пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія вчень про право і державу

§ 2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки


Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особ­ливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н. є. обу­мовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів — платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, вчили умінню керувати при­ватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітителями свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політи­ці. Вони не складали якої-небудь єдиної школи і розвивали рі­зні філософські, політичні і правові погляди. Вже тоді розрізня­ли два покоління софістів: старших — Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт і ін.; молодших — Фрасімах, Калликл, Лікоф-рон та ін. Багато хто зі старших софістів дотримувався в цілому демократичних поглядів. Серед молодших же софістів були при­хильники як демократії, так і аристократії і тиранії.

Що є новим, найбільш примітним в політико-правових по­глядах софістів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до про­блеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засновник школи софістів, що користувався славою багатознаючого софіста, великого спорщика і блискучого ора­тора, Протагор (481—411 р. до н. є.) основну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Отже йдеться про головний вимір — людський, його суб´єктивність, плин­ність усіх речей (за Гераклітом), відносність людських знань. Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки люди­на для поліса, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тіль­ки умінням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей, і кожний став причетним до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись усі її громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А те, що для нас корисно, про це нам говорять природне право і дер­жавні закони. Закони так само текучі, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів. «Держа­ва, — учив Протагор, — начертавши закони — винахід славних давніх законодавців, відповідно до них змушує і повелівати, і коритися. А переступаючого закони держава карає і назва цій карі — виправлення, тому що відплата виправляє». Він енергій­но відстоював принципи справедливості, законності і грома­дянського порядку, як об´єктивної цінності в житті людини і держави. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів роз­роблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони — гарантії, політичний і юри­дичний механізм їх реалізації. Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність. Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність людей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій, по­ширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільни­ми, а природа нікого не створила рабом». Лише у XX ст. права і свободи людини і громадянина набудуть пріоритетності, право­вого закріплення.

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрун­товну розробку природно-правової теорії. Природне право пер­ший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право протистоїть штучно­му, полісному закону. «...Люди родинні за природою, закони ж, Цар над людьми, примушують..., що противно природі». Приро­дне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони — умовні, текучі, залежать від зміни законодав­ців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справу серйозну, коли нерідко самі законодавці не схвалюють їх і змі­нюють». Молоді софісти Фрасімах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють вигоду найсильніших, тут сила — основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював як необхідну умову досягнення єдності громадян у питанні про державні порядки і закони.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса, вважаючи їх досягненням людської куль­тури. За Протагором, «закон є виразом узгодженої, взаємної спра­ведливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справе­дливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установивши, що належить ро­бити і від чого треба утримуватися». Таким чином, старше по­коління софістів розвивали вчення про закон у дусі вимог зміц­нілої рабовласницької демократії, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції (особливо софі­сти) дали в принципі наукове пояснення походженню суспільст­ва, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон тра­ктують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозакон-ня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інте­ресів, сфера людських, а не божественних діянь. Реальний кри­терій практичної політики і принцип володарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого: «справедливість, стверджую я, це те, що придатно найсильнішому». У кожній державі, розвивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: де­мократія — демократичні закони, тиранія — тиранічні і т.д. Уста­новивши подібні закони, влада оголошує їх справедливими. Во­лодіння владою дає великі переваги. Несправедливість у політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше спра­ведливості. Він картав роль насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, — говорив він, — закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони...... Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджу­вав Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедли­вості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Таким чином, софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і пра­вове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово сло­ва «софіст», «софістика» набули одіозного значення в зв´язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-що шляхом жонглювання поняттями, логічних хитрощів, умінням робити слабкі доводи сильними і т.п.

Багато положень софістів про право, державу, політику роз­вив і переглянув Сократ (469—399 р. до н. е.).

Один із засновників діалектики, найзнаніший мислитель, уже при житті був проголошений у Дельфах в храмі Аполлона найму-дрішим із усіх людей. Народився Сократ у родині скульптора, рано сам почав ваяти, брав участь у Пелопонесській війні, пізніше вхо­див до Ради 500. Він не писав трактатів, формою пізнання, дослі­дження явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом — іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.

В умовах затяжної політичної і суспільної кризи і після за­кінчення Пелопонеської війни цей безкорисливий шукач істи­ни дійшов висновку: ніяка реформа суспільства неможлива без оздоровлення особистості, без морального єднання громадян. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання лю­дини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні про лю­дину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого іде­алу через розум, знання, доброчинність. У цьому зміст його за­клику — «Пізнай себе!» Людина щаслива, якщо вона моральна, Доброчесна і опанувала знаннями. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «він говорив, що є тільки одне благо — знання, одне тільки зло — неуцтво». Оволодіння знаннями без мораль­ної підготовки шкідливо і недоцільно. Люди без моралі більш Несправедливі і здатні робити зло іншим. Суспільству потрібні Щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі люди — благополучне суспільство. Тому що суспільство — це сукупність індивідів, єдине «Ми», у якого одна мораль і мета. Досягти індивідуаль­ного щастя без чи всупереч суспільству неможливо. Створений великим мудрецем позитивний соціальний ідеал — значний крок у порівнянні з філософією софістів.

Держава. У Сократа, як і в етиці, у політиці знання є крите­рієм правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-правова практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. її благополуччя прямо залежить від розумної діяльності правителів і законодавців. З усіх досто­їнств правителя головне — робити щасливими тих, кого він веде. Некомпетентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні зауваження, їдку іронію.

Він першим запропонував критерії й оцінки форм правління: царська влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі пра­вителя. Аристократія — де посадові особи обираються з «знаю­чих» і вони додержуються законів. Плутократія (олігархія) — пра­вління на основі цензу, в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, критеріями тут виступають воля народу, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулюва­ти морально-розумну природу і сутність держави, її форми.

Закони і законність. За Сократом, моральна організація поліс­ного життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон полі­са, але на відміну від них вважав, що і те і інше походить від ро­зумного начала. Далось взнаки його прагнення відобразити і сфо­рмулювати саме цю розумну природу моральних, політичних і правових явищ. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справедли­ве — одне і те ж. Сократ погоджувався з Гіппієм: під законами «потрібно розуміти те, що громадяни за спільною згодою напи­сали, установивши, що можна робити, а від чого слід утримува­тися». Але не погоджувався із софістом у тім, що недосконалість законів їх знецінює. Сократ відповідав: те, що війни ведуться час від часу, ще не означає, що варто ставити під сумнів значення військової дисципліни і мужності. Закон цементуюча суспіль­ство норма. Вони обов´язкові, оскільки не скасовані, інакше не­минуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов´язок громадянина — виконувати закони поліса. На посилання про не­справедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть неспра­ведливу, потрібно терпіти так, як терплять волю батьків. Відда­ність громадян поліса законам — це і є однодумність, договірний і правовий зв´язок громадянина і держави.

Отже, Сократ був принциповим прихильником законності. Його положення про співпадання законного і справедливого, вихваляння законності передбачали ідеальне, а не реально існу­юче. Основні пороки афінської демократії він бачив у схильно­сті громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції пра­вителів, що викликали в нього їдку іронію. Але занепад совісті і неуцтво завжди зло мстяться своїм супротивникам. Семидеся-тирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, порушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, він залишився вірний своїм принципам — не порушу­вати законів, підкорятися їм і рішенням суду і спокійно випив чашу з отрутою з рук ката.

Вчення Сократа з його культом закону, саме життя і смерть великого мудреця вразили сучасників, учнів, послідовників своєю гармонією, відповідністю з мораллю.

Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Пла­тон (427—347 p. до н. е.), прозваний так жартома мабуть Сокра­том за могутню фігуру і широту плечей (Платон — «ширина»). Його справжнє ім´я — Аристокл. Він доводився правнучатим племінником Солону. Розправа над його вчителем уразила Пла­тона. Вона показала — політична кар´єра, до якої він себе готу­вав, стала неможливою. Разом з іншими учнями страченого му­дреця він залишив Афіни. Багато подорожував і тільки після 12 років повернувся в Афіни. Отут, у гаї Академа заснував свою знамениту Академію, яку очолював до кінця життя. Академія проіснувала до 529 р. н. є.

Аристократ за походженням і духом, Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в´язниці, кари демократії за інако­мислення. Під впливом Сократа захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правовими проблемами. Його перу належать знамениті діалоги «Апологія Сократа», «Протагор», «Критон», «Тімей», «Держава» і «Закони».

Основною наукою, що визначає собою всі інші, для Плато­на є діалектика, як всезагальний метод наук. За допомогою діа­лектики, вважав Платон, знання стає максимально істинним. Знання дозволяють визначити ідею блага, корисність справед­ливості і всього іншого в людині і державі.

Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв´язок особисто­сті і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справед­ливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законо­давство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне похо­дження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише Платон, тоді вони «знайшли доцільним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний договір». З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «...Зазнавши нужди, багато людей збира­ються воєдино, щоб жити спільно і подавати одне одному до­помогу: таке сумісне поселення й одержує в нас назву держави. ...її створюють наші потреби».

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям люд­ської душі, на його думку, відповідають п´ять типів державного ладу. Людині гарній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи — наслідок прогресуючої хвороби держави (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов´язана розбратам і переродженню аристокра­тичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, шалений дух. Така держава буде вічно воювати. її хвороба приводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять ба­гаті, а бідняки не беруть участь у правлінні, там менш за все ці­нуються чеснота і її власники. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. «Коли на чолі держави, де демократичний лад і жадання свободи, доведеться встати дур­ним виночерпіям, — говориться в діалозі «Держава», — держава ця понад належне оп´яняється свободою в нерозбавленому ви­гляді». Тут скінчать тим, що перестануть зважати на справедли­вість і закони. Надмірна свобода обертається надмірним рабст­вом — тиранією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною Платон вважав псування людських нравів, видужання пов´язував з поверненням до правління муд­рих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зразкової держави, правитель якої керується істинним знан­ням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох і влада більшості, кожний з яких залежно від наяв­ності чи відсутності законності, поділяється надвоє. Законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демок­ратія з законами і без законів. Критерієм цього разу виступають знання і законність. Політика, згідно з Платоном, — царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо — правлять вони за законами чи без них. У всіх інших державах, на чолі яких немає істинних правителів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Такі держави на­віть «не держави, а попросту співжиття громадян, де одна їх частина володарює, а інша рабськи кориться». Тому тут так не­обхідні закони. Законність, за Платоном, — покірність правиль­ним законам. Інша справа — ідеальна держава.

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справе­дливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, му­жня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійснюються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Му­жня — це громадянська властивість. Розважлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедливість — у справе­дливому розподілі обов´язків, коли сослов´я «роблять кожне свою справу». Це — основа правопорядку. Трьом началам людської душі — розумному, шаленому, жадаючому — відповідають, по­яснює Платон, три начала в державі: дорадче, захисне і ділове, їх реалізують три стани — правителі, воїни і виробники (хлібо­роби і ремісники). Вони діють в ім´я цілого — блага держави.

Правителями держави повинні бути філософи. Поки в держа­вах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, у їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її будуть будь-хто. Тут правлять кра­щі і шляхетні, діють гарні закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця — усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спіль­ність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів і стражів держави. Саме головне знання для них — знання ідеї блага. «Якщо ми підберемо людей здоро­вих тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посиле­них вправах, — зауважує він, — то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збережемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні на­діли, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Су­ворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають од­ним з основоположників теорії тоталітаризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У пер­шому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і пра­вителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рів­ності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить дер­жаву ідеальною і довговічною.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встанов­лені в інтересах кількох людей, — пише він у «Законах», — мова йде не про державний лад, а тільки про внутрішні звади, і те, що вважається там справедливістю, носить вотще це ім´я». Допов­нює: «там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави».

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавст­ва. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в за­конах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування бо­гів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінюва­ти честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здо­ров´я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законо­давець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла ро­зумом». Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага. Тексти зако­нів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непору­шні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштова­ні належним чином. Призначення суддів він порівнює з обран­ням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Ціль законодавця і стража законів: людина повинна стати хорошою, до­брочесною. За законом жодне покарання не має на меті заподі­яти зло. Воно робить караного або кращим, або менш зіпсованим. До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. їх образа карається смертю. «І це ще найменше із зол, — пише він. — Для інших громадян корисним прикладом стане безславність злочинця і те, що його труп буде викинутий за межі країни». Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-право­вої відповідальності. Усі пропоновані заходи спрямовані до того, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливос­ті — це і є задача найкращих законів».

Таким чином, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», відповідності суспільства, держави людині, справед­ливості знаходить подальший розвиток у платонівському вченні про державу і закони.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення євро­пейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.)

Аристотель викладав у платонівській академії, пізніше був вихователем сина македонського царя Пилипа II Олександра. Заснував свою філософську школу в Афінах — Ликей (ліцей) і керував нею майже до кінця життя. Його перу належать числен­ні філософські твори, з яких збереглися «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика», у яких всебічно розроблена еллін­ська наука про політику.

Держава. її сутність Аристотель трактує як «політичне спіл­кування» людей, що організується заради загального блага. Дер­жава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об´єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним спілкуванням, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище при­роди родини, індивіда. Для Аристотеля держава — об´єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно ке­руючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг — істина»): при прогресую­чій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонова­ній Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з індивідів і родин (а не виробників і стражів), із при­ватною власністю при спільному її використанні. «Люди пік­луються усього більш про те, — пише Аристотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична си­стема, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми дер­жавного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Непра­вильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної кори­сті, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бід­ність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і користається великим значенням. Такою є політія. Це змішана форма держави, де спо­лучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помірність, у майні — середній статок, при владі тут — середній клас. Такий державний лад — найкращий і довговічний.

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Арис­тотель, основних елементів три: законодорадчий орган про спра­ви держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.

У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчин­ності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Пер­ший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльніс­тю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні гро­мадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб доставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяльності.

У своєму праворозумінні Аристотель слідує Сократові і Пла-тонові. У нього поняття справедливості зв´язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворен­ня. Тому право, за Аристотелем, служить критерієм справедли­вості, регулюючою нормою політичного спілкування. Право як Політичне явище поділяється на природне й умовне (волеуста-Новлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значен­ая і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на ос­нові звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що слу­жить загальній користі. Слідом за Платоном Аристотель вва­жає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть за­сновані на справедливості, а відповідні неправильним — не бу­дуть відповідати справедливості1. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Він дає свою конструкцію правового регу­лювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регу­лює за допомогою зрівняльної справедливості, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допо­могою розподільної. Іншими словами, йдеться про принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше і чіткіше сфор­мульовані римськими юристами.

Істотною якістю закону у Аристотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначає він, — в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє втілення в законі. Відступ закону від права означа­ло б виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути спра­вою закону, — підкреслює він, — володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядку­вання, звичайно, суперечить ідеї права».

Законодавство, за Аристотелем, — частина політики, і мисте­цтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображен­ні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це прав­ління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддають­ся почуттям і афектам, закон же — «врівноважуючий розум». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магіст­ратам же і Народним зборам повинно бути надано обговорення детальних питань».

Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Аристотелем у розвиток політико-правової думки Сократа і Платона.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування
Конкурентне право України
Дипломатичне представництво: організація і форми роботи
Аграрне право України
Історія держави і права України - Ч.1
Юридична деонтологія
Історія вчень про державу і право
Адміністративне право України
Аграрне право України
Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності)
Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади
Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів
Цивільне право України. Загальна частина
Історія вчень про право і державу
Податкове право