пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 1. Політико-правова думка польського періоду в Україні


Видатним мислителем першої половини XVI ст., чиї твори були досить популярними в Європі, був перший віт­чизняний політолог, український і польський публіцист Стані­слав Оріховський-Роксолан (1513—1566). Оріховський Станіслав (Роксолан, Русин). Народився в с Оріховці Пере-мишлянської округи в родині шляхтича і православної українки. Навчався в Краківськім, Віденському ун-тах, слухав курси лекцій у Віттенберзькому, Падуанському, Болонському ун-тах. Був знайомий і підтримував зв´язки з багать­ма європейськими гуманістами і вченими — М. Лютером, У. фон Гуттеном, А. Дюрером та ін. Вів активну пропаганду ідей гуманізму й античної спадщи­ни, за що його часто називали «русинським Демосфеном», «сучасним Цицеро­ном». Найбільш відомі в Європі твори Оріховського «Про турецьку загрозу», «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». У своїх творах «Напу­чення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про природне право» та ін. він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі, дійсних творців історії. На його думку, лю­дина рівна з Богом і в співробітництві з іншими розумними людьми може установити справедливість на Землі.

С. Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників концепції суспільного договору. У «На­пученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, але є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних коро­лю. Причина виникнення держави — вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обо­в´язок — турбота про підданих, їх захист. Взагалі влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.

Мета держави — гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні зобов´язання. Обов´язок остан­нього — піклуватися про інтереси суспільства і держави.

Держава, визначає мислитель, — зібрання, союз громадян, об´єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона, в нього держава є правовим утворенням.

С. Оріховський засуджував теологічну теорію походження вла­ди, вважав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширю­ється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпископів — турбота короля.

Звертаючись до короля, публіцист стверджував: не всяка лю­дина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, хто прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє учитися. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалі­зують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і спра­ведливість, тобто про право. Розум і знання — головні власти­вості правителя, стражі нашої душі.

Як Аристотель вважав найкращою Афінську політію, так Орі­ховський зразковою формою держави — «Польську політію» з її республіканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні і юридичні права повноправних громадян — шляхти. Складовими частинами Польської політії називав короля, сейм, суспільство, а основними суб´єктами її — священика, короля, лицаря (тобто шляхтича), сейм. Інше населення (орачі, ремісники, торговці й ін.) виконує роль слуг. Взаємодія і взаємозалеж­ність цих суб´єктів і об´єктів політики регулюється за допомо­гою чітко визначених прав і привілеїв.

Король, за Оріховським, — верховний суб´єкт Польської по­літії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно дивитися, з ким живеш, — пише він у «Напученні». — Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять». А хто гід­ний? Ті, відповідає публіцист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя повин­ні бути справи не особисті, але суспільні. Він покликаний пік­луватися про схильність до себе людей. «Без доброзичливості підданих влада ... неміцна і недовговічна».

«Що в державі більше: закон чи король?» — порушує гостре питання Оріховський. І доводить: закон у державі вище короля, адже він обмежений законом. Саме закон є «правителем вільної держа­ви», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому ко­роль — тільки посередник, інтерпретатор закону, його «вуста, очі, вуха». Він повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у державі править не людина, а закон.

У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Вони втілені в праві. Право захищає свободу. Вона обумов­лена природним правом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізувати себе тільки завдяки свободі. У державах тиранічних усе населення — невільники. Гегемонія права в державі, писав мислитель, унеможливлює тиранічну владу і сваволю чиновників. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон душа і розум держави. Закони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у випадку невідповідності їм. Уся діяль­ність монарха повинна спрямовуватись на створення умов життя підданих, що відповідають вимогам природного права.

Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, за­снованого на даних природою правах людини, Оріховський об­ґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі. За запро­понованою ним схемою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежену ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) — законодавчу владу, де панує не однодумність, а право творити закони, «вільно говорити тобі правду в вічі». Мислитель радить королю піклуватися про обрання в Сенат найкращих, таланови­тих, вчених. Мета сенату і короля — благо усіх у державі. З огляду на сумний досвід вирішення спірних справ шляхтою Оріхов-ський наполягає: приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» — справа судової, а не законодавчої влади. Суд повинен складати­ся з виборних суддів, рішення яких остаточні, як у Стародав­ньому Римі.

Таким чином, слідом за Аристотелем мислитель виділяє в Польській подітії законодавчу, виконавчу і судову владу, наба­гато випередивши їх теоретичне обґрунтування Ш.Монтеск´є. Така тріада влади в «Напученні» постає гарантом верховенства закону, миру і злагоди в державі.

С.Оріховський закликає короля не порушувати республікан­ські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громад­ської думки, «шанувальників мудрості» (філософів), наближу­вати їх, прилучати до державного управління. Мислитель підкреслює значення «правдивої мудрості» і справедливості, за­снованих на законах, у державній політиці, виховання в су­спільстві прихильності їм. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житла мудрості»), про справедливість наго­род і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.

Отже, вчення Оріховського — помітний крок вперед у роз­витку середньовічних вчень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціоналістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особистості, права і держави, походження, за­вдань і функцій держави і права, їх ролі в суспільному житті. Задовго до Г. Гроция, Б. Спінози, Дж. Локка він розвиває тео­рію природного права, відстоює ідею загальної природної рів­ності людей. Теоретичне обгрунтування моделі громадянського суспільства з правами і свободи людини він тісно пов´язує з кон­цепцією поділу влади, республіканським ладом. Видатний публі­цист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежніс­тю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». Водночас з повагою відносився до інших народів, називав дикунами, «ник-чемами» тих, хто пробував нацькувати русина (українця) на по­ляка, а поляка на русина. Призивав короля бути доброзичли­вим до українців, шанувати їх славне історичне минуле.

Брестська унія 1596 р., що мала метою підкріпити політич­ний союз Речі Посполитої релігійним, викликала в Україні ак­тивний спротив католицизму з боку православного духівницт­ва, населення України, появу широкої полемічної літератури.

Політико-ідеологічному обґрунтуванню унії, єдності грець­кої і римської церкви присвячували свої проповіді і публіцисти­ку львівський канонік П. Скарга, православні духовні служителі М. Рогоза, К. Терлецький, І. Потій та ін. У полеміку з ними ви­ступили автори «Апокрисиса», «Перестроги», богослов Христо­фор Філалет, католицький єпископ Й. Верещинський, що засу­джували унію.

Особливе місце в полемічній антиуніатській літературі зай­няли твори Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1620). У вида­ній ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Ви-шенський, на відміну від Оріховського, гнівно засуджує вустами «Голяка-странника» суспільний лад Речі Посполитої як феодаль­но-кріпосницький. За його словами, тут усе продажно, у т.ч. державні і церковні посади. Автор «Книжки» засуджує короля, магнатів, шляхту за те, що вони довели Україну, разом з україн­ським панством, аматорами розкоші і багатства, до повного упадку і руйнування.

Мислитель засуджує Брестську унію — «тую любов поганс-кую». Папа римський, на його думку, узурпував право абсо­лютної влади, зневажає природні права людей, закріплені у Свя­тому Писанні. Адже всі люди від природи рівні — і пани, і «хлопи прості». Звертаючись до католицького єпископа, полеміст за­питує: «Албо ти не хлоп такі ж, скажи мі? Албо ти не тая ж матерія, глина і перст, ознайомі мі?» Він проголошує неприми­ренну війну римській церкві, що прагне порушити віру і звичаї руського народу. Він впевнений: істинна християнська віра православ´я, істинна мова пізнання божої істини — не латина, а слов´янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості. Насильство, деспотизм є наслідком світського життя, багатства і розкоші, бажання необмеженої влади.

Важливий предмет міркувань полеміста — питання про сут­ність влади, законних способів її реалізації. Не відступаючи від тра­диційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас підкреслює рівність носія влади і всіх людей. Верхо­венство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої поми­лки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, що не суперечать природі людини. Однак король і його оточення пра­гнуть до «тиранського правління», перетворюють народ у чере­ду холопів, що суперечить природі людини і божим заповідям.

Як і ідеологи західноєвропейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об´єднання віруючих, не підлеглих церковній ієрархії. Відстоюючи православну церк­ву, він вимагає її демократизації: «Не попи бо нас врятують, чи владики, чи митрополити, але віри нашої таїнство православне зі збереженням заповідей божих — то є нас спасти маєт».

Суспільно-політичний ідеал Вишенського — «чернеча респуб­ліка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді одне з одним і Богом. Власність — ярмо, стверджував автор «Книжки». Шлях до ідеа­лу він бачив за Біблією: самовдосконалення, моральне очищен­ня людини, відродження освіти і наук в Україні, виховання на­роду як складових політичного і національного відродження.

За пропаганду ідей Реформації, демократичні ідеали Ви­шенського високо цінував І. Франко.

Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвит­ку України вирішував київський митрополит Петро Могила (1576 чи 1596—1647). У своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новоканон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади — православної церкви. Вирішувати це питання по-іншому в умовах, коли Україна не мала своєї державності, означало б визнання ле-гітимності влади польської корони на українських землях. Висту­пав за примирення православних з католиками й уніатами.

П. Могила вважав головним для світської влади благо лю­дей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: полі­тичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх по­літичних проблем тісно пов´язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, — дар божий, який потрібно берегти. Закони він поділяв на природні, людські, божественні. У людських повинні втілюватися природні, обов´язкові для усіх, у т.ч. для правителя. Ідеальним правителем вважав православно­го, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Пра­витель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функ­цій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української державності ба­чилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Одним з перших в Україні Могила захищав ідею відроджен­ня вітчизняної державності в союзі з іншими православними наро­дами. Цю ідею розвивали і його учні — ректор Києво-Могилян-ської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов´янських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям та­ких російських законів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.

Таким чином, напередодні Визвольної війни українського народу богословська державницько-правова думка активно про­тистояла католицькій експансії в Україні, пропагувала ідеї полі­тичної свободи, природних прав людини і нації. Вона відобра­жала політичні настрої козацтва і селянства, сприяла формуванню ідеї національної державності, наближала національно-визво­льну війну українського народу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право