пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ Хроніка XIX століття (Роман) (частина (1) ХІІ - ХХІІІ)


XIII. Ажурні панчохи

Роман — це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.

Сен-Реаль

Помітивши мальовничі руїни старої церкви у Вержі, Жульєн подумав, що з позавчорашнього дня ні разу не згадав про пані де Реналь. «Коли я йшов додому, ця жінка нагадала мені про відстань, що нас розділяє, вона трималася зі мною, мов із сином ремісника. Певна річ — вона хотіла показати, як кається, що дозволила мені напередодні взяти її за руку... А все-таки яка гарна рука! Яка чарівна жінка! Скільки шляхетності в її погляді!»

Можливість розбагатіти, ставши компаньйоном Фуке, якось полегшувала хід Жульєнових думок: вони вже не так часто затьмарювались досадою й гірким почуттям власної бідності й приниженості в очах людей, що його оточували. Він неначе стояв на вершині, з якої міг оглядати і зважувати на око і найгірші злидні, й добробут, який усе ще вважав багатством. Жульєн не вмів дивитися на своє становище очима філософа, але мав досить проникливості, щоб відчути, що після цієї маленької подорожі в гори він став іншим.

Юнака вразило надзвичайне збентеження, з яким пані де Реналь слухала його, коли він, на її прохання, став коротко розповідати про свою подорож.

Фуке кілька разів збирався одружитись, але його завжди переслідували розчарування в любові, в розмовах зі своїм другом він одверто говорив про всі свої прикрощі. Не раз, ощасливлений, Фуке помічав, що не він один користується ласкою коханої.

Розповіді Фуке дуже дивували Жульєна, він пізнав багато нового. Завжди на самоті зі своїми мріями, сповнений недовіри до всіх, він був далекий від того, що могло його просвітити.

Весь час Жульєнової відсутності пані де Реналь невимовно страждала, її муки були нестерпні. Вона й справді занедужала.

— Не здумай,— сказала їй пані Дервіль, побачивши, що вернувся Жульєн,— виходити сьогодні ввечері в сад. Ти хвора, і вогке повітря тобі зашкодить.

Пані Дервіль з подивом помітила: її подруга, якій пан де Реналь завжди дорікав, що вона надто просто одягається, наділа ажурні панчохи й гарненькі паризькі черевички. Протягом трьох днів єдиною розвагою пані де Реналь було шиття. Вона покроїла сукню з гарної, літньої, дуже модної тканини й підганяла Елізу, щоб та швидше шила. Сукня була готова лише через кілька хвилин після Жульєнового приходу, і пані де Реналь її відразу одягла. В її подруги тепер більше не лишалося сумніву. «Вона його кохає, сердешна!» — сказала собі пані Дервіль. Тепер вона зрозуміла дивну хворобу своєї приятельки.

Гостя бачила, як пані де Реналь розмовляла з Жульєном. Обличчя її то блідло, то спалахувало яскравим рум´янцем. Очі, повні тривоги, були прикуті до молодого гувернера. Пані де Реналь з хвилини на хвилину чекала, що він перейде до пояснення і скаже, покидає він їх чи лишається. А Жульєн так нічого й не сказав,— він про це навіть не думав. Нарешті після болісних вагань пані де Реналь наважилася запитати тремтячим голосом, у якому відбились усі її почуття:

— Ви, здається, збираєтесь покинути ваших учнів і влаштуватися в іншому місці?

Жульєна вразив непевний тон і погляд пані де Реналь. «Ця жінка мене любить,— подумав він,— але вона горда і за хвилину розкається в своїй Щирості, а коли перестане боятись, що я їх покину, знову поводитиметься зі мною зневажливо». Ці думки про їхні взаємини майнули в Жуль- єновій голові, мов блискавка, і він відповів, наче вагаючись:

— Мені було б дуже прикро покинути дітей — таких милих і з такої порядної сім´ї, але, можливо, доведеться це зробити. Адже існують обов´язки і щодо самого себе.

Промовляючи слова «з такої порядної сім´ї» (це був один з аристократичних висловів, що їх недавно засвоїв Жульєн), він пройнявся почуттям глибокої антипатії.

«В очах цієї жінки,— подумав він,— я не з порядної сім´ї».

Пані де Реналь слухала Жульєна, захоплено милуючись його розумом, вродою, і серце їй стискалося від думки про його можливий від´їзд, на який він натякав. Всі її вер´єрські друзі, що приїздили за Жульєнової відсутності, наперебій розхвалювали незвичайного гувернера, якого пощастило викопати її чоловікові. Певна річ, це було не тому, що вони будь- що розуміли в успіхах дітей. Але те, що він знав напам´ять Біблію, та ще й латиною, так вразило вер´єрських жителів, що їхньому захопленню й подиву не було меж.

Жульєн, ні з ким не розмовлявши, не відав цього. Якби пані де Реналь хоч трохи опанувала себе, вона привітала б його здобрим ім´ям, яке він створив собі, і це заспокоїло б Жульєнові гордощі, він був би з нею лагідний і милий, тим більше, що її нова сукня здавалась йому чудесною. Пані де Реналь, теж дуже задоволена гарною сукнею і тим, що їй сказав із цього приводу Жульєн, запропонувала йому прогулятися по саду. Але незабаром виявилось, що їй несила йти далі. Вона сперлася на Жу- льєнову руку, але його дотик не підтримував її, а зовсім знесилив.

Уже стемніло. Як тільки вони сіли, Жульєн, користуючись своїм давнім привілеєм, насмілився наблизити вуста до ліктя своєї гарненької сусідки і взяти її за руку. Він думав про зухвале поводження Фуке зі своїми коханками, а не про пані де Реналь; слова «з порядної сім´ї» все ще лежали каменем у нього на серці. Йому потиснули руку, однак він не відчув ніякого вдоволення. Жульєн не був ні гордий, ані вдячний за почуття, що пані де Реналь виказувала так одверто; його не хвилювали ні її краса, ні грація, ні свіжість. Чистота душі, відсутність будь-яких злостивих почуттів, безперечно, сприяють збереженню молодості. У більшості гарних жінок перш за все старіє обличчя.

Жульєн був похмурий цілий вечір. Досі він обурювався тільки випадковостями, завдяки яким людина займає той чи інший щабель у суспільстві. А відтоді, як Фуке запропонував йому отой ниций спосіб розбагатіти, він гнівався і на самого себе. Поринувши в думки, Жульєн зрідка перекидався кількома словами з дамами і нарешті, сам не помітивши, випустив із своєї руки руку пані де Реналь. У бідолашної жінки заніміло серце: той жест для неї був вироком.

Якби вона не мала сумніву в Жульєновій любові, її доброчесність, мабуть, дала б їй сили боротись проти нього. Але тепер, боячись утратити його навіки, вона не опиралася своєму почуттю і, втративши самовладання, сама взяла Жульєнову руку, яку той неуважно поклав на спинку стільця. Цей її жест вивів із заціпеніння юного честолюбця: як би йому хотілося, щоб свідками цього були всі ті зарозумілі знатні пани, які дивилися на нього з такою поблажливою посмішкою, коли він сидів з дітьми в кінці столу! «Ця жінка не може мене зневажати, а якщо так,— вирішив Жульєн,— я не повинен опиратися чарам її краси; мій обов´язок стати її коханцем». Такі міркування ніколи не спали б йому на думку, доки він не почув простодушних зізнань свого друга.

Це раптове рішення трохи розважило його. «Одна з цих двох жінок мусить бути моєю»,— казав він сам собі і думав, що йому було б значно приємніше упадати за пані Дервіль — не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тільки гувернером, якого поважають за вченість, а не простим майстровим з ратиновою курточкою під пахвою, яким він уперше з´явився перед пані де Реналь.

А в очах пані де Реналь він був найчарівнішим саме в образі робочого парубійка, що, зашарівшись від хвилювання, стояв біля дверей дому, не наважуючись подзвонити.

Ця зарозуміла, як на думку місцевих буржуа, жінка не надавала значення чинам; найнезначніші вчинки для неї важили значно більше, ніж світське становище людей. В її очах биндюжник, який виявив хоробрість, заслуговував на більшу шану, ніж хвацький капітан-гусар із закрученими вусами і люлькою в зубах. А Жульєнова душа здавалася їй шляхетнішою, ніж серця її кузенів, уроджених і навіть титулованих дворян.

Обмірковуючи далі своє становище, Жульєн вирішив, що не варто домагатися перемоги над пані Дервіль, яка, мабуть, помітила прихильність до нього пані де Реналь. Отже, він повернувся у думці до неї і запитував себе: «А що я знаю про вдачу цієї жінки? Тільки одне: перед моєю подорожжю я брав її руку, вона її в мене висмикувала,— сьогодні я вивільняю свою руку, а вона бере її й стискає. Ось прекрасна нагода помстити- ся за всю її зневагу до мене. Хто зна, скільки в неї було коханців! Може, вона вибрала мене тільки тому, що їй тут зручно зі мною зустрічатись».

Отакі, на жаль, наслідки надмірної цивілізації. Душа двадцятирічного юнака, що дістав таку-сяку освіту, вже втратила ту невимушеність, без якої кохання часто стає найнуднішим обов´язком.

«Я ще тому повинен неодмінно домогтись успіху в цієї жінки,— пихато казав собі Жульєн,— що, коли я виб´юсь у люди і хтось дорікне мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що на це мене штовхнуло кохання».

Жульєн знову випустив руку пані де Реналь, потім схопив її й потис. Коли вони опівночі повертались у вітальню, пані де Реналь спитала його тихенько:

— Ви покинете нас і підете звідси?

Жульєн зітхнув і промовив:

— Я мушу піти, бо я вас палко кохаю; це гріх... та ще який гріх для молодого священика!

Пані де Реналь раптом сперлася на його руку так поривчасто, що доторкнулася лицем до гарячої щоки Жульєна.

Як неоднаково для них минула ніч... Пані де Реналь поринула в раювання, охоплена піднесеною духовною пристрастю. Кокетлива дівчина, що рано почала закохуватися, звикає до любовних хвилювань, і, коли настає пора справжньої пристрасті, для неї вже немає принадності новизни. Пані де Реналь ніколи не читала романів, і всі відтінки щастя були для неї нові. Її запалу не охолоджували ні сумні істини, ні примари майбутнього. Вона уявляла собі, що й через десять років буде така сама щаслива, як тепер. Навіть думка про доброчесність і про вірність, в якій вона присягалась панові де Реналю, думка, що мучила її кілька днів тому, і та з´являлася сьогодні надаремно: вона проганяла її, як непрохану гостю. «Ніколи я нічого не дозволю Жульєнові,— сказала собі пані де Реналь,— ми й далі житимемо так, як живемо вже місяць. Він буде моїм другом».

XV. Крик півня

Любов «амор» зоветься по-латині, Бува, що й смерть несе вона людині, Коли закохані терпіть повинні Гризоти, сльози й муки безупинні.

Пісенник «Герб любові»

Якби Жульєн мав хоч трохи проникливості, яку так безпідставно собі приписував, він міг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер´єр. Він пішов, і всі його промахи були забуті. Але Жульєн був похмурий цілий день. Увечері в нього з´явилася зухвала думка, про яку він одразу ж дуже сміливо сповістив пані де Реналь.

Як тільки вони сіли в саду, Жульєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:

— Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.

Жульєн тремтів від страху — що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю «мудрою» поведінкою звів нанівець усі досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.

Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву щирим, анітрохи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулось «пхе». Пославшись на те, що він має щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а повернувшись, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного тону, і Жульєн загалом з честю її підтримував, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати собі голову: «Щоб його вигадати, щоб примусити пані де Реналь знову виявити до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!»

Жульєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом, в якому опинились його справи. А проте успіх завдав би йому ще більшої прикрості.

Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не кращі почуття і в пані де Реналь.

У гнітючому настрої, почуваючи себе приниженим, Жульєн не міг заснути. Але він не припускав і думки, щоб покинути гру, відмовитись від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, які приносить кожен новий день.

Він ламав собі голову, вигадуючи всілякі плани, які через хвилину здавалися йому безглуздими. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночі.

Цей звук розбудив його так само, як крик півня розбудив святого Петра. Він відчув, що настала найтяжча мить. З тієї хвилини як Жульєн зважився на свою зухвалу пропозицію, він про неї не згадав ні разу — адже її було так погано сприйнято!

«Я сказав їй, що прийду о другій,— подумав він, підводячись,— нехай я неотеса і невіглас,— яким і має бути селянський син (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти),— але принаймні я не буду легкодухим».

Жульєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він ве силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і довелося прихилитись до стіни.

Він був босий. Підійшовши до кімнати пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось голосне хропіння. Жульєна охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неї. Але, Боже праведний, що ж він там робитиме?! Він не мав ніякого плану, а коли б і мав, то почував би себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його здійснити.

Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн вийшов у коридорчик, який вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.

В кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.

— Нещасний! — вигукнула вона.

Обоє розгубилися. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся їй до ніг і обхопив руками її коліна. Вона суворо картала його, і він раптом розридався.

Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.

Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій «обов´язок». Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою істотою, заважало йому втішатись щастям, яке само ішло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, їдучи на бал, безглуздо накладає на щоки рум´яна.

Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати своїх украй збентежених почуттів. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.

Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхувала його в пориві щирого обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вважала себе навіки пропащою, і, щоб відігнати з-перед очей примару пекла, осипала Жульєна нестримними пестощами. Одне слово, нічого не бракувало для блаженства нашого героя,— аж до палкої чутливості його бранки,— аби лиш він умів втішатися всім цим. Жульєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.

«Боже мій! Так оце й є щастя кохання? Оце й усе?» — така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов´язку? Чи добре я зіграв свою роль?»

А яка ж це роль? Роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.

XVI. Наступного дня

Торкнувся ніжних уст, З її чола волосся відгорнувши.

Байрон, «Дон-Жуан», пісня 1, строфа 110

На Жульєнове щастя, пані де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помітити безглуздість поведінки юнака, який за одну мить став для неї всім на світі.

Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жульєна, щоб він уже йшов.

— Боже мій,— казала вона,— якщо мій чоловік щось почує, я пропала!

Жульєн, що заздалегідь приготував кілька красивих фраз, пригадав одну з них:

— А вам було б жаль розстатися з життям?

— Ах, в цю хвилину — дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пізнала вас.

Жульєн вважав за потрібне для підтримки своєї гідності вернутись до себе завидна і навмисно без будь-яких заходів обережності.

Непослабна увага, з якою він постійно стежив за своїми найдрібнішими вчинками, вдаючи досвідченого чоловіка, на цей раз стала йому в пригоді: коли вони з пані де Реналь зустрілися за сніданком, його поведінка була зразком обережності.

А вона не могла на нього дивитися, не заливаючись рум´янцем, і воднораз їй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама відчувала своє збентеження, і від того, що з усіх сил намагалась його приховати, ніяковіла ще більше. Жульєн лише раз підвів на неї очі. Спочатку пані де Реналь була в захваті від його витримки. Але, коли цей єдиний погляд більш не повторився, вона стурбувалась: «Може, він уже не любить мене,— казала вона собі,— я надто стара для нього; я на цілих десять років старша».

Коли вони йшли з їдальні в сад, вона схопила й потиснула Жульєнові руку.

Здивований таким несподіваним і незвичайним проявом почуття, Жульєн глянув на неї полум´яним зором. Вона здавалася йому дуже красивою за сніданком, і хоч він опускав очі, але весь час уявляв собі всі її принади. Цей погляд втішив пані де Реналь, хоч і не розвіяв усіх її побоювань, які майже заглушили докори сумління.

За сніданком чоловік нічого не помітив, чого не можна було сказати про пані Дервіль. Вона вирішила, що пані де Реналь готова морально впасти. Протягом цілого дня ця смілива й рішуча жінка, з почуття дружби дошкуляла своїй подрузі натяками, які мали змалювати в найжах- ливіших барвах небезпеку, що загрожувала пані де Реналь.

Пані де Реналь не терпілося зостатись на самоті з Жульєном; вона хотіла спитати його, чи кохає він її ще. Незважаючи на незмінну лагідність своєї вдачі, вона кілька разів мало не дала зрозуміти своїй подрузі, що та їй набридла.

Увечері, в саду, пані Дервіль подбала, щоб сісти між пані де Реналь і Жульеном. І пані де Реналь, яка плекала чарівну мрію — як вона зараз потисне Жульєнові руку і піднесе її до своїх уст,— не змогла навіть перекинутися з ним жодним словом.

Ця перешкода тільки збільшила її хвилювання. Вона гірко дорікала собі. Вона так картала Жульєна за те, що він необережно прийшов до неї вночі, що тепер тремтіла від страху,— раптом він не прийде більше? Пані де Реналь рано повернулася з саду й зачинилась у себе в кімнаті, але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала її тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увійти. Такий вчинок здавався їй остаточним падінням, бо саме це викликає в провінції найбільше глузувань.

Ще не всі слуги лягли спати. З обережності вона змушена була нарешті повернутися в свою кімнату. Дві години чекання були для неї наче два століття катувань. Але Жульєн був надто вірний тому, що він називав своїм обов´язком, і пунктуально виконував усе, що сам для себе вирішив.

Щойно пробила перша година ночі, він тихо вийшов з своєї кімнати, переконався, що хазяїн дому міцно спить, і прослизнув до пані де Реналь. На цей раз він зазнав більше втіхи, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очі; він став бачити й чути. Те, що пані де Реналь сказала йому про свої літа, надало йому деякої впевненості у собі.

— О Боже мій! Адже я на десять років старша за вас! Як ви можете мене любити? — повторювала вона без будь-якого наміру, просто тому, що ця думка гнітила її.

Жульєн не розумів, чого вона страждає, але бачив, що це страждання щире, і майже зовсім забув про свій страх здатися смішним.

Його безглузде побоювання, що через низьке походження до нього ставляться, мов до коханця-слуги, також розвіялось. В міру того, як пристрасність Жульєна заспокоювала його несміливу коханку, вона потроху ставала знов щасливою, до неї поверталася здатність придивлятись до свого любого. На щастя, цього разу в нього майже не помічалось тієї заклопотаності, через яку вчорашнє побачення було для нього тільки перемогою, а не насолодою. Якби пані де Реналь помітила його намагання витримати роль, це сумне відкриття назавжди отруїло б її щастя. Вона побачила б у цьому тільки сумний наслідок різниці в їхньому віці.

Хоч пані де Реналь ніколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерівність віку, як і нерівність достатку, є однією з улюблених тем провінційних жартів, коли мова заходить про любов.

Минуло кілька днів, і Жульєн закохався з усім запалом юності.

Треба визнати,— казав він сам собі,— вона добра, як ангел, а вродливішої за неї жінки немає в світі».

Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсім зникла з його голови. Якось, у хвилину щирості, він навіть признався їй у всіх своїх побоюваннях. Це признання викликало в неї бурхливий спалах почуття до нього. Значить, у мене не було щасливої суперниці?» — казала собі пані де Реналь, не тямлячи себе від щастя. Вона навіть наважилася запитати його про портрет, яким він так дорожив; Жульєн присягнувся їй, Що то був портрет чоловіка.

У ті хвилини, коли пані де Реналь бувала досить спокійна, щоб міркувати, вона не могла отямитись від подиву, що таке щастя існує в світі, а вона ніколи й не здогадувалась про це.

«Ах! — казала вона сама собі,— якби я зустрілася з Жульеном десять років тому, коли мене ще могли вважати гарною».

Жульєн був далекий від таких думок. Любов його була й досі пройнята честолюбством. Його тішило те, що він, нікчемне створіння, нещасне й зневажене, володіє такою благородною і гарною жінкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення вродою коханої нарешті трохи розвіяли побоювання пані де Реналь щодо різниці їхнього віку. Якби в неї було хоч трохи досвіду, який тридцятирічна жінка давно набула б у більш освіченому товаристві, її мучили б сумніви, чи можуть бути тривалими ці почуття, які, напевно, живилися тільки новизною і втіхами самолюбства.

Коли Жульєн забував про свої честолюбні мрії, він захоплено милувався навіть капелюшками, навіть сукнями пані де Реналь. З насолодою вдихав він їхні пахощі. Жульєн відчиняв її дзеркальну шафу і цілими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а він розглядав усі коштовності й прикраси, які перед вінчанням кладуть у весільний кошик нареченої.

«Я могла б одружитися з таким чоловіком! — іноді думала пані де Реналь.— Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»

Щодо Жульєна, то він ще ніколи так близько не підходив до цих нищівних знарядь жіночої артилерії. «Неможливо,— думав він,— щоб у Парижі знайшлося щось прекрасніше!» В такі хвилини він не бачив уже ніяких перешкод своєму щастю.

Часто щире захоплення й пориви пристрасті його коханої змушували його забувати безглузді міркування, що робили його аж надто зосередженим і майже смішним у перші дні їхнього зв´язку. Були хвилини, коли, незважаючи на свою звичку прикидатися, він знаходив невимовну втіху в тому, щоб признаватися цій знатній дамі, яка його нестямно кохала, у своєму незнанні життєвих правил. Високе становище коханої Жульєна, здавалося, підносило і його. А пані де Реналь знаходила духовну втіху втому, щоб навчати безлічі дрібниць цього здібного юнака, якому всі пророкували блискуче майбутнє. Адже навіть пан Вально і супрефект захоплювались ним,— вона їх вважала через це не такими вже дурними. [...]

XVIII. Король у Вер´єрі

Чи ви справді варті лише того, щоб викинути вас геть, як нечисть,— народ без душі, без крові в жилах?

Казання єпископа в каплиці св. Климента

Третього вересня, о десятій годині вечора, головною вулицею Вер´єра галопом проскакав жандарм, розбудивши всіх у місті. Він сповістив, що його величність король прибуде в неділю, а це було у вівторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустріч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надіслана у Вержі. Пан де Реналь приїхав уночі й застав усе місто схвильованим. Кожен набридав зі своїми претензіями. Ті, хто були менш заклопотані, поспішали найняти балкони, щоб подивитись на в´їзд короля.

Кого призначити командиром почесної варти? Пан де Реналь розумів, як багато важить — в інтересах власників будинків, що підлягають перенесенню,— щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати місце першого помічника. Не могло бути ніяких нарікань щодо благочестя пана де Муаро, воно справді бездоганне. Але пан де Муаро зроду не їздив верхи. Це був чоловік тридцяти шести років, дуже несміливий, що однаково боявся впасти з коня і опинитись у смішному становищі. Мер викликав його до себе о п´ятій годині ранку.

— Ви бачите, пане, я звертаюсь до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якій вас бажають бачити всі чесні люди. В нашому нещасному місті процвітають фабрики, ліберали стають мільйонерами, вони мріють забрати владу в свої руки й домагаються її всіма засобами. Будемо ж дбати про інтереси короля, монархії і — в першу чергу — нашої святої віри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?

Незважаючи на невимовний жах перед кіньми, пан де Муаро нарешті згодився взяти на себе цей почесний обов´язок як мученицький подвиг. І — Я зумію триматися достойно,— сказав він мерові.

Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сім років тому зустрічали якогось принца крові.

О сьомій годині приїхала з Вержі пані де Реналь з дітьми і з Жульєном. В її вітальні вже було повно дружин лібералів. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне єднання партій, вони благали її замовити слівце перед паном мером, щоб той дав їхнім чоловікам місця в почесній варті. Одна з дам запевняла, що коли її чоловіка не виберуть, він з горя оголосить себе банкрутом. Пані де Реналь швиденько всіх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.

Жульєна дивувало й навіть дратувало те, що вона приховувала від нього причину свого занепокоєння. «Так я і думав,— гадав він,— все її кохання тепер померкло перед щастям приймати в своєму домі короля. Вся ця метушня її засліплює. Вона кохатиме мене знов, коли кастові забобони перестануть наморочити їй голову». Дивна річ, але через це він закохався в неї ще більше. Матрацники рясно заповнили весь будинок, і Жульєн довго не міг вибрати слушної хвилини, щоб наодинці сказати їй кілька слів. Нарешті він побачив, що вона виходить з його кімнати з якимсь його одягом у руках. Вони були самі. Він спробував заговорити з нею. Але вона не стала його слухати і втекла. «Який я дурень, що покохав цю жінку: від честолюбства вона так само втрачає розум, як і її чоловік».

Насправді ж пані де Реналь перевершила свого чоловіка. Її опанувало одне заповітне бажання, в якому вона ніяк не наважувалась признатися Жульєнові з боязні його образити: їй хотілося, щоб він хоч на один день скинув свій похмурий чорний одяг. З дивовижною для такої простодушної жінки спритністю вона домоглася від пана де Муаро і супрефекта де Можирона, щоб Жульєна призначили до почесної варти, хоч на це місце претендували п´ять чи шість юнаків з родин багатих фабрикантів, до того ж принаймні двоє з них відзначалися зразковою побожністю. Пан Вально, який розраховував посадити в свій екіпаж найвродливіших жінок міста, щоб усі могли помилуватись його гарними нормандськими кіньми, погодився віддати одного з своїх коней Жульєнові, якого ненавидів більш ніж будь-кого. Але в усіх, кого зараховано до почесної варти, були свої або позичені розкішні мундири небесно-блакитного кольору з полковницькими срібними еполетами, в яких почесна варта хизувалася сім років тому. Пані де Реналь хотілось дістати для Жульєна новий мундир, а в неї лишалось тільки чотири дні, щоб замовити в Безансоні повну форму, зброю, кашкет і т. ін., тобто все потрібне для почесного вартового. Найпотішніше було те, що вона вважала необережним замовляти мундир для Жульєна у Вер´єрі. Вона хотіла вразити і його, і все місто.

Покінчивши справу з почесною вартою і з впливом на громадську думку, мер узявся до підготовки урочистої релігійної церемонії, бо король неодмінно хотів відвідати уславлені мощі святого Климента, що зберігаються в Бре-ле-О, за милю від Вер´єра. Бажано було зібрати якомога більше духівництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре, Маслон, аж ніяк не хотів допустити присутності панц Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркіз де JIa-Моль, предки якого з давніх-давен були губернаторами цієї провінції. І він уже тридцять років знає абата Шелана. Напевне, приїхавши у Вер´єр, він запитає про нього і якщо дізнається, що той впав у опалу, то здатний буде піти до старого в його будиночок у супроводі такого численного почту, який тільки буде при ньому. Оце був би ляпас!

— Для мене буде ганьба, як тут, так і в Безансоні,— заперечував абат Маслон,— якщо він з´явиться в моїй парафії. Це ж янсеніст, Боже милосердний!

— Кажіть що хочете, дорогий абате,— відказав пан де Реналь,— а я не можу допустити, щоб представники влади у Вер´єрі дістали від пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаєте,— при дворі він добромисний, а тут, у провінції, такий скалозуб і насмішник, що радий усякій нагоді кому-небудь дозолити. Він може, виключно для власної розваги, зганьбити нас в очах лібералів.

Тільки вночі з суботи на неділю, після триденних переговорів, гордість абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його відчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатові Шелану й просити його взяти участь в урочистій церемонії поклоніння мощам у Бреле - О, якщо, звичайно, це дозволять йому літа й недуги. Пан Шелан зажадав і одержав запрошення для Жульєна, що мав супроводити його як іподиякон.

У неділю з самого ранку вулиці Вер´єра повнилися тисячами селян, що поприходили з навколишніх гір. Була чудова сонячна погода. Нарешті десь о третій годині юрба захвилювалася; на скелі, за два льє від Вер´єра, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповіщав, що король уже вступив на територію департаменту. Враз задзвонили всі дзвони й загупала старенька іспанська гармата, що належала місту, виражаючи загальну радість з приводу великої події. Половина міського населення вилізла на дахи. Жіноцтво розмістилося на балконах. Почесна варта рушила. Всі милувалися блискучими мундирами, кожен пізнавав то родича, то приятеля. Глузували з полохливості пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев´ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом — зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. Всі, особливо ліберали, в один голос обурювалися витівкою мера.

— Як! Тільки тому, що цей майстровий парубійко, виряджений абатом, є гувернером його дітлахів, він наважився призначити його до почесної варти замість панів такого-то й такого-то, багатих фабрикантів! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке поріддя! — галасувала дружина одного банкіра.

— Цей парубійко не промах, він при шпазі,— відповів їй сусід,— він може штрикнути в обличчя.

Зауваження належних до дворянства осіб були ще небезпечніші. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тільки сам мер? Адже до цього часу він не виявляв ніякої поблажливості до простолюдинів.

Тим часом предмет усіх цих розмов, Жульєн, почував себе найщасли- вішою людиною в світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків гірського містечка. По очах жінок він бачив, що вони розмовляють про нього.

Еполети його виблискували яскравіше, ніж в інших, бо були нові. Кінь його на кожному кроці ставав дибки; Жульєн не тямив себе з радощів.

А коли вони порівнялися з старою фортецею, і його кінь, злякавшись пострілу маленької гармати, виніс його з лав,— радості його не було меж: якимсь дивом він не впав і після цього почував себе героєм. Він уявляв себе ад´ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.

Але одна людина почувала себе ще щасливішою, ніж він: спочатку вона з вікна ратуші стежила за ним; потім сіла в коляску, поспішила в об´їзд і встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кінь виніс його з лав. Далі її коляска галопом помчала крізь другу заставу, на шлях, яким мав проїхати король, і повільно рушила за двадцять кроків слідом за почесною вартою, огорнута її благородною курявою. Коли мер мав честь виголосити привітання його величності, десять тисяч селян закричали: «Хай живе король!» Через годину, вислухавши всі промови, король в´їхав до міста, і маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. І тут стався нещасний випадок — не з канонірами, випробуваними при Лейпцигу і при Монмірайлі, а з майбутнім першим помічником, паном де Муаро. Кінь тихо скинув його в єдину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звідти, щоб міг проїхати королівський екіпаж.

Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами. Потім мав відбутись обід, після чого король повинен був знову сісти в екіпаж і вирушити на поклоніння мощам святого Климента. Як тільки король увійшов до церкви, Жульєн помчав до дому пана де Реналя. Там він, зітхаючи, скинув гарний небесно-блакитний мундир, шаблю, еполети й убрався в свій старенький чорний костюм. Потім він знов сів на коня і через кілька хвилин опинився в Бре-ле-О, розташованому на вершині мальовничого горба. «Чудово! Де й береться стільки людей,— подумав Жульєн.— У Вер´єрі така юрба, Що не протовпитися, і тут навколо старого абатства не менше десяти тисяч ».

Напівзруйноване «революційним вандалізмом» абатство було розкішно відбудоване за Реставрації, і вже подейкували про чудеса. Жульєн розшукав абата Шелана, що спочатку добре йому вичитав, а потім дав сутану і стихар. Жульєн швиденько вдягся і разом з паном Шеланом пішов розшукувати молодого єпископа Агдського. Цей прелат, небіж пана де JIa-Моля, був щойно удостоєний єпископського сану, і на нього було покладено високий обов´язок показати королю святу реліквію. Але зараз єпископа ніде не могли знайти.

Духовенство непокоїлось. Воно чекало свого владику в похмурій готичній галереї старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капітул Бре-ле-О, що до тисяча сімсот вісімдесят дев´ятого року складався з двадцяти чотирьох каноніків, тут зібрали двадцять чотири священики. Почекавши якихось три чверті години, ремствуючи з приводу молодості єпископа, священики вирішили, що ректорові капітулу слід піти й попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде і що вже час іти на хори. Завдяки похилому віку, ректором був пан ПІелан. Хоч він і гнівався на Жульєна, та все ж зробив йому знак іти за ним. Стихар лежав на Жульєні прекрасно. Невідомо, якими саме способами еклезіастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати своє гарне кучеряве волосся; але через неуважність, яка ще посилила гнів пана Шелана, з-під довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.

Коли вони добрались до єпископських апартаментів, бундючні лакеї в лівреях з галунами ледве зволили відповісти старому священикові, що монсеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тоді, коли він пояснив, що, як ректор благородного капітулу Бре-ле-О, він має привілей входити в усякий час до єпископа своєї церкви.

Зухвалість лакеїв обурила горду натуру Жульєна. Він кинувся в коридор, куди виходили келії старовинного абатства, штовхаючи всі двері, на які натрапляв. Одні, зовсім маленькі дверцята піддались, і він опинився в келії серед камер-лакеїв монсеньйора, одягнених у чорні лівреї, з ланцюгами на шиї. Поспішність, з якою він зайшов сюди, змусила їх подумати, що його викликав сам єпископ, і вони пропустили його. Пройшовши кілька кроків, він опинився у величезній готичній, надзвичайно темній залі з чорними дубовими панелями: стрілчасті вікна, всі, крім одного, були закладені цеглою. Грубе, нічим не прикрите цегляне мурування поруч із старовинними розкішними панелями становило вельми убоге видовище. Вздовж довгих стін зали, збудованої герцогом Карлом Сміливим у тисяча чотириста сімдесятому році на спокуту якогось гріха і добре відомої бургундським антикварам, тяглись ряди дерев´яних крісел з багатим різьбленням. На них були інкрустовані різнобарвним деревом всі чудеса апокаліпсиса.

Похмура пишнота, спотворена голою цеглою і білим тиньком, глибоко вразила Жульєна. Він мовчки спинився. На другому кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке пробивалося світло, він побачив велике дзеркало в рамі з червоного дерева. Якийсь молодик у фіолетовій сутані і мереживному стихарі, але з непокритою головою, стояв за три кроки від дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому місці; його, очевидно, привезли сюди з міста. Жульєн помітив, що в молодика був сердитий вигляд. Правою рукою він поважно роздавав благословення в бік дзеркала.

«Що б це могло означати? — подумав Жульєн.— Мабуть, цей молодий священик виконує якусь підготовчу церемонію. Це, певне, секретар єпископа... такий зухвалий, як ці лакеї... Та дарма, спробуємо!»

Він неквапно пройшов через усю величезну залу, не відводячи очей від єдиного вікна і від молодика, що невпинно когось благословляв.

Що ближче він підходив, то ясніше бачив, яке розгніване обличчя в цього чоловіка. Помітивши розкішний стихар, обшитий мереживом, Жульєн мимоволі спинився за кілька кроків від дзеркала.

«Я все-таки повинен звернутися до нього»,— вирішив він нарешті. Але краса зали схвилювала його, і він наперед болісно відчував образу від грубощів, які йому зараз доведеться почути.

Молодик побачив його в дзеркалі, обернувся, гнів миттю зник із його обличчя, і він лагідно запитав Жульєна: — Ну що ж, пане, вона, сподіваюсь, готова?

Жульєн остовпів від подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жульєн побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам єпископ Агдський. «Такий молодий,—подумав Жульєн,— щонайбільше на шість чи вісім років старший за мене». І йому стало соромно своїх шпор.

— Монсеньйор,— відповів він несміливо,— мене послав до вас ректор капітулу пан Шелан.

— О! Я чув про нього багато доброго,— мовив єпископ так лагідно, що захоплення Жульєна побільшилось.— Даруйте мені, пане, я думав, ви той чоловік, що має принести митру, її погано запакували в Парижі — парча зверху геть пом´ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд,— сумно додав молодий єпископ.— Та ще й чекати мене змушують!

— Монсеньйоре, я піду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.

Жульєнові гарні очі подіяли на єпископа.

— Прошу вас, пане, йдіть,— відповів той з чарівною лагідністю,— вона мені потрібна негайно. Я в розпачі, що змушую чекати весь капітул.

Дійшовши до середини зали, Жульєн обернувся і побачив, що єпископ знов почав благословляти. «Та що ж це таке? — знов подумав Жульєн.— Напевно, це якийсь церковний обряд, що підготовляє сьогоднішню церемонію».

Увійшовши в келію, де були камер-лакеї, він побачив у них у руках митру. Мимохіть скоряючись владному поглядові Жульєна, вони подали йому митру його преосвященства.

Він з гордістю поніс її; увійшовши в залу, він уповільнив ходу, несучи її з повагою. Єпископ тепер сидів перед дзеркалом, але час від часу його права рука, хоч і стомлена, і далі благословляла. Жульєн допоміг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.

— Еге, вона тримається,— задоволено сказав він Жульєнові.— Можна вас попросити трохи відійти?

Єпископ швидко вийшов на середину зали, потім, наближаючись повільними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду і став поважно роздавати благословення.

Жульєн остовпів, він починав усе розуміти, але не наважувався повірити цьому. Єпископ спинився і раптом втративши всю свою суворість, глянув на нього й спитав:

— Що ви скажете про мою митру, пане, добре вона сидить?

— Чудово, монсеньйоре.

— Вона не зсунута надто назад? Адже це псує статечний вигляд; проте, з другого боку, не слід також насувати її на брови, мов офіцерський ківер.

— Мені здається, що вона сидить якнайкраще.

— Король звик бачити статечне її, напевне, дуже суворе духівництво. Мені не хотілося б, особливо через мою молодість, мати занадто легковажний вигляд.

І єпископ знов став походжати, роздаючи благословення.

«Ясно,— подумав Жульєн, нарешті наважившись зрозуміти те, що бачив.— Він вправляється, він вчиться благословляти».

— Ну, я готовий,— сказав єпископ за кілька хвилин.— Підіть, пане, попередьте пана ректора і панів з капітулу.

Незабаром пан Шелан у супроводі двох найстаріших священиків увійшов крізь величезні двері з чудовою різьбою, яких Жульєн раніше не помітив. Але тепер він був, відповідно до свого рангу, позаду всіх і міг бачити єпископа тільки через плечі священиків, що юрмилися біля дверей.

Єпископ повільно йшов через залу; коли він наблизився до порога, священики вишикувались, утворюючи процесію. Після хвилинного замішання процесія вирушила, заспівуючи псалом. Єпископ ішов останнім між паном Шеланом і ще одним старим священиком. Жульєн, як особа, приставлена до абата Шелана, прослизнув зовсім близько до монсеньйора. Процесія прямувала довгими коридорами абатства Бре-ле-О; незважаючи на яскравий сонячний день, вони були темні й вогкі. Нарешті всі вийшли на паперть. Жульєн не тямив себе від захвату такою гарною церемонією. Жульєнове серце сповнювало честолюбство, підбурюване молодістю єпископа, і захоплення його надзвичайною делікатністю й чемністю. Чемність єпископа була зовсім не схожа на чемність пана де Реналя, навіть коли той був у доброму гуморі: «Що ближче до найвищих щаблів суспільства,— казав собі Жульєн,— то частіше зустрічаєш отакі вишукані манери».

Процесія саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлігся жахливий гуркіт, що струснув церковне склепіння; Жульєнові здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; її щойно примчали сюди дві четвірки коней, що скакали галопом; тільки-но її встановили, як лейпцигські каноніри почали бити з неї раз у раз, по п´ять пострілів на хвилину, немов пруссаки вже були тут.

Але чарівний грім гармат тепер не справляв враження на Жульєна, він не думав більше ні про Наполеона, ні про воєнну славу. «Такий молодий,—думав він,—і вже єпископ Агди. Але де ж ця Агда і яку платню він одержує? Мабуть, двісті чи триста тисяч на рік...»

Лакеї монсеньйора внесли розкішний балдахін, пан Шелан взявся за один з держаків, але, по суті, ніс його, звичайно, Жульєн. Єпископ ступив під балдахін. Він справді виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. «Всього можна досягти спритністю!» —думав він.

Увійшов король. Жульєн мав щасливу нагоду бачити його зовсім зблизька. Єпископ звернувся до короля з привітанням; він говорив зворушено і не забував надати своєму голосу легкого тремтіння схвильованості, дуже приємної для його величності. Не будемо розводитися з описом церемонії в Бре-ле-О — протягом двох тижнів він заповнював шпальти місцевих газет. Жульєн дізнався з промови єпископа, що король є нащадком Карла Сміливого.

Пізніше Жульєнові довелося перевіряти рахунки витрат на цю церемонію. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого небожа єпископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе усі витрати. Сама лише церемонія в Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків.

Після промови єпископа і відповіді короля його величність став під балдахін; потім вельми побожно опустився навколішки на подушку біля вівтаря. Навколо криласу йшли ряди крісел, розміщених на висоті двох східців над підлогою. Жульєн сидів на нижчому, біля ніг пана Шелана; наче шлейфоносець біля ніг кардинала в Сікстинській капелі в Римі. Співали «Те Deum», курилися хмари ладану, лунала нескінченна стрілянина з мушкетів і з гармати. Селяни сп´яніли від насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанівець усю роботу сотні номерів якобінських газет.

Жульєн був за шість кроків від короля й бачив, що той молився справді щиро. Тут він уперше помітив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, в мундирі майже без гаптування. Але поверх простого мундира в нього була пов´язана через плече блакитна орденська стрічка. Він стояв ближче до короля, ніж багато інших вельмож, на яких мундири були вигаптувані так, що під золотом, як казав Жульєн, не видно було сукна. Через кілька хвилин він дізнався, що це пан де Ла-Моль. Жульєнові він здався погордливим і навіть зухвалим.

«Цей маркіз навряд чи спроможний бути таким чемним, як мій гарненький єпископ,— подумав Жульєн,— Ось що значить духовне звання! Воно робить людину лагідною і мудрою. А втім, король приїхав сюди поклонитися мощам, а я ніяких мощей не бачу. Де ж цей святий Климент?»

Молодий прислужник, його сусід, пояснив йому, що святі мощі аж нагорі, в Палаючій Каплиці. «Що то за Палаюча Каплиця?» — подумав Жульєн. Але йому не хотілось розпитувати. З подвоєною увагою він став спостерігати церемонію.

Коли церкву відвідує коронована особа, каноніки, за етикетом, не супроводять єпископа. Але єпископ Агдський, прямуючи до Палаючої Каплиці, покликав абата Шелана, і Жульєн наважився піти за ним.

Зійшовши сходами високо нагору, вони опинилися перед маленькими дверцятами з готичним наличником, вкритим розкішною позолотою. Очевидно, це було зроблено вчора.

Перед самими дверцятами стояли навколішки двадцять чотири молоденькі дівчини з найзнатніших родин Вер´єра. Перше ніж відчинити двері, сам єпископ опустився навколішки серед вродливих дівчат. І поки він голосно проказував молитву, вони захоплено милувались його чудовим мереживом, його лагідністю, його молодим і ніжним обличчям. Це видовище відібрало в нашого героя останні крихти розуму. Тої хвилини він би, мабуть, із щирим серцем кинувся в бій за інквізицію. Раптом двері розчинилися. Маленька каплиця немов палала в яскравому полум´ї. На вівтарі сяяло понад тисячу свічок, розставлених у вісім рядів, що відділялись букетами квітів.

Солодкі пахощі найчистішого ладану линули з дверей святилища. Каплиця, наново позолочена, була зовсім маленька, але висока. Жульєн помітив, що деякі свічки на вівтарі були понад п´ятнадцять футів заввишки. Юні дівчата не могли стримати вигуків захоплення. До маленького притвору каплиці впустили тільки двадцять чотири дівчини, двох священиків і Жульєна.

Незабаром прибув і король у супроводі самого лише пана де Ла-Моля і свого першого камергера. Навіть почесні вартові залишились зовні, вони стояли навколішки, з оголеними шаблями.

Його величність скоріш упав, ніж опустився навколішки на оксамитову подушку. І тільки тепер Жульєн, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однієї з дівчат чарівну воскову фігуру святого Климента. Він покоївся в глибині вівтаря, в убранні римського воїна. На шиї в нього зяяла широка рана, з якої немов стікала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючі напівзаплющені очі були повні небесної благодаті. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напів- стулені чарівні губи, які, здавалося, проказують молитву. Від цього видовища молоденька дівчина, що стояла біля Жульєна, розплакалась, і одна її сльозинка впала йому на руку.

Після хвилинної молитви серед цілковитої тиші, яка порушувалася тільки віддаленим благовістом в усіх селах на десять льє навколо, єпископ Агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповідь він закінчив простими словами, що розчулили присутніх:

— Не забувайте ніколи, юні християнки, що ви бачили нині одного з найбільших владарів світу на колінах перед слугами всемогутнього й грізного Бога. Ці слуги немічні, гнані, мордовані на землі, як бг чите це з кривавої рани святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам´ятатимете, о юні християнки, цей день і зненавидите нечесть, чи не так? Ви залишитесь навіки вірні Господу Богу, великому, грізному, але такому милостивому?

По цих словах єпископ велично підвівся.

— Чи даєте ви обітницю? — промовив він, натхненно простягти руку.

— Даємо обітницю,— пролепетали дівчата, захлинаючись від ридання.

— Я приймаю вашу обітницю в ім´я Господа караючого,— додав єпископ громовим голосом. І церемонію було закінчено.

Сам король плакав. Тільки через довгий час по тому Жульєн знайшов у собі досить холоднокровності, щоб спитати, а де ж, власне, кістки святого, що були прислані з Рима Філіппові Доброму, герцогові Бургундському. Йому пояснили, що вони сховані всередині чарівної воскової фігури.

Пан де JIa-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечері у Вер´єрі ліберали влаштували ілюмінацію своїх будинків у сто разів пишнішу, ніж роялісти. Перед від´їздом король відвідав пана де Муаро.

 

XIX. Мислити — значить страждати

Суєта буденщини заслоняє справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав

Розставляючи на місце меблі в кімнаті, де гостював пан де Ла-Моль, Жульєн знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першій сторінці він прочитав:

«Його ясновельможності маркізові де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів і т. ін., і т. ін.» Це було прохання, написане грубою рукою куховарки:

«Пане маркізе!

Я все життя дотримуюсь релігійних засад. Я був у Ліоні під гарматними ядрами під час облоги дев´яносто третього року, хай буде проклята його пам´ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав Святої Паски, навіть у проклятому дев´яносто третьому. Моя куховарка — до революції в мене було багато челяді,— моя куховарка у п´ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер´єрі загальною повагою, насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята несу велику свічку, куплену на власні кошти. Про що посвідки є в Парижі, в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені завідування вер´єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його посідає, дуже хвора і до того ж голосує на виборах не так як слід і т. ін.

де Шолен

На полях прохання була зроблена рекомендаційна приписка за підписом де Муаро, що починалась таким рядком:

«Учора я мав честь згадувати про благонадійного підданого, що звертається з цим проханням» і т. ін.

«Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба йти»,— подумав Жульєн.

Минув тиждень відтоді, як король побував у Вер´єрі, і від нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об´єктами яких по черзі були сам король, єпископ Агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння,— від усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою «пропхнули» в лави почесної варти отого тесляревого Жульєна Сореля. Варто було послухати, як обурювались багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав´ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Це ота погордлива пані де Реналь придумала таке неподобство. А чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того як мерова сім´я повернулася до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав-Ксав´є, захворів: пані де Реналь раптом пойняли жахливі докори сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за перелюбство послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про тягар свого злочину перед Богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона ревно любила Бога; тепер дона його дуже боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що страх пані де Реналь зовсім не корився розуму. Жульєн побачив, що мудрі міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, ніби це диявольська мова. Але Жульєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хлопчикову хворобу. Стан його дедалі погіршувався. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім утратила сон і весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед Богом і людьми в своєму злочині.

— Благаю вас,— казав їй Жульєн, як тільки вони залишилися самі,— не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви й досі любите мене, не кажіть нічого: ніякі признання не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного Бога вона повинна або зненавидіти Жульєна, або втратити сина; і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

— Залиште мене,— сказала вона якось Жульєнові.— Ради Бога, покиньте цей дім: ваша присутність убиває мого сина. Бог карає мене,— додала вона тихо,— він справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана подвійно.

Жульєн був глибоко зворушений. Він бачив, що це не лицемірство, не перебільшення. «Вона думає, що, кохаючи мене, вбиває сина, а проте, бідолашна, любить мене більше, ніж рідну дитину. І — тут не може бути сумніву — каяття вбиває її. Ось справді високі почуття! І як я міг збудити таке кохання, я, бідний, неосвічений, іноді навіть брутальний?»

Однієї ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючий в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь упала навколішки перед своїм чоловіком. Жульєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

— Прощавай! — кинув він і пішов до дверей.

— Ні, вислухай мене,— скрикнула його дружина, стоячи навколішки перед ним і намагаючись утримати його.— Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю сина. Я дала йому життя, я й відбираю його. Небо карає мене, я грішниця перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва вмилосердить Господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

— Романтична маячня! — крикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхопити руками його коліна.— Все це романтична маячня! Жульєне, пошліть по лікаря, як тільки розвидниться.— І він пішов до себе спати. Пані де Реналь упала навколішки напівпритомна, але судомно відштовхнула Жульєна, що кинувся їй на допомогу.

Жульєн був приголомшений.

«Он що таке гріх перелюбства...— подумав він.— Хіба можливо, щоб оті шахраї попи... мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно!»

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жульєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на дитяче ліжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене,— подумав він.— Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитися. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неї? Покинути її? Тоді вона зостанеться сама в страшному горі. Від її йолопа-чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, викинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, він зчинить скандал. О Боже! Вона може все розказати отій наволочі абатові Маслону, який — звичайно, неспроста — під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить із цього дому. Від горя, від страху перед Богом вона забуває, що це за людина,— він для неї тепер тільки священик».

— Іди звідси! — сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.

— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти,— відповів Жульєн.— Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою й твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що він ганебно вижене тебе з дому, всі у Вер´єрі, всі в Безансоні базікатимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; після такої ганьби ніколи вже тобі не піднятись...

— Цього я й хочу,— скрикнула вона встаючи з колін.— Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Така ганьба в очах усіх, може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести Богові? Може, він змилосердиться, простить мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву,— я готова на все.

— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога... Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава?!

— О, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми. Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки.— О мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді не було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж свого сина.

— Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки, як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів Всевишнього.

— А я,— скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жульєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі.— А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі — любити тебе, як брата? Жульєн розридався.

— Я все зроблю,— скрикнув він, падаючи їй до ніг,— я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе — ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся — ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуємо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся з тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Бре-ле-О. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жульєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

— Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір´ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця,— життя її було раєм і пеклом воднораз: пеклом, коли вона не бачила Жульєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

— В мене нема ніяких ілюзій,— казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню,— я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе Бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати спочатку. Аби тільки Бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях — така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій Жульє- не,— скрикувала вона іноді,— чи ти щасливий? Чи відчуваєш ти, як я тебе люблю?

Недовірливість і болісні гордощі Жульєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я — син простого ремісника, вона кохає мене... Ні, я для неї не лакей, що виконує обов´язки полюбовника». Позбувшись цих побоювань, Жульєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

— Любий! — скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її почуттях.— Хай я дам тобі справжнє щастя хоч у ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава!

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жульєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, а гордістю володіння.

Їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум´я, що сушило їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів любові, коли пані де Реналь боялась тільки одного,— що Жульєн її не досить сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

— Боже великий! Ось воно, пекло! — і судомно стискала Жульєнові руку.— Які жахливі муки! Але я їх заслужила! — і вона стискала його в обіймах, припадала до нього, мов плющ до стіни.

Марно намагався Жульєн заспокоїти її змучену душу. Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов поринала в похмурі роздуми.

— Пекло,— казала вона,— було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло на цьому світі, смерть

моїх дітей!.. А проте, може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх... О Боже праведний! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти ні в чому не винні перед тобою! Я, тільки я винна: я кохаю того, хто не е моїм чоловіком.

Траплялись хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась. Вона намагалась опанувати себе, не отруювати життя того, кого так любила.

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття. Дні минали для них, як мить. Жульєн утратив звичку віддаватися роздумам.

Якогось дня мадемуазель Еліза пішла у Вер´єр — у неї там була якась справа в суді. Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жульєна. Покоївка тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з Вально. ? — Ви мене погубите, пане, якщо я вам скажу всю правду,— сказала вона Вально.— Адже пани завжди одні одних захищають, коли доходить до чогось важливого... А слугам, коли вони щось скажуть, ніколи не прощають.

Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже образливі для свого самолюбства.

Ця жінка, найблискучіша на цілу округу, жінка, якій він протягом шести років виявляв стільки уваги, і — собі на горе — так, що всі це бачили й знали, ця гордячка, що часто своїм зневажливим ставленням примушувала його червоніти, взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає гувернера. На довершення образи, завданої директорові притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього юнака. «Сказати правду,— додала покоївка, зітхнувши,— пан Жульєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий, як і до інших».

Еліза вперше помітила любовний зв´язок пані з гувернером тільки в маєтку, але вона переконана, що ця історія тягнеться вже давно.

— Через неї він, звичайно, й відмовився одружитись зі мною,— додала вона гірко.— А я ж бо, дурна, ходила до пані питати поради, просила її побалакати з гувернером.

Того ж вечора пан де Реналь одержав з міста разом з газетою довгого анонімного листа, в якому його найдокладніше сповіщали про те, що відбувається в його домі. Жульєн побачив, як він зблід, читаючи цього листа, написаного на синюватому папері, і з люттю поглядаючи на гувернера. Цілий вечір пан мер був чимось збентежений, і Жульєн марно підлещувався до нього, розпитуючи про родовід найзнатніших родин Бургундії.

 

XX. Анонімні листи

Тримай себе в руках, бо клятви всі Згорять в крові, як на вогні солома.

Шекспір, «Буря», дія IV, ява 1

Коли вони опівночі виходили з вітальні, Жульєн знайшов хвилинку й сказав своїй подрузі:

— Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підозрює; я готовий заприсягтися, що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.

На щастя, Жульєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з´явилась нестямна думка, що побоювання Жульєна — тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім утратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі, Жульєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчинити двері. Хто це був? Сама пані де Реналь чи її ревнивий чоловік?

На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жульєна, принесла йому книгу; на обкладинці її італійською мовою було написано: «Дивіться 130 сторінку».

Жульєн здригнувся від такої необережності; він поспішив розгорнути книгу на сто тридцятій сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю орфографічних помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки.

«Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій! Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля Божа. Я скоро помру. Але ти — невже ти будеш таким жорстоким!

Отже, ти не любиш... Тобі набридли мої безумства, мої вічні докори сумління? Безбожник! Ти хочеш мене згубити? Ось найпростіший спосіб. Покажи цей лист усім у Вер´єрі або краще покажи його тільки панові Вально. Скажи йому, що я тебе люблю, — ні, боронь тебе Боже від такого блюзнірства, ти скажи йому, що я тебе обожнюю, що життя почалося для мене тільки з того дня, відколи я тебе побачила, що навіть у найбе- зумніших мріях юності я не уявляла собі такого щастя, яке ти мені дав. Ти знаєш, що я пожертвую для тебе навіть значно більшим.

Та хіба спроможний він уявити, що таке жертва? Скажи, на зло йому скажи про мою зневагу до всіх злорік, про те, що найстрашніше горе, яке могло б мене спіткати, це бачити збайдужіння до мене єдиної людини, котра ще прив´язує мене до життя. Я була б така щаслива покинути його, принести його в жертву й більше не боятися за своїх дітей!

Любий друже, будь певен: якщо це справді анонімний лист, його відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді, чванливістю й вічним переліком усіх своїх переваг.

Та чи й був то анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я обміркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи тебе в обіймах, може, востаннє, ніколи я б не змогла зважувати все так тверезо, як на самоті.

Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких- небудь цікавих книжок.

Жертва принесена; і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також скажу чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід і, щедро заплативши, відправити тебе до батьків.

Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два, а то й на цілий місяць! Але, я знаю, ти страждатимеш так само, як і я. Та, зрештою, лише таким чином можна згладити прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене. Ох! Як я колись із них сміялася!

Моя мета переконати чоловіка, що листа відправив пан Вально; я не сумніваюся, що то діло його рук. Якщо ти покинеш наш дім, обов´язково влаштуйся у Вер´єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися.

У Вер´єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер´єрські дами шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім. Гляди не посварися з паном Вально і не здумай відрізати йому вуха, як ти колись погрожував: навпаки, будь з ним якнайлюб´язніший.

Основне, щоб у Вер´єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погодиться, хай буде так! Принаймні ти житимеш у Вер´єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов´язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп´ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум... Зрештою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, ввічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб´єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.

Анонімного листа зліпиш мені ти: озбройся для цього терпінням і ножицями. Повирізай з книжки слова, які я тобі напишу; далі наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус, і спали повирізувані сторінки книжки. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння скласти їх по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротенького анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі мій лист!»

Анонімний лист

«Пані!

Всі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись дружніми почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати з отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам звелю».

«Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора?), виходь у сад,— я тебе зустріну.

Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! Що я наважуюсь зробити! І все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа. Так от я з засмученим обличчям віддам чоловікові цього самого листа, врученого мені нібито якимсь незнайомим. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі До великого лісу й не повертайся до обіду.

З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я почеплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.

Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? Що б не трапилось, будь певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой, яка я погана мати! Та нащо я пишу ці пусті слова, любий Жульєне! Я зовсім не почуваю цього; я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і написала я їх тільки для того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коли я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба це багато — заплатити життям за блаженні дні, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшніша розплата».

 

XXI. Діалог з владарем

Цьому причиною не ми, а наша слабість, Та ми так створені, що нас вже не змінить.

ПІекспір, «Дванадцята ніч», дія IV, ява II

Цілу годину Жульєн підбирав і наліплював слова, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців та їхню матір; пані де Реналь так просто й рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.

— А клей зовсім висох? — спитала вона.

«Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? — подумав він.— Що вона збирається робити?» Гордість не дозволяла йому запитати, але, мабуть, ніколи ця жінка йому так не подобалась.

— Якщо все кінчиться погано,— додала вона так само стримано,— в мене відберуть усе. Закопайте цю скриньку десь там, на горі. Можливо, настане день, коли це буде все, що в мене лишиться.

І вона передала йому червоний сап´яновий футляр з кришталевою кришкою, наповнений золотом і діамантами.

— Тепер ідіть,— сказала вона йому.

Пані де Реналь поцілувала дітей, молодшого сина навіть двічі. Жульєн стояв нерухомо. Вона пішла швидко, навіть не глянувши на нього.

Життя пана де Реналя з тієї хвилини, як він розгорнув анонімного листа, було справді нестерпне. Ніколи ще він не зазнавав такого потрясіння, за винятком єдиного дня, коли тисяча вісімсот шістнадцятого року мав битися на дуелі, і, треба віддати йому належне, навіть перспектива дістати кулю в лоб робила його аж ніяк не таким нещасним. Він обмірковував листа в усіх деталях.

«Почерк неначе жіночий,— думав він.— У такому разі, хто з жінок міг його написати? — Він перебрав усіх знайомих жінок у Вер´єрі, але не міг спинитися ні на кому.— А може, чоловік диктував цього листа? Хто ж цей чоловік? — Він не знав, що й думати. Заздрісників у нього багато, і більшість знайомих ненавидять його.— Треба порадитися з дружиною!» — сказав він собі за звичкою, підводячись з крісла.

Але тільки-но він підвівся, як ляснув себе по лобі: «Ах, Боже мій! Адже саме їй я зараз не можу довіряти; вона тепер мій ворог!» І гіркі сльози набігли йому на очі.

Справедливо пожинаючи плоди своєї сердечної черствості, що становить собою всю життєву мудрість у провінції, пан де Реналь тепер найбільше боявся тих двох людей, які досі були його найближчими друзями.

«Крім них, у мене, мабуть, набереться ще з десяток друзів».— І він перебирав їх у пам´яті один по одному, намагаючись уявити собі, на яку міру співчуття він міг би розраховувати від кожного.

— Е, всі, всі вони,— вигукнув він несамовито,— радітимуть з ганебної пригоди, що спіткала мене!

На щастя, він небезпідставно вважав, що йому всі заздрять. Крім свого розкішного міського будинку, вшанованого навіки тим, що король переночував у ньому, пан де Реналь прекрасно оздобив і замок у Вержі. Фасад його був заново побілений, вікна прикрашені чудовими зеленими віконницями. На одну мить згадка про пишність замку втішила його. І справді, його замок було видно на відстані трьох-чотирьох льє, на велику шкоду всім сусіднім заміським будинкам, чи так званим замкам, що стояли, посірілі від часу.

Пан де Реналь міг розраховувати на співчуття та вболівання лише одного друга — парафіяльного церковного старости; але староста був тонкосльозий йолоп, і його сльози мало важили. Він був єдиний, на кого міг покластися пан де Реналь.

— Яке нещастя може зрівнятися з моїм? — крикнув він з люттю.— Така самотність!

«Та невже це можливо,— запитував себе цей жалюгідний чоловік,— невже в мене справді немає жодного друга, до якого я міг би в такому горі звернутися за порадою? Мені здається, що я з глузду з´їду».

— Ах, Фалькос, ах, Дюкро! — скрикнув він гірко. Це були його друзі дитинства, яких він відштовхнув своєю пихатістю в тисяча вісімсот чотирнадцятому році. Вони були не з дворян, і пан де Реналь вирішив покласти край тому тону рівності, який встановився між ними з дитячих років.

Один з них, Фалькос, людина щиросерда й розумна, торговець папером з Вер´єра, купив друкарню в головному місті департаменту і став видавати газету. Конгрегація вирішила його зруйнувати: газету заборонили, патент на друкарню відібрали. За тих прикрих обставин він вирішив — вперше за десять років — написати панові де Реналю. Вер´єрський мер вважав за обов´язок відповісти в тоні стародавнього римлянина: «Якби міністр зробив мені честь спитати мою думку, я сказав би йому: безжально руйнуйте всіх провінційних друкарів і запровадьте монополію на друкарську справу так само, як на тютюн». Пан де Реналь з жахом згадував тепер цього листа до близького друга, листа, яким захоплювався колись весь Вер´єр. «Хто міг подумати, що з моїм становищем, багатством, із моїми орденами я колись пожалкую про це!»

Так лютуючи то проти самого себе, то проти всього, що оточувало його, провів пан де Реналь цю жахливу ніч. На щастя, йому не спало на думку стежити за дружиною.

«Я звик до Луїзи,— казав він собі,— вона знає всі мої справи. Якби я мав можливість завтра знов одружитись, я не знайшов би жінки, яка могла б замінити її». І він став утішати себе думкою, що дружина його невинна; таке ставлення до справи не вимагало від нього рішучих вчинків і було найзручнішим. Зрештою, хіба мало на світі жінок, що стали жертвами наклепів?

— Та ні, що ж це таке! — раптом скрикнув він і став несамовито метатися по кімнаті,— невже я терпітиму, немов якийсь нікчема, жебрак, щоб вона знущалася з мене зі своїм коханцем?! Невже я дійду до того, що весь Вер´єр потішатиметься над моєю м´якосердістю! Чого тільки не казали про Шарм´є (це був відомий на весь край рогоносець). Досить назвати його ім´я, як у всіх на устах з´являється посмішка. Він тямущий адвокат, але чи хто-небудь згадує про його ораторські здібності? «А! Шарм´є! — кажуть усі.— Це Бернарів Шарм´є!» — його так і кличуть, ім´ям чоловіка, що зганьбив його.

«Хвалити Бога,— сказав собі пан де Реналь за кілька хвилин,— в мене немає дочки, і хоч би як я покарав матір, це не пошкодить моїм дітям. Я можу застукати цього селюка з моєю дружиною і вбити їх обох; тоді це вже буде трагедія, і ніхто не сміятиметься з мене».

Ця думка сподобалась йому. Він почав обмірковувати її в усіх подробицях. «Карний кодекс за мене, і хоч би що трапилось, наша конгрегація і мої друзі присяжні врятують мене».

Він витяг свого мисливського ножа, оглянув його — ніж був дуже гострий; але думка про кров злякала його.

«Я можу побити нахабного гувернера й вигнати геть. Але це ж буде скандал на весь Вер´єр, навіть на весь департамент! Після заборони газети Фалькоса, коли головний редактор вийшов з тюрми, саме я домігся, щоб його позбавили посади, де він заробляв шістсот франків. Кажуть, що той писака тепер знову з´явився у Безансоні, і тепер він, напевно, не пропустить нагоди знеславити мене і зробить це так спритно, що й до суду його не притягнеш. Притягти його до суду! Чого тільки той нахаба не вигадає на суді, щоб переконати всіх, що сказав правду. Людина шляхетного роду, яка так уміє підтримати свій престиж, як я, викликає ненависть усіх плебеїв. Я побачу своє ім´я у паскудних паризьких газетах; Боже, який жах! Бачити старовинне ім´я де Реналів втоптаним у багно, дозволити, щоб з нього глумилися... Якщо мені треба буде кудись виїхати, доведеться змінити прізвище. Як! Зректися імені, що становить мою гордість і силу? Чи може бути щось гірше?

А якщо я не вб´ю дружину, а тільки з ганьбою вижену — її безансон- ська тітка передасть їй із рук у руки все своє майно. Моя дружина переїде в Париж і житиме там з Жульеном. У Вер´єрі всі про це дізнаються, і я знов-таки пошиюсь у дурні».

Тут нещасний чоловік помітив, що світло лампи тьмяніє: вже розвиднялося. Він вийшов у сад подихати свіжим повітрям. У цю мить він майже вирішив не зчиняти колотнечі, міркуючи, що це тільки потішило б його приятелів у Вер´єрі.

Прогулянка по саду трохи заспокоїла його.

— Ні,— скрикнув він,— я не зречуся дружини, вона для мене надто корисна!

Пан де Реналь з жахом уявив собі, чим був би його дім без неї; з усієї рідні в нього лишилась тільки маркіза де Р..., стара, недоумкувата й злютца жінка.

То було справді розумне вирішення, але щоб його здійснити, потрібна далеко більша воля, ніж та, яку мав цей бідолаха. «Якщо я не вижену дружини,— думав він,— я ж знаю себе: коли-небудь вона мене роздратує і я не втримаюсь від докорів. Вона гонориста, ми посваримось, і до того ж раніше, ніж вона дістане тітчину спадщину. Як тоді глузуватимуть з мене! Моя дружина любить дітей, і кінець кінцем усе залишиться їм, а я стану справжнім посміховиськом у Вер´єрі. «Он який він,— казатимуть про мене,— не може дати ради навіть власній жінці!» Чи не краще лишитись при своїх підозрах і не дошукуватися правди? Але тоді я зв´яжу собі руки і ніколи не зможу нічим їй дорікнути».

Проте через хвилину пан де Реналь, знову піддавшися почуттю враженого самолюбства, старанно пригадував всілякі способи викриття, про які розповідають за більярдом у казино або в Благородному зібранні Ве- р´єра, коли який-небудь джиґун перериває партію, щоб потішити приятелів, кепкуючи з обдуреного чоловіка. Якими жорстокими здавались йому тепер оті жарти!

«Боже! Чому моя дружина не вмерла? Тоді вже ніхто не зміг би з мене сміятись. Чому я не вдівець! Я б поїхав у Париж, провів би там півроку в найкращому товаристві». Але після хвилинного щастя, навіяного мрією про вдівство, уява його знов почала шукати способу дійти правди. Чи не посипати йому опівночі, коли всі ляжуть спати, трохи висівок перед дверима Жульєна; удосвіта можна буде побачити сліди.

— Ні, цей спосіб нічого не вартий! — скрикнув він раптом оскаженіло.— Ця шельма Еліза помітить, і всі в домі знатимуть, що я ревную.

У якійсь історії, яку розповідали в казино, чоловік переконався в своєму нещасті, прикріпивши воском волосинки на зачинених дверях дружини і її коханця.

Після кількох годин вагань і сумнівів пан де Реналь вирішив нарешті, що цей спосіб найкращий, і вже почав обмірковувати, як саме він усе влаштує, аж раптом на повороті алеї зустрів ту саму жінку, яку щойно жадав бачити мертвою.

Вона поверталася з села, відстоявши обідню в церкві Вержі. За переказом, який в очах байдужого філософа не викликав довір´я, але якому вона все-таки вірила, маленька церква, що тепер стала парафіяльною, була колись каплицею в замку сеньйора Вержі. Пані де Реналь невідступно думала про це під час молитви в церкві. Вона безнастанно уявляла собі, як її чоловік на полюванні вбиває Жульєна, нібито випадково, а ввечері примушує її з´їсти його серце.

«Моя доля,— міркувала вона,— залежить тепер від того, що він подумає, вислухавши мене. Ці фатальні чверть години вирішать усе, а пізніше я, можливо, не матиму нагоди з ним поговорити. Він не належить до людей розважливих і розумних. Я своїм малим розумом зможу передбачити його слова і вчинки. Від його рішення залежить наша доля, вона в його руках. Але наша доля залежить також і від моєї спритності, від. мого вміння скерувати в той чи інший бік думки цього самодура, адже лють засліплює його, він нічого не бачить, не розуміє. Боже мій! Скільки треба винахідливості, скільки стриманості, а де їх узяти?»

Та ледве ступивши в сад і побачивши здалеку чоловіка, вона, немов якимсь чудом, одразу заспокоїлась. З його розпатланого волосся й зім´ятого костюма видно було, що він навіть і не лягав спати.

Вона подала йому листа, розпечатаного, але знову вкладеного в конверт. Він, не розгортаючи його, дивився на неї, як божевільний. І — Оцю мерзоту,— сказала пані де Реналь,— мені передав, коли я проходила поза садом нотаря, якийсь підозрілий суб´єкт, він сказав, ніби знає вас і навіть вдячний вам за щось. Я вимагаю одного: негайно відішліть Жульєна до його батька.

Пані де Реналь поквапливо вимовила цю фразу, може, навіть трохи раніше, ніж слід було, аби тільки швидше позбутися жахливої необхідності вимовити її.

Вона вся затремтіла з радості, побачивши, як уплинули її слова на чоловіка. З того, як пильно глянув він на неї, вона зрозуміла, що Жульєн угадав правду. І, замість того щоб засмутитися цим очевидним нещастям, вона подумала: «Яка проникливість, яке дивовижне чуття! І це в юнака, ще зовсім недосвідченого. Як далеко піде він у майбутньому! На жаль, тоді Жульєн мене забуде».

Це захоплення коханим допомогло їй цілком оволодіти собою.

Вона похвалила себе за винахідливість. «Я була гідною Жульєна»,— подумала пані де Реналь з таємною й солодкою радістю.

Не кажучи ні слова, щоб не зв´язувати себе, пан де Реналь почав розглядати другого анонімного листа, складеного, якщо пригадує читач, з друкованих слів, наліплених на синюватий папір. «Кінця немає цим знущанням! — подумав він, зовсім знесилений.— Знов образи, над якими треба сушити собі голову, і все це з жінчиної ласки!»

Брутальна лайка готова була зірватись у нього з язика, але пан де Реналь згадав про безансонську спадщину і на превелику силу стримався. Не знаючи, на чому зігнати лють, він зібгав другого анонімного листа і широкими кроками пішов геть. Йому треба було хоч на мить залишитися на самоті. Через кілька хвилин він повернувся, трохи заспокоєний.

— Треба негайно вирішити й відіслати Жульєна,— сказала пані де Реналь чоловікові, як тільки той наблизився до неї.— Зрештою, він лише син тесляра. Дасте йому кілька зайвих екю, він людина освічена і легко знайде собі посаду, хоч би в пана Вально або в супрефекта де Можирона, в яких є діти. Отже, ви його не скривдите...

— Верзете нісенітниці, як справжня дурепа! — несамовито закричав пан де Реналь.—Та хіба можна чекати від жінки здорового глузду? Вам ніколи й на думку не спаде щось серйозне, як ви можете з розумом у чомусь розібратися? Ви, легкодухі й ліниві, здатні тільки ганятися за метеликами! Жалюгідні створіння, усе лихо в сім´ї від вас!

Пані де Реналь не перебивала його, і він говорив довго, виливав свою лють, як кажуть в тутешніх краях.

— Пане,— відповіла вона йому нарешті,— я розмовляю з вами як жінка, в якої вражена честь, тобто найдорогоцінніше, що в неї є.

Пані де Реналь зберігала непорушний спокій протягом усієї прикрої розмови, від якої залежала можливість жити під одним дахом з Жульеном. Вона казала тільки те, що могло, як їй здавалося, заспокоїти чоловікову сліпу лють, спрямувати її у потрібне русло. Вона залишалася нечутливою до всіх його образливих зауважень, навіть не слухала їх; вона думала в цей час про Жульєна. «Чи буде він задоволений мною?»

— Цей селянський син, з яким ми так панькались, якому робили стільки подарунків, можливо, й не винен ні в чому,— сказала вона нарешті,— та все ж це через нього мені вперше в житті завдано такої образи... Коли я прочитала того огидного папірця, я поклялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з вашого дому.

— Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер´єрі.

— Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім´ї і всього міста... Ну, тоді я скажу Жульєнові, щоб він попросив у вас відпустку й місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.

— Ні в якому разі не робіть цього,— відповів пан де Реналь трохи спокійніше.— Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним,— ви ж знаєте, який вразливий цей добродій.

— Він зовсім безтактний,— сказала пані де Реналь,— може, він і освічений, це вам краще знати, але, по суті, він звичайний селюк. Щодо мене, то я дуже розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою, адже він став би тоді забезпеченою людиною. І відмовився тільки тому, що вона іноді потай бігає до пана Вально.

— А-а,— сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову.— І Жульєн вам це сказав?

— Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців — мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знає про Елізині таємні прогулянки.

— А мені, мені нічого невідомо! — вигукнув розлючений знову пан де Реналь, з притиском відрубуючи слова.— Я не знаю, що коїться в моєму домі... Як? Між Елізою і Вально щось криється?

— Е! Це давня історія, любий друже,— мовила пані де Реналь сміючись.— А може, між ними нічого й не було. Це почалося тоді, коли ваш добрий друг Вально був не від того, щоб у Вер´єрі думали, ніби між ним і мною існує щось подібне до платонічного роману.

— Я й сам так колись гадав! — несамовито скрикнув пан де Реналь, ляснувши себе по лобі. Йому доводилося робити одне відкриття за другим.— І ви мені ні слова не сказали!

— Чи варто було сварити друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хіба є хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів? — Він писав і вам? — Він пише багато.

— Покажіть мені ці листи негайно, я вам наказую! — і пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.

— Тільки не тепер,— відповіла вона лагідно, навіть майже безтурботно.— Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.

— В цю ж мить, хай йому чорт! — скрикнув пан де Реналь, сп´янілий від люті, і водночас із таким полегшенням, якого не відчував за минулі півдоби.

— Обіцяйте мені,— сказала дуже поважно пані де Реналь,— що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?

— Сварка чи не сварка, а я можу відібрати в нього бідняків,— провадив він розлючено.— Однак я вимагаю негайно дати мені листи. Де вони?

— В шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.

— А я зламаю його,— скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.

І він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, що його сам часто старанно обтирав полою сюртука, помічаючи на ньому якусь плямку.

За кілька хвилин до обіду повернувся Жульєн з дітьми. За десертом, коли слуги вийшли, пані де Реналь сказала йому дуже сухо:

— Ви висловлювали бажання перебути тижнів зо два у Вер´єрі, пан де Реналь згоден дати вам відпустку. Можете їхати, коли захочете. Проте, щоб діти не втрачали даремно часу, вам щодня посилатимуть їхні письмові роботи, і ви їх виправлятимете.

— Але, звичайно,— додав пан де Реналь дуже уїдливим тоном,— я відпускаю вас не більше як на тиждень. Жульєн помітив неспокій на його обличчі; видно було, що він глибоко стурбований.

— Він, мабуть, іще нічого остаточно не вирішив,— сказав Жульєн своїй подрузі, коли вони на хвилинку залишилися самі у вітальні.

Пані де Реналь похапки розповіла йому про все, що сталося до обіду.

— Подробиці — вночі! — додала вона сміючись.

«Ось воно, жіноче лукавство,—подумав Жульєн.—Що за втіха для них обдурювати нас? Який інстинкт штовхає їх на це?»

— Кохання, здається, водночас і просвітлює, і засліплює вас,— сказав він їй стримано.— Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розважливо бачитись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про пекучу ненависть Елізи до мене.

— Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.

— Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він з першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?

— Он як! Навіть сміливості не вистачає! — мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.

— Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість,— холодно відповів Жульєн,— це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви,— додав він, взявши її за руку,— ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатися з вами перед нашою жорстокою розлукою.

 

XXIII. Прикрощі чиновника

За насолоду ходити весь рік з піднесеною головою дорого заплачено якоюсь чвертю години, що про неї краще мовчати.

Касті

[...] Одразу після обіду вся сім´я виїхала у Вержі, але через день Жульєн знов побачив їх усіх у Вер´єрі.

Не минуло й години після їхнього приїзду, як він з великим подивом помітив, що пані де Реналь щось від нього приховує. Вона уривала розмову з чоловіком, як тільки Жульєн заходив у кімнату, і їй неначе хотілося, щоб він швидше вийшов. Жульєн подбав, щоб це не повторювалось. Він зробився холодним і стриманим. Пані де Реналь бачила це, але не стала шукати причини. «Чи не збирається вона мене замінити іншим коханцем? — подумав Жульєн. — Ще позавчора вона була ніжна зі мною! А втім, кажуть, що ці знатні дами саме так і поводяться. Точнісінько, як королі: ніколи вони не бувають такі милостиві до міністра, як у той день, коли він, повернувшись додому, знаходить у себе наказ про відставку».

Жульєн помітив, що в розмовах подружжя, які раптом уривались при його появі, часто згадувалось про великий будинок, що стояв саме проти церкви, в центрі торговельної частини міста. «Що ж може бути спільного між цим домом і новим коханцем?» — запитував себе Жульєн. У своєму горі він повторював собі чарівну пісеньку Франциска І, що для нього була новою, бо не минуло ще й місяця, як він почув її від пані де Реналь. Якими клятвами, якими пестощами спростовувався тоді кожен рядок цієї пісеньки:

Жінки мінливі у житті своїм, Безумний той, хто вірить їм.

Пан де Реналь виїхав поштовими кіньми в Безансон. Поїздка ця була вирішена за якихось дві години; мер здавався дуже стурбованим. Повернувшись, він кинув на стіл якийсь грубий пакунок у сірій паперовій обгортці.

— Ось вона, ця дурна штука,— сказав він дружині. Через годину Жульєн побачив, як прийшов розклеювач оголошень і забрав пакунок; він кинувся слідом за ним. «Тепер я розгадаю цю таємницю на першому ж розі!» — подумав він.

Він стояв за спиною розклеювача й нетерпляче чекав, поки той намазував великим квачем зворотний бік оголошення. Як тільки його було наліплено, Жульєн, палаючи з цікавості, побачив докладне оголошення про здачу в оренду з торгів того самого великого старого будинку, про який так часто згадував пан де Реналь у розмовах з дружиною.

Торги були призначені на другу годину наступного дня в залі міської ратуші. Присуд оголошувався дійсним з того моменту, як згасне третя свічка. Жульєн був дуже розчарований. Але йому здавалося дивним, що оголошення вивішують напередодні торгів: як же встигнуть дізнатися про торги всі, хто хоче взяти в них участь? А втім, оголошення, датоване числом двотижневої давності, нічого йому не пояснило, хоч Жульєн прочитав його у трьох різних місцях.

Він пішов глянути на дім, що здавався в оренду. Воротар, не помітивши його, з таємничим виглядом пояснював одному з сусідів:

— Де там, марна праця! Пан Маслон пообіцяв йому, що той матиме дім за триста франків, а коли мер почав упиратися, його викликали негайно в єпископат до старшого вікарія Фрілера.

Жульєнова поява, очевидно, дуже збентежила приятелів, і вони більше й слова не вимовили.

Жульєн пішов на торги. В погано освітленій залі товпилась юрба, але всі якось дивно приглядалися одне до одного. Всі погляди були прикуті до стола, де Жульєн помітив на олов´яній таці три засвічених недогарки. Судовий пристав вигукнув:

— Триста франків, панове!

— Триста франків! Це ж задарма,— сказав тихенько якийсь чоловік сусідові. Жульєн стояв між ними.— Ціна йому більше восьмисот. А що, як я додам?

— Це все одно, що плювати проти вітру. Що ти виграєш, коли посваришся з паном Маслоном, паном Вально, єпископом, його грізним старшим вікарієм Фрілером і з усією зграєю?

— Триста двадцять! — вигукнув перший.— От дурень! — вилаявся його сусід.— Та ось тут і шпигун мера,— додав він, кивнувши на Жульєна.

Жульєн хутко обернувся, щоб покарати кривдника; але обидва приятелі з Франш-Конте вже не звертали на нього ніякої уваги, їхня холоднокровність передалась і йому. В цю хвилину останній недогарок згас, і судовий пристав протяжним голосом сповістив, що будинок передається на дев´ять років панові де Сен-Жіро, начальнику канцелярії префектури, за триста тридцять франків.

Тільки-но мер вийшов із зали, почалися пересуди.

— От і заробила міська казна тридцять франків через необачність Грожо! — сказав хтось.— А пан де Сен-Жіро помститься цьому Грожо, він ще пригадає йому ці тридцять франків.

— Яка підлота! — сказав якийсь товстун ліворуч від Жульєна.—Та за такий будинок я дав би вісімсот франків, пристосував би його під фабрику і ще й зиск мав би.

— Е! — відповів йому молодий фабрикант з лібералів.— Хіба пан де Сен-Жіро не член конгрегації? Хіба його четверо дітей не мають стипендій? Бідолаха! Ось і довелося вер´єрській громаді збільшити йому утримання ще на п´ятсот франків, от і все.

— І подумати тільки — сам мер не міг тут нічого вдіяти! — зауважив третій.— Бо хоч він і ультрарояліст,— Бог з ним,— та все-таки не злодій.

— Він не злодій? — підхопив ще один.— А хто ж, сорока-злодійка? Ет, що там казати — в них спільна калитка, а в кінці року вони діляться. Та тут цей Сорелів син, ходімо краще звідси.

Жульєн повернувся додому в похмурому настрої. Пані де Реналь сиділа дуже засмучена.

— Ви з торгів? — спитала вона.

— Так, пані, і мене нагородили почесним ім´ям мерового шпигуна.

— Ах, якби він послухав мене і на цей час кудись виїхав.

У цю хвилину ввійшов пан де Реналь, дуже похмурий. За обідом ніхто не вимовив жодного слова. Пан де Реналь наказав Жульєнові їхати з дітьми у Вержі. Подорож була сумна. Пані де Реналь намагалася втішити чоловіка.

— Час уже вам звикнути до цього, друже мій. Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна; тишу порушувало тільки потріскування палаючих букових полін. Такі сумні хвилини трапляються в найдружніших родинах. Раптом один з хлопчиків радісно скрикнув:

— Дзвонять! Дзвонять!

— Хай йому чорт! Якщо це пан де Сен-Жіро збирається набридати мені виявами своєї вдячності,— скрикнув мер,— то я вже скажу йому все, що думаю про нього. Це справді занадто! По суті, він усім завдячує Вально, а я тільки скомпрометований. А що, як оті прокляті якобінські газети підхоплять цей випадок і зроблять з мене посміховище?

В цю хвилину слуга розчинив двері і слідом за ним у кімнату ввійшов дуже гарний пан з пишними чорними баками.

— Пане мер, я — синьйор Джеронімо. Кавалер де Бовезі, аташе при неаполітанському посольстві, доручив мені передати вам оцей лист. Він дав його мені, коли я виїздив з Неаполя, лише дев´ять днів тому,— весело мовив синьйор Джеронімо, поглядаючи на пані де Реналь. — Синьйор де Бовезі, ваш кузен, а мій щирий друг, пані, казав мені, що ви знаєте італійську мову.

Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жульєна, примусити забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Синьйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідками. [...] Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім´ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.

На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.

«Отже, скрізь панує фальш,— думав Жюльєн,— Тепер синьйор Джеронімо поїде в Лондон і матиме шістдесятитисячну платню. А без спритності директора Сан-Карліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять... Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього немає таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше».

Одна річ дуже дивувала Жульєна: тижні, які він провів на самоті у Вер´єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. [...]

Пані де Реналь мучили страшні думки. Всупереч своїм попереднім намірам, вона розповіла Жульєнові всю історію з торгами. «Для нього я, здається, ладна порушити всі свої клятви!» — думала вона.

Не вагаючись, вона пожертвувала б своїм життям, щоб урятувати свого чоловіка, якби життя його було в небезпеці. Це була саме така великодушна і романтична натура, для якої бачити можливість доброго вчинку і не зробити його — є джерелом таких тяжких докорів сумління, наче злочин уже вчинений. І все-таки траплялись жахливі дні, коли вона не могла позбутися думки про те, яке б це було щастя, коли б вона раптом овдовіла й могла одружитися з Жульєном.

Він любив її синів набагато більше, ніж рідний батько; і вони, незважаючи на всю його суворість, ніжно любили вчителя. Вона добре розуміла, що, якби одружилась з Жульєном, їй довелося б кинути Вержі з його милими для неї тінистими садами. Вона уявляла собі, як жила б у Парижі, продовжуючи виховувати своїх дітей: всі захоплювалися б ними. Діти, вона сама, Жульєн — всі були б такі щасливі!

Дивний наслідок шлюбу, яким його зробило XIX сторіччя! Нудьга подружнього життя знищує кохання, коли воно й було до весілля. І водночас, як сказав один філософ, шлюб скоро викликає в чоловіків — досить багатих, щоб не працювати,— глибоку байдужість до мирних сімейних радощів. А серед жінок — тільки байдужі серцем не починають мріяти про кохання.

Це філософське міркування примушує мене простити пані де Реналь, але у Вер´єрі їй не прощали; хоч вона не знала цього, в місті тільки й було розмов, що про скандальну історію її любовного зв´язку. Завдяки цій видатній події осінній сезон був не таким нудним, як звичайно. [...]

Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п´ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти до цієї сім´ї на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жульєна.

На другий день після того як Жульен поїхав у Вер´єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

— Не питаю у вас нічого,— сказав він,— прошу вас, а в разі потреби й наказую вам — нічого не казати мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, все влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер´єр принаймні рік.

Жульєн не відповідав, він обмірковував, чи повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан,— адже той, зрештою, йому не батько.

— Завтра в цей самий час я матиму честь з´явитися до вас іще раз,— сказав він нарешті священикові.

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати хлопця, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жульєн стояв мовчки.

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що розмовляв з нею досить відверто. Його нерішуча вдача і надії на безансонську спадщину примусили його вважати, що дружина не винна. Він щойно зізнався їй, що громадська думка у Вер´єрі якось дивно настроєна. Люди, звичайно, помиляються, їх збили з пантелику заздрісники; але що, зрештою, робити?

Пані де Реналь спробувала втішити себе думкою, що Жульєн міг би пристати на пропозицію пана Вально і залишитись у Вер´єрі. Але тепер це вже була не та простосерда й боязка жінка, якою вона була минулого року; її фатальна пристрасть і муки каяття просвітили її. Слухаючи чоловіка, вона з болем переконувалася, що розлука, хоч би тимчасова, тепер неминуча. «Далеко від мене Жульєн знов порине в свої честолюбні мрії, і це так природно для людини, яка не має ні гроша. А я! Боже правий! Я така багата — і це багатство нічим не може допомогти моєму щастю! Він забуде мене. Він чарівний, його кохатимуть, полюбить і він. О, я нещасна!.. Та на що ж мені нарікати? Бог справедливий: адже я нічого не зробила, щоб перестати грішити,— і, караючи мене, він відібрав у мене розум. Я могла підкупити Елізу, прихилити її на свій бік. Так легко було все залагодити! А я й не подумала про це, я весь час віддавалась своїм шаленим мріям. А тепер все пропало».

Жульєна вразило одне: коли він приніс пані де Реналь жахливу звістку про свій від´їзд, він не почув від неї ніяких егоїстичних заперечень, хоч видно було, що вона ледве стримувала сльози.

— Нам потрібна твердість, друже мій.— Вона відрізала для нього на пам´ять пасмо свого волосся.— Не знаю, що я робитиму, але, якщо я помру, обіцяй мені, що ти ніколи не покинеш моїх дітей. Далеко ти будеш від них чи близько, постарайся зробити з них чесних людей. Якщо знову буде революція, всю знать переріжуть, а їхньому батькові доведеться, мабуть, емігрувати через того селянина, якого тоді вбили на даху. Подбай про моїх дітей... Дай мені твою руку. Прощай, друже мій. Це наші останні хвилини. Коли ця страшна жертва буде принесена, я сподіваюся, що на людях у мене вистачить мужності подбати про своє добре ім´я.

Жульєн чекав вибуху відчаю. Ці стримані прощальні слова глибоко зворушили його.

— Ні, я не хочу так з вами прощатись! Я поїду — вони всі цього хочуть, та й ви самі хочете! Але через три дні я повернуся до вас вночі.

Все раптом змінилося для пані де Реналь. Значить, Жульєн справді кохає її, коли йому самому спало на думку побачити її ще раз! Всі її жахливі страждання розвіялись, і її охопила така буйна радість, яку вона рідко відчувала в житті. Все тепер стало легким для неї. Певність, що вона ще раз побачить коханого, робила ці останні хвилини не такими болісними. З тієї хвилини обличчя й поводження пані де Реналь сповнились якогось особливого благородства, твердості й надзвичайної гідності.

Скоро повернувся пан де Реналь. Він був у нестямі. І тут він нарешті заговорив з жінкою про анонімний лист, одержаний два місяці тому.

І — Я понесу цього листа в казино, покажу всім, хай усі побачать, що його написав цей негідник Вально. Я його витяг із злиднів і зробив одним з найбагатших людей у Вер´єрі. Я осоромлю його прилюдно, а потім битимуся з ним. Ні, це вже занадто!

«І я можу овдовіти, БоЖе правий!» — подумала пані де Реналь. Але тут же сказала собі: «Якщо я не перешкоджу дуелі,— а я це, звичайно, можу зробити,— я стану вбивцею свого чоловіка».

Ніколи вона так уміло не лестила його чванливості. Не минуло й двох годин, як вона зуміла переконати його,— за допомогою його ж власних доказів, — що треба зараз виявляти до Вально особливу приязнь і навіть узяти назад до себе Елізу. Пані де Реналь треба було великої мужності, щоб наважитись знов бачити цю дівчину, причину всіх її нещасть. Але таку думку подав їй Жульєн.

Нарешті, після того як його кілька разів наводили на правильну путь, пан де Реналь сам прийшов до думки, дуже прикрої з матеріального погляду, що найгірше для нього буде, коли Жульєн саме тепер, у розпалі зловорожих пліток і пересудів у Вер´єрі залишиться в місті та стане гувернером дітей пана Вально. Цілком очевидно, що в інтересах Жульєна — прийняти пропозицію директора притулку для бідняків. Для торжества ж пана де Реналя було важливо, щоб Жульєн покинув Вер´єр і вступив до безансонської або діжонської семінарії. Але як його умовити виїхати, і потім — на які кошти він там житиме?

Передбачаючи неминучість грошової жертви, пан де Реналь побивався більше, ніж його дружина. Вона після цієї розмови з чоловіком була в такому стані, як мужня людина, що вирішила вкоротити собі віку й прийняла смертельну дозу страмонію: вона ще живе, але, так би мовити, лише по інерції, і ніщо в світі її вже не цікавить. Так Людовік XIV, умираючи, сказав: «Коли я був королем...» Чудові слова!

На другий день рано-вранці пан де Реналь одержав анонімного листа. На цей раз лист був написаний у найобразливіших виразах. У кожному рядку найгрубішими словами говорилося про його становище. То був витвір якогось дрібного заздрісника. Цей лист знову збудив у нього бажання битися з паном Вально. Пан де Реналь так запалився, що вирішив негайно здійснити свій намір. Він вийшов із дому, зайшов до зброяра, вибрав пістолети й наказав їх зарядити.

«Справді,— думав він,— якби навіть знову повернулося суворе правління імператора Наполеона, мені нема чого закинути, я не вчинив найменшого шахрайства. Єдине, що я дозволяв собі,— це закривати очі на те, що робили інші; але в моєму столі знайдуться переконливі документи, які мене виправдають».

Пані де Реналь злякалась, помітивши холодну чоловікову лють, що знову викликала в ній фатальну думку прО вдівство, яку їй так важко було відігнати від себе. Вона замкнулася з ним віч-на-віч. Марно умовляла вона його протягом кількох годин — новий анонімний лист зміцнив його рішення. Нарешті вона все-таки добилась того, що його мужній намір — дати ляпаса панові Вально — перейшов у не менш мужнє вирішення — запропонувати Жульєнові шістсот франків, щоб заплатити за рік навчання в семінарії. Пан де Реналь, тисячу разів проклинаючи день, коли йому на біду зайшло в голову взяти гувернера, забув про анонімного листа.

Його трохи втішала думка, яку він приховав від дружини: спритно використовуючи романтичні ідеї юнака, він сподівався за меншу суму умовити його відхилити пропозицію Вально.

Значно важче було пані де Реналь довести Жульєнові, що, жертвуючи заради інтересів її чоловіка місцем у вісімсот франків, яке йому прилюдно пропонував директор притулку, він, не соромлячись, може взяти ці гроші.

— Та я ж ні на хвилину не мав на думці прийняти ту пропозицію,— повторював Жульєн.— Ви мене привчили до пристойного вишуканого життя, я не міг би стерпіти брутальності тих людей.

Але жорстока необхідність залізною рукою зламала Жульєнову волю. Він утішав свої гордощі тим, що приймає ці гроші від вер´єрського мера тільки в борг і навіть дасть розписку з зобов´язанням сплатити всю суму з відсотками протягом п´яти років.

В пані де Реналь і досі було заховано кілька тисяч франків у гірській печері.

Вона запропонувала йому ті гроші, з трепетом чекаючи, що він відмовиться і тільки розгнівається на неї.

— Невже ви хочете,— сказав Жульєн,— щоб спогади про наше кохання стали мені осоружними?

Нарешті Жульєн покинув Вер´єр. Пан де Реналь був безмежно щасливий, бо в ту фатальну хвилину, коли він запропонував гроші Жульєнові, той не знайшов у собі сили прийняти таку жертву і категорично відмовився. Пан де Реналь кинувся йому на шию з слізьми на очах. Жульєн просив у нього рекомендаційного листа, і мер від надміру почуттів не міг знайти досить пишних виразів, щоб звеличити всі його чесноти. В нашого героя було заощаджено п´ять луїдорів, і він збирався позичити стільки ж у Фуке.

Він був глибоко схвильований. Але, відійшовши на льє від Вер´єра, де залишив незвичайне кохання, він уже ні про що більше не думав і лише уявляв собі, яке це щастя побачити таке велике місто, справжню фортецю, як Безансон.

Протягом цієї короткої триденної розлуки пані де Реналь була жертвою одної з найжорстокіших ілюзій кохання. Життя її було майже стерпшім, бо між її теперішнім становищем і страшним горем, що чигало на неї, мало відбутися ще останнє побачення з Жульєном. Вона лічила години й хвилини, які ще залишились до цього побачення. Нарешті на третю ніч вона почула здалеку умовний сигнал. Подолавши тисячу небезпек, Жульєн прийшов до неї. З цієї хвилини вона могла думати лише про одне: «Я бачу його востаннє». Вона не відповідала на пестощі свого друга і була мов напівтруп, у якому ледве жевріє життя. Коли вона силувала себе сказати, що кохає його, це звучало так вимушено, що можна було подумати протилежне. Ніщо не могло відігнати страшної думки про вічну розлуку. Жульєн, з його недовірливістю, подумав, що його вже забули. Та коли він висловив свою образу з цього приводу, вона не відповіла жодним словом, тільки по щоках u покотились великі сльози, і рука п конвульсивно стиснула його руку,

— Та, Боже мій, як же ви хочете, щоб я вам вірив,— казав Жульєн у відповідь на скупі запевнення своєї коханої,— ви, мабуть, виявили б у сто разів більше щирої приязні до пані Дервіль чи просто до якоїсь знайомої. Закам´яніла пані де Реналь не знала, що відповісти.

— Горе моє нестерпне... Одна надія — смерть... Я почуваю, як серце моє холоне...

Такі були найдовші відповіді, яких він міг добитись. Коли почало розвиднятись і йому час було йти, сльози пані де Реналь зовсім висохли. Вона мовчки дивилась, як Жульєн прив´язує до вікна мотузку з вузлами, і не відповідала на його поцілунки. Марно казав він їй:

— Ось ми й дійшли того стану, якого ви бажали. Тепер ви житимете з спокійним сумлінням. Вам уже не ввижатиметься близька смерть дітей, як тільки вони хоч трішечки захворіють.

— Дуже шкода, що ви не можете поцілувати Станіслава,— сказала вона холодно.

Кінець кінцем Жульєн так і пішов, глибоко вражений холодними обіймами цього живого трупа, і протягом кількох льє не міг думати ні про що інше. Серце його краялось, і, йдучи до перевалу, доки видно було дзвіницю вер´єрської церкви, він часто оглядався.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС