Електронна бібліотекапідручники


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

ПСИХОЛОГІЧНА ТА ЛІРИЧНА ПРОЗА, ВІРШІ У ПРОЗІ


На зламі ХІХ-ХХ століть поряд із реалізмом з´являються нові напрямки та течії в літературі та мистецтві, серед яких провідними були імпресіонізм, натуралізм, неоромантизм.

Натуралізм (лат. natuta — природа) — це літературний напрямок, який виник у французькій літературі у другій половині 60-х років XIX ст. і до кінця 80-х років поширився майже в усіх європейських літературах. Термін «натуралізм» був запропонований французьким письменником Емілем Золя, який вважається його основним теоретиком і практиком. Типологічно натуралізм близький до реалізму і виступає як логічне продовження і завершення його найголовнішого постулату, а саме — принципу життєподібності. У натуралізмі під життєвою правдою розуміють факто- логічність, тобто максимально вичерпну точність і відповідність реальності її художньому відображенню. Ідеалом точності відображення для натуралістів служили методи описання дійсності, якими користувалися точні науки. Таким чином, основним положенням, навколо якого визначались розбіжності між натуралістами та реалістами, була міра об´єктивності, життєподібності відображуваної в літературному творі дійсності.

У дусі сучасних їм наукових досліджень натуралісти вважали, що психологію людини визначає не стільки соціальна, скільки біологічна природа, зокрема її фізіологічні та еротичні потяги, а також імпульси спадковості, дію і спрямованість яких, як і будь-якого біологічного організму, визначає елементарна і постійна боротьба за виживання, в ході якої наявний в людині біологічний комплекс неминуче вступає в суперечність із моральними та етичними нормами суспільної поведінки. Відомими представниками натуралізму були Гі де Мопассан, Г. Флобер, брати Гонкури, А. Доде та інші. Більш або менш значними натуралістичними вкрапленнями позначена творчість Дж. Джойса, Ф. Кафки, Б. Пруса, С. Моема, С. Беккета тощо.

Іншим важливим напрямком у мистецтві зламу віків був імпресіонізм (від франц. impression — враження). Він заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Імпресіонізм розвивався в останній третині XIX - на початку XX ст. Спершу він виник у французькому живописі: у 1874 р. назву «Імпресьон» («враження») отримала картина Клода Моне «Схід сонця у Гаврі». А в 1877 р. група художників (К. Моне, О. Ренуар, К. Піссарро, Е.Дега, А. Сіслей) «добровільно» приймає назву «імпресіоністи» та починає видавати журнал «Імпресіонізм». Риси імпресіонізму властиві французьким художникам слова П. Верлену, С. Малларме, братам Гонкур, пізньому Гі де Мопассану, М. Прусту; норвезькому письменникові К. Гамсуну, англійцям Р. Л. Стівенсону, О. Уайльду, Дж. Конраду; австрійським письменникам П. Альтенбергу, А. Бару, А. Шніцлеру. У російській літературі імпресіоністичну образність застосували прозаїки А. Чехов, І. Бунін, Б. Зайцев, поети І. Аннєнський, К. Бальмонт. Поетика імпресіонізму знаходить своє місце і в українській літературі. Насамперед це стосується новелістики М. Коцюбинського.

Основний стильовий прийом імпресіонізму — зображення не самого предмета, а враження від нього. Імпресіоніст не розмірковує — він схоплює. Причому його завданням не є всебічне, епічне охоплення дійсності. Імпресіоніст створює фрагментарну, етюдну, незавершену картину. Він може відтворювати деталь предмета, явища. Російський письменник А. Чехов так пояснював сутність імпресіонізму: для чого потрібно, зауважував він, писати прямо, що, мовляв, ніч була темною, якщо можна написати, що на греблі у місячному сяйві блиснуло скельце розбитої пляшки і кудись майнула тінь від собаки. Адже читач з другого опису теж збагне, що мова йде саме про ніч, а наскільки поетичніший саме другий — імпресіоністичний — спосіб зображення!

Імпресіоністичне світобачення є передусім ліричним. Поетичний імпресіонізм — це насамперед мистецтво тонкої передачі психологічних вражень та відчуттів. У поезії ці враження найчастіше передавалися у формі витончених пейзажних замальовок, а також вишуканого добору звукових сполучень, які поглиблювали мелодійність вірша і зумовлювали навіювання слухачу потрібного емоційного настрою. У прозі імпресіонізм найчастіше набирає вигляду поглибленого, підкресленого психологізму, що характеризується прагненням до якомога повнішого відтворення динаміки глибинних душевних переживань людини, швидкоплинних і складних психологічних станів людської душі.

Ще один літературний напрям доби зламу століть — неоромантизм. Генетично він сягає романтизму початку XIX ст. і виступає як його модерністська модифікація. У літературі кінця XIX ст. неоромантизм постає як напрямок, що рішуче протиставляє себе заземленій та гнітючій естетиці натуралізму. Неоромантики заперечують атмосферу побутовізму та типовості, що панує у традиційному мистецтві, і намагаються відшукати в потоці буденності нетипові, виняткові людські натури, незвичайні чи навіть екстремальні обставини, в яких діють змальовувані ними персонажі, акцентують увагу на елементах екзотики, героїчного та трагічного в житті людини, питаннях самоусвідомлення та громадської позиції особистості у зв´язку із проблемами етичного вибору та морального обов´язку (творчість Р. Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, К. Гамсуна, Г. Гауптмана). У російській літературі межі століть елементи неоромантизму наявні у прозі В. Короленка і А. Чехова, у поезії М. Гумільова.

Особливо яскраво він виявив себе в ранній прозі М. Горького. Прикметними ознаками неоромантизму в його прозі виступають: 1) особлива композиційна форма «оповіді в оповіді». Життєві випадки, які стають предметом зображення в Горького, часто викладені від особи своєрідного персонажа-оповідача — старого цигана («Макар Чудра»), циганки («Стара Ізергіль»), старого татарина («Пісня про Сокола»), башкира («Німий») і т.д.; 2) широке використання мотивів народної творчості — матеріал казок, легенд, пісень; 3) контрастно протиставлені пари героїв: егоїст Ларра і альтруїст Данко; міщанин Вуж і бунтар Сокіл; романтик Чиж і тверезий скептик Дятел; сміливий Буревісник і боягузливі пінгвіни тощо; 4) екзотична забарвленість образів: цигани, босяки, крадії тощо; 5) особлива смислова роль пейзажів, які емоційно акомпанують думкам і переживанням оповідача і змальованих ним персонажів. Пейзажі в Горького часто набувають філософсько-символічного значення, як, наприклад, опис лісу в легенді про Данко («Стара Ізергіль»). Символічну спрямованість у Горького отримують образи світла і темряви, шуму і тиші, моря, небу, степу, бурі, грози тощо; 6) специфічний, піднесений пафос, якому притаманна емоційна підкресленість, лірична схвильованість, патетичність і урочистість. Цей ліричний у своїй основі пафос надавав прозі Горького ознак віршового, поетичного твору. Про це, наприклад, у свій час писав відомий критик Віктор Шкловський, який зауважував, що проза Горького «вирізняється надзвичайною ліричністю. У

Горькому завжди жив поет. Достатньо лише пригадати, як часто герої у його творах вигадують або співають пісні. Пісенна інерція живе за прозаїчними словами Горького, вона вигинає форми його твору, як вода, налита в паперову коробку, вигинає тонкі стінки»; 7) особлива мовленнєва організація, яка полягає в підкреслено концентрованому доборі тропів і стилістичних фігур: яскравих епітетів, метафор, порівнянь, інверсій, антитез, умовчань, риторичних питань, звертань, вигуків тощо.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС