пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

Василь Тьоркін


На війні, в пилу походу, В днину зимну чи жарку, Що є краще за природну — у криниці, у ставку, у трубі водопроводу, Чи в джерельному струмку, Чи у річці — з-попід льоду, Чи в копитному слідку, Що е краще за холодну, Чисту воду вояку?

На війні в суворі роки, В обстановці бойовій У лісах, в снігах глибоких На стоянці польовій, Де ще більший смак хоч трохи, Чим у їжі фронтовій? Треба тільки, щоб, нівроку, Був би повар хлопець свій.

Щоб він числився недаром, Щоб не ніжився у сні, Щоб пашіли страви жаром, Та завжди були з наваром, І хороші і смачні.

Щоб на діло, на гаряче Ідучи, солдат в плечі Силу почував. Одначе Справа не лише в борщі. Ще без їжі можна жити День чи й більше, то дарма, А без примовки куди ти?! Хвильки часом не прожити Тут без жарту, зокрема.

Не прожить, як без махорки Між бомбьожками двома, Без прислів´я, без примовки, Що веселий сміх здійма, Як без тебе, Васю Тьоркін, На війні життя нема.

А без правди і тим паче Не прожити. Є така, Хай незрима, але зряча, Та, що в серце б´с гаряче, Хоч яка б вона, одначе, Не була густа й гірка...

От либонь і все в порядку. Словом, книга про бійця, Без початку, без кінця. [...]

На привалі

Вдатний, що і говорить, Був старий, той самий, Що придумав суп варить На колесах прямо. Кашу теж смачну варив, Доглядав за нею, Одне слово, був старий З доброю душею.

"Чуєш, ложечку одну Ще дай, посмакую, Я вже другу, брат, війну На віку воюю. Зваж і ще додай, земляк. — Покосився повар: «Попоїсти всмак мастак — Цей хлопчина новий». Й грудку ще поклав: Так от, — мовить не сердито. Вам би, знаєте, у флот З вашим апетитом.

Той: — Спасибі. Я якраз Не бував у флоті. Я б не проти, вроді вас, Поваром в піхоті, — Сів під сосною, в кінці, Кашу їв, сутуливсь...

«Свій?» — промовили бійці, — «Свій», — перезирнулись. Полк натомлений вже спав,

Міцно спав, на славу. В першім взводі сон пропав Всупереч уставу. Обіперся на сосну, Закрутив махорки, На війні про ту ж війну Вів розмову Тьоркін.

Вам, хлоп´ята, з серединки Починать. А я скажу: Я не перші вже ботинки Не латаючи ношу. От прийшли сюди ви з дому, Зброю в руки — і воюй, А кому із вас відомо, Що за штука сабантуй?

Сабантуй? — котрийсь питає Мабуть, свято — сабантуй...

Всякий сабантуй буває, А не знаєш — не мудруй... От бомбьожка враз, і що ти? Ляжеш навіть у болото. Жив лишився — не горюй: Це — малий ще сабантуй. Відпочинь, наїжся смачно, Закури і знов воюй. Але буде, гірший значно, Мінометний сабантуй. Той повалить і притопче, Землю-матінку цілуй. Але май на оці, хлопче, Це — середній сабантуй.

Сабантуй — тобі наука, Ворог — злиться, ти — лютуй! Але зовсім інша штука Головний, брат, сабантуй. Хлопець раптом замовкає, Щоб прочистить мундштучок. Я, мовляв, не те ще знаю, Почекай, скажу, дружок...

— Вийшов ти, скажімо, зранку, Наче вкопаний стаєш:

Пре на тебе тища танків...

— Тища танків? Це вже бреш.

— Нащо нам брехать, дружище? Поміркуй, який рощот?

— А навіщо ж зразу тища?

— Ну, гаразд, нехай п´ятсот. І п´ятсот тут не на місці,

Не лякай нас, як бабів.

Добре. Що там триста, двісті, Хай би ти один зустрів...

— Є в газеті гасло, друже: Не ховайсь в кущі, не ний! Танк на вигляд грізний дуже, А насправді він сліпий.

Да, сліпий. Лежиш в канаві, Дишеш з горем пополам... А як зосліпу задавить, Бо ж не бачить, кажеш сам.

Повторити мушу знову: Раз не знаєш — не мудруй. Сабантуй — це тільки слово — Сабантуй. Та сабантуй Може вдарить, — що ти скажеш, Просто в голову дурну. Був у нас такий товариш... Дайте, хлопці, тютюну...

Слухають, не спить ніхто, Слово ловлять жадно. Добре, коли бреше хто Весело і складно.

Ліс похмурий і глухий При лихій негоді. Добре, коли є такий Хлопець на поході.

І його несміло хтось Просить: — Може б на ніч Розповів ти нам про щось, Василій Іванич...

Ніч глуха, земля сира, Ледь вогонь димиться.

Ні, хлоп´ята, спать пора, Будемо стелиться. —

Хто як міг і як умів

Вклалися солдати.

Між товаришів-бійців

Ліг і Тьоркін спати.

Дощ і дощ. Шинель, як хлющ,

По землі потьоки.

Небо — дах, а хата — кущ.

Муля корінь в боки.

Та йому це півбіди, Ні на що не зваже, Засинає він завжди, Скрізь, де тільки ляже. Ось він поли підтягнув, Щоб укрити спину. Тещу вашу спом´янув, Пічку та перину.

І припав к землі сирій, — Знемогла утома. І лежить він, Тьоркін мій, Спить собі, як дома.

Спить — чи їв, а чи не їв, Де б не притулився. Він своє доспати вмів, Спать в запас навчився.

І, мабуть, йому ввижався Не завжди тяжкий той сон, Як на схід він пробивався, Залишивши свій кордон.

Як пройшов він, Вася Тьоркін, Із запасу рядовий, В пропітнілій гімнастьорці По землі тоді своїй. Та й безмежною ж якою Та здавалася земля. Хай була б вона чужою, А то ж ні, своя, своя...

Спить герой, хропе — і точка. Лине сон, мов течія... Ну, своя земля — це ж точно, Ну, війна — так тут же й я.

Все забуто до останку. Сон, турбота, не бунтуй.

Може, знову завтра зранку Розпочнеться сабантуй.

Сплять бійці, як сон застав, Міцно сплять на диво. Тільки ті, що на постах, Мокнуть терпеливо.

Злива вщухне й знов лине, Хтось поворухнеться, Щось, напевне, спом´яне, Пригада, всміхнеться. І здається, сон пропав, Сміх прогнав дрімоту.

Як це добре, що попав Тьоркін в нашу роту.

Тьоркін — хто ж він, далебі? Треба вам сказати: Тьоркін, хлопець так собі. Як і всі солдати. Ні, він хлопець хоч куди. Хлопець в цьому роді В кожній роті є завжди, Навіть в кожнім взводі.

А щоб знали, сильний чим, Скажем щиро: зроду Гарним надто вже таким Він не був на вроду. Зріст середній, швидше, мав, Та герой героєм. На Карельськім воював, Там ще звикся з боєм. І не знаємо чому, — Ми вже не питали, — Через що тоді йому Не дали медалі.

З теми цеї ми звернім, Є така здогадка: Може, в списку награднім Вийшла опечатка.

Не дивися на медалі, А дивись, що буде далі. Тільки місяць, як із дому — Знову Тьоркін на війні.

Довго, бачу я по всьому, Жить судилося мені: Хоч осколком і дряпнуло, Та не дуже — знов минуло. Тричі ворог в кліщі брав, Тричі я ті кліщі рвав.

Хоч було і скрутно зовсім, — Та лишався я живим Під вогнем прямим і косим, Тришаровим, навісним...

Та сказати мушу слово — На поході, в бездорож, Був я знищений частково І розсіяний також...

А проте живий вояка, І готовий завше в бій. Курить, їсть і п´є зі смаком Всюди на передовій.

Як тобі не тяжко знову — З бою в бій вперед рушай.

Це ще примовка, — а мова Далі буде, постривай. [...]

Переправа

Переправа, переправа! Берег лівий, берег правий. Сніг, ріка льодок лама... Кому пам´ять, кому слава, А кому — вода, пітьма, — І сліда ніде нема.

Ніччю, першим із колони, Обламавши з краю лід. Перший взвод спустив понтони, Навантажився як слід, Навантажився, відчалив. Другий взвод слідом за ним. За хвилину від причалу Рушив третій за другим.

Мов плоти, пішли понтони. Покотилось в ніч глуху Басовим, залізним тоном, Наче йшов хто по даху.

І пливуть, куди — не знати, На війну, а не з війни. І цілком свої хлоп´ята Зразу — наче не вони, Зразу наче трохи інші Від отих, своїх. Чому? І дружніші, і строгіші, Наче всі тобі миліші, Ніж годину ще тому...

Так подивишся — солдати! А насправді — малюки, Нежонаті, чи жонаті Стрижені ці вояки.

Але вже ідуть хлоп´ята, Приготовивши штики, Як давно, іще в двадцятім, В бій рушали їх батьки.

Йдуть бійці, грізним походом Там, де двісті літ назад З кременівкою проходив Руський труженик-солдат. Мимо їх чубів вихрястих, Невгаваючи й на мить. Смерть в бою летіла часто, Чи й на цей раз пролетить?

Тишина. Лише хлюпочуть Дружно весла за бортом, Та вода внизу клекоче Під підірваним мостом.

Ось уже й на середині, їх односить, кружеля...

А вода реве в тіснині І крижинами жбурля. Між погнутих балок ферми Б´ється, піниться вона...

Перший взвод уже напевне Дістає мілкого дна.

А позаду шум і клекіт, Навкруги — чужа пітьма. І уже він так далеко, — А можливо, що й нема... Непідступний, непочатий

З-понад чорної води — Ліс чорніє там зубчатий Загадковий, як завжди.

Переправа, переправа! Берег правий, мов скала... Ночі цеї слід кривавий В море хвиля понесла.

Сталось так: із того боку Спалахнув прожектор десь, Перекраявши протоку. Освітив десант увесь.

Вмить снаряд поставив воду Стовпищем. Понтони — вряд. Густо там було народу — Наших стрижених хлоп´ят.

Хто з солдатів те забуде!.. Не забудеться воно: Ще живі, ще теплі люди Йшли на дно, на дно, на дно.

Спалах, темінь, знов заграва, Де свої, чужі, хто зна?

І зірвалась переправа, — І запала тишина

Ще про те немає мови — Хто герой, хто боязкий, Хто там хлопець пречудовий А напевне ж був такий.

Переправа, переправа... Темінь. Холод. Ніч, як год, Та вчепивсь у берег правий, Залишивсь там перший взвод.

І мовчать про це солдати, Хоч нема тут їх вини, Ніби в чомусь винуваті, Що на лівому вони.

І нема кінця нічлігу, Ранок теж не звеселя. З льодом пополам та снігом Перемішана земля.

Натомившись у походах, Хай там що, завжди — жива, Обляглась, дріма піхота, — Гріє руки в рукавах.

Обляглась, дріма піхота, Ліс та ніч, глуха пора, Пахне чобітьми та потом, Забиває дух махра.

Чуло дише берег лівий, Разом з тими, що пластом Там, на правім, під обривом Гріють землю животом. Ждуть світанку, ждуть підмоги, Та не журиться солдат.

Ніч мина, нема дороги Ні вперед, ані назад... А можливо, що з півночі Порошить сніжок їм в очі, І уже давно

Він не тане в їх очицях, І лежить сухий на лицях — Мертвим все одно. Обняла їх вічна тиша. Смерть по смерті не страшна, Хоч пайок іще їм пише В першій роті старшина.

Старшина пайок їм пише, А по пошті десь, мабуть, Саме так, як і раніше, їх листи додому йдуть, Що недавно на привалі їх солдати, при вогні Один в одного писали Десь у лісі на спині...

Із Рязані, із Казані, Москвичі, сибіряки — Сплять бійці. Своє сказали І вже праві на віки. Шелюга рости там буде, Де застигли їх сліди...

Може, так, а може — чудо? Хоч би звістку рідним людям — І біда за півбіди.

Довгі ночі в листопаді, Йде зима десь навпрошки. Два бійці сидять в засаді У кущах, біля ріки.

Щось неначе бовваніє, А можливо, хлопець спить, А чи іній то на віях, А чи й справді маячить?

На воді маленька цятка, Зір напружили бійці: Ніби цурка, може, й кладка Пропливає по ріці. Ні, не цурка і не кладка, На очах немов сльота.

— Чоловік либонь, хлоп´ятка!

— Ні, навряд. Вода не та! Да, вода. Подумать страшно, Риба, мабуть, засина.

Чи не з наших учорашніх Випливає хто із дна?..

І замовкли знов солдати. І сказав один боєць: Наш би виплив з автоматом І в шинелі, хоч і мрець. —

І дрижать, до нитки змоклі, — Перший випадок такий.

Підійшов сержант з біноклем, Придивився: — Ні, живий.

— Ні, живий. Без гімнастьорки.

— Може, фриц у тил до нас? —Ні. А може, Вася Тьоркін? — Хтось жартує. В добрий час!

Стій, не квапиться, солдати, За понтон дарма взялись.

— Може, велите спускати?

— Що спускати!

— Він — дивись!

Крижану, різучу корку Біля берега пробив, Він, Василь, звичайно, Тьоркін, Став живий, — добувсь, доплив; Зовсім голий, сині губи,

Похитнувсь, як у диму. Засивів мороз у чубі, Зуби зціпило йому. Підхопили, обв´язали, Ще і валянки дали, І пробігтись наказали.

Потім хлопця завели В затишну штабну кімнату, В ліжко вклали спочивать. Вклали хлопця просихати, Спиртом стали розтирать. Розтирали груди, спину... Раптом каже наче в сні:

— Доктор, може, з середини Ще б погрітися мені,

Щоб не все на спину, значить?..

Випив стопку, і ожив, А що хлопець був гарячий, — То підвівсь і доповів: На погибель ворогам Взвод увесь на правім там! Лейтенант велів прохати Вогоньку туди піддати, А вже слідом за вогнем, Встанем, ноги розімнем. Пособіть нам тільки дечим — Переправу забезпечим...

Доповів про все чин чином, Мов збирався знов назад,

А полковник: — Молодчина, Молодець, спасибі, брат... Повернувся, ліг на спину, Усміхається боєць:

— Чи не можна б ще чарчину, Через те, що молодець?

А полковник на солдата Глянув, строгий на лиці:

— Молодець, а не багато Зразу дві?

— Так два ж кінці...

Переправа, переправа! Крізь гармат глухе виття Бій гримить святий і правий,

Смертний бій, не ради слави, ради мирного життя.

Про війну

Я скажу вам кілька слів. Як умію, просто. Сам прожити б я хотів років дев´яносто. А війна — про все забудь, Що тут нарікати. Вирушав у дальню путь, Звелено: — Чекати!

Час лихий настав, і от Ми тепер в одвіті За Росію, за народ І за все на світі. Од Івана до Хоми Мертві і живії Всі ми разом — це є ми. Той народ. Росія. Тож тримайся свій свого, Бо скажу вам, братці, Нам з гармидеру цього Нікуди діваться.

Тут не скажеш: я — не я, Що, куди, не знаю, Не докажеш, що твоя Нині хата з краю. Тут про себе, — як та де... Думати не треба. Бомба — дура. Попаде Здуру просто в тебе. На війні усе прийми, Честі ж не губи ти, Лізь на груди сам грудьми, Бити вже, так бити.

Я скажу про цю війну, Дам свою оцінку, Тут не так, як в давнину — Стінкою на стінку. Тут не те, що на кулак: Глянем — чий сильніший. Я сказав би навіть так: Ні, тут значно гірше.

Ну, та що там говорить, Ясно все, браточки. Треба дужче німця бить, Не давать відстрочки. Раз війна — про все забудь, Що тут нарікати. Вирушав у довгу путь, Звелено: — Чекати!

Скільки жив — на тім кінець, І турбот ніяких. Ось тоді вже — ти боєць, Справжній ти вояка. Підеш в бій, у будь-який, Виконав задачу. Дивишся — іще й живий Сам собі в придачу.

А спіткає смертний час. Значить, номер вийшов. Може, в риму щось про нас По війні напишуть. Хай прибрешуть, і не раз. Ми й на це готові. Та були б, як кажуть, в нас Дітоньки здорові. [...]

Про нагороду

Ні, хлоп´ята, я не гордий, Не загадуючи вдаль, Так скажу: навіщо орден? Згоден я і на медаль.

На медаль. І то по всьому, По закінченню війни. Повернувся б я додому. До своєї сторони. Чи вернусь? Побачим далі. Тут воюй, а не гадай. Але от щодо медалі: Так її мені подай. Якщо варто, звісне діло, А раз так — то не тягни. В чому справа — зрозуміло — Чоловік прийшов з війни.

Ось прийшов я з полустанка У село, у рідний край.

Я прийшов, а тут гулянка. А нема, то й так нехай. Я в артіль в одну, у другу — Весь район я обійду, Обійду я всю округу, А гулянку десь знайду. І потрапивши між люди, Хоч не гордий, далебі, Я махри курить не буду, А куплю «Казбек» собі.

І сидів би там, де змалку, Друзі вірнії мої, Я ховав колись під лавку Ноги босії свої. Димом пихкав би вояка, Всіх навколо б частував. На запитання б усякі Я б не враз відповідав.

— Що та як? — Бувало всяке.

— Важко, мабуть? — Як коли.

— Скільки раз ходив в атаку?

— Випадки й такі були.

Довелося б там мовчати. Всім хлоп´ятам при мені. Тільки б слухали дівчата, Як риплять мої ремні. Серед них була б одна там, Пломеніла б наче мак... І потрібна нам, солдатам, На той час медаль отак! А її бере досада, — Хоч слівце, хоч подивись...

— Почекай, на цей випадок Орден теж би знадобивсь? Ти сидиш. Музика грає,

В неї очі — два вогні.

— Ні, — задумливо зітхає Тьоркін і говорить: — Ні. Ні, хлоп´ята. Що там орден, Не загадуючи вдаль,

Я ж сказав, що я не гордий, Згоден я і на медаль...

Тьоркін, Тьоркін, милий брате, Де тут сміх, а де печаль. Загадав ти щось багато, Загадав далеко вдаль.

Вже минає друга осінь, Вже почався сніговій, А поштар листів не носить В край смоленський рідний твій.

Де вечірки, де дівчата? Про село своє дарма Будеш думати-гадати, Бо доріг туди нема.

Ти, солдат, не маєш права Погасить святе чуття! Грізний бій іде кривавий, Смертний бій, не ради слави, Ради мирного життя. [...]

Два солдати

Заметіль. Сніги лапаті, Поблизу гуде війна. На печі бабуся в хаті, Дід-господар край вікна.

Рвуться міни, звук знайомий, Пізнаєш його і в сні. Значить — Тьоркін знову дома, Тьоркін знову на війні.

Може, в кого серце й тенька, А старий той бачив світ. Переліт. Лежи, старенька. — А чи скаже: — Недоліт...

У кутку стара накрилась І тремтіла з ляку вся. Та шанобливо дивилась На героя-дідуся, З ким жила — не поважала, Сперечалась на печі, І від кого замикала Все в господі на ключі.

А старий, одягши шубу, В окулярах за столом,

jvIob з оскоми, кривить губи, Гострить пилку терпугом.

___ От не ріже, точиш, точиш, Не бере, ну, що ти хочеш?.. Тьоркін встав:

І недарма, Бач, розводу в ній нема. Взяв ту пилку він у руки, Примостився край стола. Пилка та, неначе щука, Спинкою тут повела І покірна стала з виду. Тьоркін щурився:

— Ну, от.

Пошукай розводку, діду, Ми їй зробимо розвод.

Як поглянути — відрадно: Заваляща та пила Дуже ладно, дуже складно У його руках пройшла. Ще хвилинка — і готова.

— На, старий, дивись, бери, Буде різати, як нова. Даром струмент не кори.

І господар винувато В руки пилку взяв дзвінку. От що значить ми, солдати! Ставить бережно в кутку. Не з твоїми вже літами... Почала стара бурчать:

— Подивився б, що з часами, Ще з тії війни стоять...

Зняв годинника: машина В пилюзі, як млин. Трибки, Коліщата і пружини Обснували павуки.

Дід його біля порога Почепив у давні дні. Так і світиться від нього Біла пляма на стіні.

Обдививсь його детально, — (Це не пилка вже була), Майстер тихо і печально

Посвистав:

— Трудні діла...

Потім шилом щось посунув, Покрутив, посунув знов, На трибки подмухав, плюнув, І годинник враз пішов. Почина переставляти Стрілку знов, вперед — назад-

— Що то значить ми, солдати! — Мовить слізно дід-солдат.

На печі із-під кожуха Баба визирнула й слуха:

— Глянь, ідуть. Тік-так, тік-так.

Ну та й хлопець, ну й мастак. — Хлопець бабі тут і каже, З хитроти, не з простоти:

— Може, сала вам підсмажить? Можу й тут допомогти. —

А стара аж застогнала:

— Сала, сала! Де те сало!..

— Знаю, де сальце твоє, Фриц не був тут — значить, є. Я це дуже добре знаю...

— Хоч-не-хоч, а все одно, — Тьоркін каже, — угадаю,

Де заховане воно!

Баба охкає тривожно, Метушиться на печі:

— Бог з тобою, та чи можна... Помовчи ти, помовчи.

Дід лукаво став моргати, Штовха гостя кулаком:

— От що значить ми, солдати, Сало є, та під замком.

Довго баба ключ шукала, Та, проте, дістала сала. Надто вже пережива, В сало яйця розбива.

Ех, яєчня! Чи закуска Є ще де така смачна.

Перед нею, в нас по-руськи П´ється чарочка до дна.

Ну, господарю, потроху, По одній, як на війні. Це, бач, лікар на дорогу Приписав її мені.

Одгвинтив в баклажці кришку:

— Пий, старий, не буде лишку. Поперхнувся дід-солдат. Підтягнувся:

— Винуват...

І скоринку взяв, понюхав, Для годиться зажував.

А боєць труснув над вухом Ту баклажку і сказав:

— Ще наллємо по чарчині, Все одно такій краплині Не зігріть бійця в бою.

— Будьмо живі!

— Пийте.

— П´ю...

І сидять вони по-братськи, За столом, плече в плече. А розмова в них — солдатська, Спорять дружно, гаряче.

Дід кипить:

— Чекай, товариш.

Що ти валянки все хвалиш? А дозволь ще доложить: Гарні? Га? А де сушить? У землянці чи на кручі? Ні, ти чоботи нам дай, Та сукняні ще онучі. Ось тоді я бог, і край... Недалеко десь за током Землю колупнув снаряд. Тьоркін не моргнув і оком, Не здригнувся й дід-солдат.

— Штуки ці в житті у нашім, — Дід розхвастався, — пустяк! Нам осколки навіть в каші Попадались. Точно так.

Знайдеш, викинеш із ложки. Влучить в тебе — так і мрець.

— Але ж ви тоді бомбьожки Ще не відали, отець.

— Так, це правда. Тут наука. Зверху буде хай твоє.

А така проста в вас штука, Як, наприклад, воша, є?

Тьоркін хліб вмочає в сало, їсть, на діда погляда. Потім смішно йому стало, Він сказав:

— Частково да!..

— Значить, є? Тоді ти воїн. І мене цілком достоїн.

Ти хоч менший, та солдат, А солдат солдату брат. І скажи одверто й скоро, Жартам, друже, міру знай, З військової точки зору Ти мені відповідай:

— Поб´ємо чи ні ми німця? Проженемо звідціля?

— Почекай, старий, наїмся. Закушу, скажу після.

Хоч багато, та не жодно їв, на радість хазяям. Дуже смачно, дуже складно, Глянеш — їсти схочеш сам.

Всю зачистив сковорідку, Встав і наче аж підріс. Хусточку до підборідка Рівно складену підніс.

Руки витер за хвилину, І, як водиться отож, Поклонився господині І господарю також.

Мовчки склався в путь, зібрався, Що поклав, то знає де.

— Як годинник? — Засміявся, Підморгнув старим:

— Іде!

Все оглянув, що в дорогу Ми, солдати, беремо. Зупинивсь коло порогу: Німця, діду, поб´ємо...

Вітер в полі, сніг лапатий, Поблизу гуде війна. На печі бабуся в хаті, Дід-господар край вікна.

Степом рідної Росії, Не спиняючись ніде, В заметілі, в сніговії Тьоркін німця бити йде. [...]

Поєдинок

Спритний німець був, здоровий, Не стрічав такого ще, — Він стояв, мов на підковах, Цей так зразу не втече.

Ситий, голений, пихатий, Звиклий дармове вминати, На війні, в чужій землі Відіспався у теплі.

Він ударив — бив з розмаху, — Так, щоб збити вояка. Як довжезна костомаха — В супротивника рука...

З смертю в піжмурки не грайся, Взявся — бийся і мовчи. Сильний німець-кат попався — У бійця не ті харчі.

На війні, це всім відомо, В відступі — їси, як дома, В обороні вже — сяк-так, В наступі — буває всяк.

Німець стукнув так, що свічі Засвітилися на мить. Тьоркін просто межи вічі Хряснув німця — бить так бить.

Ще й на сніг боєць не сплюнув Гіркувату крові сіль,

Німець в зуби знову сунув Так же сильно, в той же біль.

Так зійшлись, зчепились близько, Що уже обойми, диски, Автомати — к чорту — в сніг! Тут би тільки ніж поміг.

Йде з обох клубками пара, Хтось тут мусить знемогти. Тьоркін ладить від удару Хоч би зуби вберегти.

Поки зуби наш хлопчина Скільки міг, В бою беріг, — Німець, проклята личина, Двинув Тьоркіна Під бік.

Охнув Тьоркін: кепське діло, Кепське, думає боєць. Добре, що легкий він тілом, Відлетів. А то б — кінець...

Та дарма — із ляку вчасно Дав він німцеві ляща Так, що праву руку власну Ледь не виніс із плеча.

Але все гаразд, нівроку, Зуба втратив! Не біда! Та вже й німець одним оком, Клятий, скоса погляда.

Бійка — бійка, не забава; Хоч вогнем пашить лице, В німця морда теж кривава, Наче писанка-яйце.

Ось він — ворог, ніс до носа. Тісно. Стать немає де. Та й смердючий же в барбоса В цього дух із рота йде.

Люто Тьоркін плюнув кров´ю. Ну ж і запах! З ніг збива. Ах, ти, гаде, для здоров´я Не часник жереш, бува?

Поспішав ти до хазяйки? Матка, млєко? Матка, яйки? Нам хотів зробити честь? Признавайся, хто ти єсть,

Що до нашої до бабки У хатину вліз чуть світ. Не спитав, не скинув шапки, Не обтер брудних чобіт?

Ти розумний біля скрині? Хто ти є, скажи в цю ж мить, Що в Росії ми повинні Подавать вам їсти й пить?

Ти безрукий чи безногий, Хочу я, нарешті, знать? А чи збився ти з дороги И попросився ночувать?

Добрим людям люди раді, Ти ж сюди приніс розбій, Свій наводиш тут порядок І закон приносиш свій.

Хто ж ти є? Мені дарма те — Чий ти батько, син ти чий, — Ти людина? Брешеш, кате, Ти падлюка, звір лихий!

Обкрутились раз і двічі, — В кого ж вистачить снаги... Один одному у вічі Уп´ялися вороги...

Як на древнім полі бою, Щит на щит і грудь на грудь. Ніби замість тисяч — двоє Раду битві всій дадуть.

Вились люто, до світанку, Аж потерпли кулаки. А за спиною в них танки, І гармати й літаки.

Наче їм до бійки діла Зовсім, бачите, нема. Сам, один, грудьми і тілом Тьоркін фронт увесь трима.

Біля хутора, під гаєм, Де недавно бій пройшов,

Тьоркін фронт увесь тримає, В забутті ковтає кров.

Смертно б´ється хлопець бравий, Не піддасться, це не той. Ніби геть уся держава Бачить Тьоркіна: — Герой!

Що держава! Хай би рота Подивитися змогла, Що в солдата за робота І які отут діла.

Та не скаржився одначе, Йдеш на смерть же не тому, Щоб тебе хто-небудь бачив, Добре б. Боляче йому... Смертно б´ється хлопець бравий Так, як б´ються на війні. І рука в солдата права Діє ще, та не вповні. Кату-німцеві як треба Ще дає він одкоша, Та шкодує вже про себе, Що на цей раз не лівша.

Кров із потом витирає, Ледь тримається герой, Сили вже не вистачає, Але й німець вже не той.

Вже не та заправка стала, Морда — страх яка була, Наче груша та, що впала З дерева та ще й гнила. Закривавлені обидва, Та не скінчилась ще битва. Гордий фриц, А Тьоркін що ж: Раз ти пес, так я собака, — Так він дума, не балака, Раз ти чорт, — Так я також!

Ти не знав моєї вдачі, Ну, а вдача — перший сорт. Тьоркін дасть негайно здачі, Не піддасться. От де чорт!

Хто боїться ´дної смерті, Хто плював на сто чи й більш. Хай ти чорт! І наші вперті, Всіх чортів В сто раз чортіш.

Бий, не милуй! Зуби стисну. А заб´єш, — то далебі, І тоді, мов кліщ, повисну, Мертвий на живім тобі. На мені спочинь, будь ласка, Ні, не падає наш брат. Що? В руках у тебе каска? Ох же, підлий супостат! Ну, гаразд! — Так будеш знати.

Біль зібравши й злість в кулак, Незаряджену гранату Взяв у ліву й німця — хряк! Німець крякнув і обм´як...

Тьоркін комір нарозпашку, Тьоркін сів, ковтає сніг, Дише часто, дише тяжко, Переміг і сам знеміг.

Як приємно в ту годину, Коли вийшло все на лад, Із розвідки у частину Повертатися назад. І з веселими очима По землі своїй іти! І, між іншим, за плечима Автомат — трофей нести. «Язика» — добичу ночі — Що бреде, куди не хоче, Попереду, сам не свій, Підганять: — Іди мерщій...

Тут на тебе всі надію Покладали — кожен — свій. Незнайомий — а радіє, Що вернувся ти живий. Доложи про все по формі, Байдуже трофеї здай,

А тоді поїж по нормі, — Тут душа вже міру знай.

Піднесе й погляне в чарку Строгим оком старшина. Біля пічки тепло, жарко, Ляж, поспи. А там війна, —

Фронт наліво, фронт направо; То для щастя вороття, Бій страшний іде, кривавий, Смертний бій, не ради слави, Ради мирного життя. [...]

В наступі

Прожили ми в обороні Стільки, тихо, без біди, Що з передової коні Йшли самі вже до води.

І на весь той ліс обжитий. На передній край увесь Біля кухонь, домовито Гавкали собаки десь.

По-домашньому, на диво, Півень — от була пора, — Вдосвіта будив комдива, Як господаря двора.

І сніги, замети всюди. Друже, — пари не жалій. Сіклись віниками люди Тут же, в лазні похідній.

На війні, як на привалі, Спочивали про запас, «Тьоркіна» собі читали На дозвіллі. Враз — наказ...

Враз — наказ. Кінець стоянці. В путь рушають вояки. Сиротливо тануть вранці Над землянками димки.

Рік, мов день, промчав шалено, Так усе воно мина.

Так самісінько, напевно, Пролетить і ця війна.

І солдат мій посивілий, Як повернеться в село, Пригадає: славне діло Під Москвою в нас було...

Мов кобзар, він сяде в колі Зацікавлених внучат. І розкаже все поволі, Якщо слухати схотять...

Не завжди, звичайно, старість Поважає дітвора... Там побачимо. А зараз

Ще далеко та пора.

Бій гримить. До небокраю Снігом поле замело. І солдати одбивають У противника село.

І до отчого порога, Рідного, свого села, Через те село дорога Василеві пролягла.

Що поробите — другому Набагато довша путь. І спішить другий додому, Може, степом незнайомим, Чи горами де-небудь.

Смерть над головами кряче. Хоч кого зігне в дугу. Цеп іде пригнувшись, наче Щось шукає на снігу.

Необстріляним солдатам, Тим, що вперше в бій ідуть. Найдорожче нині знати Те, що й Тьоркін з ними тут.

То дарма, що в пеклі цьому По душі мороз шкребе, Кожен молодик при ньому Хоче показать себе.

Байдуже, що в мить тужливу, Як снаряд по курсу ліг, Тьоркін сам чека розриву, Впавши каменем у сніг;

Що й тому тут страшно здасться, Хто не раз уже в бою Перевірив ратне щастя, Долю вивірив свою;

Що, можливо, од загину, Ворогам усім на зло, Саме це оту людину До сьогодні вберегло.

До цієї борозенки, До оцього рівчака, Де лежить така маленька Та людина. І чека...

Десь, про кожного окремо, Думу дума той свою — По годиннику чиєму Йдуть годинники в бою.

За всією скрізь пальбою, За розривами в диму Стежить він, Володар бою, І рішає, що к чому.

Десь у тій піщаній кручі, В бліндажі сухім, сипучім Генерал годинник свій Хутко закриває. Бій. Ще секунду щось міркує, Піт на лобі витира... Дочекався Тьоркін, чує: За Вітчизну! Взвод! Ура-а...

Хоч не раз уже й не двічі Тьоркін чув оці слова, Смерті дивлячись у вічі, Як запеклий бій трива, Знову владно в душу била І на цей раз, як завжди, Правди і печалі сила, І святої гіркоти: Та незмінна сила, певна,

Що проймає до нутра. Що за все одвіт священний Вже на себе забира.

За Вітчизну! Взвод! Ура-а Лейтенант, з кінноти взятий, Спішений в бою козак, По-хлоп´ячому вусатий, Танцюрист і весельчак — Перший встав, стріляє з ходу І бігом поперед взводу Поспішає у село. Хто там ще зібрався поки, — У снігу м´якім, глибокім — Тільки видно слід було.

Біля крайньої вже хати Вуса він розгладив там:

— Молодці! Вперед, хлоп´ята! Крикнув так молодцювате, Наче був Чапаев сам.

Тільки раптом захитався, Похилився на бігу, Слід героїв обірвався На снігу...

Він пірнув у сніг, як в воду, Мов хлопчак з човна у вир, І пішло в цепу, по взводу:

— Впав од рани командир!..

Як підбігли, — встиг сказати Лейтенант лише одне:

— Уперед! Вперед, хлоп´ята! Серед вас нема мене...

Ось городи, перелази, Метрів двадцять до двора. Зрозумів Василь одразу: Вести в бій — його пора.

За Вітчизну! Взвод! Ура...

І довірливо, по знаку, Вася Тьоркін поспіша, — З місця кинулись в атаку Сорок душ — одна душа.

Якщо бій скінчився вдало, Ти на них прийди поглянь: Кожен іншого тут хвалить І не чути нарікань.

— Нагодились танки вчасно.

— І сапери молодці. Артилерія — прекрасно. Задоволені бійці.

— А піхота?

— Як по нотах,

Йшла піхота. Е, та що там! Авіація — і та... Словом, просто — красота!

Та, признаємось, — бувало, Критися нема чого: Що героїв є чимало, Та забуто одного.

І чоло спітніле втерши, Олівця, блокнота взяв:

— Хто в село удерся перший — Знати генерал бажав.

Доповіли урочисто — Є він, справжній молодець, Не з´явився ж особисто, — Тяжко ранений боєць.

Щоб такого і не знати, — Та про нього кожен чув.

— Тьоркін! — мовили солдати. Так, то справді Тьоркін був.

Смерть і воїн

За переярки та горки Віддалявся бою жар. У снігу глибокім Тьоркін Непідібраний лежав.

Кров одразу застигала На постелі сніговій: Смерть підкралась і сказала:

— Ну, солдат, тепер ти мій.

Буду я тобі за друга, Обійму і поведу.

І завіє біла хуга Все на нашому сліду.

Кинувсь Тьоркін, глянув скоса, Ледве теплий він, трудний:

— Я тебе не кликав, Косо, Я солдат іще живий.

Смерть підступну має вдачу:

— Годі, досить, молодець, Я вже знаю, я вже бачу: Ти живий, та не жилець.

Хоч смертельно, та привітно Я торкнулась щік твоїх, А тобі вже й непомітно, Що сухий сніжок на них.

Ти не бійсь, що світ погасне, Світ не краще темноти.

А чого від мене, власне, Особисто хочеш ти?

Смерті ніяково стало, Та здалось, а може, й ні. Що я хочу... Дуже мало. Треба півслівця мені.

— Ну, скажи, не будь упертим, Що не згоден ти з Життям, Що хотів би зараз вмерти...

— Підпишись, виходить, сам? — Ну, а що ж тут, — Смерть сказала, — Підпишися і спочинь,

— Щоб ти, відьма, не діждала. Не торгуйсь, облиш, покинь. Не втекти ж тобі від згуби, Ти повір уже мені.

Все одно стягнуло губи, Зводить зуби... Ні! І ні!

Думай, поки не стемніло, До кісток мороз пройма, Впору скінчим добре діло, Щоб не мерзнути дарма.

— Потерплю. Дивак, послухай,

Ех лежиш, примерзнув бік. Вкутаю тебе кожухом, Щоб зігрівсь уже навік. Бачу, віриш. Он і сльози, Я миліша тут за всіх. Бреш, я плачу від морозу, Не від жалощів твоїх. Хай від щастя, хай від болю, А мороз, як бач, шкребе. Хуртовина йде по полю. ´ Ні, не знайдуть вже тебе... Ти покинь земні турботи, Що це дасть тобі тепер! Пошкодуєш, все одно ти, Пожалієш, що не вмер...

Смерть, жартуєш, а чи що ти, Повернув з трудом плече, — Тут пожить якраз охота, Я й не жив як слід іще...

Як і встанеш, глузду мало, — Сухо Смерть сміється тут, — Ти гадаєш — краще стало? Знову страх, утома, бруд. Солодко, питаю, буде? Розсуди ти сам тоді. Що судить, з війни не зсудиш Ні в якому вже суді...

— Та й журба іще до того: Що там дома, як сім´я? Ось докінчу німця злого Й повернусь додому я.

Що ж, припустим на хвилину, І куди ж ти звідціля У таку лиху годину? Всюди — спалена земля. Скрізь руїни.

— Побідую,

Дома б я у діло вник.

— Дім зруйновано.

— Збудую.

— Піч розбито.

— Я й пічник.

Все, що зможу в руки взяти,

Те одразу й оживе. Дай іще старій сказати: .— А як руку одірве?

Чи коли тебе спотворить, Будеш сам не рад собі. І Людині з Смертю спорить Тяжко стало, далебі. У бійця од втрати крові Геть пішло все шкереберть.

— При одній лише умові Згоден я... Чи чуєш, Смерть...

Може, з розпачу, чи з болю Воїн тяжко застогнав, І, напружуючи волю, Домовлятися почав.

— Я такий, як всі солдати, Хай загину на війні.

Але в день отого свята Погулять даси мені? В день величний, заповітний, Як закінчиться війна, І Москви салют побідний Понад світом пролуна? Чи даси в той день, під сонцем Погулять серед живих? Чи даси в одне віконце Хоч постукать до своїх? І, як вийдуть рідні з хати, Чуєш, Смерть, мені ще й там, Хоч слівце даси сказати? Півсловечка?

— Ні, не дам...

Кинувсь Тьоркін, глянув скоса, Замерзаючи, трудний.

— Геть іди ти звідси, Косо, Я солдат іще живий.

Буду плакать, вить од болю, Хай помру, та не в ганьбі, А по власній, добрій волі Все ж не здамся я тобі. Що ж, лежи. Я почекаю, Подаси мені ще знак....

О! Ідуть. Мене шукають Із санбата.

— Де дивак?

Он, ярком, де снігу повно... Смерть регоче на весь рот:

— То команда похоронна.

— Все одно: живий народ.

Сніг скрипить, підходять двоє. Лом чиргикає об сніг.

— Ось іще лишився воїн.

— Не вберем до ночі всіх.

Узнаки далася втома, Діставай кисет, земляк, На мерцеві сядем цьому Та покуримо, чи як?

— Ех, якби це до затяжки Борщику хоч казанок.

— Та хоч крапельку з баклажки.

— Ех, якби — один ковток.

— А чи два...

Й подав хоч слабо Мій герой тут голос свій:

— Проженіть оцю ви бабу, Я солдат іще живий.

Здивувались ті, звичайно, Але факт: живий солдат.

— Що ти думаєш?

— Давай-но, Понесем його в санбат.

Рідко де бува це діло, — Гомонять товариші, — Одне діло — просто тіло, Тут же тіло при душі.

— Ледве-ледве душа в тілі. Змерз, бідаха. Понесем. Ну, а ми тебе вже хтіли, Розумієш, в наркомзем.

— Годі. Ждав він нас чимало. Вирубай шинель в льоду. Підіймай.

А Смерть сказала:

— Я, однак, слідом піду.

«Земляки, як подивлюся, Тямлять мало в справі цій. Брешуть, думає, розтрусять — І солдат цей буде мій».

Два ремні та дві лопати, Дві шинелі та ломок.

— Бережи, солдат, солдата.

— Понесли. Терпи, дружок.

Тихо йдуть, аж наче лячно, Щоб не схибити ніде. І несуть його обачно. Смерть слідом за ними йде.

Не знайти в степу дороги, Снігу в пояс, вітер злий.

— Відпочили б, хлопці, трохи...

— Чоловіче дорогий, — Обізвавсь земляк до нього, — Не жалій, в нас є терпець,

Бо несемо ж ми живого, Вдвічі важчий буде мрець.

— Та до того ж, як відомо, — Другий тут же додає, — Всяк живий спішить додому, Мертвий дома, де не є.

— Все, мабуть, іде од звички, — Так міркують земляки. Друже, ти без рукавички?

На ось теплу із руки...

Смерть на них зирнула строго, І подумала, мабуть: «Тут не вдію я нічого, Дружно ці живі живуть.

Проти волі, так виходить, Хоч і шкода чимала, — На відстрочку дам я згоду».

І, зітхнувши, геть пішла. [...]

Тьоркін-Тьоркін

Ось чиясь і пічка й хата, Хлів на дрова розбирай.

Хто намерзся більш, хлоп´ята, Ближче грітися сідай.

А чия воно там хата — Розберуть без нас колись. Ну, а поки що, хлоп´ята, Грійся, радуйсь, не журись.

На долівці он солома, Ляж та виспись до пуття. І не в тещі, і не дома, Не в раю, проте — життя.

Той свою роззуту ногу Розглядає при вогні, Мацає руками строго, — Чи вона його, чи ні.

Той шинелю на кілочку Почепив, підняв сорочку. Заступає світло вам.

— Голубе, ти ж тут не сам.

— Темно. Відступись, юначе.

— Що ти, справді, німець наче..

— Німець щось не той стає.

— Ну, брат, він іще дає,

Не скупиться чорт проклятий... Де там, маже салом п´яти, Вже на Захід ніс держить.

— Ясно, — скоро побіжить.

— Ох-хо-хо. Війна, хлоп´ята.

— А ти думав! От дивак. Це б у смак почаювати, Хміль він гріє, та не так.

— Де ти вичитав це, друже, Грітись чаєм? От і бреш.

— Слухай, хлопче, ти не дуже

— А куліш хороший теж...

Василя долає втома, Він дрімає на спині, Од розмови в стороні.

Так чи так, а Тьоркін дома, Тобто знову на війні... Не для всіх це ясно буде: От з шпиталю повернись —

Все не те — місця і люди, Що були в полку колись.

Примовки і дух махорки Наче не такі, як там... Де то наш Василько Тьоркін? Раптом чує Тьоркін сам...

Він підвівся на соломі, Світло мига де-не-де. Наче ж і нема знайомих, І про нього мова йде...

Жарти, дотепи навколо, Він і вусом не моргне: Раптом Тьоркін чує голос:

— Хто там згадує мене?..

Що? Тебе? Без оговорки Знову той:

— Я не крутій.

— Гля... Дивись.

— Та я ж і Тьоркін.

Чує знову Тьоркін мій. І збагнути — що до чого, Неспроможна голова. Всі звернулися до того, Хто сказав оці слова.

Здивувалися всі чисто:

— Справді Тьоркін?

— Та весь час.

— Особисто?

— Особисто.

— Хлопці, Тьоркін серед нас! Мо´ закурите махорки? — Пролунало в тишині.

І не мій, а їхній Тьоркін Одмовля:

— Махорки? Ні.

Ще секунда, ще хвилина, Глянув Тьоркін мій — ну, да: В двійника його чуприна Аж горить, така руда.

Ще коли б собі махорки Тьоркін викурив отой, Не встрявав, можливо б, Тьоркін

У розмову — мій герой. Де там — друзів зневажає, Це вже зовсім інша суть. Шпильку Тьоркін мій пускає:

— А у вас «Казбек», мабуть? —

Був і той не без кебети, Зміряв поглядом мого:

— Що ж, трофейні сигарети Ось куріть. — Візьми його! Бачить Тьоркін мій, Василько, Не з того зайшов кінця.

Бо слівце оте ніскільки Не збентежило бійця. Не любив людей пихатих, Та й за себе він стояв. І почули тут солдати:

— Ну, а справжній Тьоркін — я...

— Новий Тьоркін! Взвод сміється.

— Хлопці, двоє...

— Буть біді...

Якщо п´ять їх набереться, Розбудіть і нас тоді.

— Не жартуй, — відповідає Тьоркін той не жартома:

— Тьоркін — я.

А хто їх знає, — Ярликів на них нема. Із кишені гімнастьорки Рижий — книжку:

— Що ж я вам...

— Точно: Тьоркін... Тільки Тьоркін

Не Василь, а вже Іван.

І лукавими очима На мого дивився мить: Зрозумій ти, що для рими Можна і Хому зробить.

Мій пустив димок у стелю:

— Тьоркін з орденом, братва.

Той розхристує шинелю:

— Ну, а в мене їх аж два. Бронебійник я. —

— Тихіше!..

— Свідків треба? Є, живі. І машин підбив я більше, Не одну, а цілих дві.

Тьоркін знітивсь, але в міру, Сумно дивиться в огонь:

— Я б тебе ще перевірив, Та в тилу моя гармонь.

Всі кругом:

— Гармонь знайдеться, В старшини є.

— Не займай.

— А чому?

— Гляди, проснеться...

— Ну, й нехай.

— Давай, давай!

Тільки взяв боєць трьохрядку, Зразу видно: гармоніст. Для початку, для порядку, Кинув пальці зверху вниз.

До міхів припав щокою, Строго брови вгору звів, І про вечір над рікою Повела гармонь без слів...

Тьоркін мій махнув рукою;

— Добре ти заграть зумів. Та одне тебе, брат, губить: Рижість Тьоркіну не йде.

— Рижих більш дівчата люблять, Тьоркін той своє веде.

Щедре серце Тьоркін має, Сам уже регоче він, І не так переживає, Що є Тьоркін ще один.

Хоч обидно, та приємно, Що такий от рядом з ним. І цікаво вже напевно Тут хлоп´ятам геть усім. Тьоркін каже:

— Слухай, друже, Кажеш, Тьоркін ти? Нехай. А для мене це байдуже.

Той говорить:

— Ні, чекай!

Хто ж тут Тьоркін?

— От же лихо!..

В хаті галас, повно сміху. Тут підвівся старшина Та як гаркне:

— Тишина!

Що за спірка без угаву? Ясно мусить буть одно: Кожній роті по уставу Буде Тьоркіна дано. Чули всі? Ну, значить, годі? Всі погодились з усім? Розійдись! — І я погодивсь З старшиною строгим цим.

Був би й взводові не лишній Тьоркін, а не інший хтось, А проте, це все, між іншим, Так, до слова вже прийшлось. [...]

На Дніпрі

Ще за річкою Угрою, Що позаду вже отам, Генерал сказав герою:

— По путі з тобою нам...

От, здавалось, хлопцю щастя. Тьоркін думав — повезло, Із полком своїм ще вдасться Завітать в своє село.

Та навряд, щоб загадати Він наважився в ту мить, Що на танцях при дівчатах Буде ще «Казбек» курить...

Все ж із кожним переходом, Через гору, чи ріку, Сторона, звідкіль він родом, Все дорожча земляку.

І в путі, і в громі бою, На привалі і вві сні, В нім жила сама собою Пісня рідній стороні:

Мати-земле моя, рідна,

Сторона лісна привітна, Придніпровський отчий край, Здрастуй, сина привітай!

Здрастуй, мила горобинко, Пісні нашої краса, Здрастуй, Єльне, здрастуй, Глінко, Здрастуй, річко Лучеса...

Рідна, люба земле-мати, Правду всю од мене взнай, Як моя душа солдата Поривалась в рідний край.

Я надав такого крюку І пройшов таку я даль, Пережив таку я муку, Звідав я таку печаль.

Земле рідна, милий краю, Битий шлях через байрак, Я про все те споминаю Не для похвальби, а так...

Я до тебе йду походом, Рідний краю, дорогий. Я до тебе йду зі сходу, Я не інший, все такий.

Мати-земле, рідний краю, Хай нас радість не мине, Ти прости, за що — не знаю, Тільки ти прости мене... —

Так в путі, в розпалі бою, У самій душі бійця І жила сама собою Пісня, чи промова ця.

Для війни хороші нині Всі краї, це звідав я: Що Кавказ, що Україна. Що Смоленщина твоя.

Де з боями, де незримо Мимо рідного села І тії сторонки мимо їх дивізія пройшла.

А на фронті, десь лівіше, В ранню осінь це було, Генерал тимчасом інший Брав геройове село.

Фронт котився, наче повінь, Звідусюди, до Дніпра, І спітнілі бігли коні, До свого немов двора.

В пилюзі, рябі від поту, Сміючись, солдати йдуть: Значить, добре йде піхота, Раз колеса відстають.

То нічого, що чим далі — Більш томилися бійці Так, що ложку на привалі Не могли тримать в руці.

Дужі знов святим поривом Йшли солдати. Духота. І по-страдницьки — щасливо В них розтулені вуста.

Зліва наші, справа наші, Не відстати б на ходу. Німець в кухнях теплу кашу Кинув з ляку у саду.

— Наздогнать його б та в воду.

— Переправивсь, сучий сині Кажуть, вже зайняв із ходу Пункт населений Берлін...

Літо бабине чіплялось До багнетів і до вій, Військо йшло. Світать як стало. Наступив дніпровський бій...

Може бути, в інші роки, Вглиблюючи гирла рік, Все, що тут на дні глибокім, Знов побачить чоловік.

Знайде й витягне з намулу, З каламутної імли, На віки отут заснулі Польових гармат стволи.

Знайде наші танки й вражі. Що спіткав один кінець. І з усього світу майже — Сталь і гуму, і свинець.

Витягне з понтона днище, Трос зіржавілий в ріці, І топір без топорища, Що тримав сапер в руці...

У прийдешні дні, можливо, І про цей ось топірець, В пісні про Дніпро бурхливий Скаже ще якийсь співець.

І про жнив´я це шалене, Що ніколи не забуть. Та без мене він напевне Не згада про що-небудь.

Хай не всі важкі завдання Я здійснив у цім труді, Але в мене більше знання, Я ж від рання і до рання

Був отам. Я жив тоді. З вантажем багатотонним Відстають грузовики, Ще не скоро й міст понтонний Добереться до ріки, —

У бою не жде піхота. Вже такий закон війни, За пором — спускай ворота, А колоди — за човни.

На ніч будуть переправи, Міст налагодять вночі, А хлоп´ятам берег правий В воду простяга кущі.

Підпливай, хапай за гриву, Наче доброго коня. І спочинок під обривом, І затишок від огню.

То дарма, що в гімнастьорку Наче хто з відра налив... Так на правий берег Тьоркін Разом з іншими ступив.

На зорі туман кудлатий, Сплутавши дими й димки, З берегів почав сповзати, Мов ріка поверх ріки.

Бій гримить над головами, Та, можливо, кожну мить Разом з берегом, з кущами Й взвод у воду полетить.

Але пив уже й солону Й прісну воду чоловік... Від західного кордону До Москви-ріки, до Дону І назад, то ж скільки рік!

Ще боєць — і всі, здається, — Виповзає на пісок, Сухаря жує, сміється:

— Хороше в Дніпрі розмок!

Мокрий весь, іде кущами, Байдуже! На те й десант. А Дніпро уже за нами. Як, товариш лейтенант?..

Бій гримів за переправу, А внизу, лівіше чуть, Німці з лівого на правий Попливли. Не допливуть.

З нашими не розминуться, Туго вже петля стяглась. Тьоркін каже:

— Хай здаються

Там вони, сюди їм зась! —

Ну, а там, на лівім, з ходу Підоспілі вояки, їх штовхали в воду, в воду, Впертих брали на штики.

Ще між тими берегами, Невгаваючи й на мить, Бомби палі помагали, Забивать, настіл стелить,

Як уже звідусюди: З ям, льохів, з лісів густих

Бігли наші рідні люди, Щоб побачити своїх...

В штаб у наш, що був у школі, Навпростець через город, Плентавсь німець зовсім голий, Звеселяючи народ.

— З переправи?

— З переправи. Тільки-тільки що з Дніпра.

— Плавав, значить?

— Плив, диявол,

Бо дошкулила жара...

— Ситий чорт! Чистопородний. Як на бал в полон спішить... Не встряє у жарти взводний, Тьоркін думає, мовчить.

Курить, дивиться не строго, Складка посеред чола. Дума, що його дорога Значно довшою була.

На його чоло гаряче Не обида, роздум ліг. Скільки за війну він бачив, Скільки втратив і зберіг!..

Мати-земле, рідний краю, Всі в смоленській стороні, Ви простіть, за що — не знаю, Тільки ви простіть мені. Не в полоні у жорстокім, У щасливий, добрий час, У своїм тилу глибокім Залишає Тьоркін вас.

А пора тяжка, проклята, Вже не вернеться назад... Що ж ти, Тьоркін, друже-брате, Ніби плачеш?.. Винуват... [...]

По дорозі на Берлін

По дорозі на Берлін В´ється сірий пух перин.

В проводах замовклих ліній, У гіллі намоклих лип Пух перин повис, мов іній, На борти машин налип.

З-під коліс гармат і кухонь Грязь і сніг летить із пухом.

На шинелю відусіль Пада пух і заметіль...

Над землею над чужою Холод ходить із нудьгою. Не стиха війна й на мить, І земля здригає звично, Хрусткий щебінь черепичний Із крутих дахів летить...

Росіє, скільки бились

Ми за тебе, скільки йшли, — Де ті ріки залишились, Що снагу ми з них пили...

Довго-довго ще за нами Йшла береза, як у сні, — Помахала нам гілками розтала вдалині...

З Волгою, Дніпром, Москвою Як далеко ти в цю мить. Поміж нами і тобою Трьох держав земля лежить.

Пізній день встає, не руський, У немилій стороні. З дахів черепичні друзки Скрізь валяються в багні.

Всюди стрілки та помітки, В ярликах вози, плуги, Кільця дротяної сітки, Загородки, дверці, клітки, — Все навмисно для нудьги...

Мати-земле, рідна наша, Поміж землями всіма Найсвітліша ти, найкраща, Рівної тобі нема.

Якщо долю взять солдатську, Кожен скаже, далебі:

Краще вже в могилу братську Нам лягти, але в тобі.

Та миліше нам додому Кожному прийти живому. Заявиться в день ясний: Здрастуй, краю дорогий.

Воїн твій, слуга народу, З честю може сповістить: Все пройшов — огонь і воду, Повернувся із походу І тепер бажає жить.

Він беріг солдатську славу, Бойових прапорів честь. В кого ж, в кого більше права На любов до тебе єсть!

Шапки й раз не знявши в місяць, Спав — не спав, на бій схопився Захисник твій, воїн, син, Поспішав до тебе, бився По дорозі на Берлін...

По дорозі неминучій Пір´я, пуху — цілі кучі.

У зруйнованих містах Пір´я смаленого пах.

Під громи боїв запеклих, Вириваються, мов з пекла, На шосе, на схід з усюди, Радісні, щасливі люди.

Взуті, босі, обгорілі, Є тут: жовті, чорні, білі, Бідний, в´ючний, піший люд...

Всім на схід — один маршрут.

З диму, з полум´я, із грому, Із тюрми тії — на схід, То Європа йде додому, А за нею пір´я вслід.

І на руського солдата Брат-француз, британець-брат, Брат-поляк і чех, наш брат,

Якось ніби винувато Дивляться усі підряд.

І до зачісок дівочі Руки тягнуться самі. Повні щастя їхні очі, А самі вони німі.

Хліб солдат ділив по скибі, Бо чужа ж для всіх земля. От Європа, а спасибі Всяк по-руськи промовля.

І стоїть він, визволитель, Шапка з зіркою набік. Помогти я, що ж — любитель, Ніби каже чоловік, — То, мовляв, є служба наша, Не в докір це іншим хай...

— Ей, а ти куди, мамашо? Та додому ж, в рідний край.

На чужині, де, як повінь, Звідусюди різний люд — Раптом наша рідна мова, І з ціпком бабуся тут.

Ув очах ласкавих горе — Дна йому нема, як море. Збилась хустка з голови, Ззаду й спереду сакви.

Привіталась до солдата, По щоці сльоза сповзла. Наша тружениця-мати І вона, як він — з села.

Наша мати невідома, Що в найтяжчому труді Не згинається, сірома, І не стогне у біді.

Матері! — Така їх доля: Доглядать, плекать весь час І з любов´ю, з щирим болем, І втрачати потім нас.

І ні разу їхні руки Не спочинуть за життя.

Часто випада й онуків Ще доводить до пуття.

Ось вона в чужому краї... .— Чи далеко ж до двора?

— До двора? Двора немає, А сама я з-за Дніпра...

Не годиться так, хлоп´ята, Нікуди такі діла, Щоб солдатська наша мати Із неволі пішки йшла.

Ні, рідненька, кинь ломачку, Не переч, не говори, І, насамперед, конячку З бричкою оцю бери.

Шлях далекий до домівки, Вкутай ноги в килими, Та візьми оцю корівку, І вівцю собі візьми.

Забирай відерце, кварту, Ще і чайник про запас, І перинку взяти варто, — Німцям тяжко, нам якраз...

— Ой, не треба. Ні до чого! — Та бійцям того не чуть.

Ще годинника стінного І велосипед несуть.

— Ну, прощай. Щасливо їхать! Не поїду, — полечу!.. —

І закашлялась од сміху, Од щасливого плачу.

— Дітоньки, мені не близько, Та затримають бува:

Ні записки, ні розписки, Хто ж повірить на слова?

Ні про що ти не печалься, Ні на кого не зважай. Що стосується начальства — Свій у всіх передній край...

Легко їдь собі, як з горки. А спитають де-небудь, То скажи, та не забудь,

Що на все дав дозвіл Тьоркін Буде всюди вільна путь.

Живі будем, в Задніпров´я Завітаємо уже...

Хай дасть Бог тобі здоров´я І від кулі збереже.

Десь, мабуть, ще по чужині Іде ця бабуся нині, Править, мружиться від сліз, На шляху-дорозі грузькій, На землі чужій, не руській, Бачить цвіт своїх беріз.

Як же дома вас багато, Білокорі ви мої...

Прикордоннику-солдате, Пропусти з усім її! [...]

Від автора

Світить місяць, ніч ясна, Чарку випито до два...

Тьоркін, Тьоркін, одгриміли, Уляглись війни громи. І немовби застаріли В той же день з тобою ми

І немовби очманілий У незвичній тишині Змовк і я зніяковілий, А співав же на війні.

В тім біди немає, звісно, Доспівали, значить, пісню. Іншу треба, в цьому суть, Прийде час, нову складуть.

Інше я хотів сказати Просто, щиро, від душі: Як завжди я винуватий Перед вами, читачі.

Більше міг би, часу мало Мав я, друзі, на війні. Для сміху брехав бувало І ніколи для брехні.

А лишався сам з собою, То зітхнув не раз, не два, Повторяючи героя, Тобто Тьоркіна слова:

«Я вам ще й не те сказав би, Та запишу при собі, Я й не так іще заграв би, Та не можу, далебі».

Та журитися нема що, Може, згодом, у співця Вийдуть речі значно кращі Від цієї, про бійця.

Та з усіх вона єдина Дорога мені до сліз, Я люблю її, мов сина, Що в лиху годину зріс...

В перші дні війни тяжкої, Друже, Тьоркін, любий мій, Побратались ми з тобою, Ідучи на правий бій.

Я забуть не маю права, Що твоя — моя то слава, І про те, як ти мені Помагав у цій війні.

Від Москви, від Сталінграда, Ти зі мною рідний, свій, Боле мій, моя відрадо, Подвиг мій, спочинок мій!

Ці рядки і сторінки ці — Список радощів та бід. Як я західної границі, Аж до рідної столиці, А від рідної столиці Знов на Захід до границі, Потім від тії границі Аж до вражої столиці Ми робили свій похід.

Сірий попіл змили весни Вогнищ тих, що гріли нас. З ким не був, не пив я чесно Перший раз, останній раз...

З ким лише не був я рідний, Стрівшись вперше — скільки їх Тих, кому я був потрібний, Що й мене нема без них.

Скільки тих на вічний спокій Вже пішло, що збірник твій Прочитали. Ніби років Хто зна й скільки книзі цій.

І скажу я нелукаво: Що там їй прийдешня слава! Що розумник-критик їй, Що читає без усмішки. А шука — чиє огрішки, Як не знайде — сам не свій.

Зовсім іншими думками Жив і снив, коли роками В заметілі й під дощами У землянках при вогні, В ночі темні і ясні,

Стягши нашвидку зубами Рукавицю, між боями, Я у книжки записні Умережував рядками Ці слова сумні й смішні.

Мріяв я про суще чудо, Щоб цю видумку мою Прочитавши, наші люди Зігрівались у бою.

Щоб підходила солдатська Веселіше кров до скронь, Наче б він почув зненацька, Хай і драну вже гармонь.

Не біда, що може статься, У гармонії один, Може, два од сили танця, — А зате ж який розгін.

1 тепер, як блискавиці, Згасли — скажем наугад — Хай, де-небудь у пивниці, Спом´яне нас, як годиться, З рукавом пустим солдат.

Хай на кухні, чи в коптьорці, Майстер влучного слівця Жартом скаже: «Гей, ти, Тьоркін!» Про якогось там бійця.

Хай про Тьоркіна шановний Скаже генерал якийсь, — Він-то скаже безумовно, Що вручав медаль колись.

Хай читач якийсь несміло Скаже слово теж своє: — Вірші, глянь, а зрозуміло, І по-руськи все як є...

Я б пишався, їй же право, І — негордий чоловік

На чиюсь там іншу славу Не змінив того повік,

Незабутньої години Я цю книгу про бійця І почав із середини, І закінчив без кінця.

Може, з наміром сміливим Присвятить любимий труд Тим, що голови зложили, Друзям, що лишились живі, Всім — чий поважаю суд.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС