Електронна бібліотекапідручники


ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС

ВСТУП


Сьогодні, коли XX століття залишилось позаду, стало нашим досвідом, можна сказати, що з його початком настав Новий час, час Модерну.

Появу цього Нового часу передчували, однак, ще раніше, наприкінці XIX століття, назвавши цю добу «зламом віків». Проте нова доба настала не відразу. У цей час в Європі та Америці поширеною була філософія позитивізму, що спиралася на розвиток точних та природничих наук.

Нові імпульси для свого розвитку одержав реалістичний спосіб моделювання дійсності, що завоював міцні позиції в XIX ст., базуючись на принципі історизму та на розумінні суспільства як певної об´єктивної цілісності, що надається до наукової систематизації у формах, схожих до життєвих. У країнах Європи утверджується жанр соціального роману, а пізнавальні можливості реалізму розкриваються в багатотомних романах.

Злам ХІХ-ХХ ст. — це час появи реалістичної новелістики та «нової драми», представниками якої стали Ібсен, Стріндберг, Шоу, Гауптман, Чехов, Леся Українка. Наслідком утвердження реалістичної житгєподібності можна вважати театральну естетику системи Станіславського з його ідеєю вживання в образ.

Проте крайньою формою здійснення властивих для реалізму принципів є натуралізм, який разом з тим був і запереченням реалістичних принципів. Адже позитивісти відкидали суспільні науки як- метафізичні, орієнтуючись на відкриття біології та медицини. Дарвін вбачав у житті суспільства щось на зразок життя тварин з їхнім природним добором.

Якщо Бальзак творив при світлі двох великих істин — релігії та монархії, — то що могло освітлювати шлях митця наприкінці XIX століття, коли, як звістив Фрідріх Ніцше, Бог помер?

Перш за все оформився «декаданс» як особлива якість суспільства та культури цієї доби. Декаданс — це не якийсь певний літературний напрямок, він радше є певною світоглядною позицією, що спричинює розпад триєдності: прекрасного, істинного та морального. Тому відчутні ознаки декадансу вбачають у символізмі, передусім французькому, залежному від «Квітів зла» Бодлера.

Розпад цільності — одночасне формування крайнощів у вигляді натуралізму і символізму. Натуралізм привертав увагу людини до матеріальних основ буття, пояснюваних за допомогою теорії біологічного детермінізму. Символізм прозрівав інші сфери, першооснови буття, його духовну сутність.

У цьому напрямку символізм зростався з імпресіонізмом, мистецтвом враження, метою якого було «бачити, почувати, виражати». Імпресіонізм розкрив нові можливості освоєння як світу зовнішнього з його мінливою кольоровою палітрою, так і світу внутрішнього з його «потоком свідомості». Імпресіонізм, приземляв символістську ідею, перекладав її мовою природи, здійснюючи свою декадентську практику.

За своєю суттю декадентське мистецтво — романтичне, воно походить із протиставлення Ідеалу і Дійсності. Романтичний досвід не був наприкінці століття одномірним, він стимулював альтернативність художніх шкіл цього часу.

Перш ніж розглянути ці художні школи більш детально, окреслимо стисло історико-соціальне тло доби.

Економічне зростання країн західної Європи і Америки, що супроводжувалось науково-технічними досягненнями (винайденням динамо-машини, генератора і трансформатора, двигуна внутрішнього згоряння, радіо, телеграфу, телефону, створення автомобіля і літака тощо), та здійсненням буржуазних революцій призвело до загострення політичних відносин між країнами та низки загарбницьких колоніальних війн, взаємних територіальних претензій, повстань пригноблюваних колонізаторами народів. На зламі ХІХ-ХХ ст. відбулися війни, що призвели зрештою до світової війни 1914 року: пруссько-австрійська (1866), франко-прусська (1870-1871), російсько- турецька (1877-1878), російсько-японська (1904-1905), італо-турецька (1911-1912), балканські війни (1912-1913). В економіці світу, ослабленій війною, відбувається спад, який тягне за собою важку економічну кризу, яка, у свою чергу, сприяла зростанню популярності і стрімкому поширенню в суспільстві марксистських ідей, появі численної кількості партій лівого спрямування. Соціалістичні ідеї знайшли сприятливий фунт для свого розвитку на уламках колишніх імперій. Спричинені ними революції в Росії та Німеччині з невеличкою різницею у часі призводят ь до виникнення в Європі двох могутніх тоталітарних режимів — комуністичного сталінського режиму в Радянському Союзі та націонал-соціалістичного гітлерівського режиму у фашистській Німеччині. Взаємне протистояння цих двох новітніх «імперій» та їхні амбіційні претензії на світове панування значною мірою визначили ту знервовану і трагічну атмосферу, у якій відбуватиметься політичний та культурний розвиток Європи першої половини XX ст. і піком якої стане розв´язана фашистською Німеччиною Друга світова війна (1939-1945).

Після Другої світової війни більшість європейських держав втратили на якийсь час свою колишню економічну міць і політичний вплив (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія), значна частина європейських держав фактично втратила і свій суверенітет (Україна, Польща, Угорщина, Чехословаччина тощо). Натомість на політичну арену висунулись дві наддержави — СРСР і США, які раніше від інших оволоділи ядерною зброєю і своєю політикою скеровували напрямки політичного розвитку Європи. Дві наддержави створили в Європі військово-політичні блоки (НАТО і соціалістичних країн) і у протистоянні фактично перебували у стані так званої холодної війни, яка спричинила безпрецедентну гонку озброєнь і численні локальні або й повномасш- табні військові конфлікти в усьому світі: війна в Індокитаї (1946-1954), Кореї (1950— 1953), В´єтнамі (1965-1973), Афганістані (1979-1989), арабо-ізраїльські війни (1948- 1949, 1967 і 1978 рр.), Карибська криза 1962 р. тощо. Кінець XX ст. був ознаменований появою на політичній арені нової серйозної загрози у вигляді міжнародного тероризму, спалахи якого періодично відбуваються в різних країнах світу, а найбільш резонансний і кривавий вилив знайшли в США, де 11 вересня 2001 р. терористами, що захопили відразу чотири цивільні літаки, були підірвані хмарочоси Всесвітнього торгового центру і одна з будівель Пентагону. Найбільш значним явищем сучасної історії став остаточний крах у 1991 р. тоталітарної наддержави СРСР і підтримувана більшістю країн Європи орієнтація на тісне економічне і політичне співробітництво, в якому гідне місце посідатиме й Україна, що з початку 90-х років активно розбудовує власну державність і налагоджує активні стосунки зі світовою спільнотою.

Нові політичні та соціально-економічні реалії історичного руху визначили і головні закономірності культурно-історичного розвитку Європи, появу відповідних новому світобаченню філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій співвідношення людини та світу, місця, яке займає людина в суспільстві.

Із середини XIX ст. панівною в суспільній свідомості була філософія позитивізму. Вона стала вираженням ідеології буржуазної цивілізації з її утилітарно- прагматичним ставленням до життя, перевагою матеріальних інтересів над духовними, вірою в безмежні можливості людського розуму і раціонального пізнання світу. Програмні постулати позитивізму були викладені французьким філософом Опостом Контом (1798-1857) і англійськими філософами Джоном Стюартом Міллем (1806- 1873) та Гербертом Спенсером (1828-1903). «Слово «позитивне», зазначав Конт, означає реальне на противагу химерному». Позитивізм сподівався на те, що його нове, матеріалістичне ставлення до життя ініціює розвиток наукового та технічного прогресу і сприятиме якнайшвидшому розвитку буржуазного суспільства, що повинно поліпшити загальні умови людського існування.

Проте позитивістська програма перетворення світу не виправдала покладених на неї сподівань. Війни, революції, економічні потрясіння зумовили відчуття незахищеності й непевності в людині, породили загальну атмосферу тривожності та приреченості, очікування близької катастрофи і кінця європейської цивілізації й культури. Відповіддю на ці кризові явища стала так звана «філософія життя», ідеалістична концепція розуміння життя як ірраціональної реальності, фатальної і хаотичної сили, яка не піддається раціональним, логічним методам пізнання і може бути збагненною лише за допомогою творчого прозріння, інтуїтивного осяяння.

Засновником цього філософського напрямку вважається німецький мислитель Артур Шопенгауер (1788-1860) з його теорією містичної Світової Волі як такої ірраціональної сили, що править світом і породжує всі речі та процеси в ньому. Відповідно до філософії Шопенгауера, усі компоненти природного світу наділені «волею до життя» і в намаганні ствердити свою волю ведуть безперервну «війну всіх проти всіх». Основна праця Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» з´явилася ще в 1819 р., але по-справжньому ці ідеї стали популярними і знайшли значне число прихильників лише в останню третину XIX ст., коли аргументи позитивістської філософії почали здаватися вичерпаними.

Визначним учнем Шопенгауера, який спричинив своїми працями справжній переворот у самосвідомості європейців, був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844- 1900). У своїх філософських працях, з яких основною є «Так казав Заратустра» (1885), Ніцше проголосив смерть Бога та традиційних моральних і духовних цінностей, що формувалися століттями. Наше життя, за Ніцше, — це мільйони людських воль, між якими точиться постійна і безкомпромісна боротьба за зверхність. У цій боротьбі, як вважав Ніцше, повинна загартуватися і постати нова людина — надлюдина, тобто така досконала істота, яка стане по той бік добра і зла, заперечить існуючу мораль і створить власну. У XX ст. його ідеї були вульгаризовані та пристосовані для пропагандистських потреб і амбіцій на расову зверхність ідеологами фашистської Німеччини. Ідеї Ніцше справили величезний вплив не лише на подальший розвиток філософії та естетики, а й літератури. На образах та ідеях Ніцше значною мірою постала європейська література модернізму.

У дусі ідей Шопенгауера свій варіант «філософії життя» створив ще один визначний німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936). У праці «Присмерк Європи» (1918-1922) він розробляє вчення про стадіальний та циклічний характер культурно-історичного розвитку і пророкує близьку загибель європейської цивілізації і культури. Вчення Шопенгауера активно використовували різноманітні літературні модерністські школи перших десятиліть XX ст., на його ідеях значною мірою постала поетична школа так званого катастрофізму, яка культивувала відчуття близької загибелі європейської цивілізації.

Наступником ідей Шопенгауера і Ніцше був і французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941), який створив філософський напрям, що отримав назву інтуїтивізму. У центрі вчення Бергсона була теорія інтуїції як специфічного засобу осягнення та розуміння світу, що протистоїть методам його раціонального пізнання. Інтуїтивізм (від лат. «уява, споглядання») абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці. Свої погляди на інтуїтивізм його основоположник Анрі Бергсон виклав у працях «Пам´ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх». Розум, на його думку, може служити людині лише у практичній діяльності, оскільки він здатний ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення користі від їхнього подальшого використання. Естетичну ж функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Особливий вплив ідеї Бергсона справили на модерністську поезію.

Не менш значний, ніж «філософія життя», вплив на формування нового світогляду справила в першій третині XX ст. й філософія фройдизму. Її засновником є австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фройд (1856-1939), Який висунув ідею про те, що поведінка людини у світі та суспільстві мотивується не раціональними і моральними чинниками свідомості, а підпорядкована владі підсвідомих потягів та інстинктів, часом алогічних і аморальних, які людина, за Фройдом, успадковує від народження. На перше місце при цьому Фройд ставив сексуальні потяги, імпульси яких, на його думку, породжують і мистецтво і, зрештою, усю складну і розмаїту людську культуру. Фройд вважав, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, у тому числі й на її творчу діяльність.

Літературні твори Фройд розглядав як такі, що є продуктами переробки неврозів, зокрема, емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями. Метод аналізу літературних творів за Фройдом отримав назву психоаналізу. Психоаналіз ставить за мету розкрити, «дешифрувати» підсвідомі мотиви і потяги, які нібито у своїй основі визначають задум письменника і реалізуються в суперечливих діях персонажів твору і особливостях зображення, яке символічно відтворює структуру того або іншого психологічного процесу, пов´язаного із зародженням, протіканням і витісненням прихованих сексуальних бажань автора твору.

Важливим внеском у культурологічний рух XX ст. став також і екзистенціалізм (від лат. «екзистенція», тобто існування). Це один з найпопулярніших у Європі 40-60-х років напрямків розвитку філософської думки, який зосередив свою увагу на найбільш сутніс- них, проблемах людського існування. Екзистенціалізм намагається переглянути саму концепцію людини як соціальної істоти і намагається відшукати більш глибокі, сутнісні, ду- ховно-метафізичні основи людського буття і мислення.

На думку екзистенціалістів, світ не є упорядкованим, а місце людини в ньому — наперед визначеним. Світ — це хаос, і людина приречена бути відчуженою у світі, на який вона не має змоги впливати. Свою відреченість від світу і водночас усю гостроту і непевність свого буття людина по-справжньому здатна збагнути лише в так званих «пограничних» ситуаціях, тобто таких, коли вона опиняється на тонкій межі, що розділяє життя і смерть. Єдине, що виправдовує буття людини, — це, на думку екзистенціалістів, свобода її вибору, її моральної позиції, що коливається від пасивного примирення з долею до спроб, попри усю хаотичність і випадковість людського існування, відшукати у ньому певний сенс, який реабілітуватиме людину, хоча б у її власних очах. Людина приречена на вигнання у всесвіті, на відчуженість від інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом Камю. Поняття відчуженості та абсурдності взаємопов´язані в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Сартра, «Сторонній» Камю). Екзистенціальний герой подібний до людини з філософського трактату «Або — або» С. К´єркегора, де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням».

Названі напрямки загальнофілософських та естетичних уявлень людини кінця ХІХ-ХХ ст. визначили і обличчя та специфіку літературного розвитку доби. Реалізм як провідний художній метод попередньої епохи вже з кінця XIX - початку XX ст. поступається своїми позиціями новому художньому баченню світу. Розвиток нового художнього світогляду у порядку його хронологічної послідовності прийнято об´єднувати у три етапи:

• декаданс (остання третина XIX ст.),

• модернізм (кінець XIX - перша половина XX ст.),

• постмодернізм (з другої половини XX ст.),

кожен з яких виявляється сумарним позначенням достатньо значної і розмаїтої сукупності літературно-художніх напрямків, шкіл та угруповань. Літературу XX ст. загалом визначає тенденція до різноманітних експериментів зі способами художнього вислову та формами вияву авторського світогляду.

У літературі XX ст. утверджуються нові тематичні напрямки, які раніше існували принагідно або перебували на периферії літературного розвитку: це, передусім, фантастика й детектив.

У сучасній літературі можна виділити кілька її різновидів. Це, перш за все, масова література та література елітарна.

Масова література — це література невисокого ґатунку, що покликана задовольняти невибагливі й нерозвинуті естетичні смаки широкого загалу. Вона спрямована на елементи колективної, а не індивідуалізованої естетичної свідомості, зазвичай звертаючись до підсвідомих сфер людської свідомості (пов´язаних з насиллям, культом грубої фізичної сили, різноманітними фізіологічними інстинктами). У масовій літературі наслідуються та примітивізуються сюжети елітарної літератури.

Елітарна література— це література, міра художньої довершеності якої має значення взірцевості, етапності і асоціюється з якимись особливо вагомими внесками у розвиток традицій національної або й світової літератури. Вона спирається на значні пласти попереднього і сучасного культурного досвіду і, відповідно, потенційно вимагає від читача належного високого рівня культурного розвитку.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС