пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 1. Захисники абсолютизму. Теорія освіченої монархії


Абсолютизм вимагав нового ідеологічного обгрун­тування в дусі часу. Теоретиками абсолютизму в Росії за Нового часу стали українські вчені й ієрархи церкви С Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський (1658—1722) — вчений з європейською осві­тою, філософ і церковний діяч, поставлений Петром І патріархом, главою Святійшого Синоду, проголосив анафему І. Мазепі, стверджував, що Україна щаслива під високою рукою російського царя. Вітав реформи Петра І, прославляв його як мудрого монарха, об­ґрунтовував необхідність реорганізації армії, розвитку промисло­вості і торгівлі, поширення освіти в народі. Яворський виправду­вав соціальну нерівність, накреслив своєрідну піраміду російського суспільства. У нього на вершині піраміди стояв імператор, а ни­жче — чотири стани: князі і бояри, що знаходились на державній службі; вищі офіцери армії і флоту; духівництво, а нижче простий народ. Закликав народ до покірності, слухняності, терпляче нести тягар обов´язків перед государем і Богом.

У своїх творах Яворський виступав за підтримку церквою ім­ператора, залишаючи за нею духовну владу в державі. Правда, в останні роки життя почав відходити від авторитарної концепції влади, наполягав на важливості для неї етико-моральних прин­ципів, вказував на порочність «людських законів». Був ініціато­ром і засновником Слов´яно-греко-латинської академії — пер­шого вищого навчального закладу в Росії.

До числа активних діячів петровських реформ належав і ар­хієпископ Феофан Прокопович (1681—1736). Людина різнобіч­них наукових знань, власник однієї з найбільших бібліотек у Росії (до 30 тис. томів) прагнув звільнити пізнання від схолас­тичних канонів, поєднати доводи розуму, досвіду історичного і народного, «неложного слова божьего». Він гостро критикував католицьку церкву за переслідування науки, спроби насадження католицизму на Правобережній Україні.

Розмірковуючи над природою суспільних і політичних явищ (права, держави, її форм, влади), Прокопович звертається до першоджерел — природних законів, «від Бога покладених». їх зміст, на його думку, складають такі принципи розуму: любити і боятися Бога, берегти своє життя, приумножувати рід людський, не робити іншим того, чого не бажаєш собі, шанувати батьків. Совість, здоровий глузд учать діяти людину розумно, зважено, творити добро. Він вважає, що саме це допомогло людям у при­родному стані перебороти хаос, сваволю («чорне безправне море»), кровопролиття, що перетворювали їх у «неприборканих звірів», знайти порятунок в об´єднанні, у державотворенні. Згі­дно з Прокоповичем, саме розум і прагнення людей до добра відповідно до промислу Божого, змусили людей укласти угоду про державотворення.

Таким чином, тут помітне слідування Гроцию, Пуфендорфу, незгода з Гоббсом. Посилання ж на «промисел Божий», що по­двигнув людей укласти договір про державотворення, безпереч­но йде від віри, офіційної посади Прокоповича. Український ми­слитель першим в історії російської політичної думки поставив проблему походження держави в дусі природно-правової теорії.

Національною особливістю народної угоди у Прокоповича ви­ступає рішення народу про заснування верховної влади у формі необмеженої монархії. Наділяючи такою владою правителя, народ назавжди відмовився від своїх прав і свободи на його користь, говорячи: «ти володієш нами до загальної користі нашої». Мис­литель обґрунтовує таке рішення тим, що «влада верховна від са­мого єства початок», «монархи бозі суть», государ «самому ток­мо Богу відповідь дає». Тепер «усіх законів главізна» — шанування державної влади, як принцип природного права, тому що совість людська «Бога заради влади боятися примушує».

Тому суспільний договір, за Прокоповичем, ні за яких умов і ніким не може бути порушений. «Хто противиться владі, проти­виться Богу самому». Оскільки народ передав монарху свою за­гальну волю «у віки», він зобов´язаний оберігати «закони і ста­тути без усякого застереження» і не може судити монархові справи. Навіть якщо самодержець «переміниться в злого», на­род, вважає мислитель, не може повернути (змінити) свою за­гальну волю, тому що вона є одночасно і воля Бога. Люди втра­чають право на спротив і непокору. Таким чином, суспільний договір, що заснував верховну владу, у трактуванні Прокопови­ча є суто однобічним і не підлягає перегляду. На його сторожі стоїть сам монарх і весь державний апарат. Відчужуючи свій суверенітет, народ передає його назавжди монарху. Його влада абсолютна і непорушна.

Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, ари­стократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й ари­стократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх не­прийнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія («народодержавство») — недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєко­рислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не го­дяться для Росії.

Відкидаючи демократію й аристократію, Прокопович прий­нятною для Росії визнає тільки монархію. Він виділяє виборну і «на­следную» монархії, показує недоліки першої і переваги другої. Виборна чи обмежена монархія, на його думку, не гарантує ста­більності в державі, веде до «безперестанних нещасть», адже мо­нарх може бути усунутий від влади, не піклується про процвітан­ня держави, тому що позбавлений можливості піклуватися про свого спадкоємця. Для Росії, вважає архієпископ, самою «мно­гополезной» є абсолютна, спадкоємна монархія. У чому він бачить її переваги? Його аргументи: вона гарантує централізоване управ­ління, єдність держави, мир і порядок у ній, а народу «беспеча-лие» і «блаженство». В особі абсолютного монарха країна має «стража і захисника, і сильного поборника закону, ... від внут­рішніх і зовнішніх небезпек», «пристанище і захист кожної лю­дини». В «Правде воли монаршей во определение наследника державы своей...» він обґрунтовує право монарха призначати гід­ного спадкоємця престолу, хто справи, початі їм, завершить, існую­че зміцнить, задумане виконає, нажите багатство примножить.

Таким чином, політичним ідеалом Прокоповича є спадкоємна абсолютна монархія. Права самодержця необмежені: він має пра­во і повинен регулювати всі сторони життя і побуту, у т.ч. «всякі обряди громадянські і церковні, зміни звичаїв» тощо. Піддані ж повинні «без заперечення і ремствування усе від самодержця повеліваеме виконувати». Тим самим архієпископ вітав і виправ­довував усі реформи і нововведення Петра І.

Абсолютна монархія, вважав Прокопович, не обмежується, а зміцнюється церквою: «сам Христос велить даяти кесарева кеса­реві». Аргументуючи пріоритет царської влади, він нагадує: цар­ське слово «на слові божиєм засновано»; навіть всесвітні собори церкви веліннями царів скликались; «різні веління і статути» царя поширюються і на церковний клір. Як натхненник нового церков­ного права, безпосередній автор ряду юридичних актів, Прокопо­вич виявив себе істинним новатором. Спираючись на теологічні доктрини церковної патристики, в офіційних урядових законо­проектах, проповідях, своїх творах оголосив війну церковним до­гмам, московській старовині, боярському консерватизму, зло ви­сміював «російське чекання чудес», віру в мощі, забобони, вимагав очищення церкви від безграмотних попів, розпусти і моральної деградації. Таврував і доводив гріховність папи римського.

І останнє — про теорію освіченої монархії, ідеал государя — «поборника закону» у Прокоповича. Як вважав мислитель, цар і закон — головні ознаки добре влаштованої держави. «Ні царя, ні закону» — додержавне, безвладне становище. Без них народ — «грубе народище безглаве». Він визнає природну рівність лю­дей, соціальні нещастя від майнової і правової нерівності в су­спільстві (убогість, лиходійство, хабарництво і т.п.), вважає їх переборними за допомогою добрих законів, боротьби проти не­уцтва шляхом активного насадження освіти.

Закони, «у народі користь творящі», на думку Прокоповича, підлягають безумовному виконанню, до чого люди примушу­ються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — цар і державна влада. Закони самодержців «акі презерватива» служать «повчанню доброго і до відділення злого». Державна влада охороняє закони, піклується про зага­льну користь, добробут народу, його виховання. Вона поклика­на стримувати пристрасті людей, регулювати їх відносини, охо­роняти підданих і їх майно. Відстоюючи законність у всіх сферах державного життя, Прокопович проте ставить царя над зако­ном, тому що «монархи суть Боги». Монарх — освічений самодер­жець, писав Прокоповичу, що, як філософ на троні, діє «праве­дно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, викорінення забобонів.

Отже, Феофан виступив одним з перших теоретиків освіченої монархії. Він збагатив українську і російську політико-правову думку новими висновками про походження держави, оригіналь­ною концепцією природного права і суспільного договору. Ар­хієпископ став новатором у світській і релігійній освіті, у пере­творенні церковних проповідей на засіб морального і правового виховання народу. Його лекції «Про риторичне мистецтво» учили мистецтву судового захисту, доказів у кримінальному процесі.

А співвітчизники Прокоповича, викладачі і випускники Киє-во-Могилянської академії, хто не поривав з Україною, продовжу­вали демократичну традицію в богослов´ї, філософії, літературі. До славної плеяди вчених Могилянської академії належав Михайло Козачинський (1699—1755), український філософ, письменник, педагог і церковний діяч, хто плідно розробляв філософію права.

Заперечуючи забобони, філософ високо цінував науку, науко­вий пошук, що приносять людині нові знання. Високо цінував вчення М. Коперника — Г. Галілея. В обґрунтуванні своїх етич­них поглядів посилався на Сократа, Агриколу, Е. Роттердам-ського, Г. Гроция, концепції природного права.

У трактаті «Суспільна політика» Козачинський звернувся до правових і політичних проблем. Використовуючи положення з творів Т. Аквінського про закони, розглядав природне право як інтегральну частину людської природи, пізнавану лише людським розумом. З природних прав людини виділяв право на життя, сво­боду совісті, приватну власність, право вибору. На його думку, де немає вибору, там немає і свободи, оскільки вона є фундамен­том будь-якої форми правління. Чинність природного закону представлялася йому настільки обов´язковою і необхідною, що порушити його не міг навіть Бог, у противному випадку він суперечив би сам собі. Природне право, згідно з Козачинським, це природні закони, вкладені Богом у серця людей. Це — части­на природи людини, відображення в ній вічного закону, тобто законів природи, підвладних пізнанню і розуму людини.

Закони, що діють у суспільстві, філософ поділяв на людські (суспільні) і канонічні. Звернув увагу на можливу розбіжність, а то й протиріччя людських законів природним. Недосконалість людських законів допомагає виправити божественний закон.

Слідом за Аристотелем, Аквінським Козачинський виправду­вав соціальну нерівність, вважаючи її природньою. На відміну від інших філософів права вважав, що саме суспільний (громадян­ський) стан є природним для людини, тому що тільки в ньому «природа людини, тобто її розум, а відповідно і природні права можуть розвиватися найбільше повно». Такий по суті демокра­тичний погляд, відповідно до якого чинність природного зако­ну не припиняється, а підсилюється в суспільстві, заперечував (як робив це і Спіноза) відчуження природних прав громадян на користь державної влади внаслідок суспільного договору. Ця концепція у Козачинського різко дисонувала з концепціями апологетів абсо­лютизму і пізніше використовувалася вітчизняними мислителями для обгрунтування вимог громадянських прав і свобод.

М. Козачинський, слідом за Г. Гроцием, вивчав проблему права народів, першим в українській літературі провів класи­фікацію війн на зовнішні, внутрішні, громадянські, оборонні, агресивні тощо. Його концепція природних прав людини і гро­мадянина вплинула на філософію Г. Сковороди.

Обгрунтування самодержавства з використанням ідей Про­світництва продовжили російські мислителі В. Татіщев, І. По­сошков, М. Щербатов, політичні погляди яких відрізнялися біль­шим раціоналізмом, програмною проблематикою їх вчень. Теоретичною основою їх поглядів були концепції природного права і договірного походження держави.

Використовуючи праці античних авторів, а також європей­ських мислителів — Гроция, Гоббса, Локка, Пуфендорфа та ін. Василь Татіщев (1687—1750) відстоював теорію природного пра­ва, розглядав державу як результат суспільного договору з ме­тою забезпечення безпеки народу і «пошуків загальної користі». Договір він розглядав історично: на його думку, з договору шлюбу виник другий договір між батьками і дітьми, потім — панами і слугами. Зростаючі родини утворили співтовариство і потрібен був глава, яким і став монарх. Історик засуджував рабство і холопство як суперечні «закону християнському». Кріпосне право розглядав як договірне і вважав неприпустимим і небезпечним його розрив однією стороною. Закликав поміщиків піклуватися про селян, розвиток їх господарств, вводити полегшені податі.

Князь Михайло Щербатов (1733—1790) у своїх роздумах про походження держави виходив із природної рівності всіх людей. Виникнення нерівності, власності, володарювання зводив до осо­бистих якостей людини. Уклавши договір про утворення держа­ви, слідом за Локком писав Щербатов, люди поступилися лише «частиною своєї свободи і своїх вигод», зберігши в державі не-відчужувані свободи.

Форми правління і закони держави Татіщев і Щербатов стави­ли в залежність від розмірів території країни, її клімату, ступе­ню забезпечення безпеки і чисельності населення. Симпатії обох були на боці обмеженої монархії, хоча Татіщев захищав і обґрун­товував самодержавство. «Великі ж і від сусідів неубезпечені держави без самовладного государя бути й у цілості зберігатися не можуть», — робив він висновок з російської історії. І все-таки допускав можливість створення дворянських представ­ницьких установ для підготовка законів і обговорення найваж­ливіших проблем.

Для Щербатова найбільш привабливою бачилась англійська конституційна монархія, достоїнства якої — в поділі влади і ви­значенні їх компетенції законами. Засуджуючи абсолютизм («це є мучительство») з тираноборських позицій, Щербатов пропо­нував передати законодавчу владу дворянським становим зборам і обмежити владу монарха «ґрунтовними законами». Представ­ницький орган — Вищий уряд, у якому зосереджена законода­вча і судова влада. Місцеве управління — виборні органи дво­рянського і купецького самоврядування. Складання законів Щербатов пропонував доручити спеціальній комісії з компетент­них людей. Складена ними «Книга законів» повинна двічі проходити всенародне обговорення, щоб «кожен громадянин не по­збавлений був дорогоцінного дару допомагати своїми порадами тому законодавству, під яким він і чади його жити повинні». Закони повинні бути відомі народу, їх необхідно вивчати у всіх навчальних закладах. На думку Татіщева, у Росії відсутня відпо­відність природних і позитивних законів внаслідок неуцтва і по­милок законодавців і пропонував підготувати нове «Уложення» замість діючого застарілого «Соборного Уложения» 1649 р. Він надавав великого значення дотриманню законів, вважаючи, що «в державі не персони керують законом, а закон персонами».

Закон, писав Татіщев, повинен відповідати таким вимогам: 1) виклад законів загальнонародною мовою, короткий і вираз­ний; 2) виконуваність закону; 3) узгодженість законів (несуне -речність законодавства); 4) своєчасне і широке оголошення за­кону, «адже хто, не знаючи закону, приступить, той за законом засуджений бути не може»; 5) збереження звичаїв давніх, якщо вони не суперечать загальній користі.

Але реформування законодавства, підвищення ролі закону в житті держави були неможливі без вирішення назрілих і гострих соціально-правових проблем: права станів, кріпосне право. В. Та­тіщев наполягав на встановленні юридичного й економічного ста­тусу основних станів у Росії, що додає міцності її державному ладу. Він обґрунтовує станову структуру, що історично склалася в Росії, виправдує привілеї дворянства державною службою. Однак го­ловним показником державної могутності вважав «багатолюд­ність і багатство», «а багатству корінь — купецтво і рукоділля» (тобто ремісництво). Купецтво повинне бути поставлене в дер­жаві на почесне місце: воно подібно серцю в людському тілі.

Цю думку поділяв і розвивав інший прихильник «купецької справи», автор адресованої Петрові І «Книги о скудости и бо­гатстве» Іван Посошков (1652—1726). З´ясовуючи причини на­родних злиднів й існуючого беззаконня, він пропонував надати купцям «право вільного торгу, упорядкувати внутрішні мита, надати купцям заступництво і допомогу». Усі надії Посошков покладає на царя: «Ми ж монарха свого почитаємо яко Бога».

У центрі його міркувань — проекти організації промисловості, торгівлі, сільського господарства і станової організації в країні. Він — прихильник тотальної державної регламентації виробни­цтва, праці, торгівлі, закликав царя указами змусити усіх працю­вати, «жити дбайливо і нічого дарма не витрачати». Як і Татіщев, Посошков не сумнівався в необхідності дворянства і його при­вілеїв, але робив наголос не на правах, а на обов´язках дворян.

М. Щербатов вбачав у становому устрої суспільства міцність суспільних підвалин, тому що «змішання станів» може призвес­ти в остаточному підсумку до загибелі держави. Пропонував ви­значити правовий і соціальний статус кожного стану, його на­лежне коло занять.

Ідеологи станової монархії вибудовували цілу систему доводів проти скасування кріпосного права в Росії: без опіки і керівництва освіченого і мудрого поміщика ледачий і неосвічений мужик не­минуче загине («була б йому воля загибеллю» — писав Татіщев). Посошков йшов ще далі — виступав за розширення кріпосного права як засобу проти злиднів: щоб селяни не «лежебочили», а своєю працею примножували багатство. Захистити селянські го­сподарства від поміщицького розорення і сваволі він пропонував царським указом, щоб поміщик не мав права вимагати понад належного. «Щоб не говорив природний закон, залишимо краще селян у Росії в тім стані, у якому вони перебувають протягом кількох століть», — писав Щербатов. Він негативно відносився до просвіти народу, що, на його думку, веде до духу непокори.

Але Татіщев приділяв освіті, її організації і поширенню сер­йозної уваги. Він розділяв переконання свого часу про всесил­ля освіти, законів, розумного уряду. Тому пропонував визначи­ти законами, предписаниями усе, що становить інтерес для держави, передбачити організацію освіти по губерніях. І. Посо­шков, що осягав науки головним чином шляхом важкої і довгої самоосвіти, більше інших захисників російського самодержавс­тва цінував світло знання. Освіта народу у нього виступає голо­вною гарантією правопорядку, правосуддя, подолання «закоре­нілої давньої неправди» — тяганини, хабарництва, неправосуддя.

В «Книге о скудости и багатстве» викладається проект уст­рою «прямого правосуддя», яке б здійснилося суддями-чиновниками держави, що одержують жалування. Автор пропонує поса­ду судді надавати «низкородним людям», що у справах іскусні і страх Божий у собі мають. Така реформа суду зробила би суд доступним усім станам, а хлібороба і купця, убогого і багато­го — рівними перед ним. Він передбачає удосконалення судової процедури — перевірка затримок, права сторін, порядок розгля­ду, протокольні записи «судоговоріння» і т.п.

На удосконалювання судоустрою і судочинства наполягав у своїх роботах і Татіщев, пропонував допускати на судові посади лише осіб з відповідною професійною підготовкою. Торкаючись питань організації судочинства, Щербатов висловив ряд про­гресивних ідей, що активно обговорювалися західноєвропейськи­ми юристами, — про відкритість і гласність процесу, участі за­хисту. Як і Беккаріа, він заперечував проти вільного тлумачення змісту закону суддями і вимагав їх точного дотримання. Висту­пав за те, щоб у Росії ніхто, «навіть самий найпідліший лиходій» не карався без суду і щоб кожен підданий міг бути заарештова­ний тільки в законному порядку. Князь засуджував жорстокі покарання, наполягав на їх зм´якшенні в законах.

Отже, українська і російська політико-правова думка у XVIII ст. зробила значний крок вперед, зблизившись з загаль­ноєвропейською: від богословського обгрунтування абсолютиз­му до теорій освіченої монархії, природного права, суспільного договору, ідей Просвітництва. Найбільш повно ідеї Просвітни­цтва відбилися в проекті державних і правових реформ С. Дес-ницького.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право