пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 4. Політико-правові ідеї якобінців


Політико-правові доктрини і програми мислителів Просвітництва одержали своє практичне втілення і теоретич­ний розвиток у ході Великої французької революції (1789—1794). Склався революційно-демократичний напрямок політичної ду­мки, яскравим вираженням якої стала творчість вождів яко­бінського руху Ж.Марата і М.Робесп´єра. Сплавом ідей якобін­ців і теоретиків французького комунізму на заключному етапі революції була політична програма Г.Бабьофа та його прихиль­ників.

Жан Поль Марат (1743—1793) у своїх політичних і правни­чих творах — «Кайдани рабства» (1774 р.), «План кримінально­го законодавства» (1780 p.), «Проект Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної Конституції» (1789 р.) в умовах назрівання Французької революції розробив важливі теоретичні політико-правові проблеми. Вже в першому своєму політичному творі «Кайдани рабства» розвивав ідеї неприйнятності для народів деспотичного абсолютизму. При ньому немає політичної свободи: «государ тепер є всім, а держа­ва — нічим».

У «Плані кримінального законодавства», продовжуючи роз­думи Ш.Монтеск´є про законодавство і закони, Марат форму­лює важливий висновок: неважливо, ким створені закони, аби вони були справедливими; неважливо, хто є їхнім охоронцем, аби було забезпечено їх виконання. Він розвиває тут ряд консти­туційних принципів — відповідальність суспільства за соціальний захист своїх громадян, захист їх власності, створення умов для їх самореалізації, закони повинні стосуватися лише того, що явно зв´язано з благом суспільства, та ін.

У дусі гуманістичних ідей Просвітництва Марат у проекті «Декларації прав людини і громадянина» докладно розробив тео­рію прав і свобод людини і громадянина. Він писав, що «взаємні права» людей випливають з природного права людини. Завдяки суспільному договору вони набувають священного і незапереч­ного характеру. «...Усяке політичне співтовариство повинне мати мету утвердження прав своїх членів». Оскільки люди володіють однаковими природними правами, на його думку, вони повинні зберігати рівні права, з´єднуючись у суспільство. Громадянське суспільство складають у нього громадяни, наділені широкими загальносоціальними правами і свободами, що спираються на матеріальні передумови і впливають на правозастосування.

Ж.Марат обґрунтовує роль політичних прав, правових інститу­тів і механізмів у захисті прав людини, класу (бідняків), нації. На­самперед: поділ влади в державі і її обмеження правами грома­дянина; незалежність суду; затвердження законів народом, рівноправність, свобода друку та ін. Автор «Декларації» передба­чав створення спеціального органу (Верховного трибуналу), по­кликаного карати вищих посадових осіб, суддів, за зловживан­ня і несумлінні дії, порушення службового обов´язку, розглядати касаційні скарги громадян. Єдине обмеження свободи людини в су­спільстві, що допускає Марат, — заборона завдавати шкоди ін­шим. Взаємне зобов´язання усіх членів держави, що випливає із суспільного договору, вимагає підпорядкування законам.

Засуджуючи «любов до всевладдя» як «джерело рабства се­ред людей», деспотизму, вождь якобінців у 1793 р. активно від­стоює ідею висування народного трибуна чи революційного ди­ктатора на перехідний період. Згідно з Маратом, призначення диктатури — «знищити зрадників і змовників», «ворогів рево­люції». Він допускає застосування революційного терору до них. Виправдовуючи його доцільність, Марат пояснював: «Ніхто не почуває більшої огиди до пролиття крові, ніж я, але щоб перешкодити пролиттю потоків, я наполягаю на пролитті кількох її крапель». За його переконанням, «деспотизм свободи» покін­чить силою з деспотизмом королів, запопадливістю аристокра­тії і «кілька вчасно відрубаних голів надовго стримає ворогів суспільства і на віки позбавить велику націю від нещасть убо­гості і жахів війни».

Таким чином, революційна доцільність диктатури і терору за­ступила в поглядах теоретика демократії розроблену ним теорію народного суверенітету, поділу влади, прав людини, механізмів їх захисту тощо. Однак навіть тимчасове ігнорування права, право­вих гарантій безпеки громадянина, сподівання на репресії, заля­кування, покарання, як підтвердив досвід, мали фатальні наслід­ки і для самої революції, і для її вождів.

Настільки ж характерною еволюцією від ліберально-демок­ратичних до авторитарних ідей вирізнялася і система державно-правових поглядів Максиміліана Робесп´єра (1758—1794). У своїх численних промовах, доповідях, відозвах він відстоював інтереси третього прошарку, захищав ідеї народного суверенітету і по­літичної рівності.

Як і Марат, Робесп´єр зазнав помітного впливу ідей Руссо, Монтеск´є, відстоюючи ідеал республіки. Республіка і демокра­тія в нього — поняття-синоніми. Демократія, за Робесп´єром, — «це така держава, де суверенний народ, керований ним же са­мим створеними законами, робить сам все те, що можливо, і за допомогою своїх представників — все те, що він не може роби­ти сам». Принципом народного уряду, пружиною, що приво­дить його в рух, він теж, слідом за Монтеск´є, називає республі­канську доброчинність. Вона — душа демократії.

М. Робесп´єр розвиває і збагачує найважливіші положення своїх попередників — про природні права людини, демократію, виконавчу владу, межі приватної власності тощо. Він вважає: громадянська свобода — головна турбота конституційного уряду, індивідуальна і суспільна свобода — умова і складова права лю­дини і громадянина. На його думку, три начала повинні лежати у фундаменті політичного союзу: 1) охорона і забезпечення при­родних прав громадянина, розвиток усіх його здібностей; 2) право кожного громадянина на участь у законодавстві і управлінні, обумовлене природною рівністю і природженою свободою лю­дей; 3) верховенство влади народу в державі. Якщо один із чле­нів суспільства піддається гнобленню, то в наявності гноблення всього суспільства. Якщо суспільство піддається гнобленню, то в наявності гноблення кожного члена суспільства. Право на спро­тив гнобленню є наслідком інших прав людини. Це право і по­винен реалізувати революційний уряд, щоб «замінити всі поро­ки і всі безглузді сторони монархії всіма доброчинностями і чудесами Республіки».

У своїй доповіді в Конвенті «Про принципи революційного уряду» (1793 р.) Робесп´єр обгрунтував розроблену ним концеп­цію конституційного і революційного урядів. Чітке розуміння різ­ниці їх принципів і функцій, на його думку, важливе для успіху революційних перетворень. «Мета конституційного уряду — збе­регти Республіку; мета революційного уряду — заснувати її. Ре­волюція — це війна свободи проти її ворогів; Конституція — це режим переможної і мирної свободи».

Революційний уряд потребує надзвичайних повноважень і ді­яльності, вважає вождь якобінців, адже діє в стані війни з внут­рішніми і зовнішніми ворогами революції. Він повинен бути більш енергійним і вільним у своїх діях, ніж звичайний уряд. Згі­дно з Робесп´єром, революційний уряд повинен дотримуватись конституційних принципів у всіх тих випадках, коли не порушу­ється громадянська свобода. У всіх інших випадках гарантіями від сваволі в нього виступають лише моральні і політичні принци­пи, а мірилом сили революційного уряду — «зухвалість чи віро­ломство змовників».

У промові «Про принципи політичної моралі» Робесп´єр фо­рмулює висновок: «Революційне правління — це деспотизм сво­боди проти тиранії». Ворогів революції не можуть врятувати ви-правдовувальні показання свідків або документи. Уподібнюючи терор справедливості, Робесп´єр об´єктивно визнає його методом переходу до майбутньої республікансько-конституційної держави.

Утвердження панування сили над правом, правовий нігілізм у революції як засіб переходу до «царства законів» не врятували самого Робесп´єра від гільйотини, а якобінську диктатуру — від термідоріанського перевороту. Закономірний підсумок теорії на­сильства, наслідків «деспотизму свободи»!

Кінець якобінської диктатури в результаті термідоріанського перевороту 1794 р. і встановлення влади Директорії не зупини­ли спроб продовження і поглиблення революції. У березні 1796 р. виникла «Таємна директорія громадського порятунку», названа пізніше «Змова в ім´я рівності», яка ставила метою організацію перевороту і встановлення справжньої рівності. Програмним до­кументом революціонерів був «Маніфест -плебеїв» — Гракха Бабьофа (1760-1797).

Бабьоф стверджував: народ обікрали за допомогою антина­родної держави і «розбійницьких законів». Земля і суспільне надбання належить усім: ніхто не повинен почувати нестатки в тім, що «природа дає усім, робить для всіх».

Програмна установка Бабьофа — «відновлення демократії», «побудова народної держави». Він упевнений, що «народне пра­вління повинне і може забезпечити заможність і щастя кожної людини, нерушиме благоденство всіх членів суспільства». Про­голошував: «мета суспільства — загальне щастя».

Шлях до такого суспільства лежить через перехідний період. Він починається з повстання народу («плебеїв»), скасування всіх колишніх органів верховної влади і зосередження її в руках тим­часового революційного уряду — Національного конвенту. Він здійснить диктатуру плебеїв: вживе заходів для полегшення ста­новища трудящих (безкоштовна роздача хліба народу, забезпечен­ня його продовольством, вселення незаможних у будинки воро­гів революції і т.д.), законодавчі заходи проти багатіїв (всі особи, не зайняті корисною працею, оголошуються «іноземцями», вони позбавляються політичних прав, а ті, що не бажають відмовитися від свого надлишку на користь незаможних, оголошуються «во­рогами народу»), заходи проти приватної власності (скасування права спадкування, грошей, стягування податків натурою, їх про­гресивний характер, заборона приватної торгівлі і т.п.).

По закінченні перехідного періоду передбачалося встанов­лення республіканської форми правління на основі Конституції 1793 р. Ця конституція оголошувалася «справжнім законом» фран­цузької нації. Національна община, за Бабьофом, організована на комуністичних началах, буде формою єдиного в масштабах країни централізованого і регульованого державою народного господарства, заснованого на суспільній власності. На думку Бабьофа, здійсненність такого правління доведена на досвіді «наших 12 армій». Армійський зразок для здійснення народного правління передбачав централізовану організацію, із жорсто­ким закріпленням кожного за місцевою громадою (місцем ро­боти і проживання); регламентацію поведінки людей; розподіл благ; беззаперечну покору всіх розпорядженням адміністрації, загальнообов´язковість фізичної праці. Отже йдеться про казар-мену, підневільну рівність. Проте сам ідеолог такого казарменого комунізму був впевнений у його високому призначенні.

Якщо Бабьоф намічав лише основні принципи і контури май­бутнього «ладу спільності», то його однодумці значно деталізу­вали всі сторони громадського життя. У «Маніфесті рівних» (1796 р.) С.Морешаля, «Змові в ім´я рівності, іменованому змо­вою Бабьофа» (1828 р.) Ф. Буонаротті державній і правовій рег­ламентації підлягали не тільки виробництво і розподіл, але й виховання і навчання, громадське й особисте життя громадян майбутнього суспільства. Буде заборонене все, що не може бути надано кожному громадянину. Осіб, у яких відсутні «громадян­ські почуття», «верховна влада засуджує до примусових робіт».

Г. Бабьоф і його однодумці розвивали традиційне для кому­ністів уявлення про простоту законодавства. Передбачалося, що у Національній громаді всі громадяни будуть осягати «закони, щоб завдяки їх вивченню кожний був обізнаний про свої обо­в´язки, набув здатності займати державні посади і висловлюва­ти свою думку з приводу державних справ». Бабувісти спрощували саме мистецтво управління: «воно незабаром стане доступ­ним для всіх».

Революційно-комуністичне вчення Бабьофа і його однодум­ців одержало назву бабувізму. Людська індивідуальність, її воля, права особистості в доктрині бабувізму виступають перешко­дою демократії, «загальному щастю». Тут ідеї Руссо про суспіль­ний договір, загальну волю, свободу і рівність гиперболізовано, доведено до крайньої межі. Бабувізм створив ідеал плебейсько­го комунізму. Заради його досягнення Бабьоф закликає до «пле­бейської Вандеї»: «нехай все провалиться в хаос, і нехай з хаосу вийде світ новий і відроджений!»

Таким чином, французька політико-правова думка у XVIII ст. продовжила і розвинула теоретичну розробку проблем держави і права. Раціональне їх розуміння і тлумачення, вільне від теології, на основі історизму, сприяло пошуку об´єктивних чинників, що впливають на природу, функції права і держави. Природно-пра­вова доктрина французьких просвітників стала основою глибо­кої розробки доктрини прав людини і громадянина, концепції суспільного договору, народного суверенітету, поділу влади, все­силля розумного закону, теорії демократії, запропонувала шля­хи подолання політичного відчуження, властивого феодалізму. Цим концепціям було надано класичних форм, а їх втілення в політико-правову практику розглядалося в зв´язку з близькою перспективою революції. Загальною ідеєю Просвітництва було повалення станово-феодального ладу й заснування суспільства, заснованого на рівності людей, їх правах і свободах. Багатство ідей і змісту ідеології французького Просвітництва обумовило його могутній вплив на ідеологію Просвітництва в інших країнах.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право