пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Етикет і сучасна культура спілкування

2.4. Поширення християнського етикету в Україні та Росії


Зародки українського етикету сягають сивої давнини. Піс­ля прийняття Київською Руссю християнства перший митро­полит, філософ і письменник Іларіон у книжці "Слово про закон і благодать", спираючись на Старий Заповіт, сформу­лював концепцію "торжества божественного світла" (тобто Христа), називаного "Благодаттю й істиною", над темрявою язичництва. Вона дістає вияв у християнському ритуалі, обо­в´язковому для поводження при дворі київських князів.

Своєрідним кодексом, філософськими підвалинами укра­їнського етикету є "Повчання" Володимира Мономаха (XI ст.), в якому міститься кодекс правил поведінки мирян. Володимир Мономах виходив із того, що "правильне життя" кожної людини досягається "добрими справами" (молитвою, каят­тям, сльозами, ритуальними формами поведінки).

Специфіку становлення суто українського етикету ви-яскравлено у творах: "Казаніє святого Кирила" Стефана Зі-занія; "Апокрисис" Христофора Філалета; "Палинодія" і "Пи­сання до усіх обще в Лядській землі живучих" Захарія Ко-пистенського, "Послання до єпископів, що вийшли з право­славної віри" Івана Вишенського; "Мир із богом людині", "Про щиру віру" Інокентія Гізеля, упорядника "Синопсиса" (огля­ду), в якому йдеться про походження і побут слов´ян, історію України, етикет і моральні норми українців.

Подальший розвиток етикету в Україні безпосередньо по­в´язаний із заснуванням 1632 року Петром Могилою першого вищого навчального закладу—Києво-Могилянської колегії, пе­ретвореної 1701 року на академію. Серед викладачів були ви­датні вчені-професори Йосип Горбацький, Йосип Краков-ський, Лазар Баранович, всесвітньо відомий Феофан Проко-пович, який на прохання Петра І написав "Духовний регла­мент" (1720 p.), де критикував "князів церкви" за зловживання й порушення ними моральних засад ритуалу. Феофан Проко-пович за основу християнського ритуалу брав ісіхазм (грецьк. hesychia — спочинок, мовчання, відчуженість), що його спові­дував ще Діонісій Ареопагіт. Людина — це мікрокосмос, образ і подоба Божа, а точніше, "намісник Бога на землі", покликана працею своєю і ритуалізованими формами поведінки розви­вати та підтримувати гармонію і порядок у світі. Ф.Прокопович звертає також увагу на апокрифічний трактат (настанову) Аріс-тотеля "Таємна таємних" (Мистецтво керувати, владарювати), написану ним для молодого Александра Македонського.

Випускник Києво-Могилянської академії, видатний україн­ський філософ Григорій Сковорода, що викладав поетику в Пе­реяславській семінарії, а потім й інші гуманітарні дисципліни у Харківській колегії у 1759-1768 роках, склав і прочитав курс "християнської ґречності", котрий можна назвати "християнсь­ким етикетом". Г.Сковорода розробив концепцію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу (людини) і символічного світу (Біб­лії). Ці три світи, на думку Сковороди, складаються з двох натур — видимої (етикету) і невидимої (Духа). У виявленні невидимої натури (Бога) через видиму (ритуальну форму) постає основна проблема людського існування, що дістає розв´язання в само­пізнанні (у виявленні "внутрішнього", "серцевого" — Я). Риту­альні норми, правила є повноцінними тоді, коли їх супроводжу­ють чесноти. Моральний ідеал Сковороди — суспільство, за­сноване на загальній праці, демократії та рівності.

Соціальні й педагогічні погляди Григорія Сковороди справили величезний вплив на формування національного етикету в Україні, вони грунтуються на вченні "про срод-ність", "сродну працю".

"Сродність" кожної людини до певного виду діяльності, фізичної чи духовної, виявляється через самопізнання. Тіль­ки через духовну спрямованість окремої особистості можна прийти до ідеалу "досконалого" (завдання наставника при цьому не навіювання, не інтелектуальний диктат, а ненадо-кучлива, делікатна допомога учневі, захопленому пошуками справжнього покликання). Найсильнішим з усіх почуттів для Сковороди було прагнення свободи.

У XVI ст. в Україні й Росії широко відомим був звід пра­вил поведінки "Домострой", складений для заможних родин. Згідно з ним глава сім´ї мав необмежену владу над членами родини, які мали беззастережно виконувати всі його розпо­рядження, часом вельми деспотичні.

Життєвий устрій був по вінця насичений аграрно-кален­дарними обрядами. Ритм ритуальних обрядів диктувався змі­ною пір року. Мірою затвердження християнства до конк­ретних днів були приурочені церковні свята. Селянський по­бут відзначався замкнутістю, патріархальністю. Існували пра­вила, що вимагали поваги до трударів, засуджували лінощі, розбещеність, цінували кмітливість, сміливість.

У період царювання Петра І відбулися суттєві зміни в життєвому укладі росіян. Петро І почав насаджувати прави­ла поведінки, характерні для Європи, нерідко вдаючись при цьому до варварських методів. Про це свідчить низка його указів: "Про недоуків батьків славетних", "Про дружин і ді­виць", "Про новий крій одягу" тощо.

Крім того, згідно з його розпорядженням, починаючи з 1717 p., тричі видавався посібник для молоді — переклад із французької книжки "Юності чесне зерцало, або Показання до життєвого обходження, зібране від різних авторів", де міс­тилися правила спілкування та світської поведінки. Серед цих правил поведінки були, зокрема, й такі: як сидіти за сто­лом, користуватися виделкою і ножем тощо. Книжка також містила поради стосовно того, як слід поводитися з батька­ми: "Батька і матір у великій пошані тримати". Якщо батько покликає сина, то пристойно було відгукнутися: "Чого зво-лите, государе панотець?" або "Що мені накажете, государ панотець?". Нечемною вважалася відповідь на кшталт: "Що, чого тобі, чого ти хочеш?".

Цікавими були рекомендації про поведінку в громадсь­ких місцях: "Ніхто не може, повісивши голову і потупивши очі долу, вулицею ходити, або на людей косо подивлятися, але прямо і не зігнувшись ступати", або за столом: "Над їжею не плямкай, як свиня, голову не чеши, не хапай пер­ший зі столу, перстів не облизуй, не ковтнувши шматка не говори; часто чхати, сякати і кашляти не гоже" тощо. Необ­хідність виникнення таких правил поведінки свідчить насам­перед про малокультурність людей навіть з привілейованих верств того часу.

Звичаї петровської Росії чудово описано в книзі О.Толс­того "Петро І". Характерними рисами побуту вищого дво­рянського стану були: пишність, розкіш, найсуворіша стано­ва замкнутість, до дрібниць розроблений етикет. Причому етикет вважався невід´ємною складовою загальної освіти.

Петро І усвідомлював, що витягти людину зі "шкаралупи" домашнього побуту не так вже легко і просто. Згідно з його указом від 26 листопада 1718 р. петербурзький обер-поліц­мейстер Девієр опублікував розпорядження стосовно асамб­лей — вільних зборів, що відбуваються вечорами у домах знаті за встановленим порядком. У розпорядженні наголошувало­ся, що асамблеї влаштовуються не лише задля розваг, а й для справи: "Адже тут можна один одного бачити і про всяку по­требу переговорити, також почути, що де робиться".

Вулиця була єдиним місцем розваг і спілкування молоді на селі. Молодь збиралася на галявині, де хлопці й дівчата знайомилися; танцювали під балалайку або гармошку; во­дили хороводи, співали пісень, грали в ігри; хлопці після гу­ляння проводжали дівчат додому, намагаючись нікому не по­падатися на очі.

Восени і взимку дівчата справляли посиденьки, де займа­лися рукоділлям. Під час роботи розмовляли; слухали казки і розповіді літніх жінок; понадвечір приходили хлопці, яких у хату не запрошували, а дівчата час від часу виходили до них. Жодні вільності між молодими людьми не припускалися. Хлопець, про­воджаючи дівчину додому, в дім до неї ніколи не заходив.

Наприкінці XVIII століття виокремлюється особлива верст­ва городян — міщани. До них належали колишні посадські лю­ди — ремісники, дрібні міські торговці, нижчі службовці, домо­власники. Міщанство не було однорідним. У цьому середови­щі культивувалися специфічні погляди, звичаї та правила по­ведінки, що відбивають психологію дрібного власника.

Вище дворянство виховувало своїх дітей вдома або в спеціальних військових і цивільних навчальних закладах. До­машніми вчителями і вихователями попервах здебільшого були німці, а згодом почали переважати французи. Ці гувер­нери самі часто-густо були не надто освіченими. От чому в царському указі від 12 січня 1755 року про заснування Мос­ковського університету йшлося про необхідність заміни не­гідних привізних педагогів гідними національними кадрами, тобто вітчизняними вихователями. Захоплення зовнішньою формою етикету було таким великим, що в університет діти дворян не йшли, побоюючись втратити там зовнішній лиск і гарні манери. Так, на момент відкриття Московського уні­верситету в 1755 році у ньому було лишень 100 студентів, а тридцять років потому тут навчалося 82 особи.

У другій половині XVIII століття в Росії з´явилися петиметри і кокетки. Кокетка (фр. coquette) — великосвітська дама, що здобула французьке виховання; петиметр (фр. petitmaitre дженджик) — великосвітський кавалер, вихований у фран­цузькому дусі. Нічого рідного для нього не існувало або було лише предметом цинічних глузувань і пишномовного презир­ства. Рідною мовою він цинічно нехтував як мовою кріпаків, а про свою Батьківщину й чути не хотів, не кажучи вже про те, аби бодай щось знати. Про систематичну й фундаментальну освіту таких "вихователів" годі й казати. Один із героїв коме­дії О.Сумарокова "Чудовисько" говорить: "Я не тільки не хочу знати російського права, я б і російської мови знати не хотів. Скорботна мова! Для чого я народився росіянином?!".

Весь життєвий катехізис (гр. katechesis наставляння, повчання, стислий виклад християнського віровчення у фор­мі питань і відповідей) кокетки полягав у тому, щоб зі сма­ком одягатися, граціозно ввійти і витончено вклонитися, вміти звабливо посміхатися, промовляти пусті слова тощо.

Уроки, що передували Вітчизняній війні 1812 року, фран­цузький вплив у Росії сягнув апогею. Під час прийомів, на званих вечерях, балах, маскарадах і приватних вечорах було прийнято розмовляти французькою мовою, хоча далеко не всі петиметри й кокетки знали французьку мову. Проте, не бажаючи залишатися осторонь від моди, вони вимовляли сло­ва, що давно ввійшли в російську й українську, мови на фран­цузький манер — із наголосом на останній склад. Із непере-вершеною іронією у комедії Д.Фонвізіна "Бригадир" зобра­жено звичаї дворянства, його пристрасть до всього фран­цузького. Фонвізинська радниця у "Бригадирі" каже: "Киньте такі розмови. Хіба не можна про інше диск´ютувати?" тощо

Час проведення прийомів, балів, публічних і приватних обідів і численних з´їздів був суворо регламентований. Гос­ті, йдучи, дякували господарю; ближчих знайомих хазяїн обій­мав, інших мав ляскати по плечу, дамам цілував руку. Най-почесніших гостей господар із господинею проводжали до східців ба й до карети.

Панас Мирний так описує атрибутику етикету під час прийому гостей у панському маєтку Костянтина Петровича Колесника: "Товкотнеча біля будинку, як на ярмарку: одні карети від´їжджали від високого ґанку, інші під´їжджали; біля розкритих дверей стояв високий бородатий швейцар у кар­тузі з золотим галуном і в лівреї із широким позументом повз плече. Він приємно посміхався знайомим панам, що впізнавали його і віталися з ним, а з незнайомими тримався по-різному: якщо новоприбулий виступав поважно і вигляд у нього був гордовитий, швейцар витягався у струнку і шпи­няв очима, чи не потрібно прислужитися; а якщо йшов такий собі... у строкатій поношеній сукні, то його він пропускав, зробивши стурбовану міну, начебто не помічаючи...".

Кількість присутніх на прийомі зазвичай була обмеже­ною, з´їжджалися тільки запрошені, і, звісно, особи одного стану. На маскаради в Зимовий палац Катерина II запрошу­вала тих, хто мав право носити шпагу, до них належали дво­ряни; запрошували також купців, але для них відводили "особ­ливу залу". Бал починався заздалегідь призначеним танком, у якому брали участь усі, навіть літні гості. Найважливішою умовою вважалося вміння поводитися гідно й чемно.

У глибокій давнині почали виникати зводи правил, що регламентували поведінку під час застілля та дозвілля. За доби Ренесансу вони дедалі поширюються й урізноманітню­ються. З одним із таких правил етикету можна ознайомити­ся в Державному Ермітажі. На дверях Зимового палацу були розвішані розпорядження всім, хто входив у ці двері:

  1. Переступаючи поріг Зимового палацу, залиш усі чини за дверима, так само як і капелюхи, а найпаче шпаги.
  2. Місництво і пиха, або їм що-небудь подібне, коли б те трапилося, залиш біля дверей.
  3. Бути веселим, проте нічого не псувати і не ламати, і нічо­го не гризти.
  4. Сідати, стояти, ходити, кому і як заманеться, не зважаючи ні на кого.
  5. Говорити помірковано й не дуже голосно, щоб в інших, які там перебувають, вуха або голови не занедужали.
  6. Сперечатися без серця і без гарячності.
  7. Не зітхати, і не позіхати, і нікому нудьги або обтяження не спричиняти.
  8. В усіляких безневинних намірах, що один замислить, ін­шим до того приставати.
  9. їсти солодко і смачно, не обжераючись, а пити з помір­ністю, щоб кожен завжди міг знайти свої ноги, виходячи з дверей.
  10. Сварки з хати не виносити, а що ввійде в одне вухо, то б вийшло в інше до того, як виступлять із дверей.

За порушення одного з правил визначалося покарання — порушник мав випити склянку холодної води і голосно прочита­ти сторінку з поеми В.Тредіаковського "Телемахіда". Причому біля цього стенда завжди юрмилися люди. Читати починали з іронічною посмішкою, а завершували із шанобливими паузами.

Чимало приписів поведінки вже відійшли в минуле, втім, і донині не втратили актуальності описані у зводі правил прин­ципи людських взаємин: моральна рівність; обов´язкова ве­селість; участь у "безневинних" розвагах і подолання нудь­ги; установка на вільність, розкутість поведінки обмежується ввічливістю; настанова їсти солодко і смачно, не обжераю­чись, а дістаючи від цього задоволення і радість; не чіпляти­ся до слів там, де це сковує колективну ігрову дію.

Перелік придворних правил поведінки можна було б про­довжувати, але далеко не всі вони слугували засобами ви­ховання. Дотримання норм етикету розглядалося не як сус­пільний обов´язок, а як соціальний привілей панівних класів.

Діти багатіїв виховувалися так, щоб увічливість виявля­лася лише до вузького кола рівних їм за становищем осіб. А в школах, де навчалися діти нижчих станів, їх привчали до сліпого шанування людей привілейованого стану, а не до вміння спілкуватися з усіма нарівні.

Катерина II наголошувала: "Черні не потрібно здобувати освіту, бо якщо вона знатиме стільки ж, скільки ви і я, то не коритиметься нам такою мірою, якою кориться тепер" (із лис­та до М.Салтикова). Обмежувалося також спілкування дітей зі знатних родин із простим народом. В одному з парагра­фів "Статуту виховного товариства шляхетних дівиць", за­твердженому 1764 року, всім слугам заборонялося входити в житлові помешкання вихованок і спілкуватися з ними.

За царських часів у Росії зловживання етикетом призво­дило до раболіпства, схиляння перед іноземцями, нехтування народними традиціями й звичаями. "Усе, що в Парижі, те й у Києві, Москві, Петербурзі", — таким було гасло часопису "Листок для світських людей".

Кращі представники творчої думки намагалися розхитати станові обмеження, залучаючи до процесу виховання якомога ширші верстви населення. Культура поведінки ніколи не була монополією панівних класів. Тому, досліджуючи історію етике­ту в Росії, слід зазначити і другу, прогресивну тенденцію.

Так, неабиякого поширення набули перекладені з чеської "Правила поведінки, зібрані для юнацтва", написані 1653 року видатним чеським педагогом і філософом-гуманістом Яном Амосом Коменським. Його поради залишаються корисними і цікавими донині: вважай усіх товаришів по навчанню друзями і братами; не вступай у боротьбу ні через що, за винятком наук, але й у цьому разі не влаштовуй суперечок і не дозволяй собі ворожих витівок, але змагайся зі старанністю; якщо мож­ливо, краще робити благодіяння, ніж приймати їх; не женися за похвалою, але щосили намагайся діяти похвально; при зус­трічі з будь-ким привітай його; перед шановними особами на­віть оголюй голову, поступайся їм місцем і засвідчуй їм свою повагу уклоном; зупинятися з будь-ким, пильно дивитися в очі незнайомій людині вважається непристойним, нетактовним і сприймається як нав´язливість ба й навіть образа.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на балах і прийомах товариство у вітальнях поділялося на молодих і літніх. Стар­ші говорили зі старшими, молодь слухала їх шанобливо, не насмілюючись втручатися в розмову. Найбільше шанувало­ся чемне ставлення до жінки: подати салоп; підняти носови­чок (тепер це не прийнято); відшукати лакея; викликати ка­рету для незнайомої дами і супроводити її до карети. Все це входило в обов´язок кожного чоловіка.

У цей період на балах і прийомах, на відміну від петровсь-ких асамблей, у шахи і шашки вже не грали, їх місце заступили карти. Карточні ігри стали модними за часів царювання Анни Іоанівни, а наприкінці XIX століття перетворилися на азартні.

Ще в середині XVIII століття образа дворянина не вимага­ла від постраждалого якихось дій для обстоювання зганьбленої честі. Проте в деяких випадках вважалося, що дати відсіч не можна інакше, як змити нанесену ганьбу кров´ю. Дуелі по­чали входити у дворянський побут. 1787 року царський уряд видає маніфест про покарання за дуелі: "Того, хто оголить зброю, судити яко порушника миру і спокою". Пізніше, у трав­ні 1894 року, з метою зміцнення офіцерської честі спеціаль­ним наказом по військовому відомству дуель між офіцерами узаконили. Втім, цей захід не міг підняти колишній престиж офіцерського звання. О.Купрін у повісті "Поєдинок" викрив не­пристойність і брутальність взаємин між офіцерами, насиль­ницьке й дикунське ставлення їх до молодших чинів. Ці хиби офіцерського середовища зумовили духовну деградацію й на­віть фізичну загибель героїв повісті (Ромашова і Назанського).

У XIX столітті нові правила етикету поширювалися голов­ним чином серед вищих верств суспільства, натомість у про­вінції, та й у деяких великих містах і далі жили за "Домостро­ем". Ладу домі підтримувався старими методами. Прокида­лися зі співом півнів. Влітку вважалося непристойним вече­ряти із запаленим світлом. На свята "за обідами вузькими гуляли чарочки, чарки і склянки, нерідко гуляли вони по руках і в інший час". Свята тривали кілька днів поспіль. Вранці — святкові сніданки, "там обіди і за ними спочинок, там закус­ки і заїдки; після того чай, а там і вечеря. Спали всі на землі навалкою, а зранку, прокинувшись, приймалися знову за їжу та інше тому подібне".

Влада дворянина — глави сім´ї — над слугами-кріпака-ми була безмежною. Лупцювали геть усіх: і малолітніх козач­ків, і старців убогих, і двірських слуг, і талановитих малярів. І.Тургенев писав, що він народився і виріс в атмосфері, де панували запотиличники, щипки, стукалки, ляпаси.

Купецтво й у побуті наслідувало дворянство: на кухні — кухар, у приймальні — лакей для доповідей, біля під´їзду — елегантна карета. Здебільшого купці наслідували лише зов­нішній бік пишного дворянського життя, а внутрішнє життя купецтва протікало доволі патріархально: крамниця, оселя, обжерливість, зустрічі з приятелями.

Купці, подібно до провінційних дворян, щосили намага­лися надати своїй мові відтінок ввічливості в розмові з представником іншого (вищого) стану, доречно й недоречно вжи­ваючи наприкінці слова частку "с": "Капітан-с, сідайте, от і стул-с"; "Товар-с наш найліпший-с".

У драмі О.Островського "Гроза" Марфа Ігнатівна Каба­нова (Кабаниха), заможна удова купчиха, її син Кабанов Ти­хон Іванович, Савелій Прокопович Дикой та інші персонажі наводили жах на своїх дітей. Так, наприклад, у сім´ї Кабани­хи невістку Катерину змушували дотримуватися "всіх етике-тів" старців. Головним при цьому була беззастережна поко­ра дітей батькам, дружини — чоловікові. Перед від´їздом син зобов´язаний був вклонитися в ноги батькам. Дружина, про­воджаючи чоловіка, мала повалитися на ґанок і голосити, висловлюючи тим свою вірність і любов до нього.

Наприкінці XIX ст. у багатьох багатих купецьких сім´ях вдягалися за останньою модою, а купці мали будинки в кращих кварталах міста. Багаті й розкішні інтер´єри цих будинків відповідали вимогам часу. Купці відвідували клу­би, влаштовували прийоми, звані обіди, маскаради, бали. Для їх проведення навіть наймали спеціальні помешкання, яких у Москві, Петербурзі, Києві та інших містах було ба­гато; для гостей друкували спеціальні запрошення; бал роз­починали хазяїн із хазяйкою; розпорядник бала повідом­ляв назву танка.

Іноді в програмі бала зазначалися танцюристи — вико­навці російських і українських танків, спеціально найняті за плату; в сусідніх із залою кімнатах установлювалися столи з закусками. Молодь танцювала, а люди похилого віку підхо­дили до столів із закусками, потім сідали за зелені столи, приготовані в особливих кімнатах, і починали гру в стукалку. Під ранок, годині о четвертій, починали вечеряти. Щоб до­дати вечері особливого шику, біля кожного прибору клали спеціально надруковане меню і програму музичних номерів. У меню й у програму намагалися включити що-небудь іно­земне. Близько шостої ранку бал завершувався.

За свідченням Л.Толстого, у середовищі російського дво­рянства станове положення людини визначалося французь­кою ідіомою comme il faut і слугувало головним показником її моральних якостей. Буквально цей вираз означає "як тре­ба", "як має бути", тобто те, що відповідає пристойності, гарному тону в зовнішньому вигляді, одязі, манерах і фор­мах спілкування. "Comme il faut було для мене не тільки важ­ливою заслугою, чудовою рисою, досконалістю, якої я ба­жав досягти, але це було необхідною умовою життя, без якої не могло бути ані щастя, ані слави, нічого доброго на світі... Я не шанував би ні відомого артиста, ні вченого, ні благодій­ника роду людського, якби він не був comme il faut", — гово­рить про себе один із героїв трилогії Л.Толстого "Дитинст­во", "Отроцтво", "Юність".

У романі "Анна Кареніна" Л.Толстой змальовує сцену, в якій Анна, представляючи Доллі гостей, що живуть на дачі Вронського, характеризує молодого лікаря: "Не те, що зов­сім нігіліст, але, знаєш, їсть ножем". їсти з ножа або ножем означало не володіти світськими манерами, а отже, й не на­лежати до вищого світу. Адже світська людина не тільки не може собі дозволити порушувати етикет, а й за своїм вихо­ванням просто не здатна на це. Незнання правил етикету означало належність до нижчого стану.

Численні правила етикету нерідко виходять за межі ста­нових відносин, оскільки формуються на основі загальних норм людського спілкування. Так, весь побут селян України і Росії аж до кінця XIX ст. відрізнявся замкнутістю. Турбота про господарство поглинала весь час і увагу селянина. Сі­мейні взаємини і всі суспільні норми поведінки в селі були зумовлені релігійними настановами й регламентувалися пат­ріархальними традиціями. Порушення узвичаєного порядку викликало осуд з боку всіх мешканців села. У селянському середовищі вироблялися своєрідні правила поведінки, влас­тиві українському, білоруському і російському народам. Це поважне ставлення до матері та батька (як до стовпів сімей­ства); чемне, шанобливе ставлення до старших (старші ма­ють перевагу перед молодшими); гостинність (у російських, українських, білоруських народних прислів´ях і приказках зна­ходимо: "Хоч не багатий, а гостю радий"; "Що є в печі — усе на стіл мечі"; "Хата мала, а ми добрим людям раді").

Заходячи до оселі, селяни знімали головні убори (зняти шапку означало виявити повагу до господині, господаря та ікони, що висіла у кутку); за обідній стіл першим сідав глава сім´ї, брав ложку, потім за старшинством — всі інші члени сім´ї. їли мовчки, розмови під час їжі заборонялися. Розмов­ляючи, селяни говорили статечно, не переривали один одно­го. У розмови старших молодь не втручалася, виявляючи по­вагу до тих, хто більше попрацював на своєму віку. Гостя по­трібно було зустрічати привітно, його саджали на почесне міс­це. Господарі були раді гостю і ділилися з ним усім, що було в хаті. Діти незалежно від віку і положення в сім´ї завжди в усьо­му корилися батькам. Ясна річ, це не завжди мало позитивний характер, бо нерідко подібні норми приховували деспотизм і різноманітні форми домашнього гноблення.

Найпоширеніші правила етикету відповідали найнагальні-шим людським потребам і передусім — чистоті й охайності. Про це цікаво розповів Тарас Шевченко в повісті "Варнак": "В усій хаті гувернантки панни Магдалени було видно убогість і злидні. Але попри те все було чисто й охайно. Стара хата була старанно вимазана, хоча і жовтою глиною, — білу глину потрібно купувати або на хліб вимінювати, а за жовтою вар­то лише сходити на берег Случі... Сорочки як на ній самій, так і на дочці, були чисті, білі. Усе в неї було в такому поряд­ку, що й самі злидні здалися мені не такими відразними, як я собі їх уявляв".

Велике значення має також краса й доцільність дій:

"Коли я ввійшов до хати, — пише Т.Шевченко в повісті "Княгиня", — то бабуся здалася мені живою картиною Жера-ра Доу, а дитя — справжнісінький херувим Рафаеля. Мене вразила ця чиста, тонка краса малечі; мої очі зупинилися на цьому прекрасному створінні. Бабуся віднесла дитину вбік і перехрестила, напевно, від лихого ока".

У повісті Т.Шевченка "Музикант" ідеться про те, що немає нічого прекраснішого за образ щасливої людини. Таку саму думку він висловлює й у повісті "Художник": "Багато... прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество і вінець без­смертної краси — це оживлене щастям обличчя людини. Піднесеніше, краще в природі я нічого не знаю. І цією принадністю лише раз у житті моєму вдалося мені насолодитися".

Розмірковуючи про доцільність дій, Т.Шевченко писав: "Я люблю, або краще сказати, обожнюю, все прекрасне як у са­мій людині, починаючи з її вродливої зовнішності, так саме, якщо не більше, і піднесеніше, витончений твір розуму і рук людини. Я в захваті від по-світському освіченої жінки і чоловіка теж. У них усе, починаючи від висловів до рухів, приведено в таку рівну, струнку гармонію. У них в усіх пульс, здається, од­наково б´ється. Дурень і розумниця, флегма і сангвінік — це рідкісні явища, і навряд чи вони існують між ними. І це мені нескінченно подобається. Втім, ненадовго. Це, мабуть, тому, що я народився і виріс не серед них, а копійчаним вихованням своїм і поготів не можу рівнятися з ними. І саме тому, попри всю чарівну принадність їхнього життя, мені більше подоба­ється простих людей домашній побут. Серед них я цілком спо­кійний, а там постійно чогось начебто боїшся".

Нагальною потребою співжиття за всіх часів було поваж­не ставлення до особистості.

Етикет назагал сприяв розвиткові культури людського спілкування, становленню культури в наиширшому сенсі цього слова. Але поважне ставлення до гідності людини поширю­валося лише на людей свого кола, саме всередині цього кола етикет вимагав зважати на гідність іншого.

В етикеті кожного народу частково збережені давні фор­ми спілкування й звертання один до одного. Так, шанування жінки, культ матері зустрічаємо ще за сивої давнини: матір ототожнювали із першоосновою всього, що родить, їй дару­вали квіти (символ любові), оголювали перед нею голову, підводилися перед нею під час розмови, поступалися їй міс­цем і виказували знаки уваги. Ці правила етикету походять не лише від лицарської поваги до прекрасної дами, а й від давнішого культу жінки ще за часів матріархату.

Свою історію має церемоніал підношення подарунків: за давніх часів подарунок був найбільшим знаком довіри; він неначе уособлював частину душі того, хто дарує, тож вруча­ючи подарунок, дарувальник начебто віддавав частку самого себе в надії, що людина, котрій зроблено подарунок, не ско­ристається своєю владою над ним на шкоду дарувальникові.

Подальший розвиток етикету в Росії та Україні залежав від економічних досягнень у царині матеріальної культури та побуту, і зумовлювався появою спеціальних предметів, аксесуарів (фр. accessoire характерна для чого-небудь озна­ка, предмет, супутня деталь оформлення, оздоблення), ви­користовуваних для задоволення потреб у їжі, одязі, пере­суванні тощо. Представники дворянської культури розглядали етикет як особливу знакову систему, що вирізняє цей нечисленний стан із загальної маси трударів.

Правила пристойності як різновид світського спілкуван­ня формуються у надрах єдиної народної культури, але вже не традиційної, а індивідуалістичної. Внаслідок цього вини­кає подвійна система норм поведінки, що передбачає, з од­ного боку, дотримання норм поведінки традиційної народної культури, загальної для всіх, бо є давнішою й природнішою, а з іншого — такі правила гарного тону, які є результатом свідомого облагороджування природних норм заради спіл­кування обранців. Такі правила пристойності не даються ін­дивідові від народження, їх треба ретельно й свідомо вивча­ти, як, скажімо, іноземну мову.

Етикет як феномен культури демократизувався. Ввічливі форми спілкування, поведінки входять у побут, культуру від­ носин людей як невід´ємний компонент їхнього способу життя. Справжня, щира ввічливість стає своєрідним мірилом куль­тури людини, адже в її основі лежать повага, вміння почува­ти і співчувати, переживати і співпереживати, відчувати ми­лосердя і співчуття. "Ніщо не обходиться нам так дешево і не цінується так дорого, як увічливість", — писав іспанський письменник Сервантес. У ввічливості віддзеркалюється рі­вень вихованості людини.

"На мою думку, — писав А.Чехов у листі до брата, — ви­ховані люди мають задовольняти такі умови.

1. Вони шанують людську особистість, а тому завжди по­блажливі, ввічливі, чемні... Вони не бунтують через моло­ток або зниклу гумку; живучи з кимось, вони не роблять із цього послуги, а йдучи, не докоряють: з вами жити не можна! Вони вибачають і шум, і холод, і пересмажене м´я­со, і жарти, і присутність у їхній оселі сторонніх...

2.  Вони співчувають не одним лише злиденним і кішкам. Во­ни переймаються й тим, чого не побачиш простим оком...

3.  Вони шанують чужу власність, а тому сплачують борги.

4.  Вони щиросерді, позаяк бояться брехні гірше вогню. Не брешуть вони навіть у дрібницях. Неправда образлива для слухача й опошляє в його очах того, хто говорить. Вони не хизуються, тримають себе на вулиці так само, як і вдома, не пускають пилюки в очі меншої братії... Вони не балакучі й не лізуть із відвертостями, коли їх не запитують... Через повагу до чужих вух вони найчастіше мовчать.

5.  Вони не принизяться заради того, щоб викликати в ко­мусь співчуття. Вони не грають на струнах чужих душ, щоб у відповідь їм зітхали і няньчилися з ними. Вони не говорять: "Мене не розуміють!" або "Я розмінявся на дріб­ну монету!...", бо все це б´є на дешевий ефект, вульгар­не, застаріле, фальшиве...

6.  Вони не суєтні. їх не обходять такі фальшиві діаманти, як знайомство зі знаменитостями... Щирі таланти завжди приховуються в затінку, в юрбі, якнайдалі від виставки...

7.  Якщо вони мають у собі талант, то шанують його. Вони жертвують для нього спочинком, жінками, вином, суєтою...

8.  Вони виховують у собі естетику. Вони не можуть заснути в одязі, бачити на стіні щілини з клопами, дихати пога­ним повітрям, крокувати обпльованою підлогою... Вони щосили намагаються приборкати й облагородити стате­вий інстинкт... їм потрібні від жінки: свіжість, добірність, людяність, спроможність бути матір´ю. Вони не тріскають горілку мимохідь... бо знають, що вони не свині".

Правила етикету традиційні. Проте це не виключає роз­біжностей між формами вияву етикету залежно від націо­нальних традицій і звичаїв. Норми і правила етикету діють в усіх без винятку сферах людського спілкування, не залежать від багатства, вони однаково можуть бути доступні людям різного статку.

Правила етикету віддзеркалюють історичний досвід люд­ського спілкування і передаються з покоління в покоління. Вони відбивають потребу людей у налагодженні контактів спілкування незалежно від віку, професії, національності, статі. Найпоширенішими й нездоланними часом і відстаня­ми виявляються правила, грунтовані на принципах гуманіз­му й людяності.

Завершити цей розділ хочемо одним із афоризмів Гри­горія Сковороди:

"І рід, і багатство, і чин, і споріднення, і тілесні обдаро­вання, й науки неспроможні утвердити дружбу, лише серце, думками єдине, та однакова чесність людяних душ, що в двох чи трьох тілах живуть, це є справжня любов і єдність".



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Етика та естетика
Етика соціальної роботи
Эстетика
Етика ділового спілкування
Дипломатичний протокол та етикет
Етика
Етикет і сучасна культура спілкування