Електронна бібліотекапідручники


Етикет і сучасна культура спілкування

3.3. Культура взаємин батьків і дітей


Твоя сім´я — це твоя доля. Щастя дітей починається зі щас­тя батьків. Тут його причина й підмурок. Сімейне виховання ґрунтується на трьох засадах: увага, повага й вимогливість.

Моральне формування особистості починається у сім´ї. Від матері та батька, старших сестер і братів, бабусь і діду­сів дитина дістає початкові відомості про навколишній світ, про норми взаємин з іншими людьми. З рідної домівки не­се вона у дитячі ясла, садок, школу свої навички, звички, культуру поведінки.

І незважаючи на те, що з перших років життя дитини у формуванні її особистості беруть участь вихователі, вчите­лі, друзі, потенційний заряд морально-етичних якостей, на­бутий у сім´ї у сукупності культури емоційних почуттів, по­стійно справляє на неї величезний вплив.

Батьки часом засмічують голови своїх дітей неправиль­ними уявленнями, недотепними поняттями, шкідливими по­глядами та звичками. Вони нівечать душі своїх дітей так са­мо, як були зіпсовані колись їхні душі.

У роки отроцтва та юності, формуючи своє Я, власні життєві позиції, людина мимоволі порівнює, зіставляє соці­ально-моральні, естетичні ідеали й установки із сімейними. Ступивши на самостійний шлях, людина шукає особисте щастя — створює сім´ю, відтворюючи тим самим спосіб жит­тя батьків і затверджуючи свою, збагачену новим змістом, етику міжособистісних стосунків.

Важко переоцінити роль морального авторитету батьків у формуванні духовного світу дитини, у вихованні особис­тості. Авторитет, — справедливо наголошував А.С.Макарен­ко, — може бути істинним і хибним. До хибного авторитету він відносив:

  •  авторитет придушення, коли батько чи мати за най­менші порушення норм поведінки карають дітей;
  •  авторитет відстані, коли батьки свідомо уникають контакту з дітьми, а доручення дають через бабусь, нянечок тощо;
  •  авторитет чванливості, коли батьки поводяться заро­зуміло стосовно знайомих або співробітників, а діти наслідують, засвоюють цю огидну манеру;
  •  авторитет педантизму й резонерства — у разі, якщо мати або батько вдаються до дріб´язкового піклуван­ня над дітьми, читають їм доречні й недоречні маруд­ні нотації, не домагаючись виконання доручень;
  •  авторитет доброти, коли батьки захвалюють дітей;
  •  авторитет купівлі, коли батьки за успіхи або слухня­ність обіцяють дітям подарунки;
  •  авторитет панібратства, коли без урахування вікових особливостей дітей батьки поводяться з ними як із рівними собі.

Усі ці види хибного авторитету походять від морально-етичної, педагогічної, психологічної необізнаності батьків. Проте важливо не тільки те, скільки часу батьки проводять із дітьми, а й як вони його проводять. На жаль, не всі батьки це розуміють. Деякі батьки мають слабку моральну, педагогіч­ну, етичну, психологічну підготовку і не готові дотримувати­ся підвищених вимог до виховання дітей, прагнуть перекласти турботи з виховання на бабусь та дідусів, на садок і школу, на армію і суспільство.

У народі кажуть, що вустами немовляти "мовить істина". Мимоволі пригадується один випадок. Якось увечері сім´я зібралася вдома: дружина дивилася телевізор, чоловік читав газету, дитина малювала. Вражена вродою співачки, мати звернулася до сина зі словами замилування.

"Олексійку, поглянь, яка вродлива жіночка співає". Син глянув на екран, потім на матір і сказав: "Ти теж вродлива!" Цією фразою він відвернув увагу батька від газети... Той по­дивився на дружину зовсім іншими очима. Дитина допомог­ла батькові осягнути мить впізнавання там, де, здавалося б, усе давно ясно.

Важко впливати на духовний світ дитини, якщо в сім´ї немає духовного комфорту, немає любові й порозуміння. А щастя і порозуміння у наших руках. Отже, не уникайте ніжних слів, не бійтеся похвалити один одного, не прини­жуйте і не ображайте людську гідність.

Життя коротке й різноманітне, а щастя — це нормаль­ний стан людини. Взяти принаймні таке визнання: "Я зако­ханий, наче хлопчисько. І в кого б ви думали? У свою дру­жину, — каже мені давній приятель, — а втім, ми з нею живемо вже десять років. Мені завжди хочеться зробити їй щось приємне". Звісно, кохання творить дива, робить лю­дину краще й чистіше.

Проста деталь побуту. Вранці йдуть на роботу ... увече­рі повертаються додому. Але зверніть увагу, як ідуть і як повертаються.

А сімейний обід? Як важливо почути слова подяки за приготовлений обід, побачити посмішку, відчути бажання допомогти.

Вчинки батьків, їхня поведінка, моральне сприйняття дійсності — найголовніше у створенні сприятливого клімату сімейних стосунків.

Дитина — це дзеркало, в якому відбивається духовний світ батьків. Уважно придивіться до своєї дитини і ви поба­чите у ній самих себе. Виховати — означає впливати на ди­тячу душу найліпшим, що є у нас самих.

Необдумане слово або негідний вчинок укарбовуються у дитячій душі.

Людина входить у світ не моральним і не аморальним, не героєм і не злодієм, вона й не добра й не зла, не гарна й не погана. Вона приходить у світ ніякою. Тож якою вона буде, цілком залежатиме від нас — людей, котрі живуть поряд.

Найчастіше ми припускаємося однієї й тієї самої помил­ки: віримо у власну безгрішність і право вершити суд, а як­що виходить щось не так, провини за собою не визнаємо. Чимало є таких батьків, які з надзвичайною легкістю дару­ють дітям власні хиби й недоліки, а потім карають їх за це.

Перш ніж покарати дитину, спершу слід розібратися в са­мому собі. Будь-яке рукоприкладство — це педагогічне ди­кунство. Вдарити дитину — означає розписатися у власному безсиллі й нечуваному неуцтві. Адже часто дитина чинить не­правильно внаслідок обмеженості свого життєвого досвіду, знань і вмінь. Помилки свої треба виправляти разом, тоді ди­тина повірить у щирість дорослого. Допоможіть їй стати кра­ще, не принижуючи її, — і дитина обов´язково це сприйме.

Не слухняності слід домагатися від дітей, а вміння слуха­ти і розуміти один одного. Часом дитину можуть вилаяти за те, що вона впустила ложку, натомість за зіпсований іншим настрій, за зневагу до іншого — промовчати.

Виховання в сім´ї — це правильно організоване спілку­вання, грунтоване не на підпорядкуванні й примусі, а на вза­ємовпливі, взаємодопомозі, взаємозалежності. На цій загаль­нолюдській нормі спілкування і будується етикет сімейних взаємин.

Будь-який учинок дітей викликає в батьків певну реакцію: посмішку, гнів, схвалення, несхвалення. У такий спосіб ми орі­єнтуємо дитину в складному світі людських взаємостосунків, формуємо в неї морально-етичні критерії, що мають спирати­ся на культ знань, культ скромності й культ жінки.

Про рівень цивілізованості, про загальну культуру сус­пільства судять за красою ставлення до жінки. Тому вже з дитинства хлопчику варто прищеплювати повагу до дівчин­ки, майбутньої матері. Тривала історія духовної культури і практика сьогодення доводять, що для виховання справж­нього чоловіка батькам, учителям весь час слід підтримува­ти у колективі (сім´ї, дитячому закладі, школі, вузі) відноси­ни, просякнені духом лицарської турботи про жінок, аби най­менший вияв грубості або цинізму викликав протест і засуд­ження, а не байдужість. Байдужість — це параліч душі.

Звитяжна людина бачить добро і зло не тільки очима, во­на відчуває їх серцем і розумом. Тому у хлопчиків треба фор­мувати могутній чоловічий імунітет проти байдужості, зухва­лості, цинізму та підступності, позаяк без цього неможливий майбутній батько. Доброта без мужності перетворюється на безпорадність, на євангельське непротивлення злу.

У житті є не тільки краса і шляхетність, а й, на жаль, зло, підступництво, підлість, брутальність і нахабство. Жодні життєві обставини не можуть виправдати неетичність батьківської поведінки. Існує єдиний вихід — протиставити хамству особистий приклад. Хамство — результат поганого виховання і низької культури, невитриманості й егоїзму. Як відповісти на брутальність і образу дружини (чоловіка)?

Зберегти гідність і нервові клітини, котрі, як відомо, не відновлюються?

Наука свідчить, що спілкування в сім´ї виконує низку функ­цій: інформаційну, виховну, психотерапевтичну тощо. Ізоля­ція людини призводить до важких і часом незворотних на­слідків. Це відбувається в тому разі, якщо контакти подруж­жя позбавлені емоційності, а обговорювані питання стосу­ються лише побутових аспектів життя.

Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері за най­вище благо людей вважав спілкування. Як ми вміємо спілку­ватися з близькими? Декому таке питання може здатися див­ним: що тут уміти? З приводу такої позиції висловився Фран­суа де Ларошфуко: "Найчастіше обтяжують людей ті, хто вва­жає, що вони нікому не можуть заважати".

Сила шлюбу — в моральній чистоті буденних відносин. Східна мудрість твердить: "Людина може уникнути невдач, спричинюваних обставинами, але від нещасть, які вона сама на себе наврочує, порятунку нема". Найбільше нещастя — це бездушність, невміння і небажання зрозуміти іншого.

Чистоту повсякденних стосунків подружжя зміцнює куль­тура поведінки. її сутність — це мистецтво поєднувати свій індивідуальний розвиток з умінням цінувати гідність іншого. Це мистецтво бути іншим, залишаючись самим собою; мис­тецтво збагнути перебіг думок і почуття близької людини, не втрачаючи при цьому власного Я; мистецтво прийняти точку зору іншого. Сприймати іншу людину такою, якою вона є, навіть кращою, ніж вона є, осягати її внутрішній світ і передбачати поведінку — от ті найважливіші засади, здатні впли­вати на духовний світ дитини.

Гете стверджував, що поведінка — це дзеркало, в якому відбивається душа людини. Хамська поведінка свідчить про убогість натури, закоханої до самозабуття лише у себе. Шля­хетна поведінка свідчить про велич душі людини, котра прагне загального блага.

Принципи і норми поведінки закладаються вдома. Ети­кет сімейних взаємин становить сукупність правил гарного тону, що регулюють форми взаємовідносин людей у домаш­ній обстановці, у побуті.

Етикет сімейних взаємин охоплює такі основні принципи і норми, що впливають на розвиток духовного світу дитини.

Людинолюбство, гуманізм, почуття колективізму. "Усе жи­ве — не одне, Усе живе багато в чому" (Гете). Людина за­вжди відчуває потребу в колективному спілкуванні. Батько (мати) навчає дитину зважати на колектив, шанувати його думку, адже людина може виявити себе, затвердити, само­утвердитися тільки в колективі. У колективі, у соціальному середовищі формується правильне розуміння особистих і сус­пільних інтересів.

Ввічливість. Ще тисячу років тому існувало золоте пра­вило: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі!" Ввічли­вість — це така норма поведінки, коли людина затверджує власну гідність, шануючи гідність іншого.

Ввічливість виявляється в поштивості й шанобливості сто­совно незнайомих людей. Це завжди приємно і красиво. Але не менш важлива ввічливість у відносинах із близькими. В аудиторії, де зібралися школярі, на питання: Хто любить ма­му? пролунала одностайна позитивна відповідь. На друге пи­тання: Хто допомагає матері зняти пальто, коли вона повер­тається додому? із 400 юнаків руки підвели лише тридцять. Що ж це за любов до матері, якщо вона така безлика? Ввіч­ливість не на одну хвилину, коли треба щось попросити в батьків, або чогось домогтися для себе, а ввічливість як влас­тивість характеру, що виявляється в послужливості у відно­синах між членами сім´ї й у першу чергу між подружжям.

Ввічливість ненадовго не може замінити щоденної прак­тики чемної поведінки. Нерідко запитують: як захистити свою гідність, коли інша сторона поводиться зухвало, порушує еле­ментарні норми сімейного співжиття? Відповідь може бути тільки одна: "Чемно!" Ця норма етикету має цілу гаму відтін­ків ставлення: від делікатності й м´якості до холодності.

Як виникають знущальні сварки? Напрочуд нерозумно. У пориві гарячності ми говоримо обранцеві те, що викликає в нього гнів. Потім починаємо напучувати: "Чи ти сліпа (слі­пий)?" або "Скільки не кажи — наче об стінку горохом", або "Тебе й грім не прошибе", ба й ще гірше. Гідність уже зачеп­лено. І чим активніше ми "виховуємо", тим гірше.

Тактовність — вибір певного способу чемної поведін­ки. Сварці можна запобігти, дотримуючись елементарних норм сімейного етикету. Якщо чоловік (дружина) роздрато-ваний(на), ображений(на), варто ухилитися від зауважень, дати йому (їй) час заспокоїтися, охолонути. Не варто вили­вати власну роздратованість на близьку людину, адже решта зійде нанівець, а цей біль назавжди залишиться з вами. Якщо ви надто втомилися, намагайтеся відволікатися, роз­слабитися, переключитися: зробіть зарядку, прибирання, прогуляйтеся вулицею, послухайте улюблену музику, схо­діть у крамницю за продуктами. Коли заспокоїтеся, про­аналізуйте конфлікт, сварку: у чому проблема, якою є ваша мета, якою є мета коханої людини, що потрібно зробити для досягнення мети?

Намагайтеся запобігати сваркам, конфліктам: будьте ми­лосердні, душевні й об´єктивні при невдачах і розбіжностях. Чим ви добріші, чемніші й люб´язніші у практиці сімейних взаємин, тим легше для вас буде розв´язання складних си­туацій і конфліктів.

Недоречне застосування норм увічливості може викли­кати іронічну посмішку, дратівливість, антипатію. Один і той самий вчинок за різних умов може сприйматися і як хиба, і як надлишок уваги й чуйності, — у будь-якому разі він буде безтактовним. Тактовність передбачає знання індивідуаль­ності партнера, його характеру.

Вчені-психологи встановили закономірність, яка харак­теризує відмінності поведінки у чоловіків і жінок. Якщо, на­приклад, жінки страждають від прагнення чоловіків збіль­шити психологічну дистанцію, тобто від відстороненості, то чоловіки, навпаки, — від намагання жінок скоротити дис­танцію, від безконтрольного вияву будь-яких емоцій. У чо­му це виявляється?

Чоловік (дружина), повернувшися додому після роботи, хоче трохи залишитися наодинці. Партнер щосили намага­ється розвіяти, як йому здається, похмурий настрій друга. Виникає взаємне роздратування. Воно може перетворитися на ворожість, коли за півгодини-годину одному заманеться поділитися своїми сумнівами з іншим, а він (вона) у серцях навмисно якомога гучніше ввімкне телевізор, радіо, почне читати книжку або поратися в кухні. Щоб цього не сталося, потрібно вміти обмірковувати вчинки, прогнозувати модель своєї поведінки.

Тактовність — це така норма етикету сімейних взаємин, за якої ввічливість і товариськість підпорядковані готовності прийти на допомогу у потрібний момент. Розберемо й проаналізуємо прийоми тактовної поведінки у конфліктних ситуаціях.

Виникла проблема. Сусіди скаржаться, що балкон зали­ло брудною водою, коли ваша жінка мила щось там у себе або що ваш чоловік зайняв у коридорі вільне місце, поста­вивши там шухляду! Далі йде неприємне звинувачення. Що робити? Тактовна людина спокійно вислухає зауваження, опа­нує обурення, а потім скаже, що вона стурбована й здивова­на. Дасть зрозуміти, що зауваження на адресу близької їй людини її зачепило, але вона не сумнівається, що злого на­міру тут не було. Сталося якесь непорозуміння, спеціально він (вона) так не міг(ла) вчинити. Залишившись наодинці з дружиною (чоловіком), необхідно з´ясувати, в чому справа, переказавши їй (йому) зміст діалогу, що відбувся.

Розберемо ще один життєвий випадок. Ви збираєтеся в гості. Разом купили букет троянд, а до вечора троянди зів´яли. Разом купили костюм, а він виявився з дефектом. Ваш чоловік у гніві або в зневірі, йому хочеться перекласти провину на іншого. Як бути? Викликати "вогонь" на себе: "Це моя провина. Проґавила через брак досвіду. Не хвилюй­ся. Буде нам наука!"

Доброта і шляхетність. Людина за своєю природою істо­та соціальна. Роблячи добро іншим, ми відчуваємо радість, зробивши іншому краще, ніж собі. Доброта зобов´язує вчи­няти з огляду на благо іншої людини.

Ще великий давньогрецький філософ Арістотель писав:

"... любимо ми тих, із ким приємно проводити час, а такі люди ввічливі, не схильні викривати помилки інших і свари­тися; подобаються нам ті, хто вміє пожартувати і зрозуміти жарт, бо й те й інше приносять задоволення ближньому. Ко­ристуються любов´ю ті, хто не має звички дорікати нас бла­годіяннями. Любимо ми людей незлопам´ятних, котрі не па­м´ятають образ і легко йдуть на примирення. Вселяють дові­ру ті, хто не лихословить й звертає увагу не так на дурні риси, як на чесноти друзів"11.

Ніщо так не допомагає у мить розпачу й розчарування, як щире і добре слово друга. Добро гоїть душевні рани, роз­сіює тривоги і страхи. Якщо чоловік почав замикатися в собі, мовчить, пригнічений чимось, намагайтеся з´ясувати причи­ну поганого настрою, але без упертості й надокучливості.

Ніколи не дозволяйте собі лаяти чоловіка (дружину), ко­ли вони перебувають в обуренні або пригніченому стані. Чуйна критика доречна, коли людина готова змінити ситуацію, ко­ли душа її (його) зміцніла для діяльності та боротьби.

На гарний духовний настрій впливає і дотепний жарт. Завдяки йому нерідко зводять нанівець психологічну напру­женість. Вихованим людям властиве почуття міри й у гост­роті на язик. "А блазень, — писав Арістотель, — підпорядко­ваний кумедному, і, якщо вийде розрада, він не пожалкує ані себе, ані інших, говорячи таке, чого ввічлива людина ні­коли не скаже, натомість когось не зможе навіть вислухати. Стосовно невігласа, то для такого спілкування він негожий, позаяк ні в чому йому не сприяє, він усім незадоволений".

"Злодія можна зрозуміти й простити, убивцю не можна простити, але можна зрозуміти. А підступну людину не мож­на ані зрозуміти, ані простити... Байдужість, — за словами Льва Толстого, — це і є душевна підлість".

Учитель першим приймає на себе удар бездуховності, нахабства, що атакують його день у день, і йому не стри­мати цього натиску, якщо не підніметься на допомогу вся культурна громадськість.

Явним відхиленням від етикету сімейних взаємин є прини­ження людини. У домі з нагоди сімейного торжества зібрали­ся знайомі, й один балакучий гість угледів дитячу скрипку, що висіла на стіні. І відразу фальшиво улесливим тоном, яким деякі дорослі намагаються розмовляти з дітьми, поцікавився, хто тут грає. Запитав, заздалегідь здогадуючись, хто саме може бути в цій сім´ї музикантом. І юний музика постав перед ним у всій чарівності своїх неповних шести років. На превели­кий жах батьків, котрі зовсім не належали до числа тих, хто самозабутньо демонструє перед друзями й знайомими та­ланти своїх дітей, він попросив хлопчиська заграти. Той не­гайно здійнявся на стілець і зняв зі стіни скрипку. Невдовзі сталася заминка — знадобилися ноти, пюпітр. Батько споді­вався відвернути увагу хлопчика. І тут на виручку прийшов дідусь, котрий наголосив, що все знайдеться. І що не потріб­но принижувати людину... Слід сказати, що хлопчисько також виявив максимум делікатності: зіграв лишень одну вправу і щасливий, що приніс задоволення гостям, пішов спати. А втім, діло наближалося до того, щоб він йшов від гостей сповне­ний якщо не образи, то принаймні сумного здивування, чому дорослі такі непослідовні й так зневажливо поставилися до мистецтва, хоча й удавали, ніби їм цікаво. Краще за інших це зрозумів дідусь, котрий був наймудрішим за решту.

Принизити, образити людину зрештою неважко, до того ж чим вона вразливіша, тим легше це зробити. Тож чи мож­на забувати про підвищену чутливість юної душі, душі неза-хищеної, емоційної, відкритої?

Відмова у проханні. Чи завжди ми відмовляємо сину або доньці в прогулянці, купівлі морозива, зустрічі з друзями через те, що відмова ця була внутрішньо виправдана, по-справжньому необхідна?

Що може бути принизливішим за необхідність випрошу­вати, канючити? Утім, батьки, бува, попервах відмовляють, потім знову відмовляють, а врешті-решт зненацька поступа­ються після виснажливих і настирливих чіплянь. Виходить, відмова дорослих спочатку не диктувалася жодною внутріш­ньою логікою, тобто у ній взагалі потреби не було.

Ображають гідність дитини також байдужість до її інте­ресів і потреб, зневага в її силах і здібностях, які, й це всім відомо, вимагають безперервного розвитку саме за допо­могою старших. Це також стосується розвитку сил духов­них, морально-естетичних, і, ясна річ, розвитку інтелекту.

Епізод у тролейбусі: молода мама розмовляє із сином, хлопчиком років тринадцяти. Пасажирам напівпорожнього тролейбуса явно симпатизує ця пара: елегантна ерудова-на мама і вродливий, причепурений хлопчик. Власне, во­ни привернули увагу всіх пасажирів — їхня розмова луна­ла на весь салон. Зрив стався несподівано. Хлопчик за­тримав погляд на стародавньому будинку, що промайнув за вікнами, і запитав про нього. Мати лише знизала пле­чима. І тут утрутилася жінка, котра сиділа позаду. Вона вирішила допомогти. Одначе молода мама крижаним то­ном заявила, що у них своя розмова.

Що виніс із такої ситуації хлопчик? Різні почуття можна було прочитати на його зашарілому обличчі: й розчаруван­ня — він, звісно, залюбки б послухав розповідь сусідки, й сором, і ніяковість — сам він поки не навчився от так, по­хапцем, заподіювати людям зарозумілі щиглі. Але, на жаль, за цим прослизнуло й щось гордовите — чи не було це передчуття можливості холоднокровно нехтувати почуттям спільності заради утвердження свого егоїстичного Я?

Одним із найважчих страждань дитинства може стати, приміром, відчуття матеріальної залежності. Не можна ста­вити дитину у становище людини, котра живе в постійному неоплатному борзі. Хоча водночас неприпустимо також ростити нахабного, свідомого утриманця, переконаного в тому, що всі навколишні йому зобов´язані, що він центр і "пуп зем­лі ". Докори викликають почуття протесту, жорстокості, про­те не виховують жодних позитивних рис характеру. Чим ке­рується переважна більшість батьків в аналогічних випад­ках? На наш погляд, тут дається взнаки деякий прихований виховний принцип, що виявляється не тільки в сім´ї, — гос­тра привселюдна реакція на поведінку молодих, аби при­боркати їхню невгамовну енергію. Не спрямувати, а саме приборкати — шляхом нескінчених повчань і нагадувань. У такому разі вимогливість перетворюється на сварливість, ба й навіть на самодурство; серйозні, здатні дістатися сер­ця дитини слова заступаються вигуками, а повсякденні дрі­б´язкові претензії затуляють все піднесене, до чого так палко закликають дитину.

Правила етикету — це правила моральні. Ситуативне зух­вальство з роками переростає в якість, зумовлює форму­вання грубого, жорсткого характеру.

Скажімо, у кав´ярні рокоче музика, напалено, вчорашні школярі — хлопці й дівчата — голосно розмовляють, смі­ються, цілком задоволені собою. А людям похилого віку де­лікатність не дозволяє зробити їм зауваження. Однак зна­ходиться людина, котра тихо каже молодим: "Будьте лас­каві, не паліть". А їй у відповідь лунає вельми брутальне: "А де це написано, що не можна?" Або інший випадок. У ліфті багатоповерхового будинку піднімаються син-третьо-класник, його батько і стороння жінка. Син щось голосно розповідає батькові, а він дуже тихо: "Добре, потім дока­жеш". І на вушко синові: "Треба зняти шапку, адже в ліфті жінка. І не стій до неї спиною!" Син у відповідь також по­шепки: "Вибач". Можливо, хтось скаже, що це дрібниці, і не варто звертати на них увагу. Але цей хлопчик ніколи не поводитиметься так, як ті хлопці у кав´ярні.

Звісно, знання правил етикету ще не означає вихованість. Треба, щоб це знання підкріплювалося внутрішньою вихова­ністю, високою моральністю. Без цього від етикету буде мало користі. Просто знати правила етикету замало, треба, щоб вони ввійшли у звичку, стали повсякденною потребою. Етике­ту треба навчати з дитинства. Свого часу А.С.Макаренко пи­сав: "Хоч би скільки правильних вражень про те, що потрібно робити, ви не створювали, та якщо ви не виховуєте звички, я маю право сказати, що ви нічого не виховали".

"Я родом із дитинства", — повторював Сент-Екзюпері. Можна доволі ствердно казати, що далеке від ввічливості поводження, на яке мусимо наражатися в повсякденному житті, бере свій початок із дитячих років. Діти від народжен­ня вихованіші за дорослих: вони не лаються, не ображають один одного, не напиваються. І провина дорослих у тому, що вони все це прищеплюють дітям. Адже брутальне слово на адресу літньої людини при дитині повернеться вам не тільки від ображеного, а й від сина (доньки), які дістали від вас уроки спілкування з людьми. От чому в етикеті сімейних взаємин передусім слід вирізнити безумовні норми і прави­ла, порушення яких із моральної точки зору неприпустиме.

Культурно поводитися необхідно не для того, щоб ото­чуючі вважали тебе вихованим, а щоб іншим було легше — от найважливіший принцип етикету. Сам по собі, без щи­рості, доброти, делікатності етикет ніщо. Іноді запитують: "Хто краще, людина добра, але нестримана, брутальна, чи холодна, зла, але з гарними манерами?" Відповідь од­на: обидва погані.

Василь Шукшин зобразив "дивних" людей із народу, що несуть у собі моральну чистоту і вимогливість до життя. У його розповіді "Образа" йдеться про те, що неввічливість і брутальність можуть завдати серйозної травми.

Батько з дочкою прийшов у крамницю, де його почала ображати й принижувати продавщиця, випадково прийняв­ши за п´яницю. Це хамство вразило серце маленької Са­шеньки. Вона замовкла, коли батько почав розбиратися з дядьками і тітками, а потім сказала: "дядьки і тітки пога­ні"... Батько взяв дівчинку на руки: "Крихітко ти моя... Не­вже ти все розумієш?"

В.Шукшин вустами свого героя запитує: доки ми самі сприятимемо хамству? Його вразила людина в плащі: її манера, її бажання догодити зухвалому продавцеві, чи­новникові, просто хаму — причому догодити будь що! Ад­же ми самі розплодили хамів, самі! Ніхто нам їх не завіз, не закинув на парашутах.

У народі вважають, що вихований — вище за освіченого. Часом освічений лишає за собою право на принизливе й образливе ставлення до інших, на брутальність і нахабство.

А.С.Макаренко писав, що випускники педагогічних вузів нічого не знають про те, як треба говорити з учнем, немає вміння сидіти, стояти, не знають, як треба пройти східцями. Ви скажете, що це дрібниці. А він стверджував, що в педаго­гіці це не дрібниці. А.С.Макаренко наголошував, що навчан­ня гарних манер треба починати з самих себе. Уміння сиді­ти, стояти, правильно вітатися, розмовляти, відповідати на запитання — найважливіші елементи етикету. От чому так важливо, щоб етикету вчили в сім´ї, в училищах і вузах.

Ми говорили, що культура поведінки походить від бать­ків. У дім завітав учитель. Син (донька) бачить і запам´ято­вує: чи запропонували ви йому сісти; як привіталися з учите­лем; яким тоном розмовляли; чи почастували чаєм тощо.

Гарні манери, — пише англійська письменниця Барбара Картленд, — починаються в гарному будинку з простих, чем­них слів. Перед приходом учительки в домівку мати гово­рить синові (доньці): "Вдягни чисту сорочку, прибери зі сто­лу". Ази спілкування зі старшими, друзями, однолітками не зникають без сліду. У добрій, інтелігентній сім´ї не вибача­ють брутальності, неуважності, зневажливого ставлення до людей (і молодших, і старших).

На превеликий жаль, трапляються батьки, котрі на служ­бі чемні й чуйні, а вдома, знявши пальто, заразом ховають у шафу і свою ввічливість. Такі люди (він або вона), прийшов­ши додому, постійно гарчать на чоловіка (дружину), мати, дітей, дорікають близьких у присутності дітей. Такі батьки втрачають авторитет. У відповідь на зауваження діти кажуть їм: "Поглянь на себе!"

Особливу роль в етиці сімейних взаємин відіграє куль­тура спору. Від початку слід викоренити корисливу критику, тобто критику для зведення рахунків, для профілактики, за­ради вправляння.

Розглянемо приклад корисливої критики: "Ти мене дорі­кавша), що я погано готую (мало заробляю), тепер я скажу все, що думаю про тебе".

Критика для профілактики трапляється з будь-якого при­воду з ранку і до вечора: "Ти не прав(а), ти помиляєшся, ти не розумієш елементарного".

Критика заради вправляння полягає у завданні першого удару для зняття відповідальності з себе. Наприклад, чоло­вік спалив сорочку і замість визнання власної провини дорі­кає дружині: "Завжди ти відволікаєш, заважаєш зосередити­ся, через тебе й праска перегрілася, і сорочку я спалив!"

У кожної людини є межа сприйнятливості і терпимості. Коли її перейдено, нервова система починає захищатися: спочатку з´являється дратівливість, а потім наступає ціл­ковита байдужість.

Але особливо небезпечною для духовного комфорту сімейних взаємин є так звана вибухова критика. У сімей­ному спілкуванні щодня виникають непорозуміння. Якби не вони, то життя перетворилося б на суцільне з´ясову­вання відносин. Недомовки, як правило, знімаються в ході обговорення наболілого в атмосфері, що налаштовує на роздуми. Коли цього не відбувається, трапляється непо­правне: одна зі сторін, помітивши помилку іншого, почи­нає роздмухувати конфлікт. Наприклад, у їдальні розбито тарілку з сервізу. В однієї дружини ця незграбність чоло­віка викликає бурхливий потік образливих слів, пов´яза­ний зі спогадом про розбиту три роки тому вазу, про пла­фон світильника, що лопнув, про те, що ножі завжди кудись зникають... Виникає сварка, в якій місце логіки за­ступають гірки емоції. Як наслідок — холодність, відчуже­ність, ба й ненависть, думки про розлучення.

Сімейна критика в присутності дітей неприпустима, а якщо вона раптом виникла, то має бути доброзичливою. Помічаючи помилки і недоліки дружини (чоловіка), розкажіть про свої власні, продемонструйте стурбованість до­лею близької людини.

"Без критики жити можна, проте рости не можна", —твер­дить народна мудрість. Критикувати в сім´ї можна і потріб­но, але делікатно, інакше брутальна критика заторкне само­любство, викличе ворожі почуття. Наголошуючи якійсь не­долік, обов´язково покажіть, що назагал у вашому другові переважають чесноти. А найголовніше — не квапитися при­клеювати образливі ярлики: "неохайний", "педант", "замур-занець", "чистоплюй" тощо.

Критика в сімейних відносинах має бути своєчасною, по гарячих слідах, у той час, коли людина шукає вихід. Ро­біть акцент при цьому на можливостях і шляхах виправлен­ня помилок свого супутника життя. Дехто твердить: "Нічо­го, він (вона) і так мене любить". Це небезпечна й серйоз­на помилка. Позаяк любов і повага швидко виснажуються, якщо їх не підтримувати.

Письменник і врач-психотерапевт В.Леві зазначає, що у стосунках подружжя важливу роль відіграє образ гармоній­но розвиненої особистості. Якою мірою наш образ справляє враження на іншого? Наскільки його образ наділений для нас яскравістю та свіжістю? Часто посилаються на відомий афоризм: "Не одяг прикрашає людину". При цьому чомусь забувають, що охайний домашній одяг теж впливає на есте­тичне сприйняття партнера.

І скільки глузду й витримки треба виявити, щоб позбави­тися тих вражень, які щодня (словом, справою, одягом) фор­мують улюблений образ!

Усім зрозуміло, що алкоголь і сім´я несумісні. Часом мож­на почути: "Нічого страшного, коли-небудь можна й випити!" Утім, давно доведено, що алкоголь вбиває добрі почуття, перетворює людину на ніщо. 1867 року в Москві вийшла дру­ком книжка: "Про пияцтво. Шкода, яку заподіює пияцтво фі­зичній і моральній природі людини. Досвіди, спостереження і думки вчених, філософів і юристів стародавнього і нового світу". У ній, зокрема, йдеться, що вже давні афіняни під пияцтвом розуміли пристрасть, притаманну егоїстам. Коли ця пристрасть укорінюється в людині, наступає громадян­ська смерть. Хоча людина існує, вона не живе, бо гине мо­зок — джерело думки. "Алкоголь озвірює й оскотинює лю­дину" (В.Г.Бєлінський). Пиятикам у будь-якій сім´ї нема ніякого виправдання і вибачення. Ця виразка підточує і бюд­жет, і почуття подружжя, веде до розпаду сім´ї. Це відбува­ється в тому разі, коли люди забувають, що мета спілку­вання — це краса самого спілкування.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування