Електронна бібліотекапідручники


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

АННА АХМАТОВА (1889-1966)


«Російська Сапфо», як називали Ахматову, стала справжньою окрасою «срібного віку» російської поезії і тим символічним містком, який поєднав її кращі досягнення з пошуками і здобутками російської поезії наступних поколінь.

Ахматова народилася поблизу Одеси, до 16 років прожила в Царському Селі. У 1907 р. закінчила Київську гімназію і поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. У 1910 р. зв´язала свою долю з М. Гумільовим, на той час вже відомим поетом, який стане через два роки батьком її сина — Льва Гумільова— одного з найвизначніших російських вчених-істориків.

Після мандрівки до Парижа поетичне подружжя оселяється в Петербурзі, де Ахматова вчиться на Вищих історико-літературних курсах, пише вірші і входить до групи поетів-акмеїстів.

Свої перші вірші Ахматова написала в 11 років. Тоді її батько, у минулому флотський інженер-механік, жартома, очевидно, назвав її «декадентською поетесою», але коли справа дійшла до серйозної поезії, заборонив їй підписуватись своїм справжнім прізвищем — Горенко, і донька зробила літературним ім´ям прізвище своєї прабабусі — татарської княжни Ахматової.

Перша збірка віршів Ахматової «Вечір» з´явилася в 1912 р., ще через два роки, у 1914, вийшла друга її збірка «Вервиця» («Чётки»), Уже перша з них поставила ім´я Ахматової в один ряд з найвідомішими поетами «срібного віку». Писали про «ахма- тівську школу» в російській поезії, саму поетесу порівнювали із Блоком, а невдовзі після його смерті навіть визнавали за першого з російських сучасних поетів.

У поезію Ахматова увійшла як тонкий і проникливий співець жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. Кожен вірш — це свого роду сповідь жіночого серця, пристрасного в переживаннях, але стриманого у їхньому зовнішньому вияві, окресленого пунктирно, найчастіше — через невеличку, але водночас і «промовисту» деталь, як, наприклад, сірі оченята доньки у вірші «Сіроокий король». Трагічна загостреність, недомовленість, лаконізм вияву почуттів— риси, що зумовили поглиблений психологізм лірики Ахматової, споріднений із психологізмом російської прози XIX ст., із романами Тургенева, Толстого, Достоєвського, зв´язок з якими у своїй поезії відзначала й сама Ахматова. Синтез ліричного і епічного — це загалом одна з найбільш яскравих новаторських ознак поезії Ахматової. Свої ліричні мініатюри Ахматова не раз будує у формі своєрідної психологічної новели або балади з несподіваною розв´язкою. Даний прийом, як зазначала сама Ахматова, вона запозичила з романів Достоєвського, які і побудовані у формі однієї, але розтягнутої на цілий роман, розв´язки.

У післяреволюційний період з´являються нові поетичні збірки Ахматової — «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Аппо Domini. МСМХХІ» («1921 рік від Різдва Христового»), Вважається, що у збірках цього періоду Ахматова суттєво не змінюється і продовжує розробляти тему кохання, тему сповіді жіночого серця, роздвоєного, за висловом Б. Ейхенбаума, між двома полюсами — «блудниці» з бурхливими пристрастями та монашки, яка прагне каяття. Проте не можна не помітити, що любовне почуття у віршах цього періоду стає більш духовно осмисленим і морально твердим, воно немовби переростає замкнутий світ інтимних інтересів і більш активно відгукується на суспільні проблеми своєї доби.

Наприкінці 30-х років Ахматова починає писати «Реквієм», у якому тема особистої материнської трагедії переплітається з темою історичної долі й історичної трагедії, яку в роки сталінських репресій переживає увесь народ. Роки війни, які Ахматова проводить спочатку в Ленінграді, а потім в евакуації в Ташкенті, викликали новий сплеск у її поетичній творчості. Як істинний патріот своєї вітчизни, вона виступає з віршами, в яких закликає до боротьби, уславлює мужність і непохитність радянського народу (поетичний цикл «Вітер війни»).

Повоєнна лірика Ахматової (збірка «Біг часу») також не замикається в колі тем інтимного звучання, тяжіє до соціально-філософської тематики, до широких узагальнень. Ахматова не декларує прямо свою опозиційність панівній ідеології, але влада продовжує її цькувати. Утім, незважаючи ні на що, Ахматова не припиняє писати (крім оригінальних віршів, у неї є й багато перекладів, а також літературознавчих праць) і, головне, всупереч усім життєвим труднощам не йде на компроміси ні з владою, ні з власним сумлінням, назавжди зберігає незаплямованою свою репутацію людини і поета. Одним з найбільш відомих творів Ахматової і водночас визначною літературною пам´яткою доби сталінського терору стала її поема «Реквієм».

Реквієм (1939-1940). Вірші, які склали поему, писалися в 1939-1940 рр. і на початку 60-х, а вперше поема була надрукована лише в 1988 р.

Поема компонувалася як своєрідний ліричний цикл, що складається з віршів, написаних у різний час, але об´єднаних спільною темою і наскрізними образами. Поему відкриває епіграф з ахматівського вірша «Так не зря мы вместе бесседовали...», який і задає головну тему твору: трагічної історичної долі російського народу, приреченого тиранічною владою на страждання. Епіграф — смисловий ключ не лише до поеми, це ще й смисловий місток, який зв´язує «Реквієм» з іншими творами Ахматової 30-х років аналогічної тематики («Навіщо ви отруїли воду...», «Трішечки географії...» тощо).

Образно-тематична площина поеми організована за принципом поліфонії, тобто багатоголосся, що проявляється в поєднанні кількох образно-тематичних ліній. Головну з них складає плач матері за втраченим сином — трагедія, яка проходить етапи наростання і поступового загострення материнського почуття: від початкового потрясіння і болю до повного відчаю. Водночас ця образно-тематична лінія осмислена в поемі і в перспективі більш широких узагальнень, збірному образі народного страждання. У цій образно-тематичній площині образ ліричної героїні, матері розростається до символічного образу батьківщини, Росії, а постать сина асоціюється з образом знедоленого і підданого репресіям народу. Ще одна образно-тематична лінія твору — біблійна, через яку трагедія матері осмислена й у планетарному, загальнолюдському масштабі, співзвучна трагедії Матері Божої.

Принцип поліфонії характеризує і жанрово-стильову організацію ахматівської поеми: тут і проза, і вірші різної строфічної та ритмічної побудови, написані у формі стилізації під різні поетичні жанри, починаючи від фольклорного («Тихо плине тихий Дін...») і закінчуючи імітаціями біблійної поезії («Розп´яття»).

Поема «Реквієм» — це лірико-філософське осмислення людського буття. Високе життя людського духу, мужність і стійкість у стражданнях, моральний опір насиллю, жертовність, глибока віра у справедливість, у торжество гуманізму — саме ці моральні цінності проповідує Анна Ахматова.

ПРО СТИХИ

Владимиру Нарбуту

Это — выжимки бессонниц, Это — свеч кривых нагар, Это — сотен белых звонниц Первый утренний удар... Это — теплый подоконник Под черниговской луной, Это — пчелы, это — донник, Это — пыль, и мрак, и зной.

Апрель 1910

ПРО ВІРШІ

Володимирові Нарбуту

Це — всі вичавки неспання, Це — свічок кривих нагар, Це — найперший спозарання Безлічі дзвіниць удар... Це — Чернігів, це — зігріта Лутка в місячнім сріблі, Це — буркун, бджолине літо, Порох, пітьмаГжар землі.

(Перекл. з рос. М. Москаленка)

СЕРОГЛАЗЫЙ КОРОЛЬ

Слава тебе, безысходная боль! Умер вчера сероглазый король.

Вечер осенний был душен и ал, Муж мой, вернувшись, спокойно сказал:

«Знаешь, с охоты его принесли, Тело у старого дуба нашли.

Жаль королеву. Такой молодой!.. За ночь одну она стала седой».

Трубку свою на камине нашел И на работу ночную ушел.

Дочку мою я сейчас разбужу, В серые глазки ее погляжу.

А за окном шелестят тополя: «Нет на земле твоего короля...»

11 декабря 1910

СІРООКИЙ КОРОЛЬ

Болю безвихідний, слався тепер! Вчора король сіроокий помер.

Вечір осінній задушно палав. Муж мій вернувся й спокійно сказав:

«Знаєш, із ловів його принесли, Тіло під дубом столітнім знайшли.

А королева, така молода, Сивою стала до ранку. Шкода!..»

Люльку свою на каміні знайшов І на роботу нічну він пішов.

Буду я доню будити від сну, В сірі очиці її зазирну.

А за вікном тополине гілля Шепче: «Немає твого короля...»

(Перекл. з рос. М. Москаленка)

* * *

Не будем пить из одного стакана Ни воду мы, ни сладкое вино, Не поцелуемся мы утром рано, А ввечеру не поглядим в окно. Ты дышишь солнцем, я дышу луною, Но живы мы любовию одною. Со мной всегда мой верный, нежный друг, С тобой твоя веселая подруга, Но мне понятен серых глаз испуг, И ты виновник моего недуга. Коротких мы не учащаем встреч. Так наш покой нам суждено беречь. Лишь голос твой поет в моих стихах, В твоих стихах мое дыханье веет. О, есть костер, которого не смеет Коснуться ни забвение, ни страх... И если б знал ты, как сейчас мне любы Твои сухие розовые губы!

1913

* * *

Не пити нам із однієї склянки Води, ані солодкого вина, Не поцілуємось ми рано-зранку, А ввечері не глянемо з вікна. Ти сонцем дишеш, я — пічною тьмою, Проте любов´ю ми живі одною. Мій вірний друг зі мною день при дні, Весела подруга з тобою поряд. Та острах твій — провиною мені, І через тебе я неначе хвора. Короткі стрічі наші, як завжди. Так спокій нам судилось берегти. Лиш голос твій звучить в моїх рядках, Мій подих — у твоєму вірші віє. О, це вогонь, якого не посміє Торкнутися ні забуття, ні страх — Коли б ти знав, як мені зараз любі Твої рожеві пересохлі губи!

(Перекл. з рос. С. Жолоб)

Твой белый дом и тихий сад оставлю. Да будет жизнь пустынна и светла. Тебя, тебя в моих стихах прославлю, Как женщина прославить не могла. И ты подругу помнишь дорогую В тобою созданном для глаз ее раю, А я товаром редкостным торгую — Твою любовь и нежность продаю.

1913

Твій білий дім і тихий сад залишу. В житті пробудуть світло і зола. Тебе, тебе мої прославлять вірші — Так жінка прославляти не могла. І ти не можеш подругу забути В тобою створенім для віч її раю. Мені ж — товар найрідкісніший збути: Твою любов і ніжність продаю.

(Перекл. з рос. І. Римарука)

* * *

Ты мне не обещан ни жизнью, ни Богом, Ни даже предчувствием тайным моим. Зачем же в ночи перед темным порогом Ты медлишь, как будто счастьем томим? Не выйду, не крикну: «О, будь единым, До смертного часа будь со мной!» Я только голосом лебединым Говорю с неправедною луной.

* * *

Мені не обіцяний ти ані Богом, Ні навіть таємним передчуттям. Чого ж уночі перед темним порогом Спиняєшся, як біля-райських брам? Не вийду, не крикну: «0, будь єдиним, До смертного часу дай руку свою!» Я тільки голосом лебединим З неправедним місяцем говорю.

(Перекл. з рос. С. Жолоб)

Requiem 1935-1940

Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл, — Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был.

1961

Ні, не під чужинним небозводом Вирієм я тішила судьбу — Я тоді була з своїм народом, Там, де мій народ, на лихо, був.

1961

ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то «опознал» меня. Тогда стоящая за мной женщина с голубыми губами, которая, конечно, никогда в жизни не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):

— А это вы можете описать?

И я сказала:

— Могу.

Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957. Ленинград

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в´язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам´яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати?

І я сказала:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957. Ленінград

ПОСВЯЩЕНИЕ

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними «каторжные норы»

И смертельная тоска.

Для кого-то веет ветер свежий,

Для кого-то нежится закат —

Мы не знаем, мы повсюду те же,

Слыщим лишь ключей постылый скрежет

Да шаги тяжелые солдат.

Подымались, как к обедне ранней,

По столице одичалой шли,

Там встречались, мертвых бездыханней,

Солнце ниже и Нева туманней,

А надежда все поет вдали.

Приговор... И сразу слезы хлынут,

Ото всех уже отделена,

Словно с болью жизнь из сердца вынут,

Словно грубо навзничь опрокинут,

Но идет... Шатается... Одна...

ПОСВЯТА

У такому горі никнуть гори.

Кам´яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в´язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида... В мертвий світ...

Где теперь невольные подруги Двух моих осатанелых лет? Что им чудится в сибирской вьюге? Что мерещится им в лунном круге? Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

Де тепер сестриці безталанні Двох моїх осатанілих літ? Сніг сибірський, може, їм востаннє Шелестить з-під місяця й не тане? Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался Только мертвый, спокойствию рад. И ненужным привеском болтался Возле тюрем своих Ленинград. И когда, обезумев от муки, Шли уже осужденных полки, И короткую песню разлуки Паровозные пели гудки. Звезды смерти стояли над нами, И безвинная корчилась Русь Под кровавыми сапогами И под шинами черных «марусь». Уводили тебя на рассвете, За тобой, как на выносе, шла, В темной горнице плакали дети, У божницы свеча оплыла. На губах твоих холод иконки, Смертный пот на челе... Не забыть! Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями выть.

Осень 1935. Москва

ВСТУП

Це було в ті часи, як всміхався Тільки мрець: розквитався — і рад. Наче зайвий доважок, гойдався При в´язницях своїх Ленінград. А коли, одурілі від муки, Уже ткалися в´язнів полки, їм уривчасту пісню розлуки. Паровозні ридали гудки. Зорі смерті стояли над нами, І безвинна судомилась Русь Під кривавими каблуками І під шинами чорних «марусь». Забирали тебе на світанку, Мов на цвинтар, тебе провела. Плачуть діти тобі наостанку, На божниці свіча опливла. На устах твоїх — крига ікони, Смертний піт на чолі... Смертна мить. Як стрілецькі знеславлені жони, Під Кремлем буду вити і вить!

Осінь 1935. Москва

II

Тихо льется тихий Дон, Желтый месяц входит в дом. Входит в шапке набекрень. Видит желтый месяц тень. Эта женщина больна, Эта женщина одна, Муж в могиле, сын в тюрьме, Помолитесь обо мне.

II

Тихо плине тихий Дін, Жовтий місяць входить в дім. Входить в шапці набакир. Хлібний місяць, лютий мир. В домі — голод і пітьма. Хвора жінка в нім. Сама. Мужа вбито. Син в тюрмі. Хто заплаче по мені?

III

Нет, это не я,это кто-то другой страдает Я бы так не могла, а то, что случилось, Пусть черные сукна покроют, И пусть унесут фонари... Ночь.

III

Ні, не я, це за мене хтось інший страждає. Я б так не могла, а лицедійство Хай запинала чорні заступлять. І хай винесуть ліхтарі... Ніч.

IV

Показать бы тебе, насмешнице И любимице всех друзей, Царскосельской веселой грешнице, Что случится с жизнью твоей — Как трехсотая, с передачею, Под Крестами будешь стоять И своей слезою горячею Новогодний лед прожигать. Там тюремный тополь качается, И ни звука — а сколько там Неповинных жизней кончается...

1938

IV

Уявити б тобі, насмішнице, Чарівнице в своїм гурті, Царськосільська весела грішнице, Що тобі судилось в житті — Під Хрестами, із передачею, Дням і чергам втративши лік, І твоєю сльозою гарячою Новорічний скипається лід. Осокір в´язничний гойдається, Ні шелесне, а скільки там Безневинних доль обривається...

1938

V

Семнадцать месяцев кричу, Зову тебя домой, Кидалась в ноги палачу, Ты сын и ужас мой. Все перепуталось навек, И мне не разобрать Теперь, кто зверь, кто человек, И долго ль казни ждать. И только пышные цветы, И звон кадильный, и следы Куда-то в никуда. И прямо мне в глаза глядит И скорой гибелью грозит Огромная звезда.

1939

V

Сімнадцять місяців молю, Чекаю без надій, Але не знає кат жалю, Жаханний сину мій. Все переплуталось навік, Не тямлю білий світ, Хто звір у нім, хто чоловік, Коли мій смертний звіт. Лиш квіти, як цвіли, цвітуть. Кадильний подзвін. І ведуть У небуття сліди. Пече в зіниці і зорить Зловіщий знак мені згори Великої звізди.

1939

VI

Легкие летят недели, Что случилось, не пойму. Как тебе, сынок, в тюрьму Ночи белые глядели, Как они опять глядят Ястребиным жарким оком, О твоем кресте высоком И о смерти говорят.

Весна 1939

VI

Тижні плинуть перебіглі, Що стряслося, не збагну. Синку, як тобі в тюрму Надивлялись ночі білі, Все ще цідяться ущерть Вірлим оком і жорстоким Над твоїм хрестом високим І нашіптують про смерть.

Весна 1939

VII ПРИГОВОР

И упало каменное слово На мою еще живую грудь. Ничего, ведь я была готова,

VII ВИРОК

І діждала слова кам´яного, Придавило груди, ще живі. Що ж, була готова я до всього,

Справлюсь с этим как-нибудь, у меня сегодня много дела: Ладо память до конца убить, Надо, чтоб душа окаменела, Надо снова научиться жить, д не то... Горячий шелест лета, Словно праздник за моим окном. Я давно предчувствовала этот Светлый день и опустелый дом.

Лето 1939

Здужаю і владу слів. Нині в мене днина клопітлива: Треба вбити пам´ять і любов, Треба, щоб душа закам´яніла, Треба вивчитися жити знов. Що ж бо інше? Літо палко шепче, Ніби свято за вікном гуде. Здавна я передчувала все це — Дім осиротілий, світлий день.

Літо 1939

VIII

К СМЕРТИ

Ты все равно придешь—зачем же не теперь?

Я жду тебя — мне очень трудно.

Я потушила свет и отворила дверь

Тебе, такой простой и чудной.

Прими для этого какой угодно вид,

Ворвись отравленным снарядом

Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,

Идь отрави тифозным чадом.

Иль сказочкой, придуманной тобой

И всем до тошноты знакомой, —

Чтоб я увидела верх шапки голубой

И бледного от страха управдома.

Мне все равно теперь. Клубится Енисей,

Звезда Полярная сияет.

И синий блеск возлюбленных очей

Последний ужас застилает.

19 августа 1939

VIII

ДО СМЕРТІ

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер Зарадити в страшній годині? Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер. Тобі що варт, простій і дивній, Личину будь-яку нацупити? Прийди, Ввірвись отруєним снарядом, Чи з гиркою підстережи, немов бандит, Чи задуши тифозним чадом. Чи милу казку вигадай собі, Майстриня, вправна в словоблудді, — Бодай околиші побачу голубі И до смерті переляканих кербудів. Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей. Вгорі Північна зірка сяє. І синій виблиск люблених очей Останнім жахом застилає.

19 серпня 1939

IX

Уже безумие крылом Души накрыло половину, И поит огненным вином, И манит в черную долину. И поняла я, что ему Должна я уступить победу, Прислушиваясь к своему, Уже как бы чужому бреду. И не позволит ничего Оно мне унести с собою (Как ни упрашивать его И как ни докучать мольбою): Ни сына страшные глаза — Окаменелое страданье, Ни день, когда пришла гроза,

IX

Вже чорне безуму крило Душі вгорнуло половину, Вогненне ллє мені вино І в чорну зваблює долину. І я збагнула: переміг, Йому я поступитись мушу, Хоч безум наче вже й не мій, Але мою конав душу. В собі ні крихітки свого Не дасть мені він врятувати (Намарне впрохувать його, На милосердя уповати): Ні синову страшну сльозу, Що випекла мені зіниці, Ні день, який наслав грозу,

Ни час тюремного свиданья, Ни милую прохладу рук, Ни лип взволнованные тени, Ни отдаленный легкий звук — Слова последних утешений.

4 мая 1940

Ні мить побачення в в´язниці, Ні прохолоду любих рук, Ані розхвильні тіні липи, Ні лагідний далекий звук — Останні передсмертні схлипи.

4 травня 1940

X

РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати, во гробе зряши.

1

Хор ангелов великий час восславил, И небеса расплавились в огне. Отцу сказал: «Почто Меня оставил!» А матери: «О, не рыдай Мене...»

2

Магдалина билась и рыдала, Ученик любимый каменел, А туда, где молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел.

X

РОЗП´ЯТТЯ

Не рыдай Мене, Мати, во гробе зрящи.

1

Хор янгольський великий час возславив, Небесна твердь отверзлася вогнем. Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!» А матері: «О, не ридай Мене...»

2

Магдалина билася, ридала. Любий учень в горі кам´янів, Лиш на Матір, що, німа, стояла. Аніхто поглянути не смів.

ЭПИЛОГ 1

Узнала я, как опадают лица, Как из-под век выглядывает страх, Как клинописи жесткие страницы Страдание выводит на щеках, Как локоны из пепельных и черных Серебряными делаются вдруг, Улыбка вянет на губах покорных, И в сухоньком смешке дрожит испуг. И я молюсь не о себе одной, А обо всех, кто там стоял со мною И в лютый холод, и в июльский зной Под красною ослепшею стеною.

2

Опять поминальный приблизился час. Я вижу, я слышу, я чувствую вас: И ту, что едва до окна довели: И ту, что родимой не топчет земли, И ту, что, красивой тряхнув головой, Сказала: «Сюда прихожу, как домой!». Хотелось бы всех поименно назвать, Да отняли список, и негде узнать.

ЕПІЛОГ 1

Пізнала все: які спадають лиця, Який з-під вік тече липучий страх, Які страшні, незгойні запеклися Клинописи страждання на щоках, Який вівсяні і смолисті скроні Зненацька осипає срібний сніг, Догідно кривляться вуста безкровні, Пересипає страх сухенький сміх. Не милосердя лиш собі одній, Для всіх благаю, хто стояв зі мною Під люті стужі і в липневі дні Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочий для помину час. Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас: І ту, що надсил до кватирки тяглась, І ту, що недовго топтатиме ряст. І ту, що легеньким волоссям — як дим — Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!» Хотіла б згадати я всі імена, Та віднято список, а де він — хто зна?

Для них соткала я широкий покров Из бедных, у них же подслушанных слов. О них вспоминаю всегда и везде, О них не забуду и в новой беде, И если зажмут мой измученный рот, Которым кричит стомильонный народ, Пусть так же они поминают меня В канун моего погребального дня. А если когда-нибудь в этой стране Воздвигнуть задумают памятник мне, Согласье на это даю торжество, Но только с условьем — не ставить его Ни около моря, где я родилась: Последняя с морем разорвана связь, Ни в царском саду у заветного пня, Где тень безутешная ищет меня, А здесь, где стояла я триста часов И где для меня не открыли засов. Затем, что и в смерти блаженной боюсь Забыть громыхание черных «марусь», Забыть, как постылая хлюпала дверь И выла старуха, как раненый зверь. И пусть с неподвижных и бронзовых век, Как слезы, струится подтаявший снег, И голубь тюремный пусть гулит вдали, И тихо идут по Неве корабли.

Март 1940. Фонтанный Дом

Широкий покровець зіткала я всім Із бідних, у них же підслуханих слів. Про них пам´ятатиму всюди й завжди, Якої б мені не приспіло біди. Коли ж мені стиснуть змордований рот, Яким прокричав стомільйонний народ, Хтось, може, нівроку згадає мене, На проводи тихо мене пом´яне. Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній, Поставити пам´ятник схочуть мені, Я згодна, але заповіту мого Не руште: край моря не ставте його, Де я народилась, де сонце й пісок: Останній урвався із морем зв´язок, Ні в царськім саду, при таємному пні, Де постать дівоча ще мріє мені. Поставте ось тут, де я триста годин Стояла — й замок не відкривсь ні один. Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь Забути про гуркіт зловісних «марусь», Про двері, розчахнуті нагло у двір, Про жінку, що вила, мов ранений звір. Нехай мені з бронзових мертвих повік, Як сльози, підталий покрапує сніг, І голуб в´язничний туркоче в імлі, І тихо Невою ідуть кораблі.

(Перекл. з рос В. Затуливітра)



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС