XIV. Думки молодої дівчини

Скільки сумнівів! Скільки безсонних ночей! Боже праведний! Невже я дійду до такого приниження! Він сам зневажатиме мене. Та він від´їжджає, він покидає мене.

Альфред де Мюссе

Не без боротьби з собою написала Матильда свого листа. Хоч би які були джерела її прихильності до Жульєна, ця прихильність незабаром перемогла її гордощі, що неподільно панували в її серці з того часу, як вона себе пам´ятала. Вперше в житті ця горда й холодна душа пройнялася пристрасним коханням. Але навіть перемігши гордість, це почуття Ще зберігало всі її звички. Два місяці боротьби й нових, ніколи не зазнаних почуттів змінили, так би мовити, весь її душевний лад.

Матильді здавалося, ніби перед нею відкрилося нове життя. Цьому видінню, що всевладно панує над людьми з відважною душею і високим розумом, довелося довго боротись з почуттям власної гідності й прописними поняттями обов´язку. [...]

Кілька місяців тому Матильда вже втратила надію зустріти людину, хоч трохи відмінну від загального шаблону. Вона знаходила якусь втіху в тому, що дозволила собі листуватися з кількома світськими молодиками. Цей сміливий вчинок, такий негожий, такий необачний для дівчини, міг збезчестити її в очах пана де Круазнуа та його батька герцога де Шона і всієї цієї сім´ї, яка, довідавшись про те, що шлюб розладнався, могла б спитати про причину цього. Траплялось, що Матильда навіть не могла заснути вночі після того, як написала комусь листа, а проте тоді це були тільки відповіді.

Тепер вона наважилася сама сказати, що кохає. Вона писала перша (яке жахливе слово!) людині, яка стояла на найнижчих щаблях суспільства.

Якби це стало відомим, її чекала б довічна ганьба. Хто з жінок, що відвідують її матір, наважився б її захищати? Якими фразами вона могла б пом´якшити удар жахливої зневаги в світських салонах?

Адже навіть вимовити таке признання було б жахливо, але написати!

А втім, це було ніщо для Матильди: її тривожило інше. Забуваючи, яке це справить жахливе враження у вищому світі, яка незмивна ганьба й зневага загрожує їй, бо вона ображала свою касту, Матильда писала людині, зовсім не схожій на отих Круазнуа, де Люзів, де Кейлюсів. j Глибина, незбагненність Жульєнової вдачі могли б злякати навіть жінку, яка перебувала б із ним у звичайних стосунках, а вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо,— своїм володарем! , , «Невідомо, які домагання з´являться в нього, якщо коли-небудь він матиме наді мною владу. Ну що ж, я скажу тоді, як Медея: «І що ж серед жахів таких мені лишилось? Я, я сама!»

Жульєн зовсім не поважав шляхетності крові,— думала вона.— Більше того, він, мабуть, не кохає мене!» Нарешті ці жахливі вагання збудили її жіночу гордість, «Все повинно бути надзвичайним у долі такої дівчини, як я!» — скрикнула розгнівана Матильда. Гордість, вихована у ній з колиски, стала на захист доброчесності. Але саме тоді Жульєнів від´їзд прискорив хід подій.

(На щастя, такі характери трапляються дуже рідко). Ввечері, дуже пізно, Жульєнові спало на думку вдатися до хитрощів: він наказав віднести в швейцарську свою дорожню важку валізу і доручив це зробити лакеєві, що залицявся до покоївки мадемуазель де Ла-Моль. «Може, цей маневр нічого не дасть,— подумав він,— але, якщо він удасться, Матильда подумає, що я виїхав».

Він заснув, дуже радий з цієї вигадки. Матильда не склепила очей цілу ніч.

Другого дня рано-вранці Жульєн вийшов з дому, не помічений ніким, але до восьмої години вернувся.

Як тільки він зайшов у бібліотеку, мадемуазель де Ла-Моль з´явилась У дверях. Він передав їй свою відповідь. Він подумав, що треба їй щось сказати, адже важко було вибрати зручнішу нагоду, але вона не захотіла слухати його і зникла. Жульєн був дуже радий цьому, бо не знав, що їй казати.

Якщо все це не гра, наперед погоджена з графом Норбером, ясно, що мої сповнені холодності очі запалили примхливе кохання в цій знатній панночці. Я був би надто дурним, якби дозволив собі коли-небудь захопитися цією довготелесою білявою лялькою». Це міркування зробило його холоднішим і розважливішим, ніж будь-коли.

«В цьому бою, що зараз затівається,— додав він,— її дворянська гордість буде своєрідним пагорбом, військовою позицією між нею і мною. Ось тут і треба маневрувати. Я зробив дурницю, залишившись у Парижі; відкладаючи від´їзд, я принижую себе і наражаюсь на небезпеку, якщо все це ^гРа. А чим би я ризикував, якби виїхав? Я б насміявся з них, якщо вони сміються з мене. А коли її почуття до мене щире, воно б зросло стократ».

Лист мадемуазель де Ла-Моль так потішив Жульєнове марнославство, що хоч він і посміювався з того, що з ним трапилось, та все ж у захваті забув серйозно обміркувати, яким доречним був би його від´їзд.

На нещастя, він був надзвичайно чутливий до власних помилок. Цього разу він так засмутився, що вже майже не думав про надзвичайну перемогу, яка передувала цій маленькій невдачі, коли раптом десь о дев´я- тій годині мадемуазель де JIa-Моль знову з´явилась у дверях бібліотеки, кинула йому листа і зникла.

«Це, здається, буде роман у листах,— сказав він, підіймаючи її цидулку.— Противник зробив фальшивий хід, я повинен виявити холодність і доброчесність».

Від нього вимагали рішучої відповіді з такою погордою, що він тільки нишком засміявся. Він дозволив собі приємність пустотливо розводи- тися на двох сторінках про тих осіб, що, на його думку, хотіли з цього поглузувати, і закінчив листа, повідомляючи в жартівливих виразах, що виїжджає завтра вранці.

Написавши, він подумав: «Передам його їй у саду». Він вийшов у сад і глянув на вікно спальні мадемуазель де Ла-Моль.

Вона була на другому поверсі, поруч з апартаментами маркізи, але під ними були великі антресолі.

Другий поверх був такий високий, що Жульєна, коли від походжав з листом у руці по липовій алеї, не можна було помітити з вікна мадемуазель де JIa-Моль, бо його ховали густі підстрижені крони лип. «Та що це я! — з досадою подумав Жульєн.— Знов необережність! Якщо все це задумано, щоб з мене поглузувати, то ходити тут з листом у руці — це тішити ворогів!»

Норберова кімната була саме над кімнатою його сестри; отже, якби Жульєн вийшов з-під склепіння, утвореного підстриженим гіллям лип, граф і його друзі могли б стежити за кожним його рухом.

Мадемуазель де Ла-Моль з´явилась біля вікна. Він показав їй ріжок листа; вона кивнула головою. Жульєн негайно побіг до себе і раптом на головних сходах зіткнувся з прекрасною Матильдою, яка спокійнісінько вихопила з рук листа і глянула на нього усміхненим поглядом.

«Скільки почуття було в очах сердешної моєї пані де Реналь,— подумав Жульєн,— коли вона наважувалась взяти від мене листа навіть після того, як ми півроку були близькі! Здається, ніколи в житті не дивилась вона на мене такими усміхненими очима».

Він не пробував довести свою думку до кінця і знайти їй пояснення; може, він засоромився дріб´язковості своїх міркувань. «А проте яка відмінність,— мимоволі думав він,— у вишуканості ранкового вбрання, у витонченості манер. Людина з гарним смаком, побачивши мадемуазель де Ла-Моль на відстані тридцяти кроків, одразу вгадає, яке становище вона посідає у вищому світі. Ось що можна назвати безперечною гідністю».

Жартуючи таким чином, Жульєн проте не наважувався признатися собі у такій думці: пані де Реналь не довелося жертвувати заради нього маркізом де Круазнуа. Єдиним його суперником там був тільки отой підлий супрефект пан Шарко, який називав себе де Можироном, бо нікого з справжніх Можиронів вже не лишалося в живих.

О п´ятій годині Жульєн одержав третього листа, його йому кинули з порога бібліотеки, і мадемуазель де Ла-Моль знову зникла. «Що за манія листування! — сказав він собі сміючись,—адже так легко можна було б просто поговорити! Ворог хоче мати мої листи, це ясно, і якнайбільше! — Він не поспішав розпечатувати листа. — Знов якісь красиві фрази», — думав він. Але, прочитавши, він зблід. Лист містив усього кілька рядків:

«Мені треба порозмовляти з вами; я мушу з вами порозмовляти сьо- одні ж увечері; коли проб´є першу годину після півночі, вийдіть у сад. візьміть біля колодязя велику садівникову драбину, підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже».

XV. Чи це не змова?

О, як нестерпно тягнеться час між великим задумом і його здійсненням! Скільки марних страхів! Скільки вагань! Поставлено на карту життя!

І навіть незмірно більше — честь!

Шиллер

«Справа стає серйозною,— подумав Жульєн,— і щось уже занадто ясною,— додав він, поміркувавши.— Як! Ця красуня може розмовляти зі мною в бібліотеці, слава тобі Господи, зовсім вільно; маркіз ніколи сюди не заходить, боячись, щоб я йому не підсунув якихось рахунків. До того яепан де JIa-Моль і граф Норбер — єдині особи, що сюди заходять, але їх майже цілий день не буває вдома, і можна легко вистежити момент, коли вони повертатимуться додому. А прекрасна Матильда, гідна бути дружиною найблагороднішого можновладного князя, хоче, щоб я зробив таку яеахливу необачність!

Ясно, мене хочуть погубити або принаймні зробити з мене посміховисько. Спочатку хотіли зробити це з допомогою моїх листів, але вони написані обережно. Тепер противник домагається від мене такого вчинку, що видав би мене з головою. Ці панове вважають мене за надто вже дурного чи за якогось фертика. Сто чортів! Щоб ясної місячної ночі лізти на другий поверх, на висоту двадцять п´ять футів! Мене ж побачать навіть із сусідніх будинків. Гарний я буду на драбині!» Жульєн пішов усвою кімнату й почав, насвистуючи, укладати свою дорожню валізу. Він вирішив їхати, нічого не відповівши Матильді.

Юднак це мудре рішення не принесло спокою його душі, і. А що, як Матильда щира? — сказав він раптом, замкнувши валізу.— Тоді я видамся їй жалюгідним боягузом. Я — людина безрідна, мені треба мати великі чесноти, незаперечні, доведені вчинками, що промовляють за себе».

Він продовжував обмірковувати становище. Минуло ще чверть години. «Чого там довго думати? — сказав він нарешті сам до себе.— Я буду боягузом в її очах. Я не тільки втрачу найкращу жінку з вищого товариства,-- адже так називали її всі на балу в герцога де Ретца, — але й надзвичайну насолоду бачити, як мені приносять у жертву маркіза де Круазнуа, сина герцога й майбутнього герцога, чарівного юнака, що має всі переваги, яких мені бракує: дотепність, знатність, багатство...

Я докорятиму собі все життя, не за неї,— красунь можна знайти скільки завгодно...

- Та честь у нас одна-єдина! — як каже старий дон Дієго. [...]

Він довго міркував, походжаючи швидко туди й сюди і час від часу Раптом спиняючись. В його кімнаті стояв чудовий бюст кардинала Ріше- льє, що мимоволі притягав його зір. Йому здавалося, що Рішельє суворо Дивиться на нього, немов дорікаючи йому за брак відваги, властивої натурі справжнього француза. «Невже б я вагався у твої часи, великий кар. динале!» — подумав він.

«Припустимо найгірше,— сказав собі нарешті Жульєн,— хай це пастка, але тоді вона дуже гидка й може скомпрометувати дівчину. Вони знають, що я не з тих, хто мовчатиме. Отже, треба буде мене вбити. Ц_е було добре 1574 року за часів Боніфація де JIa-Моля, але теперішні де Ла- Молі на це не наважаться. Люди змінилися. Мадемуазель де Ла-Моль усі так заздрять! З якою насолодою завтра ж у чотирьох сотнях салонів роздзвонять про її ганьбу! [...]

Але, відмовившись, я потім сам себе зневажатиму. Все життя мене мордуватимуть сумніви, а сумнів для мене — найстрашніша мука. [...]

Якщо це не змова, то на яке божевілля вона наважується заради мене! Якщо ж це містифікація — к чорту! Панове, від мене залежить зробити цей жарт серйозним, і так я й зроблю!

А що, як вони зв´яжуть мені руки в ту мить, коли я з´явлюсь у кімнаті? Може, вони приладнали там якийсь хитрий пристрій?» [...]

XVI. Перша година ночі

Сад цей був дуже великий, розпланований з великим, смаком кілька років тому. Але дерева росли тут з часу вікопомного Пре-о-Клера, що так уславився за Генріха III. їм було більше ста років. Від них віяло чарівним сільським привіллям.

Мессінджер

Він уже хотів написати Фуке іншого листа й відмінити попереднє розпорядження, коли пробило одинадцяту годину. Він голосно стукнув засувкою на дверях своєї кімнати, немов замикаючись на ніч. Потім, скрадаючись, пішов подивитись, що діється в домі, особливо на четвертому поверсі, де жили слуги. Ніде не було нічого незвичайного. В одної з покоївок пані де Ла-Моль була вечірка, і слуги весело розпивали пунш. «Ті, що там регочуть, певне, нічого не знають про нічну засаду, інакше у них був би серйозніший настрій». Нарешті він пробрався в найтемніший куток саду. «Якщо вони вирішили обійтися без тутешніх слуг, то люди, яким доручено схопити мене, з´являться, очевидно, через огорожу саду.

Якщо пан де Круазнуа все це розважно обміркував, то він розуміє, що для репутації молодої особи, з якою він має намір одружитись, буде безпечніше, коли мене схоплять, перш ніж я увійду до її кімнати».

Він зробив справжню, дуже ретельну військову розвідку по всьому саду. «Йдеться про мою честь,— думав він.— І якщо я щось проґавлю, даремно нарікатиму потім: «Ах, я про це й не подумав». Тоді я ніколи собі не прощу».

Ніч була така ясна, що можна було впасти в розпач. Об одинадцятій годині зійшов місяць; о пів на першу він залив яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад.

«Вона збожеволіла»,— думав Жульєн. Пробило першу годину; але у вікнах графа Норбера ще світилося. Ніколи в житті Жульєн не відчував такого страху; зовсім утративши мужність, він бачив у всій цій справі самі тільки небезпеки.

Він пішов, приніс величезну драбину, почекав п´ять хвилин, щоб дати час Матильді змінити своє рішення, і о першій годині п´ять хвилин при

ставив драбину до вікна. Він піднімався тихенько з пістолетом у руці, дивуючись, що ніхто досі не нападає на нього. Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відчинилося.

— А ось і ви, пане, я стежу за вами вже цілу годину,— сказала Матильда, явно хвилюючись.

Жульєн був збентежений, він зовсім не знав, як йому поводитись, і не почував ніякого кохання.

З ніяковості він вирішив, що треба бути сміливим, і спробував обняти Матильду.

— Облиште! — сказала вона, відштовхнувши його.

Дуже задоволений тим, що йому дали відсіч, він поспішив роздивитись навколо себе. Місяць світив так яскраво, що тіні в кімнаті мадемуазель де Ла-Моль були дуже виразні. «Можливо, тут десь ховаються люди, а я їх не бачу»,— подумав він.

— Що це у вас в боковій кишені? — спитала Матильда, радіючи, що знайшла тему для розмови. Вона нестерпно страждала. Скромність, соромливість, такі природні в порядної дівчини, тепер знову заговорили в ній, завдаючи їй страшної муки.

— В мене тут різна зброя, пістолети,— відповів Жульєн теж дуже задоволений, що є про що говорити.

— Треба прибрати драбину,— сказала Матильда.

— Вона дуже велика і можна побити шибки у вікнах вітальні внизу або в антресолях.

— Шибок розбивати не слід, — сказала Матильда, марно намагаючись говорити невимушено.— Мені здається, ви могли б опустити драбину на мотузці, прив´язавши її до першого щабля. В мене тут завжди є запас мотузок.

«Оце так закохана дівчина! — подумав Жульєн,— Як вона насмілюється казати, що кохає! Ця розміркованість, всі ці заходи обачності досить ясно доводять, що я не переможець пана де Круазнуа, як я по-дур- ному гадав, а просто його наступник. Та, по суті, хіба не все одно? Хіба я кохаю її? Моя перемога над маркізом у тому, що йому було б дуже неприємно мати наступника, тим більше — в моїй особі. Як зарозуміло дивився він на мене вчора в кафе Тортоні, удаючи, ніби не бачить мене, і з яким лихим виразом нарешті кивнув мені, коли вже було незручно прикидатись!»

Жульєн тим часом прив´язав мотузку до першого щабля драбини і став потихеньку спускати її, перехилившись назовні через балкон і стараючись, щоб вона не зачепила вікон. «Ось добра нагода вбити мене,— подумав він,— якщо хто-небудь сховався в Матильдиній кімнаті. Але навколо панувала глибока тиша.

Драбина торкнулася землі. Жульєнові вдалося покласти її на клумбу екзотичних квітів, що росли вздовж стіни.

— Що скаже мама, коли побачить, як потолочені її чудові квіти? — сказала Матильда.— Викиньте мотузку,— додала вона спокійно.— Бо важко буде щось заперечити, коли помітять, що вона висить з вікна.

— А як моя вийти? — жартівливим тоном спитав Жульєн, наслідуючи ламану мову креолів (одна з покоївок у будинку була родом із Сан- Домінго).

— Ваша вийти через двері,— відповіла Матильда, в захопленні від цієї вигадки.

«Ах, цей юнак справді гідний мого кохання!» — подумала вона.

Тільки Жульєн викинув у сад мотузку, як Матильда стиснула його з_а лікоть. Він подумав, що його схопив ворог, і вмить обернувся й вихопив кинджал, їй почулося, що десь відчинили вікно. Якусь мить вони стояли нерухомо, затамувавши подих. Місяць яскраво світив. Шум не повторився, тривога минула.

І тоді знову настало збентеження — однаково сильне в обох. Жульєн пересвідчився, що двері зачинені на всі засуви; йому дуже хотілося зазирнути під ліжко, але він не наважувався; там могли сховатись один чи й два служники. Нарешті, боячись, що пізніше буде докоряти собі за необачність, він все ж зазирнув.

Матильда знов пройнялась болісним почуттям соромливості. Становище здавалося їй жахливим.

— Що ви зробили з моїми листами? — спитала вона нарешті.

Яка чудова нагода розчарувати цих панів, якщо вони десь підслуховують, і уникнути бою!» — подумав Жульєн.

— Перший лист я сховав у величезній протестантській Біблії і відіслав учора з вечірнім диліжансом далеко звідси.

Він навмисне з підкресленою чіткістю розказував усі подробиці, щоб його чули особи, які, можливо, ховалися удвох великих шафах червоного дерева, що їх він не зважився оглянути.

— Інші два на пошті, вони підуть туди ж, куди й перший.

— Боже правий! Навіщо ж така обережність? — спитала здивована Матильда.

Навіщо мені брехати?» — подумав Жульєн і признався їй в усіх своїх підозріннях.

— Так ось чим пояснюється холодність твоїх листів! — вигукнула Матильда, і в голосі її прозвучала скоріше якась несамовитість, ніж кохання.

Жульєн не помітив цього відтінку. Почувши це «ти», він розгубився, і всі підозріння його вмить розвіялись. Він наважився обійняти цю красуню, яка викликала в нього таку глибоку повагу. Його відштовхнули, але не дуже рішуче. [...]

— У тебе мужнє серце,— відповіла Матильда, не дуже прислухаючись до його слів.— Я, коли щиро признатися, хотіла випробувати твою сміливість. Твої підозріння і твоя рішучість свідчать про те, що ти ще безстрашніший, ніж я гадала.

Матильда робила зусилля, щоб казати йому «ти», і цей незвичний спосіб звертання захоплював її увагу значно більше, ніж зміст того, що вона казала. Але це «ти», сказане байдужим тоном, вже не викликало в Жульєнові ніякої радості, і він сам дивувався, що не почував себе щасливим. Тоді, щоб збудити в собі це почуття, він вдався до свого розуму: адже ж він зумів добитись того, що його поважає ця горда дівчина, така скупа на похвали іншим! Від цих міркувань він сповнився задоволеним самолюбством.

Щоправда, це було зовсім не те душевне раювання, яке він колись зазнавав із пані де Реналь. Ніякої ніжності не було в його серці зараз, у ці хвилини. Це було гостре почуття задоволеного честолюбства, а Жульєн був насамперед честолюбцем. Він знов заговорив про свої підозріння і заходи обачності; розповідаючи, він подумки обмірковував, як скористатися зі своєї перемоги. [...]

— Чи не найлегше зустрічатися в бібліотеці, де й умовлятись про дальші побачення?

— Я можу з´являтися, не викликаючи підозріння, скрізь у вашому будинку, мало не в покоях пані де JIa-Моль,— додав Жульєн.

Щоб потрапити в кімнату Матильди, треба було пройти через спальню її матері. Але якщо Матильда забажає, щоб він завжди з´являвся по драбині, він з невимовною насолодою піде на цю невелику небезпеку.

Слухаючи його, Матильда була неприємно вражена його переможним тоном. «Отже, він уже мій володар?» — думала вона, і її мучило каяття. З жахом думала вона про тільки-но вчинене нечуване безумство. Якби вона могла, то убила б і себе, і Жульєна. Коли їй вдавалось зусиллям волі на хвилину заглушити докори сумління, почуття соромливості і ображеної цнотливості завдавали їй нестерпної муки. Ніколи не уявляла вона собі, що це буде для неї так жахливо.

«І все-таки треба розмовляти з ним,— подумала вона нарешті.— Так заведено: з коханцем розмовляють». І, виконуючи цей обов´язок, вона з почуттям, яке, правда, виявлялось лише в словах, а не в голосі, стала розповідати йому про те, які суперечливі рішення щодо нього вона то приймала, то відкидала в останні дні.

Кінець кінцем вона вирішила, njo, коли в нього вистачить сміливості з´явитися до неї, як йому було сказано, вилізши по драбині садівника, вона стане його коханкою. Але ніколи, мабуть, такі інтимні речі не вимовлялися таким холодним і чемним тоном. До цього часу їхнє побачення було таке холодне, що можна було зненавидіти саме кохання. Який урок моралі для молодої необережної дівчини! Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?

Після довгих вагань, які на стороннього спостерігача могли справити враження справжньої ненависті,— так важко корилась жіноча скромність навіть такій сильній волі,— Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою.

Треба, однак, сказати, що ці любовні пориви були трохи силувані. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям.

Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що виконує обов´язок щодо себе і свого коханця. «Бідолашний хлопець,— казала вона собі,— виявив справді бездоганну відвагу, за що його треба ощасливити, бо інакше це буде малодушно з мого боку». Але вона ладна була б приректи себе на вічні муки, аби тільки уникнути цієї жахливої необхідності, яку сама собі нав´язала.

Проте, незважаючи на болісні зусилля, зовні вона цілком володіла собою.

Ні докори, ні каяття не псували цієї ночі, що здавалась Жульєнові скоріше незвичайною, ніж щасливою. Боже правий! Яка різниця з останнім його перебуванням у Вер´єрі! «Ці прекрасні паризькі правила доброго тону зіпсували все, навіть кохання»,— думав він, хоч це й було зовсім несправедливо.

Так міркував він, стоячи в одній з великих шаф червоного дерева, де йому довелося сховатися, коли в кімнаті пані де JIa-Моль почулося тупотіння. Матильда пішла з матір´ю до церкви, покоївки теж вийшли, і Жульєнові пощастило непомітно прослизнути, поки вони вернулись, щоб прибрати в кімнатах.

Він сів на коня й поїхав шукати самотності в одному з лісів, що оточу, ють Париж. Він почував себе більше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного під. поручика, котрому за незвичайний подвиг головнокомандуючий присвоїв чин полковника. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора підносилося над ним, тепер було поруч або навіть нижче. В міру того як щастя Жульєна віддалялося, воно виростало в його очах.

Якщо в Матильдиній душі не з´явилось ніякої ніжності, то тільки тому, що, як це не дивно, в усій своїй поведінці з ним вона корилася лише обов´язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому, що охопили її, хоч у романах в таких випадках описується безмежне раювання.

«Невже я помилилась, невже я не кохаю його?» — питала вона себе подумки.

XVII. Старовинна шпага

Серйозним буду я, бо нині сміх осуджується. Жарти над пороком і ті у нас трактовано за гріх.

Байрон, «Дон-Жуан», пісня XII, строфа 1

Вона не вийшла до обіду. Увечері з´явилась на хвилинку в вітальні, але на Жульєна навіть не глянула. Ця поведінка здалася йому дуже дивною. «А втім, я ж не знаю їхніх звичаїв,— подумав він.— Мабуть, вона потім пояснить мені все це». Проте цікавість його була збуджена, і він уважно придивлявся до виразу Матильдиного обличчя; він не міг не помітити, що воно було сухе і лихе. Це, безперечно, була вже не та жінка, яка минулої ночі почувала або вдавала, що почуває, любовну втіху, надто надмірну, щоб бути щирою.

Другого й третього дня — така сама незмінна холодність з її боку. Вона не дивилася на нього, немов не помічала його. Жульєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев´ять земель від торжества, яке відчував першого дня. «Невже вона повернулась на шлях чесноти?» — думав він. Але це слово було занадто міщанське для гордої Матильди.

«В умовах звичайного життя вона зовсім не визнає релігії,— думав Жульєн,— просто вона вважає її за річ дуже корисну для її касти.

А може, просто через жіночу соромливість вона тепер гірко розкаюється, що допустилася такого непоправного вчинку». Жульєн вірив, що був першим її коханцем.

«Однак,— казав він собі через кілька хвилин,— треба визнати, що в її поведінці немає ні простоти, ні щирості, ні ніжності. Ніколи я не бачив її більш погордливою. Невже вона зневажає мене? На неї це схоже: вона здатна, згадавши про моє низьке походження, картати себе за свій вчинок».

Тим часом як Жульєн, засліплений всілякими химерними уявленнями, запозиченими з книжок і з своїх вер´єрських спогадів, мріяв про ніжну коханку, що забуває саму себе, ощаслививши коханого, обурена пиха Матильди повставала проти нього. [...]

Жульєн був першою любов´ю Матильди, але тоді, як подібна життєва подія надає ніжних ілюзій навіть найсухішим серцям, дівчина поринула в найгіркіші міркування.

«Він має наді мною безмежну владу, бо тримає мене в руках страхом і може мене жорстоко покарати, якщо я виведу його з терпіння». Саме ця думка могла штовхнути Матильду на те, щоб образити Жульєна, бо сміливість була головною рисою її вдачі. Ніщо не могло так оживити її і вилікувати від постійних нападів нудьги, як думка про те, що вона ставить на карту усе своє життя. На третій день, бачачи, що мадемуазель де JIa-Моль не хоче дивитися на нього, Жульєн наважився, явно всупереч її бажанню, піти за нею після обіду в більярдну.

— Ви, очевидно, гадаєте, пане, що набули безмежних прав на мене,— вимовила вона, ледве стримуючись від люті,— бо хочете говорити зі мною всупереч моїй дуже ясно виявленій волі. Чи знаєте ви, що ніхто в світі не зважувався ще на таке зухвальство?

Не можна собі уявити нічого смішнішого, ніж діалог цих двох коханців; самі не усвідомлюючи того, вони пройнялися найпалкішою зненавистю одне до одного. Обоє не відзначалися терплячістю, в той же час обоє звикли поводитись ввічливо, а тому через кілька хвилин вони заявили одне одному, що все між ними скінчено.

— Клянуся вам зберегти вічну таємницю,— сказав Жульєн,— я б ще додав, що ніколи не сказав би вам ані слова, якби ця раптова зміна не пошкодила вашій репутації.— Він шанобливо вклонився і вийшов.

Досі Жульєн без особливих зусиль робив те,´що вважав за свій обов´язок. Йому й на думку не спадало, що він насправді закохався в мадемуазель де Ла-Моль. Безперечно, він не кохав її три дні тому, коли його сховали в шафі червоного дерева. Але все раптом змінилося в його душі, відколи він побачив, що вони навіки посварилися.

Безжалісна пам´ять почала малювати йому найменші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним.

Через день після їхньої розмови і розриву Жульєн мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль. і Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені. [...]

Пана де Ла-Моля не було вдома. Ні живий ні мертвий Жульєн пішов до бібліотеки, щоб почекати його. Що з ним сталося, коли він побачив там мадемуазель де Ла-Моль!

´ Коли він увійшов, на її обличчі відбилася така лють, що в нього вже не лишилось ніяких сумнівів.

Розгубившись від несподіванки, Жульєн в пориві розпачу не стримався і сказав їй найніжнішим голосом, який ішов з глибини душі:

— Так, значить, ви не любите мене більше?

— Я не можу отямитись, що віддалася першому зустрічному,— сказала Матильда і залилася слізьми від злості на саму себе.

— Першому зустрічному? — вигукнув Жульєн і кинувся до старовинної середньовічної шпаги, що зберігалася в бібліотеці як рідкість.

Коли він заговорив з мадемуазель де Ла-Моль, йому здавалось, що мука його дійшла краю, але його страждання стали в сто разів сильніші, коли він побачив, що вона плаче з сорому. Він був би найщасливішим з людей, якби зміг її зараз убити.

В ту хвилину, коли він з деяким зусиллям витяг шпагу з старовинних піхов, Матильда, зрадівши цілком новому відчуттю, гордо наблизилась до нього; сльози її вмить висохли.

Цієї миті Жульєн подумав про маркіза де JIa-Моля, свого благодійни ка. «Я мало не вбив його дочки! — подумав він.— Який жах!» І він уже хотів жбурнути шпагу. «Звичайно, вона захлинатиметься зо сміху, побачивши цей мелодраматичний жест». Ця думка повернула йому спокій. Він уважно подивився на лезо старовинної шпаги, немов шукаючи на ньому іржавої плями, потім вклав її знов у піхви й спокійнісінько почепив на золочений бронзовий цвяшок, на якому вона висіла.

Всі його рухи, під кінець дуже сповільнені, тривали не менше хвилини; мадемуазель де Ла-Моль дивилася на нього з подивом. «Отже, мій коханець мало не вбив мене»,— не могла вона отямитись.

Ця думка перенесла її в далекі часи Карла IX і Генріха III.

Вона стояла нерухомо перед Жульєном, який тільки що повісив на місце шпагу, і в очах її вже не було зненависті. Треба визнати, що в цю хвилину вона була чарівна. Напевне, жодна жінка не була так мало схожа на паризьку ляльку (цей вираз в устах Жульєна означав те, що найбільше відштовхувало його від парижанок).

«Коли б мені не піддатися йому знову,— подумала Матильда.— Цього разу він уже обов´язково вважатиме себе моїм володарем і паном, досить тільки поступитися йому, та ще відразу після того, як я так різко з ним повелася». І вона втекла.

«Боже, яка ж вона гарна! — думав Жульєн, дивлячись їй вслід.— І це та сама жінка, що в захваті кидалася мені в обійми ще тиждень тому!.. І ці хвилини ніколи більше не повторяться! І я сам винний у цьому! А в самий момент такої незвичайної, такої значної для мене події я лишався холодним!.. Треба визнати, що я народився з дуже вбогою і дуже нещасливою вдачею».

Увійшов маркіз; Жульєн поспішив повідомити його про свій від´їзд.

— Куди? — спитав пан де Ла-Моль.

— В Лангедок.

— Е, ні, пробачте, будь ласка, ви призначаєтесь для поважніших справ, і якщо й поїдете куди, то на північ... Висловлюючись по-військовому, я триматиму вас під домашнім арештом. Будьте ласкаві не виходити з дому більш як на дві-три години в день, ви можете бути потрібні мені щохвилини.

Жульєн уклонився і, нічого не відповівши, вийшов з кімнати, дуже здивувавши цим маркіза. Жульєн не міг ні з ким розмовляти; він замкнувся в своїй кімнаті і поринув у розпачливі міркування про свою жорстоку долю. [...]

XVIII. Жорстокі хвилини

І вона признається мені в цьому! Розповідає найменші деталі! В її прекрасних очах, що дивляться на мене, відбивається кохання, яке вона відчула до іншого!

Шиллер

Мадемуазель де Ла-Моль в захопленні думала тільки про ту чудову хвилину, коли її мало не вбили. Вона доходила до того, що казала собі: «Він гідний бути моїм володарем, бо готовий був мене вбити. Скільки вродливих світських юнаків довелося б скласти докупи, щоб домогтися такого вибуху пристрасті!

Треба визнати, він був дуже гарний тієї миті, коли став на стілець, щоб повісити на місце шпагу в такому ж мальовничому положенні, якого їй надав декоратор. Зрештою, я не така вже божевільна, що закохалася у нього».

Якби в цю мить знайшовся якийсь пристойний привід, щоб поновити їхні стосунки, вона радо його використала б. Жульєн, замкнувшись у своїй кімнаті, поринув у найбільший розпач. У своєму безумстві він уже думав _піти й кинутись їй до ніг. Якби, замість ховатися у себе, він пішов поблукати в саду чи по кімнатах палацу, можливо, трапилась би така нагода і за одну мить його найглибший розпач змінило б найвище щастя.

Після обіду мадемуазель де Ла-Моль не тільки не уникала Жульєна, а сама повела з ним розмову і дала йому зрозуміти, що вона не має нічого проти того, щоб він пішов за нею в сад. Він скорився. Тільки цього випробування йому й бракувало! Матильда несвідомо піддавалася коханню, що вабило її до нього. Вона почувала надзвичайну насолоду, ідучи поруч з ним, і зацікавлено придивлялась до його рук, які сьогодні вранці схопили шпагу, щоб убити її.

Однак після цієї події, після всього, що сталося між ними, вони вже не могли розмовляти, як раніше.

Поволі Матильда почала довірливо розповідати йому про свої любовні переживання. Ця розмова давала їй дивну насолоду, і вона дійшла до того, що розповіла йому про своє короткочасне захоплення паном де Круазнуа, паном де Кейлюсом.

— Як? І паном де Кейлюсом теж? — вигукнув Жульєн, і в цих словах виявились усі гіркі ревнощі покинутого кохання. Матильда так і зрозуміла це і зовсім не образилась.

Вона й далі мучила Жульєна, докладно розповідаючи йому про свої колишні почуття, і це виходило в неї цілком щиро й правдиво. Він з болем бачив, що вона змальовує те, що справді постає в її уяві. Розповідаючи все це, вона ніби робить несподівані відкриття у власному серці.

Він зазнав найстрашніших мук ревнощів. Підозрівати, що вашого суперника люблять, дуже тяжко, але чути, як кохана жінка докладно розповідає про свою любов до іншого, — це справді нестерпні муки.

0, як жорстоко була тепер покарана гордість Жульєна, що ставив себе вище від усіх Кейлюсів і Круазнуа! З яким глибоким душевним болем перебільшував він тепер їхні найменші переваги! Як палко й щиро зневажав він себе!

Матильда здавалася йому чарівною, ніякими словами не можна передати його захвату. Ідучи поруч з нею, він крадькома дивився на її руки, плечі й постать королеви і був готовий кинутись їй до ніг у любовному розпачі й крикнути: «Зглянься!»

«І ця чарівна жінка, що так високо стоїть,— любила мене один день, а тепер любитиме пана де Кейлюса». [...]

Немає слів, щоб описати Жульєнові муки. Він слухав докладні зізнання в коханні до інших у тій самій липовій алеї, де кілька днів тому чекав першої години, щоб проникнути в її кімнату. Страждання його сягали найвищої міри людських сил.

Цілий тиждень тривала ця безжалісна одвертість. Матильда не уникала, а навіть сама шукала нагоди поговорити з ним: тема їхніх розмов, До якої вони завжди поверталися з болісною насолодою, була та сама — її колишні ніжні почуття до інших. Вона переповідала йому листи, які колись писала, пригадувала слово в слово, цитувала цілі фрази. Останніми днями вона, здавалося, поглядала на Жульєна з якоюсь лукавою радістю. Його муки давали їй явну насолоду. Вона бачила в них слабість свого тирана, отже, могла дозволити собі кохати його. [...]

— Ви вже зовсім не любите мене? А я обожнюю вас! — сказав їй якось Жульєн, не тямлячи себе від кохання й горя. Більшої дурості, мабуть, не можна було й придумати. [...]

Щирі, але такі необдумані слова Жульєна все змінили за одну мить. Упевнившись, що він кохає її, Матильда відчула до нього найглибшу зневагу.

Вони прогулювались у саду, коли він вимовив цю кляту фразу. В ту ж мить вона пішла від нього, і її останній погляд був сповнений нищівної зневаги. У вітальні за цілий вечір вона ні разу не глянула на нього. Наступного дня серце її вщерть сповнилося зневаги, в ньому вже не було й тіні прихильності, яка останніми днями змушувала її поводитися з Жульєном як з близьким другом, їй було неприємно навіть бачити його, і це дійшло до того, що скоро вона відчула до нього огиду. Не можна й описати, яка зневага охоплювала її, коли вона бачила його перед собою.

Жульєн нічого не зрозумів з того, що сталося в серці Матильди за останній тиждень, але цю зневагу він гостро відчув. Йому вистачило здорового глузду, щоб якомога рідше з´являтися перед нею, і він зовсім перестав на неї дивитись.

Та це була для нього смертельна мука — зовсім позбавити себе її товариства. Він відчував, що йому стало ще важче терпіти своє тяжке горе.

«Звичайна дівчина,— думала вона,— шукала б собі обранця серед цих юнаків, що привертають загальну увагу в салонах; але людина з високою душею не повинна йти второваною стежкою, протоптаною посередністю.

Ставши подругою такого чоловіка, як Жульєн, якому не вистачає багатства,— а воно є в мене,— я завжди привертатиму увагу, я не пройду крізь життя непомітно. Замість того щоб завжди боятися революції, як мої кузини, що з страху перед народом не наважуються вилаяти кучера, коли він їх погано везе,— я буду, напевно, відігравати роль, і значну роль, бо в чоловіка, якого оберу, сильний характер і безмежне честолюбство. Чого йому бракує? Друзів? Грошей? Я дам йому те й те».

Але, міркуючи так, вона все ще уявляла собі Жульєна як якусь нижчу істоту, що її можна на своє бажання примусити любити чи не любити.

XIX. Комічна опера

О, як нагадує весна любові Квітневий день мінливий! Любо сяє із височіні сонечко привітне, А тут вже хмара небо закриває.

Шекспір. «Два веронці»

Поринувши в думки про майбутнє і про ту визначну роль, яку вона сподівалась відіграти, Матильда скоро почала не без жалю згадувати про суперечки, що виникали в них з Жульєном на сухі метафізичні теми. А часом, стомившись від високих думок, вона з сумом пригадувала хвилини щастя, пережиті з ним. Ці спогади викликали в неї каяття, і воно іноді жорстоко мучило її.

«Якщо вже піддаватися слабості,—казала вона собі,— то така дівчина, як я, може забути свій обов´язок тільки заради справді гідної людини; адже ніхто не може сказати, що мене звабили гарні вуса або вміння їздити верхи; навпаки, я захопилась його глибокими міркуваннями про майбутнє Франції, його думками про те, які схожі можуть бути події, що, мабуть, скоро вибухнуть у нас, на англійську революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Так, я була зваблена,— відповідала вона на свої докори сумління,— я — слаба жінка, але принаймні я не попалась на принаду зовнішніх якостей, мов якась лялька.

Якщо буде революція, чому б Жульєнові не зіграти роль Ролана, а мені — пані Ролан? Мені більше подобається її роль, ніж роль мадам де Сталь: аморальна поведінка в нашу епоху була б великою перешкодою. Звичайно, нікому не доведеться дорікати мені вдруге за слабість: я згоріла б від сорому».

Треба визнати, що Матильдині мрії не завжди були настільки серйозні.

Іноді, поглядаючи крадькома на Жульєна, вона знаходила чарівну грацію в кожному його русі.

«Тепер, без сумніву, в нього не лишилося найменшої думки, ніби він має щодо мене якісь права. Про це свідчить той вираз страждання й глибокої любові, з яким він сказав мені ті слова кохання тиждень тому. Треба визнати, що з мого боку було досить безглуздо розсердитись на слова, в яких відчувалося стільки поваги, стільки пристрасті. Хіба я не його дружина? Це ж було цілком природно, що він так сказав, і, щиро кажучи, він був дуже милий. Жульєн все ще кохає мене, навіть після цих безконечних розмов, коли я безжально розповідала йому про свої навіяні нудьгою почуття до отих світських жевжиків, до яких він мене ревнує. Ах, коли б він знав, як мало вони для мене важать! Якими безбарвними й схожими один на одного здаються вони мені порівняно з ним!»

Міркуючи так і вдаючи, ніби вона зосереджено працює,— щоб не розмовляти з матір´ю, яка не зводила з неї очей,— Матильда креслила олівцем на аркушику свого альбома. З подивом і захопленням помітила вона, що один з накреслених профілів був дуже схожий на Жульєнів. «Це голос провидіння! Ось одне з чудес кохання, — скрикнула вона в захваті,— зовсім не думаючи про це, я намалювала його портрет». [...]

Вона залишила альбом тільки увечері, коли маркіза покликала її, щоб їхати в Італійську оперу. Матильда думала тільки про те, як би побачити Жульєна і умовити матір, щоб вона запросила його в ложу.

Він не з´являвся. В ложі зібралися тільки нудні завсідники. Протягом першої дії Матильда пристрасно мріяла про коханого. Але в другій дії одна любовна арія,— мелодія ця справді була гідна Чімарози,— вразила її в саме серце. Героїня опери співала: «Треба покарати мене за надмірне кохання до нього, я занадто його люблю».

І з тієї хвилини, коли Матильда почула цю божественну арію, для неї все зникло. З нею розмовляли, вона не відповідала; мати робила їй зауваження, але вона ледве могла змусити себе глянути на неї. Вона була ніби в екстазі, всі почуття її були такі збуджені, що це можна було порівняти тільки з несамовитими спалахами пристрасті останніми днями, які опановували Жульєна. їй здавалося, що слова героїні стосуються саме її, і дивна, божественна мелодія заповнювала всі ті хвилини, коли вона не Думала про Жульєна. Завдяки любові до музики, вона цього вечора стала такою, якою завжди бувала пані де Реналь, коли думала про Жульєна. Любов без пристрасті, напевне, розумніша, ніж справжнє кохання, але в неї бувають лише рідкі хвилини самозабуття. Вона занадто розважлива, завжди аналізує себе і не тільки не дає блукати думкам, а й сама виникає не інакше, як з думок.

Повернувшись додому, Матильда, не слухаючи материних умовлянь, сказала, що нездужає, і до пізньої ночі просиділа в своїй кімнаті біля рояля, награючи цю мелодію. [...]

Протягом усього наступного дня вона шукала нагоди пересвідчитись, що справді перемогла своє шалене кохання. Головна мета її була в тому, щоб усе робити наперекір Жульєнові, і при цьому вона стежила за кожним його рухом.

Жульєн був надто засмучений і надто схвильований, щоб розгадати такий складний любовний маневр; ще менше міг він помітити в ньому щось сприятливе для себе. Він став просто жертвою; ніколи ще він не доходив до такого розпачу. Його вчинки так мало керувалися розумом, що він не зрозумів би, коли б якийсь сумний філософ сказав йому: «Поспішайте скористатися з сприятливих для вас обставин; у такому поміркованому коханні, яке трапляється в Парижі, один і той же настрій не триває більше двох днів». Але хоч у якій нестямі перебував Жульєн, він не втрачав почуття честі: воно зобов´язувало його мовчати, це він розумів. [...]

Ввечері, дивлячись на Матильдине вікно, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі її чарівну кімнату, яку бачив, на горе, єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить вирішив: «Піднімуся по драбині!»

Його наче осяяло натхнення, переконливі докази негайно з´явилися цілою юрбою. «Нещаснішим я вже не можу бути!» — думав він. Він кинувся до драбини,— садівник замкнув її на ланцюг. Курком одного з пістолетів, розламавши його при цьому, Жульєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до Матиль- диного вікна.

«Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і покінчу з собою... Перед смертю мої губи торкнуться її щоки».

Він щодуху злітає по драбині, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відчинити віконницю, але драбина заважає; Жульєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватися, сильним посмиком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю. Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

— Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми.

Хто зміг би змалювати Жульєнове щастя? Матильда була щаслива, мабуть, не менш за нього. Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.— Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючи його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах.— Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.— Так, ти мій володар,— повторювала вона у сп´янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню, коли вона здумає бунтувати.

Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жульєн насилу втримує її від цього. Матильда голосно засміялась, її мати й одна з покоївок прокинулися. З нею заговорили крізь двері, Жульєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не звеліла нічого відповісти матері.

— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жульєн.

Він ще раз стиснув ЇЇ в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить — і він стояв на землі.

За дві-три секунди драбина вже лежала під липами і Матильдину честь було врятовано. Жульєн, отямившись, побачив, що весь у крові і майже голий; необережно скочуючись, він подряпав собі шкіру.

Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло всю його рішучість і енергію; якби в цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, в|н з радістю кинувся б один проти всіх. [...]

Коли він у темряві мацав рукою м´яку землю і упевнився, що ніяких ямок від драбини не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо Матильдиної коси; вона все-таки відрізала його й кинула йому. Вона стояла біля вікна. [...]

XXI. Секретна нота

Бо все те, про що я розповідаю вам, я бачив на власні очі. І якщо зір мій міг обманути мене, то, в усякому разі, я не обманюю вас, розповідаючи про те, що бачив.

Лист до автора

Маркіз покликав Жульєна до себе. Пан де Ла-Моль, здавалося, помолодшав, очі його блищали.

— Поговорімо про вашу пам´ять,— сказав він Жульєнові,— кажуть, вона у вас надзвичайна! Чи могли б ви вивчити напам´ять чотири сторінки, вирушити в Лондон і переказати їх там? Але не змінюючи жодного слова!

Маркіз роздратовано бгав у руках свіжий номер «Тижневика», марно намагаючись приховати незвичну серйозність, якої Жульєн ніколи в нього не помічав, навіть коли йшлося про його позов з абатом Фрілером. Жульєн уже був досить досвідчений і розумів, що він має удати, ніби цілком довіряє легкому тонові, яким хотіли його обманути.

— Мабуть, цей номер «Тижневика» не дуже цікавий, але, з дозволу пана маркіза, завтра вранці я матиму честь проказати всю газету напам´ять.

— Як? Навіть об´яви?

— Цілком точно, не пропускаючи жодного слова.

— Ви даєте мені слово честі? — з раптовою серйозністю спитав маркіз.

— Так, пане, і хіба тільки страх не додержати його міг би затьмарити мою пам´ять.

— Справа в тому, що я забув спитати вас про це вчора. Я не вимагаю від вас клятви — ніколи не повторювати того, що ви почуєте: я надто добре знаю вас, щоб образити вас таким припущенням. Я за вас поручився. Ви поїдете зі мною в один будинок, де зберуться дванадцять чоловік: ви точно записуватимете все, що казатиме кожен з них. Не турбуйтеся, це буде не пуста балаканина, говоритимуть усі по черзі, хоч не скажу, щоб дуже доладно,— додав маркіз, знов переходячи на властивий йому тон лукавої жартівливості.— Поки ми говоритимемо, ви спишете сторінок з двадцять; потім ми повернемося сюди й зведемо ці двадцять сторінок до чотирьох. Завтра вранці ви перекажете мені ці чотири сторінки замість цілого номера «Тижневика». Після цього ви негайно вирушите. Ви поїдете на поштових і удаватимете юнака, що мандрує заради розваги. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб вас ніхто не помічав. Ви прибудете до одної знатної особи; там вам треба буде поводитися іще з більшою обачністю. Йдеться про те, щоб обдурити всіх, хто оточує цю особу, бо серед її секретарів і слуг є люди, підкуплені нашими ворогами; вони підстерігають наших посланців, щоб їх перехопити. У вас буде при собі рекомендаційний лист, але він не матиме ніякого значення.

В ту мить, як на вас гляне його ясновельможність, ви витягнете з кишені мого годинника, якого я вам дам на час мандрівки. Щоб з цим покінчити, візьміть його зараз, а мені дайте ваш.

Герцог сам зволить записати під вашу диктовку чотири сторінки, які ви вивчите напам´ять.

Тільки після цього, але ніяк не раніше,— зауважте собі це! — ви можете, якщо його ясновельможність вас запитає, розповісти про засідання, на якому ви сьогодні будете присутні.

В дорозі вам не доведеться нудьгувати, бо між Парижем і резиденцією міністра знайдеться чимало людей, які вважатимуть за щастя пристрелити пана абата Сореля. В такому разі його місії кінець, і справа наша, очевидно, дуже затягнеться; бо, любий мій, як же ми зможемо дізнатися про вашу смерть? Адже ваша старанність не може зайти так далеко, щоб самому повідомити нас про це!

А тепер ідіть і купіть собі костюм,— вів далі маркіз, знов переходячи на поважний тон.— Вдягніться так, як було модно років зо два тому. Треба, щоб сьогодні ввечері ви мали вигляд людини, що не дбає про свою зовнішність. В дорозі, навпаки, ви мусите бути таким, як звичайно. Ви здивовані, ваша підозріливість вам щось підказує? Так, друже мій, одна з поважних осіб, яка перед вами висловлюватиме свої міркування, цілком здатна надіслати декому відомості, на підставі яких вас можуть почастувати принаймні опіумом у готелі, де ви замовите собі вечерю.

За годину Жульєн стояв у передпокої маркіза. Він мав вигляд незначного службовця: в старомодному костюмі, з краваткою сумнівної свіжості, і в усій його постаті було щось принизливе. [...]

— Ну, їдьмо,— сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.

— Пане,— сказав Жульєн,— поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам´ять першу сторінку сьогоднішнього «Тижневика».

Маркіз узяв газету, Жульєн проказав її напам´ять без жодної помилки. «Це добре,— подумав маркіз,— що цього вечора я поводжуся, як справжній дипломат,— принаймні хлопець не помічає, якими вулицями ми їдемо».

Вони ввійшли до великої вітальні, що мала досить понурий вигляд; стіни її були оббиті зеленим оксамитом і дерев´яними панелями. Похмурий лакей розставляв посеред кімнати великий обідній стіл, який згодом перетворився на письмовий,— його накрили величезним сукном в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило вік у якомусь міністерстві.

Господар був вельми огрядний чоловік; ім´я його ні разу не було назване. Жульєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.

За знаком маркіза Жульєн умостився в самому кінці стола. Щоб зайнятися чим-небудь, він почав застругувати пера. Глянувши крадькома, Жульєн помітив сім співбесідників, але всі вони сиділи до нього спиною. Двоє, здавалось, розмовляли з паном де JIa-Молем, як рівні, інші звертались до нього більш шанобливо. [...]

Жульєн уже застругав десятків зо два пер, хоч і намагався стругати якомога повільніше. Це заняття, яким він приховував своє хвилювання, закінчувалось. Марно шукав він якогось наказу в очах пана де Ла- Моля,— маркіз забув про нього. [...]

Він чув такі дивовижні речі, що збентеження його зростало дедалі більше.

XXIV. Страсбург

Сліпа пристрасть! Ти вмієш страждати з усією силою і енергією кохання. Тільки його принадні втіхи, його солодкі радощі тобі чужі. Дивлячись, як вона спить, я не міг сказати собі: вона вся моя, з своєю ангельською красою і з своїми милими слабостями! Вона в моїй владі, така, якою милосердне небо створило її, щоб чарувати чоловіче серце.

«Ода» Шиллера

Змушений провести в Страсбурзі цілий тиждень, Жульєн, намагаючись якось розважитись, роздумував про воєнну славу і відданість батьківщині. Чи був він і досі закоханий? Він і сам не знав, він тільки почував, що в його змученій душі панує одна Матильда, як необмежена володарка його щастя і уяви. Йому треба було напружувати всю свою душевну силу, щоб не вдаватися в розпач. Думати про щось, не зв´язане з Матильдою, він просто не міг. Честолюбство, навіть дрібні втіхи марнославства відвертали колись його думки від почуттів до пані де Реналь. Матильда поглинула все, він бачив тільки її у своїх мріях про майбутнє.

І це майбутнє, з якого боку б не глянути на нього, уявлялося Жульєнові безрадісним. Це дивне створіння, яке ми бачили у Вер´єрі таким са- мовпевненим, погордливим, тепер вдалося до іншої крайності — його скромність доходила до безглуздя. [...]

Сповнений смутку, роз´їжджав він верхи по околицях Келя, містечка на березі Рейну, що його увічнили Дезе і Гувіон Сен-Сір. Німецький селянин показував йому струмочки, стежки, острівці на Рейні, прославлені мужністю цих великих полководців. Жульєн тримав у лівій руці повід, а в правій розгорнуту чудову карту, яка прикрашає «Мемуари» маршала Сен-Сіра. Раптом веселий вигук примусив його підвести голову.

То був князь Коразов, його лондонський приятель, що кілька місяців тому навчив його перших правил елегантного поводження. Вірний цьому високому мистецтву, Коразов, що приїхав у Страсбург вчора, а в Кель тільки годину тому і що за все життя не прочитав і рядка про облогу тисяча сімсот дев´яносто шостого року, взявся давати Жульєнові пояснення.

Німецький селянин дивився на нього спантеличений, бо досить розумів французьку мову, щоб помітити неймовірні дурниці, які говорив князь. А Жульєн був за тридев´ять земель від того, що думав селянин: він здивовано придивлявся до цього гарного молодика, милуючись його красивою посадкою на коні.

«Яка щаслива вдача! — думав він.— Як прекрасно сидять на ньому штани, як елегантно підстрижене його волосся! Ах, якби я був такий, може, вона не відчула б до мене огиди по трьох днях кохання».

Коли нарешті князь покінчив з облогою Келя, він сказав Жульєнові:

— Ви маєте вигляд справжнього ченця-трапіста, ви, здається, перестарались у дотриманні серйозності, як я вам радив колись у Лондоні. Сумний вигляд не відповідає доброму тону: треба мати нудьгуючий вигляд. Якщо ви сумні, значить, вам чогось бракує, щось вам не вдалося, і ви цим показуєте себе в невигідному світлі. Навпаки, коли ви нудьгуєте, в невигідному становищі опиняється той, хто марно намагався вам сподобатись. Зрозумійте ж, мій дорогий, якої серйозної помилки ви припустились!

Жульєн кинув екю селянинові, що слухав їх, роззявивши рота.

— Чудово,— сказав князь,— жест граціозний, сповнений благородної зневаги! Прекрасно!

І він пустив свого коня галопом; Жульєн поскакав услід за ним, наївно захоплений.

«Ах, якби я був такий, вона б не віддала перевагу отому Круазнуа!» Чим більше його розум повставав проти смішних рис князя, тим більше він зневажав себе за це, що захоплюється ними, і сумував, що не може бути таким самим. Почуття огиди до самого себе сягало останньої межі.

Князь побачив, що Жульєн справді глибоко засмучений.

— Е, любий мій,— сказав він по дорозі до Страсбурга,— що це з вами? Ви програли всі гроші чи закохались у якусь актрису?

Росіяни копіюють французькі звичаї, але завжди з запізненням років на п´ятдесят. Тепер вони наслідують вік Людовіка XV.

Від цих жартів з приводу кохання сльози зросили очі Жульєна. «А чому б мені не порадитися з цим милим юнаком?» — подумав він раптом.

— Ох, друже мій, ви вгадали,— сказав він князеві,— я справді зараз дуже закоханий, гірше — нещасливо. Одна чарівна жінка з сусіднього містечка кохала мене палко три дні, а потім покинула, і ця зрада вбиває мене.

Він змалював князеві вчинки й вдачу Матильди, змінивши її ім´я.

— Можете не продовжувати,— сказав Коразов.— Щоб ви довіряли своєму лікареві, я сам закінчу ваше оповідання. Чоловік цієї молодої дами — дуже багата людина або, можливо, вона сама належить до вищої місцевої аристократії, їй, очевидно, є чим пишатися.

Жульєн мовчки кивнув головою; в нього не вистачало мужності говорити.

— Прекрасно,— сказав князь,— ось вам три рецепти гірких ліків, які ви негайно почнете вживати: по-перше, ви будете щодня бачитися з пані... як її звуть? — Пані де Дюбуа.

— Оце ім´я! — сказав князь і зареготав.— Але пробачте, ви його, певно, обожнюєте. Так ось, треба щодня бачити пані де Дюбуа, але в жодному разі не показуйте їй, що ви холодні чи ображені: пам´ятайте основне правило нашого часу: завжди будьте повною протилежністю тому, чого від вас чекають. Будьте точно таким, яким ви були за тиждень до того, як вона вас ощасливила своєю прихильністю.

— Ах, тоді я був зовсім спокійний,— вигукнув Жульєн у розпачі,— мені здавалося, що я просто жалів її!

— Метелик обпікається на свічці,— провадив далі князь,— порівняння старе, як світ! Отже, по-перше, ви зустрічатиметесь з нею щодня. По- друге, ви упадатимете за якоюсь жінкою з її товариства, не виявляючи палкого кохання, розумієте? Не приховую від вас, що це дуже важка роль: _ви гратимете комедію, але якщо розгадають, що це комедія, ви пропали.

— Вона така розумна, а я такий бовдур! Ні, я пропав,— сумно сказав Жульєн.

— Ні, ви просто дужче закохані, ніж я думав. Пані де Дюбуа зайнята виключно своєю власною особою, як і всі жінки, яких провидіння наділило надто високим походженням або величезним багатством. Вона дивиться не на вас, а на себе, отже, вона вас не знає. Під час двох чи трьох поривів кохання, яке вона сама в собі роздувала палкою уявою, вона бачила у вас героя своїх мрій, а зовсім не те, чим ви є насправді... Та, сто чортів, це ж азбука, любий Сорелю! Невже ви такий наївний! Чекайте! Зайдімо до цієї крамниці, ось чарівна чорна краватка, можна подумати, що вона від самого Джона Андерсона з Берлінгтон-стріт! Візьміть її, будь ласка, і закиньте якомога далі цю жахливу чорну мотузку, що теліпається у вас на шиї.

Тепер скажіть,— вів далі князь, коли вони вийшли з найкращої галантерейної крамниці в Страсбурзі,— яке товариство пані де Дюбуа? Боже, і що за ім´я! Не гнівайтесь, любий Сорелю, я просто не можу... До кого ж ви будете залицятися?

— До найдоброчеснішої жінки, дочки панчішного комерсанта, страшенно багатого. В неї найчудовіші в світі очі, вони мені дуже подобаються. Тут вона, безперечно, посідає перше місце в товаристві, але, незважаючи на своє становище, червоніє й розгублюється, коли хто-небудь згадає про торгівлю й крамниці. Бо, на лихо, її батько був одним з найвідомі- ших у Страсбурзі комерсантів.

— Отже, коли зайде мова про шахрайство,— сказав князь, усміхаючись,— ви можете бути певні, що ваша красуня матиме на думці себе, а не вас. Це її дивацтво просто божественне й дуже вам корисне, воно не дасть вам ні на хвилину розгубитися від погляду її прекрасних очей. Успіх забезпечений.

Жульєн мав на думці вдову маршала де Фервак, яка часто бувала в палаці де Ла-Моль. Це була красуня-іноземка, що одружилася з маршалом за рік до його смерті. В неї, здавалося, не було іншої мети в житті, як примусити всіх забути, що вона — дочка промисловця, і для того, щоб створити собі певне становище, завоювати авторитет у Парижі, вона вирішила очолити жінок, що проповідували доброчесність.

Жульєн щиро захоплювався князем: чого б він не дав за те, щоб мати всі його дивні риси! Розмова двох друзів затяглася до безкінечності. Коразов був надзвичайно задоволений, ніколи ще ні один француз не слухав його так уважно. «Нарешті,— захоплено думав він,— я добився того, що мої вчителі слухають мої повчання!»

— Отже, ми домовились,— повторював він Жульєнові десятий раз,— не виявляти й найменшого натяку на пристрасть, розмовляючи в присутності пані де Дюбуа з молодою красунею, дочкою панчішного фабриканта з Страсбурга. Навпаки, в листах до неї — палка пристрасть. Для доброчесної жінки немає більшої насолоди, як читати гарно написаного любовного листа; це для неї хвилина перепочинку. Тут їй не доводиться прикидатись, вона може дозволити собі слухати голос свого серця. Отже, пишіть двічі на день.

— Ніколи в світі! — сказав Жульєн в розпачі.— Хай мене товчуть у ступі, але я не вигадаю й трьох фраз; я — труп, любий друже, не сподівайтесь від мене нічого доброго. Залиште мене вмерти тут край дороги.

— Та хто вам каже про те, щоб вигадувати якісь фрази? У мене з собою в дорожній валізі шість томів любовних листів. На будь-яку жіночу вдачу. Знайдуться й для найвищої доброчесності. [...]

Наступного дня князь звелів покликати писаря, і через два дні Жульєн одержав п´ятдесят три перенумеровані любовні листи, адресовані до найвищої і найсумнішої доброчесності.

— П´ятдесят четвертого листа нема,— сказав князь,— бо квакерша прогнала Каліського; але що вам з того, коли і з вами погано поведеться дочка панчішника; адже ваша мета — вплинути тільки на серце пані де Дюбуа?

Вони щодня катались верхи. Князь був захоплений Жульєном. Не знаючи, чим довести йому свою раптову прихильність, він нарешті запропонував йому руку однієї з своїх кузин, багатої московської спадкоємиці.

— Коли ви одружитесь,— додав він,— то, завдяки моєму впливові і оцьому вашому орденові, будете через два роки полковником.

— Але ж цей орден я одержав зовсім не від Наполеона!

— Дарма! — сказав князь.— Хіба не він його заснував? Все-таки цей орден вважається найпочеснішим у Європі.

Жульєн був уже ладен дати згоду; але обов´язок змушував його повернутись до поважної особи. Він покинув Коразова, пообіцявши написати йому. Одержавши відповідь на привезену секретну ноту, він помчав у Париж; але досить було йому залишитись протягом двох днів на самоті, як він відчув, що покинути Францію і Матильду було б для нього гірше смерті. «Відмовлюсь від шлюбу з мільйонами, які мені пропонує Коразов,— вирішив він,— але поради його виконаю.

Зрештою, мистецтво зваблення — це ж його фах; він тільки й думає про це протягом п´ятнадцяти років, бо тепер йому вже тридцять. Не можна відмовити йому в розумі, він дотепний і лукавий; палкість чи поезія несумісні з його вдачею; це прокурор. Ну що ж, зайва підстава думати, що він не помиляється. Так я й зроблю. Буду залицятися до пані де Фервак. Звичайно, вона мені часом набридатиме, але я дивитимусь у її прекрасні очі, що так нагадують очі жінки, яка мене найбільше кохала.

Вона іноземка; цікаво буде вивчати нову вдачу. Я божеволію, я пропадаю, я повинен виконувати поради друга, не покладаючись на самого себе».

XXV. Царство доброчесності

Але, якщо я зазнаватиму цю насолоду так обережно й обачно, це вже не буде для мене насолода.

Лопе де Вега

Ледве повернувшись у Париж і вручивши маркізові де Ла-Моль відповідь, якою той був, очевидно, дуже розчарований, Жульєн, вийшовши з кабінету, негайно поспішив до графа Альтаміри. Цей блискучий іноземець відзначався не тільки тим, що був засуджений до страти, але ще й поєднував у собі дві якості — велику глибокодумність і побожність; ці достоїнства, а головне — знатне походження графа, припали до душі пані де фервак, і вона часто з ним бачилась.

Жульєн цілком серйозно признався йому в своєму глибокому коханні до маршальші.

— Це жінка високої й чистої доброчесності,— відповів Альтаміра,— але їй трохи властиве єзуїтство й пишномовність. Трапляється, що я розумію кожне її слово, але не можу схопити змісту цілої фрази; мені починає здаватись, що я знаю французьку мову не так добре, як гадаю. Якщо ви познайомитеся з маршальшею, про вас будуть говорити, і це надасть вам авторитету в світському товаристві. [...]

Наближалася година обіду, він знов побачить Матильду! Повернувшись додому, він старанно зайнявся своїм туалетом.

«Ось перша дурниця,— сказав він сам до себе, уже спускаючись сходами.— Тепер точно виконувати приписи князя».

Він повернувся в свою кімнату й переодягся в найпростіший дорожній костюм.

«Тепер,— подумав він,— тільки б не виказати себе поглядом». Було ще тільки пів на шосту, а обідали о шостій. Йому спало на думку зайти до вітальні; там нікого не було; і, побачивши блакитний диван, він схвилювався до сліз. Щоки його запалали. «Треба розпрощатися з цією дурною чутливістю,— звелів він сам собі гнівно,— інакше вона зрадить мене». Він взяв про людське око газету і пройшовся три-чотири рази з вітальні в сад і назад.

Потім, сховавшись за великим дубом, з трепетом наважився поглянути на вікно мадемуазель де JIa-Моль. Воно було щільно зачинене. Він мало не впав і довго стояв, притулившись до дуба. Потім, ледве тримаючись на ногах від хвилювання, пішов подивитися на драбину садівника.

Кільце, яке він колись розігнув (Боже, як усе тоді було інакше!), так і залишилось досі не полагодженим. Не тямлячи себе, в пориві безумства, Жульєн притис його до уст. Від довгого ходіння з вітальні в сад і назад Жульєн відчув страшенну втому: це був перший успіх, якому він дуже зрадів. «Мої очі згаснуть і не зрадять мене!» — подумав він. Помалу всі почали сходитися до вітальні; кожного разу, як відчинялися двері, Жу- льєнове серце стискалося в смертельній тривозі.

Сіли за стіл. Нарешті з´явилась і мадемуазель де Ла-Моль, вірна, як завжди, своїй звичці примушувати себе чекати. Вона густо почервоніла, побачивши Жульєна, ніхто не сказав їй, що він приїхав. Пам´ятаючи поради князя Коразова, Жульєн глянув на її руки: вони тремтіли. Це відкриття дуже збентежило його, але йому пощастило сховати своє почуття,— допомогла втома. [...]

Жульєн повторював собі весь час: «Не треба надто часто поглядати на мадемуазель де Ла-Моль, але мої очі не повинні уникати її. Треба поводитись так само, як я поводився за тиждень до мого нещастя...» На його думку, це йому вдавалося, і він залишився у вітальні. Виявивши вперше увагу до господині дому, він доклав усіх зусиль, щоб втягти в розмову її гостей і підтримати жваву бесіду.

Його чемність була винагороджена: о восьмій годині доповіли про маршальшу де Фервак. Жульєн одразу зник, але незабаром з´явився знову, надзвичайно вишукано вдягнений. Пані де Ла-Моль була дуже вдячна йому за цей вияв поваги і, щоб показати своє задоволення, заговорила з пані де Фервак про його подорож. Жульєн сів біля маршальші так, щоб Матильда не могла бачити його очей. Влаштувавшись у такий спосіб, він за всіма правилами мистецтва зосередив на пані де Фервак погляд, сповнений найглибшого захоплення. Тирадою про таке почуття починався перший з п´ятдесяти трьох листів, подарованих йому князем Коразовим.

Пані де Фервак заявила, що їде в Італійську оперу. Жульєн теж поспішив туди. Там він зустрів кавалера де Бовуазі, який завів його в ка- мер-юнкерську ложу поруч з ложею пані де Фервак. Жульєн дивився на неї цілий вечір. «Треба вести щоденник своєї облоги,— казав він собі, повертаючись у палац,— інакше я забуватиму всі свої маневри». Він присилував себе написати дві-три сторінки про цей нудний предмет і таким чином — о щастя! — добився того, що за цей час зовсім не думав про мадемуазель де Ла-Моль.

Матильдині думки зовсім змінились, коли вона побачила Жульєна. «Та це ж мій чоловік,— сказала вона собі,— і якщо я справді хочу ступити на шлях розсудливості, я повинна одружитися з ним».

Вона чекала, що він почне надокучати їй своїми стражданнями і своїм нещасним виглядом і вже готувалася різко відповісти. Ясно, що після обіду він спробує заговорити з нею. Але він не тільки не зробив такої спроби, а спокійнісінько залишився у вітальні і ні разу не глянув у бік саду (один Бог знає, як важко це йому було!). «Краще відразу з ним порозумітись»,— подумала мадемуазель де Ла-Моль і вийшла в сад сама; Жульєн не пішов за нею. Матильда ходила під вікнами вітальні і бачила, що він захоплено описує пані де Фервак старовинні руїни замків, які здіймаються на високих берегах Рейну й надають їм визначної своєрідності. Він тепер уже більш-менш опанував мистецтво тієї сентиментально-мальовничої мови, яку вважають за ознаку розуму в деяких салонах.

Якби князь Коразов опинився в Парижі, він міг би пишатися: цього вечора все відбувалось саме так, як він і радив. [...]

Зусилля, які він робив над собою, щоб довести Матильді, ніби він зцілився, забирали всі його душевні сили, і він сидів біля пані де Фервак з зовсім позбавленим життя виразом, навіть очі його втратили весь свій вогонь, наче від надмірного фізичного болю.

Маркіза де Ла-Моль завжди повторювала думки свого чоловіка, який міг зробити її герцогинею; а тому останнім часом вона звеличувала до небес Жульєнові заслуги.

XXVI. Високоморальне кохання

Пойняв холодний спокій Аделіну, Патриціанський лоск, що не дає Порушить рівновагу й на хвилину І почуття виказувать своє. Так мандарин, зробивши важну міну, Про речі ті, що навкруг нього є, Захопленого слова не промовить.

Байрон, «Дон-Жуан», пісня XIII, строфа 34

[...] Жульєн знав, що в пані де Фервак є улюблене місце у вітальні, де освітлення найкраще відтіняло її вроду. Він сідав там заздалегідь, старанно повернувши свій стілець так, щоб не бачити Матильди. Здивована цією впертістю, з якою він ховався від неї, вона одного разу встала з блакитного дивана й сіла з своїм рукоділлям коло маленького столика поруч з кріслом пані де Фервак. Жульєн бачив її тепер зовсім близько з-за капелюшка пані де Фервак. Ці очі, володарі його долі, спочатку злякали його, а потім вивели з стану звичайної апатії. Він заговорив, і говорив дуже добре.

Звертався він до пані де Фервак, але його єдиною метою було вплинути на душу Матильди. Він так запалився, що пані де Фервак кінець кінцем перестала розуміти, що він їй каже.

Це було блискуче досягнення. Якби Жульєн здогадався завершити його кількома фразами в дусі німецького містицизму, високої релігійності і єзуїтства, пані де Фервак відразу зарахувала б його до видатних людей, покликаних відродити наш вік.

«Ну, коли в нього такий поганий смак, що він може говорити так довго і з таким запалом до пані де Фервак,— вирішила мадемуазель де Ла- Моль,— я не слухатиму його більше». І вона залишилась вірною своєму слову до кінця вечора, хоч це їй було й дуже важко.

Опівночі, коли вона зі свічником у руках пішла провести матір до її кімнати, пані де Ла-Моль спинилася на сходах і почала вихваляти Жульєна. Це остаточно зіпсувало Матильді настрій і вона не могла заснути цілу ніч. Тільки одна думка її заспокоювала: «Той, кого я зневажаю, в очах маршальші може зійти за незвичайну людину».

Щодо Жульєна, то він почував себе не таким нещасним, бо сьогодні він діяв. Випадково погляд його впав на портфель з російської шкіри, подарований йому князем Коразовим разом з п´ятдесятьма трьома любовними листами. На першому листі, внизу, Жульєн побачив примітку: «Лист номер перший послати через тиждень після першого побачення». , — Я спізнився,— скрикнув Жульєн,— я ж уже давно бачуся з пані де Фервак! — І він негайно взявся переписувати першого любовного листа. Це була страшенно нудна проповідь, повна пишномовних міркувань про доброчесність. Жульєнові пощастило: на другій сторінці він заснув.

Через кілька годин яскраве сонячне світло розбудило його. Виявилось, що він так і проспав усю ніч, схилившись на стіл. Для нього тепер най- боліснішим у житті був момент пробудження, коли він одразу пригадував своє горе. В цей день він закінчив переписувати листа, мало не сміючись. «Невже й справді жив колись юнак,— думав він,— який міг отаке писати!» Він нарахував кілька фраз по дев´ять рядків кожна. В кінці листа він побачив примітку олівцем:

«Ці листи одвозити особисто, верхи, при чорній краватці і в синьому сюртуці. Передати листа швейцарові, при цьому мати засмучений вигляд, сповнений глибокої зажури. Якщо з´явиться покоївка, то перш ніж до неї заговорити, треба крадькома змахнути сльозу».

Все це він виконав дуже точно. [...]

XXVII. Найкращі церковні посади

Заслуги? Таланти? Чесноти? Пусте!..

Треба лише належати до якаіі-небудь кліки!

«Телемах»

[...] Життя Жульєна було тепер не таке нестерпне, як раніше, коли він проводив дні у повній бездіяльності.

«Що ж,— подумав він якось увечері,— ось я вже переписую п´ятнадцяту з цих огидних статей; всі чотирнадцять попередніх я власноручно передав швейцарові пані де Фервак. Очевидно, я матиму честь наповнити листами всі шухляди її письмового стола. А проте вона поводиться зі мною точнісінько так, немовби я їй ніколи не писав! До чого ж дійдеться? Чи не набридне їй ця моя впертість так само, як і мені самому? Треба визнати, що цей росіянин, друг Коразова, закоханий в чарівну річмондську квакершу, був просто жахливий чоловік; чи можна бути нуднішим?»

Як і кожна посередність, яка випадково стає свідком маневрів великого полководця, Жульєн нічого не розумів у цьому наступі молодого росіянина на серце красуні-англійки. Перші сорок листів призначались тільки для того, щоб добитись прощення за сміливість писати їй. Треба було привчити цю милу особу, яка, мабуть, страшенно нудьгувала, засвоїти звичку одержувати листи, хоч трохи не такі безбарвні, як ЇЇ повсякденне життя.

Одного разу Жульєнові передали листа: він впізнав герб пані де Фервак і зламав печатку з поквапливістю, яка здалася б йому неможливою кілька днів тому; але це було тільки запрошення на обід.

Він кинувся шукати вказівок у пана Коразова. На жаль, молодий росіянин здумав похизуватися легкістю стилю Дора саме там, де йому треба було бути простим і зрозумілим. Отже, Жульєнові лишилось неясним, який душевний стан годиться йому вдавати на обіді в маршальші.

Вітальня в палаці де Фервак вражала розкішшю, вона була роззолочена, як галерея Діани в Тюїльрі, і оздоблена картинами, писаними олійними фарбами і вставленими в стінні панелі. На деяких полотнах було видно плями свіжої фарби. Пізніше Жульєн дізнався, що господині дому деякі сюжети здалися не зовсім пристойними і вона звеліла виправити картини. «Моральний вік»,— подумав він. [...]

Обід був дуже посередній, а розмови просто нестерпні. «Це скидається на зміст розділів поганої книжки,— подумав Жульєн.— Тут сміливо торкаються найважливіших проблем, доступних людській думці. Але, послухавши три хвилини, запитуєш себе, чого більше в промовця — пишномовності чи жахливого неуцтва». [...]

XXVIII. Манон Леско

Отже, упевнившись в ослячій дурості настоятеля, він з успіхом став переконувати його в тому, що чорне є біле, а біле є чорне.

Ліхтенберг

Приписи росіянина категорично забороняли суперечити усно тій особі, якій писалися листи. Ні в якому разі не можна було ухилятись від постійного найпалкішого захоплення, це була найперша передумова для всіх листів.

Якось увечері в опері, в ложі пані де Фервак, Жульєн надто розхвалював балет «Манон Леско». Він робив це виключно на тій підставі, що балет здавався йому зовсім нікчемним.

Маршальша сказала, що балет набагато слабкіший за роман абата Прево.

«Он як! — подумав Жульєн, весело здивувавшись.— Така доброчесна особа — і вихваляє роман!»

Пані де Фервак вважала своїм обов´язком два чи три рази на тиждень висловлювати нищівну зневагу до письменників, які своїми мерзенними творами намагаються зіпсувати молодь, що й без того, на жаль, легко піддається згубним пристрастям.

— Серед цих розпусних, небезпечних творів,— продовжувала пані де фервак,— «Манон Леско» посідає, кажуть, одне з найперших місць. У цій книзі, кажуть, глибоко й правдиво змальовані помилки й заслужені страждання порочного серця; однак це не перешкодило вашому Бонапарту на острові Святої Єлени сказати, що цей роман написаний для лакеїв.

Ці слова вивели Жульєна з душевного заціпеніння. «Мене хотіли погубити в очах пані де Фервак; їй розповіли про моє захоплення Наполеоном! Мабуть, її це дуже вразило, бо вона не втрималась від спокуси дати мені де відчути». Це відкриття цікавило його цілий вечір і зробило його дуже балакучим. Коли він прощався з пані де Фервак у вестибюлі опери, вона сказала йому:

— Пам´ятайте, пане, що той, хто мене любить, не повинен любити Бонапарта; його можна в кращому разі визнавати як неминучість, послану провидінням. Зрештою в цього чоловіка душа була не досить чутлива, він нездатний був цінити великі твори мистецтва. «Хто мене любить! —повторював сам собі Жульєн.

Цим нічого не сказано або сказано все. Ось таємниці мови, незбагненні для нас, бідних провінціалів». І, переписуючи безконечного листа до маршальші, він поринув у спогади про пані де Реналь. ; — Як це могло статися,— сказала йому наступного дня пані де Фервак з таким байдужим виразом, що він здався йому явно неприродним,— що ви мені говорите про Лондон і Річмонд у листі, написаному, здається, вчора, після відвідання опери?

Жульєн зовсім збентежився. Він переписував слово в слово, не думаючи про те, що пише, і, мабуть, забув замінити слова Лондон і Річмонд, які були в оригіналі, на Париж і Сен-Клу. Він спробував щось сказати, але не міг довести до кінця жодної фрази, почуваючи, що ось-ось розсміється, як божевільний. Нарешті він якось виплутався, придумавши таке пояснення:

— Поринувши в глибокі міркування про найважливіші, найвищі ідеали людської душі, моя душа, коли я вам писав, могла про все забути і все переплутати.

«Я справив на неї враження,— сказав він собі,— отже, на сьогоднішній вечір я можу звільнити себе від цієї нудоти». І він негайно покинув палац де Фервак. Пізно ввечері, переглянувши оригінал переписаного вчора листа, він швидко знайшов фатальне місце, де молодий росіянин говорив про Лондон і Річмонд. Жульєн з подивом помітив, що цей лист був майже ніжний.

Саме цей контраст між очевидною легковажністю в розмові і надзвичайною, трохи не апокаліптичною глибиною його листів змусив пані де Фервак звернути на нього увагу. Маршальші особливо подобались його Довжелезні фрази. «Принаймні це не той уривчастий стиль, що увійшов У моду з легкої руки Вольтера, цієї аморальної людини!» І хоча наш ге- рой докладав усіх зусиль, щоб усунути з своїх розмбв найменші сліди здорового глузду, все ж у них лишався деякий відтінок безбожності й антимонархізму, і це не випало з уваги пані де Фервак. Оточена завжди особами високоморальними, але нездатними висловити за цілий вечір хоч одну свіжу думку, ця дама була дуже чутлива до всього, що хоч трохи ^вРажало новизною, але вважала за необхідне для збереження власної ^г1Дності обурюватись цим; вона називала цей порок печаттю сучасної легковажності... [...]

XXIX. Нудьга

Принести себе в жертву своїм пристрастям — гаразд, хоч би й так, але пристрастям, яких не маєш! О жалюгідне XIX століття!

Жіроде

Спочатку пані де Фервак читала довгі листи Жульєна байдуже, але нарешті вони почали її цікавити. Одна річ дуже непокоїла її: «Який жаль, що пан Сорель не священик! Тоді можна було б допустити певну близькість із ним, але його орден і майже цивільний одяг можуть викликати різні лукаві запитання, і що тоді на них відповісти? — Вона боялась думати далі.— Якій-небудь підступній приятельці може спасти на думку, і вона з радістю поширюватиме чутку, ніби це якийсь бідний родич мого батька, якийсь дрібний крамар, що дістав орден в національній гвардії».

До знайомства пані де Фервак із Жульєном її найбільшою втіхою було писати слово маршальша поряд із своїм іменем. Тепер її болісна і вразлива чванливість вискочки почала боротись з новим почуттям.

«Це було б для мене так легко,— думала маршальша,— влаштувати його старшим вікарієм в яку-небудь єпархію недалеко від Парижа. Але ж він — пан Сорель, та ще й якийсь секретар пана де JIa-Моля! Ні, це жахливо!»

Вперше в житті ця жінка, що всього боялась, була схвильована почуттям, далеким від честолюбних претензій на значне становище у вищому світі. Старий швейцар помітив, що коли він приносив листа від цього молодого красеня, юнака, що мав такий смутний вигляд, з обличчя маршальші негайно зникав неуважний і незадоволений вираз, якого вона завжди прибирала у присутності слуг.

Це нудне існування, наскрізь пройняте честолюбним бажанням справити враження у вищому світі, хоч у глибині серця вона не відчувала ніякої радості від цих успіхів,— стало для неї таким нестерпним, відколи в неї зародився інтерес до Жульєна, що їй досить було провести ввечері хоча б годину з цим незвичайним юнаком — і її покоївки могли бути спокійні: вона цілий день не дошкуляла їм своїми причіпками. [...]

Одного разу, тричі спитавши, чи немає листів, пані де Фервак раптом вирішила, що треба відповісти Жульєнові. Це була перемога нудьги. Але вже на другому листі маршальша завагалася; їй здалося просто непристойним написати власною рукою таку вульгарну адресу: Панові Сорелю, в домі маркіза де Ла-Моля. Того ж вечора вона сухо сказала Жульєнові: — Мені потрібні конверти з вашою адресою. «Ось я й потрапив у коханці-лакеї»,— подумав Жульєн; він вклонився, злорадно уявляючи, яка в нього міна Арсена, старого маркізового лакея.

Того ж таки вечора він приніс конверти і на другий день рано-вранці одержав третього листа; він прочитав п´ять-шість рядків спочатку і два- три в кінці. Лист був написаний на чотирьох сторінках, густим дрібним почерком.

Поволі в пані де Фервак утворилася приємна звичка писати майже щодня. Жульєн відповідав, старанно переписуючи російські листи; і — хіба ж це не велика перевага цього пишномовного стилю! — маршальшу зовсім не дивувала відсутність будь-якого логічного зв´язку між його відповідями та її листами.

Але як обурилася б ця горда жінка, коли б маленький Тамбо, що добровільно взяв на себе роль шпигуна і стежив за кожним Жульєновим кроком, міг повідомити її, що всі її листи лежать купою в шухляді Жульєна зовсім не розпечатані.

Якось уранці швейцар приніс Жульєнові в бібліотеку листа від пані де Фервак; Матильда зустріла швейцара, побачила адресу, написану рукою Жульєна. Вона увійшла в бібліотеку в ту мить, коли швейцар виходив звідти. Лист ще лежав на столі; Жульєн, заклопотаний роботою, не встиг сховати його в шухляду.

— Цього вже я не можу витерпіти! — вигукнула Матильда, схопивши листа. — Ви зовсім забули мене, а я ж ваша дружина. Ваша поведінка просто жахлива,-пане!

Але як тільки в неї вихопились ці слова, її гордість, вражена такою непристойною витівкою, обурилась. Матильда розридалась, і Жульєнові здавалося, що вона от-от знепритомніє.

Вражений, збентежений, Жульєн ще й сам не розумів, яке безмежне щастя обіцяє йому ця сцена. Він допоміг Матильді сісти, вона мало не впала йому в обійми.

В першу мить, помітивши цей рух, він відчув невимовну радість. Але тут же згадав Коразова. «Я можу все зіпсувати єдиним словом»,— подумав він.

М´язи його рук напружились до болю, таке зусилля робив він над собою. «Я навіть не можу дозволити собі пригорнути до серця цей гнучкий чарівний стан, бо тоді вона зневажатиме мене і відштовхне від себе. Яка жахлива вдача!»

І, проклинаючи Матильдину вдачу, він любив її в сто разів дужче; йому ввижалося, ніби він тримає в обіймах королеву.

Байдужість, холодність Жульєна посилила муки гордості, що краяли серце мадемуазель де Ла-Моль. Вона не могла зараз міркувати спокійно, їй не спадало на думку зазирнути в Жульєнові очі й по них прочитати, що він почуває до неї. Вона не наважувалась глянути йому в обличчя, боячись побачити зневагу до себе.

Вона сиділа на бібліотечному дивані нерухомо, відвернувши голову від Жульєна, переживаючи найстрашніші муки, яких можуть завдати людській душі кохання й гордощі. Як це трапилось, що вона дозволила собі такий жахливий вчинок!

«О, я нещасна! Дійти до того, щоб безсоромно пропонувати себе, бачити, як тебе відштовхують, та ще й хто відштовхує? — шпигала її вражена, шалена гордість.— Якийсь слуга мого батька!»

— Ні, цього я не стерплю! — сказала вона голосно. І, схопившись, вона з люттю відсунула шухляду письмового стола, що стояв поруч. Наче заціпенівши від жаху, дивилась вона на цілу купу — вісім чи десять нерозпечатаних листів, зовсім таких, як тільки що принесений швейцаром. На всіх конвертах адреса була написана трохи зміненим почерком Жульєна.

— Ось як! — скрикнула вона, не тямлячи себе.— Ви не тільки підтримуєте з нею близькі стосунки, ви ще й зневажаєте її. Ви нікчема, ви зневажаєте пані маршальшу де Фервак!

— Ах, пробач мені, друже мій,— раптом скрикнула вона, падаючи на коліна.— Зневажай мене, коли хочеш, але кохай мене, я не можу жити більше без твого кохання! — І вона знепритомніла.

«Ось вона, ця гордійка, біля моїх ніг!» — подумав Жульєн.

XXX. Ложа в комічній опері

Чим більше хмар, Тим більшій буть грозі.

Байрон, «Дон-Жуан», пісня І, строфа 73

Під час цієї бурхливої сцени Жульєн відчув швидше здивування, ніж радість. Образливі слова Матильди довели йому мудрість того, що казав росіянин. «Якомога менше говорити, якомога менше діяти — ось мій єдиний порятунок».

Він підняв Матильду і, не кажучи й слова, знов посадовив її на диван. Помалу вона отямилась і знов розплакалась.

Намагаючись опанувати себе, вона взяла в руки листи пані де Фервак і заходилась, не кваплячись, розпечатувати їх один по одному. Вона вся здригнулась, пізнавши почерк маршальші. Не читаючи, перегортала вона аркушики поштового паперу,— кожен лист мав приблизно по шість сторінок.

— Відповідайте мені принаймні,— сказала нарешті Матильда благальним тоном, все ще не наважуючись глянути на Жульєна.— Ви прекрасно знаєте, що я горда, це нещасний наслідок мого становища і, якщо говорити щиро, моєї вдачі. Отже, пані де Фервак відібрала в мене ваше серце? Чи й вона пішла на такі жертви, на які мене штовхнуло моє нещасливе кохання?

Жульєн відповів на це запитання похмурою мовчанкою. «Яке право має вона,— думав він,— вимагати від мене нескромного признання того, про що не говорять порядні люди?»

Матильда спробувала читати листи, але сльози заливали їй очі, вона нічого не бачила.

Вже цілий місяць вона почувала себе невимовно нещасною, але, будучи горда, не хотіла признатись собі у своїх почуттях. Тільки випадок довів її до такого вибуху. В одну мить ревнощі й кохання перемогли гордість. Вона сиділа на дивані зовсім близько від Жульєна. Він бачив її волосся, її алебастрову шию; на мить втративши самовладання, він обняв її за стан і пригорнув до своїх грудей.

Вона повільно повернула до нього голову. Його вразило безмежне горе, що відбивалося в ЇЇ очах. їх не можна було впізнати.

Жульєн відчув, що ось-ось не витримає; насильство, яке він робив над собою, було понад його сили.

«Але ж у цих очах знову буде найхолодніша зневага,— сказав він собі,— якщо тільки я дозволю собі віддатися щастю і покажу, що кохаю її».

Тим часом вона знов повторювала йому ледве чутним тремтячим голосом, як глибоко кається у своїх вчинках, на які ЇЇ штовхала надмірна гордість.

— Я теж маю гордість,— вимовив Жульєн дуже тихо, і на його обличчі позначилась безмежна втома.

Матильда рвучко обернулась до нього. Почути його голос було для неї таким щастям, якого вона майже не сподівалась. В цю хвилину вона проклинала свою гордість і хотіла зробити що-небудь незвичайне, неймовірне, щоб довести йому, як безмірно кохає його і ненавидить себе.

— Слід гадати, саме завдяки моїй гордості,— вів далі Жульєн,— ви удостоїли мене на хвилину своєю увагою; і, звичайно ж, тільки через мою твердість і стійкість, що личить чоловікові, ви поважаєте мене зараз. Я можу кохати маршальшу...

Матильда здригнулась, в очах її з´явився якийсь дивний вираз. Вона чекала вироку. Жульєн помітив цей рух і відчув, що мужність зраджує його.

«Ах,— думав він, прислухаючись до пустих фраз, що їх вимовляли його уста, немов це був якийсь сторонній шум.— Ах, якби я міг укрити поцілунками ці бліді щічки так, щоб вона цього й не відчула!»

— Я можу кохати маршальшу,— повторив він, і голос його звучав усе тихіше, — але, звичайно, я не маю ніяких істотних доказів її почуття до мене...

Матильда глянула на нього; він витримав її погляд, принаймні він сподівався, що вона нічого не змогла прочитати на його обличчі. Він почував, що вся його істота, до найпотаємніших закутків серця, сповнена любов´ю до неї, ніколи ще він так палко не кохав її; він був майже в такому ж збудженому стані, як і Матильда. Якби вона знайшла в собі трохи розважливості й мужності, щоб поводитись обдумано, він упав би їй до ніг і перестав би грати цю пусту комедію. Але, зібравши останні сили, він провадив далі.

«Ах, Коразов! — сказав він собі подумки.— Чому вас немає тут! Як я потребую вашої поради».

— Навіть якби в мене не було ніякого почуття до маршальші, мене привернула б до неї вдячність. Вона була ласкава до мене, втішала мене тоді, коли мене зневажати... В мене є підстави не довіряти деяким проявам почуття, дуже втішного для мене, але, очевидно, такого ж скоро- минущого.

— Ах, Боже мій! — вигукнула Матильда.

— Ну, а яку гарантію ви могли б мені дати? — продовжував Жульєн різко і твердо, немов забувши на хвилину всю свою дипломатичну стриманість.— Де гарантія, яке божество може поручитися мені за те, що прихильність ваша, яку ви, здається, готові зараз повернути мені, триватиме довше двох днів?

— Моє безмірне кохання і безмірне горе, якщо ви більше не любите мене,— сказала вона, беручи його за руки і повернувшись до нього.

Від цього стрімкого руху її пелеринка трохи зсунулась, і Жульєн побачив чарівні плечі, її злегка розкуйовджене волосся нагадувало йому блаженні хвилини... [...]

Він забрав у Матильди свої руки, які вона міцно стискала, і з підкресленою шанобливістю трохи відсунувся від неї. Для цього йому потрібна була вся мужність і твердість, на яку лише здатна людина. Потім він старанно позбирав усі листи пані де Фервак, розкидані на дивані, і з підкресленою ввічливістю, дуже жорстокою в цю хвилину, додав:

— Сподіваюсь, мадемуазель де JIa-Моль дозволить мені обміркувати все це.

І він поспішно вийшов з бібліотеки; вона чула, як він зачиняє за собою двері.

«Він і трохи не розчулився, звір отакий,— подумала вона.— Ні, що я кажу — звір! Він розумний, завбачливий, добрий; це я винна, винна так, Що більш винною не можна бути».

Такий настрій не залишав Матильду весь день. Вона була майже щаслива, бо цілком віддалась коханню; не можна було повірити, що її душа нещодавно була пройнята гордістю, та ще й якою гордістю!

Вона злякано здригнулася, коли ввечері лакей доповів про пані д_е Фервак; голос слуги здався їй зловісним. Вона не могла дивитись на мар- шальшу і відразу ж вийшла. Жульєн, не дуже гордий з своєї нелегкої перемоги, боявся зрадити себе поглядом і не обідав у палаці де Ла-Моль.

Його кохання і щастя швидко зростали в міру того, як віддалявся момент його поєдинку з Матильдою; тепер він уже докоряв собі. «Як я міг витримати? — думав він.— А що, як вона розлюбить мене? Одна мить може все змінити в цій гордій душі, а я поводився з нею, треба зізнатись, жахливо».

Увечері він згадав, що йому неодмінно треба з´явитися в опері у ложі пані де Фервак, яка дуже його запрошувала. Матильда неодмінно поці- кавиться: був він там чи дозволив собі нечемність і не з´явився. Незважаючи на очевидну справедливість цих міркувань, він спочатку почував себе просто нездатним піти туди. Доведеться розмовляти з людьми, а це означає — наполовину позбутися радості.

Пробило десяту годину; треба було неодмінно їхати. На щастя, в ложі пані де Фервак було повно жінок, і він залишився біля дверей, зовсім сховавшись за капелюшками дам. Це врятувало його; інакше віг опинився б у дуже незручному становищі; сповнені розпачу божественні звуки арії Кароліни з «Таємного шлюбу» викликали в нього гарячі сльози. Пані де Фервак помітила їх; це було так не схоже на звичайний вираз мужньої твердості, властивий його обличчю, що навіть душа цієї світської дами, давно пересичена гострими відчуттями, що випадають на долю хворобливо самолюбної вискочки, була глибоко розчулена. Та невелика частка жіночої сердечності, яка ще залишалася в ній, примусила її заговорити з ним. їй хотілося тепер почути звук його голосу.

— Ви бачили маркізу і мадемуазель де Ла-Моль? — спитала вона.— Вони в третьому ярусі.

Тої ж миті Жульєн, досить нечемно спершись на бар´єр ложі, заглянув у зал і побачив Матильду. В очах її блищали сльози. «Але ж сьогодні не їхній оперний день,— подумав він.— Яка нетерпляча!»

Матильда умовила матір поїхати в оперу, хоч ложа, яку поквапилась запропонувати їй одна з підлесниць, не пасувала для дам їхнього стану. Матильда хотіла пересвідчитись, чи проведе Жульєн цей вечір з пані де Фервак.

XXXI. Тримати її в страхові

Так ось воно, справжнє чудо вашої цивілізації! Ви зробили з кохання звичайну угоду!

Варнав

Жульєн кинувся в ложу пані де Ла-Моль. Його очі одразу зустрілися зі сповненими сліз очима Матильди; вона плакала, не стримуючись, бо в ложі були тільки незначні особи — приятелька матері, що запросила їх у свою ложу, та її знайомі. Матильда поклала свою руку на Жульєно- ву, неначе зовсім забула, що тут сидить її мати. Майже захлинаючись від сліз, вона вимовила тільки одне слово: «Гарантія».

«Ні в якому разі не розмовляти з нею,— звелів собі Жульєн, теж дуже схвильований, і прикрив очі рукою, немов захищаючись від сліпучого світла люстри, що висіла проти третього ярусу.— Якщо я заговорю, мій голос зрадить мене, вона зрозуміє, як я зараз хвилююсь, і все піде нанівець».

Ця боротьба з самим собою була тепер ще болісніша, ніж уранці, бо душа його за цей час збурилась. Жульєн боявся, щоб Матильдою знов не заволоділа гордість. Сп´янілий від кохання і пристрасті, він все-таки твердо вирішив мовчати.

Це, на мою думку, одна з найпрекрасніших рис його вдачі: людина, здатна на таке зусилля над собою, може далеко піти.

Мадемуазель де Ла-Моль зажадала, щоб Жульєн поїхав додому разом з ними. На щастя, йшов сильний дощ. Але маркіза посадила Жульєна напроти себе і всю дорогу розмовляла з ним, не даючи йому й словом перемовитись з дочкою. Можна було подумати, що маркіза взялась оберігати ЗКульєнове щастя; він уже не боявся погубити все, ненароком виявивши своє надмірне кохання, і віддавався йому з усім запалом.

Чи наважусь я розповісти, що, ледве опинившись у своїй кімнаті, Жульєн упав на коліна і вкрив поцілунками любовні листи, які йому дав князь Коразов?

— О велика людино! Я всім зобов´язаний тобі! — вигукнув він.

Помалу до нього повернулась холоднокровність. Він порівнював себе з полководцем, який тільки що наполовину виграв великий бій. «Успіх, безсумнівно, величезний,— казав він собі,— але що буде завтра? Одна хвилина — і можна втратити все».

Жульєн гарячково розгорнув «Мемуари», що їх продиктував Наполеон на острові Святої Єлени, і силував себе читати їх цілих дві години; правда, читали лише його очі, та все-таки він не відкладав книжки. Під час цього незвичайного читання його збуджені думки й почуття, високо піднісшись, снувалися самі собою. «Матильдине серце зовсім не таке, як серце пані де Реналь»,— міркував він, але не сягав далі цієї думки.

«Тримати її в страхові! — вигукнув він раптом, кидаючи геть книжку.— Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не насмілиться зневажати мене».

Жульєн ходив туди й сюди по своїй кімнатці, сп´янілий від щастя. Щоправда, це було скоріше щастя потішеної гордості, аніж кохання.

Примусити її боятись! — повторював він гордо, і гордість його мала підстави.— Пані де Реналь навіть у найщасливіші хвил ини мучилась страхом, чи люблю я її так само сильно, як вона мене. А тут справжній демон, і його треба приборкати, отже — будемо приборкувати».

Жульєн прекрасно знав, що на другий день Матильда буде вже з восьмої ранку в бібліотеці. Він з´явився туди тільки о дев´ятій, палаючи коханням, але не втрачаючи влади над своїм серцем. Жодної хвилини не забував він свого наміру: весь час підтримувати в ній сумнів: «Чи любить він мене?» Завдяки своєму блискучому становищу й загальним лестощам вона надто скоро заспокоюється.

Матильда сиділа на дивані бліда, спокійна, але, очевидно, не мала сил поворухнутись. Вона простягла йому руку:

— Любий, я тебе образила, це правда, ти маєш право сердитись на мене...

Жульєн не чекав такого простого тону і мало не зрадив себе.

— Ви хочете гарантії, друже мій,— додала вона, марно почекавши, Що він порушить мовчанку.— Це справедлива вимога. Заберіть мене, Поїдемо в Лондон... Це погубить мене навіки, знеславить...— Вона наважилась відняти руку в Жульєна, щоб прикрити нею очі. Почуття скромності і жіночої сором´язливості раптом знов оволоділи її душею...— Ну, що ж! Знеславте мене,— мовила вона, глибоко зітхнувши,— ось вам і гарантія.

«Вчора я був щасливий тому, що в мене вистачило мужності бути безжальним до себе»,— подумав Жульєн. Помовчавши хвилинку, він досить опанував себе, щоб сказати крижаним тоном:

— Припустимо, що ми з вами поїдемо в Лондон, припустимо, що ви, як ви зволили висловитись, знеславлені. Хто ж поручиться мені, що ви любитимете мене, що моя присутність в поштовій кареті не стане вам раптом ненависною? Я не кат, і загубити вашу репутацію буде для мене тільки ще одним новим нещастям. Адже не ваше становище у вищому світі стоїть нам на перешкоді, а, на жаль, ваша вдача. Чи можете ви самі собі поручитись, що кохатимете мене хоч тиждень?

«Ах, якби вона кохала мене тиждень, тільки тиждень,— казав сам собі Жульєн,— я б помер від щастя. Що мені до майбутнього, що мені все моє життя? І це райське блаженство може початися негайно, воно залежить тільки від мене!»

Матильда бачила, що він замислився.

— Значить, я зовсім недостойна вас,— сказала вона, беручи його за руку.

Жульєн обняв і поцілував її, але в ту саму мить залізна рука обов´язку стиснула його серце. «Якщо вона побачить, як я кохаю її, я її втрачу».

І, перш ніж звільнитись з її обіймів, він прибрав знову виразу, сповненого власної гідності, як і пасує чоловікові.

Того дня і в наступні дні він майстерно приховував свою безмежну радість, іноді він не дозволяв собі навіть стиснути Матильду в своїх обіймах.

Але бували хвилини, коли, не тямлячи себе від щастя, він забував про всякі доводи розважливості.

Колись Жульєн облюбував відлюдну місцинку в саду, поза альтанкою в жимолості,— де звичайно ховали драбину,— і звідти дивився на віконниці Матильди, оплакуючи її зрадливість. Поруч ріс великий дуб, стовбур якого ховав Жульєна від сторонніх очей.

Якось, прогулюючись з Матильдою, він зайшов у це місце, і воно так яскраво нагадало йому гіркі хвилини, що він з надзвичайною силою відчув різницю між безвихідним розпачем у недавньому минулому і теперішнім щастям. Сльози зросили йому очі, він підніс до уст руку своєї коханої і сказав їй:

— Тут я жив думкою про вас, звідси дивився на ці віконниці, годинами підстерігаючи щасливу хвилину, коли ваша рука відчинить їх...

І тут він зовсім втратив владу над собою. Правдивими барвами, яких не можна вигадати, змалював він їй картину пережитих ним безмежних страждань. Короткі вигуки, що вихоплювались у нього, свідчили про його теперішнє щастя, яке поклало край тим жахливим мукам.

«Боже, що це я роблю! — раптом отямився Жульєн.— Я загинув».

Він так злякався, що йому здалося, ніби очі мадемуазель де Ла-Моль дивляться на нього вже не з такою любов´ю. Це був самообман, але його обличчя раптом змінилось і вкрилося смертельною блідістю; очі його раптом згасли і вираз найщирішого і найвідданішого кохання змінився виразом погордливості, мало не злості.

— Що з вами, друже мій? — мовила Матильда з ніжністю і тривогою.

— Я збрехав,— сказав Жульєн роздратовано,— збрехав вам; я докоряю собі за це, адже Богу відомо, що я вас надто поважаю, щоб брехати вам. Ви любите мене, ви мені віддані, і мені нема чого вигадувати гарні фрази, щоб подобатись вам.

— Боже! Невже ж це самі тільки фрази,— все те прекрасне, що ви мені щойно казали?

— Так, і я не можу простити собі цього, люба. Я їх вигадав колись для однієї жінки, що кохала мене і набридла мені. Це погана риса моєї вдачі, я винен перед вами, пробачте мені.

Гіркі сльози покотилися по щоках Матильди. [...]

XXXII. Тигр

Ах, чому ж це так, а не інакше!

Бомарше

Поводження Матильди з панами де Круазнуа, де Люзом та іншими, хоч і бездоганно чемне по формі, було по суті не менш зухвалим. Матильда гірко дорікала собі за ті признання, які в свій час робила Жульєнові, тим більше, що тепер вона не наважувалась йому сказати, до якої міри вона перебільшила свої невинні знаки уваги до цих панів.

Незважаючи на всі добрі наміри, її жіноча гордість не дозволяла їй сказати Жульєнові: «Тільки тому, що я розмовляла з вами, мені приємно було розповідати, як одного разу я не відняла руки, коли пан де Круазнуа, поклавши на мармуровий столик свою руку поруч з моєю, злегка торкнувся її».

Тепер, досить було кому-небудь з цих панів поговорити з нею протягом кількох хвилин, як у неї неодмінно з´являлася потреба про щось спитати Жульєна, і це вже давало їй привід затримати його біля себе.

Вона завагітніла — із радістю повідомила про це Жульєна.

— Невже ви й тепер не будете мені вірити? Ось вам порука. Тепер я ваша дружина навіки.

Ця звістка приголомшила Жульєна. Він ладен був відмовитись від своїх принципів поведінки. «Як можна навмисне поводитись холодно й образливо з цією нещасною дівчиною, що губить себе заради мене?» Як тільки в неї був хоч трохи нездоровий вигляд, Жульєн не почував у собі мужності слухатися грізного голосу обов´язку і звертатись до неї з жорстокими словами, які він вважав, на підставі досвіду, за необхідні для продовження їхнього кохання.

— Я хочу написати батькові,— сказала йому одного разу Матильда.— Він для мене більше, ніж батько,— він мій друг, і я вважаю недостой- ним ні вас, ні мене обманювати його хоча б хвилину.

— Боже праведний! Що ви хочете зробити? — сказав Жульєн, злякавшись.

— Виконати свій обов´язок,— відповіла вона, і очі її радісно засяяли. Вона гадала, що виявляє більше відваги, ніж її коханий.

— Але він ганебно вижене вас!

— Це його право, і треба це право поважати. Я подам вам руку, і ми вийдемо з воріт серед білого дня.

Жульєн, ще не отямившись від здивування, попросив її почекати тиждень.

— Не можу,— відповіла вона,— честь вимагає цього. Я знаю, це мій обов´язок, і треба його виконати негайно.

— Ну, тоді я наказую вам почекати,— сказав Жульєн.— Ваша честь не беззахисна,— я ваш чоловік. Наша доля залежить від цього вирішального вчинку. У мене теж е свої права. Сьогодні вівторок. Наступного вівторка прийом у герцога де Ретца; увечері, коли пан де JIa-Моль повер. неться, швейцар передасть йому фатального листа. Його єдина мрія зробити вас герцогинею, я це добре знаю. Подумайте, який це буде для нього удар!

— Ви хочете, мабуть, сказати: яка буде його помста?

— Я можу відчувати жаль до свого благодійника, сумувати від того, що завдав йому горя, але я не боюся й ніколи не боятимусь нікого.

Матильда скорилася йому. Після того, як вона повідомила Жульєна про свій стан, він вперше розмовляв з нею так владно. Ніколи ще він не кохав її так палко. Все, що було ніжного в його душі, з радістю хапалося за нагоду, яку давав стан Матильди, щоб не говорити їй різких слів. Признання, яке вона збиралася зробити панові де Ла-Молю, глибоко схвилювало Жульєна. Невже йому доведеться розлучитися з Матильдою?! І хоч як її засмутить його від´їзд, чи вона згадуватиме про нього через місяць?

Не менший страх відчував Жульєн перед справедливими докорами, які йому доведеться почути від маркіза.

Увечері він признався Матильді в цій другій причині своїх хвилювань, а потім, забувшись у запалі кохання, і в першій. Вона змінилась на обличчі.

— Невже справді,— спитала вона,— розлучитись зі мною на півроку,— для вас нещастя?

— Безмежне нещастя, єдина річ у світі, яка мене лякає!

Матильда була щаслива. Жульєн так уміло грав свою роль, що зумів її переконати, ніби з них двох вона кохає більше.

Настав фатальний вівторок. Опівночі, повернувшись додому, маркіз знайшов листа; на конверті було позначено, що він мусить розпечатати його власноручно і без свідків.

«Батьку, всі суспільні зв´язки між нами розірвано, залишаються тільки ті, що пов´язують нас кровно. Після мого чоловіка Ви є і завжди будете найдорожчою для мене людиною. Мені на очі навертаються сльози, коли я думаю про горе, якого завдаю Вам. Але щоб моя ганьба не стала прилюдною, щоб Ви мали час обміркувати все і діяти, я більше не могла відкладати признання, яке повинна Вам зробити. Якщо Ваша любов до мене,— а я знаю, яка вона глибока,— дозволить Вам призначити мені невелике утримання, я оселюся там, де ви скажете, наприклад у Швейцарії, разом з моїм чоловіком. Його ім´я таке невідоме, що ніхто не впізнає Вашу дочку в пані Сорель, невістці вер´єрського тесляра. Ось те ім´я, яке мені так важко було написати. Мені страшно прогнівити Вас, яким би не був справедливим Ваш гнів, я боюсь, що він упаде на Жульєна.

Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не може задовольнити ніщо пересічне або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась я, бажаючи Вам догодити, зацікавитись паном де Круазнуа. Навіщо ж поставили Ви переді мною людину справді достойну? Але Ви самі сказали мені, коли я повернулася з Гієр: «Молодий Сорель — єдина істота, з якою можна провести час, не нудьгуючи». Бідолашний юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.

Жульєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої вдячності до Вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з усіма, хто стоїть вище за нього. В нього є сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це я сама — я зізнаюся в цьому з великим соромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи ніхто інший не почує цього зізнання,— це я сама якось у саду потиснула йому руку.

Мине доба, і невже завтра Ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого розпачу з приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди він схоче. Це його право; це мій обов´язок: він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві призначити нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо ні — Жульєн розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. Я певна, що на випадок революції він гратиме одну з перших ролей. Чи могли б Ви сказати щось подібне про кого-небудь з тих, хто просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може в мене викликати захоплення. Мій Жульєн навіть при сучасному режимі досяг би високого становища, якби володів мільйоном і користався підтримкою мого батька...»

Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала вісім сторінок.

«Що робити? — думав Жульєн у той час, коли пан де JIa-Моль читав листа.— В чому, по-перше, мій обов´язок і, по-друге, мої інтереси? Я безмірно зобов´язаний йому. Без нього я був би нікчемним шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм, щоб не викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої неминучі шахрайства будуть, по-перше, рідші і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого, ніж якби він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо, щоб наказати мені, як поводитись, що він напише?..»

Тут Жульєнові міркування були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла-Моля.

— Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.

І, проводжаючи Жульєна, камердинер тихенько додав:

— Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!

XXXIII. Пекло легкодухості

Шліфуючи цей алмаз, невмілий гранувальник позбавив його іскрометної гри. За середньовіччя — та що я кажу, ще за часів Ріиіельє — француз мав силу бажання.

Мірабо

Жульєн застав маркіза розлюченим: мабуть, уперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно. Він засипав Жульєна найбрудні- піою лайкою, яка тільки спадала йому на думку. Наш герой був здивований, вражений, але його почуття вдячності до маркіза не похитнулось. Скільки прекрасних планів, виплеканих здавна, розсипались на порох перед сердегою за одну мить! — думав Жульєн.— А втім, я повинен від. повідати йому, моє мовчання тільки розпалює його гнів». Відповідь під. казав йому Тартюф.

— Я не ангел... Я служив вам вірно, ви щедро платили мені... Я був вам вдячний, але мені двадцять два роки... В цьому домі мене розуміли тільки ви і ця чарівна особа...

— Гадино! — скрикнув маркіз.— Чарівна, чарівна! Коли ви помітили, що вона чарівна, ви повинні були того ж дня тікати звідси.

— Я й спробував це зробити: я тоді просив вас відпустити мене в Лангедок.

Розлючений маркіз бігав по кімнаті, поки нарешті, знесилившись від цієї біганини, розчавлений горем, упав у крісло. Жульєн почув, як він пробурмотів сам до себе напівголосно: «Він же не зла людина...»

— Ні, ніколи в мене не було зла проти вас! — вигукнув Жульєн і кинувся перед ним на коліна, але, засоромившись свого пориву, одразу підвівся.

Маркіз був наче в нестямі. Побачивши, як Жульєн упав навколішки, він знов почав обсипати його найбрутальнішою лайкою, гідною хіба що візника. Можливо, новизна цих грубих слів трохи розважала його.

«Як! Моя дочка зватиметься «пані Сорель»! Як! Моя дочка не буде герцогинею?»

Щоразу, як ці думки виразно виникали в свідомості пана де Ла-Моля, його страждання не мало меж і він втрачав самовладання. Жульєн побоювався, щоб маркіз його не побив.

У хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче звикав до свого нещастя, він звертався до Жульєна з досить розумними докорами.

— Треба було втекти, пане,— казав він йому,— ваш обов´язок був — утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник! Жульєн підійшов до столу і написав:

«Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі».

— Прошу ласкавого пана маркіза пробігти очима цей папірець... Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я прогулюватимусь у саду вздовж внутрішньої стіни.

— Ідіть під три чорти! — крикнув маркіз йому вслід. «Розумію,— подумав Жульєн,— він нічого не мав би проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную... Але, чорт його бери, я люблю життя... Я повинен жити для мого сина».

Ця думка, що вперше так ясно постала перед його уявою, цілком поглинула його після того, як він протягом кількох хвилин блукав у саду, охоплений почуттям небезпеки, що загрожувала йому. Ця нова для нього турбота зробила його обачним. [...]

На другий день рано-вранці Жульєн був уже за кілька льє від Парижа і стукав у двері суворого янсеніста Пірара. На його превеликий подив, абат був не дуже вражений його сповіддю.

Мабуть, у цьому є й моя вина»,— казав собі абат, скоріше засмучений, ніж розгніваний.

— Я підозрівав про це кохання; моя любов до вас, бідолашна дитино, не дозволила мені попередити батька.

— Що він, по-вашому, робитиме? — нетерпляче спитав Жульєн.

В ту хвилину він любив абата, і прикра розмова з ним була б для нього дуже важка.

— Я бачу три можливості,— провадив далі Жульєн.— Перша — пан де JIa-Моль може заподіяти мені смерть.— І він розповів про записку, залишену ним маркізові.— Друга: він може примусити мене стрілитися з графом Норбером, який викличе мене на дуель.

— І ви прийняли б такий виклик? — гнівно спитав абат, схоплюючись з місця.

— Ви не даєте мені договорити. Звичайно, я ніколи не вистрілив би в сина мого благодійника. Третя: він може мене вислати звідси. Якщо він накаже мені їхати в Едінбург, в Нью-Йорк, я послухаюсь. Тоді вони зможуть приховати стан мадемуазель де Ла-Моль, але я нізащо не дозволю, щоб вони умертвили мого сина.

— Будьте певні, це перше, що спаде на думку цьому розпусному чоловікові...

Тим часом Матильда в Парижі була в розпачі. Вона бачилася з батьком о сьомій годині ранку. Він показав їй записку Жульєна, і вона трепетала, як би він не вирішив, що найблагородніше буде — заподіяти собі смерть. «І навіть не спитав у мене»,— казала вона собі з болем, до якою домішувався гнів.

— Якщо він помре, я теж помру,— сказала вона своєму батькові.— І ви будете причиною його смерті... Можливо, ви радітимете... Але я клянуся його душею, що вдягну жалобу і скажу, що я — вдова Сорель, розішлю запрошення на похорон чоловіка, майте це на увазі... Не чекайте від мене ні боягузтва, ні підлоти.

Кохання її доходило до божевілля. Тепер уже сам пан де Ла-Моль розгубився. Він починав дивитись на те, що трапилось, трохи тверезіше. Матильда не вийшла до сніданку. Маркіз відчув величезне полегшення і був втішений, коли з´ясувалось, що вона й слова не казала матері.

Опівдні у дворі почувся кінський тупіт; повернувся Жульєн. Він тільки встиг скочити з коня, як Матильда вже звеліла його покликати. Вона кинулась йому в обійми мало не на очах у покоївки. Жульєн був їй не дуже вдячний за цей порив; після довгої наради з абатом Піраром він настроївся дуже обережно і дипломатично. Зважування і перелік усяких можливостей остудили його уяву. Матильда з слізьми на очах розповіла йому, що читала його записку про самогубство.

— Мій батько може передумати, зробіть це для мене, їдьте негайно в Віллек´є. Сідайте на коня і їдьте, поки ще не повставали із-за столу.

Але в Жульєна все ще був здивований і холодний вираз, і Матильда розплакалась.

— Дозвольте мені вести всі наші справи,— гаряче вигукнула вона, стискаючи його в обіймах.— Ти ж розумієш, що я розлучаюся з тобою проти свого бажання. Пиши мені на ім´я покоївки, але хай адреса буде написана не твоєю рукою, а я тобі писатиму цілі томи. Прощай! Тікай!

Останнє слово неприємно вразило Жульєна, але він скорився. «Чому Це так неминуче трапляється,— що ці люди навіть в найкращі свої хвилини якось умудряються мене образити?»

Матильда твердо чинила опір всім розважливим планам свого батька. Вона не хотіла вступати в переговори інакше, як на таких умовах: вона буде пані Сорель і скромно житиме з чоловіком у Швейцарії або залишиться з ним у батька в Парижі. Вона й слухати не хотіла про таємні пологи.

— Саме це й дало б привід для наклепів і безчестя. Через два місяці після весілля я поїду з чоловіком подорожувати, і можна легко переконати всіх, ніби мій син народився вчасно.

Маркіз спочатку відповідав на цю непохитність вибухами гніву, але згодом почав вагатися.

— Ось, візьми,— сказав він дочці в хвилину розчулення,— ось тобі дарчий лист на десятитисячну ренту для твого Жульєна, і хай він зробить так, щоб я не міг його в нього забрати назад, якщо передумаю.

Знаючи Матильдину схильність наказувати, Жульєн лише для того, щоб поступитись їй, даремно проскакав аж сорок льє; він був у Віллек´є, перевіряючи рахунки з фермерами; благодіяння маркіза стало для нього приводом, щоб повернутись. Він попросив притулку в абата Пірара, що був під час його відсутності найкориснішим союзником Матильди. Щоразу, як маркіз питав його поради, абат доводив йому, що всякий інший вихід, крім шлюбу, який стане відомим усім, буде злочином перед Господом Богом. [...]

ХХХІV.

Розумна людина їдучи на коні, префект міркував поду мки: «Чому б мені не стати міністром, головою ради, герцогом? — Ось як я повів би війну... а ось яким способом я закував би в кайдани всіляких прихильників нововведень...»

«Глобус»

Ніякі розумні міркування неспроможні знищити могутню владу десятирічних мрій. Маркіз погоджувався, що гніватися нерозумно, але не знаходив у собі сили пробачити. «Якби цей Жульєн міг умерти від якого-небудь нещасного випадку»,— думав він часом. Його засмучена уява знаходила деяке полегшення в абсурдних мріях, що паралізували вплив мудрих міркувань абата Пірара. Минув місяць, а переговори не зрушили з місця. [...]

Спочатку Жульєн був збентежений зволіканням з боку маркіза, але через кілька тижнів він почав здогадуватись, що пан де Ла-Моль просто не знає, на що зважитись.

Пані де Ла-Моль і всі в домі думали, що Жульєн виїхав у провінцію в справах управління маєтками, а він переховувався в домі абата Пірара і майже щодня бачився з Матильдою. Вона щоранку проводила годину з батьком, але траплялось і так, що вони цілими тижнями не розмовляли про справу, що поглинала всі їхні думки.

— Я не хочу знати, де цей чоловік,— сказав їй одного разу маркіз,— пошліть йому цього листа. Матильда прочитала:

«Лангедокські землі дають 20 600 франків прибутку. Я даю 10 000 франків моїй дочці і 10 000 франків панові Жульєну Сорелю. Певна річ, я даю їм і землі. Накажіть нотареві скласти два окремі дарчі листи і принести їх мені завтра; після цього всі стосунки між нами будуть порвані. Ах, пане, чи міг я чекати від вас всього цього?! Маркіз де Ла-Моль».

— Щиро дякую, батьку,— весело сказала Матильда.— Ми оселимось в Егільйонському замку, між Мармандом і Ажаном. Кажуть, що це дуже мальовнича місцевість, справжня Італія.

Цей подарунок дуже здивував Жульєна. Він уже не був такою холодною і суворою людиною, якою ми його знали. Усі його думки заздалегідь роїлися навколо долі свого сина. Несподіване багатство, досить значне для такої бідної людини, зробило його честолюбним. Разом з дружиною він мав тепер 36 000 ліврів ренти. Щодо Матильди, то всі її почуття зосередились на боготворінні свого чоловіка — так вона тепер завжди гордо називала Жульєна. Єдина її честолюбна мрія полягала в тому, щоб домогтись визнання свого шлюбу. Вона невпинно вихваляла сама себе за свою розсудливість, яка виявилась утому, що вона зв´язала свою долю з долею такої видатної людини. Особисті чесноти стали тепер її козирем.

Тривала розлука, заклопотаність, брак часу на розмови про любов, все це поглибило добрі наслідки мудрої політики, до якої раніше вдавався Жульєн.

Матильда нарешті почала обурюватись, що їй доводиться так мало бачитись з людиною, яку вона по-справжньому кохає.

В хвилину свого обурення вона написала батькові, почавши листа, як Отелло:

«Мій вибір ясно доводить, що я дала перевагу Жульєнові перед усіма втіхами, якими могла користуватись у вищому світі дочка маркіза де Ла- Моля. Всі ці втіхи порожнього гонору й дрібного самолюбства для мене не існують. Ось уже півтора місяця, як я живу в розлуці з своїм чоловіком. Цього, я гадаю, досить, щоб довести мою повагу до Вас. На тому тижні, до четверга, я покину батьківський дім. Ваші благодіяння збагатили нас. Моєї таємниці не знає ніхто, крім шановного абата Пірара. Я піду до нього. Він повінчає нас, і через годину після церемонії ми вирушимо до Лангедока; в Париж ми з´явимося тільки за Вашим наказом. Але мені крає серце думка про те, що все це стане темою для пікантних анекдотів про мене і про Вас. Дотепи яких-небудь дурнів примусять, можливо, нашого любого Норбера шукати сварки з Жульєном. А в такому разі, я знаю, я втратила б над ним усяку владу. В його душі оживе повсталий плебей. Благаю Вас на колінах, батьку, приїздіть на моє вінчання в церкві пана Пірара наступного четверга. Дошкульність лукавих пліток буде цим пом´якшена, і небезпека не загрожуватиме життю Вашого єдиного сина, так само як і мого чоловіка...»

І таке інше, і таке інше.

Цей лист надзвичайно збентежив маркіза. Треба було нарешті на щось зважитись. Всі його правила, всі звичні дружні зв´язки втратили тепер для нього всяке значення. В цих надзвичайних умовах в ньому знов заговорили видатні риси його вдачі, викувані подіями його молодості.

Того дня, коли справжній лист Матильди збудив його від цих юнацьких мрій, він після довгих міркувань про те, як би вбити Жульєна або примусити його зникнути, раптом запалився бажанням створити йому блискуче становище. Він дасть йому ім´я одного з своїх маєтків; а чому б не передати йому й титул? Герцог де Шон, його тесть, не раз казав йому після того як його єдиний син був убитий в Іспанії, що хоче передати свій титул Норберу.

«Не можна заперечувати,— Жульєн має виняткові ділові здібності, він сміливий, можливо, навіть видатний,— казав собі маркіз.— Але в глибині його натури я бачу щось страшне. Таке враження справляє він на всіх, отже, тут щось є. [...]

Лист дочки поставив пана де Ла-Моля перед необхідністю ухвалити нарешті якесь рішення.

«Так-ось, насамперед треба з´ясувати найголовніше: чи не тому наважився Жульєн залицятися до моєї дочки, що він розраховував на мою любов до неї і на мої сто тисяч екю ренти?

Матильда це рішуче заперечує... Е, ні, дорогий пане Жульєн, в цьому питанні я не дозволю себе ошукати.

Що це — справді глибоке раптове кохання чи просто низьке бажання піднестись, домогтися високого становища? Матильда передбачлива, вона відразу зрозуміла, що таке підозріння може згубити його в моїх очах, а тому зробила таке признання, ніби вона перша покохала його...

Невже така горда дівчина забулася б до того, що одверто виявляла б йому своє почуття? Потиснути йому руку в саду, увечері, який жах! Невже в неї не було сотні інших, менш непристойних способів показати йому, що вона його відзначає?

Хто виправдується, той викриває себе. Не вірю я Матильді!..»

Маркізові міркування того дня були куди послідовніші, ніж звичайно. Проте звичка перемогла, і він знову вирішив відтягти справу й написати дочці, бо в них зав´язалося листування з однієї кімнати особняка в другу. Маркіз не наважувався обговорювати це питання з Матильдою й переконувати її. Він боявся піддатись їй і раптом згодитись на все.

Лист

«Стережіться, щоб не наробити нових дурниць; ось Вам патент на чин гусарського лейтенанта на ім´я пана кавалера Жульєна Сореля де Ла- Верне. Ви бачите, що я для нього роблю. Не суперечте мені, не запитуйте ні про що. Хай він виїде протягом доби до Страсбурга, де стоїть його полк. Ось вексельний лист моєму банкірові; виконуйте беззаперечно».

Кохання й радість Матильди були безмежні. Вона хотіла скористатися з перемоги й негайно відповіла:

«Пан де Ла-Верне кинувся б до Ваших ніг, не тямлячи себе від вдячності, якби він знав про те, що Ви зробили для нього. Але при всій своїй великодушності мій батько забував про мене, — честь Вашої дочки в небезпеці. Чия-небудь нескромність може заплямувати її навіки, і тоді два- дцятитисячна рента не змиє цієї ганьби. Я пошлю патент панові де Ла- Верне тільки тоді, коли Ви дасте мені слово, що протягом наступного місяця моє весілля відбудеться прилюдно у Віллек´є. Невдовзі після цього терміну, що його я благаю Вас не переступати, Ваша дочка не зможе з´являтися в товаристві інакше, як під ім´ям пані де Ла-Верне. Яка я вдячна Вам, любий тату, за те, що Ви врятували мене від прізвища Сорель...» І таке інше, і таке інше.

Відповідь була несподівана:

«Слухайтесь, або я відмовлюсь від усього. Тремтіть, необережне дівча! Я ще не знаю, що таке Ваш Жульєн, і Вам це відомо ще менше. Хай він їде в Страсбург і виконує свої обов´язки. Про свої дальші наміри сповіщу через два тижні».

Ця рішуча відповідь вразила Матильду. «Я не знаю, що таке Жульєн», ці слова заполонили її уяву, і вона поринула в чарівні мрії, які здавались їй реальністю. «Розум мого Жульєна не підганяється до тісного крою салонного зразка, і, хоч це й доводить вищість Жульєна, батько не вірить йому саме через це...

Проте, якщо я не поступлюся забаганці мого батька, може зчинитись публічний скандал, а розголос погано вплине на моє становище у вищомy світі і може навіть пошкодити мені в очах Жульєна. А вже після такого розголосу... жалюгідне існування принаймні років на десять. [...]

Коли вона сказала ввечері Жульєнові, що він тепер гусарський лейтенант, радості його не було меж. Можна собі уявити це, знаючи честолюбні мрії всього його життя і його палку любов до свого сина. Зміна імені зовсім приголомшила його.

Отже,— сказав він собі,— роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумію примусити це горде страховисько покохати мене,— подумав він, глянувши на Матильду,— її батько не може жити без неї, я вона — без мене».