крайню ціну: яку ціну покладе, так тому й бути. Розмовляла ж взагалі мало і, як уже згадувалось, була така покірлива і боязка...

Але Раскольников останнім часом зробився марновірним. Сліди марновірства лишалися в ньому ще довго по тому і цілком не зникли ніколи. І в усій цій справі він завжди потім схильний був бачити якусь дивну таємничість, начебто наявність якихось особливих впливів і збігів. Ще взимку один знайомий йому студент, Покорєв, від´їжджаючи в Харків, у розмові з ним повідомив адресу старої Альони Іванівни на той випадок, коли доведеться йому позичати гроші під заставу. Довго він не йшов до неї, бо мав уроки і якось та перебивався. Місяця півтора тому він згадав про адресу, у нього було дві речі, придатні для застави: старий батьків срібний годинник і маленький золотий перстеник з трьома якимись червоними камінчиками, подарований йому при прощанні з сестрою, на спогад. Він вирішив віднести перстеник; розшукавши стару, з першого ж погляду, ще нічого не знаючи про неї особливого, відчув до неї непереборну огиду, взяв у неї два «білетики» і, повертаючись назад, зайшов в якийсь поганенький трактирчик. Він замовив чаю, сів і глибоко замислився. Дивна думка накльовувалася в його голові, мовби курча з яйця, і щодалі дужче цікавила його.

Майже поруч нього біля другого столика сиділи студент, якого він зовсім не знав і не пам´ятав, і молодий офіцер. Вони щойно закінчили гру на більярді і почали пити чай. Раптом він почув, що студент говорить офіцерові про лихварку, Альону Іванівну, колезьку секретаршу, і повідомляє її адресу. Самий цей випадок здався Раскольникову якимсь дивним: він оце тільки звідти, а тут якраз про неї ж і йдеться. Звичайно, випадковість, але він-от не може позбутись тепер одного дуже незвичайного враження, а тут якраз йому неначе хтось прислужується: студент зненацька починає розповідати товаришеві про цю Альону Іванівну різні подробиці.

— Славна вона,— говорив він,— у неї завжди можна грошей добути. Багата, як той жид, може зразу п´ять тисяч дати, але й дрібною заставою не гребує. Наших багатов неї перебувало. Тільки ж стерво страшенне...

І він почав розповідати, яка вона люта, вередлива, що варт тільки на день прострочити заставу, і пропала річ. Дає вчетверо менше, ніж та річ коштує, а процентів по п´ять і навіть сім бере на місяць і т. д. Студент розбалакався і розповів, крім того, що в старої є сестра, Лизавета, яку вона, така маленька і паскудна, раз у раз б´є і тримає в цілковитому по. неволенні, мов малу дитину, хоч Лизавета мало не восьми вершків на зріст.

— Справжній тобі феномен! — вигукнув студент і зареготав.

Вони почали говорити про Лизавету. Студент розповідав про неї з якимсь особливим задоволенням і весь час сміявся, а офіцер з великою цікавістю слухав і просив студента прислати йому цю Лизавету лагодити білизну. Раскольников не пропустив жодного слова і зразу про все довідався. Лизавета була менша, зведена (від різних матерів) сестра старої, і було їй уже тридцять п´ять років. Вона працювала на сестру вдень і вночі, була в домі за куховарку і за прачку і, крім того, шила на продаж, навіть підлоги мити наймалася, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. А сестра вже склала свою духівницю, що відомо було Лизаветі, якій за духівницею не припадало й копійки, нічого, крім рухомого майна, стільців та іншого, гроші ж усі стара відказувала в якийсь монастир в Н-й губернії, на довічний помин душі. Була ж Лизавета міщанка, а не чиновниця, дівиця, і з себе дуже негарна, височезна на зріст, з довгими, наче викрученими великими ногами, завжди в стоптаних козлових черевиках, тримала себе охайно. Головне ж, з чого дивувався і сміявся студент, було те, що Лизавета раз у раз була вагітна...

— Але ж ти кажеш, що вона потворна? — зауважив офіцер.

— Атож, смаглява така, наче солдат переодягнений, але, знаєш, зовсім не потворна. У неї таке добре обличчя і очі. Навіть дуже. Доказ — багатьом подобається. Тиха така, покірлива, лагідна, згідлива, на все згідлива. А посмішка в неї навіть дуже гарна.

— Та вона, десь певно, і тобі подобається? — засміявся офіцер.

— Бо чудна. Ні, я тобі от що скажу. Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю тебе, що без найменшого докору совісті,— із запалом додав студент.

Офіцер знову зареготав, а Раскольников здригнувся. Як це було дивно!

— Стривай, я тобі серйозне запитання поставити хочу,— почав гаря- читися студент.— Я зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому не потрібне і, навпаки, для всіх шкідливе, яке само не знає, навіщо животіє, і яке завтра ж саме собою помре. Розумієш? Розумієш?

— Ну, розумію,— відповів офіцер, втуплюючись очима в свого збудженого товариша.

— Слухай далі... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень,— і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя — тисячі життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість — та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та — істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!

— Звичайно, вона не гідна жити,— зауважив офіцер,— але ж тут природа.

— Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть: «обов´язок, совість»,— я нічого не хочу говорити проти обов´язку й совісті,— але ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще одне запитання поставлю. Слухай!

— Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!

- Ну?

— От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб´єш ту стару чи ні?

— Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут справа...

— А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості! Ходім ще партію!

Раскольников був неабияк схвильований. Певна річ, все це були звичайнісінькі і не нові вже, не раз чувані, в інших тільки формах і з інших приводів, молоді розмови й думки. Але чому саме тепер довелося йому почути саме таку розмову і такі думки, коли у власній голові його тільки що зародилися... точнісінько такі ж думки? і чому саме тепер, коли він виніс зародок своєї думки від старої, якраз і потрапляє він на розмову про стару?.. Дивним завжди здавався йому цей збіг... Величезний вплив цієї коротенької трактирної розмови на нього виявився під час дальшого розвитку подій: немовби справді було тут якесь приречення долі, віщування...

Повернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину просидів без руху. Тим часом смеркло, свічки в нього не було, та й на думку не спадало йому засвічувати. Він ніколи не міг пригадати; думав він тоді про що-небудь чи ні? Нарешті, його знову почало трусити, морозити, він зрадів, догадавшись, що на дивані можна й лягти. Скоро міцний, важкий сон наліг на нього, неначе придавив. [...]

Зненацька він виразно почув, що б´є годинник. Він здригнувся, отямився, підвів голову, глянув у вікно, зміркував, котра година, і враз схопився, зовсім опам´ятавшись, наче його зірвало з дивана. Навшпиньки підійшов він до дверей, прочинив їх і почав прислухатися, що діється внизу на сходах. Серце його страшенно колотилося. Але на сходах було тихо, наче всі вже спали... Страшенно вразило його, що він міг проспати в такому забутті з учорашнього дня і нічого ще не зробив, нічого не приготував. А тим часом, може, й шосту годину било. І незвичайна гарячкова і якась розгублена метушливість поняла його раптом, замість сну і отупіння. А втім, готування було недовге. Він докладав усіх зусиль, щоб усе зміркувати і нічого не забути, а серце все колотилося, стукотіло так, що йому і дихати стало важко. По-перше, треба було петлю зробити і до пальта пришити,— хвилинна справа. Він поліз під подушку і відшукав в напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непрану свою сорочку. З неї він видер тасьму на вершок завширшки і вершків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він удвоє, скинув з себе своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальто (єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьми під ліву пахву зсередини. Руки його трусилися, поки він шив, але він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли він знову одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготовлені і лежали в шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуже вдала його власна вигадка: петля призначалася для сокири. Не можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під пальтом сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж було б помітно. Тепер же, з петлею, варто тільки вкласти в неї лезо сокири, і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю дорогу. Заклавши ж руку в бічну кишеню пальта, він міг і кінець сокирища придержувати, щоб воно не колихалося, а що пальто було дуже широке, справжній мішок, то і не могло бути помітно зовні, що він щось рукою, через кишеню придержує. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.

Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, між його «турецьким» диваном і підлогою, пошукав біля лівого кутка і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця застава була однак зовсім не застава, а просто дерев´яна, гладенько вистругана дощечка, завбільшки і завтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково знайшов під час однієї з своїх прогулянок, в якомусь дворі, де, у флігелі, містилася якась майстерня. Вже потім він додав до дощечки гладеньку і тонку залізну пластинку,— певно, уламок від чогось,— яку теж знайшов тоді ж на вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев´яної, він дуже міцно зв´язав їх разом хрест- навхрест, ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий папір і обв´язав так, щоб важко було розв´язати. Це для того, щоб на якийсь час відвернути увагу старої, коли вона почне поратися з пакуночком, і вибрати, таким чином, зручну хвилину. Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що «річ» дерев´яна. Все це він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витяг заставу, аж зненацька десь на дворі пролунав чийсь крик:

— Сьома година давно!

— Давно! Боже мій!

Він метнувся до дверей, прислухався, вхопив капелюх і почав спускатися вниз по своїх тринадцяти сходинках, обережно, нечутно, мов кішка. Треба було зробити ще найважливіше — вкрасти з кухні сокиру. Те, що діяти слід сокирою, він вирішив уже давно. У нього був ще складений садовий ножик, але на ніж, а надто на свої сили, він не покладався, тому й вибрав остаточно сокиру. Відзначимо до речі одну особливість усіх остаточних вирішень, які він уже прийняв у цій справі. Вони мали одну дивну властивість: чим остаточнішими вони ставали, тим більш потворними, безглуздими зразу ж робилися в його очах. Незважаючи на всю тяжку внутрішню боротьбу, він за весь час ніколи і на мить не міг увірувати в здійсненність свого задуму.

І якби навіть сталося коли-небудь так, що він би вже все до найменшої дрібниці розібрав й вирішив остаточно і сумнівів не лишалося б уже більше ніяких,— то тоді б, здається, він і відмовився від усього, як від справи жахливої, безглуздої і неможливої. Але невирішених пунктів і сумнівів лишалося ще безліч. Щодо того, де взяти сокиру, то ця дрібниця його анітрохи не турбувала, бо не було нічого легшого за це. Річ у тому, що Настя ніколи не сиділа дома, особливо вечорами: то побіжить до сусідів, то в крамничку, а двері завжди кидає навстіж. Хазяйка тільки через те й сварилася з нею. Отже, варто лише потихеньку ввійти, коли настане час, в кухню і взяти сокиру, а потім, за годину (коли вже все скінчиться), ввійти і покласти назад. Але виникали й сумніви: він, припустимо, прийде за годину, щоб покласти назад, а Настя вже тут, повернулася. Звичайно, треба пройти мимо і дочекатися, поки вона знову піде. а що, коли тим часом почне шукати сокиру і не знайде, розкричиться,— от і підозріння або принаймні привід до підозріння.

Але це ще були дрібниці, про які він і думати не починав, та й ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до того часу, коли сам в усьому переконається. Але останнє здавалося абсолютно нездійсненним. Так принаймні здавалося йому самому. Ніяк він не міг, наприклад, уявити собі, що коли-небудь закінчить думати, встане і — просто піде туди... Навіть недавно спробу свою (тобто візит з наміром остаточно оглянути місце) він тільки пробував зробити, але зовсім не насправжки, а так: «мовляв, піду і спробую, доки ж тільки фантазувати» — і зразу ж не витримав, плюнув і втік, лютий на самого себе. А тим часом, здавалося б, весь аналіз, тобто моральне розв´язання питання, він уже закінчив: казуїстика його вигострилася, як бритва, і сам у собі він уже не знаходив свідомих заперечень. Але остаточно він просто не вірив собі і вперто, рабськи, шукав заперечень на стороні і навпомацки, начебто хтось його силував і тяг до того. Останній же день, що так несподівано настав і приніс остаточне вирішення, подіяв на нього майже зовсім механічно: немовби хтось взяв його за руку і потягнув за собою, непереборно, сліпо, з неприродною силою, без заперечень. Наче краєм одягу він потрапив у колесо машини, і його почало втягати в неї.

Спочатку,— а втім, ще й задовго до цих подій,— його цікавило одне питання: чому так легко виявляються і розкриваються майже всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх злочинців? Потроху він прийшов до різноманітних і цікавих висновків, і, на його думку, найголовніша причина полягає не стільки в матеріальній неможливості приховати злочин, як у самому злочинцеві; сам же злочинець, і майже кожен, в момент злочину зазнає якогось занепаду волі й розуму, і їх заступає, навпаки, дитяча феноменальна легковажність, і саме в той момент, коли найбільш потрібні розум і обережність. За його переконанням виходило, що це затьмарення розуму і занепад волі охоплюють людину наче хвороба, розвиваються поступово і доходять до найвищого свого моменту незадовго до вчинення злочину, тривають у тому ж вигляді в самий момент злочину і ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так само, як минає кожна хвороба. Питання ж: чи хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимось подібним до хвороби? — він ще не почував себе спроможним розв´язати.

Дійшовши до таких висновків, він вирішив, що з ним особисто, в його справі, не може бути таких хворобливих переворотів, що розум і воля ні в якому разі не залишать його протягом всього часу, поки виконуватиметься задумане, і вже хоч би з тієї причини, що задумане ним — «не злочин»... [...]

Одна зовсім незначна обставина поставила його в безвихідь, ще перш як він спустився з сходів. Порівнявшись з хазяйчиною кухнею, двері в яку, як і завжди, були розчинені навстіж, він скоса обережно глянув туди, щоб спочатку перевірити: чи немає там, замість відсутньої Насті, самої хазяйки, а коли немає, то чи добре причинено двері в її кімнату, щоб вона теж як-небудь звідти не визирнула, коли він увійде за сокирою? Але як же він здивувався, побачивши раптом, що Настя цього разу не тільки вдома у себе на кухні, а ще й зайнята ділом: витягає з корзинки білизну і вішає на вірьовках! Побачивши його, вона перестала розвішувати, обернулася і весь час дивилася на нього, поки він проходив. Він відвів очі і пройшов, начебто нічого не помічаючи. Але справі був кінець: сокири немає! Це його вразило страшенно.

«І чого це я вигадав,— думав він, підходячи до воріт,— чого це я вигадав, що її неодмінно в цей час не буде вдома? Чому, чому, чому я так напевно це вирішив?» Він був приголомшений, навіть ніби принижений. Від злості йому хотілося сміятися з себе. Тупа, звіряча лють закипіла в ньому.

Він спинився в роздумі біля воріт. Іти на вулицю так, аби йти гуляти, йому було противно, повертатися додому — ще противніше. «І таку нагоду назавжди втратив!» — пробурмотів він, безцільно стоячи біля воріт, просто проти темної комірки двірника, теж відчиненої. Раптом він здригнувся. З двірникової комірчини, яка була від нього за два кроки, з-під лави праворуч щось блиснуло йому в очі... Він озирнувся навкруги — нікого. І навшпиньки підійшов він до двірницької, спустився вниз по двох сходинках і стиха покликав двірника. «Такі є, немає дома! Але ж десь близько, у дворі, бо двері розчинені навстіж». Він миттю кинувся до сокири (це була сокира) і витяг її з-під лави, де вона лежала між двома полінами; тут же, не виходячи, прикріпив її до петлі, обидві руки засунув у кишені і вийшов з двірницької; ніхто не помітив! «Не розум, то біс»,— подумав він, дивно осміхаючись. Цей випадок дуже підбадьорив його.

Він ішов вулицею тихо й поважно, не поспішаючи, щоб не викликати ніяких підозрінь. Мало дивився на зустрічних, навіть старався зовсім не дивитись на них і бути щонайменше примітним. Тут згадав він про свій капелюх. «Боже мій! І гроші були позавчора, і не міг змінити на картуза!» Прокльон вихопився з душі його.

Зазирнувши випадково, одним оком, у крамничку, він побачив, що там, на стінному годиннику, вже десять хвилин на восьму. Треба було і поспішати і водночас зробити гак: підійти до будинку в обхід, з іншого боку... [...]

Та от уже й близько, ось і будинок, ось і ворота. Десь раптом годинник вибив один раз. «Що це, невже пів на восьму? Бути цього не може, мабуть, поспішають!»

На щастя його, на воротях знову все обійшлося благополучно. Мало того, навіть, мов навмисно, в ту саму мить тільки що поперед нього в´їхав у ворота величезний віз сіна, який зовсім закривав його весь час, поки він проходив підворіття, і тільки віз виїхав з воріт у двір, він миттю прослизнув праворуч. Чути було, там, по той бік воза, як кричало й сперечалося кілька голосів, але його ніхто не помітив і назустріч ніхто не трапився. Багато вікон, які виходили на цей величезний квадратний двір, було тоді відчинено, але він не підвів голови — не мав сили. Сходи до старої були близько, зразу з воріт праворуч. Він уже був на сходах...

Перевівши подих і притиснувши рукою серце, що мало не вискакувало з грудей, тут-таки намацавши і поправивши ще раз сокиру, він почав обережно і тихо сходити вгору, раз у раз прислухаючись. Але й на сходах у ту пору було зовсім безлюдно; усі двері були зачинені, і ніхто йому не зустрівся. На другому поверсі двері в одну порожню квартиру були, правда, розчинені навстіж, і там працювали малярі, але й ті не глянули в його бік. Він постояв, подумав і рушив далі. «Звичайно, було б краще, коли б їх тут зовсім не було, але... над ними ще два поверхи».

Але ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і квартира навпроти, та, порожня. На третьому поверсі квартира, що під лихварчиною, за всіма ознаками, теж порожня: візитну картку, яка була прибита до дверей цвяшками, знято,— виїхали!.. Він задихався. На якусь мить зринула в нього думка: «Чи не повернутись?» Але він нічого не відповів собі на це і почав прислухатись, що робиться в квартирі старої: мертва тиша. Потім ще раз прислухався, що там, внизу, на сходах, слухав довго і пильно... Далі оглядівся востаннє, увесь підібрався, обсмикнувся іще раз поторкав у петлі сокиру. «Чи не блідий я... занадто? — думалося йому,— чи не помітно, що хвилююсь? Вона недовірлива... Чи не зачекати ще... поки серце вгамується...»

Але серце не вгамовувалось. Навпаки, наче навмисно, колотилося дужче, дужче, дужче... Він не витримав, повільно простягнув руку до дзвоника і смикнув. За півхвилини подзвонив ще раз, вже дужче.

Тиша. Дзвонити даремно було нічого, та йому й не годилося. Стара, звичайно, була дома, але вона обережна і до того ж сама. Він почасти знав її звички... і ще раз припав ухом до дверей. І чи то чуття його були такі загострені (що взагалі важко припустити), чи справді було виразно чути, але раптом він розрізнив наче обережне шарудіння рукою біля замкової ручки і наче шелест плаття об самі двері. Хтось тихо стояв біля самого замка і, як і він зовні, прислухався, причаївшись по той бік і, здається, теж припавши ухом до дверей...

Він навмисно поворушився і щось вголос пробурмотів, щоб і знаку не дати, що ховається; потім подзвонив втретє, але тихо, солідно і без будь- якого нетерпіння. Згадуючи про це потім, яскраво, виразно — ця хвилина відкарбувалася в пам´яті навіки,— він збагнути не міг, звідки взяв стільки хитрості, тим більше, що розум його часом начебто зовсім затьмарювався, а тіла свого він майже і не відчував... Ще за мить він почув, що защіпку знімають.

VII

Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.

Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом з дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть на дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.

— Здрастуйте, Альоно Іванівно,— почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався,— я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла...— І залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв´язався.

—      Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?

—      Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно...— І він простягнув їй заставу.

Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минув якийсь час: йому привиділося навіть в її очах щось подібне до насміщ. ки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.

—      Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? — промовив він раптом теж із злістю.— Хочете — беріть, а ні — я до інших піду, мені ніколи.

Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося. Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, видно, заспокоїв.

—      Та чого ж ти, голубе, так раптом... що це? — спитала вона, дивлячись на заставу.

—      Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу. Вона простягнула руку.

—      Та що це ви такий блідий? Он і руки трусяться. Викупався, чи що, голубе?

—      Пропасниця,— відповів він уривчасто.— І не схочеш, та будеш блідий... коли їсти нема чого,— додав він, ледве вимовляючи слова.

Сили знову зраджували його. Але відповідь здалася правдоподібною, стара взяла заставу.

—      Що це? — спитала вона, ще раз пильно оглянувши Раскольникова і зважуючи заставу на руці.

—      Річ... цигарниця... срібна... подивіться.

—      Та щось наче й не срібна... Ач накрутив як. Силкуючись розв´язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (всі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на якийсь час зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони, з кожною миттю, щодалі більше терпли і дерев´яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.

—      Та що він тут накрутив! — з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.

І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшо- вся в самісіньке тім´я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала «заставу». Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім´ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судорогою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй в ки- діеню, стараючись не забруднитися кров´ю,— в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не наморочилося в голові, але руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в´язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни — комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам´яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тимчасом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився — гаманець. На шнурку були два хрестики, кипарисовий і мідний, і, крім того, фініфтяний образок; і тут- таки разом з ними висів невеликий замшевий засмальцьований гаманець з сталевим обідком і колечком. Гаманець був дуже туго напханий; Раскольников сунув його в кишеню, не одкриваючи, хрестик кинув старій на груди і, захопивши цього разу й сокиру, подався назад у спальню.

Він поспішав страшенно, вхопив ключі і знову почав возитися з ними. Але все якось невдало: не входили вони в замки. Не те щоб руки його так дрижали, але він все помилявся: хоч бачить, наприклад, що ключ не той, не підходить, а все-таки встромляє. Раптом він пригадав і зміркував, що цей великий ключ із зубчастою борідкою, який тут же начеплений серед інших маленьких, певна річ, зовсім не від комода (як і минулого разу йому спало на думку), а від якої-небудь скриньки і що в цій саме скриньці, може, все й сховано. Він облишив комод і зараз же поліз під ліжко, знаючи, що скриньки старі жінки звичайно ставлять під ліжка. Так і є: стояла чимала скринька, більш аршина завдовжки, з випуклим віком, оббита червоним сап´яном, з сталевими цвяшками по ньому. Зубчастий ключ прийшовся і відімкнув. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним гарнітуром, під нею була шовкова сукня, потім шаль, а далі, вглиб, здавалося, лежало саме ганчір´я. Насамперед він заходився витирати об червоний гарнітур свої замащені в кров руки. «Червоне, ну а на червоному кров непримітна»,— зміркував він і раптом схаменувся, подумав злякано: «Господи! Божеволію я, чи що?»

Але тільки поворушив це ганчір´я, як раптом з-під шубки вислизнув золотий годинник. Він кинувся все перегортати. Дійсно, між ганчір´Ям були перемішані золоті речі — певно, все застави, здані й не викуплені браслети, ланцюжки, сережки, шпильки тощо. Деякі були у футлярах інші просто загорнуті в газетний папір, але акуратно й дбайливо, в подвійні аркуші, і кругом обв´язані тасьмою. Не гаючись, він почав напихати ними кишені штанів і пальта, не розглядаючи і не розкриваючи згортків і футлярів; але він не встиг багато набрати...

Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять. Він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо і уривисте простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша, хвилину або дві. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг із спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судороги, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім´я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у передпокій.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.

Але якась байдужість, мовби навіть якась задума, почала поволі оволодівати ним: часом він наче забувався чи, краще сказати, забував про головне і чіплявся думкою за дрібниці. А втім, зазирнувши в кухню і побачивши на ослоні відро з водою, він догадався вимити руки й сокиру. Руки його були в крові і липли. Сокиру він опустив лезом просто у воду, схопив кусок мила, що лежав на розбитому блюдечку, на підвіконні, і почав, просто у відрі, відмивати собі руки. Відмивши їх, він витяг і сокиру, вимив залізо, і довго, хвилин зо три, відмивав дерево, де закривавилось, навіть намилив ці місця. Далі все обтер білизною, що тут-таки сушилася на вірьовці, протягнутій через кухню, і потім довго і пильно оглядав сокиру біля вікна. Слідів не залишилось, тільки сокирище ще було мокре. Старанно вклав він сокиру в петлю під пальто. Потім, скільки давало можливості світло в півтемній кухні, оглянув пальто, штани, чоботи. Ніде, на перший погляд, начебто нічого не було, тільки на чоботях темніли плями. Він намочив ганчірку і обтер чоботи. Він знав однак, що оглядає погано, і, можливо, є щось таке, що впадає в очі, чого він не помічає. Замислений став, він серед кімнати. Важка, темна думка піднімалася в ньому,— думка, що він діє безглуздо і що зараз неспроможний ні міркувати, ні захистити себе, що зовсім, може, не те треба робити, що він робить тепер... «Боже мій! Треба тікати, тікати!» — пробурмотів він і кинувся в передпокій. Але тут чекав на нього такий жах, якого, безумовно, він ще й зроду не зазнавав.

Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з прихожої на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були не- замкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні защіпки, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, з обережності. Але Господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.

Він кинувся до дверей і зачинив їх.

— Та ні, знову не те! Треба йти, йти...

Він зняв защіпку, розчинив двері і почав прислухатися, чи не чути чого на сходах.

Довго він вслухався. Десь далеко, внизу, певно коло воріт, голосно і верескливо кричали чиїсь два голоси, сперечалися і лаялись. «Чого вони?..» Він чекав терпеливо. Нарешті якось одразу все затихло, мов відрізало; розійшлися. Він уже хотів вийти, аж раптом на поверх нижче з гуркотом розчинилися двері на сходи, і хтось почаЬ спускатися, наспівуючи якийсь мотив. «І які ото вони всі галасливі!» — майнула в нього думка. Він знову причинив за собою двері і переждав. Нарешті, все замовкло, ані душі. Він уже ступив було на сходи, аж знову почув чиїсь нові кроки.

Ці кроки долинули здалека, ще з самого початку сходів, але він дуже добре і ясно пам´ятав, що з першого ж звуку, тоді ж став підозрівати чомусь, що це неодмінно сюди, на четвертий поверх, до старої. Чому? Звуки, чи що, були такі особливі, значливі? Хода була важка, рівна, некваплива. Ось уже він проминув перший поверх, ось зійшов ще вище, все чутніше й чутніше! Почала долинати його тяжка задишка. От уже й третій поверх почався... Сюди! І раптом здалося йому, що він наче закостенів, що це наче уві сні, коли сниться, що доганяють, близько, хочуть убити, а сам наче приріс до місця і руками поворушити не в силі.

І, нарешті, коли вже гість почав сходити на четвертий поверх, тільки тоді він весь раптом стрепенувся і встиг-таки швидко й спритно прослизнути назад з сіней в квартиру і причинити за собою двері. Далі вхопив защіпку і тихо, нечутно, поклав її на петлю. Інстинкт допомагав. Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже теж біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як недавно він з старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався.

Гість кілька раз важко віддихнув. «Гладкий і великий, мабуть»,— подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці. Справді, все це наче снилося. Гість взявся.за ручку дзвоника і з силою смикнув.

Як тільки брязнув жерстяний звук дзвоника, Раскольникову раптом причулось, що в кімнаті ворухнулися. Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гачок защіпки і з тупим острахом чекав, щ0 от-от защіпка зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати защіпку рукою, але той міг догадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. «От упаду»,__ майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам´ятався.

—      Та що вони там, позасинали чи подушив їх хто. Тррри-кляті! — заревів він, мов з бочки.— Агов, Альоно Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, краса невимовна! Відчиняйте! У, трикляті, сплять вони, чи що?

І знову, розлютившись, він раз десять підряд з усієї сили смикнув дзвоник. Десь певно, це була людина владна і своя в цьому домі.

В ту саму мить раптом дрібна, кваплива хода почулася недалеко на сходах. Підходив ще хтось. Раскольников і не розчув спочатку.

—      Невже нема нікого? — дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвони-

—      Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.

—      Навіщо залишатись?

—      Та мало що?..

—      Ай справді...

—      Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, очевидно щось не те! — палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз, потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самій защіпці. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути Видно.

Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька раз спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не одчинили. «Швидше б уже!» — майнуло в його голові. [...] Кроки стихли.

Раскольников скинув защіпку, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз.   \

Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче — куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.

—      Ей, дідько лисий! Держи!

З криком вирвався хтось вниз з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз по сходах, репетуючи:

—      Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!

Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все

затихло. Але в ту ж саму мить кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. «Вони!»

У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, все пропало, пропустять, теж все пропало: запам´ятають. Вони вже зближалися: між ними лишались всього півповерха,— і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоїть діжечка і черепок з фарбою і з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. Він зробив це вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.

Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув на вулицю ліворуч.

Він дуже добре знав, він ще й як добре знав, що вони в цю мить уже в квартирі, що вони дуже здивувались, побачивши її відімкнутою, тим- часом як тільки що вона була замкнена, що вони вже дивляться на тіла і що мине не більше хвилини, як вони догадаються і остаточно зрозуміють, що тут оце зараз тільки був убивця і встиг десь сховатись, прослизнути повз них, утекти; догадаються, може, і про те, що він у порожній квартирі був, поки вони вгору проходили. А проте ні в якому разі не смів він прискорити ходи, хоч до першого рогу лишалося кроків із сто. «А чи не завернути в підворіття якесь і переждати де-небудь на незнайомих сходах? Ні, біда! А чи не кинути кудись сокиру? Чи не взяти візника? Біда, біда!»

Нарешті, ось і провулок, він завернув у нього напівмертвий, тут він був уже наполовину врятований і розумів це: менше підозрінь, до того ж тут було людно, і він губився в юрбі, мов піщинка.

Але всі ці муки так його знесилили, що він ледве посувався. Піт виходив з нього краплями, шия була геть мокра. «Ач, нализався!» — гукнув хтось йому, коли він вийшов на канаву.

Він погано тепер тямив себе, чим далі, тим гірше. Але пам´ятав, проте, як раптом, вийшовши на канаву, злякався, що мало людей і що тут примітніше, і хотів було повернути назад у провулок. Незважаючи на те, що він мало не падав, все-таки пішов в обхід і повернувся додому зовсім з іншого боку.

Не в повній пам´яті пройшов він і у ворота свого будинку; принаймні він уже був на сходах, коли згадав про сокиру. А тимчасом треба було зробити дуже важливу справу: покласти сокиру назад, і як непомітніше. Звичайно, він уже не в силі був зміркувати, що, може, багато краще було б йому зовсім не класти сокиру на своє місце, а підкинути її, хоча б згодом, кудись на чужий двір.

Але все обійшлося благополучно. Двері в двірницьку були причинені, але не замкнені, отже, найімовірніше було, що двірник дома. Та він уже до того втратив здатність міркувати, що просто підійшов до двірницької і розчинив двері. Коли б двірник спитав його: «чого треба?» — він, можливо, так прямо і подав би йому сокиру. Але двірника знову не було, і він устиг покласти сокиру на те саме місце під лавою, навіть поліном прикрив, як було тоді. Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. Коли б хтось зайшов тоді в його кімнату, він би зараз же схопився і закричав. Безформні уривки якихось думок так і роїлися в його голові, але він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг спинитися, хоч як силкувався...



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС