Електронна бібліотекапідручники


Історія вчень про право і державу

§ 1. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників


Виразник ідеології більшовизму Володимир Ленін (1870—1924) розробляв теоретичні питання держави і права насамперед у таких відомих роботах: «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916 р.), «Про задачі пролетаріату в даній революції», «Держава і революція» (1917 p.), «Пролетарська революція і ренегат Ка-утський» (1918 р.), «Про державу» (1919 р.), «Дитяча хвороба «лівизни» у комунізмі» (1920 р.). У своїх творах спирався на марксистські положення про класову природу суспільства, дер­жави і права, про демократію, пролетарську революцію і дикта­туру пролетаріату, відмирання держави і права та ін.

Держава, за Леніним, — продукт непримиренності класових протиріч. «Держава виникає там, тоді й остільки, де, коли й оскільки класові протиріччя об´єктивно не можуть бути прими­рені». Вона виникає як орган класового панування і гноблення одного класу іншим, створює порядок, що узаконив це гноб­лення. Держава є особлива організація сили, машина для під­тримки панування одного класу над іншим. Це панування не може обходитися без насильства. Таким чином, для Леніна є малозначними об´єктивні потреби суспільства в державі, у вирі­шенні загальнонаціональних, соціальних завдань.

Але Ленін йде далі. Він пише: «Сутність вчення Маркса про державу засвоєна тільки тим, хто зрозумів, що диктатура одного класу є необхідною ... для всякого класового суспільства взагалі». Отже, сутність держави, незалежно від форми — диктатура пану­ючого класу. Що таке диктатура? «Диктатура є влада, що спира­ється безпосередньо на насильство, не зв´язана ніякими закона­ми». Тобто держава у Леніна була завжди антидемократична, антиправова.

Демократія, права і свободи людини, принципи гуманізму, з погляду ідеолога більшовизму, всього лише привабливі атрибу­ти, які прикривають класову, гноблячу природу держави, що вводять в оману трудящих. «Буржуазна демократія, — писав Ле­нін, — будучи великим історичним прогресом у порівнянні із середньовіччям, завжди залишається — і при капіталізмі не може не залишатися — вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою й обманом для експлуатованих, для бідних». Його багато в чому справедлива критика буржуазної демократії ігнорувала її безсумнівні досягнення в русі до право­вої держави, у захисті прав і свобод людини і громадянина. Свобода, реалізована не в результаті революції, а тільки за до­помогою інститутів демократії і права, на чому наполягали лі­берали, залишала Леніна байдужим. Його погляд на демокра­тію ґрунтувався на ідеях Руссо, якобінців.

Чи потрібна держава пролетаріату? Ґрунтуючись на виснов­ках Маркса і Енгельса, Ленін доводить: досвід Паризької Кому­ни підтвердив правоту класиків марксизму — 1) державну маши­ну в ході пролетарської революції треба розбити; 2) вона повинна бути замінена «більш повною демократією» — знищенням постій­ної армії, повною виборністю і змінюваністю всіх посадових осіб, а також знищенням парламентаризму. Доповнює: «Вихід з пар­ламентаризму, звичайно, не в знищенні представницьких уста­нов і виборності, а в перетворенні представницьких установ з говорилень у «працюючі» установи»; 3) «знищення паразита-дер-жави». Ленін вважав: «пролетаріату потрібна лише відмираюча держава», «лише як особлива організація сили».

У книзі «Держава і революція» її автор дійде висновку: усу­нення «держави-паразита» вимагає її заміни пролетарською со­ціалістичною державою як знаряддям диктатури робітничого класу і найбіднішого селянства. Вона необхідна не для встановлення в суспільстві свободи. Ленін у захваті від енгельсовської ідеї про несумісність держави і свободи: «Коли стає можливим говорити про свободу, тоді держава як така, перестає існувати». Отже, держава необхідна пролетаріату для вирішення першочергового завдання — придушення своїх противників. До їх числа Ленін від­носив не лише скинуту буржуазію, але і купців, поміщиків, цар­ських чиновників, буржуазну інтелігенцію, тих, хто їх обслуго­вував. Після півроку революції і громадянської війни до їх числа Голова Раднаркому прилічить хуліганів, шахраїв, спекулянтів, хабарників, бюрократів, ледарів, усіх, хто підпав під буржуаз­ний вплив і взагалі «усяких шкідливих комах», від яких росій­ський пролетаріат повинен очистити землю. Новий режим буде триматися за допомогою примусу, репресій, а при необхідності («революційної доцільності») — і терору.

Іншим невідкладним завданням соціалістичної держави Ленін вважав «керівництво величезною масою населення, селянством, дрібною буржуазією, напівпролетарями в справі «налагоджен­ня» соціалістичного господарства». Пориваючи з буржуазним де­мократизмом, таке керівництво забезпечить «максимум демо­кратизму для робітників і селян».

Державною формою диктатури пролетаріату, засобом залучен­ня трудящих до політичного життя повинна стати Республіка Рад. Ленінські соратники назвуть таку форму держави «найбіль­шим відкриттям у політичній теорії». Радянська республіка в ленінському трактуванні поєднає риси державної і громадської організації, з´єднає елементи представницької і безпосередньої демократії. «Радянська влада — новий тип демократії, — писав Ленін, — тут апарат зв´язаний з масами, представляє їх». Таким чином, Ради — установи законодавствуючі і одночасно вико­нуючі закони, а також контролюючі їх виконання. Будується і функціонує такого типу республіка на основі «демократичного централізму» (виборність всіх органів влади знизу доверху, їх підзвітність і підконтрольність, змінюваність депутатів і т.д.).

Ради — інструменти диктатури пролетаріату, правлячої партії. Місце і роль комуністичної партії в механізмі пролетарської дер­жавності Ленін визначав так: «Диктатуру здійснює організований в Ради пролетаріат, яким керує комуністична партія більшови­ків». Тому гасло «Ради — без комуністів» називав «контрреволю­ційним», смертельно небезпечним для радянської влади. Держа­ва «це — ми, ми, свідомі робітники, ми, комуністи». У свою чергу, партією керує Центральний Комітет, а всередині нього колегія — Політбюро. Ленін відверто говорив: «Жодне важливе політичне чи організаційне питання не вирішується жодною державною уста­новою в нашій республіці без провідних вказівок Цека партії». На докори меншовиків у диктатурі однієї партії він відповідав: «Так, диктатура однієї партії. Ми на ній стоїмо і з цього грунту зійти не можемо». На практиці партія й інститути держави, за­вдяки кадровій політиці ЦК РКП(б), стали все більше зрощува­тися, партійно-державна номенклатура ставала єдиною. Вона не дала Радам виявити себе дійсними органами влади.

В. Ленін писав: демократія має величезне значення для звіль­нення трудящих. «Демократія є визнаюча підлеглість меншості більшості держава, тобто організація для систематичного наси­льства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою». Таке визначення фактично ототожнює демократію з диктатурою, а її «пролетарський» характер суті не змінює. Для Леніна демократія лише етап на шляху до комунізму, що забез­печує «максимум демократизму» для робітників і селян при со­ціалізмі. Тому «відмирання держави є відмирання демократії». Та ж доля, вважав він, чекає і право.

Право, за Леніним, — політика панівних класів. Не виклю­чення і право в демократичній державі. «Жодне демократичне право не є «фетиш», у жодному з них не можна забувати, на­приклад, класового змісту». Як діюче право воно втілюється в законах держави. Що таке закон? У визначеннях Леніна — «ви­раз волі панівних класів», «формулювання, реєстрація відносин сили», «закон є міра політична, є політика». Без примусу держа­ви право не діє. «Право є ніщо без апарату, здатного примушува­ти до дотримання норм права». Таким чином, у Леніна право — засіб, знаряддя диктатури пролетаріату, необхідне для побудови соціалізму і комунізму, а зовсім не для служіння громадянсько­му суспільству, захисту прав і свобод людини.

Основоположник ленінізму вчив радянських юристів не пе­реймати старе буржуазне поняття про громадянське право, а ство­рювати нове, не визнавати приватноправові відносини. «Ми ні­чого «приватного» не визнаємо, для нас усе в сфері господарства є публічно-правове, а не приватне...Звідси — розширити засто­сування державного втручання в «приватноправові» відносини, розширити право держави скасовувати «приватні» договори: за­стосовувати не corpus juris romani до «громадянських правовід­носин», а нашу революційну правосвідомість...» Посилення втру­чання держави в «громадянські справи», до чого закликав Ленін у 1922 р. на порозі НЕПу, ставило хрест на перспективах ство­рення громадянського суспільства, основних правах і свободах людини, прирікало і на швидке згортання нової економічної політики. Збереження «вузького обрію буржуазного права» при соціалізмі він допускав тільки для налагодження обліку і конт­ролю, «розподілу продуктів споживання».

На думку Леніна, коли необхідність дотримувати «нескладні, основні правила всякого людського гуртожитку» відімре, від­криються двері до переходу від першої фази комуністичного су­спільства до вищої його фази, а разом з тим до повного відми­рання держави і права.

Погляди Леніна на державу і право, владу і політику, його практична діяльність як керівника партії і радянського уряду справили вирішальний вплив на розвиток радянської теорії дер­жави і права.

Після смерті Леніна його вчення розвивали і конкретизува­ли його соратники. Майже три десятиліття головним храните­лем і тлумачем ленінських ідей виступав Йосип Сталін (1879— 1953).

У ленінізмі для Сталіна головне — «вчення про пролетарську революцію взагалі, теорію і тактику диктатури пролетаріату осо­бливо». На його думку, саме диктатура пролетаріату є «основним питанням ленінізму, його відправним пунктом, фундаментом». Ідея диктатури пролетаріату виявилася для Сталіна надзвичайно плідною, з якої виростав задум тоталітарної державної системи, культу особистої влади. Якщо Ленін слідом за Марксом виходив з необхідності короткочасного існування диктатури пролетаріа­ту, то Сталін схвалював закріплення в Конституції 1936 р. «в силі режиму диктатури пролетаріату». І не випадково, тим самим під­тверджувалася його теза про загострення класової боротьби в міру просування країни до соціалізму.

Держава, говорив Сталін у 1939 p., «виникла на основі роз­колу суспільства на ворожі класи, виникла для того, щоб трима­ти в шорах експлуатовану більшість в інтересах експлуататор­ської меншості. Знаряддя влади держави зосереджувалися, головним чином, в армії, у каральних органах, у розвідці, у в´язницях». Отже, «держава є машина в руках пануючого класу для придушення опору своїх класових супротивників». Такою є при­рода держави. «Дві основні функції характеризують діяльність держави: внутрішня (головна) — тримати експлуатовану біль­шість у шорах і зовнішня (не головна) — розширювати терито­рію свого, панівного класу за рахунок території інших держав, або захищати територію своєї держави від нападів з боку інших держав». Відмирання держави, пояснював Сталін, «прийде не через ослаблення державної влади, а через її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити залишки вмираючих класів і організувати оборону проти капіталістичного оточення, що да­леко ще не знищене і не швидко ще буде знищене». Відмирання держави через максимальне посилення державної влади — було в дусі Сталіна, сміливо ревізуючого це положення марксизму. Для Сталіна демократія — класова форма держави. У капіта­лістичному суспільстві вона — «демократія для сильних, демо­кратія для імущої меншості». Пролетарська демократія — «де­мократія для трудящих, тобто демократія для всіх». Власне несприйняття демократичних норм і процедур політичного життя він намагається виправдати то незрілістю або ворожістю тих, хто ратує за демократичні порядки, то відсутністю «культурнос­ті», «активності на місцях», то ворожим капіталістичним ото­ченням і його підступністю. «Природно, що тут приходиться відступати від демократії.......

Маса — наріжний камінь марксизму, стверджував Сталін. Особистість, індивід — лише «гвинтик» у суспільному механізмі. «Наша демократія повинна завжди на перше місце ставити за­гальні інтереси, — говорив він. — Особисте перед суспільним — це майже нічого». У сталінській концепції демократії, про яку він взагалі не любив говорити, закономірно відсутня людина, а про її права і свободи — лише загальні фрази.

Й. Сталін удосконалив ленінську модель правлячої партії. «Ке­рівництво партії, — писав він у роботі «До питань ленінізму», — є головне в диктатурі пролетаріату». Без керівництва партії («ди­ктатури» партії) неможлива скільки-небудь міцна диктатура про­летаріату. В його моделі партії — вона спаяна залізною дисцип­ліною і зміцнююча залізну дисципліну в робітничому класі, яка підкоряється єдиній волі, перетворюється у своєрідний «орден меченосців», що здійснює тотальну диктатуру над державою, су­спільством, кожним громадянином. Юридичне закріплення в ст. 126 «Сталінської Конституції» монопольного положення ко­муністичної партії як «керівного ядра всіх організацій трудящих як суспільних, так і державних» свідчило про створення Сталі­ним в рамках ленінізму ідеології тоталітарної політичної і пра­вової системи.

Ті, хто чесно присвятив своє життя служінню трудовому на­роду, ілюзорним ідеалам комунізму, хто прагнув проводити в життя норми «пролетарського права», стали жертвами «караю­чої руки партії». Так було з українськими партійними і держав­ними діячами — М. Скрипником, Г. Петровським, X. Раковським, М. Фрунзе та ін. Цілком поділяючи ідеологію і практику ленінізму, вони намагалися протистояти наступу сталінізму, від­стояти залишки суверенітету України.

Микола Скрипник (1872—1933)  ще в 1917—1918 р. виступав за створення національної комуністичної партії, співробітництво з іншими лівими партіями в Україні, досить широко трактував суве­ренітет УРСР. Тоді ж неодноразово критикував Сталіна. Так, у 1918 p., коли наркомнац РСФРР заявив по телефону: «Виста­чить грати в уряд і республіку, здається досить, настав час кину­ти гру», очолюваний Скрипником уряд заявив рішучий протест Раднаркому РСФРР.

У 1922 р. разом зі Скрипником проти сталінського плану «ав­тономізації» республік у складі РСФРР рішуче виступав Християн Раковський (1873—1941). Він заперечував проект Сталіна про об´єднання ключових центральних і республіканських комісарі­атів, обмеження прав «незалежних республік». «У проекті гово­риться, — робив зауваження голова українського радянського уря­ду, — про обов´язки незалежних республік, про підпорядкування директивам центру, але нічого не сказано про права...» Раков­ський звертав увагу ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У на те, що «форма незалежних республік давала нам можливість робити максимум революційного ефекту у всіх окраїнах, а також за кордоном».

М. Скрипник на XI з´їзді РКП(б) у своїй промові, відстоюю­чи ленінську позицію з національного питання, нагадав делега­там слова Леніна про те, що «Україна — незалежна республіка, це дуже добре» і критикував тих з керівників більшовиків, хто фактично підтримував гасло єдиної і неподільної Росії. Він із тривогою говорив про тенденцію «до ліквідації робочо-селян­ської державності України». Уже на І Всесоюзному з´їзді Рад у 1922 p., який прийняв рішення про створення СРСР, Скрип­ник усе ще наполягав на внесенні в Декларацію слів «суверен­них республік». Разом з Раковським і Фрунзе продовжував на­полягати на розширенні прав союзних республік у комісії з підготовки першої Конституції СРСР. Однак верх одержала ста­лінська модель союзної держави. Лукавлячи, Сталін заявив у конституційній комісії: «Ну а я за федерацію, тобто проти кон­федерації, тобто проти пропозицій Раковського і Скрипника». Виступаючи за радянську державність, союз із РСФРР, Раков­ський, Скрипник та інші бачили українську державність у рам­ках широкої федерації союзних республік, близької до конфе­дерації, збереження їх реального, а не декларативного суверенітету.

Як Генеральний прокурор УРСР, Скрипник, хоча й у рамках партійної дисципліни, продовжував боротись проти централіз­му, за розширення прав республік у законодавстві, фінансах, правосудді, розмежування юрисдикції союзних і республікан­ських правоохоронних органів.

Право, за Скрипником, має класову природу. Воно було за­собом придушення трудящих, тепер же, говорив він у 1924 р. — «засобом боротьби робітників і селян за своє звільнення, засо­бом захисту інтересів трудящих». Право кожного класу, робив він висновок, є вираженням його класової сутності.

Революційна законність, на думку Скрипника, скасувала ре­волюційну доцільність і правову сваволю громадянської війни і прагне «ввести життя у визначені рамки законів». Він закликав поставити в рамки закону діяльність всіх радянських установ і радянських чиновників: «революційна законність є одним з ос­нов радянського будівництва». Законність він ставить у залеж­ність від її дотримання «місцевою владою і всім радянським апаратом», «розвитку продуктивних сил і від росту політичного і культурного рівня трудящих». Однак в умовах формування не-правової партійно-адміністративної системи такі заяви і закли­ки залишалися суто декларативними.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право