Навчання етикету передбачає моральне, естетичне й тру­дове виховання дитини. Відомо, що усвідомлене спонуку­вання до активної праці ґрунтується на глибокому розумінні сутності праці як вищої цінності, котра є не лише засобом для існування, а й важливою умовою розвитку особистості, її першою життєвою потребою.

Втім, як свідчить практика, соціально-моральне значен­ня праці як найголовнішої діяльності людини дуже часто усві­домлюється недостатньою мірою.

На питання про головні риси старшокласника 1990-х ро­ків хлопці відповіли: широка поінформованість, інтерес до мистецтва, спортивність.

Коли ж їх запитали, наскільки характерною рисою для них є праця, замість відповіді натрапили на зустрічне питання: "А що ви маєте на увазі?"

Б.Нікітін, відомий ентузіаст нових методів виховання, писав, що коли дитина починає вимовляти перші звуки — ми прагнемо її навчити говорити, коли вона підводиться на ніжки — ми вчимо її ходити, щойно малюк узяв у руки ложку — ми вчимо його їсти, але... 7-8-літню дитину, вже здатну до простих, легких видів праці, ми цілих 10-15 ро­ків оберігаємо від неї (тобто від праці. — В.Ш.), наче від чуми. А потім вже дорослу занурюємо на вісім годин у роботу, не підготувавши її ані фізично, ані морально, на­чебто "трудові якості" не вимагають розвитку й удоскона­лення, подібно до мовлення, ходіння чи вміння писати. Зрештою ми обкрадаємо особистість, позбавляємо дити­ну природної жадоби до праці. Відбувається запізнення до праці, що обертається потім і запізненням на роботу, і нескінченними перекурами, і навіть прогулами.

Народна сімейна педагогіка здавна підносила на мораль­ний п´єдестал раннє трудове самоствердження ("він у мене вже за мужика!", "вона —справжня господиня в домі!"). Якось непомітно почало сходити нанівець розуміння моральної зна­чущості раннього трудового дорослішання власних дітей. А дарма. Як виховати працьовитість поза працею?

На превеликий жаль, школа також допомагає сім´ї "охо­роняти" дітей від праці. Письменник О.Радов слушно наго­лошував, що міська школа недостатньо виховує працьови­тість і дисциплінованість. І справді, без серйозної трудової діяльності важко виховати й дисципліну, й відповідальність, й активну громадянську позицію, тобто саме ті якості, які є ключовими для формування особистості та виховання куль­тури поведінки. А "іграшкова" праця в сім´ї та школі ображає самолюбство дітей, котрі дорослішають, і жодною мірою не сприяє зародженню в них інтересу й сумління до праці.

При формуванні етикету в сім´ї та школі виникає прога­лина, зумовлювана недостатньою моральною підготовкою підлітка до правильного засвоєння головного принципу роз­поділу життєвих благ — за працею. Французький письмен­ник Е.Базен у романі Талас сови" писав, що дитина має знати про розподіл грошей у сім´ї: скільки потрібно на хар­чування, одяг, білизну, гігієну, комунальні послуги, транс­порт, а скільки — на задоволення.

Це надає вагомості дитині у власних очах.

До того ж саме така праця стає мірилом гідності люди­ни й мірою її добробуту. Людина формується діяльністю (працею). Праця є первинною у становленні особистості. Праця — це вирішальний чинник людського буття, оскільки виступає природною умовою життя людини. У праці, діяль­ності виявляється сутність людини.

За працею розподіляються блага, працею визначаються морально-етичний образ людини, її значимість й авторитет у колективі і суспільстві. На жаль, практика праці як підґрун­тя формування етикету в умовах школи і сім´ї поки що від­працьована недостатньо, і діти уявляють її здебільшого по-думки, хоча працювати вони готові й колективно, й безко­рисливо, й багато. Тож у чому річ?

На нашу думку, основними помилками, яких припуска­ються батьки у вихованні дітей, є такі:

•  батьки надмірно жаліють своїх дітей, щосили намага­ються вберегти їх від труднощів життя. А втім, по-справжньому шкодувати й берегти дітей — це озна­чає готувати їх до самостійного життя, до життєвих випробовувань, допомогти їм розібратися в самих собі та інших (адаптуватися в житті);
•  діти виростають соціально пасивними, звикають жити у тепличних умовах, покладатися на матір, часто-гус­то не можуть захистити власну гідність. "Перш ніж по­кохати в дівчинці жінку, хлопчик має любити в ній лю­дину, пережити почуття захвату, гордості, натхненності найвищою людською радістю — радістю інтелектуального, естетичного спілкування людини з людиною", — говорив В.О.Сухомлинський;
•  мати — рабиня, батько — холуй. "Я виросла в нестатках і турботах, тож нехай моя донька цього не знає", — у такому разі дочка зазвичай вміє лише кра­сиво вдягатися (але пере й прасує мати). Мати-ра-биня не може викликати поваги у дочки, тому наслі­дувати свою матір-рабиню така донька не стане.

Для виховання хлопчика дуже важливий авторитет бать­ка, його гідність. Батько-п´яниця, непорядний і байдужий не викликає поваги. Французький учений Ш.Фур´є писав: "За те, що жінку тримають у рабстві, ніхто не несе покарання більшою мірою, ніж сам чоловік". Чому? Тому що приниження жінки руйнує природну гармонію між чоловіком і жінкою, воно образливе як для жінок, так і для чоловіків. 

Батько — це сила, розум, опора сім´ї в життєвих негараздах. Це розважливий, справедливий старший друг. Він великодушний і самовідданий. Він не дозволить схибити на життєвому шляху. Відсутність батька зумовлює розвиток у хлопчика негативних рис: боягузливості, усамітненості, впертості, агресивності. Авторитет батько здатен заслугувати справами, турботою про дружину і дітей.

Практику залучення дітей до цілеспрямованої, серйоз­ної, дорослої праці, що сприймається як шляхетне покли­кання, далеко не завжди можна зустріти у наших сім´ях. 

Якщо підліток із раннього дитинства займається цікавою справою, неробство завжди обтяжуватиме його. Соціологи звер­нули увагу на те, що серед мрлодих робітників-раціоналізаторів практично ніколи не трапляється порушників трудової дисципліни. Інтерес до праці не можна підміняти однією лише цікавістю (хобі). Треба, щоб у підлітка була цікава, корисна спра­ва, що сприятиме невпинному зацікавленому морально-етич­ному вдосконаленню особистості, позаяк праця — це завжди добро, віддане людям. У цьому випадку розвивається особистість та гідність, а праця сприймається як духовна цінність.

А.С.Макаренко вважав за потрібне давати дитині кишень­кові гроші, щоб вона мала змогу обмірковувати витрати, пла­нувати їх, заощаджувати на одному, щоб придбати інше. Най­розумніше — перетворити обговорення домашніх питань сім´ї на традицію. Загальні збори, "раду сім´ї" треба старанно го­тувати, щоб дитина навчилася усвідомлювати реальну вар­тість грошей, розуміти, що далеко не все, що заманеться, можна купити одразу; розрізняти основні й другорядні по­треби сім´ї; вміти піклуватися про сімейні нужди.

Діти тривалий час одержують блага в сім´ї не за працею. До яких меж зростатиме обсяг споживання підлітком незароблених благ? На це питання не можуть дати відповідь ані сім´я, ані школа. Сім´я може виховати в дітей необхідну мо­ральну навичку: не бери, якщо не заслужив; шукай справу, якою можна було б відповісти на турботу.

Праця підлітка у сім´ї має оцінюватися за моральним принципом "за працею й честь" і зіставлятися із самооцін­кою, тобто дитина має відповідати сама перед собою: яку я приношу користь? Так, Ю.П.Азаров радив, що будь-який виріб, зроблений руками дитини, варто берегти, бо він до­рожчій за кришталеву вазу.

Необхідно з дитинства привчати дитину бачити кінцевий результат своєї праці й дбати про тих, кому ця праця при­значена. Тоді значно поменшає браку і на роботі.

Праця завжди важка. Треба вміти якоюсь мірою долати самого себе. В одній школі учень запитав льотчика В.К.Кок-кінакі, чи завжди йому легко працювати. Славетний льотчик відповів, що коли працюється легко, він ловить себе на то­му, що працює несумлінно. Адже сумлінна людина завжди шукатиме, де їй найцікавіше і де вона може принести макси­мальну користь. Робота нерідко буває неприємною, буден­ною, але сумлінна людина не може відмовлятися від неї.

Чому б не мати вдома куточок-майстерню для дитячої праці? Адже робити будь-що слід тільки добре. У народі кажуть: "Орач не той, хто оре, а той, хто милується своєю роботою!". Діти любитимуть працю в сім´ї і шкоді, вона бу­де для них радістю, якщо довіряти дітям, вважати їх повноправними учасниками трудового процесу, доручати їм по­шук оптимального варіанта.

Дружина американського винахідника Томаса Алва Еді-сона згадувала про його захопленість: "Якщо ви уявите собі людину, котра живе в стані безперервного збудження, котра нічого не бачить і не чує навколо, яка ні про що не думає, не робить нічогісінько з того, що безпосередньо не стосується розв´язуваного завдання, ви матимете якнайточніше уявлення про Едісона під час роботи".

Пропонуємо низку рекомендацій на доповнення наведе­них раніше:

•  трудові традиції у кожній сім´ї — це своєрідна сімейна естафета;
•  елементи конкурсу, орієнтування на те, хто "більше вміє", хто якісніше виконає своє доручення;
•  трудова нарада членів сім´ї, у якій діти беруть участь в ухваленні рішення нарівні з дорослими;
•  навчання елементів НОП (наукової організації праці); трудова звітність за тиждень на сімейній раді;
•  планування спільних справ батьків і дітей; обов´язко­ва естетична оцінка дитячої праці.

У домашній праці головне, мабуть, не робота, а турбота. Домашня праця — ще добра школа підготовки майбутнього сім´янина. Ініціатором домашньої праці майже завжди ви­ступає мати. А чи не можна батькові виявитися ініціатором благоустрою подвір´я, домівки, ігрових дитячих майданчи­ків, тобто вийти разом із сином попрацювати за межами квартири. Ми всі скаржимося на перевантаженість шкіль­них програм, а самі й у школі, й удома робимо все, аби звільнити дітей від праці. Тому й ростимо ледарів. А де не­робство — там і злочини. Духовний вакуум, в якому іноді опи­няються підлітки, заповнює схильність до шкідливих звичок.

Етикет взаємин у сім´ї та школі грунтується на увазі до лю­дини, на повазі людської гідності. "Щоб завтра прийшов по­стрижений!" — гримає вчитель-майстер ПТУ на учня... — "Якщо наважишся прийти із довгим волоссям, власноруч пострижу тебе наголо". Неважко збагнути, що сталося далі. Учень не прийшов зовсім — ані стрижений, ані з довгим волоссям. По­чався затяжний конфлікт за участю батьків, директора. Дратів­ливість педагога часто-густо викликає лише негативний ефект. Чому? А тому, що супроводжується, як правило, зневажливим ставленням до дитини. А без поваги наша вимогливість, наго­лошував А.С.Макаренко, виявляється малоефективною.

Майстер Санкт-Петербурзького технічного училища № 79 Н.Г.Пакуліна чинила по-іншому. Вона, начебто між іншим, сказала хлопчиську із довгим волоссям, що ця стрижка йому не пасує і показала журнал мод. Не одразу, а за три-чотири дні учень прийшов підстрижений. Мета була досягнута так­товністю наставника, його повагою до особистості учня.

Л.Богопольська у статті "Навчити повазі" розповідає про відомого у Санкт-Петербурзі педагога-вихователя С.О.Апексєєва, котрий працює з важкими підлітками. Він поставив своїм вихованцям складне питання — як вони вчинять, як­що доведеться порушити закон і ніхто про це не дізнаєть­ся. Вони відповідали докладно, нічого не приховуючи, мо­тивували свої вчинки. Причина відвертості не тільки в дові­рі до Алексеева, а й у кількох підсумкових словах видруку­ваної анкети: "Дякуємо за щирі й докладні відповіді". Ця повага старшого друга зобов´язувала підлітків бути прав­дивими й серйозними.

У профтехучилищі при об´єднанні "Кіровський завод" до всіх без винятку хлопців вихователі-вчителі звертаються на "Ви". Л.Богопольська із вдячністю згадує свого вчителя О.О.Посінкова, професора-мистецтвознавця, який викладав у їхній школі біологію.

"...Він дуже любив молодь. Ставився прихильно й доб­розичливо до своїх учнів. Пояснюючи, захоплювався, жив у своїй розповіді, не чув ані дзвоника, ані галасу в коридорі. Він навчав нас, учнів, того "інтелектуального" стилю спілку­вання, який, на його думку, мав стати нормою наших відно­син, нормою й правилами етикету.

Щиро дивувався, якщо ми розмовляли під час відповіді нашого товариша, й зауважував, що це цікаво. Нічого особливого у відповіді не було, але натхненний підтримкою вчи­теля однокласник оживав на очах, мова його набувала об­разності, яскравості.

Так на уроках професора Посінкова вчилися ми слухати не тільки себе, а й сусіда по парті, а в майбутньому — і співрозмовників.

Жодного разу професор не виставив оцінки несправедли­во. Найбільше страждав, коли йому доводилося ставити "посе­редньо" і закликав нас не плисти по життю, а твердо крокувати.

Навчалися ми в нього дивовижній властивості душі — здат­ності до співпереживання, до співчуття.

...Давно вже пішов із життя улюблений учитель, але ми й досі не говоримо про нього "жив": він живе у пам´яті, спра­вах своїх учнів".

Доброзичливість, поважне ставлення до вихованця ма­ють бути не винятком, а правилом для кожного вчителя — наставника молодих. А втім, нерідко можна почути:"... Я теж маю право на власний настрій, — каже молода вчителька. — Іванов на уроці крутиться, базікає, заважає, то невже я маю гладити цього шибеника по голівці?"

Спадає на думку давня історія, що трапилася в перший рік роботи в школі Л.Богопольської. Це був відмінний урок, що його дали молодому вчителеві п´ятнадцятирічні підлітки, котрі довели, що за партами сидять не просто учні, а люди. А сталося таке. Богопольській дали два дев´ятих класи. Один одразу став улюбленим — там було доволі тихо, й усе йшло так, як розписано в педагогічних підручниках. Натомість в іншому — бурхливо реагували на все. І вона щосили намага­лася втихомирювати їх постійними зауваженнями.

Одного разу, ввійшовши у клас, вона опинилася у ціл­ковитій тиші, яка одразу стурбувала її. Перед нею були не обличчя, а маски, на яких нічого не відбивалося. Пролунав дзвоник, і всі мовчки вийшли з класу, одна дівчинка, що йшла останньою, промовила: "Бачите, як сьогодні було нудно. Адже ми живі люди, а ви не хочете на це зважа­ти. І галасуємо ми не тому, що нам нецікаво, а тому, що ділимося враженнями... А дехто з учителів цього не розуміє і не поважає нас".

Мистецтво шанувати людей, бути милосердним, терпи­мим, поблажливим до окремих їхніх недоліків починається з нас, учителів, батьків.

В одній із київських шкіл проводили молодіжний диспут зі старшокласниками, присвячений моральному обличчю мо­лодої людини. У 9-10 класах не все було гаразд із навчан­ням і дисципліною. Першим слово взяв учитель, людина середнього віку. Він почав розповідати про себе і своїх то­варишів, пригадавши важке воєнне і повоєнне дитинство, голодні трудові будні, мимоволі вдався до узагальнень, а потім, як це часто трапляється, до обвинувачень, закидів, схожих на категоричну вимогу відшкодувати невідновлю­вані втрати. Хлопці переглядалися, підводилися, бурмоті­ли, наче перепрошували, тож ситуація навдивовижу нага­дувала якесь каяття. Диспут був зіпсований, хлопці замк­нулися, серцем відчуваючи, що відвертість у цьому разі може їм тільки зашкодити.

О.Романченко на шпальтах "Літературної газети" опи­сує ставлення майстра меблево-складального комбінату до новачків. Майстрові цьому щоразу підкидали нелегких учнів, знаючи, що він уміє завойовувати довіру хлопців. Проте якось і йому дістався міцний горішок — учень, котрий уже попрацював на різних підприємствах і на жодному не став своїм. Новий учень з´явився у бригаді без найменшого на­міру братися за роботу. Всім своїм виглядом він начебто заздалегідь клав край будь-якій спробі залучити його до спільних справ, примусити бодай до чогось. Одначе в цій бригаді його ніхто ні до чого не примушував, але й не ігно­рував демонстративно. Хлопці працювали, радилися з май­стром, тоді як хлопець гордовито стояв біля вікна, оглядав подвір´я зі штабелями дощок... і час від часу зухвало погля­дав на годинник. Наблизилася обідня пора. Хлопці вируши­ли до їдальні, весело перегукувалися, а новенький навіть не ворухнувся, демонструючи цілковиту байдужість до того, що відбувається. Й отут до нього підійшов майстер. Хлоп­ці напружено чекали: ніхто не міг угадати, що станеться далі, майстер узагалі нерідко дивував їх непередбачуваніс-тю власних дій. Напружено очікував майбутню розмову й новенький. Про можна було здогадатися навіть з його по­зи — вона стала ще зухвалішою. Раптом у цілковитій тиші пролунав рівний і спокійний голос майстра:

— Ваша високість, обід сюди накажете подати?

Новачок тривожно озирнувся, допитливо оглянув хлоп­ців, побачив, що з нього не кепкують, і несподівано розсмі­явся сам. Напевне, збагнув, як виглядає з боку у своїй недо­речній зверхності.

Очевидно, хлопчака цього часто-густо розпікали й удо­ма, й у школі, й на роботі. І цього разу в майстра, мабуть, теж були "заготовлені" повчання і докори, тим паче, що під­літок на них заслуговував. Але таємниця майстра була в тому, що він і гадки не мав про чиюсь нікчемність. За по­рожньою бравадою учня він зумів розгадати самолюбні му­ки невдахи, котрий щосили намагався обстоювати свою ба­гаторазово потурану гідність, боявся видатися кумедним і жалюгідним у власній нездатності забити звичайнісінький цвях. На щастя хлопчиська досвідчений майстер належав до керівників (наставників), які відносини з людьми буду­ють на засадах справедливості й незмінної поваги. І якщо суворість, вимогливість збільшувалася поступово, то спра­ведливість і повага до людини, незалежно від її віку і зроб­леного нею у житті (доброго чи поганого), виказувалися негайно, з першої зустрічі.

Мови, математики, хімії, історії фізики дітей навчають з дитинства, а культуру спілкування, на жаль, прищеплюють не завжди...

Методом виховання у багатьох школах і досі залишаєть­ся суворий тон і благоговійна відстань. На зборах часто то­рочать про дружбу та повагу, а на справді? Деякі вчителі самі знижують оцінки за поведінку. А втім, поведінка — це не зведення заборон і обмежень.

Усе починається в сім´ї. Нахабство теж. У деяких сім´ях вважають за нормальне грубіянити найближчій людині — матері. Там не почуєш жодного теплого слова на адресу старших. А з сім´ї людина йде до школи, а потім в інститут, на роботу.

У формуванні етикету за умов сім´ї та школи найважливі­шу роль відіграє усвідомлення й засвоєння юною особистіс­тю того, що вважається мерзотним, непридатним:

•  лінуватися, ледарювати, бути недбайливим дармо­їдом;
•  видавати за заслугу те, що є твоїм обов´язком;
•  жадати від батька й матері того, на що ти не заслу­говуєш;
•  бути жадібним, корисливим, негостинним;
•  соромитися простої праці своїх батька й матері;
•  глумитися над старістю;
•  лицемірити, казати не те, що думаєш і відчуваєш;
•  плазувати перед сильнішим за тебе;
•  давати порожні обіцянки;
•  порушувати дане слово;
•  доносити на товариша;
•  малодушничати, уникати відповідальності за свої вчинки;
•  байдуже ставитися до людського лиха;
•  спрямовувати силу і фізичну перевагу на лихі справи;
•  мовчати, коли треба говорити, й говорити, коли тре­ба мовчати;
•  відступати перед небезпекою й намагатися будь-що зберегти власний спокій і добробут;
•  домагатися для себе полегшення за рахунок товаришів;
•  кривдити дівчинку, жінку;
•  не слухатися матері, батька, обманювати їх;
•  базікати;
•  глузувати з каліцтв;
•  не любити й кривдити тварин.

Викладач Камчатського педінституту Б.Бушелєва розпо­відає, як вона на заняттях з культури поведінки показала четверокласникам стилізовану фігурку людини, вирізану з білого паперу, і запропонувала їм визначити, чи вихована ця людина. Чоловічок вирушив гуляти по партах і повернувся до неї з написом: "Містер Ікс". Тоді, прикріпивши фігурку посередині класної дошки й накресливши промені, які роз­ходилися усебіч, вчителька запропонувала зробити чоловіч­ка гарним, тобто наділити якоюсь ознакою вихованої люди­ни. Пропозиції посипалися, наче з рогу достатку:

"Він завжди перший вітається!; говорить чарівні слова!; поступається місцем!; не вживає грубощів!; не ображає!; не штовхається!; завжди охайно виглядає!; прасує брюки!; по­любляє читати книжки!; у нього вдома чисто!; допомагає вдо­ма!; навчається добре й відмінно!..."

Хлопці не скупилися. На хвилі щедрості вони нагород­жували чоловічка такими чеснотами, яких навіть і самі не мали. Ознак вихованості виявилося забагато, втім, потім з´ясувалося, що їх можна узагальнити. Ми з хлопцями дій­шли висновку: вихованим називають того, хто вміє поводи­тися серед людей, зовні чистий і охайний, працьовитий, добре навчається, допомагає старшим, у кого лад у всьо­му, хто не марнує часу.

У перекладі "дорослою" термінологією це означає, що вихованість охоплює культуру спілкування, культуру праці, культуру зовнішності й культуру задоволення повсякденних потреб. Головними з перелічених вимог є культура праці й етикет мовного спілкування.

Проте ми проаналізували вихованість у плані змісту цьо­го поняття. А можна спробувати зазирнути всередину і роз­глянути її з психологічного боку.

На автобусній зупинці дівчинка, котрій років вісім-де-в´ять, уважно розглядає обличчя людини, знівечене шра­мами й опіками. Кремезний, високий чоловік безпорадно щулиться, піднімає комір пальто, відвертається. Але дів­чинка, випроставши руку з руки матері, обходить його нав­коло і знову пильно вдивляється, не мигаючи. Чому дитина поводиться непристойно?

Важко припустити, що тут має місце свідоме бажання скривдити незнайому людину, зробити їй боляче, порушити норми етикету. Щоб правильно поводитися, обов´язково тре­ба знати норми етикету і правила поведінки. Інтуїція, почут­тя, навіть прихильне ставлення до людей не завжди підка­жуть, як треба вчинити в тій чи тій ситуації. Чи слід вітатися з незнайомою людиною, котру ти, втім, щоранку зустрічаєш на зупинці? Хто припиняє телефонну розмову: той, хто зате­лефонував, або той, кому телефонуємо? Чи слід знімати взут­тя і вдягати хазяйські пантофлі, прийшовши в гості?

Отже, знання правил етикету — необхідний елемент ви­хованості. Але саме по собі воно ще не робить людину вихо­ваною. Особливо якщо дотримання норм етикету сприйма­ється як неминучий, але тяжкий обов´язок.

Одна невигадлива дівчинка в шкільному творі написа­ла: "Нас навчали, як поводитися в їдальні, у кіно, вдома та в інших місцях. Коли мені заманеться, я ці правила вико­ную, а якщо не захочу, то й не виконую". Але не всі такі відверті. І чимало трапляється людей, котрі, знаючи пра­вила етикету і дотримуючись їх (нічого не вдієш, вимога часу!), у глибині душі вважають їх порожніми й нікчемними умовностями, які ускладнюють життя.

Щиросердне сприйняття правил етикету і гарного тону, глибока переконаність у доцільності й обов´язковості їх, палке бажання слідувати їм — це теж важливий психологічний еле­мент вихованості. Його треба формувати обережно і ста­ранно, використовуючи для цього всі можливості, й переду­сім виховну силу мистецтва, особливо в сім´ї та школі.

Але чи часто з´являється у наших фільмах, на сторінках книжок, у спектаклях герой із бездоганними манерами? Якщо це й трапляється, то гарні манери персонажа майже завжди є першою ознакою того, що він — тип негативний.

Проте буває й так: людина знає правила етикету, розу­міє їх морально-етичний зміст, прагне дотримуватися їх, та попри все в очах оточення виглядає недостатньо вихо­ваною. Причина цього така: у процесі повсякденного жит­тя і спілкування з людьми нам доводиться виконувати безліч простих і неодноразово повторюваних дій — подати за­гублену річ, допомогти вдягти пальто, поступитися місцем, пропустити вперед, радо привітатися, чемно вибачитися, не­вимушено вклонитися, користуватися столовими прибора­ми тощо. Але навіть найелементарніші з цих дій потребують певної навченості. Пропустити супутника у дверях — і це треба вміти. А впродовж дня, тижня доводиться сотні разів прий­мати такі міні-рішення. Майже три століття тому англійський філософ Дж.Локк писав: "Якщо душа людини, котра живе в суспільстві, поглинена тим, щоб неспокійно стежити за кож­ною дрібницею своєї поведінки, то поведінка стає лише ви­мушеною, незграбною, позбавленою грації". По-справжньо­му вихованим можна назвати тільки того, в кого вироблені стійкі й міцні правила етикету, в кого вони перетворилися на звичку. У звичці дія автоматизується і здійснюється без спе­ціальної мотивації. Так, наприклад, ми говоримо про звичку, коли юнак просто не в змозі сидіти, якщо поряд стоїть жінка. Цінність доброї звички у тому й полягає, що вона звільняє свідомість людини від дрібних турбот і дає їй змогу зайняти­ся важливішими справами.

На користь виховання гарних звичок виступав К.Д.Ушин-ський. Він порівнював добру, гарну звичку з моральним ка­піталом, покладеним людиною у свою нервову систему. Ка­пітал цей безупинно зростає, і відсотками з нього людина користується ціле життя. І, навпаки, дурна звичка — неви-плачена позика, вона може довести людину до цілковитого банкрутства.

Чим частіше ми повторюємо правильні дії й учинки, тим менше зусиль потребують вони від нас, тим кращою стає наша поведінка (досконалішою, невимушенішою, природні-шою). Цілком справедливим є твердження, що звичка — це друга натура.