Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 1. Консервативна державницька концепція


Консервативна державницька концепція черпала ідеї відродження української державності в минулому. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. Тра­диції монархізму виводились і з більш ранніх часів української державності — Галицько-Волинського князівства і навіть Київ­ської Русі.

В´ячеслав Липинський (1882—1931), розробляючи теоретич­ні питання української державності, виходив з універсальної передумови — права кожної нації на самовизначення і власну дер­жавність. «Український народ хоче і має право бути народом вільним, — говориться в «Нарисі програми Української демок­ратичної хліборобської партії». — Він дорівнює всім іншим куль­турним народам світу і має повне право сам за себе своєю во­лею вирішувати свою долю». Не може загинути у безволі народ, що творив велику Київську Русь, яка відродилася в Козацькій Україні. Липинський вважає: державність чинник самозбере­ження нації, її активної участі в Європі, міжнародному житті.

У ранній період творчості український історик і публіцист (1908—1919 р.) відстоював демократичний шлях відродження укра­їнської державності та її республіканський лад. У тім же «Нарисі» (1917 р.) відзначається, «що тільки українська демократія може стати твердою опорою української національно-державної ідеї», що вона буде домагатися «проголошення Української Демокра­тичної Республіки». Відродити державність, вважав Липинський, можна лише тоді, коли в суспільстві є сили, класи, які кревно зацікавлені в цьому. «Україна — край хліборобів і українська держава мусить стати державою хліборобів». Підтримка найбільш численного класу — селянства він вважав головною умовою ус­піху державності, а хліборобів — головним носієм її ідеї: «полі­тична власть на Україні повинна належати в першій мірі пред­ставникам українського селянства». Не зігноровані права і громадян неукраїнської національності, «котрі повинні буги за­безпечені українськими державними законами».

Однак жовтневий 1917 р. переворот більшовиків у Петрограді, агресія радянських військ проти УНР, нездатність Центральної Ради і її уряду вирішити назрілі соціально-економічні проблеми поклали кінець демократичним програмам. УДХП приводить до влади гетьмана П. Скоропадського, на якого Липинський по­кладав надії як на національного лідера. Політичні реалії впли­нули і на його програму державних перетворень.

Тепер у центрі концепції Липинського не ідея «трудової де­мократії», а «трудової монархії», де носієм державної ідеї, як і раніш, виступає «хліборобський клас» як консолідуючий фак­тор державності. «Від об´єднання та зорганізування українсько­го хліборобського класу залежить об´єднання та зорганізування цілої Української Нації». Цей клас створює новий тип хліборо­ба—з мечем і оралом — «воїна-продуцента», землевласника, який збагачує державу і захищає її. Вивчення історичного досві­ду української державності привело Липинського до висновку: творцем державної ідеї завжди була «активна меншість», еліта. Він вибудовує власну типологію національних аристократій, що відрізняється способами організації своєї влади: олігархію, де­мократію і класократію. Саме класократія, на його думку, є най­більш прийнятною для України за тих умов формою і методом організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який голо­вною класоутворюючою ознакою вважає ставлення до власнос­ті, український мислитель визначає поняття класу (аристокра­тії) на основі спільності традицій, способу життя, почуття солідаризму і фізичного споріднення. У цьому він був близький до європейської теорії еліт (В. Паретто, Г. Моска). Липинський вважав ідеальним прикладом класократії англійську конститу­ційну парламентську систему, за формою правління — консти­туційну монархію. Класократія є правовою, «законом обмеже­ною і законом обмежуючою» монархією, яка б вінчала соціальну ієрархію і втілювала єдність нації та держави, обмежувала владу «аристократичної меншості». Знаючи про недоліки монархії, з огляду на історичні традиції українського народу, Липинський пропонував модель «трудової монархії» у формі гетьманату, за­снованого на принципах конституціоналізму і демократії.

Організація політичної влади в «трудовій монархії» має бути багаторівневою: 1) гетьман як гарант суверенітету нації, голова оборони країни, її виконавчої влади; 2) територіальна і трудова, нижча і вища законодавчі палати парламенту, де нижча репрезе­нтує інтереси окремих земель України, а вища — виборну арис­тократію, «трудові організації» (профспілки та ін.); 3) місцеве самоврядування. Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності.

У своїх творах Липинський слідує традиціям вітчизняної пра­вової школи. Як Драгоманов, Кістяківський та інші, він виділяє значення прав і свобод людини для державотворення, підкрес­лює необхідність їх законодавчого закріплення і гарантованості для всіх громадян держави. Він так само виступає за широку децентралізацію й розвинене місцеве самоврядування, що спри­яють максимальній реалізації прав особистості і прав громад. Липинський розвиває поняття «громадянство» (тобто громадян­ське суспільство), «законність», «правопорядок». За умови все більшого культивування нігілістичного ставлення до права його заслугою було проголошення верховенства закону як єдиного регулятора суспільних відносин, акцентування на «відповідаль­ності перед громадянством».

Близькими до політичних поглядів В. Липинського були дер­жавницькі концепції відомих галицьких істориків і публіцистів Стефана Томашівського (1975—1930) і Василя Кучабського (1895— 1945). Свої політичні висновки вони робили на основі дослі­дження історії української державності.

Державницька концепція Томашівського базувалася на чо­тирьох ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; 2) український консерватизм; 3) об´єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні сили.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава має спиратись на традиції Галицько-Волинського князівства, а також на політичний досвід Австро-Угорської монархії та Польської ре­спубліки і формуватись на основі політичної автономії західноук­раїнських земель у формі клерикальної монархії з власним законо­давством, адміністрацією, системою правосуддя, освіти, армією. Він доводив, що традиції українського народу, наявність внут­рішніх розбіжностей між його провідниками та станами зумовлю­ють необхідність впровадження в Україні монархічної форми прав­ління, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

Цю думку поділяв і В. Кучабський. Особливу роль у засну­ванні монархічної держави він відводив провідній верстві, сфор­мованій з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливос­тей стати на чолі державотворення. На його думку, роль голов­ного центру національно-визвольної боротьби мала відіграти Галичина.

Проте український консерватизм з його націократичними ідея­ми вже не відповідав новим політичним і геополітичним реа­ліям і втратив перспективи їх втілення.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право