пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 1. Політичне вчення Н. Макіавеллі


Одним з перших теоретиків нової епохи став вели­кий флорентієць Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527). Він походив зі збіднілої дворянської родини нотаріуса. Великий знавець античної літератури, дипломат і політик (під час респу­бліки більш 14 років був канцлером-секретарем Ради десяти у Великій Раді Флоренції) після реставрації Медичі (1512 р.) був заарештований, висланий у свій маєток, де і написав більшість своїх творів.

Перу Макіавеллі належать знамениті в Європі після його сме­рті праці — «Государ», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції», а також ряд художніх творів. Він спробував відповісти на питання, що його хвилювали: у чому причина про­цвітання одних держав і упадку інших? Чи існують закономір­ності в політичних перипетіях історії? Наскільки вирішує успіх справи доблесть государя, а наскільки — каверзи долі? Чому ци­вілізована Греція підпала під владу Пилипа Македонського, а Ві­зантія — під турецьке ярмо? Як уберегти Італію від подібної долі?

Виділимо найбільш істотне в політичному вченні Макіавеллі.

Насамперед, він різко виступає проти теологічних уявлень про державу і політику. Мабуть, вперше після Аристотеля Макіа­веллі грунтує свої розмірковування на історичному досвіді, до­свіді держав античного світу, аналізі політики сучасних йому уря­дів. Він стверджує, що вивчення минулого дає можливість передбачати майбутнє, визначити способи дій, корисних у сьо­годенні. «Щоб знати, що повинно трапитись, досить простежи­ти, що було...Це відбувається від того, — пояснював мислитель, — що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати ті самі пристрасті, і тому вони неминуче повинні давати однакові результати». Головні аргументи для нього — до­свід історії, однакова природа людини за всіх часів, у всіх дер­жавах і у всіх народів.

Найбільш загальною причиною людських дій, з яких склада­ються їх відносини, установи, історія, є для Макіавеллі інтерес. Для того щоб керувати людьми, на його думку, треба знати при­чини їх вчинків, їх інтереси і прагнення. Люди неспокійні, чес­толюбні, і ніколи не задовольняються своєю долею. Тому в по­літиці завжди варто розраховувати на гірше, а не на добре та ідеальне.

Яка влада долі над справами людей? Макіавеллі проти твер­дження, що усім у світі править доля і Бог: «Доля розпоряджа­ється лише половиною всіх наших справ, іншу ж половину, чи біля того, вона надає самим людям». Доля (fortuna) всесильна там, де їй перешкодою не служить доблесть, воля (virtu).

Історична необхідність, з одного боку, і воля людей, з іншого приводять до утворення держав. До Макіавеллі держава трактува­лася як громадська община (civitas) чи республіка, як у Цицерона, а в Середні віки — монархія, королівство, князівство. Макіа-веллі вводить новий термін для означення держави — Stato, як політично організоване суспільство, певним чином організована влада, її інституції, наявність юстиції, права. Цей термін прижи­вся в науці і став загальновживаним (англ. State, фр. — E´tat, з якого бере початок термін етатизм). Метою держави й основою її міцності Макіавеллі вважав безпеку особистості і непорушність вла­сності. Найнебезпечніше для правителя — зазіхати на майно під­даних — це неминуче породжує ненависть. Безпека особистості і непорушність власності він називав благами свободи.

Джерелом розвитку держави є боротьба різних політичних сил, головним чином аристократії і народу. Вона і приводить до тієї чи іншої форми держави. За Макіавеллі, різниця між ними визначається структурою, організацією влади, кількісним і які­сним складом елементів політичного спілкування. На форму дер­жави впливають економічні, географічні, етнічні, військові, де­мографічні чинники, а також морально-психологічний стан суспільства, моральність правлячих. Генії і маразматики, вожді і посередності серед правлячих впливають на політику, форми держави, державне життя.

Форми державного правління, вважав Макіавеллі, залежать та­кож від числа правлячих, цілей, які вони ставлять, від якості тієї чи іншої форми. Він відтворює концепцію Полібія про виник­нення держави і коловорот форм правління. Правильні форми правління, на його думку, монархія, аристократія і демократія, метою яких є загальне благо, часто перероджуються в непра­вильні — тиранію, олігархію й охлократію, метою яких є власна користь правлячих. Слідом за античними авторами він також віддає перевагу змішаному з правильних форм правлінню — «змішаній республіці». її суть у тім, що система державних орга­нів включає аристократичні і демократичні установи, які взає­мно стримують зазіхання на інтереси тієї чи іншої частини на­селення, визначають вид державного режиму, є компромісом між знаттю і народом.

Кому надійніше доручити охорону свободи — народу чи ари­стократії? — порушує питання Макіавеллі і відповідає: «довіря­ти охорону свободи належить тим, хто менш жадібний і менш помишляє про її захоплення». Знать одержима бажанням пану­вати. Простолюддя «лише хоче не бути пригнобленим, воно більш любить свободу і менш знатних має засобів на викрадення сво­боди на свою користь».

Але змішана республіка — ідеал, майбутнє. Політичними ж реаліями Європи були монархії (у Флоренції — сеньйорія Ме-дичі). В усіх країнах феодальні відносини утворювали заплута­ний клубок прав і обов´язків, безперервну боротьбу між коро­лівською владою і васалами, низку зрад, зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і т.п. Саме з цієї практики виходив Макіавеллі, коли формулював свої рекомендації і правила полі­тичного мистецтва в «Государі». У чому їх суть?

По-перше, на відміну від змішаної республіки, де народ охо­роняє волю і непорушність законів, що забезпечують суспільну безпеку, для государя політика — стратегія і тактика утримання влади і збереження держави. Владу здобувають різними способа­ми, у т.ч. і шляхом злочинів, помітив Макіавеллі. Якщо государ прийшов до влади за допомогою народу, він повинен намагати­ся удержати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки, щоб його не гнітили. Він більш від усього пови­нен побоюватися презирства і ненависті підданих.

По-друге, Макіавеллі спростовує загальну думку політиків про порочність народу. Народні маси постійніші, чесніші, мудріші і розсудливіші государя, стверджує він. «Порівнявши государя, підлеглого законам, з народом, також стримуваним ними, ми бачимо, що народ вище; точно так і при самовладці народ рідше впадає в помилки, ніж государ, і притому помилки його менші і правильніші». Навіть бунтуючий народ легко умовити, а проти государя потрібно вдаватись до меча, тому що те зло сильніше, яке вимагає більш сильного засобу. Останній, звільнений від уз законів, буде невдячніше і безрозсудніше всякого народу. Отже, служіння інтересам держави повинно стати нормою поведінки правителя і підданих. Спокій в країні підвищує авторитет вер­ховної влади.

По-третє, важливим засобом політики Макіавеллі вважав ре­лігію. Вона, вважав Макіавеллі, — могутній засіб впливу на розум і вдачу людей. Саме тому всі засновники держав і мудрі законо­давці посилалися на волю богів. У Стародавньому Римі «релігія Допомагала командувати військами, надихати народ, стримува­ти людей доброчесних і осоромлювати порочних». Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими. На відміну від прихильників Реформації він вважав зразком і осно­вою релігійної реформи не ідеї первісного християнства, а анти­чну релігію, цілком підлеглу цілям політики. Не політика на службі релігії, а релігія на службі політики, вважав Макіавеллі.

По-четверте, політика — сфера світського життя, яке розви­вається за своїми власними законами. На противагу католиць­кій церкві, яка намагалася підкорити політику християнській етиці, Макіавеллі відокремлював реальну політику від моралі. Мо­ральних правил і шляхетних почуттів для політики замало, вва­жав він. У державній діяльності звичні інші правила, ніж у сус­пільстві між приватними особами. Вчинки політичних діячів повинні оцінюватися не з точки зору моралі, а по їх результатах, ставленню до блага держави. За Макіавеллі, головна мета полі­тичного життя — загальне благо — допускає використання будь-яких засобів, що ведуть до нього. Мистецтво політики повинно спиратись на аналіз самої дійсності, на практику суспільного й державного життя.

Не підриваючи авторитету верховної влади, міркував Макіа­веллі, треба пам´ятати і слідувати правилам політики. У «Госуда­рі» він повчав: государю слід бути в дружбі з народом, інакше у важкий час він буде скинутий. З людьми знатними слід чинити так, як чинять вони. Більше мудрості в тім, щоб, знаний ску­пим, здобувати худу славу без ненависті, ніж у тім, щоб, бажаю­чи набути славу щедрого і від того мимоволі розоряти інших, набувати худу славу і ненависть разом. Підданим краще вселяти страх, ніж любов. Методами здійснення влади можуть бути і хитрість, підступництво, обман. «Треба знати, що з ворогом можна боротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий — звіру; але тому що першого часто недостатньо, то доводиться вдаватись і до другого. Звідси випливає, що государ повинен засвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра». Макіавеллі радив государю уподібнюватися леву і лисиці. «Лев боїться капканів, а лисиця — вовків, отже, треба бути подібним до лисиці, щоб обійти капкани, і леву, щоб відлякати вовків». Інакше кажучи, підсумовує автор «Государя», треба бути в очах людей жалісли­вим, вірним слову, милостивим, щирим, благочестивим — і бути таким справді, але внутрішньо треба зберегти готовність при необхідності проявити і протилежні якості. Нехай обвинувачу­ють вчинки государя, аби виправдовували результати.

На думку Макіавеллі, для сучасних правителів припустимі ві­роломство і жорстокість. «Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злість і ненависть одним ударом, а потім заспо­коїти людей і повернути їм впевненість у безпеці». Краще вбити, ніж погрожувати. Краще жорстокість, ніж милосердя: від покарань і розправ страждають окремі особи, милосердя ж веде до безлад­дя, що породжує грабежі й убивства, від яких страждає все насе­лення. Він радив государю «по можливості не віддалятися від до­бра, але при потребі не чуратися і зла». Такі правила політики і складають сутність «макіавеллізму» — практичного керівництва для безпринципних політиків, хто нехтує благом держави.

І право Макіавеллі розглядав як засіб для досягнення держа­вних цілей. Закони охороняють свободу і спокій народу. «Коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і за­доволеним». Наводить приклад: завдяки законам Лікурга, за яки­ми цар, аристократія і народ одержали кожний свою частку, Спа­рта проіснувала більш 800 років. Джерелом хороших законів, за Макіавеллі, виступає не воля государя, а невдоволення і смути — вони «завжди встановлювали закони і порядки для користі гро­мадянської свободи». Голод і нестаток роблять людей вправни­ми, вважав Макіавеллі, а закони — добрими. Тому що добрі ді­яння походять від доброго виховання, добре виховання — від хороших законів.

Вчення Макіавеллі про політику уважно вивчалось і вивча­ється багатьма поколіннями політиків. Чи ж стане політика, що нехтує нормами моралі, анахронізмом?



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право