Найбільш радикальне вирішення «українського пи­тання» запропонував на початку століття харківський адвокат Микола Міхновський (1873—1924). Влітку 1900 р. на відкритті пам´ятника І. П. Котляревському в Полтаві він виступив з про­мовою, що лягла в основу його брошури за назвою «Самостійна Україна».

Проблемі самостійності Міхновський прагне дати правове об­ґрунтування, показати, що нинішній колоніальний статус Украї­ни — грубе порушення природного історичного права її наро­ду. «...Яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? — ста­вляться гнівні риторичні запитання в брошурі. — ...На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призна­чено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренега­тів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом пра­вительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, про­мисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право цар­ське правительство взагалі видавати для нас закони, універса­ли та адміністративні засади?» Відповіді Міхновського на ці запитання зводяться до наступних аргументів:

По-перше, Переяславський договір 1654 р. про унію двох дер­жав — Росії й України, самостійних, незалежних щодо свого внут­рішнього устрою, це — своєрідна Конституція, «Переяславський контракт» двох сторін. Московські царі їх грубо порушували «і по­водяться з нами так, наче б Переяславська конституція ніколи й не існувала». Україна має право повернути свою державність на­віть силою.

По-друге, наші супротивники, пише Міхновський, можуть заперечити, що за давниною Переяславського договору Україна вже втратила свої права. Автор «Самостійної України» аргумен­тує: «Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злочинським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи». Саме таким неправовим було ставлення московської монархії до української республіки, внаслідок чого вона втрати­ла волю, але не право на неї.

По-третє, друга половина XIX ст. позначена боротьбою на­цій за свою волю проти гнобителів, що порушують їх природ­не, невідчужуване і міжнародне право. Якщо справедливо, вва­жає Міхновський, що кожна нація відповідно до міжнародного права прагне до своєї самостійності і незалежності, духовного і матеріального розвитку, без чого немає і розвитку індивідуаль­ності, стане зрозумілим: державна самостійність є головною умо­вою існування нації, а державна незалежність — ідеалом між­національних відносин.

По-четверте, «...виникає питання, чи визволення національ­не можливе для нас», адже український народ перебуває «у ста­новищі зрабованої нації»? Відповідь Міхновського: хоча з часу Переяславського договору спостерігається політичний і культур­ний занепад, «республіканська свобода нівечиться», все-таки надія відроджується, виникає ідея «нової України». Отже, націо­нальне звільнення і можливе, і необхідне: «на нас лежить., обов´я­зок розбити пути рабства».

Рушійною силою цього процесу повинна стати українська ін­телігенція, девізом якої буде: «Одна єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів по Кавказ», тобто включаючи Дон і Кубань, населені вихідцями з України. За Міхновським, це буде «держава одноплемінного державного змісту». Таким чином, йдеться про етнічну державність, ідею національного со-лідаризму.

Такий ригоризм не враховував політичних і соціально-еконо­мічних реалій в Україні (несформованість нації, незавершеність її станової стратифікації, зростання питомої ваги пролетаріату з Росії, панування соціалістичних ідей серед національної інтелі­генції та ін.) і не мав реальних перспектив. Шлях до серця масо­вого читача заступав девіз Міхновського: «Усіх, хто на цілій Украї­ні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя». Заслуга автора «Самостійної України» в іншо­му — він першим у XX ст. сміливо порушив питання про мож­ливість і необхідність відродження української державності.

М. Міхновський — автор проекту «Основного закону «Само­стійної України» Спілки народу Українського», складеного від імені Української народної партії. Проект Основного закону міс­тить 118 статей і визначає територію «нової України», її устрій як союз вільних і самоврядних земель, громад, проголошує ви­нятковий суверенітет українського народу, права українців, пе­редбачає чіткий поділ влади, повноваження місцевих органів влади, національну і фінансову, податкову системи, державну символіку і т.д., механізм внесення змін в Основний закон, пе­релік найважливіших законів. У проекті є низка статей, що об­межують економічні права «чужинців», однак всі інші — особи­сті, політичні, культурні права гарантуються і захищаються державою. Тут детально виписані права українців (ст. 10—29), республіканські, знизу доверху, механізми управління, двопа­латний парламент (Рада представників і Сенат), його повнова­ження (ст. 31—32, 37—61). Автор проекту запропонував зміша­ну, президентсько-парламентську форму республіки, де президент призначає і відсторонює міністрів, є головнокомандуючим армії і флоту (ст. 34, 62—78). Цікаво, що у випадку порушень Консти­туції чи ігнорування її норм проект передбачає створення «на­родного суду» (обома палатами парламенту і вищим касаційним судом) щодо відповідальності президента. Помітно, що в про­понованій системі правління, судоустрої акумульовано передо­вий досвід європейських держав і США. В цілому ж національ­на ідея в трактовці Міхновського не знайшла на початку XX ст. широкого визнання серед українства.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883— 1973) теж критично оцінював досвід відродження української державності в 1917—1920 рр. На його думку, руйнівна політика Центральної Ради, а потім Гетьманату скомпрометували і демо­кратичну, і монархічну моделі цієї державності. Псевдодержавність у формі УРСР тим більше не вирішила питань створення громадянського суспільства і повноцінної нації. Які причини?

По-перше, глибинну причину невдач Донцов вбачав у «про-вансальстві». «До цього типового провансальства я зарахо­вую...дивну мішанину з кирило-мефодіївського й драгоманов -щини — легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму, з одному боку, «есе-рівства» і радикалізму — з іншого, нарешті — з правих ідеоло­гій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом», — пи­сав він у роботі «Підстави нашої політики». Провансальство — «світогляд нижчих рас, переможених». Головна причина кризи української ідеї — «брак віри і брак волі».

По-друге, в період 1914—1920 рр., вважав ідеолог націоналі­зму, відбувся конфлікт «двох цивілізацій, двох політичних, соці­альних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт Європа—Росія». Більшовизм як явище російське підтвердив несумісність, антаго­нізм двох світів, культур. Україна ж була і залишається європей­ською країною, вона — «аванпост Європи проти Росії». Геопо-літичне майбутнє України — з Німеччиною й Австрією. Першою заповіддю для неї повинно бути: «1. У політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури... 2. У політиці зовнішній — повна сепарація від Росії. І там, і отут стисла сполука з Євро­пою...сепарацію (розумію) — відділення в непідлеглу державу».

По-третє, події початку XX століття, вважав Донцов, під­твердили, а ті, хто як Міхновський, рвав із провансальством, першими заявили — потрібний новий націоналізм. Його конце­пція відкидає демократичну концепцію, «замінивши її на во­люнтаристську, ірраціональну, елітарну концепцію нового на­ціоналізму».

Які вимоги, на думку Донцова, цього нового, інтегрального, вольового націоналізму? У книзі «Націоналізм» їх шість: 1. Голо­вним фактором націоналізму є воля. «...На цій волі (не на розу­мі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім ... на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національ­на ідея». 2. Прагнення до боротьби та «свідомість її конечности». Автор «Націоналізму» пропонував розрізняти «експансію як ціль, боротьбу як засіб». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Роман­тичні ідеї — догматичні, сполучені з релігійними почуттями, вони «дуже часто з´являються в історії у формі так званих «ілюзій», «легенд», «міфів». Легенда «останнього бою» забезпечить пере­могу справі. 4. Фанатизм і аморальність. «Фанатизм... випливає вже з ... релігійного характеру. Віруючий дивиться на свою пра­вду як для всіх обов´язуючу...всяка нова ідея не толераційна...». Фанатизм аморальний, тому що вступає в протиріччя «з буден­ною мораллю»; етичність чи неетичність оцінює з погляду «за­гально-національних, взагалі громадських справ». Всі великі події в історій´ — наслідок фанатичних ідей. Національна ідея — не­примирима, фанатична, «аморальна» — вибухова сила в історії. 5. Імперіалізм — чинник поступу, «легкий синтез між раціоналі­змом і інтернаціоналізмом». Є нації, покликані до управління іншими: «є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють ... Право силь­них рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації». 6. Еліта і насильство здійснює національ­ну ідею. Тільки «творче насильство ініціативної меншості як порядкуючої сили» втілює цю ідею, а не народ («ніколи народ!»). Від експансії своєї країни зрікається лише той, в кого завмерло почуття патріотизму. Агресивність — шлях кожної нової ідеї.

Таким чином, ідеологія інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнта­ристського характеру. Його суспільна природа є виразно тоталі­тарною, співзвучною фашистським течіям, які ширились тоді в багатьох країнах.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології ново­го націоналізму, то Микола Сціборський (1897—1941) був авто­ром політичної доктрини цього націоналізму. У «Націократії», гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, сформу­лював свою концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. На відміну від В. Липинського він визначив націокра-тію як «режим панування нації у власній державі, що здійснюєть­ся владою усіх соціально-корисних верств, об´єднаних — відпо­відно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління». Сціборський заперечував пра­во політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація. Кінцевою метою національної революції, «звільнення нації від окупантів» стави­лась розбудова самостійної соборної української держави.

Через етап національної диктатури Україна мала прийти до республіканського ладу («націоналізм відкидає монархізм як чуже українству»), де влада буде зосереджена в руках націократії («управління, оборона й лад»). Законодавча влада — Державна Рада мала обиратись всіма громадянами. На чолі держави — її Голова, Вождь нації, обраний Національними Зборами у складі депутатів Державної Ради, членів Всеукраїнської Господарської Ради, представників крайових Рад та профспілок. Голова дер­жави наділявся повноваженнями головнокомандуючого, прем´єр-міністра, призначення міністрів, підзвітних йому, правом зако­нодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони. Національні Збори мали обрати також Найвищий Дер­жавний Суд. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду. Політичні партії будуть розпуще­ні. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН як за­гальнонаціональний рух.

Таким чином, націократія М. Сціборського є своєрідним по­єднанням елементів політичної доктрини фашизму та прези­дентсько-парламентської форми правління. Україна б стала дер­жавою з жорстким авторитарним політичним режимом під керівництвом напіввійськової націоналістичної організації.

Отже, консерватизм, націоналістична модель української дер­жавності як напрямок вітчизняної політико-правової думки — закономірна реакція на політику національного гніту і шовініз­му спочатку російського самодержавства, пізніше — сталінсько­го тоталітаризму. Цей напрямок запропонував альтернативу (ба­гато в чому — гіпотетичну), з якою довелося рахуватись і націонал-демократам, і соціал-демократам, і більшовикам. Вод­ночас націократична модель державності теоретично перекона­ла сучасників у порочності етнічної державності, анахронізмі «трудової» чи клерикальної монархії, загострила їх увагу до на­ціональних проблем.