Електронна бібліотекапідручники


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

ПРОЗА І ДРАМАТУРГІЯ 30-Х РОКІВ


Тридцяті роки називають «чорними» тридцятими. ЗО січня 1933 р. Гітлер прийшов до влади. Фашистські режими встановлюються в Італії та Іспанії. 1 вересня 1939 року розпочинається Друга світова війна. На теренах Радянського Союзу зростає диктатура і «культ особи» Сталіна, фабрикуються процеси над «ворогами народу», Україною прокочується голодомор.

У 1934 році, на І з´їзді радянських письменників, було офіційно проголошено про панування в літературі єдиного стилю — соціалістичного реалізму.

Термін «соціалістичний реалізм» розробляється під час літературної дискусії, яка велася в СРСР наприкінці 20-х- на початку 30-х років. У 1932 році, на письменницькій нараді, яка відбулася на квартирі М. Горького, художнім методом радянської літератури було названо «соціалістичний реалізм». Це поняття затверджується та канонізується на І з´їзді радянських письменників, після чого в радянській літературі та мистецтві встановлюється жорсткий диктат єдиного творчого методу (стилю).

Очевидно, що сам термін «соціалістичний реалізм» є внутрішньо суперечливим. «Хіба буває реалізм соціалістичним, капіталістичним, християнським, магометанським?» — риторично запитує А. Терц (А. Синявський), автор відомої брошури «Що таке соціалістичний реалізм» (1957 р.). Як слушно зауважив Альбер Камю, «справжній об´єкт соціалістичного реалізму— це реальність, що на сьогоднішній день не існує». Адже реальність, пояснює Камю, «не була соціалістичною в минулому, як і не є такою тепер».

У статуті Спілки радянських письменників було проголошено, що соціалістичний реалізм «потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення мас поєднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму».

Ознакою, що об´єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність на їхніх сторінках так званого «позитивного героя». Досить пригадати Павку Корчагіна («Як гартувалася сталь» М. Островського), Чапаева з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку («Бур´ян» А. Головка). Соціалістичний реалізм, що створює численних позитивних героїв, ідеалізує та нівелює людину, спрощує її, моделюючи без якихось суттєвих внутрішніх суперечностей.

Вплив соціалістичного реалізму та його жорстокий пресинг на літературу призвів до трагічних наслідків. Досить пригадати митців, що стали жертвами сталінського терору (М. Семенко і М. Куліш, В. Поліщук і Г. Косинка, І. Бабель і О. Мандельштам, Б. Пільняк і П. Романов, Т. Табідзе і Є. Чаренц), цькування та бойкоту (О. Довженко, В. Сосюра, А. Ахматова, М. Зощенко, Б. Пастернак), судових процесів (А. Синявський, Ю. Даніель, И. Бродський), арешту творів («Собор» О. Гончара) тощо.

У світовій літературі 30-х років продовжують творити видатні письменники- реалісти Ромен Роллан, Анатоль Франс, Джцр Голсуорсі, Бернард Шоу, Герберт Уеллс, Гергарт Гауптман, Генріх і Томас Манни, Теодор Драйзер, Сінклер Льюїс. Визнання завойовують нові автори: Ліон Фейхтвангер і Бертольт Брехт, Еріх Марія Ремарк і Річард Олдінгтон, Ернест Хемінгуей і Шервуд Андерсон. Нові художні пошуки ведуть письменники-модерністи: Джеймс Джойс і Вірджінія Вулф, Томас Стернз Елі- от і Поль Елюар, Герман Гессе і Андре Мальро, Андре Жід і Вільям Фолкнер. Але, не-

зважаючи на різні естетичні принципи, більшість митців проявляє єдність у боротьбі проти фашизму й загрози війни, в захисті гуманізму і свободи. І не лише силою слова. Наприклад, на боці іспанських республіканців проти фашизму воювали письменники різних країн: іспанець Ф. Гарсіа Лорка, француз А. Мальро, німець Ф. Вольф, англієць р. Фокс, американець Е. Хемінгуей, угорець М. Залка... А в роки Другої світової війни багато художників слова бере участь у французькому русі Опору (Л. Арагон і П. Елюар, А. Камю і Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй і С. Беккет, Ф. Моріак і М. Дрюон).

На межі 1920-1930-х років складається література «втраченого покоління». Термін «втрачене покоління» уперше вжила американська письменниця Гертруда Стайн щодо молодих людей, які побували на фронтах Першої світової війни, були глибоко вражені її жорстокістю й абсурдністю, «втратили» на війні свої ілюзії та самих себе і не змогли інтегруватися у мирне післявоєнне життя. Слова Г. Стайн («Всі ви— втрачене покоління») прославив Хемінгуей: він зробив їх епіграфом до свого роману «І сонце сходить» (1926). Згодом поняття «втрачене покоління» набуває більш широкого сенсу. Представники цього покоління засуджують війну і лицемірство суспільства, створюють образи молодих людей, морально і фізично скалічених війною.

Мотиви «втраченості» по-різному заявили про себе в таких романах, як «Три солдати» (1921) Дж. Дос Пассоса, «Величезна камера» (1922) Е. Е. Каммінгса, «Великий Гетсбі» (1925) Ф. С. Фіцджеральда, «Солдатська нагорода» (1926) В. Фолкнера, «І сходить сонце», «Прощавай, зброє!» (1929) Е. Хемінгуея, «На західному фронті без змін» (1929) Е. М. Ремарка, «Смерть героя» (1929) Р. Олдінгтона.

Нових рис творчість представників «втраченого покоління» набуває у 1930-тих роках, коли люди, що повернулися з Першої світової війни, бачили небезпеку Другої. Показовою тут є творчість німецького письменника Еріха Марії Ремарка (1898- 1970). Ремарк добровольцем пішов на фронт у 1916 році, провів в окопах понад два роки, кілька разів був поранений. А післявоєнне десятиліття він провів у пошуках життєвого покликання, змінивши чимало професій. 1929 року він видав роман «На Західному фронті без змін» — книгу про вісімнадцятирічних юнаків, котрих послали воювати зі шкільної лави. Ремарк уперше в літературі показав війну без будь-якої її героїзації, а в повсякденні, яка перетворює людей на «людей-звірів», безчуйних мерців, які здатні лише бігати й вбивати. Своєрідним продовженням книги Ремарка «На Західному фронті без змін» став його новий роман «Повернення» (1931). З темою післявоєнної долі «втраченого покоління» пов´язаний і найвідоміший роман Ремарка «Три товариші» (1938).

Прикметним явищем літератури 30-х років став роман-антиутопія. Саме жанрове найменування свідчить про відштовхування від іншого жанрового різновиду — роману утопічного. Антиутопія — це «утопія навиворіт», певний протест проти утопії та її викриття. Роман-антиутопія — це передбачення, застереження, тривога за майбутнє людства. Найкласичнішими антиутопіями XX ст. є романи Євгена Замятіна «Ми» (1924), Оддоса Хакслі «Прекрасний новий світ» (1932), Джорджа Оруелла «1984» (1949). Центром подій у цих творах є всесвітня Держава, яка виникла внаслідок насильницького перевороту. Ця тоталітарна держава знищує особистість, руйнує її, починаючи ледь не з народження. В антиутопічних романах зображується неприйняття окремим індивідом політичного устрою держави, організації суспільства, заснованого на повній ідентичності людей. Цей герой бореться із системою уніфікації, однак врешті-решт він ламається і, відмовляючись від себе, перестає бути особистістю. Серед інших антиутопій XX ст. слід виділити романи російського письменника Володимира Набокова «Запрошення на страту», українця Володимира Винниченка «Сонячна машина» і поляка Станіслава Лема «Повернення з зірок», англійського фантаста Герберта Уеллса «Сон», «Самовладдя містера Парема» і «Містер Блетсуорсі на острові Рем- пол», американця Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом».

Окремо слід виділити таких представників цього жанру, як Карел Чапек та Андрій Платонов.

Карел Чапек (1890-1938)— один з найвизначніших чеських письменників XX ст., який разом з Я. Гашеком та В. Ванчурою приніс чеській літературі світову славу. У чеську літературу він увійшов як прозаїк, драматург, публіцист і перекладач. У своїй творчості Чапек звертався переважно до суспільно-політичних проблем, але розглядав їх не в соціально-критичній, а в морально-етичній і філософській площині.

У 1935 році був надрукований найвидатніший твір Чапека— роман «Війна з саламандрами». Він став вершиною його творчості. Задум роману з´явився, як про це свідчить сам письменник, з того, що якось він сів і записав таку фразу: «Не слід думати, що та еволюція, завдяки якій виникло наше життя, була єдино можливою формою еволюції на цій планеті». І з цього все зародилось. Така була моя перша думка, а за нею з´явилася друга: що б ми сказали, якби не людина, а інший зоологічний вид заявив, що завдяки своєму інтелектові і численності лише він має право заселити весь світ і панувати над усім живим? Таким чином, це зіставлення з людською історією, і то з історією найактуальнішою, змусило мене сісти за письмовий стіл і написати «Війну з саламандрами». Чапеківський роман починається з того, що на одному з острівців Тихого океану були знайдені людиноподібні ящури — саламандри, яких люди беруть під свою опіку. У романі послідовно простежуються всі етапи розвитку цивілізації саламандр, починаючи від перших її кроків і до часу, коли саламандри оголошують війну людству і починають його безжальне винищення. Головним об´єктом памфлетного спрямування чапеківського твору є фашизм, символом якого в романі виступають саламандри. Твір Чапека — не просто застереження світові про загрозу фашизму, це ще й заклик до практичних дій. У розділі шостому третьої книги «Ікс попереджує» автор прямо закликає людство об´єднатися для того, щоб дати відсіч саламандризму, тобто фашизму.

Лише наприкінці 1980-х років побачили світ найвизначніші твори Андрія Платонова (1899-1951) «Чевенгур» (1929), «Котлован» (1930) та «Ювенільне море» (1934), що складають своєрідну трилогію-літопис трагічної сталінської доби.

Найдовершенішою його книгою вважається повість «Котлован». Її провідною темою є процес спустошення людської душі в умовах жорстокого насильства, сталінської колективізації. У повісті звучать проблеми як соціально-історичні, пов´язані з сучасними письменникові подіями (організація колгоспів, ліквідація куркулів, роль партії в суспільстві), так і філософсько-психологічні (сенс життя, свобода і насильство, ідея комунізму й засоби її втілення). Головний герой повісті — тридцятирічний шукач правди, «народний філософ» Вощев. Платонов показав, що насильство невід´ємне від страху і духовної деградації людини. Тому він закликає до духовного воскресіння всіх і кожного, до відновлення свідомості і внутрішньої свободи.

У 1930-і роки продовжує розвиватися модерністський роман. Це були останні роки творчості двох великих модерністів Англії — Джеймса Джойса і Вірджінії Вулф (обоє помирають у 1941 році). Джойс у 1939 році закінчує свій останній роман «Поминки по Фіннегану», над яким працював 17 років. Деякі літературознавці вважають, що саме з цього твору виникає постмодернізм. «Поминки по Фіннегану» — це роман міфотворчий і словотворчий. Джойс писав: «справжніми героями моєї книги є час, ріка, гора... У певному сенсі героїв тут взагалі немає». Роман Джойса був задуманий як спроба передати «безсловесний світ сну», як вираження підсвідомості людини, що спить. Джойс черпав слова з... сімдесяти мов світу, змішуючи їх, створюючи своєрідні міжмовні гібриди. Біда лише в тому, що мова «Поминок по Фіннегану», створена грою, залишається поза розумінням (сам автор наприкінці роботи над романам зізнавався, що не розуміє створеного ним на початку роботи). В. Вулф в останнє десятиріччя свого життя написала романи «Хвилі», «Роки», «Між актами». У цих експериментальних за формою творах письменниця намагається створити універсальні картини буття, звертається до таких проблем, як людина і всесвіт, людина й історія. Так, працюючи над романом «Хвилі», В. Вулф записала у щоденнику: «Це повинна бути абстрактна містична книга: п´єса-поема». У творах 30-х років письменниця оперує протиставленнями добро — зло, життя — смерть, світло — морок. Образ людини в її романах стає узагальненим.

На початку 30-х років завойовує визнання майбутній лауреат Нобелівської премії американець Вільям Фолкнер (1897-1962). Одним з найвизначніших його творів є роман «Шум і лють» (1929). У ньому прозвучали слова, що пізніше будуть усвідомлені як один з підсумків Другої світової війни: «Жодна битва не призводить до перемоги. Битв навіть не існує. Поле бою лише розкриває людині глибину її помилок та її відчаю, а перемога — то лише ілюзія, породження філософів і дурнів». Сюжет роману є заплутаним і нечітким. Він проступає крізь репліки та внутрішні монологи героїв, і присвячений здебільшого сестрі трьох братів-розповідачів Кедді. Однією з особливостей стилю романів В. Фолкнера є його знаменита «фраза-монстр». Він застосовував довгі фрази, пояснюючи це тим, що людина ніколи не сприймалася ним сама по собі, а лише у зв´язку з її минулим, і цей зв´язок з минулим, як і деякі виходи у майбутнє, письменник намагався відобразити у фразі.

У 1930 році німецький письменник Герман Гессе (1887-1962) (який довгі роки жив у Швейцарії і отримав 1923 року швейцарське громадянство) починає писати один з найвизначніших романів XX століття «Гра в бісер» (він був закінчений у 1943 році, а через три роки Гессе отримав за нього Нобелівську премію). Славу письменнику принесли його попередні романи: «Деміан» (1919), «Сіддхарта» (1922), «Степовий вовк» (1927), «Нарцис і Гольдмунд» (1930).

У центрі художніх пошуків Гессе були проблеми розвитку гармонійної особистості на шляху до глибин душі, самотності художника в суспільстві, долі культури та людського духу.

У романі «Гра в бісер» (1943) Гессе намагається з´ясувати болючу проблему — як сполучити мистецтво з антигуманною цивілізацією, як врятувати піднесений світ творчості від згубного впливу масової культури. Утім, актуальна проблематика маскується непростою символіко-утопічною формою. Сюжет роману складає історія фантастичної країни Кастилії та життєпис «магістра гри» Иозефа Кнехта, які написані істориком-касталійцем, що живе в далекому майбутньому — на рубежі XXIV-XXV ст. Цей історик протиставляє духовне життя Касталії буржуазній псевдокультурі XX століття. «Фейлетонному» XX сторіччю письменник протиставив утопічну Касталію. Кастилію заснували вибрані високоосвічені люди, що вбачали свою мету в збереженні духовних цінностей людства. Ці люди, абсолютно позбавлені життєвого практицизму, насолоджуються чистою наукою, високим мистецтвом, а також складною і мудрою «грою в бісер», вишуканою розвагою для небагатьох обраних.

Як і прозаїки, на події, що відбувалися в суспільно-політичному і духовному житті Європи, реагували драматурги. Видатний німецький драматург Гергарт Гауп- тман у 1932 році створює свою знамениту п´єсу «•Перед заходом сонця». Гауптман тлумачить тему заходу сонця як захід людської культури у зв´язку з появою фашизму. Драматург говорить про наближення темряви (у цьому полягає символіка назви). Недаремно час дії драми передує фашистському путчу 1933 року. У п´єсі протистоять сили світла, гуманності, культури і сили темряви, безлюдяності, грубої сили. Антифашистська тема звучить також у драмі Г. Гауптмана «Темрява» (1937), спрямованій проти расової політики гітлерівців, а також в його тетралогії про Атридів (1941-1944). Написана на сюжет античних міфів, тетралогія містить у собі протест проти злодіянь фашистів, відтворює атмосферу страху, картини кривавих вбивств, фашистські методи демагогії.

На гуманістичних і антифашистських позиціях стояв і видатний англійський драматург Бернард Шоу. У 1930-і роки він створює свої «політичні екстраваган- ци» — п´єси на злободенні суспільно-політичні теми, але написані в ексцентричній парадоксальній формі. До них належали «Візок з яблуками» (1929), «Гірко, але правда» (1932), «На мілизні» (1933), «Женева» (1938). Остання являє собою карикатуру на трьох фашистських лідерів — Гітлера, Муссоліні та Франко, які виступають у п´єсі під іменами Батлера, Бомбардоне і Фланко. У кінці дії «Женеви» вони мають постати перед судом.

У французькій драматургії 1930-х років прикметним явищем була так звана інтелектуальна драма. Вона пов´язана з іменами Жана Жіроду, Поля Клоделя, Жана Кокто, Анрі де Монтерлана, Жана Ануя, Жана-Поля Сартра, Альбера Камю. Цей напрям виникає в той час, коли активно наступала фашистська ідеологія з типовим для неї презирством до розуму, культом сили, нівелюванням особистості. Основу французької інтелектуальної драматургії складає зіткнення ідей і утвердження високих духовних цінностей. Показово, що її представники нерідко зверталися до міфів, міфологічних сюжетів і образів (найчастіше античних). Це дозволяло піднятися над повсяк- денням і осмислити реальність в узагальненому вигляді, а також надати філософського звучання ідейному конфлікту. У той час, як ідеологам фашизму міф, за словами Томаса Манна, служив «засобом для досягнення їх брудних цілей», драматурги йшли шляхом гуманізації міфу. До п´єс такого «міфологічного» жанру слід віднести такі твори інтелектуальної драми Франції, як «Антігона» і «Орфей» Ж. Кокто, «Троянської війни не буде» і «Електра» Ж. Жіроду, «Агамемнон» П. Клоделя і «Калігула» А. Камю. У цьому ж ряду стоять «Антігона» Ж. Ануя і «Мухи» Ж.-П. Сартра, які були поставлені у 1943 році в окупованому німцями Парижі й прозвучали як заклик до свободи і боротьби, до опору цілком конкретному злу — фашизму.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС