Електронна бібліотекапідручники


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

На Сваннову сторону Частина перша Комбре (уривки)


Лягати рано я давно звик. Іноді, ледве меркла свічка, очі мої так швидко злипалися, аж я не встигав подумати, що засинаю. А за півгодини будила думка, ніби пора спати: мені марилося, що книжка й досі в мене в руках, треба її відкласти й задмухнути свічку; вві сні я не переставав обмірковувати прочитане, але думки збивалися на манівці; я уявляв себе тим, про що йшлося в книжці: церквою, квартетом, суперництвом Франциска І та Карла V. Ця мара тривала кілька секунд, мого розуму вона не баламутила, тільки полудою застеляла очі й заважала побачити, що свічка не горить.

Потім це наслання блякло, мов згадка після метемпсихозу з попереднього нашого буття; зміст книжки також бляк, я міг зважати на нього чи не зважати; відтак прозрівав і, собі на подив, виявляв, що круг мене пітьма, лагідна й благодатна для мого зору, і може, ще благодатніша для душі, в якій вона роїлась мов щось невловне, незбагненне, направду темне. Я питав себе, котра може бути година, чув гудки потягів, вони перегукувалися то близько, то далеко, наче лісове птаство; з них можна було судити про відстань, гудки насували на думку гони безлюдних піль, якогось пасажира на підході до станції та стежину, яка вкарбується в його пам´яті хвилюванням, породженим незнаними місцями, тим, що він діє зараз незвично, тим, що в нічній тиші його гріє недавня розмова, прощання під чужою лампою і втішна думка про близьке повернення.

Я припадав щоками до м´яких щік подушки, пухких і свіжих, наче щоки дитинства, й витирав сірника, аби глянути на годинник. Незабаром опівніч. Це саме та пора, коли заслаблого мандрівника, змушеного зупинитися в незнайомому готелі, будить напад, і нетяга радіє світляній смужці під дверима. Яке щастя, вже ранок. Зараз прокинеться обслуга, він подзвонить, хтось його врятує. Сподіванка, що йому попустить, заохочує до терпіння. Аж ось чути й кроки. Вони наближаються, потім даленіють. І світляна смужка під дверима зникає. Це опівніч, погашено газові ліхтарі, останній служник пішов, і доведеться всю ніч промучитися без рятунку.

Я знову засинав, але іноді прокидався саме на такий час, аби встигнути вловити виразне порипування лиштви, вирячитися в калейдоскоп темряви, завдяки хвилевому просвітку свідомості відчути, як міцно сплять меблі, кімната, все те бездушне, чого дрібненькою часточкою я був і з чим мені випадало злитися знову.

Або ж я, поринаючи в сон, за виграшки переносився в безповоротний мій ранній вік і мене знову поймали дитинні страхи; так, скажімо, я потерпав, як би мій дідуньо не відчубив мене, хоча я перестав боятися його тоді, коли мене було обстрижено,— того дня зійшла зоря мого нового життя. Про цю пригоду я забував уві сні й знову згадував, як тільки мені вдавалося прокинутись, щоб вирватися з рук дідуня, але з обачності, перш ніж повернутись у світ сновидінь, я заривався головою в подушку.

Іноді, подібно до Єви з Адамового ребра, поки я дрімав, народжувалася жінка з мого незручно зігнутого стегна. Її творило передчуття близької насолоди, а мені ввижалося, що це мене потішає вона сама. Тіло моє, відчуваючи в тілі жінки власне тепло, прагнуло близькості, і я прокидався. Інші люди, здавалося мені, зараз далеко-далеко, а ця жінка, від якої я щойно відірвався, була тут, поряд, щока пашіла від її поцілунку, а моє тіло нило від ваги жіночого тіла. Коли в неї були риси жінки, яку знав уявки, я ладен був усе віддати, щоб побачити її ще раз: так вирушають у мандри ті, кому не терпиться нарешті побачити омріяне місто, їм здається, ніби справді можна тішитися чарами уяви. Потроху спогад про неї блякнув, я забував цю вимріяну дівчину.

Сплячого обсотує пряжа годин, обнизує вервечка років і світів. Прокидаючись і несамохіть вивіривши їх, він миттю визначає, в якому куточку планети опинявся й скільки часу збігло до його пробудження, але ця сув´язь може переплутатись, розпастися. Скажімо, як він задрімає над ранок, після нічниці, читаючи в незручній позі книжку, то йому досить сягнути рукою, аби спинити сонце й повернути його назад. Першої миті не збагне, котра година, йому здаватиметься, ніби щойно заснув. Якщо ж засне в ще незвичнішій і неприроднішій позі, наприклад після обіду, сидячи в кріслі, тоді в світах, збитих з орбіт, усе попереплутується, чорнокнижний фотель з карколомною швидкістю понесе його крізь час, крізь простір, і тільки-но розклепить повіки, йому примариться, ніби він ліг кілька місяців тому й зовсім в іншому місці.

Зате в постелі мій сон був глибокий і давав душі цілковитий спочинок; тоді вже зовсім забувалося розташування кімнат, у яких засинав, і я, прокинувшись уночі, не міг уторопати, де опинився, не міг навіть згадати, хто я такий. У мені жило тільки просте первісне відчуття того, що я існую; таке життя жевріє, очевидно, і в тілі останньої тварі, якийсь троглодит, і той був би не такий нікчемний, як я. І ось тут спогад — не про місце, де я був, а про ті місця, де жив раніше чи міг би жити,— спогад приходив до мене, як поміч згори, і витягував із небуття, звідки я не міг вигарбатися самотужки. В одну мить для мене пролітали віки цивілізації, і невиразне уявлення про олійні лампи, про сорочки з виложистим коміром помалу вертало мені моє неповторне «я».

Можливо, незрушність навколишніх речей накинута їм нашою вірою, що це саме вони, а не щось інше, накинута застиглістю того, як ми їх собі уявляємо. Щоразу, коли я отак прокидався, мій мозок даремно бивсь над тим, де ж це я, а довкола мене потемки все танцювало: речі, краї, роки. Зовсім отерпле тіло намагалося визначити положення своїх членів, а відтак одчути, куди тягнеться стіна, як порозставлювано меблі, а там уже відновити в свідомості й назвати оселю, куди я втрапив. Пам´ять, пам´ять боків, колін, плечей пІдКазувала тілові, в яких ще кімнатах доводилось йому спати, поки довкола, пересуваючись за планом уявних покоїв, крутилися в темряві невидимі стіни. І перш ніж тяма, скута ваганням на цьому порозі форм і часів, розпізнавала, зіставляючи подробиці й усе житло, моє тіло згадувало, де саме стоїть яке ліжко, з котрого боку двері, куди дивляться вікна, чи є там коридор, і воднораз воскрешало ті думки, з якими я ліг і встав.

Скажімо, мій замлілий бік, намагаючись освоїтись, уявляв, що він про- стягся попід стіною у великому ліжку під запоною, і тоді я казав собі: «Чи ти ба! Не дочекався, поки прийде мама поцілувати мене, й заснув». Я був у селі, в діда, померлого вже давно, а тіло моє, той бік, що я перележав,— вірні блюстителі минувшини, якої моєму розумові повік не забути,— нагадували мені про полум´я нічника з богемського шкла у формі урни, почепленого до стелі на ланцюжках, коминок, змурований із сієнського мармуру, в комбрей- ській спальні діда-бабусі, де я жив у далекій давнині, яка здавалася мені теперішнім, хоча й досі не уявлялася чітко й вимальовувалась ясніше, коли мій мозок звільнявся від сну.

Потім наринав спомин про іншу поставу тіла; стіна тяглася не так, я був у сільських покоях пані де Сен-JIy. Боже свідче! Мабуть, уже десята, звичайно, вже повечеряли! Десь-то моя сієста затяглася,— я звик відпочивати після вечірньої прогулянки з пані де Сен-Лу, прогулянки, яку роблю перед тим, як убратись у фрак. Багато років тому, коли ми, гуляючи в Комбре, поверталися пізно, я бачив за вікном криваві відблиски заходу. Зовсім іншим життям живуть у Тансонвілі, в пані де Сен-Лу, і я зазнаю зовсім іншої втіхи через те, що блукаю місячними вечорами тими дорогами, де колись грався на сонці, й коли ми повертаємося, ту кімнату, де спершу засну, а потім перевдягнуся до вечері, я бачу здалеку, її пронизує світло лампи, єдиний маяк посеред темної ночі.

Ця круговерть невиразних спогадів тривала всього кілька секунд, не довше, вагання щодо того, де ж це я, розрізняло одну від одної всякі гадки, з яких воно складалося, не ліпше, ніж ми виокремлюємо ступневі рухи скакуна в кінетоскопі. А проте мені ввижались то ті, то ті покої, де довелося жити, поки я, прокинувшись, перебирав їх у своїй замрії геть усі: ось помешкання зимове, де, забравшись до ліжка, тицяєшся носом у кубельце, вимощене тобою з усякої всячини,— з вуха подушки, з верху ковдри, з ріжка шалі, з краю постелі, з числа «Деба роз», а потім, зліпивши це все по-пташиному, на часину влаштовуєшся там. Ось помешкання зимове, де так любо відчувати в холоднечу своє усамітнення (так мостить собі кубелечко глибоко в кручі, в земному теплі, морська ластівка). Тут цілу ніч палахкотить у коминку вогонь, а ти спиш під розлогим плащем теплого й курного повітря, в якому жевріють відблиски пломінких головешок, спиш у примарному алькові, в гарячій печері, виритій посеред кімнати, в жаркому пасмі з хисткими обрисами, а протяг поза ними студить тобі обличчя й іде з куточків кімнати, з тих куточків, що ближче до вікна й далі від коминка, і тому прохолодніших.

А ось оселя літня, де так любо буває злитися з теплою ніччю, де місячне сяйво, промкнувшись крізь розведені віконниці, докидає свій чарівний трап до узніжжя постелі; де спиш просто неба, мов синичка, вколисувана вітерцем на кінчику сонячного паруса. Іноді це були покої в стилі Людовіка XVI, такі веселенькі, що навіть першого вечора я не почувався там сиротливо,— покої, де гінкі стовпчики, без зусилля підпираючи стелю, так зграбно розбігалися, щоб дати, не застуючи, місце ліжкові. Часом це бувала зовсім на них не схожа, малесенька, але з дуже високою стелею, частково вмебльована магонем, видовбана на два поверхи піраміда, де я першої ж миті був душевно затрутий незнайомим запахом нарду й переконувався у ворожнечі лілових фіранок та безчільній байдужості дзиґарів, які так вицокували, ніби мене там і не було; де якесь чудернацьке й немилосердне свічадо на гранчастих лапах, захаращуючи собою навкіс один куток кімнати, несподіваним більмом стирчало в обжитому мною просторі. Там моя думка, годинами силкуючись розтектися, піднятись угору, аби влитися саме в цю форму кімнати й наповнити її величезну лійку, катувалася впродовж багатьох страшних ночей, а я лежав з роз плющеними очима, з нашорошеними вухами, тамуючи серцебиття та подих доти, доки звичка перефарбовувала фіранки, змушувала стихнути дзиґарі, робила милосердішим навкісне й безжальне свічадо, прибивала, а то й виганяла геть запах нарду й скрадала таку явну висоту стелі. Звичка спритна, але надто колупайлива домоврядниця! Спершу вона байдужа до тих страждань, яких цілі тижні зазнають наші душі в тимчасових оселях, а проте блаженний той, хто її набув, бо без тієї звички ми не зуміли б обжити жодного помешкання.

Ну от, я вже прокинувсь остаточно, моє тіло зробило останній вольт, і добрий янгол певності усе зупинив у моїх покоях, накинув мене ковдрою і в пітьмі абияк порозставляв на місце комод, письмове бюрко, коминок, вікно на вулицю та двоє дверей. І хоча добре знав, що я не в тих оселях, які спросоння поставали міражем переді мною, підказуючи, ніби можу опинитися й там, пам´ять моя скресала, я вже не спав, майже цілу ніч згадував, як ми були собі в Комбре, в моєї двоюрідної бабусі, в Бальбеку, Парижі, Донсьєрі, Венеції і деінде, згадував місця, людей, котрих знав, те, що підмітив за ними й що мені про них оповідали інші.

[...] Але навіть коли після давучої спеки хмарилось, коли зривалася буря або налітав шквал, бабуся все-таки вмовляла мене вийти з хати. І я, не згортаючи своєї книжки, й далі читав у садку, під каштаном, за трельяжем обтягненої полотном альтанки, і сидів там схований від очей тих, хто міг завітати до нас у гості.

І хіба мої думки теж не були своєрідним сховком, у глибу якого я зоставався невидимцем, навіть коли спостерігав, що діється навколо? Якщо бачив певну річ, свідомість, що її бачу, відокремлювала мене від неї, оточувала її тонкою духовною оболонкою, й це не дозволяло мені торкнутися до її матерії. Матерія б здиміла, перш ніж би я встиг до неї сягнути,— так, якщо до мокрого предмета піднести розпечене тіло, воно не зможе доторкнутися до його вологості, позаяк круг предмета завжди утворюється шар опару.

Поки я читав, переживання на тому барвистому екрані, який розгортала моя свідомість,— переживання, породжуваного як найпотаємнішими моїми бажаннями, так і чисто зовнішнім сприйняттям виднокола, що світило перед моїми очима в кінці садка, найпотаємнішим моїм пориванням, тією в вічному русі підоймою, яка орудує всім іншим, була певність у багатстві думок, у чарах книжки, було бажання засвоїти їх, хоч би яка була ця книжка. Іноді я купував дещо навіть у Комбре, у книгарні Боранжа, розташованої задалеко від нашого дому, тож Франсуаза не сягала аж туди, роблячи закупки в Камю. Ця книгаренька мала багатий вибір канцелярського приладдя та книжок, цілу мозаїку брошур і часописів, що висіли на вірьовочках на обох стулках дверей, таємничіших і багатодумніших, ніж портал собору. Купував я ту чи ту річ тому, що чув про неї з вуст учителя або шкільного товариша, котрий зглибив, як мені тоді здавалося, таїну істини й краси, а я не стільки розумів їх, скільки вгадував, і пізнання було неясною, але незмінною метою мого мислення.

Слідом за цією корінною вірою, що під час читання безперестанно підіймалася зсередини в одкритті істини нагору, снувались чуття, пробуджувані дією, в якій я брав участь, бо в ці літні полудневі години траплялося більше драматичних подій, ніж у декого протягом цілого життя. Ці події відбувалися в книжці, яку я читав. Щоправда, персонажі, казала Франсуаза, не були «справдешніми». Проте всі емоції, які змушує нас зазнавати радість чи горе сущої людини, виникають у нас із допомогою образів цієї радости чи горя.

Майстерність першого оповідача полягала в тім, аби з´ясувати, що єдиний істотний первень у структурі наших емоцій — це образ, а спрощення зовсім ліквідувало б реальних персонажів і стало б вирішальним удосконаленням. Хоч би яку глибоку симпатію відчували до живої істоти, ми сприймаємо її переважно нашими почуттями, тобто, вона зостається для нас непрозорою, мертвим вантажем, котрого нашій вразливості не до снаги підняти. Коли б цю живу істоту спіткало лихо, воно схвилювало б лише крихітну часточку нашого спільного уявлення про нього; ба більше, сама ця істота перейнялася б лише невеличкою частиною цього спільного уявлення, яке склалося в неї про себе.

Щаслива знахідка першого белетриста полягала в тім, що він здогадався замінити непроникні для душі частини рівною кількістю частин неречових, себто таких, які здатна осягти наша душа. Відтак чи нам не все одно, що вчинки і почуття цих нових істот лише здаються нам істинними? Адже ми зробили їх своїми, адже це трапляється з нами самими, адже ми гарячкове перегортаємо сторінки, з ними пов´язані наш прискорений подих і напружений погляд. Тільки-но автор приводить нас до такого стану, коли, як і за будь-якого суто внутрішнього стану, всяке набуває подесятеренної сили, коли його книжка хвилює нас, як хвилюють видива, але ясніші, ніж уві сні, й спогад про них збережеться довше,— як добру годину в нас нуртують усі радощі й усі болещі, тим часом у житті пішли б цілі роки, щоб пізнати лише деякі з них. Причому найяскравіших ми так би й не знали, бо повільність, із якою вони плинуть, заважає нам сприймати їх. (Так само і серце наше змінюється, і це нам болить найбільше, але ми знаємо про цей біль тільки з книжок, завдяки силі уяви. Насправді воно змінюється так само повільно, як повільно заходять явища природи; послідовно закарбовувати у свідомості кожен з його станів ми ще вміємо, зате нас звільнено від безпосереднього відчуття того, як стається ця зміна).

Уже не так інтимно близький моїй сутності, наполовину відірваний від моєї душі йшов за життям героїв краєвид, серед якого розгорталася дія і який справляв, одначе, на думку куди сильніше враження, ніж інший, той, що поставав перед моїм зором, тільки-но я відривавсь од книжки. Ось так, два літні сезони, сидячи на осонні в комбрейському садку, я завдяки книжці марив гористим і річнистим краєм, де переді мною бовваніло багато тартаків і де на дні потічків з бистрою водою гнили корчі в заростях різохи. Неподалік пнулися невисокими мурами гірлянди фіолетових і ясно-жовтих квітів. А що я ввесь час мріяв про жінку, яка покохала б мене, то в ті два літа ця мрія була овіяна прохолодою гірських річок, і хоч хай би хто була та жінка, чий образ я викликав в уяві, обабіч неї неодмінно, мов барвисті плями, виростали гірлянди темно-бузкових і ясно-жовтих квітів.

Ставалося це не лише тому, що образ, про який маримо, завжди лишається відзначеним, оздоблюється і збагачується відблиском химерних барв, які оточують його в нашій уяві. Краєвиди, про які я читав, були для мене не просто краєвидами, хай навіть мальовничішими за комбрейські, але, власне, до них подібними. Завдяки зробленому автором доборові, завдяки довірі, з якою моя думка поривалась уявляти все це і ніби вбачала в тому одкровення (таке враження навряд чи могло скластись у Комбре, надто ж у нашому садку, цьому непоказному витворі безкрилої фантазії садівника, якого так зневажала бабуся),— ці краєвиди здавалися мені істотною частиною самої Природи, гідною докладного вивчення.

Якби рідні дозволяли мені відвідувати описані в книгах краї, я був переконаний, що домігся б великих успіхів в осягненні істини. Справді, хоча нам завжди здається, ніби нас оточує наша душа, вона не уявляється нам у вигляді незрушної в´язниці, а проте ми пориваємось вирватися з неї у зовнішній світ. Це прагнення не позбавлене нехоті, бо ми чуємо круг себе все ті самі звуки, але то не луна, що докочується ззовні, а відлуння внутрішнього бриніння. Пробуємо знайти на речах, які стали для нас дорогими, відсвіт нашої душі; нас охоплює розчарування, коли бачимо, що насправді вони позбавлені тих чарів, у які їх убрало в нашій голові сусідство з деякими думками. Іноді ми вкладаємо в наші прагнення всю палкість, усю добрячість, аби вплинути на тих, хто, як добре відчуваємо, лишається поза нами, за межами нашого до- сягу. Ось чому, якщо я завше уявляв собі довкруж коханої жінки місце, найбажаніше для мене, якщо мені хотілося, щоб саме вона привернула мене туди, відкрила доступ у невідомий світ,— то це пояснювалося зовсім не простою асоціацією уявлень. Ні, мої мрії про мандри та мрії про кохання були тільки двома моментами, які я сьогодні штучно поділяю,— це десь так, якби я розтинав на різних висотах веселчастий, на око нерухомий водяний струмінь. Ті мрії були двома цівками в єдиному і непереливчастому сплескові всіх моїх життєвих сил.

Нарешті просуваючись далі від середових до поверхневих шарів свідомості, а ці шари вживалися й переплітались між собою, перш ніж досягти їхнього реального овиду, я зазнавав утіхи іншого штабу: втіху зручно вмоститися, пити медвяне повітря, усвідомлювати, що жоден випадковий гість не порушить читання, а коли на дзвіниці храму святого Іларія били дзиґарі — втіхи спостерігати, як спадає, краплина по краплині, вже збігла частина пообіддя, аж поки до мене долинав останній удар, який спонукував згадати всю кількість ударів. Після цього западала довга тиша, започатковуючи, здавалось, у блакитних високостях найдовшу частину дня, відпущену мені для читання,— час аж до смачного обіду, який варила зараз Франсуаза і який підживить мене після виснажливого стеження за пригодами героя книжки. Й за кожним новим боєм дзиґарів мені здавалося, що після попереднього бою минула не година, а всього кілька секунд. Новий удар укарбовувався в небеса мовби відразу за останнім ударом минулої години, і я не міг повірити, ніби між двома золотими знаками циферблата вмістилося шістдесят хвилин. Вря- Ди-годи дзиґар пробивав ніби на один удар більше; виходить, попереднє бамкання я проґавив, щось суще для мене не існувало; цікавість до книги, магічна, мов глибокий сон, збивала з плигу мій обмарений слух і стирала звук золотого дзвону з блакитної поверхні тиші. Чудове недільне пообіддя, проведене під каштаном у комбрейському садку, ретельно очищене мною від усіх Дрібних буденних подій, які я заступав сповненим пригод і примхливих поривань життям на лоні природи, зрошеної швидкоплинними річками! Ви все Ще викликаєте в моїй пам´яті те життя, коли я про вас думаю, і ви справді містите його в собі, бо мало-помалу обпаркували його й замикали — доки я чимраз глибше поринав у книжку і, в міру того як спадала спека,— занурювався в розмірений, покволо-мінливий, ажурний у листі кришталь ваших безгомінних, дзвінких, духмяних, прозірчастих годин.

Іноді в полудень мене відривала од книги донька садівника, яка бігла, мов оглашенна, перекидаючи дорогою кадуби з помаранчевими деревцями, калічачи собі пальці, вибиваючи зуби, й репетувала: «Ідуть!.. Ідуть!», аби ми з Франсуазою не проґавили видовиська. Це бувало в ті дні, коли комбрейська залога вирушала на маневри, прямуючи звичайно вулицею Святої Ільдегар- ди. Наші служники, вмостившись рядком на стільцях під штахетами, спостерігали, як городяни роблять недільну прогулянку, та й себе їм показували, а в цей час донька садівника в прогалину між двома віддаленими будинками на Вокзальній помічала сяяння шоломів. Служники кидалися зі своїми стільцями назад у садок, бо кірасири дефілювали вулицею Святої Ільдегарди, заповнюючи її на всю широчінь, їхні коні неслись учвал попід стінами будинків: так річка у повінь затоплює береги надто вузького русла.

— Бідолашні дітки! — зі слізьми примовляла Франсуаза, ледве підійшовши до вікна. — Бідна молодь, адже її скосять, як траву на лужку. На саму думку про це мені робиться млосно,— додала вона, тулячи руку до серця, де її мучила млість.

— Дуже приємно дивитися, пані Франсуазо, на цих хлопців, адже життя вони не шанують, еге ж? — озвався садівник, аби «підсісти» її.

Старався він не марно.

— Не шанують життя? Але що ж тоді шанувати, якщо не життя, єдиний дар, яким Господь Бог нікого не наділяє двічі? Гай-гай! Ви маєте рацію: вони справді не шанують життя! Я надивилася їх у сімдесятому. Коли починається різанина, вони забувають про страх смерти. Божевільні, та й годі. Почепити їх на шибеницю — й то мало. Це не люди — це леви. (Для Франсуази порівняння людей з левами — вона вимовляла «ливи» — не мало нічого хвалебного.)

Вулиця Святої Ільдегарди круто завертала, тож помітити здалеку кірасирів ми не могли, і лише в прогалині між будинками на Вокзальній видніли все нові шоломи, що пливли й висявали проти сонця. Садівникові дуже кортіло знати, чи довго ще тягтимуться кірасири, бо сонце пекло і йому хотілося пити. Тоді його донька робила вилазку, ніби з обложеної твердині,— вихоплювалася за штахети, добігала до повороту і, сотні разів важачи життям, приносила нам карафку з лакричним напоєм, а також звістку про те, що принаймні ціла тисяча вершників безупинно скаче в бік Тіберзі та Мезегліза. Примирені Франсуаза й садівник міркували про те, як треба поводитися під час війни.

— Бачте, Франсуазо,— сказав садівник,— революція краща за війну, бо коли проголошують революцію, то битися за неї йдуть тільки охотники.

— А, це краще, бодай не силоміць.

Садівник був переконаний, що по оголошенні війни потяги не ходять.

— Авжеж, аби ніхто не дав драла,— зауважила Франсуаза. Садівник підхопив:

— Го-го, тепер пішли такі хитрюги!..

На його думку, війна була не чим іншим, як одним із способів, до котрих удається уряд, аби пошити в дурні народ, тож якби людям трапилася нагода, всі взяли б ноги на плечі.

Але Франсуаза поспішала на поклик тітки. Я повернувся до книжки, служники знову вмостилися біля воріт і вже побачили: курява та збудження, викликані проходом солдатів, уляглися. Ще довго після затишшя незвичний хід погуляльників чорнив комбрейські вулиці. І перед кожною кам´яницею, навіть перед тими, де це було не заведено, служники й навіть хазяї сиділи й лупали очима, обрамляючи пороги примхливою, темною, мережаною крайкою,— так, відкотившись, лишає візерунчастий креп водоростей і раковин на березі дев´ятий вал прибою.

В інші дні я міг читати всмак. Проте несподіваний візит Сванна та його оцінка творчості Берготта, зовсім нового для мене автора, чию книжку я саме читав, привели до того, що довго ще потому образ однієї жінки, якою я просто марив, почав вимальовуватися перед моїми очима вже не на тлі оповитої фіолетовими квітами стіни, а на зовсім іншому тлі — на тлі порталу готичного собору.

[...] Іноді погода псувалася безнадійно, нам доводилось вертатися й сидіти крячкою вдома. В посмерках і вогкості рівнина робилась подібною до моря, а в далечині поодинокі будинки, приліплені до схилу пагорба, оповитого мороком і пасмами дощу, блищали, наче суденця, що позгортали вітрила й ночують у чистому морі. Ну й хай дощ, ну й хай буря! Влітку негода — це лише тимчасова поверхнева примха підшкурної й гарної години, дуже відмінної від несталої й швидкоплинної зимової погоди, бо поліття, навпаки, розгостившись на землі, утвердившись у густому листі, яке обливає дощ, нітрохи не псуючи його одвічної веселості, на цілий сезон розвішує на міських вуличках, на мурах будинків і садових штахетах свої бузкові або білі єдвабні стяги.

Читаючи перед обідом у віталеньці, я чув, як з наших каштанів ллється вода, але знав, що злива лише покошує листя й воно провисить на гіллі всю горобину ніч як запорука літа, а отже, й доброї години. Я знав, що хоч нині ллє як з цебра, завтра над білими штахетами Тансонвіля колихатимуться так само численні, як оце зараз, листяні сердечка, й мені зовсім не боліло, коли я бачив, як тополя на вулиці де Першан благає в бурі помилування й розпачливо б´є їй поклони; мені не боліло, коли з глибини саду до мене долинали останні удари грому, що торохкав у кущах бузку.

Якщо хмарилося вже з ранку, мої родичі не йшли на прогулянку, і я теж не виходив з дому. Згодом привчився ходити сам на мезеглізьку сторону, але це вже було тієї осені, коли ми мусили приїхати в Комбре з нагоди спадщини по тітці Леонії, бо вона нарешті померла, і ця кончина була тріумфом як для тих, хто запевняв, що нездоровий спосіб життя зрештою її доконає, так і для тих, хто завжди твердив, ніби тітчина хвороба не уявна, а найсправжнісінька, очевидність якої повинні визнати навіть скептики, тепер, коли вона упокоїлася. Своєю смертю тітка Леонія завдала горя тільки одній особі, але це горе було незмірне. Останні два тижні Франсуаза не покидала смертної ні на мить, не роздягалася, нікого не підпускала до тітки, а потім не розлучалася з небіжкою аж до самої ями. Тільки тепер до нас дійшло, що неустанне побоювання тітчиних докорів, підозр, спалахів гніву розвинули у Франсуази почуття, яке ми брали за зненависть, але яке насправді було благоговінням і любов´ю. Справдешньої господині, чиї задуми годі було передбачити, каверзи важко поламати, а добре серце легко вмилостивити; Франсуазиної цариці, загадкової і всесильної повелительки не стало.

Проти небіжчиці ми були ніщо. Давно минув той час, коли, приїжджаючи на вакації до Комбре, ми користувалися такою самою любов´ю Франсуази, як і тітка. Тієї осени мої рідні були заклопотані безконечними формальностями, переговорами з нотарями і фермерами, отож гуляти часу не було, та й сльота заважала, тому вони відпускали мене самого на мезеглізьку сторону, вгортаючи від дощу в довгий плед, який я то охвітніше накидав собі на плечі, що його шотландські кратки обурювали Франсуазу. Адже їй годі було довести, ніби колір убрання нічим не пов´язується з людською скорботою, вона взагалі дулася на нас за те, мовби ми переживаємо тітчину смерть не досить гостро, бо не влаштували бучних поминок, говорили про неї буденним тоном, а я іноді навіть наспівував. Я певен, у тому сам скидався на Франсуазу, що таке уявлення про жалобу в дусі «Пісні про Роланда» й скульптур на паперті Андрія Первозванного-в-полях викликало б у мене співчуття. Але тільки-но Франсуаза підходила до мене, якийсь лихий під´юджував мене дратувати її, і я за кожної нагоди казав, що оплакував тітку, бо тітка, попри всі свої дивацтва, була доброю людиною, а зовсім не тому, ніби вона моя родичка. Якби була іншою людиною, я б її терпіти не міг, і смерть не завдали б мені ніякого горя, а проте в книзі така думка здалася б геть безглуздою.

Франсуаза, як той поет, сповнена про жалобу невиразних думок та родинних спогадів, виправдовувалася, що не вміє спростувати мої вигадки, мовляв, «я не така язиката». Почувши це визнання, я зі своїм іронічним і грубуватим глуздом, гідним здорового глузду доктора Переп´є, тріумфував, і якщо Франсуаза додавала: «А проте вона ваша кревнячка, а кревняків треба шанувати», я знизував плечима й казав собі: «Хіба я дурний, щоб сперечатися з темною бабою, яка плутається в словах!»

У цих судженнях про Франсуазу я поділяв вузький погляд тих, хто на життєвих підмостках виступає резонером: міркує нібито безсторонньо, а насправді геть зневажає своїх ближніх.

Мої прогулянки тієї осени були то приємніші, що я виходив з дому, просидівши кілька годин з книжкою. Втомившись читати цілий ранок у покоях, накидався пледом і йшов собі. Тіло, вимушене протягом довгого часу перебувати без руху, накопичувало моторність, і тепер, мов запущена дзиґа відчувало потребу витрачати її без усякого стриму. Стінам будинків, тансон- вільському живоплоту, деревам руссенвільського лісу, заростям, до яких тулився Монжувен, діставалось ударів моєї парасольки або ціпка, вони чули переможні вигуки: і в тих вигуках, і в ударах виливалися невиразні думки, які хвилювали мене й не знаходили виходу, тож замість повільного й важкого з´ясування шукали втіхи в легше доступному солом´яному вогні. Більшість удаваного тлумачення того, що переживаємо, це є наше бажання спекатися його, викинути назовні таким сирим, аж упізнати годі.

Силкуючись усвідомити, чим я завдячую мандрівкам на мезеглізьку сторону, прагнучи охопити маленькі відкриття, для яких ті мандрівки правили за випадкові рамки або на які мене надихали, я пригадую, саме тієї осені, на стежці, біля зарослого чагарями косогору, який прикривав Монжувен, мене вперше вразила розбіжність між людськими враженнями та їхнім звиклим виразом. Після години веселого борюкання з дощем і вітром я вийшов на берег монжувенської саджавки, до критої черепицею хатки, де садівник пана Вентейля тримав своє знаряддя. Тієї миті визирнуло сонце, і його позолота, вимита зливою, знову засяяла на небі, на деревах, на стіні хатки, на її ще мокрій черепичній покрівлі, гребенем якої проходжувалася курка. Вітер пригинав поземо пророслі на стіні билинки і стовбурчив пір´я на курці, отож і ті билинки, й пір´я віддавалися на волю вітрові з покірністю безвладних легесеньких предметів. Дахівки вивели на плесі, яке знову стало дзеркальним, мармурову рожеву прожилку — раніше я її не зауважував. Побачивши, як бліда усмішка на воді та на стіні відповідає усмішці сонця, я закричав у дикому захваті, вимахуючи згорнутою парасолькою: «Ого-го-го-го!» Але одразу відчув, що не можу обмежитися цими безглуздими вигуками, я повинен пильніше вдивитися в своє захоплення.

Зустрівши на дорозі незнайомого селянина, я вигукнув:

— Такої чудової днини добре гуляється, еге ж? — При цьому мало не ткнув його парасолею в обличчя. І так доволі понурий чолов´яга ще дужче нахмурився, щось мені сквашено буркнув, з чого я прирозумів, що одні й ті самі емоції не виникають у різних людей одночасно, за усталеним наперед порядком. Згодом щоразу, коли після довгого читання мені хотілося побалакати, товариш, до якого звертався, встигав почухати язика й уже мріяв про одне: щоб йому не заважали читати. А коли я з чулістю думав про своїх батьків, якщо ухвалював найобачніші постанови, котрі мали б особливо врадувати їх, то саме в цей час вони довідувалися про якийсь мій давнозабутий грішок і, коли я кидався поцьомати їх, починали мене сварити.

Вряди-годи до екзальтації, породженої самотою, домішувалося ще інше відчуття, і я не знав, якому з них віддати перевагу: це, друге, народжувалося бажанням несподівано побачити селянку й стиснути її в обіймах. Супутня з цим бажанням утіха виникала раптово, коли в моєму мізку роїлися розмаїті думки, отож я не встигав точно визначити, звідки вона, й мені здавалося, ніби це апогей насолоди, спричиненої тими думками.

Я вловлював ще одну звабу в усьому, що зараз уливалося в мою душу: в рожевому відблиску дахівки, в билинках на стіні садівникової хатки, в Руссенвілі, куди мене надило вже давно, в тамтешньому лісі, в дзвіниці сільської церкви, в тому невідомому хвилюванні, завдяки якому всі ці явища робилися ще бажанішими: адже мені здавалось, ніби саме вони й породжують у мені хвилювання і єдина мета цього хвилювання — аби чимскоріш перенести мене до них, надимаючи моє вітрило досі не відомим мені могутнім ходовим вітром.

Прагнення зійтися з жінкою додавало в моїх очах до красот природи щось іще збудливіше, зате чар природи розширював і поглиблював обмежений чар жінки. Мені здавалося, краса дерев є воднораз і її красою, а поцілунок розкриває переді мною душу цих виднокіл, душу Руссенвіля, душу книжок, прочитаних цього року. Таким чином уява черпала нові сили в зіткненні з чуттєвістю, чуттєвість зрошувала всі царини уяви, і моя жага була вже невтоленна. Ось чому — як це буває в хвилини, коли, замріявшись на лоні природи, відкидаєшся од своїх звичок, перестаєш зважати на абстрактні поняття й сповнюєшся глибокою вірою в неповторність місць, де перебуваєш, вірою в те, що вони живуть своїм окремішнім життям,— я бачив у перехожій, до якої рвалося моє серце, не просто представницю якогось спільного типу, типу жінки, але необхідне й природне породження саме цієї землі. Бо в ті часи все, що не було мною, земля та живі істоти, здавалися мені дорогоціннішими, значнішими, більш наділеними реальним життям, ніж це уявляється вже людям уматерілим.

Я не відокремлював землі й живих істот. Я жадав селянку мезеглізьку чи руссенвільську, рибальчиху-бальбечку так само, як бажав сам Мезегліз чи Бальбек. Якби міг своєю волею змінити обстановку, розкоші, яких сподівавсь од цих жінок, і вони здалися б мені не такими істинними, я б перестав вірити в них. Зійтися в Парижі із рибальчихою з Бальбека або селянкою з Мезегліза — це було б для мене все одно, що одержати в дар від когось мушлі, яки\ ніколи не бачив на морському березі, або папороть, якої не знаходив у лісі. Це означало б забрати в утіхи, яку дала б мені жінка, ті втіхи, посеред яких мені її малювала уява.

Проте тинятися руссенвільськими лісами й не пригорнути селянки було все одно, що не відати, де в цих лісах сховано скарб, не відати, в чому таємниця їхньої краси. Мені ця дівчина уявлялася в сітці тіней, якою її сповивало листя, та й сама вона була начебто місцевою рослиною, але тільки вищого гатунку, чия будова дозволяє гостріше відчути неповторну самобутність уро- чцша. Повірити в це мені було просто, як і в те, що її пестощі теж були б своєрідні й завдали б мені втіхи, якої не засмакувати з іншою жінкою. Таж і я ДОВГО не виходив з того віку, коли цю втіху ми ще не відділяємо від усіх тих жІНОК, з якими її зазнали, ще не звівши до спільного поняття, що дозволяє розглядати жінку як мінливе знаряддя завжди однакової втіхи. В цих літах та втіха не є навіть чимось окремішнім, відрубним, кінцевого метою нашого знайомства з жінкою, причиною її вістового — бентеги. Ми навіть не маримо про неї, як звичайно марять про близьку насолоду, ми ладні звернути все на жіночу звабу, бо за себе не думаємо, думаємо лише про те, як вийти за межі свого «я». Невиразно передбачувана, незнищенна, затамована, ця втіха в мить, коли її скуштовуємо, здатна доводити розкоші від ніжних зорів, од поцілунків тієї, що нині при нас, до такої нестями, аж вона стає чимось на зразок екстатичної вдячності, нашій подрузі за доброту серця та зворушливу прихильність, яку вона нам довела і яку вимірюємо її благодіяннями, тим щастям, яким ущедрила нас.

Еге, даремно я благав донжон руссенвільського замку послати мені назустріч якусь сільську дівчину. Я звертався до нього як до єдиного повірника моїх перших прагнень, коли з мансарди нашого комбрейського дому, з напа- хченої ірисом кімнатки, я бачив тільки цю вежу в чотирикутнику прочиненого вікна, зазнаючи героїчних вагань мандрівника-першопрохідця або кандидата на самогубці й, знемагаючи, торував у собі самому нову дорогу,— дорогу, як мені здавалося, смерти, торував доти, доки на листі перевислої до мене дикої смородини проступав такий собі природний слід, схожий на слід слимака.

Даремно я благав вежу під час прогулянки. Даремно шастав очима по довкіллі, маючи надію приворожити поглядом якусь жінку. Так я міг дійти аж до паперті храму Андрія Первозванного-в-полях: ніде не помічав дівчини, яка незмінно траплялася мені дорогою, коли я гуляв з дідусем і не міг озватися до неї. Я безконечно довго вдивлявсь у стовбур далекого дерева, з-за якого вона вихилялася й ішла мені назустріч. Обрій, хоч як я п´яв на нього очі, залишався пустельним; смеркало. Тепер без усякої надії зосереджував я всю увагу на цьому яловому грунті, на виснаженій землі, ніби сподіваючись, що під нею ховаються живі істоти. І вже скажено, а не радісно шмагав парасолькою дерева руссенвільського лісу, з-за яких не вигулькнуло ні лялечки, ніби Це були дерева, намальовані на полотні, шмагав, хоча мене бісила думка, що треба вертатися додому, так і не пригорнувши жадану жінку,— шмагав доти, Доки був змушений визнати, що випадкова зустріч навряд чи можлива, й вертав свої стопи назад, до Комбре.

А втім, якби я навіть спіткав жінку, чи стало б мені духу озватися до неі? Мені здавалось, вона поглянула б на мене як на божевільного. Я вже зневірився, що інші істоти зрозуміють мене, що бажання, виниклі під час прогулянки й знебулі, можуть мати якусь достеменність. Тепер вони малюва лися мені як суто суб´єктивні, хирні, примарні творіння мого темпераменту Не мали вже зв´язку з природою, з реальністю, яка втрачала для мене всі сво чари, всілякий глузд і ставала умовною рамкою життя, на кшталт тієї, якою t для дії роману вагон, де пасажир читає, аби збути час.

Можливо, на підставі іншого враження, яке склалося в мене поблизу того самого Монжувена, але за кілька літ по тому, враження, тоді ще млистого в мене значно пізніше виникло уявлення про садизм. Свого часу читач побачить, що через зовсім інші мотиви спогад про це відіграє неабияку роль у моєму житті. Сталося це в велику спеку, мої рідні відлучилися були на цілий день і дозволили мені не поспішати З поверненням додому. Й ось, дійшовши до монжувенської саджавки, щоб помилуватися відбитком дахівки, я ліг і заснув під кущем на пагорбі, навислому над будинком, там, де я, бувало, чекав батька, коли він гостював у пана Вентейля. Вже зовсім споночіло, коли я прокинувся. Хотів був устати, але в цю хвилину побачив панну Вентейль; я 5 насилу впізнав, бо рідко зустрічався з нею в Комбре, та ще коли вона була дівчам. Нині стала панною: мабуть, щойно прийшла додому й стояла лицем до мене, всього за кілька кроків, у тій самій кімнаті, де її тато гостив мого батька й де вона тепер улаштувала маленький салон. Вікно було прочинене, горіла лампа, я бачив усі її рухи, сам залишаючись невидимим для неї, але якби рушив з місця, кущі затріщали б, вона почула б і подумала, що хтось за нею шпигує.

Вона була в глибокій жалобі: недавно помер батько. Ми її не провідали, мою матір утримувала одна-однісінька чеснота, здатна заморозити будь-яку чуйність; високоморальність. Але мати співчувала сироті, пам´ятала смутний схилок життя пана Вентейля, цілком поглинутого спочатку взятими на себе клопотами матері й няньки, яких він заступив доньці, потім гризотами, завданими донькою. Мама бачила перед собою страдницький вираз, який останній час оселився на виду в старого; знала — пан Вентейль відмовився переписувати набіло свої твори останніх літ, недолугі п´єски відставного викладача музики, старого сільського органіста. Ми були переконані, що цінність їхня дуже невисока, але не ставилися до них зневажливо, бо ними дуже дорожив Вентейль: вони надавали сенсу його існуванню перед тим, як він пожертвував своє життя доньці. Хоча більшу їхню частину Вентейль навіть не занотував, а заховав лише в пам´яті, та й ті, що лишилися на клаптиках, годі було прочитати, і вони були приречені на забуття. Мама не могла не думати ще про друге, куди болісніше розчарування, яке спостигло пана Вентейля: про щавай його надія на статечне доччине щастя. Усвідомлюючи все страшне безголів´я вчителя музики моїх двоюрідних бабусь, вона побивалася всім серцем і з жахом думала про те гнітюче горе, яким мала горювати панна Вентейль; це горе поглиблювали гризоти на думку, що головною винуватицею батькової смерті є саме вона.

[...] Вряди-годи, мандруючи на Германтську сторону, я проходив повз кі садки, звідки звисали гірлянди темних квітів. Я простоював перед ними, 3 лаючи набути якесь цінне нове знання. Здавалося, ніби перед моїми очима частина поріччя, де так хотілось побувати по тому, як я познайомився з описом його в одного з улюблених авторів. І ось, коли почув від доктора Переп´є по квіти та про чудові струмки в замковому паркові, я подумки ототожнив рермант, якому моя уява надала іншої подоби, з цим поріччям, з цією порізаною бурчаками землею. Мені марилося, як дюкиня1 Германтська, спалахнувши любовною жагою, запросила мене до себе. Цілий день ми ловили з нею форель, а ввечері, гуляючи зі мною під руку, вона показувала мені квіти, які звішували над низьким муром мотки лілового та червоного шовку, і називала їх.

Дюкиня цікавилась моїми майбутніми поезійками. Я готувався стати письменником, а ці мрії нагадували мені: час вирішувати, про що саме писати. Але тільки-но ставив собі ці запитання, стараючись знайти сюжет, в який міг би вкласти найглибший філософський зміст,— мій мозок переставав працювати, розумові очі бачили лише пустку, я відчував, що безталанний або якась душевна хвороба заважає моєму талантові розвинутися.

Іноді я розраховував на тата. Він був такою всесильною людиною, йому так потурали можновладці, що він ламав закони, які Франсуаза навчала мене вважати непохитнішими, ніж закони життя й смерти. Наприклад, тільки він у всьому кварталі міг не тинькувати ще цілий рік свій дім, вистарав у міністра для сина пані Сазра, яка збиралася на води, дозвіл здати випускні іспити на два місяці раніше, разом з кандидатами, чиї прізвища починалися на літеру А, не дожидаючись, коли надійде черга С. Якби я тяжко захорував, якби мене викрали бандити, то, сподіваючись на блат батька серед-достойників, на силу його рекомендаційних листів до Господа Бога, я ставився б до своєї хвороби як до полону або як до химер, для мене цілком безпечних, і любісінько собі чекав би, коли настане пора неминучого повернення до відрадної дійсності, пора визволення чи одужання. Так ось, може, це безталання, ця чорна діра, зівуща в моєму мозку, коли я думав, про що мені писати,— це не що інше, як безпідставне мізкування, воно урветься завдяки втручанню батька: він домовиться про мене з урядом і Провидінням, і я стану першим пером своєї епохи. Але коли мої рідні нетерпеливилися, бачачи, як я пасу задніх, моє нинішнє життя переставало здаватися мені творінням мого батька, котре він міг змінити, як йому заманеться,— а, навпаки, було ніби вміщене в немилосердну реальність, створену не для мене, в якій я не мав спільників і яка не таїла в собі нічогісінько. Тоді мені здавалося, що я такий самий, як і всі, що я зіста- ріюся й умру, як і всі, і що я належу до тих, хто позбавлений літературного хисту. Отож, знеохочений, зрікався назавше словесності, незважаючи на під

бадьорливі заклики Блока. Це інтимне і безпосереднє відчуття власної нікче. мності переважало всі втішні слова, всі компліменти, хоч би хто їх роздавав; так докори сумління нуртують у лиходієві, хоча всі підносять до небес його добрі вчинки.

Одного разу мама сказала мені:

— Ти все розводишся про дюкиню Германтську; так ось, чотири роки тому доктор Переп´є вилікував її, а тепер вона приїде до Комбре на весілля його доньки. Ти зможеш побачити її в церкві.

Про дюкиню Германтську я найчастіше чув саме від доктора Переп´є, і він же показав нам число ілюстрованого журналу, де фотограф зняв її в тій сукні, яка була на ній на костюмованому балу в принцеси Леонської.

І ось під час весільної меси церковний сторож перейшов на інше місце, дозволивши мені побачити в капличці біляву даму з великим носом, з колючими голубими очима, з прищиком під крилом носа; на шиї в неї був намотаний пишний шарф з гладенького нового блискучого єдвабу. А ще на червоному обличчі дюкині (їй, мабуть, було дуже парко) я розрізняв — розпливчасті й ледь уловимі — штрихи подібності з журнальним портретом. А позаяк найсамобутніші її риси я міг би передати в тих самих виразах, що й доктор Переп´є, який описував мені дюкиню (великий ніс, голубі очі), то я сказав собі: «Ця дама схожа на дюкиню Германтську».

Одначе капличка, звідки дама слухала месу, була капличкою Жільберта Лихого, під могильними плитами якої, золотавими і витягнутими вздовж, мов медові стільники, спочивали давні княжата Брабантські, а мені запам´яталися чиїсь слова: коли хтось із роду Германтів приходив на церковну відправу у Комбре, для нього відводилося місце в цій капличці. Очевидно, іншої жінки, схожої на пані Германтську з портрета, сьогодні, коли саме її чекали, в капличці Жільберта Лихого не могло бути: це вона!

Розчарування моє було величезне. Думаючи передусім про дюкиню Германтську, я ні разу не впіймав себе на тім, що уява малює її мені на гобелені чи вітражі, переносить до іншої доби, творить не з того тіста, з якого виліплено інших людей. Ось чому я був розчарований. Зроду б мені не спало на думку, що вона може мати червоні щоки, ліловий шарф, як пані Сазра, та й овалом лиця дуже скидалася на деяких моїх домочадців, через що в мене майнула підозра (правда, зараз же й розвіялася), що ця дама своїм фізичним складом, усіма молекулами, становить різкий контраст із дюкинею Германт- ською; її тіло, несвідоме титулу, яке носить, належить до певного жіночого типу, що охоплює також жінок лікарів та комерсантів.

«То це і є дюкиня Германтська?» — мабуть, малювалося на моєму виду поки я здивовано розглядав її подобу, яка, звичайно, не мала нічого спільного з тими, котрі під іменем дюкині Германтської стільки разів марилися мені. Бо ця ось подоба, на відміну від інших, не була створена моєю фантазією — вона вперше постала перед моїми очима кілька секунд тому тут, у храмі; бо природа цієї жінки була інша; бо її годі було обарвити в інший колір, як ті, цдо слухняно наливалися жовтожаром одного-єдиного складу. Вона була та- к0ю реальною, що все в ній, аж до прищика на крилі носа, засвідчувало її підлеглість законам життя, як у театральному апофеозі складка на одіянні феї чи тремтіння мізинчика видають тілесну сутність живої актриси. А якби цього не було, ми залишилися б у непевності, чи перед нами не картина чарівного ліхтаря?

Але водночас до цієї подоби, чий великий ніс і колючі очі припнули до себе мій погляд (може, тому, що спочатку порвали були його, поставили на ньому перший штамп, коли я не встиг ще зміркувати, чи ця постала переді мною жінка й справді є дюкиня Германтська), до цієї подоби, ще зовсім свіженької, не стужавілої, я пробував притулити думку: «Це дюкиня Германтська», але хоч як маніпулював, накладки не виходило. Так не сходяться відокремлені певною відстанню два кружала. Зате нині, коли я побачив, що та сама вимріяна мною дюкиня Германтська існує навсправжки, окремо від мене, вона ще дужче полонила мою уяву,— поцілувавшись отак з дійсністю, що не справдила моїх надій, вона потроху отямилася й почала нашіптувати мені: «Германти, окриті хвалою ще до Карла Великого, мали право карати й милувати своїх васалів, дюкиня Германтська веде свій родовід од Женев´єви Бра- бантської. Вона не знайома й нізащо не радить знайомитися ні з ким із присутніх тут, у церкві».

І — а чудородна незалежносте зорів людських, які тримаються на слабенько напнутій, на довжелецькій, на такій розтяжній нитці, що їм вільно пастися попаски, далеко від обличчя! — тоді як дюкиня Германтська сиділа в капличці над могильними плитами предків, погляд її блукав, п´явся по колонах, затримувавсь навіть на мені, наче сонячний промінь зазирав у приділ, але такий промінь, який коли пестив мене, здавався смисленним. Що ж до самої дюкині Германтської, то вона сиділа нерухомо, подібно до матері, яка вдає, ніби не бачить вибриків і неподобства своїх діток, що граються й зачіпають незнайомих людей, і я не міг зрозуміти, схвалює вона чи ганить у своєму душевному порожнюванні саму себе за те, що так ото блукає поглядом.

Я благав Бога, щоб вона не пішла, перше ніж я надивлюся на неї досхочу, адже вже кілька років страх як мріяв побачити її, і я не зводив з неї ока, як ніби кожен з моїх поглядів міг матеріально відірвати й скласти до скарбонки Моєї пам´яті довгий ніс, багрові щоки, всі особливості, котрі —- так мені здавалося — дають цінне й докладне уявлення про самобутність її вроди.

Тепер, коли всі думки про неї нашіптували мені, що вона гожа, а може, Не так думки, як своєрідний інстинкт плекання всього найкращого, що маємо Ми самі, намагання будь-що уникнути розчарувань,— і я відлучав її від решти роду людського (оскільки дама й та дюкиня Германтська, яку раніше створював у своїй уяві, були однією й тією самою особою, тоді як чисте й щире споглядання її тіла на мить стопило дюкиню з ним,— нині мене обурювали балачки про неї: «Вона ладніша за пані Сазра, за панну Вентейль»,— бо ж ті їй у підметки не годилися! І, зупиняючи погляд на ясних дюкининих косах, на блакитних очах, на лінії шиї й залишаючи без уваги риси, які могли б нагадати інші жіночі обличчя, я вигукував перед цим зумисне незавершеним шкіцом: «Яка вона гожа! Що то люди шляхетного коліна! Переді мною направду дюкиня Германт, нащадок Женев´єви Брабантської!»

І моя увага, зосереджена на цьому обличчі, такою мірою ізолювала його, що, згадуючи про весільну церемонію, я вже нікого не бачу, окрім неї та церковного сторожа, який відповів ствердно на моє запитання, чи ця дама справді дюкиня Германтська. Але особливо чітко я бачу її, коли весільчани рушили до ризниці, яку освітило вискалене з-поза хмари сонце того вітряного й дощового дня, коли дюкиня Германтська опинилася серед комбрейців. Вона не знала навіть їхніх імен, але вищість її так упадала в очі, що дюкиня не відчувала до них нічого, крім найщирішої доброзичливості. До того ж вона знала, що простотою й люб´язністю зачарує їх ще більше.

Дюкиня не мала змоги посилати погляди, куди їй заманеться, й надавати їм певного виразу, як дивляться на знайомого в юрбі,— її неуважні думки пливли щедрим потоком голубого світла, який вона була безсила стримати й старалась нікого не спантеличити, поводилася так, щоб про неї не подумали, ніби гордує низотою, яку цей потік зустрічав на своєму шляху, омиваючи його щомиті.

Досі бачу над пишним ліловим шарфом її лагідно здивовані очі, вираз яких вона доповнювала несміливою усмішкою, не призначаючи її нікому зокрема, але так, щоб кожному дісталася часточка, усмішкою удільної княгині, яка кохає своїх васалів і в чомусь їх перепрошує. Усмішка ця впала і на мене, того, хто не зводив з неї ока. Тоді, згадавши погляд, який вона зупинила на мені під час меси, голубий, мов промінь сонця, коли пронизує вітраж Жіль- берта Лихого, я сказав собі: «Ну, звісно, вона мене помітила!»

Я уявив, що сподобався їй, що дюкиня, пішовши з церкви, думатиме про мене і що, може, сьогодні ввечері, у Германті, сумуватиме без мене. І я теж закохався в неї. Адже для того, щоб покохати жінку, часом досить перехопити її зневажливий погляд, як погляд панни Сванн, спрямований на мене; часом буває достатньо уявити, що жінка ніколи не належатиме тобі; іноді, навпаки, вистачає доброзичливого погляду, як оце в дюкині Германтської, а бува досить помислити, що вона може належати тобі. Очі її синіли, наче барвінок, цей барвінок я не міг зірвати, але вона дарувала його мені. Й сонце, хоча його й загрожувала поглинути хмара, поки, з усієї своєї моці протинаючи жалами проміння майдан і ризницю, воно заливало барвою герані вистелені для більшої врочистості червоні килими, якими з усмішкою простувала дюкиня Германтська, й додавало до їхньої червені вогняного кармазину, вистеляло світляним надшкурнем, уносило в радісну церемонію своєрідну ніжність і величаву м´якість, такі характерні для Лоенгріна, для деяких картин Карлаччо; ось чому Бодлер прикладає до звуку сурми епітет «солодкий».

Як часто відтоді після прогулянок на германтську сторону я ще дужче, ні* раніше, побивався, бо мені бракує літературного хисту й треба розлучитися з мрією вийти в славетні письменники! Думаючи про це на самоті з собою, я зазнавав страшенних мук, і, щоб якось утишити ці муки, мій розум ніби сам собою накладав вето на скорботу й переставав зовсім думати про вірші, романи, про літературну стезю, на яку мені годі вийти через безталання. Ось тоді-то, поза всякою залежністю від моїх мистецьких клопотів, поза всяким зв´язком з ними, нараз дах якоїсь будови, сонячні іскри на камені або степові запахи давали мені втіху, мали такий загадковий вигляд, ніби таїли щось недоступне моєму зорові, ладні відступити це мені, та-тільки я ніяк не вмів того виявити,— мали такий загадковий вигляд, аж я несамохіть зупинявся.

Відчував усе й тому стояв, як мурований, брав очі в руки, дихав на повні груди, намагався ввійти думкою в образ, у запахи. І якщо мені треба було наздогнати дідуся, верстати путь далі, я йшов заплющившись; намагався закарбувати в пам´яті лінію даху, колір каменю, бо мені хтозна-чому здавалося, ніби вони сповнені бажання відкритися й надати мені те, чого були лише оболонкою.

Зрозуміло, ці враження не могли воскресити в мені надію стати з часом письменником, адже вони завше пов´язувалися з конкретним предметом, позбавленим інтелектуальної вартості і не причетним до абстрактної істини. Принаймні вони завдавали мені ірраціональну втіху, створювали злуду запліднення, розганяли нуду, почуття безпорадності, якого я зазнавав щоразу, шукаючи філософської теми для великого літературного твору. Але обов´язок сумління перед враженнями від форми, пахощів або ж барви, обов´язок, який полягав у тому, аби спробувати вловити приховане за ними, був такий важкий, що я довго шукав вимовки не виконувати його над силу й скинути з себе цей клопіт.

На щастя, мене кликали родичі, я відчував, що на разі недостатньо спокійний, щоб розсудливо вести пошуки, й ліпше перестати думати про це до повернення додому й не втомлювати себе марними зусиллями. Коротше, я вже переставав з´ясовувати незнане, скрите під формою або ж під запахом, і Це мене нітрохи не обходило, бо знав, що під покровом образів донесу додому його живим,— так у ті дні, коли мене відпускали на риболов, я приносив у кошичку свою здобич, прикриту травою, завдяки чому риба лишалася свіжа. Прийшовши додому, я починав думати про щось інше, й у голові (як у кімнаті — квіти, зірвані під час прогулянок, або одержані у дар дрібнички) громадилися камінь із ряхтінням світла, покрівля, гра дзвону, аромат листя, безліч різних образів. Раніше я відчував за ними життя, мені тільки не вистачило волі його виявити, а тепер було видно, що це життя давно вже в них вигасло.

А втім, одного разу, коли загулялися й почало вже вечоріти, ми зраділи, І бо на півдорозі нас наздогнав Переп´є повозом і, впізнавши, зупинив коней j І зголосився підвезти,— тоді мені пощастило трохи поглибити одне з таких вражень. Мене всадовили на козлах коло візника, коні бігли щодуху, бо доктор ще мав заїхати в Мартенвіль-ле-Сек до хворого, і ми мали почекати його біля дому. На одному повороті я несподівано зазнав ні з чим незрівнянної втіхи, побачивши освітлені вечоровим сонцем верхи мартенвільської церкви, І Через те, що наш повіз рухавсь, а дорога вилася, верхи ввесь час ніби перемішались. А потім до цих двох верхів прилучилася дзвіниця в´євікського храму; вона була за горбом і долиною, на вищому місці, а мені ввижалося, І ніби дзвіниця їхня близька сусідка.

Закарбовуючи в пам´яті форму шпилів, пересування контурів, блиск їхніх стін, я відчував, що моє враження цим не вичерпане, за тим рухом, за тим сяянням щось є, і це щось вони містять у собі й водночас криють.

Верхи здавалися такими далекими, а повіз так повільно наближався до них, що я був уражений, коли ми за кілька хвилин зупинилися перед мартенвільською церквою. До мене не доходило, чому мене так тішило споглядання їх віддалеки, і зрозуміти це здавалося дуже нелегким, хотілося лише зберегти в пам´яті пі рухомі у сонячному світлі обриси й більше про них не думати. І вельми імовірно, що якби я так і діяв, то ці дві дзвіниці поділили б долю стількох дерев, дахів, запахів, звуків, які я вирізнив з-поміж інших, бо завдяки їм зазнав утіхи. Але то була втіха незбагненна, й зглибити її я так і не зумів.

Поки ми чекали на лікаря, я зліз додолу й погомонів із родичами. Потім лікар повернувся, й ми рушили далі, я знову сів у передку й озирнувсь, аби ще раз глянути на церкву. Трохи згодом її верхи пропали за поворотом. Візник на мої репліки здебільшого відмовчувавсь, тож я мусив, не маючи ліпшого товариства, обмежитися власним і спробував пригадати вигляд церковних шпилів. Незабаром їхні контури, їхні сонячні поверхні залупилися, наче кора на деревах, світячи подекуди тим, що ховалось од мене. І тут мені сяйнула думка і вбралася в слова, а втіха, якої я допіру зазнав, побачивши дзвіниці, настільки зросла, що я геть сп´янів, не міг думати ні про що інше. В цю мить, хоча ми вже від´їхали далеко од Мартенвіля, я обернувсь і знов їх угледів; цього разу вони були зовсім чорні, бо сонце вже сіло. Вряди-годи на скрутах вони ховалися від моїх очей, нарешті майнули востаннє, й більше я їх не бачив.

Я не сподівався, що приховане за мартенвільською церквою може вилитися в якусь гарну фразу, проте оскільки воно постало мені в одежі слів, які потішили мене, я попросив у лікаря паперу й олівця, після чого для годиться й даючи волю захватові, скомпонував, хоч екіпаж трясло, такий уривок, який потім відшукував і наводжу тут з незначними правками:

«Самотою піднесені над рівниною й наче загублені в пустці тяглися до неба два мартенвільські шпилі. Небавом ми побачили третій: сміливим стрибком їх наздогнала припізніла в´євікська дзвіниця. Хвилини летіли, ми їхали швидко-прудко, і все ж три шпилі, подібні до птахів, нерухомо стояли в полі чітко видимі в сонячному світлі, бовваніли далеко попереду. Потім в´євік- ська дзвіниця від´єдналася, відстала, і мартенвільські шпилі зосталися самі, позолочені вечоровим сонцем; навіть на такій відстані я бачив, як його проміння грає й усміхається на їхньому узбіччі. Ми так повільно наближалися до них, і я думав, що сплине багато часу, перш ніж досягнемо їх, як раптом віз крутонув і доставив нас до їхніх стіп. Верхи так притьмом вигулькнули назустріч, що якби фурман не осадив коней, повіз налетів би на паперть. Ми знову рушили в путь, трохи згодом покинули Мартенвіль; село, яке проводжало нас кілька секунд, зникло, й на обрії залишилися тільки шпилі його церкви та ще в´євікська дзвіниця; вони спостерігали нашу втечу, прощаючись кивками своїх сонячних шпилів. Коли-не-коли один з них відступав, щоб іншим було нас видко, потім дорога змінила напрямок, шпилі зверетенилися трьома золотими починками й зникли з очей. Але трохи згодом, коли ми під´їздили до Комбре й сонце вже сіло, я побачив їх востаннє здалеку. Тепер це були лише три квітки, вималювані на небесах, над низьким польовим видноколом. Вони нагадували мені також трьох дівчат із казки, які осмеркли на безлюдді; і поки ми чвалом їхали від них, а вони злякано металися в пошуках дороги, їхні шляхетні силуети позадкували, пригорнулись один до одного, сховались один за один, стопилися на ще рожевому небі в єдину темну масу, чарівну й покірну, й, нарешті, пропали в мороці».

Потім я забув про цю сторінку, та коли, сидячи на краєчку передка, куди фурман ставив звичайно кошика з птицею, придбаною на мартенвільському базарі, дописав, я відчув, що щасливий, з мене, завдяки цьому записові, спали, як камінь із серця, дзвіниці і те, що таїлося за ними, і я заспівав на ціле горло, схожий на курку, яка знесла яйце.

Цілими днями під час тих прогулянок я міг мріяти про те, яке це щастя — бути другом дюкині Германтської, ловити форель, кататися човном на Вівоні й, хоча жадібно поривався до цього щастя, я просив у такі хвилини від життя тільки одного: хай би воно все складалося з низки тихомирних післяполуденних годин. Ліворуч від дороги видніла ферма, досить відлегла од двох інших, розташованих по сусідству. Від Комбре цю ферму відокремлювала лише дубова алея, по один бік якої зовсім близько тяглися яблуневі садки, де росли на однаковій відстані одна від одної яблуні, вирисовуючи на спаді сонця японське мереживо тіней. Коли на зворотній путі я помічав цю ферму, серце моє тьохкало, я знав, що менше ніж за півгодини ми будемо вдома, і, як це буває в дні прохідок на германтську сторону, коли обідаємо пізніше, мене пошлють спати після першої ж страви. Моя мама, лишаючись за столом, як при гостях, не підніметься до мене побажати на добраніч.

Терен смутку, куди я збирався вступити, був так само відмежований од терену, де я щойно веселився, як іноді в небесах рожеву смужку відокремлює від зеленої чи чорної якась невидима риска. Ви бачите, птах летить по рожевому, наближається до краю, майже торкається чорняви, потім пропадає в ній. Ще мить тому круг мене роїлися бажання — піти в Германт, подорожувати, жити щасливо, тепер же я був настільки .далекий від тих бажань, що їхнє здійснення не додало б мені жодної втіхи.

Як охоче я пожертвував би всім цим лише за те, щоб мені дозволили цілу ніч проплакати в обіймах у мами! За столом я тремтів, не зводячи стривожених очей з обличчя матері, яка не появиться ввечері в кімнаті, де я вже бачив себе в постелі. Мені хотілося померти, й цей стан триватиме до завтра, поки ранкове сонце, ніби садівник драбину, обіпре світляні свої пасмуги об мур, повитий настурціями, що спадають до вікна, і я зіскочу з ліжка й побіжу в садок, забувши про те, що знову настане вечір і разом з ним хвилина прощання з матір´ю.

Так прохідки на германтську сторону навчили мене розрізняти стани, які поперемінне оволодівали мною на певний проміжок часу й навіть ділили між собою кожен мій день з пунктуальністю переміжної лихоманки: один наставав і проганяв іншого. Хоча вони стикались, але це були зовсім різні терени, між собою ніяким світом не сполучні, отож, перебуваючи в одному стані, я не міг зрозуміти й навіть уявити собі, чого бажаю, чого страшуся, що роблю, поки перебуваю в іншому.

Отож мезеглізька сторона і германтська сторона пов´язуються для мене з безліччю дрібних подій в одному з тих життів, якими живемо рівнобіжне, в рясному на перипетії, в найбагатшому на пригоди, тобто в житті інтелектуальному. Ясно, воно еволюціонує в нас невловне, ми віддавна готуємо відкриття істин, які змінили для нас його сенс і подобу, освітили нам нові шляхи, але ця підготовча робота несвідома, віримо — ми відкрили їх того дня й тієї хвилини, коли вони стали для нас видимі. Квіти, які грали тоді в траві, вода, що струмувала на сонці, коротше, природа з її бездумним чи неуважним виразом, серед якої вони появилися, завше супроводжувала спогад про них. І, звичайно, коли все це довго споглядав невідомий перехожий, мрійливий хлопчина (так дивиться на царя загублений у юрбі хроніст),— цей куточок природи, ця ділянка садка й гадки не мали, що завдяки перехожому вони довго житимуть з усіма їхніми мимолітними особливостями.

А проте моя екзальтованість не проочила ні запаху глоду, який оповивав живопліт і мав незабаром поступитися запахові шипшини, ні м´яких кроків по жорстві стежин, ні пухирця, що набубнявів біля водяної рослини на поверхні річки й одразу ж лопнув. І їй пощастило все це пронести крізь стільки років, тоді як протоптані тут стежки затрав´яніли, повмирали ті, хто ними ходив, ба вмерла й сама пам´ять про них.

Іноді цей краєвид, донесений мною допосі, зовсім відмежовується і, ніби квітнучий Делос, самотньо дрейфує в моєму мозку, а я не потраплю навіть сказати, з яких місць і з яких часів — чи, може, просто з марень — вилонився він. І все ж мезеглізьку сторону та германтську сторону я вважаю за найглибші поклади в духовній моїй землі, за найтвердіший ґрунт, на якому я зараз іще стою. А все це, бо, спостерігаючи це роками, за людьми, я був певен, що мені досі близькі й досі тішать мене тільки ті речі, тільки ті люди, з якими там зіткнувся. Чи то тим, що в мені вичерпалася живодавча снага, чи



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС