XXXV. Гроза

Даруй мені, Господи, посередність!

Мірабо

Жульєн поринув у глибоку задуму і ледве відповідав на палкі пестощі Матильди. Він був мовчазний і похмурий. Ніколи ще він не здавався Матильді таким незвичайним, таким чарівним. Вона боялась, щоб його надмірно вразлива гордість не зіпсувала всієї справи.

Вона бачила, що майже щоранку в особняк приїздить абат Пірар. Чи не міг Жульєн через нього дізнатися про батькові наміри? А може, сам маркіз з якоїсь хвилинної примхи написав йому? Як інакше пояснити суворий вигляд Жульєна після такої радісної звістки? Спитати його вона не сміла.

Не сміла! Вона, Матильда! І з цієї хвилини в її почуття до Жульєна прокралось щось тривожне, неясне, схоже на жах. Ця черства душа тепер пізнала в своєму коханні все, що властиве пристрасті і що доступне жінці, вихованій серед надмірностей цивілізації, якими так захоплюється Париж.

Другого дня на світанку Жульєн з´явився до абата Пірара. Слідом за ним у двір в´їхала стара обшарпана карета, найнята в найближчій поштовій конторі.

— Такий екіпаж тепер вам не пасує,—сказав йому буркотливим тоном суворий абат, — Ось вам двадцять тисяч франків, подарунок пана де JIa-Моля; він рекомендує вам витратити їх за рік, але по змозі не давати приводу для глузування. [...]

Через кілька днів після цього монолога п´ятнадцятий гусарський полк, один з найблискучіших полків французької армії, виступав розгорнутим фронтом, на плацу в Страсбурзі. Шевальє де JIa-Верне їхав на чудовому ельзаському коні, що коштував йому шість тисяч франків. Він був зарахований до полку в чині лейтенанта, хоч до того не був молодшим лейтенантом ніде, крім списків полку, про який він і не чув.

Його байдужий вираз, суворий, мало не лихий погляд, блідість і незмінна холоднокровність — все це вже з перших днів привернуло до нього увагу. Незабаром його бездоганна й стримана чемність, його вміння володіти пістолетом і шпагою, яке він виявив без будь-якої похвальби, відібрали в дотепників бажання голосно кепкувати з нього. Після п´яти- шести днів вагання громадська думка полку склалася на його користь. «В цьому юнакові,— казали старі полкові офіцери-жартуни,— є все, крім юності».

Жульєн написав із Страсбурга панові Шелану, колишньому вер´єрсько- му кюре, людині вже зовсім старій.

Не маю сумніву, що Ви з радістю почули про події, які спонукали моїх рідних збагатити мене. Посилаю вам п´ятсот франків і прошу розподілити їх негласно, не називаючи мого імені, серед знедолених і бід. них, яким і я колись був; напевно, Ви допомагаєте їм так само, як колись допомагали мені».

Жульєн сп´янів від честолюбства, але не від чванливості; він приді- ляв значну увагу зовнішності; його коні, мундир, лівреї його слуг були в бездоганному порядку, який підтримувався з пунктуальністю, що зробила б честь будь-якому англійському мілорду. Ставши якихось два дні тому, та ще й за протекцією, лейтенантом, він уже підраховував: для того, щоб стати командиром полку у тридцять років,— ніяк не пізніше, як усі видатні генерали,— треба вже в двадцять три мати вище звання, ніж лейтенант. Він тільки й думав що про славу і про свого сина.

І ось саме коли він був у полоні честолюбних мрій, до нього з´явився з листом од мадемуазель де JIa-Моль молодий лакей, що прискакав як посланець.

Все загинуло,— писала Матильда,—приїздіть якнайшвидше, покиньте все, дезертируйте, якщо треба. Приїхавши, чекайте мене в фіакрі біля садової хвіртки... на вулиці... Я вийду з Вами поговорити, можливо, вдасться провести Вас у сад. Все загинуло і, боюся, назавжди. Покладіться на мене, я буду відданою Вам і стійкою в злигоднях. Я люблю Вас».

Через кілька хвилин Жульєн, діставши в полковника відпустку, щодуху мчав із Страсбурга. Але жахлива тривога гризла його й відбирала в нього сили, і, доскакавши де Метца, він не міг далі їхати верхи. Він пересів у поштову карету і з неймовірною швидкістю дістався до призначеного місця біля садової хвіртки палацу де Ла-Моль. Хвіртка розчинилась, і тої ж миті Матильда, забувши всяку обачність, кинулася йому в обійми. На щастя, була тільки п´ята година ранку і на вулиці не було ще нікого.

— Все пропало: батько, боячись моїх сліз, виїхав в четвер уночі. Куди? Ніхто не знає. Ось його лист, читайте.— І вона сіла поруч з Жульєном у фіакр.

Я міг би пробачити все, крім заздалегідь обдуманого наміру звабити Вас заради Вашого багатства. Ось, нещасна дівчино, ось у чому жахлива правда! Даю Вам слово честі, що ніколи не погоджусь на Ваш шлюб з цим чоловіком. Я забезпечу йому десять тисяч ренти, якщо він згодиться жити десь далеко, за межами Франції, або, ще краще, — в Америці. Прочитайте листа, якого я одержав у відповідь на своє запитання про нього. Цей соромітник сам запропонував мені написати пані де Реналь. Я більше не читатиму жодного Вашого рядка, що стосується цього чоловіка. Мені остогидли і Париж, і Ви. Рекомендую Вам зберегти в найглибшій таємниці те, що має трапитись. Щиро зречіться цієї підлої людини, і Ви знову знайдете батька».

— Де лист пані де Реналь? — холодно спитав Жульєн.

— Ось він. Я не хотіла його показувати, не підготувавши тебе.

Лист

Обов´язок мій перед святою релігією і мораллю примушує мене, пане, зробити надзвичайно тяжкий для мене вчинок; непогрішимий закон наказує мені в цю хвилину завдати шкоди ближньому, але з метою попередити ще більше лихо. Скорбота, яку я почуваю, повинна бути підкорена почуттю обов´язку. Немає сумніву, пане, що поведінка особи, про яку Ви мене просите розповісти всю правду, могла здатись незрозумілою, навіть добропорядною. Від Вас, можливо, вважали за потрібне приховати частину правди або навіть подати дещо в іншому світлі, виходячи з вимог обережності, так само як і релігії. Але насправді поведінка особи, про яку Ви хочете дізнатись, була варта цілковитого осуду навіть у більшій мірі, _ніж я можу висловити. Бідний і жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище в світі її вибитися в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку. Тяжкий обов´язок змушує мене також визнати, що пан Ж... не визнає ніяких законів релігії. По совісті кажучи, я змушена думати, що одним з його способів домагатись успіху в тому чи іншому домі є зваблення жінки, яка користується в цьому домі найбільшим впливом. Прикриваючись удаваною безкорисливістю й фразами, вичитаними з романів, він прагне одного — оволодіти довірою господаря дому і його багатством. Він сіє скрізь нещастя і вічне каяття...» і таке інше, і таке інше, і таке інше.

Цей лист, дуже довгий і напівзмитий слізьми, був, безперечно, написаний рукою пані де Реналь, і навіть написаний старанніше, ніж звичайно.

— Не смію судити пана де JIa-Моля,— сказав Жульєн,— дочитавши до кінця.— Він вчинив правильно й обережно. Який батько згодився б віддати свою дочку за такого чоловіка?! Прощавайте!

Жульєн вискочив з фіакра й побіг до своєї поштової карети, що чекала його на розі вулиці. Матильда, про яку він, здається, забув, зробила кілька кроків слідом за ним, але погляди крамарів, що добре знали її і тепер повиходили з дверей своїх крамниць, примусили її квапливо повернутися в сад.

Жульєн помчав у Вер´єр. [...] Він приїхав у Вер´єр в неділю вранці і одразу ж зайшов до торговця зброєю, який поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто.

Жульєн насилу розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.

Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.

Жульєн увійшов у нову вер´єрську церкву. Всі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жульєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. «Не можу,— казав він сам собі,— це понад мої сили».

В цю мить молодий причетник, що слугував священикові, задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь похилила голову, яка на хвилину майже сховалася за згортками шалі. Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге — вона впала.

XXXVI. Сумні подробиці

Не чекайте від мене малодушності. Я помстився за себе. Я заслужив смерті, ось я. Моліться за мою душу.

Шиллер

Жульєн стояв нерухомо, нічого не бачачи. Трохи отямившись, він помітив, що всі парафіяни тікають з церкви. Священик вийшов з вівтаря. Жульєн повільно пішов слідом за кількома жінками, що з криком бігли до виходу. Одна з жінок, бажаючи випередити інших, грубо штовхнула його, і він упав. Ноги його зачепились за перекинутий юрбою стілець. Під. водячись, він почув, що його хтось тримає за комір,— це був жандарм у повній парадній формі. [...]Його повели у в´язницю. Привели у камеру, наділи залізні наручники й залишили самого; двері замкнулись за ним на ключ; все це відбулося дуже швидко, і він при цьому нічого не відчував.

— Ну, от і по всьому,— сказав він голосно, опам´ятавшись.— Так, через два тижні гільйотина... а може, покінчити з собою до того часу?

Думки його не йшли далі; йому здавалось, що голову його щось міцно стискає. Він навіть озирнувся, чи не тримає його хтось. Через кілька хвилин він поринув у глибокий сон.

Пані де Реналь була поранена не смертельно. Перша куля простріли- ла її капелюшок; коли вона обернулась, гримнув другий постріл. Куля влучила в плече і — дивна річ — відскочила від плечової кістки, яку вона все ж таки пошкодила, і попала в готичний пілон, відбивши від нього великий осколок.

Коли після довгої і болісної перев´язки хірург, чоловік серйозний, сказав пані де Реналь: «Я відповідаю за ваше життя, як за своє власне»,— вона глибоко засмутилась.

Вона давно вже щиро хотіла вмерти. Лист до пана де Ла-Моля, написати якого примусив пані де Реналь її теперішній духівник, завдав останнього удару цій жінці, знесиленій постійним горем. Це горе було — розлука з Жульєном, а вона називала його докорами сумління. Духівник, молодий священик, доброчесний і ревний, що недавно приїхав з Діжона, добре це розумів. [...]

Як тільки їй вдалося збутися хірурга і цілої юрби людей, які співчували їй, вона покликала свою покоївку Елізу.

— Тюремник,— сказала вона їй, сильно почервонівши,— дуже жорстока людина. Він, мабуть, погано з ним поводитиметься, гадаючи, що цим догодить мені... Ця думка мучить мене. Чи не могли б ви піти нібито від себе й передати тюремникові оцей конвертик з кількома луїдорами? Ви скажете, що Господь Бог не дозволяє погано поводитись з ув´язненими... І основне, щоб він нікому не казав про ці гроші.

Саме цій обставині, про яку ми щойно розповіли, Жульєн завдячував гуманним ставленням, до нього з боку вер´єрського тюремника. Це був той самий ревний служака пан Нуару, колись так наляканий прибуттям пана Аппера. У в´язниці з´явився суддя.

— Я вчинив убивство з заздалегідь обдуманим наміром — я купив і наказав зарядити пістолети в такого-то продавця зброї. Стаття тисяча триста сорок друга карного кодексу говорить ясно: я заслуговую смерті, і я чекаю її.

Суддя, здивований такою відповіддю, хотів поставити ще кілька запитань, щоб обвинувачений заплутався у відповідях.

— Невже ви не бачите,— сказав йому Жульєн, посміхаючись,— що я обвинувачую себе так, що вам не треба й бажати більшого? Не турбуйтесь, пане, ваша здобич не втече він вас. Ви матимете приємність засудити мене. Звільніть мене від вашої присутності.

Мені залишається виконати ще один досить нудний обов´язок,— подумав Жульєн,— треба написати мадемуазель де Ла-Моль».

«Я помстився за себе,— писав він їй.— На нещастя, моє ім´я з´явиться в газетах, я не зможу покинути цей світ інкогніто. Я прошу Вас пробачити мені за це. Через два місяці я помру. Помста моя була жахлива, _так само як і біль розлуки з Вами. З цієї хвилини я забороняю сам собі писати й вимовляти Ваше ім´я. Ніколи не говоріть про мене, навіть з моїм сином: мовчання — єдиний спосіб вшанувати мою пам´ять. Для більшості людей я буду звичайним убивцею... Дозвольте мені сказати Вам правду перед смертю: Ви забудете мене. Ця страшна катастрофа, про яку я раджу вам ніколи в світі не казати й слова, вичерпає на багато років весь той романтизм і надмірну пристрасть до ризику, яку я бачив у Вашій вдачі. Ви були створені, щоб жити серед героїв середньовіччя; виявіть твердість вдачі, гідну їх. Хай те, що мусить відбутись, відбудеться таємно, так, щоб Ви не були скомпрометовані. Сховайтесь під вигаданим ім´ям і не довіряйтесь нікому. Якщо Вам буде конче потрібна допомога друга, заповідаю Вам абата Пірара.

Не розмовляйте про це ні з ким іншим, особливо з людьми вашого кола, з панами де Люзом, де Кейлюсом.

Через рік після моєї смерті одружіться з паном де Круазнуа. Я Вас прошу про це, наказую Вам, як Ваш чоловік. Не пишіть мені, я не відповідатиму.

Я більше не вимовлю й не напишу жодного слова. До Вас мої останні слова і остання любов. Ж. С.»

Відіславши цього листа, Жульєн трохи отямився і вперше відчув себе глибоко нещасним.

Всі честолюбні надії, одну по одній, доводилось йому виривати з свого серця, скоряючись великій істині: я помру, це неминуче. Смерть сама по собі не здавалась йому надто страшною. Все його життя, по суті, було тільки довгим готуванням до нещасть, і він ніколи не забував про те горе, яке вважають найстрашнішим.

«Ну, що ж,— міркував Жульєн,— якби через два місяці я мав битися на дуелі з людиною, що бездоганно володіє зброєю, невже я був би таким легкодухим, щоб думати про це безнастанно і з жахом у душі?» Так він допитував себе цілу годину.

Коли він став ясно бачити в своїй душі, а істина постала перед ним так само чітко, як стовп, котрий підтримував склепіння його в´язниці, він почав думати про каяття.

«А в чому, власне, мені каятись? Мене жорстоко образили, я вбив. Я заслуговую смерті, оце і все. Я вмираю». [...]

О дев´ятій годині вечора його розбудив тюремник, він приніс йому вечерю.

— Що кажуть у Вер´єрі?

— Пане Жульєне, присяга, яку я приніс перед розп´яттям в королівському суді того дня, коли вступив на цю посаду, забороняє мені говорити.

Він мовчав, але не йшов з камери, Жульєна розважало видовище такого очевидного лицемірства. «Хай якнайдовше почекає тих п´ять франків, за які хоче продати мені своє сумління»,— подумав Жульєн.

Побачивши, що вечеря закінчується, а його навіть не пробують підкупити, тюремник не витримав і сказав облудним і вкрадливим тоном:

— Моя приязнь до вас, пане, примушує мене говорити, хоч кажуть, що це проти інтересів правосуддя, бо ви можете скористатися з цього для свого захисту... Пан Жульєн, як людина добра, буде радий почути, що пані де Реналь одужує.

— Як? Вона не вмерла? — скрикнув Жульєн, у нестямі схоплюючись з місця.

— То ви нічого не знали? — сказав тюремник з тупим здивуванням, що враз змінилось виразом радісної жадібності.— Пан Жульєн мусить, по справедливості, дати щось хірургові, бо той за законом мусив би мовчати. А я, щоб догодити вам, пішов до нього, і він мені все розповів.

— Отже, рана не смертельна? — зробивши крок до нього, нетерпляче запитав Жульєн.— Ти присягаєш мені головою?

Тюремник, велетень шести футів на зріст, злякався й відступив до дверей. Жульєн зрозумів, що так він нічого не доб´ється. Він сів і кинув золотий панові Пуару.

В міру того як з оповідання тюремника Жульєн переконувався, що рана пані де Реналь не смертельна, він відчув, що сльози ось-ось поллються з його очей.

— Вийдіть,— сказав він різко.

Тюремник пішов. Як тільки двері зачинились, Жульєн скрикнув:

— Боже! Вона жива! — і впав на коліна, вмиваючись гарячими слізьми. В цю неповторну хвилину він був віруючим. Яке йому діло до попівського лицемірства! Хіба воно могло применшити для нього зараз істину і велич образу Божого?

Тільки тепер Жульєн почав каятись у своєму злочині. Через якийсь дивний збіг обставин, що врятував його від розпачу, лише в цю хвилину він вийшов із того стану фізичної роздратованості й напівбожевілля, в якому перебував відтоді, як відправився з Парижа в Вер´єр.

Джерело його сліз було чисте — він не мав сумніву, що буде засуджений.

Отже, вона житиме! — повторював він. — Вона житиме, вона пробачить, вона любитиме мене...» [...]

Опівночі його забрала поштова карета. Він був дуже задоволений своїми супутниками-жандармами. Вранці, коли вони прибули в Безансон, йому люб´язно відвели приміщення на горішньому поверсі готичної вежі. Жульєн упізнав архітектуру початку XIV століття й замилувався її витонченістю й легкістю. Крізь вузький просвіт між двома стінами, над глибоким двором, вдалині відкривався краєвид чарівної краси.

Наступного дня Жульєна допитували, після чого кілька днів не турбували. На душі в нього було спокійно. Справа його здавалась йому дуже простою: Я хотів убити, і мене треба вбити».

Думка його не спинялась на цьому міркуванні. Суд, неприємність показуватися перед публікою, захист — все це були прикрі дрібниці, нудні церемонії, про які він ще встигне подумати, коли настане час. І самий момент смерті також не затримував на собі його уяви: Подумаю після суду». Життя зовсім не здавалось йому нудним, він тепер дивився на все іншими очима: у нього вже не було ніякого честолюбства. Про мадемуазель де JIa-Моль він згадував рідко. Він був сповнений каяття, і образ пані де Реналь поставав перед ним, особливо в нічній тиші, яку порушували в цій високій вежі лише крики орлана.

Він дякував небу за те, що поранив її не смертельно. Дивна річ! — думав він.— Адже мені здавалось, що своїм листом до пана де Ла-Моля вона назавжди зруйнувала щастя, що чекало на мене, аж ось не минуло й двох тижнів після цього листа, і я вже навіть не згадую про те, що мене тоді хвилювало... Дві-три тисячі ліврів ренти, щоб жити спокійно десь у горах, як у Вержі... Я був щасливий тоді... І не розумів свого щастя!»

Бували хвилини, коли він раптом схоплювався: «Якби я поранив пані де Реналь смертельно, я убив би себе... Мені необхідна упевненість в тому, що вона жива, інакше я сам собі стану огидний.

Накласти на себе руки! Ось над чим варто подумати,— казав він собі.— Ці судді — формалісти, вони люто переслідують нещасного підсудного й готові повісити кращого з громадян, аби лише заробити жалюгідний орден... Я б врятувався від їхньої влади, від їхніх образ, висловлених вульгарною французькою мовою, яку місцева газета називатиме красномовством...

Я ще можу прожити тижнів п´ять-шість... Накласти на себе руки! Ні, чорт його бери! — вирішив він через кілька днів.— Адже Наполеон жив...

Зрештою життя мені приємне: тут тихо, спокійно, ніхто мені не набридає»,— додав він, сміючись, і почав складати список книг, які мав намір виписати з Парижа.

XXXVII. Вежа

Другова могила.

Стерн

З коридора долинув гучний шум. Час був не той, коли звичайно до нього заходили. Орлан з криком вилетів, двері відчинились, і шановний кюре Шелан, з паличкою, весь трусячись, кинувся йому в обійми.

— Ах, Господи милосердний! Та як же це сталося, дитино моя?.. Звір! Так я мусив би сказати,— і добрий старий уже не міг вимовити й слова.

Жульєн злякався, що він ось-ось упаде, і підвів його до стільця. Час наклав свою важку руку на цього колись діяльного чоловіка. Жульєнові здавалось, що перед ним лише тінь пана Шелана. Відхилившись трохи, старий заговорив:

— Тільки позавчора я одержав вашого листа із Страсбурга з п´ятьмастами франків для вер´єрських бідняків; мені принесли його в гори, в Jli- верго, де я живу в свого небожа Жана. І раптом учора я чую про це нещастя... Боже! Та невже це можливо! — І старий уже не плакав, він дивився безтямно й машинально вимовив: — Вам будуть потрібні ваші п´ятсот франків, я приніс їх вам.

— Мені потрібно тільки вас бачити, отче! — вигукнув зворушений Жульєн.— Крім того, у мене є гроші.

Але він більше вже не міг домогтися від старого нічого розумного. Пан Шелан час від часу проливав кілька сльозинок, і вони тихенько збігали по його щоках, потім він дивився на Жульєна і, здавалось, не міг отямитись, бачачи, що той бере його руки й підносить їх до вуст. Його колись живе обличчя, на якому виразно відбивались найблагородніші почуття, тепер було зовсім байдуже. Незабаром по старого прийшов якийсь селянин.

— Не треба його стомлювати і дозволяти багато говорити,— сказав він Жульєнові, і той зрозумів, що це і є небіж.

Це побачення дуже засмутило Жульєна. Він не міг навіть плакати. Все здавалось йому безнадійно похмурим, серце немов заледеніло в його грудях.

Це були найболісніші хвилини з усього, що він пережив після арешту. Він побачив смерть в усій її непривабливості. Всі привиди душевної величі й благородства розвіялись, мов хмара після бурі.

Такий нестерпний стан тривав кілька годин. Від моральної отрути лікуються фізичними заходами й шампанським, але Жульєн вважав би

себе жалюгідним боягузом, якби вдався до таких засобів. Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: «Та я з глузду з´їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування».

Проте, хоч би як Жульєн переконував себе, він відчував, що розчулився, виявив малодушність, і тому його так засмутили ці відвідини.

В ньому вже не було нічого суворого й величного, ніяких римських доблестей. Смерть піднеслася в його уяві на більшу височінь і вже не здавалась такою легкою. [...]

Приїхав Фуке; цей простодушний, добрий чоловік не тямив себе від горя. Всі його помисли зводились до того, щоб продати все своє майно, підкупити тюремника і врятувати Жульєна.

Він довго розповідав йому про втечу де Лавалетта.

— Ти мені завдаєш прикрості,— сказав Жульєн,— пан де Лавалетт був невинний, а я винен. Ти мимоволі змушуєш мене думати про те, яка між нами різниця... Але невже це правда? Як! Ти готовий продати все своє майно? — здивувався Жульєн, знов стаючи спостережливим і недовірливим.

Зрадівши, що його друг нарешті якось відгукнувся на його пропозицію, Фуке почав довго й докладно підраховувати з точністю до ста франків, скільки він може одержати за кожну свою ділянку.

«Яка прекрасна самопожертва з боку сільського власника! — подумав Жульєн.— Скільки ощадливості, дрібної скнарості, від якої я колись так червонів, коли помічав її в нього,— і всім цим він жертвує заради мене! У тих блискучих юнаків, яких я бачив у палаці де Ла-Моль і які читають «Рене», немає його смішних вад; але, за винятком дуже молодих і таких, що несподівано розбагатіли завдяки спадщині й не знають ціни грошам,— хто з тих блискучих парижан був би здатний на таку жертву?»

Всі помилки французької мови, всі вульгарні манери Фуке — все зникло для Жульєна, і він кинувся обнімати друга. Ніколи він ще не віддавав такої переваги провінції перед Парижем. Фуке, побачивши захват, яким сяяли очі його друга, подумав, що той погодився на втечу.

Цей вияв високого благородства повернув Жульєнові душевну силу, яку в нього відібрала поява пана Шелана. Він був ще дуже молодий, але, на мою думку, в нього були прекрасні нахили. Замість того щоб переходити від Чутливості до хитрості, як це трапляється з більшістю людей, він з віком став би сердечнішим, добрішим і вилікувався б від своєї шаленої недовіри... А втім, навіщо ці марні передбачення?

Допити дедалі частішали, незважаючи на всі Жульєнові зусилля, який намагався своїми відповідями пришвидчити справу:

— Я вбив або принаймні умисно хотів заподіяти смерть,— повторював він щодня.

Але суддя був насамперед чиновником-формалістом, і Жульєнові зізнання ніяк не могли скоротити допитів; самолюбство судді було вражене. Жульєн не знав, що його хотіли перевести в жахливий каземат і що тільки завдяки клопотанням Фуке він залишився в своїй кімнатці, на висоті ста вісімдесяти східців.

Пан абат де Фрілер належав до числа тих впливових осіб, яким Фуке постачав паливо. Добрий лісоторговець домігся того, що його прийняв

всевладний старший вікарій. Радість Фуке була невимовна, коли пан де фрілер заявив йому, що, пам´ятаючи прекрасні якості Жульєна і послуги, які він колись зробив семінарії, він має намір замовити за нього слівце перед суддями. У Фуке вже з´явилась надія врятувати друга, і, перш ніж піти, він кинувся на коліна перед паном старшим вікарієм і попросив його прийняти й роздати на служіння мес десять луїдорів, щоб вимолити виправдання звинуваченому.

Фуке дуже помилявся. Пан де Фрілер був не такий, як Вально; він відмовився взяти гроші і навіть намагався дати зрозуміти простакові-се- лянинові, щоб він залишив їх собі. Побачивши однак, що, висловлюючись ясніше, можна допуститись необережності, він порадив Фуке роздати ці гроші як милостиню бідним в´язням, які справді терпіли нестатки в усьому.

«Цей Жульєн — якась дивна істота,— думав пан де Фрілер,— вчинок його незрозумілий, а для мене таких речей не повинно бути. Чи не можна зробити з нього мученика? В усякому разі, дізнаюсь, у чому тут суть, і, до речі, може, знайду нагоду, щоб пристрахати пані де Реналь, яка нас зовсім не поважає і в глибині душі ненавидить мене... можливо, мені вдасться принагідно знайти шлях до блискучого примирення з паном де JIa-Молем, який має явну прихильність до цього семінаристика».

Угода, що поклала край позову, була підписана кілька тижнів тому, і абат Пірар, виїжджаючи з Безансона, натякнув на таємниче походження Жульєна саме в той день, коли сердега стріляв у пані де Реналь у ве- р´єрській церкві.

Жульєн передбачав тільки одну неприємність перед смертю: відвідини батька. Він порадився з Фуке, чи не написати генеральному прокуророві прохання, щоб до нього більше не пускали ніяких відвідувачів. Цей жах перед зустріччю з батьком, та ще в таку хвилину, глибоко обурив чесне міщанське серце лісоторговця.

Тепер йому навіть здавалося, що він розуміє, чому так багато людей ненавидять його друга. Але з поваги до його горя він приховав свої думки.

— В усякому разі,— холодно сказав він Жульєну,— такий наказ не стосуватиметься твого батька.

ХХХVІІІ. Могутня людина

Але її поведінка така загадкова, а зовнішність така витончена! Хто ж вона?

Шиллер

Двері камери відчинились на другий день дуже рано. Жульєн раптом прокинувся.

Ах, Боже милосердний! Це батько! — подумав він.— Яка неприємність!»

Тої ж хвилини якась жінка, вдягнена селянкою, кинулась йому на шию. Він насилу впізнав її — це була мадемуазель де Ла-Моль.

— Недобрий, я тільки з твого листа дізналася, де ти, а про те, що ти звеш злочином і що насправді є тільки благородною помстою, яка свідчить про велич твого серця, я дізналася тільки у Вер´єрі.

Незважаючи на упередженість проти мадемуазель де Ла-Моль,— упередженість, у якій він сам собі не хотів зізнатись,— вона здалась Жульєну дуже гарною. Та й чи можна було не побачити в її вчинках і словах благородного, безкорисливого почуття, до якого ніколи не піднеслася б дрібна, пересічна душа! Йому знов здалося, що він кохає королеву. На хвилину Жульєн задумався, потім звернувся до Матильди, висловлюючи свої думки із вишуканою красномовністю і благородством:

— Майбутнє уявлялося мені цілком ясно. Я гадав, що, овдовівши, ви візьмете шлюб із паном де Круазнуа. Шляхетна й дещо романтична душа чарівної вдови, зворушена й навернена на путь житейської розважливості незвичайною, трагічною і великою для неї подією, оцінить справжні чесноти молодого маркіза. Ви примиритесь із своєю долею — мати звичайне щастя, користуючись загальновизнаними благами: знатністю, багатством, високим становищем. Але, дорога моя Матильдо, ваш приїзд у Безансон, якщо про нього здогадаються, буде смертельним ударом для пана де Ла- Моля, а цього я ніколи собі не прощу. Я вже й так завдав йому багато горя! Ваш академік, мабуть, скаже, що маркіз пригрів змію на грудях.

— Сказати правду, я не сподівалася на такі холодні міркування і турботи про моє майбутнє,— сказала Матильда напівсердито.— А втім, моя покоївка майже така сама обережна, як ви: вона взяла паспорт на своє ім´я, і я приїхала сюди в поштовій кареті під ім´ям пані Мішле.

— І пані Мішле зуміла так легко пройти до мене?

— Ах, я тебе пізнаю, ти все така ж незвичайна людина, яку я відзначила з-поміж усіх! По-перше, я дала сто франків секретареві судді, коли він став запевняти, ніби мене не пропустять у цю вежу. Однак, узявши гроші, він примусив мене чекати, почав вигадувати різні перешкоди, я навіть подумала, що він просто хоче мене обманути...— Вона спинилась.

— Ну і що ж? — сказав Жульєн.

— Не гнівайся, любий Жульєне,— мовила Матильда, цілуючи його,— я змушена була назвати своє ім´я цьому секретареві, який вважав мене за молоденьку робітницю з Парижа, закохану в красеня Жульєна... Справді, він так і сказав. Я присяглася йому, що я твоя дружина, і одержу дозвіл бачитись з тобою щодня.

«Цілковите безумство,— подумав Жульєн,— і я не міг запобігти цьому! Та зрештою пан де Ла-Моль такий знатний вельможа, що громадська думка зуміє виправдати молодого полковника, який одружиться з цією чарівною вдовою. Смерть моя скоро покриє все». І він з насолодою віддався палкому коханню Матильди. Це було й безумство, і душевна велич — все, що тільки можна уявити собі найнезвичайнішого. Вона цілком серйозно запропонувала йому разом накласти на себе руки.

Після перших поривів, втішена щастям бачити Жульєна, Матильда раптом пройнялася гострою цікавістю. Приглядаючись до свого коханого, вона переконувалась, що він значно вищий, ніж вона уявляла собі, їй здавалася, що це воскрес Боніфацій де Ла-Моль, тільки ще героїчніший.

Матильда побувала в найвідоміших місцевих адвокатів і образила їх, одверто й без церемоній запропонувавши їм золото. Але зрештою вони взяли гроші.

Вона швидко зрозуміла, що в Безансоні всі заплутані й важливі справи залежать від абата де Фрілера.

Виявилось, що під ім´ям нікому не відомої пані Мішле проникнути до всемогутнього єзуїта неймовірно важко. Але незабаром у місті поширилась чутка про надзвичайну вроду юної модисточки, що, палко закохана в молодого абата Жульєна Сореля, приїхала з Парижа в Безансон утішати його.

Матильда пішки сама ходила вулицями Безансона, сподіваючись, що її ніхто не впізнає. В усякому разі, вона вважала за корисне справити велике враження на народ. В своїх шалених мріях вона уявляла, як підніме повстання і визволить Жульєна, коли він буде йти на страту. Мадемуазель де JIa-Моль гадала, що вона вдягнена дуже просто, як це личить жінці у великому горі; але насправді її вбрання всім упадало в очі.

Вона вже привернула в Безансоні загальну увагу, коли нарешті, після тижня клопотань, їй удалося добитись аудієнції в пана де Фрілера.

Хоч яка вона була смілива, але думка про могутнього єзуїта так тісно пов´язувалася в її уяві з глибокою, прихованою злочинністю, що вона тремтіла, дзвонячи біля дверей єпископського дому. Вона ледве спромоглася піднятись сходами до покоїв старшого вікарія. Пустинність єпископського палацу пронизувала її холодом. «Ось я увійду, сяду в крісло, а воно мене стисне за лікті, і я провалюсь. В кого про мене може спитати моя покоївка? Жандармський капітан не зважиться втручатись... Я зовсім самотня в цьому великому місті...»

Однак, ледве побачивши апартаменти вікарія, мадемуазель де Ла-Моль заспокоїлась. По-перше, їй відчинив двері лакей у гарно скроєній лівреї. Вітальня, де її попросили почекати, була обставлена з витонченим смаком, таким не схожим на брутальну показну пишноту, — тільки в найкращих будинках Парижа можна зустріти щось подібне. Як тільки вона побачила пана де Фрілера, що вийшов їй назустріч з батьківським виглядом, всі її думки про похмурі злочини розвіялись. На його вродливому обличчі вона не побачила й сліду тієї енергійної і грубуватої чесноти, яку не терплять в паризьких салонах. Легка усмішка, що освітлювала обличчя священика, який порядкував усім в Безансоні, виявляла світську людину, освіченого прелата, розпорядливого начальника. Матильді здалося, що вона в Парижі.

Панові де Фрілеру потрібно було лише кілька секунд, щоб змусити Матильду признатись, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де Ла-Моля.

— Так, справді, я не пані Мішле,— промовила вона, знов прибираючи погордливого виразу,— і я не боюся вам у цьому зізнатись, пане, бо я прийшла порадитися з вами про можливість улаштувати втечу панові де Ла-Верне. По-перше, він завинив тільки в нерозсудливості, бо жінка, в яку він стріляв, уже одужала. По-друге, я можу негайно передати для підкупу нижчих службовців п´ятдесят тисяч франків і зобов´язуюсь оплатити пізніше ще вдвічі більшу суму. Нарешті, я і мої рідні не спинимося ні перед чим, щоб віддячити людині, яка врятує пана де Ла-Верне.

Пан де Фрілер, як видно, був здивований цим іменем. Матильда показала йому кілька листів військового міністра, адресованих панові Жульєну Сорелю де Ла-Верне.

— Ви самі бачите, пане, що мій батько дбає про його долю. Це пояснюється дуже просто: ми обвінчалися з ним таємно, і батько хотів, щоб він перебував у лавах вищого офіцерства, перш ніж оголосити про цей шлюб, трохи незвичайний для дочки маркіза де Ла-Моля.

Тут Матильда помітила, що в міру того як пан де Фрілер робить ці важливі відкриття, вираз лагідної привітності швидко зникає з його обличчя. Хитрість і затаєна двоєдушність відбились тепер у його рисах.

Абат вагався: він повільно перечитував офіційні документи.

Яку користь можу я мати з її дивних зізнань? — питав він себе.— Я раптом опинився в близькому зв´язку з приятелькою знаменитої маршальші де Фервак, всемогутньої племінниці монсеньйора, єпископа від якого залежить призначення єпископів у цілій Франції.

Те, що ввижалося мені в далекому майбутньому, несподівано стає близьким. Це може привести мене до здійснення всіх моїх бажань».

Матильда спочатку злякалась раптової зміни виразу обличчя цієї могутньої особи, з якою вона була віч-на-віч у віддаленому покої. «Дарма! — сказала вона собі.— Хіба не найгіршим було б для мене, якби я не справила ніякого враження на холодну й егоїстичну натуру цього священика, пересиченого владою і всіма благами?»

Засліплений несподівано відкритою перед ним можливістю одержати єпископат, вражений духовною силою Матильди, пан де Фрілер на хвилину втратив самовладання. Мадемуазель де JIa-Моль бачила, що він ладний впасти їй до ніг. Нервовий дрож пройняв цього честолюбця.

«Все тепер ясно,— подумала вона,— для приятельки пані де Фервак тут не буде нічого неможливого». І хоч їй важко було подолати болісне почуття ревнощів, в неї вистачило мужності сказати вікарієві, що Жульєн був близьким другом маршальші і майже щодня зустрічався в неї з монсеньйором єпископом.

— Якби навіть список з тридцяти шести присяжних складали жеребкуванням чотири чи п´ять разів підряд з почесних громадян нашого департаменту,— вимовив старший вікарій з виразом найжадібнішого честолюбства й з притиском відчеканюючи кожне слово,— я вважав би, що мені дуже не щастить, якби не нарахував у кожному списку вісім чи десять друзів, і до того ж — найспритніших з цілої групи. За мною майже завжди буде більшість, яка навіть перевершує те, що потрібно для ухвалення вироку. Отже, ви бачите, мадемуазель, як легко мені домогтись виправдання...

Абат раптом замовк, немов уражений звуком власних слів: він робив признання, яких ніколи не роблять перед непосвяченими.

Але й він, у свою чергу, вразив Матильду, розповівши їй, що в дивовижній історії Жульєна безансонське товариство найбільше зацікавлене й здивоване саме тим, що він колись був предметом палкого кохання пані де Реналь і досить довгий час відповідав їй взаємністю на це почуття.

Панові де Фрілеру неважко було помітити, що його розповідь приголомшила Матильду.

«Тепер я відігрався! — подумав він.— Нарешті в мене є спосіб тримати в руках цю рішучу молоду особу. Я вже боявся, що це мені не вдасться». її благородна й незалежна манера триматись іще збільшувала в очах абата чарівність цієї надзвичайної красуні, що дивилась на нього зараз мало не з благанням. Він знов опанував себе і без вагання ще раз повернув кинджал у серці своєї жертви.

— Зрештою, я б не здивувався,— сказав він ніби між іншим,— якби виявилось, що це саме з ревнощів пан Сорель двічі стріляв з пістолета в жінку, яку колись кохав. Вона не позбавлена принадності, а останнім часом щось надто часто зустрічалася з абатом Маркіно з Діжона. Він мало не янсеніст, людина аморальна, як і всі вони.

Помітивши вразливе місце цієї вродливої дівчини, пан до Фрілер віддався насолоді помучити її серце.

— Чому,— сказав він, пильно дивлячись на Матильду своїми палаючими очима,— чому пан Сорель вибрав для цього церкву, як не тому, що саме в цю хвилину його суперник служив там обідню? Всі визнають, що цей щасливець, якому ви протегуєте, надзвичайно розумний і обережний чоловік. Чи не простіше було для нього сховатись у саду пана де Реналя, де йому так добре знайомий кожний куточок? І там, майже в цілковитій певності, що його не побачать і не впіймають, навіть не запідозрять, він міг убити цю жінку, яку він так ревнував.

Ці міркування, на перший погляд цілком справедливі, остаточно вивели Матильду з рівноваги, її погордлива душа, пройнята сухою розсудливістю, яка у вищому світі прагне замінити порухи людського серця, нездатна була відразу зрозуміти, яку радість дає людині нехтування всякою обачністю і яким сильним може бути це почуття в палкої натури.

У вищих верствах паризького суспільства, де досі жила Матильда, пристрасть дуже рідко зрікається обачності, адже з вікна кидаються тільки ті бідняки, що живуть на шостому поверсі.

Кінець кінцем абат де Фрілер переконався, що Матильда в його владі. Він дав їй зрозуміти (звичайно, він брехав), що має змогу вплинути на прокурора, який підтримує обвинувачення проти Жульєна.

Після того як будуть призначені жеребкуванням тридцять шість присяжних судової сесії, він особисто і безпосередньо домовиться принаймні з тридцятьма з них. Якби Матильда не здавалася панові де Фрілеру такою чарівною, їй довелося б ходити до нього разів п´ять чи шість, перш ніж він так одверто висловився б перед нею.

XXXIX. Інтрига

Кастр, 1676 р.— В сусідньому будинку брат убив сестру, цей дворянин уже й раніше завинив у вбивстві. Його батько таємно роздав п´ятсот екю радникам і врятував йому життя.

Локк. «Подорож до Франції»

Вийшовши з єпископського подвір´я, Матильда, не задумуючись, послала кур´єра до пані де Фервак, навіть острах скомпрометувати себе не спинив її ні на секунду. Вона благала свою суперницю домогтись, щоб монсеньйор єпископ власноручно написав листа панові де Фрілеру. Вона дійшла до того, що просила її особисто приїхати в Безансон. Вчинок справді героїчний для такої гордої й ревнивої душі.

За порадою Фуке, вона остереглася розповісти Жульєнові про всі ці заходи. І без того його дуже непокоїла її присутність. Близькість смерті зробила Жульєна поряднішою і добрішою людиною, ніж він був досі, і його мучили тепер докори сумління не тільки щодо пана де Ла-Моля, але й щодо самої Матильди.

«Як же це так? — казав він собі.— В її присутності я не тільки буваю неуважним, але навіть нудьгую. Вона губить себе заради мене, а я отак їй віддячую! Невже я просто недобра людина?» Це питання дуже мало цікавило його, коли він ще був честолюбним, не домогтися успіху — єдине, що він тоді вважав ганебним.

Тепер він тим прикріше почував себе при Матильді, що в цей час вона палала до нього надзвичайною, майже божевільною пристрастю. У неї тільки й мови було, що про всякі неймовірні жертви, на які піде, щоб врятувати його.

Запалившись почуттям, яким вона пишалась і яке перемогло властиву їй гордість, вона хотіла сповнити кожну хвилину життя якимись надзвичайними вчинками. Всі її довгі розмови з Жульєном були присвячені найдивовижнішим і найризикованішим для неї планам. Тюремники, яким вона щедро платила, дозволяли їй розпоряджатися у в´язниці. Матильдині фантазії не обмежувались тим, що вона жертвувала своєю репутацією; нехай її історія стане відома всьому світові,— їй було байдуже. Вимолити помилування Жульєнові, кинувшись на коліна перед каретою короля, коли вона мчатиме вулицею, притягти увагу монарха, ризикуючи тисячу разів бути розчавленою, — це була ще одна з найменш безумних вигадок, створених її нестримною, палкою уявою. Матильда була певна, що з допомогою своїх друзів, які перебувають при особі короля, вона зможе проникнути в заборонену частину парку Сен-Клу.

Жульєн вважав себе недостойним такої відданості; правду кажучи, він стомився від цього героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, сторонніх.

Серед усіх її тривог, болісних страхів за коханого, без якого їй немиле було життя, вона плекала таємне бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків.

Жульєн гнівався на себе за те, що весь цей героїзм його зовсім не зворушує. Що було б, якби він дізнався про безумства, якими Матильда допікала відданого, але надзвичайно розважливого й обмеженого добрягу Фуке?

Той і сам не знав, що, власне, його дратує у цій відданості Матильди. Адже ж і він ладен був пожертвувати всім своїм майном і піти на яку завгодно небезпеку, аби врятувати Жульєна. Його приголомшувала неймовірна кількість золота, яке розкидала Матильда. Спочатку ці величезні суми викликали повагу в Фуке, бо він ставився до грошей з благоговінням провінціала.

Нарешті він помітив, що плани мадемуазель де JIa-Моль дуже часто змінюються, і тоді з великим полегшенням знайшов осудливе слівце, що визначало цю обтяжливу для нього здачу: вона була неврівноважена. Від цього епітета до репутації навіженої — найгіршої анафеми в провінції — лиш один крок.

«Як дивно,— міркував якось Жульєн, тільки-но Матильда вийшла з його камери,— що така палка пристрасть лишає мене зовсім байдужим! А лише два місяці тому я її обожнював! Правда, я читав, що наближення смерті робить байдужим до всього, але жахливо почувати себе невдячним і не мати сили змінитися. Виходить, я егоїст?» І він жорстоко докоряв собі за це.

Честолюбство вмерло в його серці, із праху його з´явилось нове почуття — він називав його каяттям у тому, що замахнувся на життя пані де Реналь.

Насправді Жульєн був безтямно закоханий у неї. Йому здавалося незвичайним щастям, коли, зоставшись сам і не боячись, що хто-небудь порушить його спокій, міг вільно віддатися спогадам про колишні щасливі дні у Вержі або у Вер´єрі. [...]

XL. Спокій

Саме тому, що тоді я був безумцем, я мудрий тепер. О ти, філософе, що не вмієш бачити нічого за межами одної миті, який бідний твій кругозір! Око твоє нездатне спостерігати потаємну роботу людських пристрастей.

Ґете

Цю розмову урвав допит, а за ним нарада з адвокатом, якому був довірений захист Жульєна. Такі хвилини були єдиною справжньою неприємністю в його теперішньому житті, сповненому безтурботних і ніжних мрій.

— Я вчинив убивство, вбивство, обмірковане заздалегідь,— повторював Жульєн і слідчому, і адвокатові.— Мені дуже шкода, панове,— додав він, усміхаючись,— але вам тут майже нема чого робити.

«В усякому разі,— вирішив Жульєн, коли йому вдалося здихатися цих суб´єктів,— я, слід гадати, людина мужня, і, безперечно, мужніша, ніж ці двоє. Для них найбільше лихо, якийсь цар жахів — отой двобій зі смертним кінцем, про який я серйозно подумаю тільки в той день, коли він настане.

Це, мабуть, тому,— по-філософськи міркував Жульєн,— що я зазнав і гіршого нещастя. Я страждав незмірно більше під час моєї першої поїздки в Страсбург, коли гадав, що Матильда покинула мене... І подумати тільки, що я так пристрасно бажав близькості, до якої тепер зовсім байдужий. Сказати правду, я почуваю себе щасливішим на самоті, ніж коли ця красуня поділяє зі мною мою самотність...» [...]

Департаментська газета оголосила імена присяжних, і пані де Реналь, на превеликий жах свого чоловіка, захотіла поїхати в Безансон. Єдине, чого домігся від неї пан де Реналь,— це обіцянки, що вона не вставатиме з ліжка, щоб уникнути неприємності бути покликаною на суд як свідок. [...]

Пані де Реналь легко погодилась виконати наказ свого чоловіка. «Якщо я з´явлюся на суд,— міркувала вона,— подумають, що я вимагаю кари».

Але всупереч усім обіцянкам поводитись розважливо, що їх пані де Реналь дала духівникові і своєму чоловікові, вона, ледве прибувши в Безансон, власноручно написала кожному з тридцяти шести присяжних:

«Я не з´явлюсь на суд, пане, бо моя присутність могла б несприятливо вплинути на справу пана Сореля. Єдине, що я жадаю усім серцем,— щоб він був виправданий. Повірте мені, жахлива думка, що невинна людина через мене покарана на смерть, отруїла б і, безперечно, скоротила б решту мого життя. Як можете Ви засудити його на смерть, коли я жива? Ні, безперечно, суспільство не має права відбирати життя, особливо в такої людини, як Жульєн Сорель. У Вер´єрі всі знали, що в нього бувають хвилини затьмарення свідомості. В цього сердешного юнака є могутні вороги, але навіть серед ворогів (а скільки їх у нього!) чи знайдеться хоч один, хто сумнівався б у його надзвичайних здібностях і глибоких знаннях? Ви маєте судити не звичайну людину, пане. Протягом півтора року ми всі^знали його як набожного, розважливого, старанного юнака, але кілька разів на рік його опановувала меланхолія, що доходи- ла мало не до божевілля. Весь Вер´єр, всі наші сусіди у Вержі, де ми перебуваємо літом, вся наша сім´я і сам пан супрефект можуть підтвердити його зразкове благочестя. Він напам´ять знає все Святе Письмо. Хіба безвірник став би трудитись цілі роки, щоб вивчати цю святу книгу? Мої сини матимуть честь передати Вам цього листа; вони — діти. Будьте ласкаві, пане, спитати їх, і вони розкажуть Вам про цього нещасного юнака всі подробиці, що, безумовно, переконають Вас, яким варварством було б засудити його. Ви не тільки не помститесь за мене. Ви й мені заподієте смерть.

Що зможуть заперечити його вороги проти факту? Моя рана — наслідок одного з тих хвилинних нападів запаморочення, що навіть діти помічали в свого гувернера; рана моя така легка, що менше ніж через два місяці я змогла приїхати поштового каретою з Вер´єра в Безансон. Якщо я дізнаюсь, пане, що Ви хоч трохи вагаєтесь врятувати невинну людину від варварських законів, я встану з ліжка, де мене утримує тільки наказ мого чоловіка, і приїду, щоб кинутись Вам до ніг.

Заявіть, пане, що зловмисність не доведена, і Вам не доведеться докоряти собі за кров невинного...» і таке інше, і таке інше.

XLI. Суд

У країні довго пам´ятатимуть про цей гучний процес. Цікавість до обвинуваченого переходила в схвильоване співчуття, бо його злочин був дивовижний, але не жорстокий. Та хоч би й так, юнак був такий красень! Його блискуча, рано обірвана кар´єра ще збільшувала симпатії до нього. «Невже його засудять?» — питали жінки в знайомих чоловіків і, бліднучи, чекали відповіді.

Сент-Бев

Нарешті настав день, якого так боялися Матильда і пані де Реналь.

Незвичайний вигляд міста викликав у них ще більший страх; навіть мужня душа Фуке була збурена. Вся провінція з´їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу.

Вже за кілька днів у готелях не лишалось жодного вільного місця. Панові голові суду не давали проходу, випрошуючи вхідні квитки, всі міські дами хотіли бути присутніми на суді. На вулицях продавали портрети Жульєна і таке інше, і таке інше.

Матильда приберегла для цієї вирішальної хвилини власноручний лист єпископа. Цей прелат, що управляв церквою всієї Франції і призначав єпископів, зласкавився просити про виправдання Жульєна. Напередодні суду Матильда віднесла цей лист до всемогутнього старшого вікарія.

Під кінець розмови, коли вона вже виходила, вмиваючись слізьми, пан де Фрілер нарешті покинув свою дипломатичну стриманість і сам, трохи розчулившись, сказав їй:

— Я ручуся за вирок присяжних. З дванадцяти осіб, яким доручено вирішити, чи завинила особа, якій ви протегуєте, в злочині і, головне,— в злочині, обміркованому заздалегідь, я нараховую шестеро друзів, зацікавлених у моєму успіху, а я їм дав зрозуміти, що від них залежить зробити мене єпископом. Барон Вально, якого я зробив мером Вер´єра, має голоси панів де Муаро і де Шолена. Сказати правду, жеребкування дало нам для цієї справи двох дуже неблагонадійних присяжних, але хоч це й ультраліберали, проте у важливих справах вони підкоряються мені, а я передав їм, що прошу голосувати спільно з паном Вально. Мені відомо, що шостий присяжний, страшенно багатий фабрикант, ліберал і балакун, потай мріє про якісь поставки військовому міністерству і, звичайно, не схоче викликати мого незадоволення. Я звелів переказати йому, що пан Вально діятиме за моїми вказівками.

— А хто ж цей пан Вально? — стурбовано спитала Матильда.

— Якби ви знали його, ви б не сумнівались в успіху. Це грубий, нахабний, безсоромний балакун, наче створений для того, щоб вести за собою дурнів. Тисяча вісімсот чотирнадцятого року він жив у злиднях, а тепер я зроблю його префектом. Він здатний побити своїх колег присяжних, якщо вони не голосуватимуть так, як він схоче.

Матильда трохи заспокоїлась.

Ще одна прикра розмова чекала її увечері. Жульєн вирішив не брати слова на суді, щоб не затягти неприємної процедури, результат якої, на його думку, був наперед відомий.

— Мій адвокат виступить, цього досить,— сказав він Матильді.— І так мені надто довго доведеться бути видовищем для всіх моїх ворогів... Цих провінціалів обурила моя блискавична кар´єра, якою я завдячую вам... Повірте, серед них немає жодного, хто б не бажав мого засудження, хоч це й не завадить їм, як дурням, проливати сльози, коли мене поведуть на страту.

— Вони хочуть бачити ваше приниження, це безперечно,— відповіла Матильда,— але я не думаю, що вони жорстокі. Моя поява в Безансоні і мої страждання викликали співчуття всіх жінок, а ваше вродливе обличчя довершить решту. Досить вам сказати кілька слів перед вашими суддями, весь зал буде на вашому боці...— І таке інше, і таке інше...

Наступного дня, о дев´ятій годині ранку, коли Жульєн вийшов з в´язниці, щоб вирушити у великий зал суду жандарми насилу могли стримати величезну юрбу, що заповнила подвір´я. Жульєн добре виспався, він був спокійний і не почував нічого, крім філософського жалю до юрби заздрісників, що без будь-якої жорстокості оплесками зустрінуть його смертний вирок. Він дуже здивувався, побачивши за ті чверть години, поки його вели серед юрби, що він в усіх викликає сердечне співчуття. Він не почув жодного неприязного слова. «Ці провінціали не такі лихі, як я гадав»,— подумав він.

Коли Жульєн увійшов у зал суду, його вразила витонченість архітектури. Це була чиста готика, безліч чарівних маленьких колон, надзвичайно старанно виточених з каменю. Йому здавалося, що він в Англії.

Але незабаром його увагу привернуло півтора десятка привабливих жінок, що розташувались у трьох ложах, якраз навпроти лави підсудного, над місцями для суддів і присяжних. Обернувшись у бік публіки, він побачив, що галерея над амфітеатром була повна жінок,— переважно молодих; вони здавалися йому вродливими. Очі їхні блищали, в них відбивалось палке співчуття. Решту залу заповнила величезна юрба, народ пхався в двері, і вартові не могли втихомирити натовп.

Коли всі очі, що жадібно шукали Жульєна, нарешті побачили, як він сідає на місце на відведеному для підсудних невеликому підвищенні, по залу пробіг гомін подиву й співчуття.

Того дня Жульєнові не можна було дати й двадцяти років; він був одягнений дуже просто, але з бездоганним смаком; його волосся й чоло були просто чарівні; Матильда сама подбала сьогодні про його туалет. Жульєнове обличчя вражало надзвичайною блідістю. Ледве він сів на лаву, як почув з усіх боків: «Боже! Який він юний! Та це ж дитина!.. Він ще вродливіший, ніж на портреті».

— Підсудний,— сказав йому жандарм, що сидів праворуч від нього,— бачите отих шістьох дам, що сидять на балконі? — І жандарм показав йому на невеличку ложу, що виступала над місцями для присяжних,— Це дружина префекта,— провадив далі жандарм,— біля неї — пані маркіза де N... вона вам дуже співчуває, я сам чув, як вона розмовляла зі слідчим. Далі — пані Дервіль.

— Пані Дервіль! — скрикнув Жульєн, спалахнувши по саме волосся.

«Як тільки закінчиться суд, вона напише пані де Реналь»,— подумав він, не знаючи, що пані де Реналь приїхала в Безансон.

Почався допит свідків. Він тривав кілька годин. При перших словах обвинувальної промови прокурора дві з тих дам, що сиділи в маленькій ложі навпроти Жульєна, розплакались.

«Пані Дервіль не така, вона не розчулиться»,— подумав Жульєн. Проте він помітив, що обличчя у неї палає.

Прокурор з пафосом, поганою французькою мовою розводився про варварство вчиненого злочину. Жульєн помітив, що сусідки пані Дервіль слухали його дуже незадоволено.

Деякі з присяжних, мабуть, їхні знайомі, щось їм казали, очевидно заспокоюючи їх. «Це все-таки добра ознака»,— подумав Жульєн.

Доти він почував лише безмежну зневагу до всіх людей, що зібрались тут.

Вульгарне пишномовство прокурора посилило його почуття огиди. Але поволі душевна сухість Жульєна зникала перед виявами співчуття, яке він бачив з усіх боків.

Йому сподобався рішучий вираз обличчя його адвоката.

— Тільки без зайвих фраз, — сказав Жульєн йому тихенько, коли той приготувався взяти слово.

— Уся ця пишномовність, вкрадена в Боссюе, яку тут розгорнули проти вас, пішла вам тільки на користь,— сказав адвокат.

І справді, не минуло й п´яти хвилин після того як він почав промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат, звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жульєн здригнувся, він почував, що ось-ось розплачеться. «Боже правий! Що скажуть мої вороги?»

Він мало не розчулився, коли, на щастя, зустрівся поглядом з нахабними очима пана барона де Вально.

«Очі цього пана палають,— подумав він,— як тріумфує ця підла душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, я мусив би його проклинати. Один Бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!»

Ця думка цілком поглинула Жульєнову увагу. Але незабаром він отямився, почувши голосні схвальні вигуки присутніх. Адвокат щойно за

кінчив промову. Жульєн згадав, що слід потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.

Обвинуваченому і адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жульєна вразило одне спостереження: жодна з жінок не вийшла з залу пообідати.

— Сказати правду, я вмираю з голоду,— мовив адвокат,— а ви?

— Я теж,— відповів Жульєн.

— Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти,— сказав адвокат, показуючи на маленьку ложу.— Будьте мужні, все йде прекрасно.

Засідання відновилось.

Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. Голова змушений був спинитися; серед тиші й загального тривожного чекання бій баштового годинника гучно лунав на весь зал.

«Ось настає мій останній день»,— подумав Жульєн. І незабаром він відчув, як його опановує почуття обов´язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось додати, Жульєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі пані Дервіль, які у вечірньому світлі здавалися йому дуже блискучими. «Невже вона плаче?» —подумав він.

— Панове присяжні! Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану.

Я не прошу у вас ніякої милості,— промовляв далі Жульєн твердішим голосом.— Я не плекаю райдужних надій,— мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір´ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом.

Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні: він висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, всі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим як закінчити промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь... Пані Дервіль раптом скрикнула і знепритомніла...

Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; в багатьох чоловіків на очах були сльози.

Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими Жульєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добр_а це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з зали.

Та ось пробило другу годину — і враз почувся шум. Маленькі дверця- та кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду, за ним ішли всі інші присяжні. Він від. кашлявся і проголосив, що присяжні по правді і совісті ухвалили одностайно вирішення, що Жульєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. [...]

XLII

Коли Жульєна одвели назад у в´язницю, його помістили в камеру смертників. І він, що завжди помічав найнезначніші дрібниці, на цей раз навіть не помітив, що його не повели наверх, у його вежу. Він думав про те, що він сказав би пані де Реналь, якби мав щастя побачити її перед останньою хвилиною. Він уявляв собі, що вона відразу перепинить його, і йому хотілося з перших же слів висловити їй усе своє каяття. «Після такого вчинку, як переконати її, що я кохаю лише її одну? Бо зрештою я хотів все-таки вбити її чи то з честолюбства, чи то з кохання до Матильди».

Лягаючи спати, він помітив, що на ліжку простирала з грубого полотна. Очі його ніби відкрились. «Ах, так! Я ж у камері смертників,— сказав він сам собі.— Справедливо...»

«Граф Альтаміра розповідав мені, що Дантон напередодні смерті казав своїм гучним голосом: «Дивна річ, дієслово «гільйотинувати» не може відмінюватись у всіх часах; можна сказати: я буду гільйотинований, ти будеш гільйотинований, але не кажуть: я був-гільйотинований».

А чом би й ні,— міркував далі Жульєн,— коли є загробне життя... Сказати правду, якщо я там зустрінуся з християнським Богом, мені кінець: це деспот, і, як такий, він мстивий; в його Біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання. Я його ніколи не любив і навіть не міг повірити, що хто-небудь щиро його любить. Він безжальний (і Жульєн пригадав кілька місць з Біблії). Він мене жорстоко покарає.

А що, як я зустріну там бога Фенелона! Може, він скаже мені: «Тобі багато проститься, бо ти багато любив...»

Чи справді я багато любив? О, я любив пані де Реналь, але поводився жахливо. І тут, як у всьому іншому, відмовився від простого й скромного заради того, що блищить. Та, з другого боку, які перспективи відкривалися переді мною! Гусарський полковник, якби почалась війна; в мирні часи — секретар посольства; потім посол... Бо я швидко освоївся б з цими справами... Та навіть якби я був останнім дурнем, хто міг би змагатися з зятем маркіза де Ла-Моля? Мені пробачили б усі мої безглузді витівки,— ба навіть вважали б їх заслугами. І ось я, значна особа, веду розкішне життя у Відні або в Лондоні...»

— Не зовсім так, пане, через три дні ви будете гільйотиновані.

Жульєн щиро розсміявся цій дотепній репліці, яку подав йому здоровий розум. «Справді, в людині живуть дві істоти,— подумав він.— Якій же з них, чорти б його взяли, належить це єхидне міркування?

Ну що ж, друже, хай так,— відповів він уявному співрозмовникові,— я буду гільйотинований через три дні. [...]

Вранці він прокинувся, почувши, що хтось міцно обнімає його, і — Як? Уже? — сказав Жульєн, злякано розплющуючи очі.

Він думав, що його схопив кат.

Це була Матильда. «На щастя, вона не зрозуміла, що я подумав». Ця думка повернула йому самовладання. Він побачив, що Матильда змарніла так, наче півроку хворіла; її не можна було впізнати.

— Цей підлий Фрілер обдурив мене,— казала вона, ламаючи руки, рід люті вона не могла плакати.

— Хіба я не гарний був учора, коли взяв слово? — сказав Жульєн.— Я імпровізував, і вперше в житті! Щоправда, є підстави боятись, що це й востаннє.

В цю хвилину Жульєн грав на вдачі Матильди з холоднокровністю вмілого піаніста, що торкається клавішів.

— Я не знатного походження,— казав він,— але висока душа Матильди піднесла до себе свого коханого. Як ви думаєте, чи краще перед своїми суддями тримався Боніфацій де Ла-Моль?

Матильда того дня була ніжна без всякої афектації, немов бідна дівчина, що живе десь на шостому поверсі; але вона не могла домогтись від нього простіших слів. Несвідомо він відплачував їй за всі муки, яких вона так часто завдавала йому. [...]

Матильда весь час повторювала йому ледве чутним голосом:

— Він там, у сусідній кімнаті.

Нарешті її слова дійшли до свідомості Жульєна. «Голос її ослаб,— подумав він,— але її владна вдача все-таки почувається в інтонації. Вона притишує голос, щоб не розсердитись».

— Хто там такий? — спитав він її лагідно.

— Адвокат, він чекає, щоб ви підписали апеляцію.

— Я не буду апелювати.

— Як? Ви не будете апелювати?! — сказала вона, підводячись, і очі її гнівно заблищали,— а чому б то, скажіть, будь ласка?

— Тому, що зараз я почуваю в собі мужність умерти, не зробившись загальним посміховищем. А хто може поручитися, що через два місяці, після довгого перебування у цій вогкій в´язниці, я буду в такому самому доброму стані? Я передбачаю відвідини священиків, мого батька... А гірше за це для мене нічого в світі не може бути. Краще вмерти.

Цей несподіваний опір збудив усю гордість, властиву Матильдиній вдачі. Вона не мала змоги побачитися з абатом де Фрілером до того часу, коли впускають відвідувачів у безансонську в´язницю, і тепер зганяла свій гнів на Жульєнові. Вона його палко кохала, а проте протягом чверті години, поки вона проклинала його за погану вдачу і докоряла сама собі за те, що покохала його, він пізнавав у ній ту саму гордячку, яка колись так дошкульно його ображала в бібліотеці палацу де Ла-Моль.

— Ради слави твого роду провидіння мусило б подбати про те, щоб ти народилась чоловіком,— сказав він.

«Але щодо мене,— подумав він,— дурний би я був, якби погодився Жити ще два місяці в цій огидній камері, будучи предметом всіляких підлих і ганебних наклепів патриціанської кліки і маючи за єдину розраду прокляття цієї навіженої... Отже, післязавтра вранці я б´юся на дуелі з людиною, яка уславилась холоднокровністю і вмілістю надзвичайною...

Просто надзвичайною,— повторив у ньому мефістофельський голос,— вона ніколи не схибить...

Ну що ж, хай буде так, у добрий час. (Матильда не припиняла своїх красномовних умовлянь). Сто чортів, ні,— вирішив Жульєн,— апелювати я не буду...»

І він поринув у мрії... Як звичайно, о шостій годині ранку листоноша принесе газету. О восьмій, коли пан де Реналь прочитає її, Еліза увійде навшпиньках і покладе газету їй на ліжко. Потім вона прокинеться і раптом, переглядаючи сторінку, скрикне, гарненька ручка її затремтить, вона побачить ці слова: «О десятій годині п´ять хвилин його не стало».

Вона заллється гіркими слізьми, я знаю її. Дарма що я хотів її вбити, все буде забуте, і ця жінка, в якої я хотів відібрати життя, буде єдиною, яка щиро оплакуватиме мою смерть».

Ах! Оце так протиставлення!» — подумав Жульєн, і протягом усього часу, поки Матильда продовжувала докоряти йому, він думав тільки про пані де Реналь. І хоч він часом щось відповідав на те, що йому казала Матильда, він не міг відірватись душею від спогадів про спальню у Вер´єрі. Він бачив бе- зансонську газету на стебкованій ковдрі з оранжевої тафти, бачив біленьку руку, що судомно стискає газету, бачив, як плаче пані де Реналь... стежив за кожною сльозинкою, що котилась по її чарівному обличчю.

Мадемуазель де JIa-Моль, так нічого й не домігшись від Жульєна, попросила адвоката зайти. На щастя, це був колишній капітан італійської армії, учасник кампанії тисяча сімсот дев´яносто шостого року, товариш Манюеля.

Для годиться він намагався відрадити засудженого від його рішення. Жульєн, бажаючи виявити свою повагу до нього, виклав йому свої міркування.

— Що ж, правду кажучи, можна бути й такої думки, як ви,— сказав нарешті пан Фелікс Вано (так звали адвоката).— Але ви маєте ще три дні для подачі апеляції, і мій обов´язок заходити до вас щодня. Якби за ці два місяці під в´язницею раптом вивергнувся вулкан, ви були б урятовані. Та ви можете вмерти й від хвороби,— сказав він, дивлячись Жульєнові в очі. Жульєн потиснув йому руку.

— Дякую, ви порядна людина. Я подумаю про це. І коли Матильда нарешті вийшла разом з адвокатом, він почував у серці значно більше приязні до адвоката, ніж до неї.

XLIII

Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку. А, знов Матильда,— подумав він у півсні.— Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів». З нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадалися вірші про Бельфегора, що тікав од дружини.

Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.

— Ах, невже я бачу тебе перед тим як умерти! Чи це лише сон? — вигукнув Жульєн, кидаючись їй до ніг,— Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця,— сказав він тої ж миті, отямлюючись.

— Пане... я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити...— Ридання душили її, вона не могла говорити.

— Благаю вас, пробачте мені!

— Якщо ти хочеш, щоб я тобі пробачила,— сказала вона, підводячись і кидаючись йому в обійми,— подай негайно апеляцію.

Жульєн вкрив її поцілунками.

— А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?

— Присягаю. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.´

— Підписую! — скрикнув Жульєн.— Як? Ти прощаєш мене! Невже це можливо?

Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.

— Це нічого,— сказала вона,— ти зробив мені трохи боляче.

— Твоє плече,— скрикнув Жульєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими поцілунками.— Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє у твоїй вер´єрській кімнаті?

— А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де JIa-Молю того жахливого листа?

— Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.

— Невже це можливо? — скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості.

Вона припала до Жульєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.

Ніколи в житті Жульєн не переживав такої хвилини. Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говорити.

— А ця молода жінка, пані Мішле,— сказала нарешті пані де Реналь,— або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?

— Це тільки на перший погляд так,— відповів Жульєн.— Вона моя дружина, але не кохана.

І вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.

— Ось на який жах штовхнула мене релігія! — казала вона йому.— А я ж іще пом´якшила найжахливіші вирази в тому листі.

Захват і радість Жульєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.

— А проте я вважаю себе віруючою,— казала йому згодом пані де Реналь,— Я щиро вірю в Бога і вірю — це було доведено мені,— що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета...

Тут Жульєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками.

— Пусти, пусти,— продовжувала вона,— я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду... Досить мені побачити тебе, як всяке почуття обов´язку в мене зникає: я вся — безмежна любов до тебе; ні, слово «любов» навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до Бога: тут усе — благоговіння, любов, покора... Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин, навіть не встигнувши подумати. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось... А втім, хто зна, чи ми справді розлучимося? — сказала вона з усмішкою.

— Я зрікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції,— вигукнув Жульєн, схоплюючись,— якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом!

Обличчя пані де Реналь раптом змінилося; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.

— А що, якби ми вмерли зараз? — спитала вона.

— Хто знає, що буде там, на тому світі? — відповів Жульєн.— Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці — як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий...

— Ти ніколи не був такий щасливий?

— Ніколи,— радісно повторив Жульєн,— кажу тобі Щиро, як самому собі. Боронь мене Боже перебільшувати.

— Ну, якщо ти так кажеш, твої слова — для мене закон,— сказала вона, несміливо й скорбно усміхаючись.

— Так ось! Заприсягни своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо... Подумай про те,— додав він,— що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.

— Присягаю,— холодно сказала вона,— але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.

— Бережись, ти скомпрометуєш себе.

— Після того як я прийшла до тебе у в´язницю, я зробилась навіки притчею во язицех у Безансоні, в цілому Франш-Конте,— мовила вона з глибоким смутком.— Межі суворої цнотливості порушені... Моя жіноча честь загублена; правда, це заради тебе...

Вона говорила з таким сумом, що Жульєн у пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп´яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.

Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жульєна у в´язниці, бо через три дні він послав по неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер´єр.

Цією жорстокою розлукою почався важкий для Жульєна день. Через дві-три години його повідомили, що якийсь проноза піп, якому чомусь не вдалося примазатись до безансонських єзуїтів, зранку стоїть на вулиці перед брамою в´язниці. Йшов рясний дощ, і цей чоловік, очевидно, хотів розіграти з себе мученика. Жульєн був у похмурому настрої, і це блазенство його дуже роздратувало.

Вранці він уже відмовився прийняти цього попа, але той, видно, вирішив за всяку ціну сповідати Жульєна, щоб потім створити собі ім´я серед безансонських жінок через цікаві признання, які він, мовляв, почув від засудженого.

Він голосно заявив, що стоятиме день і ніч біля брами в´язниці.

— Бог послав мене, щоб зворушити серце цього відступника...

Простий народ, завжди жадібний до видовищ, починав збиратися навколо нього.

— Так, браття! — волав він.— Я стоятиму тут день і ніч, не зійду з місця, скільки б не довелося мені вистояти днів і ночей. Дух святий говорив зі мною і сповістив мені повеління Господнє — врятувати душу молодого Сореля. Приєднуйтесь до моїх молитов...— і таке інше, і таке інше.

Жульєн відчував огиду до всіляких сцен і до всього, що могло привернути до нього увагу. Він уже подумав був, що настала слушна хвилина непомітно зникнути з цього світу, але в нього ще лишалася надія побачити пані де Реналь, він був закоханий шалено.

Брама в´язниці виходила на одну з найбільш людних вулиць міста. Коли Жульєн уявляв собі цього брудного попа, що збирає навколо себе юрбу і вчиняє вуличний скандал, це терзало його душу. «І, звичайно, він щохвилини повторює моє прізвище!» Ця думка була для нього гірша за смерть.

Він кілька разів протягом години посилав одного відданого йому тюремного ключаря подивитися, чи піп і досі стоїть проти брами.

— Пане, він стоїть навколішках у болоті,— казав йому щоразу ключар,— голосно молиться і проказує літанії за спасіння вашої душі...

«От негідник!» — подумав Жульєн. В цю хвилину піп почув глухий гомін народу, що підхоплював молитви. Обурення його дійшло краю, коли він помітив, що й сам ключар ворушить губами, повторюючи латинські слова.

— Там уже починають говорити,— додав ключар,— що у вас, мабуть, зовсім кам´яне серце, коли ви відмовляєтесь від допомоги такого святого чоловіка.

— О моя батьківщино! Скільки в тобі ще варварства! — вигукнув Жульєн, не тямлячи себе від люті, і він продовжував голосно міркувати, забувши про присутність ключаря.— Цей піп хоче потрапити на сторінки газет, і він таки доможеться свого. Ах, кляті провінціали! В Парижі мені не довелося б зазнати такого приниження. Там і дурисвіти — люди вміліші.

— Впустіть сюди цього святого,— сказав він нарешті ключареві, і лоб його зросився потом. Ключар перехрестився і з радістю пішов. Святий отець, як виявилось, був неймовірно потворною і страшенно брудною істотою. Надворі йшов холодний дощ, і від цього в казематі було зовсім темно й ще більше відчувалася вогкість. Піп поліз до Жульєна в обійми і, звертаючись до нього з умовлянням, мало не пустив сльозу. Підле лицемірство його впадало в око. Ніколи в житті не відчував Жульєн такої люті. Не минуло й чверті години після того як увійшов священик, а Жульєн уже почував себе жалюгідним боягузом. Вперше смерть з´явилась перед ним, як щось жахливе. Він уявив собі, як тіло його почне розкладатись через два дні після страти... і таке інше, і таке інше.

Він почував, що ось-ось зрадить себе, виявивши свою легкодухість, або кинеться на цього попа й задушить його власним ланцюжком, коли раптом йому спало на думку попросити святого отця негайно відслужити за нього добру обідню за сорок франків. Було вже близько полудня, отже, піп забрався геть.

Як тільки він вийшов, Жульєн розридався; він плакав довго і плакав тому, що не було тут пані де Реналь; була б вона в Безансоні, він признався б їй у своїй легкодухості.

І в той час коли він був охоплений журбою, що його коханої немає з ним, він почув кроки Матильди.

«Найгірше у в´язниці те,— подумав він,— що не можна замкнути своїх дверей».

Все, що казала йому Матильда, тільки дратувало його. [...]

Жульєн, ледве стримуючи безсилу лють і досаду, сказав Матильді:

— Підіть відслужіть обідню за спасіння моєї душі і дайте мені хоч хвилину спокою.

Матильда, що вже й так мучилась ревнощами через відвідини пані де Реналь, дізнавшись про її від´їзд, зрозуміла причину Жульєнового поганого настрою і розридалась.

Горе її було щире; Жульєн бачив це і ще більше дратувався. Він від. чув непереборну потребу лишитися на самоті, але як цього домогтись?

Нарешті Матильда, після марних умовлянь і спроб пом´якшити його, пішла; але майже негайно з´явився Фуке.

— Мені треба побути самому,— сказав Жульєн відданому другові і, побачивши, що той стоїть у нерішучості, додав: — Я обмірковую прохання про помилування... До речі, зроби мені ласку, ніколи не говори зі мною про смерть. Якщо мені в той день будуть потрібні якісь особливі послуги, я сам тобі скажу.

Коли Жульєн нарешті залишився на самоті, він відчув себе ще більш пригніченим і слабодухим, ніж раніше. Останні сили, які ще збереглися в знесиленій душі, були вичерпані зусиллями приховати свій стан від мадемуазель де Jla-Моль і Фуке. Надвечір його втішила одна думка:

«Якби цього ранку, в ту хвилину, коли смерть з´явилася переді мною в усій своїй бридоті, мене повели на страту, очі юрби збудили б моє честолюбство, хода моя була б, можливо, трохи напружена, як у несміливого фата, що входить у салон. Дехто з проникливих людей, якби такі знайшлися серед провінціалів, могли б здогадатися про мою легкодухість... але ніхто її не побачив би».

І він відчув деяке полегшення. «Тепер я боягуз,— повторював він собі,— але ніхто не дізнається про це».

На другий день його чекала нова, чи не найбільша неприємність. Він уже давно знав, що батько збирається його відвідати. Цього ранку, коли Жульєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з´явився у його казематі.

Жульєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, він цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька. «Доля звела нас на землі докупи,— думав він, поки ключар прибирав сяк-так у камері,— а ми зробили стільки зла один одному, що більше й бути не може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару».

Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків.

Жульєн не міг стримати сліз. «Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю.— Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз; як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер´єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями, зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер´єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».

Жульєн був мало не в розпачі. Він не знав, як випровадити батька, а прикидатися, та ще так, щоб обдурити цього проникливого старого, було зараз понад його сили. Він поспішно перебирав у думці всі можливості.

— В мене є заощадження! — раптом вигукнув він.

Цей вигук, що вихопився в нього так до речі, вмить змінив і вираз обличчя старого, і становище Жульєна.

— Як мені розпорядитись ними? — продовжував Жульєн уже спокійніше; враження, яке справили його слова, розвіяло його почуття приниженості.

Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись проґавити гроші, частину яких Жульєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жульєнові захотілось покепкувати з нього, р — Ну, так ось: Господь Бог напоумив мене щодо заповіту. Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту — вам.

— От і добре,— сказав старий,— решта належить мені по праву; але раз милосердний Господь пом´якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитися з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання — про це ти не подумав...

«Ось вона — батьківська любов!» — повторював сам собі Жульєн з болем у серці, залишившись нарешті сам. Незабаром з´явився тюремник.

— Пане, після побачення з батьками я завжди приношу моїм постояльцям пляшку доброго шампанського. Воно, звичайно, дорогеньке, шість франків за пляшку, зате серце звеселяє. [...]

Минуло п´ять довгих днів, Жульєн був чемний і лагідний з Матильдою, він бачив, що її мучать ревнощі. Одного вечора він серйозно думав про те, щоб заподіяти собі смерть. Серце його було сповнене глибокої муки від розлуки з пані де Реналь. Ніщо не вабило його більше ні в реальному житті, ні в уяві. Відсутність усякого руху вже почала впливати на його здоров´я, і в його вдачі з´явилась якась немічна екзальтованість, як у юного німецького студента. Він помалу втрачав мужню гордість, яка відкидає енергійним слівцем недостойні думки, що в нещасті закрадаються в душу людини.

«Я любив правду... А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих. — І уста його гидливо скривилися...— Ні, людина не може довіритись іншій людині». [...]

Яке ж це було для нього щастя, коли до нього повернулась пані де Реналь!

— Мій найперший обов´язок — бути з тобою,— сказала вона, цілуючи його. — Я втекла з Вер´єра.

Перед нею Жульєн не мав дріб´язкового самолюбства, він розповів їй про свою малодушність. Вона була з ним чарівна й добра.

Увечері, вийшовши з в´язниці, вона тут же наказала покликати негайно до своєї тітки того священика, що вхопився за Жульєна, мов за свою здобич. Оскільки він нічого іншого не домагався, як заслужити ласки молодих жінок 3 вищого товариства в Безансоні, пані де Реналь легко вдалося умовити його вирушити на дев´ять днів на прощу в абатство Бре- ле-О.

Нема слів, щоб відтворити безмежне й шалене кохання Жульєна.

Роздаючи золото й користуючись, навіть зловживаючи, впливом своєї тітки, всім відомої й багатої святенниці, пані де Реналь дістала дозвіл бачитися з Жульєном двічі на день.

Почувши про це, Матильда мало не збожеволіла з ревнощів. Адже пан де Фрілер признався їй, що при всьому своєму авторитеті він не може до такої міри зневажити пристойність, щоб дати їй можливість бачитися з своїм другом більше як раз на день. Матильда доручила стежити за пані де Реналь, щоб знати кожен її крок. А пан де Фрілер, який мав спритний розум, з усіх сил намагався довести Матильді, що Жульєн не гідний її.

Та що більше вона терзалася, то дужче кохала його і мало не щодня робила йому жахливі сцени.

Жульєн за всяку ціну хотів бути чесним з цією сердешною дівчиною, яку він так знеславив, але раз у раз його шалене кохання до пані де Реналь перемагало. Коли йому не вдалося своїми слабими доводами переконати Матильду в тому, що відвідини її суперниці мають зовсім невинний характер, він сказав собі: «Тепер уже близький кінець цієї драми, в цьому моє виправдання, якщо я не вмію краще прикидатись».

Мадемуазель де JIa-Моль одержала звістку про смерть маркіза де Круазнуа. Пан де Тале, уславлений своїм багатством, дозволив собі висловити деякі образливі припущення з приводу зникнення Матильди. Пан де Круазнуа зажадав, щоб він узяв свої слова разад. Пан де Тале показав йому одержані анонімні листи з подробицями, так майстерно підібраними, що нещасний маркіз не міг не побачити крізь них істину.

Пан де Тале дозволив собі при цьому деякі жарти, далеко не делікатного характеру. Не тямлячи себе від гніву й горя, пан де Круазнуа так категорично став вимагати вибачення, що мільйонер вирішив битись на дуелі. Дурість перемогла, і юнак, найбільш достойний кохання з усіх молодих парижан, загинув, не доживши й до двадцяти чотирьох років.

Ця смерть справила дивне, болісне враження на знесилену Жульєно- ву душу.

— Бідний Круазнуа справді порядно і чесно ставився до нас,-- казав він Матильді.— Він мусив ненавидіти мене з того часу, коли ви так необережно поводились у салоні вашої матусі, і шукати сутички зі мною; бо ненависть, яка йде на зміну зневазі, звичайно буває несамовита.

Смерть пана де Круазнуа змінила всі Жульєнові плани щодо майбутнього Матильди. Протягом кількох днів він намагався довести їй, що вона мусить одружитися з паном де Л юзом.

— Це чоловік несміливий, не єзуїт,— казав він їй,— і він, безперечно, проситиме вашої руки. Честолюбство його похмуріше й послідовніше, ніж у нещасного Круазнуа, у його рідні немає герцогства, а тому він охоче одружиться з удовою Жульєна Сореля.

— До того ж з удовою, що зневажає всякі високі почуття,— холодно зауважила Матильда,— бо вона доволі прожила на світі, щоб побачити, як її коханий через півроку зрадив її для другої жінки, винної у всіх їхніх нещастях.

— Ви несправедливі. Паризькому адвокатові, якому доручено клопотатись про моє помилування, ці .відвідування пані де Реналь дадуть чудовий привід для красномовства. Він змалює, як ласкаво піклується про вбивцю його жертва. Це може справити враження, і, можливо, колись ви ще побачите мене героєм якої-небудь мелодрами...— І таке інше, і таке інше.

Жорстокі ревнощі й цілковита неможливість помсти, нескінченне горе без усякої надії попереду (бо, якщо навіть припустити, що Жульєн буде врятований,— як завоювати знов його серце?), сором і біль від того, що зона тепер любить більше, ніж будь-коли, свого зрадливого коханця,— все це зробило мадемуазель де JIa-Моль надто мовчазною. Ні зусилля пана де Фрілера, ні грубувата щирість Фуке не могли вивести її з цього стану.

Щодо Жульєна, то, за винятком тих хвилин, які в нього відбирала Матильда, він жив тільки своїм коханням і майже не думав про майбутнє. І такою є незбагненна дія цього почуття, коли воно сягає своєї вершини і в ньому нема ніякої фальші, що й пані де Реналь майже поділяла його безтурботність і тиху радість.

— Колись,— казав їй Жульєн,— гуляючи з тобою в лісах Вержі, я міг бути таким щасливим, але палке честолюбство заносило мою душу в фантастичні краї. Замість того щоб притиснути до серця твою прекрасну руку, що була так близько коло моїх уст, я забував про тебе, мріючи про майбутнє, я був у полоні тих незчисленних битв, які мав витримати, щоб завоювати якесь нечуване багатство... Ні, я, напевне, так і вмер би, не знаючи, що таке щастя, якби ти не прийшла до мене сюди у в´язницю. [...]

Важке повітря каземату ставало зовсім нестерпним для Жульєна. На його щастя, того дня, коли йому оголосили, що настав час страти, яскраве сонце оживило природу.

Жульєн почував себе бадьорим і мужнім. Вдихнути свіже повітря було для нього такою самою насолодою, як для мореплавця ступити на суходіл після довгого перебування на морі. «Ну що ж, усе йде гаразд,— сказав він сам собі,— мужність не залишає мене».

Ніколи ще ця голова не була так сповнена поезії, як тої хвилини, коли лягала на плаху. Найчарівніші хвилини, пережиті колись у лісах Вержі, цілим роєм поставали в його уяві.

Все відбулося просто, пристойно, без будь-якої афектації з його боку. За два дні до того він сказав Фуке:

— Я не можу ручитись, що не хвилюватимусь, каземат такий огидний, тут так вогко, що часом мене трусить лихоманка і я не тямлю себе. Але страху в мене нема, ніхто не бачить, щоб я зблід.

Він заздалегідь домовився, щоб Фуке зранку в день страти вивіз Матильду і пані де Реналь.

— Посади їх обох в одну карету,— сказав він йому,— і нехай кучер щосили жене коней. Вони впадуть в обійми одна одній або проймуться смертельною взаємною ненавистю. В обох випадках це хоч трохи відверне увагу бідолашних жінок від їхнього страшного горя.

Жульєн примусив пані де Реналь заприсягтися, що вона житиме й доглядатиме Матильдиного сина.

— Хто знає? Може, ми й після смерті щось почуваємо,— сказав він одного разу Фуке.— Мені хотілося б упокоїтись,— яке це влучне слово — «упокоїтись»! — у тому маленькому гроті на вершині над Вер´єром. Скільки разів, бувало,— я тобі про це розповідав,— я забирався на ніч у цей грот; внизу, в далині, переді мною розстелялись найрозкішніші провінції Франції, і палке честолюбство проймало моє серце; тоді це була моя пристрасть... Одне слово, цей грот і досі дорогий мені, і потім — цього не можна заперечити — він розташований так, що приваблює душу філософа. Отож: наші добрі безансонські єзуїти раді з усього нажитись, і коли ти за це вміло візьмешся, вони продадуть тобі мої тлінні останки....

Фуке вдалося домогтися успіху в цій справі. Вночі він сам сидів у себе в кімнаті біля другового тіла, коли, на превеликий подив, побачив Матильду. Кілька годин тому він залишив її за десять льє від Безансона. В очах її світилось безумство.

— Я хочу його бачити,— сказала вона. Фуке не мав сили ні говорити ні встати з місця. Він пальцем показав їй на великий синій плащ на під.´ лозі; в нього було загорнуте те, що лишилось від Жульєна.

Вона кинулась на коліна. Спогад про Боніфація де JIa-Моля і Маргариту Наваррську надав їй якоїсь надлюдської мужності. Тремтячими руками розгорнула вона плащ. Фуке одвернувся.

Він чув, як Матильда швидко ходить по кімнаті. Вона засвітила кілька свічок. Коли Фуке опанував себе й обернувся, він побачив, що вона поклала перед собою на маленький мармуровий столик Жульєнову голову і цілувала її в чоло...

Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі обрав. За труною йшло багато священиків; потай від усіх вона їхала в кареті сама, з запнутими вікнами, і везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так кохала.

Пізно вночі процесія дісталась до вершини однієї з найвищих гір Юри; і тут, у маленькому гроті, яскраво освітленому безліччю свічок, двадцять священиків відслужили заупокійну месу. Жителі маленьких гірських селищ, через які проходила процесія, вливались у неї, приваблені небаченим видовищем цієї дивної церемонії.

Матильда з´явилась у довгому жалобному вбранні, а по закінченні відправи за її наказом у натовп було кинуто кілька тисяч п´ятифранко- вих монет.

Залишившись сама з Фуке, Матильда захотіла власними руками поховати голову коханого. Фуке мало не збожеволів з горя.

Матильда подбала про те, щоб цей дикий грот був оздоблений мармуровою скульптурою, замовленою за величезні гроші в Італії.

Пані де Реналь дотримала обіцянки. Вона не робила замаху на своє життя, але через три дні після страти Жульєна померла, обнімаючи своїх дітей.

Переклад з французької Єлизавети Старинкевич

Примітки

Флері (1640—1723) — відомий французький історик

Пані де Жанліс (1746—1830) — французька письменниця, автор романів та педагогічних творів, була вихователькою герцога Орлеанського (згодом короля Людовіка-Філіппа).

Дюкре (1747—1824) — брат пані де Жанліс, автор кількох творів з економіки, суднобудування і т. ін., деякий час перебував на службі у герцога Орлеанського, батька короля Людовіка-Філіппа; Пале-Рояль був фамільним палацом герцогів Орлеанських.

«Меморіал Святої Єлени» — Цей щоденник належить перу Ласказа (1800—1854), який поїхав разом з Наполеоном І, засланим у вигнання на острів Св. Єлени. Твір цей вийшов у світ 1823 року і являв собою щоденний запис усіх життєвих подій і розмов Наполеона під час його переїзду на острів і першого року проживання на ньому. Наполеон зображений у цьому творі як ліберальний монарх.

Енній — давньоримський поет III—II ст. до н. е. Процитовані слова стосуються стратегії римського полководця Фабія Кунктатора під час Другої пунічної війни,

«Конституціоналіст» («Constitutionnel») — газета ліберально-буржуазного спрямування, що відігравала значну політичну роль під час Реставрації.

Безанваль (1722—1791) — автор мемуарів про часи Людовіків XV і XVI, д_Є докладно описано скандальну хроніку і придворні події тієї доби.

«Трагічна історія Габрієлі» — Габрієль де Вержі, героїня середньовічної легенди, яку переказано у романі XIII століття. Рено де Кусі, лицар і поет, закоханий у Габрієль де Вержі і смертельно поранений у битві з сарацинами, просить послати коханій його серце. Ревнивий чоловік Габрієлі віднімає це серце в гінця і дає його у вигляді вишуканої страви з´їсти дружині. Габрієль, дізнавшись про те, яку страву вона з´їла, відмовляється від їжі і помирає з голоду.

«Дідона» — Картина художника-класика Герена (1774— 1833) «Дідова і Еней» була виставлена в Салоні 1817 року.

Штромбек — знайомий Стендаля, що служив 1806 року при Брауншвейзькому дворі.

Карл Сміливий (1433—1477) — герцог Бургундський.

Боссюе (1627—1704), Арно (1612—1694) — французькі богослови-ка- толики.

Грегуар (1750—1831) — єпископ, що присягнув революції і став одним з видатних її діячів.

Сікст П´ятий (1521 —1590) — вступив на папський престол у 1585 році. За словами історика Грегоріо Леті, він протягом тринадцяти років прикидався хворим і був обраний Папою лише тому, що кардинали розраховували на його швидку смерть.

Баррем (помер 1709) — автор підручника елементарної арифметики, настільки популярного, що ім´я укладача стало прозивним; «мистецтво Баррема» — арифметика, чи «наука лічби».

Мальмезон — палац поблизу Парижа, який належав першій дружині Наполеона Бонапарта Жозефіні Богарне. Там Наполеон жив з 1799 по 1804 рік, коли був Першим консулом Республіки. Після своєї коронації він залишив Мальмезон і вибрав місцем своєї резиденції Сен-Клу. Мальмезон символізує діяльність Наполеона в той час, коли він був Першим консулом Республіки. Кажучи, що для Жульєна не існувало ніякої різниці між Арколем, Мальмезоном і островом Св. Єлени, місцем останнього вигнання Наполеона, Стендаль хоче показати, що в очах нащадків зникають усі негативні сторони наполеонівської політики, пов´язані з реставрацією католицизму, монархічної ідеї та деспотизму, а залишається лише образ революційного полководця, що врятував Францію від воєнного розгрому, образ державного діяча і в´язня острова Св. Єлени.

Морері (1643—1680) — французький учений, автор знаменитого в свій час історичного словника, двадцяте й останнє видання якого з´явилось 1759 року.

Кардинал Дюбуа (1656—1723) — французький політичний діяч, улюбленець регента, герцога Орлеанського. Він був сином аптекаря, в перші роки свого перебування в Парижі служив вихователем у приватних домах, потім секретарем у вихователя герцога Шартрського (згодом герцога Орлеанського і регента) і, під кінець, вихователем герцога Шартрського. Це було початком його кар´єри, в якій він виявив велику спритність у придворних інтригах і безпринципність при досягненні своїх цілей.

Робесп´єр і його візок.— Мова йде про возики, в яких везли засуджених до місця страти за часів Великої французької революції, зокрема в період якобінської диктатури.

Сауті, Роберт (1774—1843) — англійський поет, який у юності дотри- мувався ліберальних поглядів, а потім перейшов на бік реакції. У своїй поемі «Видіння суду» (1821) Сауті звинувачував Байрона в аморальності й називав його вожаком «сатанинської школи». Задовго до видання цієї поеми він зводив усілякі наклепи на Байрона. Ці нападки Сауті не припиняв і після смерті Байрона.

Блакитна стрічка — орден Святого духа, дуже поширений в епоху Реставрації.

Беранже — найбільший поет сучасності (1780—1857). Після того, як 1828 року вийшов друком збірник його пісень, він був звільнений з державної служби і засуджений до дев´яти місяців тюремного ув´язнення та десяти тисяч франків штрафу. Ця сума була відразу ж покрита пожерт- вуваннями, зібраними за підпискою.

Лорд Голланд (1773—1840) — англійський політичний діяч. 1815 року був єдиним членом парламенту, який протестував проти вигнання Наполеона, а згодом виступав у парламенті з вимогою пом´якшити режим, якому підлягав Наполеон на острові Св. Єлени.

Рівароль (1753—1801) — французький літератор і політичний діяч; емігрував під час революції в Гамбург. Гамбуржці, не звиклі до дотепності французьких салонів XVIII століття, не завжди розуміли жарти цього блискучого дотепника і, як переказують, «сміялися лише наступного дня».

«Ернані» — драма Віктора Гюґо (1802—1885), була поставлена на сцені «Комеді франсез» 25 лютого 1830 року.

Абат Деліль (1738—1813) — поет «описової школи», вважався в 20-ті роки XIX ст. найвидатнішим класичним поетом, з його творчості глузували романтики, у тому числі і Стендаль. Він довільно переклав «Георгіки» Вергілія.

Брантом (1538—1614) — автор біографій «Життя знаменитих людей і визначних полководців», «Життя знаменитих дам» та інших анекдотичних творів, де розповідаються скандальні історії придворної хроніки.

Абат Морі (1746—1817) — політичний діяч і оратор правої коаліції в Установчих зборах, емігрував із Франції, у 1794 році став єпископом.

Балет «Манон Леско» — поставлений у Парижі 3 травня 1830 року. Лібретто було написане Скрібом за відомим романом Прево (1697—1763), музика Алеві (1799—1862).

Де Лавалетт (1769—1830) — французький державний діяч. 1815 року він усіма засобами сприяв тому, щоб Наполеон, що повернувся з острова Ельби, вступив у Париж. Після другої Реставрації він був арештований, звинувачений у державній зраді й засуджений до смертної кари. За день до страти дружина Лавалетта відвідала його у в´язниці; переодягнувшись у вбрання дружини, Лавалетт утік.

Герцогиня Шеврез (1600—1679).— відігравала помітну роль в історії громадянських війн у Франції. Брала участь майже у всіх змовах проти кардинала Рішельє, а під час свого вигнання підбурювала європейські держави до війни з Францією.

Герцогиня Лонгевіль (1619—1679) — так само, як і герцогиня Шеврез, одна з відомих діячок Фронди.

За Борисом Реїзовим