пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 2. Розробка природно-правової теорії Б. Спінозою


Раціональний підхід до проблем права, суспільства і держави одержав свій подальший розвиток у творчості велико­го голландського філософа і політичного мислителя Бенедикта (Баруха) Спінози (1632-1677). Б. Спіноза одержав освіту в училищі єврейської общини, в університеті (вільним слухачем), де захопився філософією і природничими науками. За кри­тику іудаїзму в 1656 р. був вигнаний з общини і довгі роки жив по містечках Нідерландів. Написав ряд творів — «Богословсько-політичний трактат», «Полі­тичний трактат», «Етика» та ін. Був убитий разом із своїм братом Корнелієм релігійними фанатиками.

Політико-правове вчення Спінози пов´язане з його філософі­єю природи, місця в ній людини, суспільства, держави. Оскіль­ки людина — це частка природи, пише він у розділі «Про при­родне право» свого «Політичного трактату», то на неї, як і на всю іншу природу, поширюються всі закономірності. «Отже, під пра­вом природи, — пише філософ, — я розумію закон чи правила, згідно з яким усе відбувається, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивіду­ума сягає настільки далеко, як далеко сягає їх могутність». Таким чином, людина діє за законами і правилами природи, тобто за природним правом, властивим людському роду. Людина слідує йому незалежно від того, чи керується вона розумом чи одним тільки бажанням, тому що природне право забороняє тільки те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може. «...І тому природна міць, чи право людей повинне визначатися не розумом, але тим по­тягом, що штовхає їх до дії, і яким вони прагнуть зберегти себе».

Отже, як і Гроций, Спіноза визнає, що люди «не можуть жити поза яким-небудь загальним правом», але на відміну від нього природне право виводить не з розумної природи людини, а з за­конів і правил природи, яким людина слідує, щоб зберегти себе. Адже «люди від природи вороги». Тому у своїй поведінці вони керуються афектами — збурюються гнівом, заздрістю, любов´ю, ненавистю тощо.  

У «Вступі» свого «Політичного трактату» Спіноза пояснює: «... Я постійно намагався не осміювати людські вчинки, не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Людські афекти, пише він, не пороки людської природи, це як влас­тивості прояву природи (тепло, холод, негода, грім та ін.).

У природному стані, пише мислитель, кожен своєправний, і поки природне право належить кожному окремо, доти воно мізерно, тому що здійснення його зовсім не забезпе­чено. Не забезпечені, отже, і самозбереження людей, досягнен­ня ними своїх бажань і безпека існування.

Так сама природа і природна необхідність диктують людям шлях переходу до взаємодопомоги, загального права, суспільства і держави за допомогою договору. «Тому що, чим більш людей схо­диться в такий спосіб воєдино, — відзначається в трактаті, — тим більше права вони разом мають». Автор погоджується з тими, хто називає людину «істотою суспільною».

А що ж відбувається з «правом кожного індивідуума» після утворення держави і загального права?

На думку Спінози, там, де люди мають загальне право, кож­ний з них «не має насправді по природі ніякого іншого права, крім того, що уступає йому загальне право. Він зобов´язаний виконувати все, що б не повелівалось йому за загальної згоди, або ж він по праву буде примушений до цього». Таким чином, важлива особливість договірної теорії Спінози полягає в тому, що природне право кожного в громадянському суспільстві не при­пиняється. Воно іменується тепер «приватним громадянським правом», обсяг якого визначається загальним правом держави.

Право є «якби духом держави, яким усі повинні керуватися». Воно встановлено за предписаниям розуму, що «вчить дотриму­вати благочестя і зберігати душевний спокій і доброзичливість (що можливо лише в державі) ...», і наказує діяти по праву. Те­пер дія, заборонена громадянським правом чи не по праву, є злочином. «Злочин, — визначає Спіноза, — ... є дія, що не може бути здійснена по праву». Вона «може бути представлена тільки в державі, де саме за загальним правом всієї держави зважуєть­ся, що є добро і що зло, і де ніхто не діє ні в чому по праву, якщо не діє з загального рішення і згоди».

У цьому зв´язку Спіноза торкається і завдань правосуддя, що, відповідно до вимоги загального права не шкодити один одному, визначається ним як воздаяния кожному того, що йому слідує за цивільним правом. Адже той природний стан, при якому кожний був сам собі суддею, у громадському стані припиняється.

Таким чином, з утворенням держави, обумовленим природ­ним правом і необхідністю його забезпечення, у людей з´явля­ється загальне для всіх право (закон), загальний гарант і захисник безпеки. Кінцева мета держави, відповідно Спінозі, — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість що­найкраще утримувати своє природне право на існування і діяль­ність без шкоди собі й іншим. «Отже — метою держави в дійс­ності є свобода».

Міра свободи індивіда визначається Спінозою мірою розум­ності. Істинний розум, завжди спрямований на загальне благо, втілюється в законі, забезпеченим примусом. Свобода тут — це підлеглість рівному для всіх закону. Тому жодне суспільство не може існувати без влади і сили, а отже, і без законів, що змен­шують і стримують пристрасті і неприборкані пориви людей». На його думку, людська свобода тим більше, чим більше люди­на керується розумом і кориться законам.

Відмінна ознака громадянського стану — наявність верхов­ної влади, сукупне тіло якої, за Спінозою, називається держа­вою. Під верховною владою по суті мається на увазі суверенітет держави. У віданні верховної влади знаходяться видання, тлу­мачення і скасування законів, питання правосуддя, обрання по­садових осіб, право війни і миру та інші державні справи, а також право вирішувати, що справедливо і несправедливо, що є добро і що зло тощо.

Право верховної влади, відзначає філософ, «є не що інше, як природне право, але обумовлене не міццю кожного окремо, а міц­цю народу, керованого якби єдиним духом ...». Тепер кожен гро­мадянин підлеглий праву держави, усі накази якого він зобов´я­заний виконувати. Отже, волю держави потрібно вважати волею усіх і рішення держави щодо справедливого і доброго, яке б воно не було, повинне бути визнано рішенням кожного окремо.

Що ж залишає Спіноза підданим держави? Він вважає: ні­коли не буде існувати така верховна влада, яка могла б робити усе, що захоче, не зважаючи на закони людської природи. «Тому повинно допустити, що кожний зберігає при собі зі свого права багато чого, залежного, таким чином, лише від його рішення, і ні від чого іншого». Але де ж межі могутності і права держави, визначені Спінозою?

По-перше, такі межі встановлюються вимогами розуму, тому що саме «та держава буде найбільш могутньою і найбільше своє-правною, яка грунтується на розумі і спрямовується ним». Не можливості творити сваволю і насильства, а здійснення того, що здоровий глузд вважає корисним для всіх людей («розум взагалі учить шукати миру»), визначають межі могутності і пра­ва держави. Оскільки істинний розум втілюється в законах, ості­льки держава зв´язана законами. Якби держава не була підлегла ніяким законам чи правилам, зауважує мислитель, то держава не була б державою і на неї варто було б дивитися не як на природну річ, а як на химеру. При цьому закони, яких зобов´я­зана дотримуватись держава, вважає Спіноза, відносяться до права природного. І держава зв´язана ними на тій же підставі, на якій людина в природному стані, щоб бути своєправною, зобов´язана остерігатися смерті від власної руки, дотримуватись обережності і слідувати свободі людської природи.

По-друге, межі права держави обумовлені природою самих під­даних, що лише в тій мірі визнають це право держави, в якій вони бояться її погроз чи люблять громадянський стан. «Звідси випли­ває, — підсумовує Спіноза, — що все те, до виконання чого ні­хто не може бути примушений ні нагородами, ні погрозами, не відноситься до права держави». Поза сферою права держави (і державного втручання) він називає здатність судження, право свободи і думки, любові і ненависті, віри в Бога, право не свід­чити проти себе, захищати своє життя, властиві людській природі. Таким чином, по суті мова йде про ті природні права людини, що не можуть бути відчужувані на користь держави.

По-третє, «до права держави менш відноситься те, на що обурюється більшість, ... могутність і право держави зменшу­ються остільки, оскільки вона сама дає приводи значному числу осіб до змови». Межі влади держави в даному випадку став­ляться умовами суспільного договору, які вона не вправі пору­шувати і, отже, громадською думкою, повагою до верховної вла­ди. «Тому держава, щоб бути своєправною, зобов´язана зберігати причини поваги і страху; інакше вона перестає бути державою».

Б. Спіноза пише далі: «Адже для тих чи для того, в чиїх руках верховна влада, також неможливо бігати п´яним або голим по вулицях з розпусницями, ламати шута, відверто порушувати і зневажати їм же самим видані закони і водночас зберігати належну йому велич, як неможливо бути і не бути. ...Подіб­ні вчинки перетворюють страх в обурення, а отже громадянський стан в стан ворожості».

Б. Спіноза визначає межі права держави й у міжнародних від­носинах. Він пише: оскільки право верховної влади є природне право, то звідси випливає, що дві держави знаходяться в тих же відносинах, що і дві людини в природному стані. У природному стані дві держави — по природі вороги. Держава остільки своє-правна, оскільки вона може керуватися своєю користю і забез­печити себе від утиску. «З цього випливає, що право війни на­лежить кожній державі окремо, право ж миру є право не одного, але щонайменше двох держав, які тому називаються союзни­ми». Таким чином, вимоги природного і міжнародного права зобов´язують держави слідувати миру. «Чим більше держав укла­дає разом мир, — робить висновок Спіноза, — ... тим більше вона зобов´язана дотримуватись умов миру, тобто тим менш вона своєправна...»

Б. Спіноза в принципі відкидав право підданих на спротив владі, зміни, тлумачення чи порушення установчого договору і законів. Однак їх порушення владою веде до того, що загальний страх більшості громадян перетворюється в обурення проти вла­ди. Тоді руйнується держава і припиняється договір. Отже, фі­лософ визнає природне право за громадянами на повстання у випадку порушення державною владою умов договору.

У вченні Спінози велика увага приділена формам держави як різних форм верховної влади, ступеню забезпечення в них миру, безпеки, справедливості. «Якщо цей обов´язок лежить на зборах, що складаються з усього народу, то форма верховної влади нази­вається демократією, якщо на зборах, до яких входять лише об­рані, аристократією, і, якщо, нарешті, турбота про справи прав­ління і, отже, верховна влада покладена на одну особу, — монархією». Мислитель відкидає всяку іншу форму верховної влади, тим біль­ше встановлену шляхом завоювання і поневолення народу.

Яка ж форма верховної влади найкраща?

Б. Спіноза вважав: вона легко пізнається з мети громадян­ського стану — миру і безпеки життя. Тому та верховна влада найкраща, при якій люди проводять життя в злагоді і коли їх права дотримуються нерушимо. Адже безсумнівно, що повстан­ня, війни, презирство чи порушення законів слід приписувати не злостивості підданих, скільки дурному стану верховної вла­ди. Люди не народжуються громадянами, але стають.

Голландський мислитель засуджував абсолютну монархію: при абсолютній владі піддані — раби, вона ворожа загальному бла­гу, монарх боїться своїх підданих більше, ніж ворогів. Аристок­ратична форма верховної влади з числа обраних осіб (патриціїв) переважає монархію: вона в більшій мері володіє абсолютним правом держави, більше пристосована до збереження свободи.

Але тільки демократія названа в «Політичному трактаті» як «цілком абсолютна форма верховної влади». Які її переваги й особливості?

По-перше, демократична форма бачиться Спінозі найкращою, бо вона у найбільшій мері забезпечує мир і безпеку життя, що відповідає цілям демократії. В ній усі «на законній підставі при-тязають на право голосу у верховній раді і право вступу на держав­ну службу». Тут правителі не обираються як кращі верховною радою, але визначаються самим законом. В аристократії ж пат­риції завжди вважають кращими багатих або своїх найближчих родичів чи друзів. Вони навмисно перешкоджають кращим до­ступ до ради, їх воля менш за все зв´язана законами.

По-друге, у демократії усі без винятку підлеглі одним тільки вітчизняним законам, в іншому залишаючись своєправними. Віт­чизняним законам, підкреслює Спіноза, щоб виключити іно­земців. Своєправними — щоб усунути від участі в управлінні державою жінок і рабів, що стоять під владою чоловіків і панів, а також дітей і неповнолітніх, що стоять під владою батьків і опікунів. Усуваються і ті, хто здійснив безчестя (внаслідок ганеб­ного способу життя) чи злочин. Таким чином, та держава най­більш вільна, закони якої засновані на здоровому глузді.

Розумність законів у демократії обумовлена тим, що при її створенні люди «домовилися, щоб силу рішення мало те, що одержало більшість голосів». Закони тут приймаються числен­ними зборами, де взаємно погашаються пристрасті. Тому ство­рення законів не може бути довірено монархам, сановникам і взагалі окремим особам, примхи й афекти яких неминуче візь­муть верх над розумом. «У демократичній державі менш повин­но боятися нісенітниць, адже майже неможливо, щоб більшість зібрання, якщо воно велике, зійшлося на одній нісенітниці».

По-третє, демократична держава, за оцінкою мислителя, «найбільше природно і найбільше наближається до свободи, яку природа надає кожному, адже в ній кожний переносить своє при­родне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє пра­во голосу, але на велику частину всього суспільства, одиницю якого він складає». Тому усі в демократії, як колись у природному стані, перебувають рівними. «Вона найбільшою мірою здатна по­велівати підданими і не має потреби їх побоюватися, оскільки та­кий лад держави забезпечує розумність законів, а тим самим і свободу. Тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, ке­руючись одним розумом». Тому Спіноза визначає демократію в «Богословсько-політичному трактаті» як загальне зібрання людей, які спільно мають верховне право на усе, що вони можуть.

Такі переваги, особливості і відмінність від інших форм де­мократичної форми верховної влади, за Спінозою. Він запропо­нував шлях подолання політичного відчуження людини від дер­жави: треба, щоб і громадянами, і державою керував розум. Ця задача досягається демократичним режимом держави, при яко­му вона фактично зливається з народом, залишаючись відособ­леною від суспільства силою, втілює розумну загальну волю, перестає бути далекою і небезпечною для народу.

Висновки

Отже, Гроций і Спіноза розробили нову доктри­ну — теорію природного права, засновану на раціоналізмі. Ця доктрина виражала основні принципи громадянського суспіль­ства, загальної природної рівності людей. Протиставлення ви­мог природного права нормам волеустановленого права, тобто феодальним правовим інститутам більшості країн того часу, було знаряддям критики феодального права і феодального ладу в ці­лому, зовнішньої політики феодальних держав. Гроций розви­ває теорію суверенітету, суспільного договору, міжнародного права, які він послідовно розглядає з позицій природного пра­ва, свободної волі людей як основ їх співжиття. Спіноза слідом за софістами обґрунтував природні права і свободи людини, на які державі зазіхати або безглуздо, або небезпечно. Найбільш природною формою держави вважав демократію, почавши роз­вивати її теорію.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право