Реформи 60-х pp. XIX ст., що розпочались у Росії, мали непослідовний, половинчастий характер і незабаром змі­нилися контрреформами, реакцією, що призвело до ідейного протиборства консерваторів, лібералів і радикалів.

Консервативний напрямок російської політико-правової дум­ки продовжував відстоювати непорушність самодержавства, са­мобутність розвитку Росії. Вчений-правознавець, обер-проку­рор Синоду К.Победоносцев (1827—1907) називав «великою неправдою нашого часу» ідеї народовладдя і парламентаризму. Пряме народовладдя внаслідок історичного розвитку суспільст­ва, росту чисельності народу і державної території неможливе.

Представницька ж форма правління, на його думку, на практиці привела лише до того, що «люди, залишаючись при слабостях і пороках своєї натури, перенесли на нову форму всі колишні свої звички і схильності. Як колись, править ними особиста воля й інтерес привілейованих осіб; тільки ця особиста воля здійс­нюється вже не в особі монарха, а в особі поводиря партії, і привілейоване становище належить не рядовим аристократам, а пануючій в парламенті і правлінні більшості».

Обер-прокурор справедливо і влучно критикує недоскона­лість сучасної йому парламентської системи, недоліки її механі­зму, виборного процесу («вибори — справа мистецтва»). Однак пороки представництва вважає непереборними, владу парламе­нту протиставляє монархії — «єдності розумної волі».

Письменник-слов´янофіл К. Леонтьев (1831—1891) вважав, що для Росії однаково далекі як європейські ліберальні полі­тичні і правові цінності, так і ідеї соціалізму і комунізму. Само­бутність Росії Леонтьев бачив у візантизмі. А «візантизм у дер­жаві — значить Самодержавство». Кесаризм візантійський (як до цього римський) спирався на дві сили: на релігію і давнє державне право. «Візантизм, тобто Церква і Цар, прямо чи по­бічно, але у всякому разі глибоко проникають у самі надра на­шого суспільного організму». Відзвуки теорії «Москва — третій Рим» чутні й у категоричних узагальненнях публіциста: «Візан­тизм як система візантійських ідей і інститутів, поєднуючись з нашими патріархальними, простими началами, створила нашу велич; зраджуючи візантизму, ми погубимо Росію».

Таким чином, природу «російської державності» Леонтьев виводив з візантійської і лише почасти європейської спадщини, а її силу бачив у церкві, самодержавстві і самобутності Росії. Він був занепокоєний небезпекою змін з боку «егалітарного і лібе­рального процесу», який прагне «привести всіх і вся до одного знаменника», «середній людині, буржуа», пророкує появу особ­ливого, «нового соціалістичного феодалізму» у майбутньому.

Політичним консерватизмом вирізнялися і погляди іншого російського державника, журналіста і публіциста М. Каткова (1818—1887). Після польського повстання 1863 р. і особливо в 70-і pp. він підтримав курс на контрреформи, критикував діяль­ність пореформених судів, земських установ тощо, протиставляв російську державність конституційним державам, доводив її переваги у законодавстві, визначенні прав, свобод і обов´язків громадян.

М. Катков виправдовував урядову цензуру, відсутність полі­тичних свобод у Росії. Російські піддані «мають щось більше, ніж права політичні, вони мають політичні обов´язки». Загаль­ний обов´язок піклуватись про користь престолу і Батьківщини, на думку Каткова, — долг і покликання російського підданого.

Таким чином, політичні консерватори на тлі ліберальних пе­ретворень у Західній Європі, лякаючись прийдешніх змін у кра­їні, відстоювали непорушність укладу державного і громадян­ського життя, лакействували перед царатом.

Ліберальна думка в Росії зароджувалася і розвивалася в по­стійному протиборстві і подоланні традицій самодержавної і крі­посницької сваволі, бюрократичної безвідповідальності, була спрямована на підтримку й обґрунтування подальших реформ. Більшість ліберально налаштованих мислителів обґрунтовували перспективу створення в Росії конституційної монархії, гро­мадянського суспільства, поваги до права.

З позицій консервативного лібералізму аналізував розвиток державного законодавства в Росії і Європі Олександр Градо-вський (1841-1889).

Правознавець дійшов висновку: головним завданням науки є вивчення не форми держави, а самої її діяльності. Монархія як правильна державна форма, вважав Градовський, із усіма правами і перевагами імператорської влади, відповідає і кон­ституційним принципам поділу влади, свободи і захисту грома­дян законами. Проте принцип поділу влади, «необхідний у вся­кій формі правління», на його думку, не припускає утворення трьох чи двох суверенних органів влади з особливими функція­ми. Він пише, що теорія Монтеск´є й інших конституціоналіс­тів не витримала теоретичної і практичної перевірки: «у всякій державі яка-небудь установа зосереджує в своїх руках всю повноту верховної влади». Такою повнотою верховної, насамперед законодавчої влади, в Росії володіє влада імператора, що робить інші влади підзаконними.

Початки «правильного державного устрою», писав Градо-вський, були намічені ще в «Наказі» Катерини II: «Початок, за яким державна влада не знищує особистість громадянина, але визнає її метою своїх піклувань; початок, за яким громадянин підкоряється одному закону, що обмежує його свободу тільки там, де вона зіштовхується з інтересами цілого суспільства чи іншої приватної особи; початки, за яких рівне підпорядкування всіх громадян законам, які виходять від верховної влади, унемо­жливлює сваволю однієї особи над іншою, хоча б ця особа по­садова. Словом, імператриця ясно виразила думку, що закон­ність управління є перша умова свободи і безпеки громадян і, разом з тим, правомірності самої держави». Він вважав, що су­спільні установлення укореняться і розів´ються тільки тоді, коли людська особистість буде забезпечена в своїх елементарних пра­вах. Росія повинна виходити у всіх галузях життя (у т.ч. у пра­вовій сфері) з розумного сполучення як нових, модерних, так і охоронних начал.

Позитивний зміст охоронного лібералізму найбільше повно розвинув у своїх працях з державного права і філософії права професор Московського університету Борис Чичерін (1828— 1904).

Вперше в російському державознавстві Чичерін проаналізу­вав достоїнства і недоліки представницьких органів правління («Про народне представництво»). Він оцінював їх як «величезний крок у суспільному житті», де політична свобода одержує форму «набагато більш відповідну вимогам держави». Суть народного представництва ним бачилася в пануванні загального блага над приватними цілями, участі громадян у державних справах, вира­женні їх думки. «Це — орган більшості, вираження свободи й орган влади». Його перевага в тому, що в ньому «права й інтере­си громадян знаходять тут вище забезпечення», забезпечується охорона свободи від сваволі, «правильна організація» громадської думки, суспільних потреб, контроль суспільства над державним управлінням. Гарантії прав і свобод повинні доповнювати неза­лежний суд, місцеве самоврядування. Народне представництво, пише далі автор роботи, приносить державі значні вигоди, забез­печуючи тверді гарантії права, пробуджуючи громадську самоді­яльність, «на допомогу уряду приходить тут ціле суспільство».

До невигод представницького правління Чичерін відносить низь­кий рівень політичного знання в народі, труднощі з´єднання розрізнених воль, адже «управління державою вимагає єдиної волі і єдиної влади», боротьбу партій за своє панування, що таїть «найбільшу небезпеку (для) політичної свободи». Однак такі невигоди «складають природний наслідок політичної сво­боди і скрізь перемішуються з добром».

Влада, за Чичеріним, завжди потребує моральної підтримки народу, а вона неможлива без свободи особи. Особистість він розглядає як «корінь і певний початок усіх суспільних відно­син», її духовна природа — свобода, природжене право людини, джерело всіх прав. Із свободою зв´язана громадянська рівність або рівність перед законом, яка стала основою громадянського суспільства в європейських державах. Основним правилом гро­мадянської свободи стало «те, що все, що не заборонено, те дозволено, в силу природно приналежній людині свободи». Ав­тор «Філософії права» вважає: особисте право обмежується лише вимогами суспільної користі і правами інших осіб.

Що таке право? За Чичеріним, його варто розуміти у двояко­му значенні: суб´єктивному й об´єктивному. Суб´єктивне право ним визначається як моральна можливість чи законна свобода що-небудь робити або вимагати. Об´єктивне право є самий за­кон, що визначає свободу. Розвиваючи гегелівське визначення права, учений формулює: право є зовнішня свобода людини, обу­мовлена загальним законом. Внутрішня свобода складає сферу моральності. Завдання права полягає в розмежуванні свободи окремих осіб. Розумним началом, як керівництвом у встанов­ленні закону, так і в його реалізації Чичерін називає правду, справедливість. Вирішення зіткнень прав — справа правосуддя: «воно вирішує, що за законом належить одному і що іншому».

Першим явищем свободи учений називає власність. Право вла­сності він називає корінним юридичним началом, що випливає із свободи людини і повновладдя особи. Приватне право нале­жить людині як особисте її надбання, галузь її свободи, що відрі­зняє його від публічного права — галузі свободи суспільної. Мис­литель вважає, що приватне право не дарується людині загальним законом («закон визначає лише можливість»), а набувається влас­ною дією особи і приватними її відносинами з іншими.

Громадянське суспільство, пише Чичерін, є сукупність при­ватних відносин між особами, керованих громадянським чи при­ватним правом. Людський гуртожиток містить у собі чотири союзи: сімейства, громадянське суспільство, церкву і державу. Інтереси окремих осіб і союзів регулюються правом, яке вста­новлює формальну сторону співжиття, межі їх інтересів. Грома­дянське суспільство у своєму історичному розвитку проходить три ступіні: порядок родовий, становий, загальногромадянський, що зберігає розходження інтересів, але встановлює єдність за­кону для всіх.

У державі ідея людського суспільства, вважав Чичерін слі­дом за Гегелем, досягає вищого розвитку. Держава, за його вчен­ням, є союз вільного народу, зв´язаного законом в одне юриди­чне ціле і керованого верховною владою для загального блага. Основними початками, елементами держави є: влада, закон, свобода і мета. Держава, цей «верховний людський союз», по­кликана встановлювати й охороняти норми права, задовольня­ти всі матеріальні і духовні інтереси суспільства. Громадяни, володіючи політичною свободою, повинні стати учасниками, особливо через представницькі установи, державної влади. Без політичної свободи, стверджував учений, особиста свобода по­збавлена гарантії: «Поки влада незалежна від громадян, права їх не забезпечені від сваволі...»

Через призму прав і свобод особи Чичерін аналізував різні форми правління — монархію, аристократію, демократію і змі­шану. Ідеалом вважав змішане правління, вищою стадією роз­витку ідеї держави — конституційну монархію, де досягається іде­альна єдність. Демократія, на думку Чичеріна, ніколи не може бути ідеалом людського співжиття: вона дає перевагу найменш освіченій частині суспільства. До того ж, «демократія схожа на абсолютизм у тому відношенні, що дуже любить бюрократію і централізацію».

Теорія конституціалізму Чичеріна розходилася з порядками самодержавної Росії. Вчений пов´язував свої надії з продовжен­ням самообмеження абсолютної влади, з підготовчими захода­ми переходу до конституційної монархії, реформами.

Мода на ліберальні ідеї, вважає Чичерін, породила три види лібералізму: вуличний (він «плескає в долоні всякому беззакон­ню», «усіх своїх противників вважає негідниками»); опозицій­ний, у якому немає позитивних дій, а присутня лише «насолода самим блиском опозиційного становища»; охоронний, який до­дає свободі позитивного змісту. Сутність останнього — «у при­миренні начал свободи з началом влади і закону». Як ідеал йому уявлялися «ліберальні заходи і сильна влада».

Таким чином, охоронний лібералізм Градовського і Чичеріна обґрунтовував необхідність реформ політичного життя в Росії, прагнув поєднати передові європейські політико-правові ідеї з ро­сійською дійсністю, домогтися державних перетворень «зверху» і тим самим запобігти наростанню революції в імперії.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася появою і небувалим розмахом у Росії народництва, очолюваного різночинною інте­лігенцією. Значний внесок у народницький рух, теорію «ро­сійського соціалізму» внесли їх теоретики О.І. Герцен і М.Г. Че-рнишевський, хто справив великий вплив на кілька поколінь революційної молоді. Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену (1812—1870).

Які основні пункти герценовської теорії, бачення державно-правових проблем?

По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фунда­ментом майбутнього «російського соціалізму». Вона рятувала Росію. «Общинна організація, хоча і сильно вражена, устояла проти втручання влади; вона благополучно дожила до розвитку соціалізму в Європі». Цю історичну стійкість селянського світу забезпечили три общинні начала: право кожного на землю; об­щинне володіння нею; мирське управління. Головний недолік общини Герцен вбачав у поглинанні нею особистості. Завдання бачив у тім, щоб з´єднати права особистості з общинним устроєм. Такий розвиток дозволив би уникнути капіталізму і прямо пе­рейти до соціалізму.

По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові ба­чилися як мирні, так і насильницькі. «Ми не віримо, що народи не можуть йти вперед інакше, як по коліна в крові; ми схиляє­мося з благоговінням перед мучениками, але від усього серця ба­жаємо, щоб їх не було». Він відповідав Чернишевському: Русь тре­ба кликати не «до сокири», а до мітел, щоб вимести бруд і сміття, накопичені в країні. Хоч допускав можливість насильницького повалення капіталізму: «Скільки соціалізм не ходить навколо свого питання, у нього немає іншого вирішення, крім лому і рушниці». Але головне — Герцен вперше в російській соціаліс­тичній літературі висловив ідею скликання всенародного без-сословного Земського собору — Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена перши­ми російськими політичними партіями лівого напрямку.

По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім´я, церква, держава були величезними ви­ховними формами людського звільнення і розвитку — ми вихо­димо з них, коли мине потреба». Майбутній російський соціалізм бачився йому бездержавним.

По-четверте, найкращою з форм організації людського гур­тожитку він вважав соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «федерально-комунальне життя» самовряд­них комун. Ідеал суспільства — колективна власність і солідар­ність, братерство і любов до всіх. Поступовість, проповідь, «рів­но звернена до робітника і хазяїна, до хлібороба і міщанина» заради збереження особистості, культури, досягнень цивілізації — у цьому Герцен бачив сенс соціально-економічного перевороту.

Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму» — Микола Чернишевський (1828—1889) на відміну від Герцена за­кликав під час реформи 1861 р. до селянського бунту. У своїй публіцистиці, історичних і філософських роботах Чернишевський обґрунтовував неможливість для сучасної Росії шляху реформ «зве­рху». Самодержавство з його бюрократичним апаратом він ви­значав як «дурне управління», «самодурство», «азіатство», яке породило кріпосництво, а тепер намагається змінити лише його форму. У прокламаціях до селян, у зверненнях і листах до ро­сійських конституціоналістів мислитель представив широкий комплекс пропозицій щодо необхідних змін в устрої суспільства і держави: вільна від бюрократичного гніту й опіки селянська община, місцеве представницьке управління і самоврядування, самостійний і праведний суд, обмеження царського самовлад­дя, управління на основі законів. Очевидно, передбачалося іс­нування відповідальної перед народом влади, що забезпечує пе­рехід до соціалізму.

У майбутнім суспільстві, за Чернишевський, відпаде потреба в державі. Після тривалого перехідного періоду (не менш 25— ЗО років), коли соціалістичний лад виникне на Заході, нове су­спільство в Росії складеться у федерацію заснованих на самовря­дуванні союзів землеробських общин, промислово-землеробських об´єднань, фабрик і заводів, які перейдуть у власність працівників. Суспільна власність буде доповнена, таким чином, суспільним виробництвом із застосуванням машинної техніки. У романі «Що робити?» він намалював яскраву картину майбутнього життя і виробництва.

Невір´я в конституційні перетворення, парламентаризм, роль законодавства, юридичної рівності для суспільних перетворень усотувалося свідомістю послідовників Герцена і Чернишевсько-го. Герценовський «Колокол» і журнал «Современник» вихо­вали ціле покоління радикальної молоді, народників. Завдяки свойому роману «Що робити?» Чернишевський став володарем їх дум.

Такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися в другій половині XIX ст. в Україні і Росії. Ліберальні вчення виявилися малоефективними в умовах російського аб­солютизму. Однак і ліберали, і соціалісти почали тісно ув´язува­ти політичні і правові проблеми з вирішенням соціальних за­вдань, запропонували альтернативу самодержавству і первісному капіталізму, великодержавній національній політиці. їх теоре­тичні розробки вплинули на розвиток теорії держави і права в Росії і Україні на початку XX століття.