Електронна бібліотекапідручники


Історія вчень про право і державу

§ 3. Політична і правова думка в Московській державі


Московська держава протягом XIV—XVI ст. пере­творюється з невеликого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і могутню централізовану державу із сильною монар­хічною владою. Вона всі частіше іменується «Росією» і «Вели­кою Росією».

Із самого початку Московія претендувала на історичну наступ­ність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до форму­ли: «Москва — другий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походження від великих князів Київської Русі москов­ські государі робили не тільки для додання собі більшого авто­ритету, але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. У 1490 р. москов­ський цар Іван III відверто писав німецькому імператору, що він збирається «відвоювати свою вотчину — Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король Польський і його діти, а [це — частина] нашої держави, російських земель». По­дібні претензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітич-них інтересів яких ніколи не випадали українські землі.

Легенда про Москву — другий Київ тісно пов´язувалася з іншою — «Москва — третій Рим». В умовах Московії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Москва третій Рим». У чому її сутність і політичне значення?

На думку Філофея і його послідовників, історія людства — це історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Вони гинули тоді, коли відступали від православної хрис­тиянської віри. Римська імперія впала через єресі. «Другий Рим» — Візантія була покарана Богом за зрадництво православ´я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша православную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ´я стала Москва («яко вся христи­янська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царс­тво нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». З цього виснов­ку випливала ідея особливої відповідальності російського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держави, тому що доля «Росейского царства» відтепер міцно зв´язана з долею пра­вославної віри.

Прагнення московських государів стати якщо не вище, то хоча б урівень з государями європейських держав, спонукало мос­ковських ідеологів розвивати далі концепцію «Москва — третій Рим», внести в зміст легенди про початок Російської держави нові зміни. Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Август.

Рішення Московією завдання свого самовизначення як са­мостійної держави світового значення, неминуче загострювало проблеми її внутрішньої політичної організації, взаємин із сусі­дніми державами. Це загострення знайшло своє відображення в політичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530— 1584). Він прославився не стільки тим, що скорив Казанське й Астраханське ханства, приєднав до Московії Західний Сибір, скільки політикою опричнини і кривавого терору, за що й удо­стоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодер­жавної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів, вибудовував власну те­орію царської влади. її суть зводиться до наступного: .єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Себе він іменував «скипетродержателем», «най­більшим християнським государем», що одержав владу безпо­середньо в силу божественного промислу.

Іван Грозний називає три джерела православного самодержав­ства: як владу, дану від Бога, успадковану від давньоримського ім­ператора і руських великих князів. Ці джерела виступають пра­вовою підставою дій самодержавної влади.

Самодержавство в трактовці царя є владою цілком одноособо­вою, абсолютною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якої суспільної сили. На його думку, цар повинен зосереджувати в своїх руках абсолютно всі справи управління. Об´єктом своїх турбот Грозний вважав не тільки державні справи, але й ду­ховні, навіть життя монастирів, про що свідчили його послання ігуменам і ченцям. У його уявленні цар відповідальний букваль­но за всі помисли і вчинки підданих.

Іван IV відкидав яку б то не було можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. В його уявленні ці відносини повинні бути відносинами не рівних людей, а пана і рабів. «Доселе русские владетели, — писав він Курбському... волны были подвластных своих жаловати и казнити, а не суди­лися с ними ни перед кем».

У його розумінні царська влада все-таки обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Він проти союзу світ­ської і духовної влади. «Одно дело, — заявляє «скипетродержа-тель», — священническая власть, иное дело — царское правле­ние». У судженнях Грозного велике значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну із самих головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покаран­ня «крестопреступников» для Івана Грозного — лише засіб не допустити «бісівської влади». Тому він часто вживав поняття «страх» і «гроза», стверджував, що цар зобов´язаний «рятувати» своїх людей «страхом».

Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політич­ної теорії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розви­ток станового представництва, виражав князь Андрій Курбський (1528—1583)1. Його літературна спадщина велика. Крім трьох по­слань царю, вона включає десятки послань різним державним і церковним діячам, а також публіцистичний твір «Історія про ве­ликого князя Московського», переклади творів з церковної па­тристики та ін.

Жагуче звинувачуючи в посланнях один одного в тяжких зло­чинах, не соромлячись в образах, цар і воєвода проте демонстрували однакове розуміння природи царської влади, згубності єресі й ослаблення християнської віри в державі. Курбський теж вва­жав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевышнего помазуются на правление». Але мету верховної влади вбачав у справедливому і милостивому управлінні держа­вою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) рі­шенні її справ. Нинішня влада, на думку князя, ухилилася від ви­конання завдань, покладених на неї божественною волею, а тому позбавлена божественного заступництва, стала безбожною і без­законною.

Як відступ від православ´я, попрания Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бед­ным, воздал, всячески губя нас? — гнівно запитував він у царя. — Или думаешь, что ты бессмертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что не хочешь уже предстать перед неподкупным судьей, богоначальным Иисусом, который будет судить мир по правде, и являешься прегордым мучителем и истязаешь людей, не доказав их вины». Таким чином, у розумінні бунтівного князя справжній цар — насамперед праведний суддя. Він прямо заяв­ляє, що цар втратив право праведного суду і захист підданих, творячи сваволю і беззаконня.

Встановлений тиранічний режим, на думку князя, привів до втрати значення Земського собору, що став усього лише німим провідником волі деспота і навколишніх його лиходіїв. Курбський наївно вважав, що заміна радників «злых и лукавых» на мудрих, добрих і знаючих може змінити порядки в державі. Зразком постій­но діючого дорадчого органу при царі князь бачить в Обраній раді — колегії радників, що діяла при Івані IV у 50-і pp. XVI ст.

Найкращою організацією державної влади Курбському уяв­лялася монархія з виборним станово-представницьким органом. На­ділений царством, цар «должен искати доброго и полезного со­вета не токмо у советников, но и у всенародных человек», при цьому «самому царю достоит яко главе быти и любити мудрых советников своих». Він посилався на позитивний досвід Іва­на III, якого супроводжували великі військові і політичні удачі саме тому, що він часто і багато радився з «мудрыми и мужест­венными сигклиты его ... и ничто же начинати без глубочайшего и много совета». Станово-представницька монархія спирала­ся б не тільки на представницький орган («Совет всенародных человек»), але і на систему сігклітів з радників розумних і доско­налих, без ради яких «ничесоже устроити или мислити» у дер­жаві не слід. Єдина централізована державна система в Мос-ковії у Курбського заперечень не викликала.

Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перс­пективи його розвитку.

Близької до моделі станово-представницької монархії була і політико-юридична програма Івана Пересвєтова — видного пись-менника-публіциста, представника російської суспільно-полі­тичної думки середини XVI ст. У своїх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії силь­ної державної влади, централізації адміністративної і судової сис­тем. В організації державної влади він надавав вирішального зна­чення єдинодержавству, реалізації законності, створення єдиної казни, постійного війська, ліквідації намісництва тощо.

Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої мо­нархії, був випускник Києво-Могилянської академії Симеон По­лоцький (1629—1680). Служачи в Москві при царському дворі, він у своїх творах «Жезл правления», «Вертоград многоцвет­ный» по-новому розв´язував традиційні питання про верховну владу, форму її кращої організації і діяльності.

Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты — Солнце, Луна — Мария цари­ца». Формула «цар-сонце» у Полоцького — це поетичний образ освіченої абсолютної монархії. Цар дає життя державі, поклика­ний бути освіченим, вічно прагнучим до знання государем, осві-чуваючим свій народ. Симеон настійно радить царю читати кни­ги з історії, засвоювати історичний досвід інших країн і народів і «по их примеру живот свой править», розмовляти з «премудрыми людьми», читати Аристотеля. Бажання царя «прибытков» під­даним відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.

Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але призиває управляти ними з розумом і лагідністю, до виконання кожним свого обов´язку, визначеного долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» — правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всім царстві. «В образ правды» пови­нен діяти і суд. Він зобов´язаний відновлювати правду, а не мсти­ти, адже помста нелюдська і протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «равно судити мала и велика», за істинне правосуддя.

Світло «Сонця» — світло для всіх православних народів. По­лоцький вважає, що російський цар повинен допомогти їм звіль­нитися від гніту, радить царю жити у мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».

Так у римованих рядках своїх творів Симеон яскраво відбив своє розуміння суті освіченої абсолютної монархії.

Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618—1683). У своєму трактаті «Політика», се­рії статей він відстоював політичний ідеал — необмежене само­державство — «совершенное самовладство». Виступив проти кон­цепції, що затвердилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імпера­торів, відстоюючи її божественне походження. Ідеальним прави­телем Крижанич хотів би бачити короля-філософа, протиставляв освіченого правителя тирану. Головними й основними гаранті­ями проти тиранії у нього є знищення «дурних» і наявність у дер­жаві добрих законів, контроль за їх виконанням і належним пра­восуддям.

Висновки

Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колишньої Київської Русі, відбилися на відродженні і розвитку їх національної державності, формуванні правових си­стем, а отже, і на політичній і правовій думці.

В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучими норми звичаєвого права, традиції військової демо­кратії, віча, православної церкви, культури, що зазнали впливу польського і литовського права, політичних ідеалів Речі Поспо­литої і втілились в козацькій військовій християнській респуб­ліці, її традиції й ідеали заклали фундамент політичних проек­тів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського уст­рою Козацької держави, з чітким поділом влади, правами і сво­бодами станів суспільства, їх конституційного закріплення. Таке «забігання вперед» визначило і долю цих ідей.

Політичний і соціально-економичний лад Московської дер­жави, що виникла значно раніш Козацької держави, був ближ­че до ладу Київської Русі, сусідів Московії. Незважаючи на більш зріле феодальне суспільство, більш складну її політичну і пра­вову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. У спадщину були сприйняті і проблеми великокнязівської вла­ди, єдності великої держави, її безпеки, багато норм Руської Правди, культурна спадщина, релігія. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території створювали пе­редумови переходу російської державності до імперії, що на­клало відбиток на російську політико-правову думку, додало їй консервативного характеру. Вона зосередилася на обґрунтуван­ні абсолютизму, проблемах політичного і правового удоскона­лювання самодержавної влади, її функцій, взаємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, голов­ним чином європейською політичною думкою.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право