пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ Хроніка XIX століття (Роман) (частина (1) ХХІІІ - ХХХ)


XXIV. Велике місто

Який галас! Скільки заклопотаних людей! Скільки думок про майбутнє роїться в голові двадцятирічного юнака! Як усе це відвертає від кохання!

Барнав

Нарешті далеко попереду, на горі, він помітив чорні стіни — це видніла безансонська фортеця. «Яка була б величезна різниця,— сказав він собі, зітхнувши,— коли б я з´явився в цю дивовижну фортецю як підпоручик одного з полків, залишених тут для оборони міста».

Безансон не тільки одне з найкрасивіших міст Франції, в ньому можна зустріти багато благородних і розумних людей. Але Жульєн був усьо- го-на-всього селянським парубком і не мав ніякої змоги познайомитися з видатними людьми.

Він узяв у Фуке простий костюм і в такому одязі перейшов через підйомні мости. Начитавшись про облогу тисяча шістсот сімдесят четвертого року, він захотів, перш ніж поховати себе в семінарії, оглянути кріпосні укріплення. Кілька разів його трохи не арештували вартові; він пробирався в такі місця, куди військова влада нікого не допускає, щоб мати змогу продавати щорічно на дванадцять чи п´ятнадцять тисяч франків сіна.

Високі стіни, глибокі рови, грізні гармати протягом кількох годин поглинали всю його увагу. Та ось, проходячи бульваром, він побачив перед собою велику кав´ярню і, зачудований, спинився: хоч слово «кав´ярня» було написане великими літерами над двома величезними дверима, Жульєн не міг повірити очам. Подолавши свою боязкість, він наважився зайти й опинився в залі кроків тридцяти чи сорока завдовжки; стеля в ній здіймалась принаймні футів на двадцять. Сьогодні все здавалось йому незвичним.

На двох більярдах ішла гра. Маркери вигукували рахунок, гравці бігали навколо більярдів, оточених глядачами. Клуби тютюнового диму оповивали юрбу синюватою хмарою. [...]

Дівчина, що сиділа за прилавком, помітила вродливого юного провінціала, що стояв за три кроки від груби з пакунком під пахвою і уважно розглядав бюст короля з чудового білого гіпсу. Та дівчина з Франш-Кон- те, висока, ставна і чепурно вбрана, як це годиться для такої кав´ярні, вже двічі тихо покликала, щоб почув тільки Жульєн: «Пане! Пане!» Жульєн, зустрівшись поглядом з великими, синіми, напрочуд лагідними очима, зрозумів, що вона звертається саме до нього.

Він швидко, як на ворога, пішов до прилавка, де стояла красуня. Від різкого поруху пакунок його випав.

Яким жалюгідним здався б наш провінціал юним паризьким ліцеїстам, що вже в п´ятнадцять років уміють увійти до кав´ярні з винятковою гідністю! Проте ці хлопці, так добре вимуштрувані в п´ятнадцять років, стають звичайними у вісімнадцять. Непереборна сором´язливість, що зустрічається в провінції, іноді переборює себе, і тоді вона виховує волю. Підходячи до молодої та ще й вродливої дівчини, що сама заговорила до нього, Жульєн подолав ніяковість і, осмілівши, подумав: «Скажу їй щируправду».

— Пані, я вперше в Безансоні. Мені хотілося б купити чашку кави і шматок хліба.

Дівчина посміхнулась і зашарілася, вона боялась, що гравці в більярд помітять гарного хлопця і почнуть глузувати з нього, а він тоді злякається й не прийде більше в кав´ярню.

— Сідайте тут, біля мене,— сказала вона, вказавши на мармуровий столик, який майже зовсім ховався за великою стойкою з чорного дерева, що виступала в залу.

Дівчина перехилилася через прилавок, що дало їй змогу показати свій гнучкий стан. Жульєн помітив це, і думки його враз набули іншого напрямку. Красуня поставила перед ним чашку, поклала цукор і хліб. їй не хотілося кликати офіціанта, щоб той приніс кави, бо вона розуміла, що, коли той підійде, вона не буде вже на самоті з Жульєном.

Жульєн замріявся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деякими хвилюючими спогадами, які раз у раз поставали перед ним. Згадавши, як палко його кохали, він майже позбувся своєї ніяковості. Красуні досить було глянути Жульєнові в очі, щоб зрозуміти все.

— Тут так накадили, що дихати нічим, приходьте снідати завтра до восьмої ранку, я тоді майже сама.

— А як вас звуть? — запитав Жульєн, усміхаючись несміливо і з щирим захопленням.

— Аманда Біне.

— Чи не дозволите ви мені прислати вам через годину один пакунок, такий завбільшки, як оцей?

Красуня Аманда на мить задумалась.

— За мною стежать; те, про що ви мене просите, може мені пошкодити; а проте я зараз напишу свою адресу на картці, ви її наліпіть на пакунок. Можете послати його мені не боячись.

— Мене звуть Жульєн Сорель,— сказав юнак,— в мене нема ні родичів, ні знайомих у Безансоні.

— А, розумію,— сказала вона, зрадівши,— ви вступаєте до юридичної школи?

— На жаль, ні,— відповів Жульєн,— мене посилають у семінарію. Глибоке розчарування промайнуло на обличчі Аманди; вона покликала офіціанта; тепер вона зробила це без вагань. Офіціант, навіть не глянувши на Жульєна, налив йому кави.

Аманда одержувала за прилавком гроші; Жульєн був гордий, що наважився заговорити. Біля одного з більярдів голосно сперечалися. Крики й вигуки, які лунали у величезній залі, зливалися в суцільний гомін, що вражав Жульєна. Аманда сиділа, замислившись і опустивши очі.

— Коли хочете, мадемуазель,— сказав він раптом упевнено,— я можу назватися вашим родичем.

Така потішна самовпевненість сподобалась Аманді. «Це не пройдисвіт»,— подумала вона й поквапливо прошепотіла, не дивлячись на нього, бо весь час стежила, чи не йде хто-небудь до стойки.

— Яз Жанліса, біля Діжона, ви скажіть, що ви теж із Жанліса, родич моєї матері.

— Скажу неодмінно.

— Кожний четвер о п´ятій годині, влітку, пани семінаристи проходять тут повз кав´ярню.

— Якщо ви згадаєте про мене, коли я теж тут проходитиму, вийдіть з букетом фіалок у руці.

Аманда глянула на нього здивовано. Цей погляд перетворив Жульє- нову мужність в одчайдушну відвагу, проте він все ж таки зашарівся, кажучи їй: — Я почуваю, що безтямно закохався в вас.

— Говоріть тихіше,— сказала вона злякано. Жульєн намагався пригадати кілька фраз із пошарпаного томика «Нової Елоїзи», який потрапив йому до рук у Вержі. Пам´ять його стала йому в пригоді. Протягом десяти хвилин він цитував зачарованій мадемуазель Аманді «Нову Елої- зу» і був щасливий від власної хоробрості. Раптом красуня набрала крижаного вигляду. Один з її коханців з´явився в дверях кав´ярні.

Він підійшов до прилавка, насвистуючи й поводячи плечима, і глянув на Жульєна. В ту саму мить в уяві Жульєна, що завжди все перебільшував, виникла думка про дуель. Він пополотнів, відсунув свою чашку, набрав рішучого вигляду й уважно втупився очима у свого суперника. Коли той нахилився, безцеремонно наливаючи собі біля прилавка склянку горілки, Аманда поглядом наказала Жульєнові опустити очі. Він послухався і протягом двох хвилин сидів не ворухнувшись, блідий, рішучий, думаючи тільки про те, що ось-ось мало статися; він був справді гарний у цю хвилину. Суперника здивували Жульєнові очі; вихиливши одним духом склянку горілки, він щось сказав Аманді, засунув руки в кишені свого широченного сюртука і попростував до одного з більярдних столів, насвистуючи й поглядаючи на Жульєна. Жульєн схопився, не тямлячи себе від люті, але не знав, як почати сварку. Він поклав свій пакунок і, набравши найзухвалі- шого вигляду, рушив до більярда.

Марно підказувала йому розважливість: затіяти дуель з першого ж дня в Безансоні — значить, погубити церковну кар´єру. «Та дарма, принаймні ніхто не скаже, ніби я злякався нахаби!» — думав він.

Аманда побачила його хоробрість, що так контрастувала з наївною соромливістю. Вона відразу віддала йому перевагу перед високим хлопцем у сюртуку. Тоді підвелась і, вдаючи, що стежить за кимсь із прохожих на вулиці, поспішно стала між ним і більярдним столом.

— Воронь вас Боже так скоса поглядати на цього пана, це мій зять. [...]

Для такого бідака, як я,— думав Жульєн,— без покровителів, без грошей, не буде великої різниці між семінарією і в´язницею. Треба мені залишити цивільний одяг десь у готелі й перевдягтись у чорний костюм. Якщо мені колись пощастить вийти з семінарії на кілька годин, я зможу в цій одежі відвідати мадемуазель Аманду».

Задум був непоганий, але, проходячи повз готелі, Жульєн не наважувався зайти в жоден з них.

Нарешті, коли він уже вдруге проходив повз «Посольський готель», його заклопотаний погляд зустрівся з очима гладкої, червонощокої молодиці з жвавим і веселим обличчям. Він підійшов до неї і розповів про свою скруту.

— З охотою, любенький абатику,— сказала хазяйка «Посольського готелю»,— я збережу цивільний одяг і навіть накажу його інколи провітрювати. Адже в цю пору року не може довго лежати суконне вбрання.

Вона взяла ключ і сама провела Жульєна в кімнату, порадивши йому записати все, що він залишає.

— Боже мій! Як вам до лиця оце вбрання, пане абате Сорель! — сказала гладуха, коли він зайшов до неї в кухню.— Зараз скажу, щоб вам подали добрий обід; він коштуватиме вам,— додала вона тихенько,— тільки двадцять су, замість п´ятдесяти, як платять усі; треба ж зглянутися на ваш гаманчик.

— В мене є десять луїдорів,— відповів Жульєн не без гордощів.

— Ой Боже мій! — злякано вигукнула добра хазяйка.— Не кажіть про це так голосно; в Безансоні чимало негідників, вони вас вмить обкрадуть. Особливо ніколи не заходьте до кав´ярні, там повно шахраїв.

— Справді? — сказав Жульєн, якого ці слова примусили замислитись.

— Не ходіть нікуди, тільки до мене, я вас частуватиму кавою. Пам´ятайте, що тут ви знайдете жінку, яка почуває до вас приязнь, і гарний обід за двадцять су; вірте моєму слову, так воно і є. Тепер сідайте до столу, я сама вам подам.

— Я не можу їсти,— сказав Жульєн,— я занадто хвилююсь, адже прямо звідси я піду до семінарії.

Але добра жінка випустила його тільки тоді, як понабивала йому кишені всякою їжею. Нарешті Жульєн попростував до страшного закладу, а хазяйка, стоячи на порозі, показувала йому дорогу.

 

XXV. Семінарія

Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три сантими, триста тридцять шість вечер по тридцять вісім сантимів, шоколад для тих, кому належить; скільки ж можна заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізного золоченого хреста. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!» Зрештою він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жульєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали випнуті зуби. Проте в обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодої людини найбільший жах. Єдине почуття, яке Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жульєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його калаталося, а голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони піднялися на другий поверх широкими сходами з дерев´яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і, здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев´яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, потемнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв страшенно пригнічений, серце його шалено билось, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

За чверть години, що здалися йому добою, воротар із зловісним обличчям знову з´явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки подав знак іти за ним. Жульєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша: сюди ледве доходило світло. Стіни теж побілені, меблів майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жульєн, проходячи, побачив нефарбоване дерев´яне ліжко, два солом´яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив одягненого в стареньку сутану чоловіка, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав із стосика перед собою маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жульєна, що стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, який пішов, зачинивши за собою двері.

Так минуло хвилин десять: скромно вдягнений чоловік за столом усе писав і писав. Жульєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося: він от-от упаде. Який-небудь філософ, може, й помиляючись, сказав би: «Потворне жахливо діє на душу, створену любити прекрасне».

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу, і навіть помітивши, й далі стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.

— Ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче буркнув чоловік.

Жульєн непевною ходою рушив з місця; мало не падаючи і геть пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

— Ближче,— сказав чоловік у сутані.

Жульєн зробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.

— Ваше ім´я?

— Жульєн Сорель.

— Ви дуже спізнилися,— сказав той, знов уп´явшись у нього своїми грізними очима.

Жульєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.

Чоловік подзвонив. Жульєн утратив тільки здатність бачити й рухатись, але він чув, як до нього хтось підійшов.

Його підняли й посадовили на дерев´яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:

— В нього, мабуть, падуча. Тільки цього бракувало!

Коли Жульєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. «Треба бути мужнім,— сказав сам собі наш герой,— і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають». Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, спитав:

— Ви можете відповідати на мої запитання?

— Так, пане,— сказав Жульєн слабким голосом.

— А! Це добре,

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, неквапливо сів і, знов глянувши на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, мовив:

— Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,— ледь чутно сказав Жульєн.

— Очевидно,— відказав ректор семінарії, сердито глянувши на нього.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись.

Це було дуже схоже на пащу тигра, що заздалегідь смакує, яку матиме насолоду, пожираючи здобич.

— Лист пана Шелана короткий,— сказав він, ніби розмовляючи сам із собою.— В наші часи що коротше писати, то краще! Він прочитав уголос:

«Посилаю до вас Жульєнй Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жульєна вийде чудовий працівник на господньому винограднику. Пам´ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?»

— Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жульєна; але тепер погляд його вже був трохи людяніший.

— Щире? — перепитав він тихіше й знаходився читати далі.

«Прошу у вас для Жульєна Сореля стипендії; він її заслуговує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссюе, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, відішліть його до мене: директор притулку для бідних, якого ви добре знаєте, хоче взяти його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати Богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене».

Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: «Шелан».

— Душа його спокійна,— сказав він,— і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб´є мій час!

Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жульєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охопив його з хвилини, коли він увійшов у цей дім.

— У мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний сан,— нарешті сказав абат Пірар суворим, але не лихим голосом,— з них тільки сім чи вісім були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев´ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ.

Жульєн через силу перейшов кімнату, і йому вдалося втриматись і не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходить на зелену околицю, глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив давніх друзів.

— Чи розмовляєте ви латинською мовою? — спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.

— Так, преподобний отче,— відповів Жульєн, потроху отямлюючись, хоч справді жодна в світі людина не здавалась йому менш «преподобною», ніж абат Пірар за ці півгодини.

Розмова провадилась далі латинню. Вираз абатових очей поступово ставав не таким суворим. Жульєн потроху заспокоювався. «Який же я кволий,— думав він,— коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон». І Жульєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що здогадався сховати майже всі свої гроші в чоботи.

Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака Святе Письмо. Проте, коли дійшла черга до учення отців церкви, він виявив, що Жульєн нічого не знає, навіть не чув імен таких святих, як Ієронім, Августин, Бонавентура, Василій та інших.

«Оце вона й є,— подумав абат Пірар,— ота фатальна схильність до протестантства, яку я завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого Письма!» [...]

Після тривалого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, яких абат Пірар дотримувався ось уже п´ятнадцять років щодо своїх учнів, котрих він навчав теології, ректор семінарії розцілував би Жульєна в ім´я логіки,— такі чіткі, точні й ясні були його відповіді.

«Це сміливий і здоровий розум,— думав він,— але тіло кволе».

— Часто ви так падаєте? — спитав він Жульєна по-французькому, показуючи пальцем на підлогу.

— Це зі мною вперше,— відповів Жульєн,— мене налякало обличчя воротаря,— додав він, почервонівши, як хлоп´я.

Абат Пірар ледве помітно всміхнувся:

— Ось наслідки суєтної світської пишноти: ви, певне, звикли до усміхнених облич, які є справжнім вертепом брехні та облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим є й наш обов´язок тут, на землі? Треба подбати, Щоб ваша свідомість не піддавалася цій слабості — надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності.

— Якби вас не рекомендували мені,— провадив абат Пірар, знов переходячи з очевидним задоволенням на латинь,— якби вас не рекомендувала мені така людина, як абат Шелан, я розмовляв би з вами суєтною світською мовою, до якої ви, здається, звикли. Повна стипендія, про яку ви просите, — річ, скажу я вам, майже неможлива. Але мала була б нагорода абатові Шелану за його п´ятдесятирічні апостольські труди, якби він не міг розраховувати хоч на одну стипендію в семінарії.

Потім абат Пірар порадив Жульєнові не вступати без його згоди ні до яких таємних товариств чи братств.

— Даю вам слово честі,— сказав Жульєн з палкістю чесної людини.

Ректор семінарії вперше широко усміхнувся.— Це слово зовсім не годиться тут,— сказав він,— воно занад´.´о нагадує про суєтну честь мирян, яка так часто призводить їх до помилок і навіть до злочинів. Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний наставник. У цьому домі, любий мій сину, слухати — значить коритись. Скільки у вас грошей?

«Все зрозуміло,— подумав Жульєн,— саме тому я й став «любим сином».— Тридцять п´ять франків, отче.

— Записуйте докладно, на що ви витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.

Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жульєн покликав воротаря.

— Проведіть Жульєна Сореля в келію номер сто три,— сказав йому абат Пірар.

На знак особливої ласки він дав Жульєнові окреме помешкання.

— Віднесіть туди його валізу! — додав він. Жульєн опустив очі і побачив просто перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.

Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів на горішньому поверсі будинку; вікно її виходило на фортечний вал, за яким видніла красива рівнина по той бік річки.

— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жульєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування у Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жульєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.

Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив, що спав на підлозі.

 

XXVI. Рід людський, або те, чого бракує багатію

Я сам-один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене. Всі, хто на моїх очах домагається успіху,— люди безсоромні й черстві, я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м´якосердість. Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то горюючи, що люди такі жорстокі.

Юнг

Жульєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жульєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:

Ш — Peccavi, pater optime (Согрішив, преподобний отче, каюсь).

Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жульєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але семінаристам не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.

Через кілька днів Жульєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.

«Е, Боже ж мій, за кого вони мене мають,— міркував Жульєн,— невже вони думають, що я абетки не знаю». І він вибрав абата Пірара.

Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист із Вер´єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.

І — Абат Кастанед — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у ян- сенізмі,— додав семінаристик, нахилившись до вуха Жульєна.

Перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе — за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.

«На жаль, це єдина моя зброя,— казав він собі.— В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога».

Задоволений власною поведінкою, Жульєн оглядався навколо; все тут, здавалося, свідчило про найвищу чесноту.

Вісім чи десять семінаристів були оточені ореолом святості, їм являлись видіння, як у святої Терези чи святого Франциска, в котрого з´явилися стигмати на горі Верне в Апеннінах. Але це становило велику таємницю, їхні друзі приховували її. Бідолашні духовидці майже не виходили з лазарету. Ще в якоїсь сотні учнів непохитна віра поєднувалася з невтомною ревністю. Вони вчилися стільки, що трохи не падали з утоми, проте пуття з цього було небагато. Двоє чи троє були справді талановиті, серед них — один на ім´я Шазель. Але Жульєн не почував до них приязні, як і вони до нього.

Решта з трьохсот двадцяти одного семінариста були просто тупі невігласи, які не дуже тямили зміст тих латинських слів, що їх зубрили з ранку до вечора. Майже всі вони були сільськими хлопцями, яким здавалось, що краще заробляти на хліб проказуванням латинських слів, ніж копирсатися у землі. На підставі всіх цих спостережень Жульєн з перших Днів упевнився, що швидко доб´ється успіху.

«В кожній справі потрібні розумні люди,— думав він,— бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Усі ці бідолахи,— думав хлопець,— тяжко працювали з дитинства і Досі жили на кислому молоці та чорному хлібі. Там, у своїх халупах, вони їли м´ясо не частіше п´яти-шести разів на рік. Як римські солдати вважали, що війна — це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя».

В їхніх похмурих очах Жульєн ніколи не вбачав інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жульєн не знав одного,— і ніхто йому цього не мав наміру пояснити,— а саме, щоб бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви, з усього, що вивчають у семінарії, в їхніх очах — тільки гріх гордині. З часів Вольтера, з часів двопалатної системи правління, яка, по суті, є не чим іншим, як недовірою та особистим міркуванням, і яка прищеплює народові погану звичку не довіряти, французька церква, здається, зрозуміла, що її справжні вороги — це книги. Душевну покору вона ставить понад усе. Успіхи в науках, навіть у священних науках, здаються їй підозрілими — і не без підстав. Бо хто зможе перешкодити освіченій людині перейти до ворожого табору, як це зробили Сійєс або Грегуар. Церква тремтить і чіпляється за Папу, як за єдиний засіб порятунку. Тільки Папа може спробувати паралізувати вільну критику і благочестивою пишнотою своїх придворних церемоній вплинути на пересичений і розтлінний розум світських людей.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жульєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

«Невже мене забули всі на світі?» — думав Жульєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалося, страшні муки каяття борються із коханням.

«Тим краще,— подумав абат Пірар,— принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку».

Якось абат Пірар розпечатав листа, напівзмитого сльозами,— це було навічне прощання з Жульєном. «Нарешті,— писалося в листі,— небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але сам гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов´язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили,— перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жульєне, будьте справедливі до людей».

Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі вказано діжон- ську адресу, тут же висловлювалась надія, що Жульєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.

Меланхолія Жульєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров´ї, коли раптом якось уранці в його келії з´явився Фуке.

— Нарешті я до тебе добився! П´ять разів — не на докір тобі сказати—я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев´яну пику. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?

— Це покута, яку я наклав на себе.

— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п´ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.

Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жульєн пополотнів. Фуке сказав йому:

— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.

І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що для неї найдорожче.

— Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не захотіла взяти його за духівника. Вона їздить сповідатися в Діжон або в Безансон.

— Вона буває в Безансоні? — запитав Жульєн, і обличчя його спалахнуло.

— Частенько,— відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.

— Є в тебе «Конституціоналіст»?

— Що таке? — перепитав Фуке.

— Я питаю, чи є в тебе з собою газета «Конституціоналіст»? — повторив Жульєн якомога спокійніше.

— Тут її продають по тридцять су за номер.

— Як! Навіть і в семінарії ліберали! — скрикнув Фуке.

— Бідна Франція! — додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.

Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби наступного дня одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер´єра, що здавався дурним хлоп´ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилося, що з самого початку свого перебування в семінарії Жульєн тільки й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.

Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жульєна.

На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ні в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жульєном, хіба у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жульєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.

З тієї хвилини, як Жульєн усвідомив свою нерозважливість, він перестав нудьгувати, йому треба було дізнатись, як далеко він дав зайти лиху, і з цією метою вирішив трохи порушити свою погордливу й уперту мовчазність, якою відштовхував від себе товаришів. Але тепер уже вони вирішили помститися йому. Його спроби зав´язати розмову були зустрінуті зневагою, що межувала із знущанням. Жульєн дізнався тепер, що від першого дня його вступу до семінарії не було такої години, особливо під час перерв між заняттями, яка б не мала для нього добрих чи прикрих наслідків і яка б не збільшила кількості його ворогів або не викликала До нього приязні якогось щирого й доброчесного семінариста чи просто не такого грубого неука, як усі інші. Зло, що він мав виправити, було величезне, і завдання його дуже важке. Відтепер Жульєн був завжди насторожі. Він мусив удавати з себе зовсім іншу людину.

Вираз його очей, наприклад, завдавав йому багато клопоту. Не без підстав у подібних місцях усі опускають очі. «Який же я був самовпевне- ний у Вер´єрі! — міркував Жульєн.— Я думав, що живу, а це було тільки готування до життя! Але тепер нарешті я живу серед таких людей, які мене оточуватимуть до кінця, поки моя роль не буде зіграна. Я оточений ворогами. Яке нестерпне це безнастанне лицемірство,— говорив він собі,— Перед ним бліднуть Гераклові подвиги. Геракл наших часів — це Сікст П´ятий, що протягом п´ятнадцяти років своїм смиренством обдурював сорок кардиналів, які знали його запальним і гордим замолоду.

«Виходить, знання тут і гроша не варті! — гірко думав він.— Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються тут тільки про людське око. Все, що з цього приводу говориться,— просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Адже саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Шазель знає більше, ніж я, але він завжди допускається в своїх творах якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п´ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне-єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!»

Відтоді як Жульєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п´ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалося йому страшенно нудним, тепер стало найцікавішим заняттям. Суворо оцінюючи себе самого і, зокрема, намагаючись не перебільшувати своїх можливостей, Жульєн не прагнув уподібнитись відразу зразковим семінаристам і робити щохвилини якісь значущі вчинки, які свідчили б про те, що він досяг нового ступеня християнської досконалості. Адже в семінарії навіть некруто зварене яйце можна з´їсти в такий спосіб, що це свідчитиме про успіхи на шляху благочестя.

Нехай читач, у якого це, можливо, викличе посмішку, пригадає всі ті похибки, яких допустився абат Деліль, споживаючи яйце за сніданком в знатної дами при дворі Людовіка XVI.

Жульєн спочатку намагався дійти такого стану молодого семінариста, коли його хода, манера рухати руками, вираз очей уже не мають у собі нічого світського, але ще не виявляють у юнакові людини, яка цілком поринула в думки про вічне життя і про марність земного існування.

Жульєн весь час бачив написані вуглиною по коридорних стінах такі фрази, як: «Що таке шістдесят років випробувань порівняно з вічним блаженством чи вічними муками в киплячій смолі?» Тепер ці фрази вже не викликали в нього зневаги: він зрозумів, що треба їх завжди мати перед очима. «Що я робитиму все своє життя? — питав він себе.— Я продава тиму віруючим місця на небесах. А як показати їм наочно, що це таке? Тільки відмінністю в зовнішності між мною й мирянином».

Однак і через багато місяців повсякчасних зусиль на Жульєновому обличчі виднілася думка. Його манера зводити очі й рухати губами зовсім не свідчила про сліпу віру, готову все прийняти й стерпіти, навіть мучеництво. З люттю бачив Жульєн, що навіть найнеотесаніші сільські хлопці випереджають його в цьому, їм надто легко було ні про віщо не задумуватись!

Скільки зусиль доклав він, щоб мати вигляд вузьколобого святенника, пройнятого палкою і сліпою вірою, готового все прийняти й усе витримати! Подібні обличчя часто можна побачити в італійських монастирях; прекрасні зразки їх залишив для нас, світських людей, Гверчіно в своїх релігійних картинах.

У великі свята семінаристам давали сосиски з квашеною капустою. Жульєнові сусіди по столу помітили, що він байдужий до такого добра; то був один з його перших злочинів. Товариші його побачили в цьому вияв найбезглуздішого лицемірства, саме цим він і набув собі найбільше ворогів. «Гляньте, який багатир, гляньте, який чванько,— казали вони,— він удає, ніби йому наплювати на найкращий харч,— на сосиски з квашеною капустою! Ото падлюка! Гордій клятий!»

Йому слід було вдати, що, лишаючи свою порцію недоїденою, він карає себе покутою і промовити перед кимсь із приятелів, показуючи на капусту: «Що людина може принести у жертву Всевишньому, як не добровільне страждання?»

«Що вдієш! Неуцтво цих сільських хлопців, моїх товаришів,— величезна їхня перевага! — думав Жульєн у хвилини смутку.— Коли вони вступають до семінарії, учителям не доводиться вибивати з них силу-си- ленну світських думок, все те, що приніс із собою я і що вони читають на моєму обличчі, хоч би як я намагався приховати це». Жульєн придивлявся з увагою майже з заздрощами, до найгрубіших селюків, які вступали до семінарії. Коли з них скидали ратинову куртку, щоб надягти чорну рясу, вся їхня освіта зводилась до безмежної й незмірної поваги до дзвінкої монети, як кажуть у Франш-Конте. Так гордо й пишно називалася в них готівка.

Для цих семінаристів, як і для героїв Вольтерових романів, щастя полягає насамперед у тому, щоб добре пообідати. Майже в усіх Жульєн помічав також природжену повагу до будь-кого, хто носив одяг з тонкого сукна. Це почуття показує, як ціниться, чи, точніше, недооцінюється справедливість щодо розподілу земних благ, яка встановлена нашими законами. «Що можна виграти,— казали вони часто один одному,— тягаючись із тузом») (Так називають у долинах Юри багатіїв). Можна уявити, як вони поважали того, хто багатший за всіх,— уряд!

Не усміхнутися шанобливо на саму згадку імені пана префекта — це необачно на думку селян з Франш-Конте, а бідняка негайно карають за якусь необачність, позбавляючи його шматка хліба.

Спочатку Жульєн мало не задихався від почуття зневаги, та нарешті він відчув жаль: адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилося, повернувшись зимового вечора до своєї халупи, не знайти там ні хліба, ні каштанів, ні картоплі. «Що ж тут дивного,— міркував Жульєн,— коли в їхній уяві щаслива людина насамперед та, що добре пообідала і має гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання, вони переконані, що духовне звання забезпечить їм тривале щастя: добре обідати і мати взимку теплий одяг».

Якось Жульєн почув, як один молодий семінарист, обдарований палкою уявою, казав своєму товаришеві:

— А чому я не можу стати Папою, як Сікст П´ятий, що колись пас свиней?

— Папами обирають тільки італійців,— відповів його друг.— Але, напевно, комусь із нас випаде жеребок на місце старшого вікарія, настоятеля, навіть, можливо, єпископа. Пан ІІ., єпископ Шалонський,— син бочара, а мій батько також бочар.

Якось під час лекції догматики абат Пірар прислав по Жульєна. Бідолашний юнак був дуже радий вирватися з тієї фізичної й моральної атмосфери, в якій задихався.

Ректор прийняв його так само грізно, як і в день його вступу до семінарії.

— Поясніть мені, що написано на оцій гральній карті,— сказав він, дивлячись на Жульєна так, що той радий був би провалитися крізь землю.

Жульєн прочитав:

«Аманда Біне, кав´ярня Жирар, до восьмої вечора. Сказати, що родом з Жанліса, родич моєї матері».

Жульєн зрозумів, яка страшна небезпека загрожувала йому: донощики абата Кастанеда викрали в нього цю адресу.

— В той день, коли я сюди вступив,— відповів він, дивлячись на лоб абата Пірара, бо не міг витримати його грізного погляду,— я дуже боявся: пан Шелан сказав мені, що тут будуть і наклепи, й усякі каверзи і що тут заохочуються доноси й шпигунство серед товаришів. Така воля Господа Бога, щоб молоді священики бачили життя, яким воно є, і пройнялися огидою до всього мирського та його розкошів.

— І це ви мені розводите такі теревені! — скрикнув обурений абат Пірар. — Негіднику!

— У Вер´єрі,— спокійно продовжував Жульєн,— мої брати били мене, коли була яка-небудь підстава заздрити мені...

— До діла! До діла! — скрикнув пан Пірар, ледве стримуючи себе.

Нітрохи не злякавшись, Жульєн провадив далі:

— В той день, як я прийшов у Безансон, десь опівдні я схотів їсти й зайшов у кав´ярню. Серце моє було пройняте огидою до такого нечестивого місця, але я думав, що поснідаю тут, мабуть, дешевше, ніж у готелі. Якась жінка, очевидно, хазяйка кав´ярні, побачивши, що я новак, пожаліла мене. «В Безансоні повно всяких шахраїв,— сказала вона мені,— я за вас боюся, пане. Якщо з вами щось трапиться, зверніться до мене, пошліть кого-небудь до мене, але не пізніше восьмої години. Якщо семінарські воротарі відмовлятимуться виконати ваше доручення, скажіть, що ви мій кузен, з Жанліса».

— Всю цю балаканину буде перевірено,— вигукнув абат Пірар, йому не сиділося на місці, і він походжав по кімнаті.— Геть у келію!

Абат пішов слідом за ним і замкнув його на ключ. Жульєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна картка. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. «Яке щастя,— подумав Жульєн,— що я, нічого не знавши, жодного разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанед так часто і так лагідно пропонував мені піти до міста. Могло трапитись, що я з дурного розуму пере- вдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли оті негідники утратили надію заскочити мене на гарячому, то, бажаючи хоч якось використати цю картку, вдалися до доносу».

Через дві години Жульєна знов викликали до ректора.

— Ви не збрехали мені,— сказав він йому вже не так суворо,— але зберігати цю адресу — така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.

 

XXVII. Перший життєвий досвід

Наш час, Боже праведний! Та це ж справжній старозавітний ковчег. Горе тому, хто його торкнеться.

Дідро

Читач пробачить нам, що ми так мало подаємо точних і переконливих фактів з Жульєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки,— те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.

Жульєнові не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялися хвилини, коли його проймала відраза і навіть справжній відчай. Він не мав успіху, та ще й у такому огидному ремеслі. Найменша допомога ззовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він був самотній, як загублений посеред океану човен. «Навіть коли я чогось доб´юся,— казав він собі,— доведеться провести все життя в такій мерзенній компанії. Серед глитаїв, що думають тільки про яєчню з салом, яку жертимуть за обідом, чи отаких от абатів Каста- недів, що не спиняються перед найогиднішим злочином. Владу вони здобудуть, але якою ціною, Боже праведний!

Воля людини могутня, я не раз це читав, та чи стане її, щоб подолати таку відразу? Великим людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека, вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, зрозуміє всю бридоту, що мене оточує!»

Це була найтяжча пора його життя. Жульєнові легко було б вступити до одного з блискучих полків, що стояли гарнізоном у Безансоні. Або він міг би стати вчителем латині; на прожиття йому треба було так небагато! Але тоді — прощай кар´єра, прощай майбутнє, яким живе його уява: це однаково, що вмерти. Ось вам подробиці одного з його сумних днів.

«Я був самовпевнений і часто радів, що не схожий на інших сільських хлопчаків. Що вдієш, тепер я вже досить прожив, щоб побачити: відмінність породжує зненависть»,— подумав Жульєн якось уранці. Він дійшов цієї істини після одної з найприкріших невдач. Цілий тиждень він намагався здобути прихильність одного з семінаристів, котрий ходив з німбом святості. Жульєн прогулювався з ним по подвір´ї, покірливо слухаючи нестерпно нудні нісенітниці. Раптом небо нахмурилось, загуркотів грім, і святий семінарист, грубо відштовхнувши від себе Жульєна, скрикнув:

— Слухайте, кожен сам за себе на цьому світі! Я не хочу, щоб мене вбило громом: адже Бог може спопелити вас, бо ви нечестивий, як Вольтер.

Стиснувши зуби від люті й звівши очі до неба, покресленого блискавками, Жульєн скрикнув:

— Так нехай мене злива потопить, якщо я засну під час бурі! Спробуємо завоювати приязнь якогось іншого святенника.

Пролунав дзвінок на урок священної історії, яку викладав абат Кас- танед.

Того дня він роз´яснював цим сільським хлопцям, наляканим тяжкою працею й злиднями своїх батьків, що ота грізна в їхніх очах сила — уряд — користується реальною і законною владою тільки тому, що ця влада доручена урядові намісником Божим на землі.

— Станьте достойні папської ласки святістю життя, покорою, будьте посохом у правиці його,— додав він,— і ви одержите прекрасну посаду, де будете самі собі голова, незмінну посаду, за яку уряд платитиме вам третину, а дві третини даватиме ваша паства, покірна вашим повчанням.

Закінчивши лекцію, пан Кастанед затримався у дворі.

— Справедливо кажуть про священика: який піп, така й парафія,— повчав він учнів, що оточили його.— Я бачив на власні очі такі гірські парафії, в яких додаткові прибутки кюре більші, ніж у місті. І грошей чимало, не кажучи вже про вгодованих каплунів, яйця, свіже масло та безліч іншого добра. Священик там, безперечно,— найперша особа, йому годять, запрошують на кожен святковий обід.

Як тільки пан Кастанед пішов до себе, учні поділилися на групи. Жульєн не пристав до жодної з них; його обминали, наче паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, що кинув, угадував — орел чи решітка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій.

Потім почали розповідати про всякі випадки. Якийсь молодий священик лише через рік після висвячення подарував служниці старого кюре прирученого кролика. Кюре запросив його до себе вікарієм, а через кілька місяців старий священик помер, і той посів його місце у вигідній парафії. Другий домігся призначення наступником до старого кюре в багату містечкову парафію, бо завжди, коли старий паралітик сідав їсти, запобігливо розрізав йому смажене курча.

Як і всі молодики, де б вони не працювали, семінаристи перебільшують значення таких завбачливих хитрувань, бо в цьому є щось незвичайне, що захоплює юнацьку увагу.

«Треба,— думав Жульєн,— призвичаїтись до таких розмов». Коли не говорили про сосиски та про багаті парафії, то розмова заходила про світський бік церковних доктрин, про сутички між єпископами і префектами, мерами і кюре. Жульєн бачив, як з´являлась у них ідея другого Бога, але Бога набагато могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим другим Богом був Папа. Вони потихеньку говорили між собою,— та й то лише тоді, коли були певні, що пан Пірар не почує,— ніби Папа тільки тому не завдає собі клопоту призначати всіх префектів і всіх мерів у Франції, що поклав цей обов´язок на французького короля, назвавши його старшим сином церкви.

Саме тоді Жульєн подумав, що може використати книгу де Местра про Папу, щоб викликати до себе повагу. Сказати правду, він приголомшив своїх товаришів, але це знов призвело до біди. їм не сподобалося, що він краще за них викладає їхні власні думки. Пан Шелан був необачний щодо Жульєна так само, як і щодо себе самого. Він привчив його розсудливо міркувати, не задовольняючись порожніми словами, але забув сказати йому, що в людини незначної таку звичку мають за злочин, бо всяке розважливе міркування ображає.

Отже, Жульєнове красномовство виявилося в очах його товаришів новим злочином. Вони пащекували про нього, довго думали й нарешті підібрали прізвисько, що відбивало в собі весь жах, який він викликав у них: вони назвали його Мартіном Лютером, оце вже справді,— сказали вони,— пасує йому через оту його диявольську логіку, якою він так пишається.

Серед молодих семінаристів було кілька таких, що мали кращий колір обличчя, і їх можна було вважати за вродливіших, ніж Жульєн, але в нього були білі руки, і він не міг приховати своєї звички до виняткової "охайності. Проте ця похвальна риса не вважалася такою в похмурому закладі, куди його закинула доля. Сільські нечупари, серед яких він жив, вирішили, що це свідчить про його розбещеність. Ми боїмося стомити читача, розповідаючи про безліч поневірянь нашого героя, наприклад: дужчі за нього заходились лупцювати його, тому він змушений був озброїтись залізним циркулем і показати жестом, що буде ним одбиватись. Адже жести не можуть дати шпигунові такого матеріалу, як слова.

 

XXVIII. Процесія

Всі серця були схвильовані. Здавалося, сам Бог зійшов із неба у ці вузенькі готичні вулиці, прикрашені й густо посипані піском завдяки старанням віруючих.

Юнг

Хоч як намагався Жульєн прикидатися нікчемним і дурним, він не міг нікому догодити, бо занадто відрізнявся від інших. ,´ «Як же так,— думав він,— всі наші наставники — люди тонкого розуму, обрані з тисяч; чому вони не цінять мого смиренства?» Тільки один, здавалося, був обманутий його готовністю всьому вірити й вдавати з себе дурника. Це був абат Ша-Бернар, розпорядник церемоній у соборі, де йому вже п´ятнадцять років обіцяли місце каноніка. А поки що він викладав у семінарії духовну риторику, один з предметів, з яких Жульєн під час свого засліплення, звичайно, був першим; з цього й почалося прихильне ставлення до нього абата Ша; виходячи з лекції, він часто брав хлопця під руку і походжав з ним по садку.

«Що в нього на думці?» — питав себе Жульєн. Його дуже дивувало, що абат Ша годинами розповідав йому про різні соборні оздоби. Там, мовляв, було сімнадцять риз з галунами, не рахуючи жалобних. Сподівались одержати багато від старої радниці де Рюбампре. В цієї дев´яносторічної старої зберігалось уже сімдесят років її весільне вбрання з розкішних ліонських шовків, гаптованих золотом. «Уявіть собі, друже мій,— казав абат Ша, раптом спиняючись і захоплено витріщаючи очі,— ці сукні стійма стоять, стільки на них золота! Всі в Безансоні певні того, що заповіт радниці збагатить скарби собору щонайменше на десять риз, не рахуючи чотирьох чи п´яти облачень для урочистих свят. А я сподіваюся навіть на більше,— додав абат Ша тихенько,— я маю підстави гадати, що радниця залишить нам вісім чудових позолочених срібних свічників, які, за переказом, купив в Італії Карл Сміливий, герцог Бургундський; один з предків старої був його улюбленим міністром».

«Куди це він хилить з усім отим мотлохом? — думав Жульєн.— Ця спритна обробка триває вже цілу вічність, а я й досі нічого не второпаю. Старий мені, мабуть, не довіряє! Він хитріший, ніж інші; в тих уже через два тижні ясно видно їхню таємну мету. Зрештою, я розумію,— честолюбство його страждає вже п´ятнадцять років!»

Якось увечері, під час уроку фехтування, Жульєна покликали до абата Пірара. Той сказав йому:

— Завтра свято corpus Domini (тіла Господнього). Абат Ша-Бернар потребує ваших послуг, щоб оздобити собор, ідіть і слухайтесь його.

Потім він вернув Жульєна і з виразом співчуття додав:

— Ви самі маєте вирішити, чи слід вам скористатися з нагоди, щоб відлучитись у місто.

— Incedo per ignes (Маю таємних ворогів),— відповів Жульєн.

На другий день рано-вранці Жульєн, опустивши очі долу, попростував у собор. Коли він відчув навколо себе пожвавлення й рух, що починались на вулицях міста, йому стало легше. Скрізь прикрашали фасади будинків, чекаючи хресного ходу. Весь час, прожитий у семінарії, здавався Жульєнові тепер лише миттю. Думки його линули у Вержі та до гарненької Аманди Біне, яку він міг зустріти, бо кав´ярня її була недалеко. Він здаля помітив абата Ша-Бернара, що стояв на паперті дорогого його серцю собору; це був товстун з веселим обличчям і щирим поглядом. Сьогодні він тріумфував:

— Я чекав на вас, дорогий сину мій! — вигукнув абат, як тільки помітив Жульєна.— Прошу, заходьте. Сьогодні доведеться-таки попрацювати, ходімо підживимось першим сніданком; вдруге закусимо о десятій, під час пізньої обідні.

— Я хотів би, пане,— сказав йому з поважним виглядом Жульєн,— ні на хвилину не лишатися на самоті. Будьте ласкаві звернути увагу,— додав він, показуючи на баштовий годинник угорі над їхніми головами,— що я прийшов о п´ятій годині без однієї хвилини.

— А, ви боїтесь отих негідників семінаристів! Та чи варто думати про них? — сказав абат Ша.— Невже дорога стає не такою приємною від того, що обабіч неї в живоплоті стирчать колючки? Подорожній іде своїм шляхом, а лихі колючки нехай стирчать собі на своєму місці. Та нумо до праці, любий друже, до праці!

Абат Ша недарма казав, що робота буде нелегка. Напередодні в соборі відбувалась урочиста похоронна церемонія і не можна було робити ніяких приготувань до свята, отже, треба було тепер за один ранок задрапувати всі готичні пілони, що утворюють три притвори, червоним адамашком аж до верху, на тридцять футів заввишки. Пан єпископ виписав із Парижа чотирьох оббивальників, оплативши їхній проїзд у поштовій кареті, але ті не могли з усім упоратись і, замість допомогти невправним безан- сонським товаришам, тільки заважали їм своїми кпинами.

Жульєн побачив, що йому доведеться самому лізти на драбину; його спритність стала йому в пригоді. Він узявся керувати роботою міських оббивальників. Абат Ша зачаровано дивився, як він літає вниз і вгору з однієї драбини на другу. Коли всі колони були задраповані адамашком, постало питання, як укріпити п´ять величезних китиць із пір´їн на великому балдахіні головного вівтаря. Розкішний вінчик із золоченого дерева підтримувався вісьмома високими витими колонами італійського мармуру. Але щоб дістатись до середини балдахіна над престолом, треба було пройти на висоті сорока футів по старому дерев´яному карнизові, можливо, підточеному шашелем.

Вигляд тієї карколомної доріжки згасив веселий запал паризьких оббивальників; вони поглядали знизу, довго сперечались, але ніхто не ліз нагору. Жульєн схопив пір´яні китиці і бігцем зліз по драбині. Він гарно прилаштував їх на самому вінчику, посеред балдахіна, а коли спустився вниз, абат Ша-Бернар стиснув його в обіймах:

— Optime! — скрикнув добрий священик,— я розповім про це монсеньйорові.

Веселі й задоволені, вони поснідали о десятій годині. Абат Ша ніколи не бачив своєї церкви такою гарною.

— Дорогий сину мій,— казав він Жюльєнові,— моя мати здавала напрокат стільці у цьому величному соборі,— отже, я, так би мовити, годованець цієї великої будівлі. Терор Робесп´єра зруйнував нас, але я — мені було тоді вісім років — вже прислуговував при домашніх відправах, і в ці дні мене годували. Ніхто не вмів краще за мене згортати ризи — ніколи галуни не зімнуться. З того часу як Наполеон відновив церковні відправи, я маю щастя порядкувати всім у цій поважній метрополії. П´ять разів на рік я бачу, як вона оздоблюється цими чудовими оздобами. Але ще ніколи вона не була така пишна, як сьогодні, ніколи адамашок не був так добре задрапований, ніколи він так гарно не обгортав колони.

«Ну, тепер нарешті він викладе мені свою таємницю,— подумав Жульєн,— раз він почав говорити про себе, значить, почнеться звіряння почуттів». Однак, незважаючи на явно збуджений стан, абат не промовив жодного необережного слова. «А проте він багато попрацював, і як радіє! — думав Жульєн.— Та й винця добре хильнув! Що за людина! Ось зразок для мене. До відзнаки його!» (Цей вислів Жульєн перейняв у старого лікаря).

Коли задзвонили Sanctus, Жульєн хотів був надягти стихар, щоб взяти участь в урочистій процесії, очолюваній єпископом.

— А злодії, друже мій, а злодії! — скрикнув абат Ша,— Ви про них і не думаєте! Процесія вирушить, церква залишиться порожня, нам з вами доведеться стерегти. Добре, коли в нас не вистачить лише кілька ліктів цих чудових галунів, якими обведено колони знизу, їх теж подарувала пані де Рюбампре. Галуни колись належали графові, її славетному предкові; це щире золото, мій дорогий,— додав абат захоплено йому на вухо.— Ніякої домішки! Я доручаю вам наглядати за північним крилом; не покидайте його ні на хвилину. Собі я залишаю південне крило і головний притвор. Пильнуйте сповідальні: саме там ховаються шпигунки злодіїв і підглядають звідти, коли ми одвернемось.

Тільки-но закінчив він говорити, як пробило три чверті на дванадцяту, і в ту саму мить загув великий дзвін. Він дзвонив на повну силу. Ці густі, урочисті звуки схвилювали Жульєна, його уява полинула далеко від землі.

Пахощі ладану і трояндових пелюсток, що їх розкидали перед святими дарами маленькі діти, одягнуті як Іоанн Хреститель, посилювали Жульєнове захоплення.

Урочисті звуки великого дзвона мали б викликати в нього тільки думку, що це наслідок праці двадцяти чоловік, яким платять по п´ятдесят сантимів і яким допомагають, мабуть, півтора чи два десятки віруючих. Жульєнові слід було б подумати про те, як зношуються мотузки та дерев´яне риштування, про небезпеку, яку являє самий дзвін, бо він обривається через кожні двісті років; йому не завадило б поміркувати про те, чи не можна зменшити платню дзвонарям або платити їм якоюсь індульгенцією чи іншою милістю від щедрот церкви так, щоб не вичерпувалась її казна.

Та замість віддаватись таким мудрим міркуванням, Жульєнів дух, захоплений урочистими й могутніми звуками, ширяв у надхмарних просторах. Ніколи з нього не буде ні доброго священика, ні доброго начальника Душі що так проймаються хвилюванням, здатні належати щ0. найбільше митцям. Ось де найяскравіше виявилась уся самовпевненість Жульєна. Не менш як півсотні з його товаришів-семінаристів, що навчились уважно ставитись до реального життя через загальну ненависть і страх перед якобінцями (що причаїлись, як їх запевняють, за кожним живоплотом), почувши звуки великого соборного дзвона, здатні хіба що поцікавитись, яку платню дістають дзвонарі. З геніальною точністю Баррема вони б розрахували, чи варте зворушення молільників тих грошей, які доводиться платити дзвонарям. Якби Жульєн і замислився над матеріальними інтересами собору, його уява знову завела б його надто далеко: він шукав би способів заощадити для церковних фондів сорок франків і пропустив би нагоду уникнути витрати на двадцять п´ять сантимів.

Тим часом як чудового сонячного дня процесія повільно просувалась вулицями Безансона, спиняючись перед вуличними вівтарями, що їх силу- силенну спорудили представники міської влади, які намагались перевершити один одного, церква залишалася порожня й мовчазна. В ній панували присмерк і приємна свіжість, пройнята пахощами квітів і ладану.

Ця тиша й цілковита самотність, прохолода просторих притворів робили ще солодшими Жульєнові мрії. Він не боявся, що його потурбує абат Ша, заклопотаний у другій половині церкви. Юнакова душа майже покинула тлінну оболонку, яка тим часом повільно походжала по північному притвору, довіреному її пильності. Жульєн був цілком спокійний, бо пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім побожних жінок. Очі його дивились, але нічого не бачили.

А проте він трохи вийшов із забуття, помітивши двох гарно вдягнених жінок, що стояли навколішках,— одна в сповідальні, а друга поруч неї, на низенькій молільній лаві. Жульєн дивився, але не бачив. Та раптом чи то невиразна свідомість своєї відповідальності, чи то захоплення благородною і строгою поставою цих дам змусили його звернути увагу на те, що в сповідальні немає священика.

«Дивна річ,— подумав Жульєн,— чому ці ошатні жінки, якщо вони такі побожні, не моляться перед яким-небудь вуличним вівтарем, якщо це світські дами, то чому вони не зайняли місць у першому ряду, у всіх перед очима, на одному з балконів? Як гарно її облягає сукня! Яка грація!» — він уповільнив кроки, щоб краще роздивитися їх.

Почувши серед мертвої тиші Жульєнові кроки жінка, що стояла на колінах у сповідальні, трохи повернула голову. Раптом вона голосно скрикнула і зомліла.

Непритомна, вона похилилась назад, і її подруга, що була поруч неї, кинулась, їй на допомогу. І тої ж миті Жульєн побачив плечі і шию зомлілої дами. Йому впали в очі добре знайомі разки прекрасного намиста з великих перлин. Що сталося з Жульєном, коли він пізнав волосся пані де Реналь! Це була вона. А друга дама, що намагалась підтримати їй голову й не дати жінці зовсім упасти, була пані Дервіль. Жульєн, не тямлячи себе, кинувся до них. Падаючи, пані де Реналь могла б потягти за собою і свою подругу, якби Жульєн вчасно їх не підтримав. Він побачив на своєму плечі голову пані де Реналь, її бліде, ніби мертве обличчя. Він допоміг пані Дервіль притулити цю чарівну голівку до солом´яного стільця і став навколішки. Пані Дервіль обернулась і лише тепер пізнала його.

— Ідіть, пане, ідіть звідси! — сказала вона гнівно.— Коли б тільки вона вас не побачила знову. Ваш вигляд справді мусить жахати її, вона була така щаслива, поки не знала вас! Ваша поведінка мерзенна. Ідіть негайно, йдіть звідси, якщо у вас є хоч трохи сорому!

Ці слова були сказані так владно, а Жульєн так розгубився, що послухався і відійшов.

«Вона завжди ненавиділа мене»,— подумав він про пані Дервіль.

Тієї миті в церкві пролунали гугняві співи перших священиків процесії, яка поверталась. Абат Ша-Вернар кілька разів гукнув Жульєна, але той не чув; нарешті священик підійшов і, взявши його за руку, вивів з-за колони, куди сховався напівпритомний Жульєн. Абат хотів відрекомендувати його єпископові.

— Вам погано, сину мій,— сказав абат, побачивши, що Жульєн пополотнів і ледве стоїть на ногах,— ви сьогодні надмірно працювали. Абат підтримав його під руку.

— Ходімо, сядьте на оцей ослінчик кропильника, позад мене, я вас закрию.— Вони були тепер саме біля головних дверей собору.— Заспокойтесь, у нас є ще хвилин з двадцять, поки з´явиться монсеньйор. Постарайтесь опанувати себе, а коли він проходитиме, я вас підведу — адже я здоровий і дужий, хоч і старий.

Проте, коли єпископ проходив, Жульєн так тремтів, що абат Ша відмовився від думки рекомендувати його.

— Ви не дуже сумуйте,— сказав він Жульєнові,— я ще знайду іншу нагоду.

Увечері абат Ша послав у каплицю семінарії десять фунтів свічок, заощаджених, як він казав, стараннями Жульєна: так швидко він їх гасив. Але це ніяк не схоже було на правду. Бідолашний хлопець сам зовсім згас і ні про що не міг думати відтоді, як побачив пані де Реналь.

 

XXIX. Перше підвищення

Він добре вивчив свою добу, добре знав свою округу і тепер розбагатів.

«Попередник»

Жульєн ще не зовсім отямився після пригоди в соборі і ще й досі був У стані глибокої задуми, коли якось уранці його покликав до себе суворий абат Пірар.

— Пан абат Ша-Бернар дуже хвалить вас у своєму листі до мене. Я загалом задоволений з вашої поведінки. Щоправда, ви дуже необачні, навіть нерозважливі, хоч це відразу й непомітно; проте до цього часу серце У вас добре, навіть великодушне, розум видатний. Загалом я бачу у вас іскру, якою не слід нехтувати.

П´ятнадцять років працював я тут, а тепер мені доведеться покинути Цей дім; мій злочин полягає в тому, що я залишав семінаристів на їхню Добру волю, не сприяючи і не перешкоджаючи тому таємному товариству, про яке ви мені розповідали на сповіді. Але, перш ніж піти звідси, я хочу щось для вас зробити; я подбав би про вас два місяці тому,— бо ви цього заслужили,— якби не донос з приводу знайденої у вас адреси Аманди Біне. Я призначаю вас репетитором з Нового і Старого завіту.

Жульєн, сповнений вдячності, спочатку хотів кинутись на коліна, щоб подякувати Богові, але піддався щирішому пориву. Він підійшов до аба- Та Пірара, взяв його руку і підніс її до уст.

— Це що таке? — вигукнув ректор розгнівано, але Жульєнові очі казали ще більше, ніж його вчинок.

Абат Пірар глянув на нього здивовано, як людина, що вже багато років не бачила проявів ніжних почуттів. Цей уважний погляд зрадив ректора, голос його затремтів.

Так, сину мій, я полюбив тебе. Господь знає, що це сталося проти моєї волі... Мій обов´язок бути справедливим і не почувати ні до кого ні ненависті, ні любові. Тобі судилася нелегка доля. Я бачу в тобі щось таке, що ображає ниці душі. Тебе скрізь переслідуватимуть заздрощі й наклепи. Куди б не закинуло тебе провидіння, твої товариші завжди ненавидітимуть тебе. А якщо вдаватимуть, ніби люблять, то лише з метою погубити тебе ще певніше. Тільки одне може тобі допомогти: не покладайся ні на кого, крім Бога, він дав тобі на покарання твою самовпевненість, щось таке, що викликає до тебе зненависть. Хай буде твоя поведінка бездоганна; у цьому твій єдиний порятунок. Якщо ти неухильно триматимешся істини, рано чи пізно вороги твої будуть поборені.

Жульєн так довго не чув дружніх слів, що — пробачимо йому цю слабість — розридався. Абат Пірар обняв його. Це була солодка хвилина для обох.

Жульєн не тямив себе з радощів; він домігся першого підвищення, а переваги, зв´язані з ним, були величезні. Щоб зрозуміти їхню вагу, треба прожити кілька місяців, не маючи й хвилини самотності, в тісному спілкуванні з семінаристами — в кращому випадку набридливими, а переважно нестерпними. Сам їхній галас міг довести до божевілля людину делікатної натури. Ці добре нагодовані й чисто вдягнені селяни відчували повну насолоду, тільки галасуючи на всю силу своїх легенів.

Тепер Жульєн обідав сам чи майже сам, через годину після інших семінаристів. Він мав ключ від саду і міг гуляти, коли там нікого не було.

На превеликий подив, Жульєн побачив, що його тепер менше ненавидять; а він чекав, що ненависть до нього подвоїться. Уже нікому не здавалось виявом смішної зарозумілості його очевидне небажання вступати в розмови, яке створило йому стільки ворогів. В очах брутальних істот, що оточували його, тепер це було цілком законне почуття гідності. Ненависть помітно послабшала, зокрема серед молодших семінаристів, віднині його учнів, з якими він поводився дуже чемно. Помалу в нього стали з´являтись і прихильники; тепер вважалося вже непристойним називати його Мартіном Лютером.

Та навіщо перелічувати його друзів і ворогів? Все це огидне, і тим огидніше, чим правдивіше наша розповідь. А проте народ не має інших учителів моралі, і що з ним буде без напутників? Чи зможе коли-небудь газета замінити священика?

Відтоді як Жульєн дістав нове призначення, ректор семінарії відверто уникав розмовляти з ним без свідків. Це була з його боку обережність, корисна як учневі, так і вчителеві; але це було й певне випробування. Суворий янсеніст Пірар дотримувався незмінного правила: коли, на вашу думку, людина чогось варта, намагайтеся перешкоджати їй в усіх її бажаннях і прагненнях. Якщо вона має справжні достоїнства, то зуміє подолати чи обминути всі перешкоди.

Настав мисливський сезон. Фуке спало на думку прислати в семінарію від імені Жульєнових батьків оленя й кабана. Туші поклали на проході між кухнею і трапезною. Там, ідучи обідати, і побачили їх усі семіцаристи. З якою цікавістю вони розглядали свіжину! Вепр, навіть убитий, лякав молодших учнів,— вони обережно мацали його ікла. Цілий тиждень тільки й мови про це було.

Подарунок Фуке, що ставив Жульєнову сім´ю на почесне місце в суспільстві, завдав смертельного удару заздрощам семінаристів. Жульєн набув право на вищість, освячену добробутом. Шазель і семінаристи, що відзначалися найкращою успішністю, стали догоджати Жульену і мало не дорікали йому за те, що він не сказав їм, які заможні його батьки, і змусив їх виявити мимовільну неповагу до грошей.

Саме тоді відбувався рекрутський набір. Жульєн, як семінарист, не підлягав призову. Це глибоко його схвилювало. «Значить, навіки минула хвилина, яка двадцять років тому дозволила б мені ступити на шлях героїв!»

Одного разу, прогулюючись на самоті в семінарському саду, він почув розмову мулярів, що лагодили зовнішню стіну.. — Ну от, треба й нам йти в солдати, новий набір оголосили, р — Коли б той був, то чому б не піти, муляр ставав офіцером або й генералом — бачили такі випадки.

— Тепер уже не побачиш! Сама голота йде в солдати. Всякий, у кого є гроші, лишається вдома.

— Хто бідним народився, той бідним і лишиться, ось тобі й усе. » — А чи правду кажуть, що той помер? — запитав третій муляр.

— Це, бач, багатії так кажуть; той нагнав на них страху!

— Тепер не те, що було при тому. Тоді справи добре йшли! І подумати тільки, що його зрадили його ж маршали! От кляті зрадники!

Жульєна трохи втішила ця розмова. Він пішов далі по алейці і, зітхаючи, міркував:

«Ось він, єдиний володар, якого народ не забуде!»

Надійшли іспити. Жульєн відповідав блискуче: він бачив, що навіть Шазель хоче показати всі свої знання.

Першого дня екзаменатори, призначені славетним старшим вікарієм де Фрілером, були дуже невдоволені з того, що їм доводилося скрізь ставити на першому або принаймні на другому місці Жульєна Сореля, про якого донесли, що він улюбленець абата Пірара. В семінарії закладались, що Жульєн буде першим і в загальному екзаменаційному списку, а це дає почесне право на обіди в монсеньйора єпископа.

Але якось у кінці іспиту, коли Жульєн відповідав про отців церкви, один лукавий екзаменатор, спитавши його про святого Ієроніма та його палку прихильність до Цицерона, заговорив про Горація, Вергілія та інших світських авторів. Потайки від товаришів Жульєн вивчив напам´ять багато рядків з цих авторів. Захоплений своїми успіхами, він забув, де знаходиться, і на повторні запитання екзаменатора з запалом став читати напам´ять і переказувати своїми словами оди Горація.

Екзаменатор хвилин двадцять не заважав йому перебувати в цьому засліпленні, потім напустив на себе суворість і вичитав за те, що він гаяв час на світську науку й набрався таких марних і гріховних думок.

— Я дурень, пане, ви маєте рацію,— скромно сказав Жульєн, зрозумівши, що став жертвою підступу.

Екзаменаторова каверза навіть у семінарії всім здалася підлою, але Це не перешкодило спритному абату де Фрілеру, що так уміло налагодив мережу безансонської конгрегації і чиї донесення в Париж наганяли жах на суддів, префекта і навіть на старших офіцерів гарнізону, поставити своєю владною рукою навпроти прізвища Жульєна № 198. Де Фрілер з насолодою робив цю неприємність своєму ворогові, янсеністові Пірару.

Вже десять років він докладав усіх зусиль до того, щоб усунути його з посади ректора семінарії. Абат Пірар сам додержувався тих правил поведінки, яких навчав Жульєна: був щирий, благочестивий, не інтригу, вав, ретельно виконував свої обов´язки. Але Господь Бог у гніві своєму дав йому жовчну вдачу, дуже чутливу до образ і зненависті. Жодна обра- за не проходила безслідно для його палкої душі. Він сто разів подав би у відставку, але вважав, що мусить залишатися на посаді, призначеній йому провидінням. «Я перешкоджаю розвиткові єзуїтизму та ідолопоклонства»,— казав він собі.

До початку іспитів він, мабуть, місяців зо два не розмовляв з Жульєном, а проте захворів на цілий тиждень, коли в офіційному повідомленні про наслідки іспитів побачив № 198 напроти прізвища учня, якого вважав гордістю семінарії. Єдина втіха для цієї людини була в тому, щоб якнайпильніше стежити за Жульєном. Він з великою радістю побачив, що хлопець не виявляє ні гніву, ні бажання помститися, ні зневіри.

Через кілька тижнів Жульєн одержав листа і весь затрепетав: на конверті був паризький штемпель. «Нарешті,— подумав він,— пані де Реналь згадала свою обіцянку». Якийсь пан, що підписався Поль Сорель і назвався його родичем, послав йому чек на п´ятсот франків. У листі було І написано, що, коли Жульєн буде й далі так успішно вивчати добрих латинських авторів, він щороку діставатиме таку саму суму.

Це вона, це її добрість! — зворушливо подумав Жульєн.— Вона хоче втішити мене; але чому немає жодного дружнього слова?»

Він помилявся щодо цього листа. Пані де Реналь, піддавшись впли- ; вові своєї подруги, пані Дервіль, цілком поринула в глибоке каяття. Вона часто мимохіть думала про дивного юнака, зустріч з яким збурила все її життя, але нізащо не наважилася б написати Жульєнові.

Якби ми висловлювались семінарською мовою, то, напевне, назвали б чудом оті п´ятсот франків і сказали б, що небо обрало саме пана де Фрілера для того, щоб зробити Жульєнові цей дарунок.

Двадцять років тому пан абат де Фрілер прибув до Безансона з єдиною убогою валізкою, в якій, кажуть люди, і містилося все його майно. Тепер він був одним із найбагатших власників округи. За час свого поступового збагачення абат де Фрілер купив половину одного маєтку, другу половину якого дістав у спадщину пан де JIa-Моль. На цьому ґрунті між двома високими особами виник великий судовий процес.

Незважаючи на своє блискуче становище в Парижі й свої придворні посади, маркіз де Ла-Моль пересвідчився, що боротись у Безансоні проти старшого вікарія, про якого казали, що він призначає і звільняє префектів,— небезпечно. Але, замість того, щоб виклопотати собі субсидію на п´ятдесят тисяч франків під якоюсь пристойною назвою, передбаченою бюджетом, і поступитися абатові де Фрілеру в цьому дрібному позові заради п´ятдесяти тисяч, маркіз затявся. Він вважав, що на його боці право. Непохитний доказ — право!

Але дозволимо собі спитати — чи є на світі такий суддя, в якого нема І сина чи хоч якогось родича, що його треба вивести в люди?

Щоб справа стала ясною навіть сліпому, скажемо, що через тиждень після першого судового вироку пан абат де Фрілер з´явився у колясці монсеньйора єпископа до свого адвоката, щоб власноручно передати йому орден Почесного легіону. Пан де Ла-Моль, трохи розгубившись від таких рішучих дій ворожої сторони і почуваючи, що його адвокати ось-ось здадуться, звернувся по пораду до абата Шелана, який зв´язав його з паном Піраром.

На той час, про який іде мова, їхній зв´язок тривав уже кілька років. Дбат Пірар узявся до діла з властивим йому запалом. Він постійно зустрічався з адвокатами маркіза, вивчив його справу, переконався, що справедливість на боці маркіза, а тому став одвертим прибічником де Ла-Моля проти всемогутнього старшого вікарія. Останній був страшенно обурений такою зухвалістю, та ще й з боку якогось жалюгідного янсеніста!

— Гляньте лишень на цю бундючну придворну аристократію! — казав своїм близьким друзям абат де Фрілер.— Пан де Ла-Моль навіть не послав ніякого хрестика своєму агентові в Безансоні і не подумає втрутитись, коли його усунуть з посади. А проте, як мені пишуть, цей благородний пер щотижня пишається своєю блакитною стрічкою в салоні міністра юстиції, хто б той не був.

Незважаючи на всі заходи абата Пірара, панові де Ла-Молю, хоч він був завжди у прекрасних стосунках з міністром юстиції, і особливо з його канцелярією, вдалось домогтися після шестирічного клопотання тільки того, що його процес не був програний остаточно.

Постійно листуючись з абатом Піраром з приводу цієї справи, до якої вони обоє ставились ревно, маркіз оцінив своєрідний розум абата. Поступово, незважаючи на величезну різницю в суспільному становищі, їхнє листування набрало дружнього тону. Абат Пірар писав маркізові, що шляхом різних переслідувань його хочуть примусити подати у відставку. Обурений підлою махінацією, вчиненою, як він гадав, навмисно проти Жульєна, він розповів усю цю історію маркізові.

Цей вельможа був дуже багатий, а проте не скупий. Він ніяк не міг умовити абата Пірара, щоб той щось прийняв від нього хоча б на поштові витрати, зв´язані з процесом. І тут йому спало на думку послати п´ятсот франків улюбленому учневі абата.

Пан де Ла-Моль потрудився власноручно написати листа Жульєнові. Це примусило його подумати і про абата.

Незабаром абат Пірар одержав записку, в якій його просили негайно прийти у невідкладній справі до готелю на околиці Безансона. Там він зустрів управителя пана де Ла-Моля.

— Пан маркіз доручив мені віддати у ваше розпорядження його екіпаж,— сказав управитель.— Він сподівається, що, прочитавши цього листа, ви не відмовитесь вирушити через чотири-п´ять днів у Париж. А за той час, який ви зволите мені призначити, я огляну землі пана маркіза У Франш-Конте. Після цього, коли ви побажаєте, ми виїдемо до Парижа.

Лист був короткий:

«Розв´яжіться, любий абате, з усіма провінційними чварами і приїздіть подихати нашим спокійним паризьким повітрям. Посилаю вам свою карету; я наказав чекати на ваше рішення чотири дні. Я сам чекатиму вас у Парижі до вівторка. Від вас, пане, чекають тільки одного слова згоди, Щоб залишити за вами одну з найкращих парафій в околицях Парижа. Найбагатший з ваших майбутніх парафіян ніколи вас не бачив, але відданий вам більше, ніж ви можете собі уявити; це не хто інший, як маркіз де Ла-Моль».

Суворий абат Пірар, сам того не підозрюючи, любив свою семінарію, де було повно його ворогів, семінарію, якій були присвячені всі його дУм. ки протягом п´ятнадцяти років. Лист пана де Ла-Моля був для нього немов поява хірурга, що має зробити болісну, але конче потрібну операцію. Відставка абата Пірара була неминуча. Він призначив управителеві побачення через три дні.

Протягом сорока восьми годин абата мучили напади нерішучості. Нарешті він написав панові де Ла-Молю і склав для монсеньйора єпископа послання — справжній шедевр еклезіастичного стилю,— але трохи задовге. Важко було б підшукати бездоганніші вирази, сповнені такої найглибшої поваги. А проте в цьому листі, що мав на меті примусити пана де Фрілера пережити прикру годину віч-на-віч з його патроном, були детально викладені всі підстави серйозних скарг, все, аж до дрібних мерзенних причіпок, які абат Пірар терпляче зносив протягом шести років, але які нарешті змушують його покинути єпархію.

В нього викрадали дрова з сарая, отруїли його собаку і т. ін., і т. ін.

Закінчивши свого листа, він послав розбудити Жульєна, що о восьмій годині вже спав, як і всі семінаристи.

— Ви знаєте, де єпископське подвір´я? — спитав він Жульєна добірною латинською мовою,— віднесіть цього листа до монсеньйора. Не буду приховувати від вас — я посилаю вас у вовче лігво. Будьте насторожі. Не допускайте ніякої брехні у відповідях ваших, але знайте, що той, хто вас запитуватиме, можливо, страшенно радітиме, якщо зуміє пошкодити вам чим-небудь. Я радий, сину мій, що можу дати вам можливість пройти через це випробування перед тим, як вас покину, бо — не буду критися — в цьому листі, який ви понесете,— моя відставка.

Жульєн наче закам´янів на місці. Він любив абата Шерара. Обережність підказувала йому:

«Після від´їзду цієї чесної людини партія Серця Ісусового буде всіляко переслідувати мене і, можливо, вижене».

Жульєн не міг думати про себе. Йому хотілося щось сказати, але він стояв збентежений, бо не знав, як делікатніше висловити свою думку, і нічого не міг придумати.

— Ну що ж, друже мій? Чому ви не йдете?

— Річ у тому, пане,— несміливо сказав Жульєн,— я чув, що ви нічого не заощадили протягом свого довгочасного управління. В мене є шістсот франків... Сльози не дали йому договорити.

— Це буде теж узято до уваги,— холодно відповів колишній ректор семінарії.— Ідіть до єпископа, вже пізно.

Випадково того вечора черговим у єпископській приймальні був абат де Фрілер. Монсеньйор був на обіді у префектурі. Таким чином, Жульєн передав листа самому панові де Фрілеру, якого не знав в обличчя.

Жульєн з подивом побачив, що абат безцеремонно розпечатав листа, адресованого єпископові. На вродливому обличчі старшого вікарія спочатку відбилося здивування, змішане з жвавою радістю, але потім воно стало дуясе заклопотаним. Поки він читав, Жульєн, вражений вродливою зовнішністю абата де Фрілера, встиг добре придивитися до нього. В цьому обличчі могло бути більше гідності, якби в його рисах не проступала надзвичайна хитрість, що навіть могла б свідчити про криводушність, коли б власник гарного обличчя хоч на хвилину перестав стежити за собою. Великий ніс, різко виступаючи вперед, утворював правильну пряму лінію, але, на жаль, надавав дуже витонченому профілю непоправної схожості з мордою лисиці. Зрештою цей абат, якого, очевидно, так цікавила відставка пана Пірара, був одягнений з великою елегантністю, що дуже сподобалось Жульєнові; він досі не бачив нічого подібного в інших священиків.

Згодом Жульєн дізнався, в чому полягав особливий талант абата фрілера. Він умів розважати єпископа, люб´язного старого, що звик до паризького життя і дивився на Безансон як на заслання. В єпископа був дуже слабкий зір, але він надзвичайно любив рибні страви. Абат де Фрі- лер вибирав кісточки з риби, яку подавали монсеньйорові.

Жульєн мовчки дивився на абата, що перечитував листа від пана Пірара, коли раптом двері з шумом відчинились. Поквапливо увійшов лакей в розкішній лівреї. Тільки-но Жульєн устиг обернутись до дверей, як помітив маленького старичка з наперсним хрестом; Жульєн упав навколішки і розпростерся ниць; єпископ ласкаво усміхнувся йому і рушив далі. Вродливий абат пішов за ним, а Жульєн залишився сам у вітальні; він міг на дозвіллі милуватися її благочестивими розкошами.

Єпископ Безансонський, людина з розумом випробуваним, але не згаслим від довгих поневірянь у вигнанні, мав понад сімдесят п´ять років і дуже мало турбувався про те, що буде через десять років.

— Що це за семінарист з таким кмітливим поглядом, якого я щойно бачив? — запитав єпископ.— Хіба за моїм статутом не мусять спати в такий час?

— Ну, цей не засне, запевняю вас, монсеньйоре; він приніс велику новину — прохання про відставку єдиного янсеніста, що лишався у вашому єпископстві. Нарешті цей жахливий абат Пірар зрозумів, чого від нього хочуть.

— Ну що ж,— сказав єпископ сміючись,— закладаюсь, що ви не знайдете йому гідної заміни. А щоб ви знали ціну таким людям, я запрошую його обідати на завтра.

Старший вікарій хотів докинути слівце з приводу вибору наступника, але прелат був не схильний в цю хвилину займатися справами і сказав йому:

— Перш ніж дати увійти другому, подивимось, як відходить цей. Покличте сюди семінариста: адже істина глаголить дитячими устами.

Жульєна покликали. «Зараз мене допитуватимуть два інквізитори»,— подумав він. Ніколи ще не почував він у собі такої відваги.

В ту хвилину, коли Жульєн увійшов, два камер-лакеї, одягнуті краще, ніж сам пан Вально, роздягали монсеньйора. Перш ніж заговорити про абата Пірара, прелат схотів розпитати Жульєна про його навчання. Він поставив Жульєнові кілька запитань з догматики і був вражений. Потім прелат перейшов до класиків — до Вергілія, Горація, Цицерона. За ці імена,— подумав Жульєн,— я дістав свій сто дев´яносто восьмий номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути». Йому пощастило: прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні.

На обіді в префектурі одна дівчина, що користалася заслуженою славою, читала поему про Магдалину. Єпископу захотілося поговорити про літературу, і він скоро забув і про абата Пірара, і про всі справи, обговорюючи з семінаристом питання про те, багатим чи бідним був Горацій. Прелат цитував деякі оди, але іноді його зраджувала пам´ять, і Жульєн негайно проказував з скромним виглядом всю оду. Єпископа особливо вразило те, що Жульєн не виходив з тону звичайної розмови і читав два чи три десятки латинських віршів так вільно, ніби розповідав про події в семінарії. Вони довго розмовляли про Вергілія і Цицерона. Нарещт; прелат не міг відмовити собі в приємності похвалити молодого семінари. ста: — Ви засвоїли знання якнайкраще.

— Ваше преосвященство,— сказав Жульєн,— ваша семінарія моэке похвалитись сто дев´яносто сімома учнями, які значно більше гідні ва- шої високої похвали.

— Як це? — спитав прелат, здивований такою великою цифрою.

— Я можу підтвердити офіційними даними те, що мав честь сказати вашому преосвященству. На річних іспитах в семінарії я дістав сто де- в´яносто восьмий номер за такі відповіді, якими зараз заслужив похвали монсеньйора.

— А-а, так це улюбленець абата Пірара! — вигукнув єпископ, сміючись і поглядаючи на пана де Фрілера.— Цього слід було чекати, але це чесна війна. Правда, друже мій,— додав він, звертаючись до Жульєна,— вас розбудили, щоб послати сюди?

— Так, ваше преосвященство. Я жодного разу не виходив з семінарії сам, крім того випадку, коли допомагав панові абату Ша-Бернару прикрашати собор в день свята Тіла Господнього.

— Optime! — вимовив єпископ.—Так це ви, значить, виявили таку відвагу, укріпивши китиці з пір´я над балдахіном? Я щороку тремчу від думки, що через них може загинути людина. Друже мій, ви підете далеко; але я не хочу переривати вашої блискучої майбутньої кар´єри і заморити вас голодом.

І єпископ звелів принести бісквітів та малаги; Жульєн віддав їм належне, а ще більше абат де Фрілер, бо він знав, що єпископ любить, коли при ньому їдять весело і з апетитом.

Прелат, надзвичайно задоволений таким вдалим закінченням вечора, спробував заговорити з Жульєном про історію церкви, але помітив, що Жульєн його не розуміє.

Єпископ перейшов до морального стану Римської імперії епохи Костянтина. Кінець язичества відзначався саме таким духом неспокою й сумнівів, який у XIX сторіччі гнітить сумні й розчаровані душі. Але монсеньйор помітив, що Жульєн нічого не знає про ту епоху, навіть не чув імені Тацита.

Коли прелат висловив своє здивування з цього приводу, Жульєн щиросерде відповів, що такого автора немає в семінарській бібліотеці.

— Я дуже радий це почути,— весело сказав єпископ.— Ви мене виводите з скрути, я вже десять хвилин шукаю способу віддячити вам за приємний вечір, який я так несподівано провів з вами. Я ніяк не думав, що зустріну вченого в одному з учнів моєї семінарії. Хоч це й не дуже канонічний подарунок, я все ж хочу подарувати вам Тацита.

Прелат звелів принести йому вісім томів у чудовій оправі і зволив власноручно написати на титульній сторінці першого тому кілька слів Жульєнові Сорелю латинською мовою. Єпископ пишався знанням латині.

Потім він сказав Жульєну дуже серйозним тоном, зовсім відмінним від тону всієї попередньої розмови:

— Юначе, якщо ви будете розважливі, ви дістанете колись найкращу парафію в моєму єпископстві, і не за сто льє від мого єпископського палацу. Але треба бути розважливим.

Була північ, коли Жульєн, глибоко здивований, вийшов з дому єпископа, навантажений томами Тацита.

Монсеньйор ані слова не сказав йому про абата Пірара. Жульєна особливо здивувала надзвичайна ввічливість єпископа. Він не уявляв собі, до чемність може поєднуватися з такою природною гідністю. Його мимоволі вразив контраст, коли він побачив похмурого абата Пірара, що нетерпляче чекав його.

— Quid tibi dixerunt? (Що тобі сказали?) — гукнув він до Жульєна голосно, помітивши його ще здаля.

Жульєн почав, трохи плутаючись, передавати слова єпископа латинською мовою.

— Розмовляйте по-французькому і повторіть слово в слово, що казав його преосвященство, нічого не додаючи і нічого не пропускаючи,— сказав колишній ректор семінарії своїм звичайним грубуватим тоном, без усякої делікатності.

— Який дивний подарунок від єпископа молодому семінаристові! — промовив він, перегортаючи сторінки розкішного видання Тацита; золотий обріз його, здавалось, викликав у нього жах.

Пробила друга година ночі, коли, вислухавши дуже докладний звіт, він нарешті дозволив улюбленому учневі повернутись до своєї кімнати.´

— Залиште мені перший том вашого Тацита, з написом його преосвященства,— сказав він йому,— Цей латинський рядок буде після мого від´їзду вашим громовідводом у цьому домі. Erit tibi, fili ті, successor meus tanquarn leo quaerens quem devoret (Бо для тебе, сину мій, наступник мій буде яко лютий лев, що шукає, кого пожерти).

Другого ранку Жульєн помітив щось незвичайне в манері, з якою до нього звертались товариші. Він ще більше замкнувся в собі. «Ось,— подумав він,— наслідок відставки пана Пірара; всі вже дізналися про неї, а мене вважають його улюбленцем. В їхній поведінці, певне, криється якесь єхидство». Але йому ніяк не вдавалося зрозуміти, в чому, власне, воно виявляється: в очах усіх, кого він зустрічав у дортуарах, не було ніякої зненависті. «Що б це могло означати? Мабуть, якась пастка, будьмо насторожі». Нарешті маленький семінарист з Вер´єра сказав йому, сміючись:

— Cornelii Taciti opura omnia. (Повна збірка творів Корнелія Тацита).

Почувши це, всі навперебій почали вітати Жульєна не тільки з розкішним подарунком монсеньйора, а й з двогодинною розмовою, якою його було вшановано. Семінаристи знали все, аж до найменших подробиць. Відтоді вже ніхто не заздрив йому; всі відверто підлещувались до нього. Абат Кастанед, який ще напередодні поводився з ним вкрай нахабно, взяв його під руку і запросив до сніданку.

Але доля наділила Жульєна такою злощасною вдачею, що нахабство цих неотес його болісно ранило, а їхня ница підлесливість замість вдоволення викликала в нього лише огиду.

Десь опівдні абат Пірар покинув своїх учнів, звернувшись перед тим

До них із суворим повчанням:

— Чи мрієте ви про мирські почесті, про переваги в суспільстві,— казав він їм,— чи вабить вас насолода панувати, зневажати закони й безкарно ображати кожного? Чи, навпаки, ви прагнете вічного спасіння? Досить навіть найменш встигаючому з вас розплющити очі, щоб ясно розрізнити Ці два шляхи.

Як тільки абат пішов, благочестивці з конгрегації Святого серця ІсуСо. вого пішли в каплицю й заспівали «Те Deum». Ніхто в семінарії не по ставився серйозно до промови колишнього ректора. «Він розлючений, щ0 його усунули»,— казали всі.

Серед семінаристів не знайшлося жодного простака, котрий повірИв би, що людина добровільно може відмовитись від посади, яка давала їй змогу мати справи з крупними постачальниками.

Абат Пірар оселився в найкращому готелі в Безансоні і під приводом справ, яких у нього насправді не було, вирішив перебути там два дні.

Єпископ запросив його на обід і, бажаючи подражнити свого старщ0. го вікарія де Фрілера, пильнував, щоб дати абатові Пірару можливість відзначитися. Вони сиділи за десертом, коли з Парижа надійшла разюча звістка про призначення абата Пірара до розкішної Н-ської парафії, за чотири льє від столиці. Добрий єпископ привітав його від щирого серця. В усій цій історії він вбачав тонку гру; це його розвеселило, і він лишився найвищої думки про таланти абата, якому дав чудову атестацію латинською мовою і попросив замовкнути абата Фрілера, коли той дозволив собі висловити незадоволення.

Увечері єпископ пішов поділитися своїм захопленням з маркізою де Рюбампре. Вище безансонське товариство було вражене цією новиною. Не знали, що й думати про причини такої незвичайної ласки. Абата Пірара вже бачили єпископом. Найхитріші гадали, що пан де JIa-Моль став міністром, і дозволили собі трохи посміятися з переможного вигляду, з яким абат де Фрілер з´являвся в салонах.

На другий день за абатом Піраром мало не ходили по вулицях; крамарі ставали на дверях своїх крамничок, коли він проходив, прямуючи у справах маркіза в суд. Там його вперше прийняли ввічливо.

Суворий янсеніст, обурений всім, що він виявив, допізна просидів, працюючи з адвокатами, яких обрав для маркіза де Ла-Моля; потім він виїхав до Парижа. Він мав слабість сказати двом чи трьом своїм шкільним товаришам, які провели його до екіпажа і не могли намилуватись його гербами, що після п´ятнадцятилітнього управління семінарією він покидає Безансон з п´ятьмастами двадцятьма франками заощаджень. Друзі попрощалися з ним, обіймаючи його з сльозами на очах, але потім сказали один одному: «Добрий абат міг би обійтись без цієї зайвої брехні, це вже просто смішно!»

Ниці душі, засліплені любов´ю до грошей, нездатні були зрозуміти, що тільки в своїй високій щиросердості абат Пірар і черпав сили, потрібні для самотньої шестирічної боротьби з Марією Алакок, «Святим серцем Ісусовим», єзуїтами і своїм єпископом.

 

XXX. Честолюбець

Єдиний благородний титул — це титул герцога; маркіз — в цьому є щось смітне, та досить тільки вимовити герцог, всі мимоволі обертаються.

«Едінбурзький огляд»

Абата вразила благородна зовнішність і мало не жартівливий тон маркіза. А втім, майбутній міністр прийняв абата Пірара без усіх церемонних чемностей великого вельможі, на перший погляд, таких поштивих, а насправді образливих для того, хто їх розуміє. Це було б даремним гайнуванням часу, а маркіз грав надто важливу роль у серйозних справах, щоб витрачати марно час.

Вже півроку він вів інтригу, щоб добитися від короля і водночас від народу утвердження кабінету в новому складі, сподіваючись одержати в подяку за це герцогський титул.

Маркіз уже довгі роки марно вимагав від свого адвоката в Безансоні ясного й точного звіту про справи у Франш-Конте. Та як міг цей знаменитий адвокат пояснити маркізові те, чого він сам не розумів? Чвертка паперу, яку йому подав абат, все роз´яснила.

— Дорогий абате,— сказав йому маркіз, покінчивши менш ніж за п´ять хвилин з усіма формулами ввічливості і запитаннями приватного характеру!— дорогий абате, незважаючи на весь мій видимий добробут, мені бракує часу, щоб серйозно звернути увагу на дві, здавалося б, дрібні, однак дуже важливі речі — сім´ю і справи. Я дбаю про становище моєї родини і маю щодо цього великі можливості. Я дбаю й про свої втіхи, і це мусить стояти на першому місці, принаймні на мою думку,— додав він, помітивши здивування в очах, абата Пірара. Абат, хоч і був людиною розсудливою, остовпів, почувши, як одверто цей старий говорить про свої втіхи.

— Безперечно, і в Парижі є трудівники,— провадив далі вельможа,— але вони гніздяться десь на п´ятому поверсі, а коли я наближаю до себе одного з них, він наймає квартиру на другому поверсі, а дружина його призначає дні прийомів. Отже, праці кінець, і всі його зусилля спрямовані тільки на те, щоб стати світською людиною або удавати таку; це в них єдиний клопіт з тої хвилини, коли їм забезпечено шматок хліба.

Для всіх моїх процесів, точніше кажучи, для кожного з них окремо, я маю спеціальних адвокатів, які просто надриваються на роботі; ще вчора один з них помер від сухот. Але для моїх справ взагалі,— чи повірите ви, пане,— ось уже три роки, як я втратив надію знайти людину, що, взявшись вести моє листування, була б ласкава приділяти хоч трохи уваги тому, що вона робить. А втім, все це тільки передмова.

Я вас поважаю і насмілюсь додати, хоч і бачу вас вперше,— люблю. Хочете бути моїм секретарем і одержувати за це вісім тисяч франків або вдвоє більше? Присягаюся вам, що я на цьому ще виграю, і я беру на себе залишити за вами прекрасну парафію до того дня, коли нам з вами захочеться розійтись.

Абат відмовився; але наприкінці розмови, коли він побачив, у якому скрутному становищі перебуває маркіз, йому спала на думку одна пропозиція.

— Я залишив у семінарії одного бідолашного юнака, якого, коли не помиляюсь, будуть там жорстоко переслідувати. Якби він був простим послушником, його давно б засадили в монастирський карцер. До цього часу юнак вивчав тільки латинь і Святе Письмо; та може статись, що колись він виявить великі таланти проповідника або пастиря душ. Не знаю, що з нього буде, але в ньому є Божа іскра, він може піти далеко. Я мав на думці передати його нашому єпископові, якби в нас був такий, Що ставився б до людей і до справ так, як ви.

— А якого походження цей юнак? — спитав маркіз.

— Кажуть, що він син тесляра з наших гір, але я думаю, що це скоріше незаконний син якогось багатія. Якось я бачив, він дістав анонімного чи підписаного вигаданим ім´ям листа з чеком на п´ятсот франків.

— А! Це Жульєн Сорель,— сказав маркіз.

— Звідки ви знаєте його ім´я? — спитав здивований абат і почерво. нів від свого запитання.

— Ну, цього я вам не скажу,— відповів маркіз.

— Так ось,— продовжував абат,— ви могли б спробувати зробити собі з нього секретаря; він енергійний, розумний, одне слово — варто спробувати.

— Чому ж ні? — сказав маркіз.— Але, можливо, це така людина, щ0 поласиться на хабаря від префекта поліції або ще когось і шпигуватиме за мною? Таке моє єдине заперечення.

Після того як абат Пірар заспокоїв його прихильним відгуком про Жульєна, маркіз витяг тисячофранковий банкнот:

— Пошліть Жульєнові Сорелю цю подорожну; хай він приїде/

— Видно, пане, що лише завдяки життю в Парижі у вас збереглися такі приємні ілюзії,— мовив абат Пірар.— Ви стоїте настільки високо, що не знаєте, яка тиранія тяжить над нами, бідними провінціалами, а особливо над священиками, котрі не дружать з єзуїтами. Жульєна Сореля не схочуть відпустити, знайдуть для цього найхитріші відмовки, скажуть, що він хворий, що листи загубились на пошті і таке інше.

— Я візьму цими днями від міністра листа єпископові,— сказав маркіз.

— Я забув зробити одне застереження,— сказав абат,— цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею.

— Це мені подобається,— сказав маркіз,— я зроблю його товаришем мого сина; цього досить?

Невдовзі Жульєн дістав листа, написаного незнайомою рукою, із штемпелем міста Шалон; в листі був чек на ім´я одного безансонського торговця і наказ Жульєнові негайно вирушати до Парижа. Лист був підписаний вигаданим прізвищем, але, розгорнувши його, Жульєн затремтів: зелений листочок упав йому до ніг. Це був знак, про який вони умовилися з абатом Піраром.

Менш ніж через годину Жульєна покликали до єпископа, де він був прийнятий з справді батьківською ласкою. Весь час цитуючи Горація, монсеньйор у вишуканих висловах привітав Жульєна з прекрасним майбутнім, яке відкривалось перед ним у Парижі, чекаючи, очевидно, почути в подяку деякі роз´яснення з цього приводу. Але Жульєн нічого не міг йому сказати хоч би тому, що й сам нічого не знав, і його преосвященство пройнявся до нього великою повагою. Один з священиків при єпископстві написав до мера, і той поспішив власноручно принести підписану посвідку, в якій було залишено чисте місце для імені подорожнього.

Близько дванадцятої години ночі Жульєн з´явився до Фуке. Цей розважливий хлопець був більше здивований, ніж зачарований тими перспективами, що, здавалося б, відкривались перед його другом.

— Усе кінчиться тим,— мовив цей прихильник лібералів,— що ти посядеш якесь урядове місце, і це змусить тебе вчинити, щось таке, за що тебе паплюжитимуть газети. Я тут почую про тебе тільки тоді, коли ти там осоромишся. Пам´ятай, що навіть з фінансового погляду краще заробляти сто луїдорів на чесній торгівлі деревом і бути самому собі господарем, ніж діставати чотири тисячі франків від уряду, хоч би його очолював сам цар Соломон.

Але Жульєн побачив у міркуваннях Фуке доказ обмеженості сільського обивателя. Адже нарешті для Жульєна настав час виступити на великих подій! Його не вабила надійна забезпеченість, він прагнув широких перспектив. У Жульєновій душі не було ані найменшого страху перед голодом. Щастя їхати в Париж, населений, як йому здавалось, людьми дотепними, дуже лицемірними, спритними інтриганами, але такими ж чемними, як Безансонський і Агдський єпископи,— це щастя затьмарювало все в його очах. Він сказав своєму другові, що не має змоги сам вирішувати, а мусить коритись абатові Пірару. На другий день, десь опівдні, він прибув до Вер´єра, відчуваючи себе най- щасливішою людиною в світі: він сподівався побачитись із пані де Реналь. Але перш за все він пішов до свого покровителя, доброго абата Шелана. Той зустрів його суворо.

— Чи ви вважаєте себе у якійсь мірі зобов´язаним мені? — сказав йому пан Шелан, навіть не відповівши на привітання.— Ви зараз поснідаєте зі мною, а тим часом вам наймуть іншого коня і ви поїдете з Вер´єра, не побачившись ні з ким.

— Слухати — значить коритись,— відповів Жульєн з міною семінариста. І далі в їхній розмові не згадувалося вже ні про що, крім теології і латинського письменства. Він скочив на коня, проїхав льє і опинився на узліссі. Обдивившись навколо і переконавшись, що нікого нема, Жульєн заглибився в ліс. Коди зайшло сонце, він відіслав коня назад, потім зайшов до якогось селянина: той згодився продати йому драбину і донести її до гаю над Алеєю Вірності у Вер´єрі.

— Я нещасний рекрут-втікач...— сказав він прощаючись.

— Або контрабандист,— сказав селянин,— та дарма! Яке мені діло! За драбину мені заплачено добре, та й сам я бував у бувальцях!

Ніч була темна. О першій годині Жульєн із своєю драбиною на плечах увійшов у Вер´єр і поквапливо спустився до струмка, що протікав через розкішні сади пана де Реналя між двома мурами футів по десять заввишки. Жульєн легко виліз на мур по драбині. «Як мене зустрінуть сторожові собаки? — подумав він.— Від цього залежить усе». Собаки загавкали і кинулись до нього. Але Жульєн тихенько свиснув, і вони почали до нього лащитись.

Сходячи вгору з тераси на терасу, хоч усі хвіртки були замкнуті, він легко дістався до будинку й зупинився під вікном спальні пані де Реналь, яке виходило в сад на висоті якихось восьми чи десяти футів.

У віконницях був невеличкий отвір у вигляді серця, добре знайомий Жульєнові. На превеликий його смуток, у цьому отворі не видно було світла нічної лампи.

«Боже праведний! — подумав він.— Пані де Реналь не ночує в цій кімнаті. Де ж вона спить? Сім´я у Вер´єрі, бо собаки тут; але у цій кімнаті без нічника я можу натрапити на самого пана де Реналя або на когось чужого,— ото буде шелесту!»

Найобачніше було б відступити, але Жульєн не міг і подумати про це. Якщо там хтось інший, я щодуху втечу, а драбину покину. А якщо вона, як вона прийме мене? Адже вона вдалася до покути, до найглибшої побожності, в цьому немає сумніву; проте вона згадує мене, бо недавно писала мені». Це останнє міркурання примусило Жульєна зважитись.

З трепетом у серці, але з твердим наміром загинути або побачитися з нею він став кидати у віконницю дрібні камінчики; ніякої відповіді. Він приставив драбину поруч з вікном і сам постукав у віконницю, спочатку тихенько, потім дужче. «Хоч зараз темно, але мене дуже легко підстрелити з рушниці»,— подумав Жульєн. Ця думка перетворила його одчайдущНу витівку в справу доблесті.

«Або в цій кімнаті сьогодні нікого немає,— вирішив Жульєн,— або якщо там хтось є, він уже прокинувся. Отже, нічого церемонитись. Тре] ба тільки, щоб не почули ті, що сплять в інших кімнатах».

Він спустився вниз, притулив драбину під самою віконницею, знову виліз на неї і, просунувши руку в отвір у формі серця, скоро намацав дріт прив´язаний до гачка, що защіпав віконниці. Він потяг за дріт; з неви´ мовною радістю відчув, що ніщо не держить віконниць і вони піддаються його зусиллям. «Треба відчиняти помалу і подати голос, щоб вона пізнала мене». Він відчинив віконницю настільки, щоб просунути голову і тихенько повторив кілька разів: «Це друг».

Прислухавшись, Жульєн переконався, що ніщо не порушує глибокої тиші цієї кімнати. Справді, ніякого нічника, хоч би прикрученого, не було на каміні. Це дуже погана ознака.

«Коли б хто не вистрілив!» Він трохи подумав, потім наважився стукнути пальцем в шибку: ніякої відповіді; він постукав дужче. «Хоч би довелося розбити шибку, треба довести діло до кінця». Він стукав уже дуже сильно, і тут йому здалося, що серед непроглядної темряви в кімнаті рухається якась біла тінь. Нарешті сумніву вже більше не лишалось: Жульєн бачив тінь, що надзвичайно повільно наближалась до вікна. І раптом він побачив щоку, яка притулилась до шибки перед його оком.

Жульєн здригнувся і трохи відхилився. Але ніч була така темна, що навіть на такій відстані він не міг розгледіти, чи це була пані де Реналь. Він боявся, щоб вона не скрикнула з переляку. Було чути, як собаки блукають і приглушено гарчать під його драбиною.

— Це я,— повторив він досить голосно,— ваш друг. Ніякої відповіді; біла примара зникла.— Мені треба поговорити з вами, згляньтеся, відчиніть мені, я такий нещасний! — І він застукотів так, що мало не розбив шибки.

Почувся тихий короткий звук: клацнувши, повернувся віконний шпінгалет. Жульєн штовхнув вікно і легко скочив у кімнату.

Біла примара відходила, він схопив її за плечі,— це була жінка. Всі його сміливі наміри вмить зникли. «Якщо це вона,— що вона скаже?» Що з ним сталося, коли з її зойку він зрозумів, що це справді пані де Реналь!

Він стиснув її в обіймах; вона вся тремтіла, і їй ледве вистачило сили відштовхнути його:

— Нещасний, що ви робите!

Голос її уривався, вона ледве могла вимовити ці слова; Жульєн відчув у них найщиріше обурення.

— Я прийшов до вас після чотирнадцяти місяців жахливої розлуки.

— Ідіть геть, залиште мене негайно! Ах, пане Шелан, чому ви не дозволили мені написати йому? Я б не допустила цього лиха! — Пані де Реналь відштовхнула його з неймовірною для неї силою.— Я каюсь у своєму злочині; Господь змилосердився й просвітив мене,— повторювала вона тремтячим голосом. — Ідіть! Тікайте!

— Після чотирнадцяти місяців безперервних страждань я, звичайно, не піду звідси, не порозмовлявши з вами. Я хочу знати, як ви жили цей час. Ах! Я так любив вас! Невже я навіть не заслужив вашої довіри... я хочу знати все.

Як не опиралася пані де Реналь, цей владний голос підкорив її серце. Жульєн, що весь час пристрасно стискав її в обіймах, не даючи їй визвоитись, тепер відпустив її. Це трохи заспокоїло пані де Реналь. - Я втягну драбину,— сказав Жульєн,— щоб вона не викрила нас, кіно хто-небудь із слуг, прокинувшись од шуму, обходить дім.

Ні-ні, йдіть, ідіть зовсім! — казала вона йому з щирим гнівом.— Мені однаково, що скажуть люди. Господь Бог бачить цю жахливу сцену яку я мушу терпіти, і покарає мене за це. Ви підло користуєтесь почуттям, яке в мене колись було до вас, але якого вже немає. Чуєте, пане Жульєне?

Він втягав драбину дуже повільно, щоб не наробити шуму.

А чоловік твій у місті? — спитав він не для того, щоб її подражнити, а просто піддавшись давній звичці.

Не говоріть зі мною так, благаю вас, а то я покличу чоловіка. Я вже й так тяжко завинила, що не вигнала вас, незважаючи ні на що. Мені просто шкода вас,— сказала вона, сподіваючись вразити цим його гордість, дуже чутливу, як вона знала.

Небажання пані де Реналь звертатись до нього на «ти», її жорстокий намір остаточно порвати, зв´язок, який єднав їх раніше і в який ще вірив Жульєн, довів до нестями любовну жагу, що палала в його серці.

— Як! Невже це можливо, що ви мене більше не любите! — мовив він щирим голосом, що наче йшов з глибини серця; важко було лишатись до нього байдужою.

Вона не відповіла, і Жульєн раптом гірко заплакав. Справді, в нього не було сили говорити.

— Значить, мене навіки забула єдина душа, що любила мене! Навіщо ж тоді жити?

Мужність покинула його тепер, коли він переконався, що, йому не загрожує небезпека зустрітися з чоловіком; все зникло з його серця, крім кохання.

Жульєн довго плакав у тиші. Потім узяв її руку, вона хотіла її вирвати, але після кількох майже конвульсивних рухів перестала пручатись. В кімнаті було зовсім темно; вони сиділи поруч на ліжку.

«Як це не схоже на те, що було чотирнадцять місяців тому,— подумав Жульєн; і сльози його полилися що дужче.— Виходить, розлука й справді вбиває всі почуття!»

— Скажіть, благаю вас, що з вами сталося? — спитав нарешті Жульєн, відчуваючи ніяковість від мовчання, голос його тремтів від сліз.

— Певна річ,— відповіла пані де Реналь сухо, і в її голосі Жульєнові почулося щось жорстоке й докірливе,— про моє падіння стало відомо всім У місті, коли ви поїхали. Ви ж поводились так необачно на кожному кроці! Через деякий час,— я тоді була в розпачі,— шановний пан Шелан прийшов до мене. Він дуже довго й марно домагався, щоб я призналась йому. Нарешті він надумався повезти мене в ту саму церкву в Діжоні, де я дістала перше причастя. Там він наважився заговорити зі мною...— Сльози Урвали мову пані де Реналь.— Яка це була ганьба! Я призналась у всьому. Цей добрий священик був милосердний, він не накинувся на мене з докорами, він журився разом зі мною. В той час я писала вам щодня, але не наважувалась посилати вам ці листи; я їх старанно ховала і, коли мені ставало надто тяжко, я зачинялась у себе в кімнаті і перечитувала їх. Кінець кінцем пан Шелан наполіг, щоб я їх віддала йому. Кілька листів, написаних трошки обачніше, було надіслано вам. Ви не відпові- ли мені.

— Ніколи, клянусь тобі, я не одержував від тебе в семінарії жодного листа!

— Боже праведний! Хто ж їх перехопив?

— Уяви собі, який я був нещасний! Поки я не побачив тебе в соборі, я не знав, чи ти ще жива.

— Господь зглянувся наді мною, дав мені зрозуміти, який гріх я вчинила перед ним, перед моїми дітьми, перед чоловіком,— продовжувала пані де Реналь.— Чоловік мій ніколи не любив мене так, як ви мене любили, думалося мені тоді...

Жульєн кинувся їй на груди, просто від надміру почуттів, не тямлячи себе. Але пані де Реналь відштовхнула його і продовжувала твердо:

— Мій шановний друг, пан Шелан, пояснив мені, що, одружившися з паном де Реналем, я зобов´язалась віддати йому всі свої почуття, навіть ті, яких я ще тоді не знала і яких ніколи не переживала до тієї фатальної зустрічі... Після того як я пожертвувала листами, такими дорогими для мене, життя моє минало хоч не щасливо, але принаймні досить спокійно. Не порушуйте ж мого спокою; будьте мені другом... кращим моїм другом.

Жульєн вкривав її руки поцілунками; вона чула, що він все ще плаче.

— Не плачте, ви завдаєте мені болю... Розкажіть тепер, що ви робили.— Жульєн не міг говорити.

— Я хочу знати, як ви жили в семінарії,— повторила вона,— а потім ви підете.

Не думаючи про те, що говорить, Жульєн розповідав про нескінченні інтриги і заздрощі, на які спочатку натрапив, потім про своє спокійніше життя після того, як його призначили репетитором.

— Саме тоді,— додав він,— після вашої довгої мовчанки, якою ви, звичайно, хотіли показати мені те, що я тепер надто добре бачу: що ви мене не любите, що вам байдуже до мене... (пані де Реналь стиснула його руки) — саме тоді ви переслали мені п´ятсот франків.

— Ніколи не пересилала! — сказала пані де Реналь.

— Це був лист із паризьким штемпелем, підписаний «Поль Сорель», щоб відхилити всяку підозру.

Вони почали перебирати різні здогади, хто б міг послати того листа. Атмосфера дещо змінилася. Пані де Реналь і Жульєн непомітно перейшли від піднесеного тону до дружньої, сердечної розмови. В темряві вони не бачили одне одного, але звук голосу пояснював усе. Жульєн тихенько обняв стан своєї подруги; це був ризикований жест. Вона спробувала відштовхнути Жульєнову руку, але в цю хвилину він досить спритно відвернув її увагу якоюсь цікавою подробицею своєї розповіді. Про руку ніби забули, і вона залишилась там, де була.

Після безлічі всіляких припущень про лист з п´ятьмастами франків. Жульєн знову став розповідати. Він потроху опанував себе, змальовуючи своє минуле життя, яке так мало цікавило його порівняно з тим, що він переживав зараз. Він думав тільки про те, як закінчиться це побачення. «Ви повинні йти»,— час від часу уривчасто повторювалось йому.

«Яка ганьба, якщо мене виженуть! Спогад про це отруїть усе моє життя,— казав він собі.— Ніколи вона вже мені не напише. Бог знає, чи повернусь я коли-небудь сюди».

З цієї хвилини почуття солодкого раювання від близькості коханої зникло з Жульєнового серця. Сидячи поруч з жінкою, яку він обожнював, майже стискаючи її в обіймах у тій самій кімнаті, де колись зазнав найбільшого щастя, угадуючи в пітьмі, що пані де Реналь плаче, відчуваючи з поруху її грудей, що вона насилу стримує ридання, Жульєн, на своє лихо, перетворився на політика, майже такого холодного і обачного, яким був у семінарському дворі, коли бачив, як хтось із сильніших товаришів готує йому якусь каверзу. Жульєн навмисне розтягував своє оповідання, описував їй безрадісне життя, яке він провадив після того, як покинув Вер´єр. «Значить,— думала пані де Реналь,— після цілого року розлуки і навіть не маючи змоги знати, чи пам´ятають його, в той час, як я намагалась забути його, він тільки й думав про щасливі дні у Вержі».

Її душили ридання. Жульєн помітив, що розповідь його досягає мети. Він вирішив вдатися до останнього заходу і швидко перейшов до листа, одержаного з Парижа.

— Я розпрощався з його преосвященством.

— Як! Ви не повернетесь у Безансон? Ви покидаєте нас назавжди?

— Так,— відповів Жульєн рішуче,— так, я покидаю цей край, де мене забула та, котру я кохав понад усе в житті. І я більше ніколи не повернуся сюди. Я їду в Париж.

— Ти їдеш у Париж! — голосно скрикнула пані де Реналь. Вона мало не захлиналась від сліз, і в її голосі бриніло нестримне хвилювання. Жульєн тільки й чекав такого заохочення: тепер він міг спробувати останній засіб, яким до цього часу боявся зіпсувати все. До цього вигуку він, не бачачи її обличчя в темряві, зовсім не знав, яке враження йому вдалося справити. Тепер Жульєн не вагався: страх перед докорами сумління допоміг йому цілком опанувати себе; він підвівся й холодно промовив:

— Так, пані, я покидаю вас назавжди, будьте щасливі, прощайте. Він зробив кілька кроків до вікна, він уже відчиняв його. Пані де

Реналь кинулась до Жульєна і впала йому на груди.

Так після тригодинної розмови Жульєн домігся того, чого так палко бажав протягом перших двох годин. Якби ця пристрасна ніжність, що заглушила каяття пані де Реналь, пробудилася була трохи раніше, Жульєн був би на сьомому небі від щастя, але після боротьби й хитрування він відчував лише задоволення від перемоги. Жульєн захотів неодмінно, незважаючи на всі протести коханої, засвітити нічник.

— Невже ти хочеш,— сказав він їй,— щоб у мене не лишилося згадки про тебе? А кохання, що сяє в твоїх чарівних очах,— невже воно навіки втрачене для мене? Невже я не побачу твоїх прекрасних білих рук? Подумай, що я покидаю тебе, може, надовго.

Згадавши про розлуку, пані де Реналь знову вмилася слізьми і вже ні в чому не могла відмовити Жульєнові. Але ранкова зоря вже чітко окреслювала контури ялин на горах на схід від Вер´єра. Замість того щоб тікати, Жульєн, сп´янівши від пристрасті, став просити пані де Реналь дозволу перебути цілий день в її кімнаті і піти тільки наступної ночі.

— А чом би й ні? — відповіла пані де Реналь. — Після того як я вдруге й безповоротно впала, в мене не лишилося ніякої поваги до себе. Видно, це моє горе на все життя,— і вона захоплено пригорнула коханого до свого серця.— Чоловік мій тепер не такий, як раніше, в нього сильна підозра, він думає, що я його перехитрила в усій цій історії, і дуже лютий на мене. Якщо він почує найменший шум, я пропала, він вижене мене як останню негідницю, та я така й є.

— Ах! Ось вони, повчання пана Шелана,— мовив Жульєн,— ти б не стала зі мною так говорити до мого злощасного від´їзду в семінарію. Тоді ти любила мене!

Жульєн був одразу ж нагороджений за холоднокровність, з якою вимовив ці слова: він побачив, як його подруга миттю забула про небезпеку, яка їй загрожувала від чоловіка, бо її лякала далеко більша небезпека — Жульєнові сумніви щодо її кохання. День розгорявся швидко і заливав кімнату яскравим світлом. Жульєн упивався всіма втіхами задоволеної гордості, бачачи в своїх обіймах, мало не біля своїх ніг, цю чарівну жінку, єдину, яку він кохав і яка за кілька годин до того була пройнята тільки страхом перед грізним Богом і всім своїм єством віддана своєму обов´язку. Вся її рішучість, підкріплена стійкістю, що не зраджувала її протягом цілого року, не могла встояти проти його мужності.

Скоро в домі почався рух, і пані де Реналь стривожила одна обставина, про яку вона раніше не подумала.

— Ота злюка Еліза зайде до мене. Що робити з цією довжелезною драбиною? — сказала вона своєму коханому.— Де сховати її? Я віднесу її на горище,— скрикнула вона раптом з якимсь завзяттям.

— Ось тепер я пізнаю тебе, такою ти була раніше,— захоплено сказав Жульєн.— Але для цього треба пройти через кімнату лакея.

— Я залишу драбину в коридорі, покличу лакея й дам йому яке-не- будь доручення.

— Придумай, що йому сказати, якщо він, проходячи коридором, помітить драбину.

— Добре, ангеле мій,— сказала пані де Реналь, цілуючи його,— А ти швиденько сховайся під ліжко, якщо без мене сюди зайде Еліза.

Жульєна здивували ці несподівані веселощі. «Значить,— подумав він,— близькість реальної небезпеки не лише не лякає, а, навпаки, звеселяє її, бо вона забуває про своє каяття. Яка висока душа в цієї жінки! Є чим пишатись, пануючи над таким серцем!» Жульєн був у захваті.

Пані де Реналь підняла драбину, що була явно заважка для неї. Жульєн хотів допомогти їй; він милувався її гнучким станом, що аж ніяк не свідчив про велику силу,— коли раптом, без будь-якої допомоги, вона схопила драбину і винесла її так легко, наче це був стілець. Вона швидко піднялася з нею в коридор четвертого поверху і поклала під стіною, потім покликала слугу і, щоб дати йому час одягтися, пішла на голубник. Коли вона хвилин за п´ять повернулась у коридор, драбини там уже не було. Куди ж вона поділася? Якби Жульєна вже не було в домі, це зовсім не стурбувало б її. Але зараз, якщо її чоловік побачить цю драбину! Страшно подумати, до чого це призведе. Пані де Реналь кинулась шукати її скрізь. Нарешті вона знайшла драбину під дахом, куди приніс її і навіть, очевидно, сховав лакей. Це було щось дивне, й іншим часом вона дуже стривожилася б.

«Чи не однаково мені,— подумала вона,— що може трапитись через добу, коли Жульєна вже тут не буде? Все тоді стане для мене безперервним жахом і каяттям». У пані де Реналь майнула неясна думка, що для неї це буде смерть,— та що з того! Після такої розлуки,— вона думала, що назавжди! — доля повернула їй Жульєна, вона знову з ним, а те, що він зробив, щоб добратись до неї, доводить, як він її кохає.

Вона розповіла Жульєнові про пригоду з драбиною.

— Що я відповім чоловікові, якщо слуга скаже йому про драбину? — Зона на хвилину замислилась.— їм потрібно буде не менше доби, щоб знайти селянина, який продав її тобі.— І, кинувшись в обійми Жульєна, судорожно стискаючи його, пані де Реналь скрикнула:

— Ах, умерти, вмерти б отак! — І вона палко обціловувала його.—Та все ж я не хочу, щоб ти помер з голоду,— додала вона, сміючись.— Ходімо, я сховаю тебе в кімнаті пані Дервіль, вона завжди замкнена на ключ.— Пані де Реналь постояла на варті в кінці коридора, поки Жульєн перебіг у кімнату пані Дервіль.

— Ні в якому разі не відчиняй, якщо постукають,— сказала вона, замикаючи його на ключ,— зрештою стукати можуть хіба що діти, пустуючи в коридорі.

— Приведи їх у сад проти вікна,— попрохав Жульєн,— дай мені радість побачити, почути їх.

— Добре, добре,— крикнула пані де Реналь, виходячи.

Незабаром вона повернулась з апельсинами, бісквітами, пляшкою малаги; захопити хліба їй не вдалося.

— Що робить чоловік? — спитав Жульєн.— Пише, у нього там справи з селянами. Вже вибило восьму годину, в домі почалася звичайна ранкова метушня. Якби пані де Реналь не з´явилась, її почали б скрізь шукати, отже, їй довелося покинути Жульєна. Але скоро вона повернулась і, забувши всяку обережність, принесла йому чашку кави,— вона боялася, щоб Жульєн не помер з голоду. Після сніданку вона зуміла привести дітей під вікна кімнати пані Дервіль. Жульєнові здалося, що вони дуже виросли, але стали якісь звичайні, схожі на інших; а втім, можливо, він змінився сам. Пані де Реналь заговорила з дітьми про Жульєна; старший дуже приязно згадував свого колишнього вчителя й жалкував, що його немає, але менші хлопчики, виявилось, майже зовсім забули його.

Пан де Реналь того ранку не виходив з дому; він безперервно ходив сходами вгору і вниз, вештався по всьому будинку, заклопотаний торгівлею із селянами, яким продавав картоплю. Аж до обіду пані де Реналь не могла знайти ні хвилини, щоб відвідати свого бранця. Коли обід було подано, їй спало на думку крадькома принести йому тарілку гарячого супу. Та саме тоді, коли пані де Реналь тихенько підходила до дверей його кімнати, обережно несучи тарілку з супом, вона зіткнулась віч-на-віч з тим самим лакеєм, що вранці сховав драбину. Він теж тихенько скрадався коридором, здавалося, до чогось прислухаючись. Мабуть, Жульєн необережно походжав по кімнаті. Лакей пішов, трохи зніяковівши. Пані де Реналь сміливо ввійшла до Жульєна. Ця зустріч з лакеєм дуже сполошила його.

— Ти боїшся! — мовила вона йому.— А я готова зараз зустріти яку завгодно небезпеку — і оком не змигну. Я боюся тільки одного — тієї хвилини, коли залишуся сама після того, як ти підеш,— і вона вибігла з кімнати.

«Ах! — вигукнув Жульєн, у захваті,— Докори сумління — ось єдина небезпека, яка лякає цю високу душу!»

Нарешті настав вечір. Пан де Реналь подався в казино. Дружина, пославшись на жахливу мігрень, пішла до себе в кімнату, поспішила відіслати Елізу й швиденько підвелась, щоб випустити Жульєна.

Виявилось, що він і справді вмирає з голоду. Пані де Реналь пішла до буфетної по хліб. Раптом Жульєн почув голосний зойк: пані де Реналь повернулась і розповіла йому, що зайшла в темряві в буфетну і, тільки простягла руку до буфета, в якому ховали хліб, як торкнулась плеча якоїсь жінки. Це була Еліза, і її зойк почув Жульєн.

— Що вона там робила?

— Цукерки, мабуть, крала або шпигувала за нами,— відповіла пані де Реналь з цілковитою байдужістю.— Але, на щастя, я знайшла паштет і велику хлібину.

— А тут у тебе що? — спитав Жульєн, показуючи на кишені її фартуха.

Пані де Реналь зовсім забула, що з самого обіду вони напхані хлібом.

Жульєн стиснув її в палких обіймах; ніколи не здавалась вона йому такою вродливою. «Навіть у Парижі,— невиразно промайнуло в голові,— я ніколи не зможу зустріти благороднішої натури». В ній відчувалась несмілість жінки, не звиклої до подібних хитрощів, і разом з тим справжня мужність людини, яку може злякати тільки зовсім інша, набагато страшніша небезпека.

Жульєн з великим апетитом вечеряв, а подруга його жартувала з приводу цих простих страв, бо їй було страшно перейти до серйозної розмови. Раптом хтось щосили заторгав двері. Це був пан де Реналь.

— Чого ти там замкнулась? — кричав він.

Жульєн ледве встиг сховатися під диван.

— Що це таке? Ви одягнені,— сказав пан де Реналь, увіходячи,— ви вечеряєте, а двері замкнули на ключ!

У звичайних умовах таке запитання чоловіка, мовлене надзвичайно різко, збентежило б пані де Реналь, але тепер вона знала, що досить йому лишень нахилитись, щоб побачити Жульєна, бо пан де Реналь сів на той самий стілець, на якому тільки що сидів Жульєн, прямо напроти дивана.

Пані де Реналь послалася на мігрень. Чоловік почав докладно розповідати їй, яким чином йому вдалося виграти у казино партію на більярді («Партію в дев´ятнадцять франків, уяви собі тільки!» — казав чоловік),— і раптом вона помітила на стільці, за три кроки від них, Жульєнів капелюх, її самовладання стало ще більшим, вона почала роздягатись, вибрала хвилину і, швидко пройшовши за спиною чоловіка, кинула свою сукню на стілець, де лежав капелюх.

Нарешті пан де Реналь пішов. Пані де Реналь попросила Жульєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.

— Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратись на силі й прогнати тебе.

Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, уже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це був пан де Реналь.

— Мерщій відчиніть, в домі злодії,— кричав він.— Сен-Жан знайшов цього ранку їхню драбину.

— Ось і кінець усьому! — скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жульєна.— Він уб´є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах, така щаслива в смерті, якою ніколи не була в житті!

Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жульєна.

— Врятуй себе задля Станіслава, — сказав він їй з владним поглядом,— Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому,— я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.

— Ти розіб´єшся на смерть! — Така була її єдина відповідь і єдина турбота.

Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. І тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. ЗКульєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.

Раптом над його вухом просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.

Це не пан де Реналь,— подумав він,— той стріляє не так влучно». Собаки мовчки бігли поряд; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жульєн перескочив через мур однієї з терас, пробіг півсотні кроків під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розгледів свого ворога, лакея, що цілився з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жульєн уже стояв на березі Ду й одягався.

Через годину він був уже на відстані льє від Вер´єра, на женевській дорозі. «Якщо в них справді є підозра,— подумав Жульєн,— вони кинуться ловити мене на шляху до Парижа».



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС