пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 4. Мусульманська політико-правова думка в Середні віки


Згідно з переказами, у 610 р. житель Мекки Мухам­мед (570 — 632) виступив проти давньоарабського багатобожжя з проповіддю покірності єдиному богу — Аллаху (іслам — «по­кірність»). У 622 р. Мухаммед і його прихильники через пере­слідування з боку місцевої знаті переселилися з Мекки в Меди­ну—з цього року ведеться мусульманське літочислення. Мединська громада («умма») мусульман (муслім — «відданий») стала своєрідною теократичною державою, що перетворилася при спадкоємцях Мухаммеда — халіфах у великий Арабський халіфат. До середини VIII ст. халіфи поширили свою владу на Північну Африку, Сирію, Палестину, Ірак, Іран, Піренейський п-ов, Закавказзя і Середню Азію. Іслам став світовою релігією. Джерелом віровчення ісламу є Коран (запис проповідей і ви­словів Мухаммеда) і Сунна (перекази про висловлення і вчинки Мухаммеда). Коран і Сунна — основа релігійних, правових і моральних норм, що регулюють усі сторони життя мусульмани­на, які визначають «правильний шлях до мети» (право — «шарі­ат»). Особливість ісламу в тім, що Коран і Сунна вважаються діючим правом. Передбачається, що вони містять рішення всіх питань, що виникають у житті. Правознавці часто посилаються на положення в Корані: «Ми не упустили в книзі нічого».

Які найважливіші політико-правові ідеї в них?

По-перше, як і всяка релігія, іслам проповідує братерство віруючих, необхідність дотримуватися загальновизнаних норм мо­ралі, «любити благочестя». У сурах Корану містяться заклики не допускати «смут і гноблення», поширювати правосуддя і віру в Аллаха, допомагати сиротам і бідним. Коран засуджує жадіб­ність, багатство, забороняє лихварство, однак виправдовує со­ціальну і майнову нерівність, вважає законним рабство. За зазі­хання на власність Коран визначає жорстоке покарання: «Злодію і злодійці відтинайте руки за те, що зробили вони, в назідання від Бога».

Віруючі, прихильники ісламу, засуджують війни, тероризм. Але ісламський фундаментализм керується тими положеннями Ко­рану, де йдеться про «невірних», «багатобожників», їх виправда­не вбивство.

По-друге, серед норм Корану, які регулюють взаємини лю­дей, помітно переважають загальні положення у формі мораль­но-релігійних орієнтирів, що дають простір для їх тлумачення. Переважна частина нормативних предписань Сунни також має казуальний характер. До початку VIII ст. мусульманська право­ва доктрина тільки почала складатися. Мусульманські учені-юристи часто наводять переказ, начебто сам пророк Мухаммед усіляко заохочував «іджтіхад» — вільний розсуд судді у випадку мовчання загальновизнаних джерел мусульманського права: «Якщо суддя виніс рішення за своїм розсудом і виявився пра­вий, то він повинен бути винагороджений подвійно, а якщо він судив за своїм розсудом і помилився, то йому належить вина­города в однократному розмірі». Бурхливий розвиток іджтіхаду в VIII—X ст. привів до того, що мусульманські учені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принци­пів мусульманського права. В основних рисах склалася його кодифікована система («іджма»).

Четвертим джерелом (і методом) мусульманського права вва­жається «кіяс» — судження за аналогією у питаннях права.

По-третє, Коран і Сунна предписують безумовну покірність владі: «Віруючі! Коріться Аллаху, коріться посланнику його і тим з вас, хто має владу». Влада пояснюється як божественне встановлення: «Воістину Аллах дарує свою владу, кому побажає». Хоча теоретично визнавалося, що від імені Аллаха вищу владу на землі здійснює громада, що володіє повним суверенітетом, мусульманське державне право виходило з того, що законодав­ча влада належить муджтахідам — авторитетним правознавцям.

У мусульман не було ієрархічно організованого духівництва, але є «люди релігії» — проповідники, учителі богослов´я, мудж-тахіди, каді і муфтії, які здійснюють суд за шаріатом, керівники громад, що мають величезний вплив на масу віруючих, на полі­тику султанів і емірів.

Мусульманське право і сьогодні є основою шаріату тієї чи ін­шої мусульманської країни. Але національні системи позитивного права цих країн суттєво відрізняються. Згодом внаслідок модер­нізації державного законодавства, рецепції деяких положень європейського права у XIX—XX ст. в багатьох мусульманських країнах було прийнято цивільні, кримінальні, податкові, сімей­ні, торгові та ін. кодекси за європейським і американським зра­зками.

В ісламі існує ряд напрямків і течій, кожне з яких вважає себе істинним сповідником релігії, має свою політичну концепціїо. Сун-ніти визнають Коран і Сунну, дотримуються релігійно-правових правил тлумачення їх текстів при вирішенні питань шаріату. Сун-нізм — переважаюча течія ісламу. Суннітська політична концеп­ція, розроблена з XI ст., відстоює суверенітет громади, обмежує владу глави держави нормами мусульманського права, підкрес­лює «верховенство шаріату». Повноваження халіфа позбавлені божественного характеру, він не користається законодавчою вла­дою. Його влада має джерелом договір між громадою і претен­дентом на халіфат.

На відміну від суннітів шиїти визнають законними халіфами тільки прямих нащадків четвертого халіфа Алі (зятя пророка Му­хаммеда). Вони вважають їх владу божественним встановлен­ням і відстоюють принцип передачі влади в спадок. З питань, не врегульованих Кораном і Сунною, лише їх рішення мають силу закону. Шиїти визнають Коран і ті частини Сунни, де йдеть­ся про Алі.

Політичне життя Арабського халіфату не дозволяло ставити Для обговорення традиційних для європейської думки проблем різних форм правління, співвідношення церкви і держави, дер­жави і права. Найбільш досліджуваними проблемами середньо­вічною арабською філософією були проблеми мистецтва влади правителя і її завдань, важливість його моральних якостей і ком­петентності. У розробці політичних проблем важливу роль зі­грали такі видатні мислителі, як аль-Фарабі (870 — 950), Авіцен-на (Ібн Сіна) (980 - 1037) і Ібн Рушд (1126-1198). Вони багато в чому слідували грецьким філософам, насамперед поглядам Пла­тона й Аристотеля. Так, аль-Фарабі велику увагу приділяв мис­тецтву верховної влади — умові для досягнення щастя. Він роз­різняв два різновиди «міст» (держав): «неосвічені» і «доброчесні». Тільки в останніх, на його думку, високоморальні жителі і пра­вителі прагнуть до щастя, заснованого на знанні і благу. В інших же державах влади прагнуть тільки до особистої вигоди. Таким * чином, «доброчесне» місто-держава у аль-Фарабі — це модель найкращого і природного спілкування, гідного способу життя. Він вважав головною метою політики досягнення щастя і кра­щої долі для людини. Політичне мистецтво в нього будується на морально-етичних принципах, а не на принципах шаріату.

Близької концепції дотримувався і Авіценна, який бачив сенс політичного знання у вивченні способів здійснення влади, ке­рівництва й організації справ у «доброчесних» і «поганих» міс­тах, у пізнанні причин їх підвищення і падіння. Ібн-Рушд був глибоко переконаний у можливості організації громадського життя на твердому фундаменті знання і відсторонення від вла­ди представників духівництва і богослов´я.

Своєрідну концепцію розвитку держави розробив видатний арабський історик Ібн Хальдун (1332—1406). Він розрізняв сус­пільство і державу, прагнув виявити їх співвідношення і законо­мірності розвитку.

Мислитель виділяє три типи держави: «природна монархія» — деспотична держава, що здійснює тільки інтереси правителів, що спираються на силу; «політична монархія», у якій проводить­ся розумна політика, захищаються інтереси підданих, але зали­шається для них «чужою», тому що не зв´язана з ними загаль­ною релігією; «халіфат» — держава, що захищає віру, підтримує земний порядок, це — мусульманська громада з правителем.

Висновки

Середні віки — час панування теологічної свідомо­сті, її впливу на політико-правову думку. Систематизувавши хри­стиянську теологію на основі філософії Аристотеля, Тома Ак-вінський розвинув християнську доктрину держави і права; обґрунтував принцип верховенства церкви над державою, ієрар­хічний принцип організації суспільства, сутність влади, пере­ваги монархії, виклав свою теорію закону. Першим серед мис­лителів Середньовіччя Д. Аліг´єрі сформулював ідею всесвітньої монархії. М. Падуанський засуджував теократичні теорії, полі­тичні притязания церкви і вперше теоретично обґрунтував при­належність народу законодавчої влади, безмежно розширивши уявлення про народний суверенітет як справжнє джерело вла­ди — світської і духовної. Ця ідея знайде правового закріплення в майбутніх конституціях.

Загальним для політико-правової ідеології країн Арабського Сходу і Західної Європи було те, що та й інша прагнули на основі пануючого релігійного світогляду у своїх концепціях ві-. дображати інститути феодального суспільства. У країнах ісламу більш, ніж у середньовічній Європі був виражений тісний зв´я­зок релігії і політики. Сучасний мусульманський фундамента-лізм виступає проти модернізації ісламу, за неухильне дотри­мання традиційних норм релігії і права.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право