пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 1. Ліберальні вчення про право і державу


Громадянське суспільство, що формувалось, нові сус­пільні інтереси примушували ідеологів лібералізму по-новому осмис­лювати методологію пізнання, роль у суспільстві права і держави.

В основу свого вчення відомий німецький юрист Рудольф Ієрінг (1818—1892) поклав соціологічне обґрунтування природи і функцій права і держави.

За Ієрінгом, у природі, світі матерії діє закон причинності, виражений у формулі: немає наслідку без причини. Людина ж діє, маючи на увазі інтерес, ціль. «Без цілі діяння немислиме». Цей «цільовий закон» гласить: немає діяння без мети. Мета всіх і кожного забезпечується правом: «Мета — творець права». У ньому виражаються загальні інтереси, здійснюється партнер­ство індивіда із суспільством. «Природа сама вказала людині шлях, яким вона може схиляти інших людей до сприяння її ці­лям; таким шляхом служить для неї поєднання власної мети з чужим інтересом. На цій формулі засноване все наше людське життя: держава, суспільство, торгівля і промисловий оборот». Іншими словами, право діючий правопорядок, «захищений інте­рес». Воно обумовлено соціальними цілями й інтересами.

Що є джерелом права? Адже, за визнанням самого Ієрінга, він довгий час після університету знаходився в полоні історич­ної школи права.

Джерело розвитку права і спосіб його захисту — боротьба со­ціальних суб´єктів за свої цілі й інтереси. «Ціль права є мир, за­сіб досягнення цієї цілі — боротьба». У роботі «Боротьба за пра­во» Ієрінг стверджував, що право не завжди виражає інтереси суспільства. Він відмовився від поглядів Пухти і Савіньї про «са­мовільне» походження права подібно мові і культурі. На його дум­ку, право розвивалося в кривавій боротьбі класів і станів, які до­магалися закріплення в праві через законодавство своїх інтересів. У сучасному суспільстві з втіленням у праві рівності всіх перед законом, права власності і т.д., а отже й у майбутньому, існування об´єктивного права не виключає і не виключить боротьби за су­б´єктивне право. І в передмові до своєї роботи автор визначив свою мету: сприяти «розвитку мужнього і стійкого правового по­чуття», яке є для права «останнім джерелом його сили».

Боротьба за право, пише Ієрінг, є обов´язком правомочного сто­совно самого себе індивіда, тому що таким є веління морального самозбереження. Це — і обов´язок стосовно суспільства, тому що такою є умова для існування права. Суб´єктивне право не існує без об´єктивного, і навпаки. «В моєму праві, — підкреслює Ієрінг, — зневажається і заперечується право взагалі, у ньому воно захища­ється, утверджується і відновлюється». «Кожний покликаний і зобов´язаний придушувати гідру сваволі і беззаконня, де тільки вона насмілюється піднімати свою голову; кожен, хто користається благодіянням права, повинен у свою чергу також підтримувати в міру сил могутність і авторитет закону — словом, кожний є при­родженим борцем за право в інтересах суспільства».

Потурання зловмисному порушенню свого права — прояв бо­ягузтва, недостойного людини. «Хто робить із себе черв´яка, — цитує Ієрінг Канта, — той не може потім скаржитися, що його попірають ногами». На його думку, боротьба є вічна робота права. Без боротьби немає права, як без праці — власності. Біблей­ському положенню: «У поті чола твого будеш ти їсти хліб свій» Ієрінг протиставляє девіз: «У боротьбі набудеш ти право своє». Він вважає: «Сила народу рівнозначна силі його правового по­чуття», а «турбота про національне правове почуття є турбота про здоров´я і силу держави».

Отже, німецький правознавець пояснює історичні ступіні люд­ських цілей: людина движима егоїзмом, її ціль — продовження життя — викликала майно, адже без власності немає забезпече­ного майбутнього. І те, й інше приводить до права — без права немає забезпечення ні для життя, ні для власності. Це — суб´єк­тивне право. У суспільстві воно має потребу в об´єктивному праві, боротьбі за право. «Соціальна механіка» має потребу в «двигу­нах» — винагороді і примусі — «без них громадське життя немис­лиме». Для того щоб мати можливість примушувати, суспільст­во (союз індивідів) приймає форму держави. «Індивід, союз, держава — ось історичні ступені людських цілей».

Право і держава немислимі без примусу. «Держава є суспіль­ство як держава регульованої і дисциплінованої примусової вла­ди». Ієрінг підкреслює: «Держава є організація соціального при­мусу». Давши визначення держави і її відмінності від суспільства, він встановлює роль держави для права.

Що являє собою право в суспільстві? За Ієрінгом, — «сукуп­ність основних правил, за якими суспільство чи держава в та­кий спосіб виявляє свою діяльність, — дисципліна примусу є право». Головна правова мета держави — розвиток і забезпечен­ня права. Отже, державна влада має потребу в праві, для остан­нього необхідна державна влада. Мета самої держави вимагає переваги, сили державної влади. «Безсилля, неміч державної вла­ди — смертний гріх держави, не підлягаючий відпущенню гріх, який суспільство не прощає, не переносить: державна влада без влади — непримиренне в самому собі протиріччя». Ієрінг ро­бить висновок: держава — єдиний представник соціальної при­мусової влади, тому «держава є єдине джерело права».

За змістом право — вираз інтересів індивідів і суспільства. Держава покликана захистити і гарантувати їх. У цьому сенсі право є захищений державою інтерес. За формою право — «мо­мент норми», сукупність норм, правил поведінки. «Створюючи норму, сила, влада перетворюється в право». Норма чи правило служить змістом закону. Влада встановлює закон, «закон — уста­новлює норму, суддя — застосовує її; право обіймає собою всі норми». Слідуючи позитивістській логіці, Ієрінг формулює: пра­во — «є сукупність діючих у державі примусових норм».

Отже, у Ієрінга, по-перше, право виявляється зобов´язаним державі не тільки своїм походженням, але і способом існуван­ня. По-друге, він істотно не розмежовує право і закон. По-третє, право зводиться до сукупності примусових норм, «право є полі­тика влади». Таке праворозуміння фактично виправдовувало будь-які акти державної влади, політику «заліза і крові» О. Бісмарка з об´єднання Німеччини.

Однак Ієрінг відступає від такого спрощеного праворозумін­ня, вносить уточнення: правовий стан суспільства досягається не тільки державним примусом і законом, але й обов´язковістю для державної влади виданих нею норм. «Тільки при такому ставлен­ні державної влади до створюваних нею норм ... місце сваволі займе рівномірність, міцність, забезпеченість і надійність зако­ну, настане те, що мова розуміє під правовим порядком..., коли ми говоримо про панування права і закону...така задача правової держави». У цьому сенсі право, пояснює мислитель, є «двосто­ронньо обов´язковою силою закону, підпорядкуванням державної влади нею самою виданим законам». Самообмеження сили і влади служить утворенню права. Але ще важливіше те, що за допомогою права забезпечується захист загальних інтересів, ви­конання цілей права і держави.

Таким чином, Ієрінг, розробляючи «юриспруденцію інтере­сів», утилітаристські аспекти права, збагачує не тільки позитиві­стське праворозуміння, але і теорію правової держави як пану­вання права і закону. Однак ототожнення права з охоронюваним інтересом, трактування права як залежного від держави придат­ка, обґрунтування зв´язаності держави правом посиланнями на «розумність політики влади», правомірність її готовності жертву­вати правом заради збереження суспільства викликали із самого початку сумніви і резонні заперечення.

Плідно розробляв теорію про правове самообмеження дер­жави, прагнучи з´єднати розуміння права і держави із соціологі­єю, німецький державознавець Георг Еллінек (1851—1911).

Суспільство як реальний факт спільного життя і загальної ро­боти людей, пише Еллінек, є як би субстанція для соціальної науки, що обіймає й осягає державу, право, релігію, історію як продукти соціального життя. На відміну від Ієрінга він розрізняє у людини дві групи властивостей: егоїстичні (спонукають люди­ну піклуватися лише про себе) і альтруїстичні (ваблять до дій, ре­зультат яких йде на користь іншому). При відсутності останніх властивостей немислиме міцно влаштоване суспільство. Тому формула морального веління, перетворена в категоричне, гласить: дій так, щоб твій образ дій підтримував суспільство і сприяв йому.

Тому право, за Еллінеком, «це не що інше, як етичний міні­мум. Об´єктивно, це — умова збереження суспільства...». Чим складніше і развинутіше стають способи і форми соціальних від­носин між людьми, тим численніше й інтенсивніше цілі, досяг­ти яких окрема людина і все суспільство бажають шляхом спіл­кування. І кожен суспільний лад має своє особливе право, воно розрізняється історично і національно. Право відноситься до моралі як частина до цілого, як фундамент до будинку. Воно є охоронцем даного суспільного ладу.

Джерело права, як і моралі, за Еллінеком, — етичний звичай. Але право на відміну від моралі має у своєму розпорядженні силу примусу, адже завданням права є збереження суспільного ладу. Право покарання — необхідність соціальна, бо злочин по­рушує правову норму і породжує в суспільстві почуття правової непевності і гніву щодо таких порушень.

Подібно до інших лібералів Еллінек надавав великого зна­чення правам і свободам як умовно вільної від державного втру­чання індивідуальної діяльності. Як і Ієрінг, він відстоював не­обхідність «зв´язаності держави» нею же створюваним правом, пануючим соціально-психологічним переконанням, що «влада держави має свої межі, що ми — не підлеглі безмежно всемогут­ній владі державні раби». Сучасна держава є представником за­гальних, солідарних інтересів свого народу. Його волю повинна виражати представницька установа (парламент). «В державі з представницькою формою правління народ як єдиний елемент держави є в той же час активним членом держави, колегіальним державним органом».

Вперше в роботі «Права меншості» Еллінек системно дослі­див її права в законодавчих органах і при народних голосуван­нях, щоб захистити від насильства з боку більшості. Німецький юрист вважає права меншості теж силою, якою вона вправі захи­щатися правовими засобами, формою пасивного спротиву.

Таким чином, Еллінек відроджує давньогрецький підхід до права як частини моралі. Роботи Ієрінга, Еллінека показали, що ліберальний напрямок у правознавстві змінив заперечення при­родних прав у публічно-правовій сфері на визнання існування суб´єктивних прав, виступив проти зазіхання на них.

Англійський філософ і соціолог, один з фундаторів так званої органічної теорії суспільства, ідеологів лібералізму Герберт Спен­сер (1820—1903) розглядав суспільство як своєрідний організм, складний агрегат, що розвивається за загальними законами еволюції. «Перша риса, що дозволяє дивитися на суспільство як на організм, це — його безупинний ріст. В міру того, як суспільст­во зростає, його частини стають несхожими між собою: воно ви­являє ускладнення будівлі». Головним виміром суспільної еволю­ції і прогресу для Спенсера є перехід від соціуму, що цілком підкоряє особистість соціальному цілому, до суспільства, що «служить» складовим його індивідам — вони вільні. Конструю­ючи теоретичну модель людського суспільства за аналогією з біо­логічним організмом, він, проте, чітко проводив різницю між біо­логічними і соціальними організаціями: у живому організмі елементи існують заради цілого, у суспільстві — навпаки.

Соціолог виділяє два основних типи суспільства: військове, ха­рактерне для початкових типів становлення суспільного цілого, і промислове (індустріальне). Устрій першого подібний, пише Спенсер, до устрою армії («армія є мобілізований народ, а на­род — відпочиваюча армія»), де жорстка ієрархічна організація влади, а людина поглинена державою, яка обмежує її свободу, власність і мобільність. З перетворенням військового суспільст­ва в результаті прогресу в індустріальне сліпа слухняність владі змінюється переконанням, головною чеснотою стає свобода ін­дивіда, узгоджувана із свободою дій інших. Місце сили займає право, співробітництво, а свідомість індивідом своєї свободи виступає наріжним каменем громадського життя.

Згідно зі Спенсером, свобода є тим природним первинним правом людини, яке існує до державності і на якому виростає вся система громадянських прав у державі. Усі ці права за своїм по­ходженням також природні і належать індивіду незалежно від дер­жави і законодавця, які лише визначають їх юридичну форму і за­безпечують реалізацію в контексті основного природного права — права на рівну свободу. Спенсер заперечував тим, хто, слідуючи Бентаму, стверджував, що держава є творець права: «не законо­давство є джерело права, а право є основа законодавства».

Концепцію справедливості і відповідно права Спенсер буду­вав, виходячи з етичних позицій утилітаризму, який оцінює по­ведінку людей з точки зору індивідуальної і суспільної користі. Мета права по суті утилітарна: підтримувати оптимальні умови для вільного здійснення діяльності індивідів. У свою чергу, мета будь-якої правової норми — індивідуальна свобода. В праві Спен­сер виділяє дві частини: а) позитивну, що включає права будь-якого індивіда на вільний розвиток особистості, вільну діяль­ність і на користування її результатами, і б) негативну, що вклю­чає обмеження цих прав, установлені через повагу свободи ін­ших. У результаті право предстає, як і у Еллінека, сукупністю етичних норм, примусово встановлюваних суспільством і дер­жавою для захисту свободи індивідів.

Г. Спенсер дав традиційний для лібералізму перелік індивіду­альних свобод — безпека особистості, свобода пересування, со­вісті, слова, друку і т. п., звертаючи особливу увагу на право власності і підприємницької діяльності. Усі досягнення матері­альної і духовної культури, вважав соціолог, створені «шляхом приватної ініціативи, а урядове втручання не тільки не прино­сило ніякої користі, але навіть бувало прямо шкідливим».

Політичні права громадян Спенсер розглядав лише як засіб забезпечення індивідуальних прав, писав, що «права індивідів, позбавлених участі в політичній діяльності, неминуче порушують­ся. До цього потрібно додати, що політичні права повинні бути так розподілені, щоб не тільки індивіди, але і класи не могли гні­тити один одного». Він із тривогою писав про відродження і по­силення військового суспільства в Німеччині, Англії і Франції, збільшення армії, зростання бюрократичного апарату, роль уряду і його втручання в торгівлю, промисловість, трудові й інші від­носини. У нашумівшій статті «Людина проти держави» (1884 р.) Спенсер засуджував наростаючу тенденцію державного втручання у суспільні відносини. Слідом за Міллем він писав, що надія на державну допомогу й урядові благодіяння не тільки послабляють особисту енергію і приватну ініціативу, але й небезпечні для су­спільства в цілому: «організація чиновників, перейшовши за ві­домий фазис розвитку, стає незламною».

Численні перетворення, проведені парламентськими актами, на думку Спенсера, незабаром приведуть до державного соціалі­зму, а тим самим до перетворення трудящих у рабів суспільства. Це завершилося б поверненням у деспотизм, установленням са­мовладдя осіб, які досягли влади в соціальній організації. При­чину неспроможності державного соціалізму і комунізму Спен­сер бачив у таких недоліках людської природи, як любов до влади, честолюбство, несправедливість, нечесність. «Такої політичної алхімії, за допомогою якої можна було б перетворювати олово інстинктів у золото вчинків, не існує». Усі спроби прискорити прогрес людства за допомогою адміністративних заходів, ведуть лише до відродження установ, властивих нижчому, військовому типу суспільства. Таким чином, безсумнівне достоїнство соціо­логії Спенсера — в обґрунтуванні свободи і прав особистості як основи суспільства індустріального типу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право