Найбільш розповсюдженими і впливовими в рево­люції були ідеї радикальних пуритан, прихильників О.Кром­веля — індепендентів (independent — незалежний). Головними релігійними гаслами індепендентів були: повна незалежність і самоврядування громад віруючих, віротерпимість і невідчужу­ваність свободи совісті. Політичні вимоги індепендентів були помірними: республіка або, як мінімум, конституційна монар­хія. Виразниками їх політико-правових поглядів були Дж. Мі-льтон, Г. Айртон, О. Сідней та ін.

Видатний англійський поет і публіцист Джон Мільтон (1608— 1674) у своїх поемах, памфлетах і трактатах обґрунтовував природну свободу людей, їх ненависть до монархії і всякого гніту. Мільтон Джон — англійський поет, публіцист, політичний діяч в період революції 1640—1649 pp. Народився у Лондоні, вчився в Кембріджському ун­ті. Багато займався самоосвітою, мандрував Італією, Францією, де потовари­шував з Галілеєм, Гроциєм та ін. В період революції присвятив ряд творів об­грунтуванню програми індепендентів. Головні його політичні твори — «Про державу королів і сановників», «Трактат про громадянські влади і духовні спра­ви», «Про свободу друку. Промова до англійського парламенту (Ареопагітіка)». На­род — єдине джерело і носій влади, суверенітету держави. Ті, кому він вручає правління (королю, магістратам) — лише уповноваже­ні, виконуючі його закони і доручення. Якщо вони від цього ухи­ляються, народ вправі (у т.ч. через палату общин парламенту) при­звати їх до відповіді і піддати самим суворим покаранням.

Дж. Мільтон писав: коли королі говорять, що їх влада від Бога, то забувають, що від Бога ж і свобода народу, заснована на приро­джених правах. Він захищав передусім духовну свободу людини як природного права людини — свободу совісті і рівноправність усіх релігій, свободу слова і друку, неприпустимість цензури («цензу­ра була породжена інквізицією»). Це було суттєвим внеском у роз­виток теорії природного права, прав і свобод людини. Дж. Міль­тон доводив: держава створена за велінням Бога суспільною угодою народу, який на підставі природженої свободи людей має права управляти собою сам і обирати вигідне для себе правління. Тому республіка, очевидно, краща з інших політичних форм. Вона до­зволяє йому впливати на діяльність посадових осіб, на управлін­ня державою. При ній усього більш забезпечуються права індиві­да — його свобода совісті, думки, слова. Виборче право, на його думку, слід надавати головним чином середнім класам («там — ро­зумні і ділові люди»), що заслуговують права участі в державному правлінні.

Ідею народного суверенітету, права і свободи індивідів відсто­ював і Олджернон Сідней (1622—1683), страчений за критику ко­роля Карла II. У своїх «Міркуваннях про уряд» він виводив похо­дження держави із свободної угоди людей з метою самозбереження. Тільки ця угода — правомірна підстава влади: ні родство, ні сила, ні обман не породжують права. Тому народ завжди вправі скину­ти королів, що зловживають отриманою ними владою. Волю на­роду-суверена, індивіда трактував переважно в політичному змісті як участь людей у встановленні верховної влади, громадян­ських законів. Демократичним ідеалом Сіднея проте була не рес­публіка, а конституційна монархія, обмежена парламентом.

Ще більш компромісну позицію стосовно монархії займав зять Кромвеля, генерал-комісар Генрі Айртон (1611—1651). Він заперечував теорію природного права, обґрунтовував право вла­сності як громадянське, а не природне право. «Ні закон Бога, ні закон природи не дають мені власності, — наполягав Айртон. — Власність є встановлення людської конституції. Оскільки влас­ність установлена правом держави (і те й інше — результат до­говору), воно повинно її надійно охороняти. Гарантія власності — влада великих власників. Тільки за цієї умови «свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована». Тому Айртон був проти вимоги заміни монархії республікою. Будь-яка спроба де­мократизації конституції розглядалася ним як можливе зазіхан­ня на існуючий розподіл власності.

Якщо індепенденти хотіли видозміни форм правління, заво­ювання для буржуазії і нового дворянства доступу до влади, за­вершення революції в їх інтересах, то левеллери («урівнителі») виступали за республіку і демократичну конституцію Англії, кри­тикували «шовкових індепендентів».

Вождем і ідеологом левеллерів став Джон Лільберн (бл. 1614— 1657). Лільберн Джон — ідеолог левеллерів. Під час громадянської війни служив у парламентській армії. Потім виступав з памфлетами, проектами соціально-полі­тичних перетворень левеллерів. У 1649 р. піддавався судовому переслідуванню, виїздив до Ірландії. Звідтіль викривав непослідовність Кромвеля. Найбільш зна­чними памфлетами Лільберна та його однодумців є: «Захист природженого права Англії» (1645), «Нові кайдани Англії», «Угода вільного народу Англії» (1649). Ним написані і за його участі складені численні памфле­ти, проекти, у яких викладалася політико-правова програма де­мократичної частини англійського суспільства. Багато пунктів цієї програми вирізняли сміливість і новизна ключових для Єв­ропи XVII ст. проблем держави, права, законодавства, політики.

По-перше, ключовим у програмі левеллерів був принцип пер­винності, верховенства і суверенності влади народу. «Уся влада споконвічно і по своїй сутності, — писав Лільберн, — виходить від народу, і його згода, виражена через його представників, — єдина підстава всякого справедливого управління». Проголошуючи цей принцип, левеллери збагатили його положенням про невідчужуваність народного суверенітету. Закони самої історії, відповідальність перед нащадками забороняють нації відчужу­вати будь-кому свою владу.

По-друге, природженими і невід´ємними правами людини Ліль­берн і його однодумці вважали безпеку життя, свободу особис­тості і право власності; свободу совісті і друку; промислової і тор­гової діяльності; рівність усіх перед законом і судом. «Усі люди по природі рівні й однакові по силі, званню, владі і величі». Ніякі влади і ніякі органи, на думку левеллерів, не повноважні скасо­вувати чи вилучати ці природні права і свободи, зберігати при­вілеї. У проект «Угоди вільного народу Англії» були включені спе­ціальні заборони парламенту видавати закони чи продовжувати їх дію, які позбавляли б життя кого б то не було, за винятком за­суджених, скасовували б власність, обмежували інші невідчужу-вані права людини.

По-третє, першорядного значення левеллери надавали про­блемам демократизації державного ладу Англії. Держава створе­на, писав Лільберн, взаємною угодою людей «для доброї ко­ристі і блага кожного». Звідси виникає невідчужуване право народу організувати державу таким чином, щоб це благо було забезпечено. Влада повинна бути заснована на вільному виборі чи згоді народу; ніхто не може панувати над людьми без їх зго­ди. Виходячи з цього, левеллери вимагали ліквідації королів­ської влади, палати лордів, різко критикували органи влади, що протистояли народу. Лільберном і його однодумцями, ув´язне­ними в лондонський Тауер, була підготовлена «Угода вільного народу Англії» (1649 р.) — проект республіканської конституції.

У проекті верховна влада в Англії повинна належати народ­ному представництву (парламенту), що обирається на один чи два роки, з наданням виборчого права всім англійцям з 21 року («за винятком слуг, осіб, що живуть милостинею, і тих, хто служив колишньому королю зброєю і добровільними внеска­ми»). Усі посадові особи повинні бути підзвітні парламенту й обиратися народом.

По-четверте, відстоюючи принцип законності (рівний для всіх закон без вилучень і привілеїв, його ненарушимость, межі пов­новажень самих законодавців і т.п.), автори проекту прагнули розмежувати законодавчу, виконавчу влади, правосуддя. Законодав­ці не повинні бути одночасно і виконавцями законів чи здійсню­вати правосуддя, а виконавці законів (чиновники, судді) не по­винні бути депутатами парламенту. «Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, — писав Лільберн, — щоб законодавці були одночасно і виконавцями законів». Левеллери стверджували, що тільки суворе розмежування влади гарантує цілісність народної свободи, що при поєднанні в одних руках влади приймати зако­ни, виконувати їх і здійснювати суд, неминуче відродження при­вілеїв, порушення законності, узурпація влади. Вони були одними з перших, хто виступив по суті за відділення релігії і церкви від держави. «Ніякій людській владі нами ніяким чином не довіря­ється вирішення питань релігії і про способи богопочитання». Ле­веллери були противниками законів, що передбачають переслі­дування і гоніння за свободу совісті.

Демократичний зміст програми левеллерів збагатив європей­ську політико-правову думку положеннями про суверенність вла­ди народу, демократію, невідчужувані права людини, верховен­ство закону, поділ влади — гарантів і найважливіших чинників соціального прогресу. їх ідеї живили наступні демократичні до­ктрини XVIII-XIX ст.

У розпал другої громадянської війни в 1648 р. партія левелле­рів розкололася. Від неї відійшли «істинні левеллери», що спира­лися на найбідніше селянство, міські низи й одержали від левел­лерів презирливу кличку «жалюгідних діггерів». Спочатку «істинні левеллери» сподівалися на силу проповіді і прикладу. Вони ор­ганізували комуну і стали спільно розкопувати під городи общин­ні землі на пагорбі св. Георгія, чому і були прозвані «діггерами (digger — копач). їх рух очолив і його теоретиком став Джерард Уїнстенлі (1609 — після 1660). Уїнстенлі Джерард — ідеолог «істинних левеллерів». Народився в Ланка-ширі, навчався торговельній справі в Лондоні, потім розорився і працював за наймом. Автор памфлетів і конституційного проекту «Закон свободи», де ви­клав проект законів держави, заснованій на спільності майна і загальній праці. Ідеї Уїнстенлі не одержали значного поширення.

Діггери розраховували, що перший досвід комуни покладе початок масовому створенню таких же комун. Однак їх надії «на пробудження закону справедливості» у серцях своїх противників не виправдалися.

У своїх памфлетах і проекті конституції «Закон свободи» (1652 р.) Уїнстенлі продовжив і істотно розвинув ідеї Т.Мора про колективну власність і заснований на ній новий суспільний лад.

Проект конституції складається з 62 законів (статей), якими повинна керуватися майбутня демократична республіка. Тут ви­кладено необхідність нової системи законів, правила їх опублі­кування і застосування, закони про обробку землі, проти ледар­ства, купівлі-продажу, про вибір посадових осіб тощо. Автор виходив з того, що «короткі і сильні закони — кращі для управ­ління республікою».

Підставою республіки проголошується істинна свобода. Вона трактується насамперед як вільне користування землею. Уїнсте­нлі вважав, що люди за природою рівні і мають природне, рівне право на землю («вона належить усім»), на якій праця — спо­конвічне і природне джерело всіх багатств, єдине джерело жит­тя. Отже, існування приватної власності на землю, одержання нетрудового доходу є порушення природного права, причина всіх суспільних лих. Щоб позбутися їх, необхідно майбутню бу­дову держави спорудити на новому фундаменті — «законі сво­боди». Свобода в республіці передбачає відсутність гноблення, володіння людьми, їх невідчужуваними правами, забезпечений суспільним користуванням землею матеріальний статок. У та­кій державі усі будуть «жити мирно в добробуті і волі».

Форма республіканського правління в проекті Уїнстенлі відрі­зняється більшим демократизмом, ніж у левеллерів. В його де­мократичній республіці із суспільною власністю і зрівняльним розподілом продуктів праці, при всеобов´язковій праці очолює державну владу парламент, з щорічним переобранням на основі виборчого права для всіх чоловіків з 20 років (крім злочинців і тих, хто домагається посад). Тут — вимоги оголошення законів перед народом, їх прийняття лише за згодою останнього, орга­нізації референдумів, відповідальності посадових осіб за вико­нання закону, їх обрання, а не призначення і т.п.

У правлінні країни проект конституції виділяє три складові: закони, придатні посадові особи і сумлінне виконання законів. За­кони — «правильно створені», «майже для всіх дій, чинених людьми», на «усі часи року». Придатні посадові особи — які можуть виконувати закони країни як свою волю, не ставлячи її вище правил свободи: «коли правлять закони, правління здра-ве». У сумлінному виконанні законів полягає справжнє життя уряду. «Керівництво хорошого уряду, у такий спосіб здійснюва­не, — писав Уїнстенлі, — може перетворити всю країну, ні, на­віть усю земну фабрику в єдину родину людства й у єдину добре керовану республіку».

Проект містить також кримінальні закони, хоча, як вважав Уїнстенлі, слідом за Т. Мором, скасування приватної власності ліквідує основну причину злочинів. Проте передбачається за­стосування страти до тих, хто спробує відновити приватну вла­сність, за купівлю-продаж землі і її плодів, до вбивць, зрадни­ків. У майбутній республіці осіб, що припустились провини, попереджають і перестерігають. Повторення провин і злочинів, завзятість у ледарстві спричиняє тілесні покарання чи позбав­лення волі і примусові роботи (для противників законів — раб­ство, каторжні роботи).

Ідеї «істинних левеллерів» не одержали значного поширен­ня в Англії.